Онтологічний дискурс драматургії О. Олеся

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В. Н. КАРАЗІНА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

10.01.01 - українська література

ОНТОЛОГІЧНИЙ ДИСКУРС ДРАМАТУРГІЇ О. ОЛЕСЯ

САПОЖНИКОВА ГАЛИНА МИКОЛАЇВНА

Харків - 2009

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Актуальність теми дисертації зумовлена відсутністю системного аналізу драматургії О. Олеся. Доробок українських письменників-емігрантів тривалий час розглядався відірвано від літературного процесу в Україні, чимало з авторів були заборонені (чи не рекомендовані) для вивчення, а їх твори не видавалися. До таких належить і Олександр Олесь - талановитий митець кінця ХІХ - початку ХХ століття, чия спадщина до сьогодні не представлена вповні, а опубліковане прочитується й трактується по-різному. Насамперед це стосується драматургії О. Олеся, яка, порівняно з його лірикою, залишається практично поза увагою науковців. Відтак відсутні монографічні праці про його драматургічні твори (єдина книга - студія М. Неврлого 1994 року), з яких би останні постали невід'ємною складовою художнього доробку самого письменника, тогочасного літературного процесу, українського та європейського. Нечисленні ж статті, присвячені драматургії митця (Л. Горболіс, Н. Іванишин, Н. Кириленко, О. Красильникова, Н. Малютіна, К. Пирогова, С. П'ятаченко, Р. Радишевський, Т. Саяпіна, І. Чернова), тільки окреслюють основні напрями такого аналізу й далеко не вичерпують їх. Тому цілісне прочитання та інтерпретація драматургічної спадщини О. Олеся, розуміння етапів розвитку автора є одними з актуальних проблем сучасної науки про літературу, що дозволило б повніше, об'єктивніше визначити роль і місце митця в літературному процесі межі ХІХ - ХХ століть, суголосність його творчості новим тенденціям розвитку української літератури в контексті світових культурно-мистецьких процесів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі історії української літератури філологічного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна й пов'язана з основним напрямком її роботи за проблемою „Жанрово-стильові особливості та поетика української літератури ХVIII-ХХІ століть”. Тема й план-проспект дисертації схвалені на засіданні Бюро науково-координаційної ради з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України 10 березня 2005 року, протокол № 1.

Мета й завдання дослідження - розкрити специфіку онтологічного дискурсу, утвореного драмами О. Олеся.

Відповідно до мети в дисертації передбачається розв'язати такі завдання:

– з'ясувати особливості рецепції п'єс О. Олеся в критиці й літературознавстві;

– обґрунтувати теоретичні засади дисертації через вихідні поняття: онтологія, дискурс;

– охарактеризувати специфіку простору й часу як основних складових моделі світу, вибудуваної О. Олесем-драматургом;

– проаналізувати символіку часопросторових вимірів буття, представлених у драматургії письменника;

– розкрити особливості зображення й визначити місце людини в моделі світу О. Олеся-драматурга;

– дослідити роль біографічної складової у змодельованому письменником світі.

Об'єкт дослідження - п'єси О. Олеся 1908-1941 років („По дорозі в Казку”, „Хам”, „Художники”, „По Мюллеру”, „Меценати і богема”, „Трагедія серця”, „Над Дніпром”, „Патріот”, „Морока”, „Тихого вечора”, „Юність”, „Осінь”, „Танець життя”, „При світлі ватри”, „На свій шлях”, „Злотна нитка”, „На курорті”, „Місячна пісня”, „Буржуї”, „Земля обітована”, „Вилітали орли...”, „Ніч на полонині”).

Предметом дослідження є онтологічний дискурс драматургії О. Олеся.

Методи дослідження. Теоретико-методологічну базу роботи складають праці зарубіжних та вітчизняних учених, присвячені висвітленню теоретичних проблем онтології (М. Гартман, М. Ґайдеґґер, Ґ. Ґадамер, Ж.-П. Сартр, А. Камю, К. Ясперс та ін.), дискурсу (Цв. Тодоров, І. Ільїн, П. Рікер, А. Греймас, Ж. Курте, С. Канникін, М. Макаров, Н. Петрова та ін.), художнього простору й часу (М. Бахтін, Д. Лихачов, Ю. Лотман, Ф. Федоров, В. Топоров та ін.). Об'єкт дослідження зумовив звернення до робіт з історії української драматургії (Н. Кузякіна, О. Ставицький, С. Хороб, О. Красильникова та ін.), теорії драми (В. Волькенштейн, Ч. Добрев, М. Ласло-Куцюк, В. Сахновський-Панкєєв, В. Халізєв та ін.), до праць, присвячених аналізу драматургії О. Олеся (Л. Дем'янівська, М. Неврлий, Р. Радишевський, Р. Пархомик та ін.).

Для досягнення мети й розв'язання поставлених завдань застосовані такі методи: архетипно-міфологічний, культурно-історичний, описово-аналітичний, частково - біографічний, методика мотивного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації вперше здійснено спробу цілісного дослідження драматургічної спадщини О. Олеся; проаналізовано специфіку онтологічного дискурсу драматургії митця через вивчення основних елементів змодельованого ним світу - часу й простору; розкрито символіку часових і просторових складових моделі світу; обґрунтовано особливості бачення О. Олесем людини в моделі світу; проведено паралелі між біографічними реаліями та їх художньою інтерпретацією.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані у викладанні курсу „Історія української літератури ХХ ст.”, підготовці посібників із нього, у розробці спеціальних курсів і наукових семінарів, пов'язаних із вивченням особливостей розвитку української драматургії межі ХІХ-ХХ століть, для написання курсових, бакалаврських, магістерських робіт у вищій школі, на уроках відповідної тематики, для факультативних і гурткових занять у загальноосвітній школі.

Особистий внесок здобувача. Робота виконана самостійно, без участі співавторів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна та наукових конференціях у формі доповідей і повідомлень: VI Всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська література: духовність і ментальність” (Кривий Ріг, 20-21 жовтня 2006 р.); IX Міжнародній конференції молодих учених (Київ, 19-21 червня 2007 р.); Всеукраїнській науковій конференції „Слобожанщина: літературний вимір” (Луганськ, 15 лютого 2008 р.); ІІ Всеукраїнській науковій конференції „Олександр Олесь: проблеми вивчення творчої спадщини і сучасність” (Суми, 4-6 грудня 2008 р.); VII Всеукраїнській науковій конференції „Слобожанщина: літературний вимір” (Луганськ, 13 лютого 2009 р.).

Публікації. Результати дослідження викладені в дев'яти статтях, з яких вісім опубліковано у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура та обсяг дисертації обумовлені її метою та завданнями. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 174 сторінки основного тексту та 17 сторінок списку використаних джерел (193 позиції).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

драматургія олесь письменник символіка

У „Вступі” обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність, сформульовано мету та завдання студії, визначено основні методи дослідження, його предмет і об'єкт, висвітлено зв'язок теми роботи з науковими програмами й планами, показано наукову новизну та практичну цінність одержаних результатів, подано інформацію про апробацію.

Перший розділ - „Рецепція драматургії О. Олеся в критиці та літературознавстві. Теоретичні засади дослідження” - має історіографічний і методологічний характер. У першому підрозділі - „Драматургія О. Олеся: етапи вивчення” - визначено основні напрямки рецепції драматургічної творчості О. Олеся. За хронологією появи, яка відображає особливості її інтерпретації, проаналізовано найпомітніші праці, присвячені його драматургії. Зроблені нами висновки наступні: попередники мало (порівняно з лірикою митця) зверталися до його драматургії, тому ця частина творчої спадщини письменника є практично не простудійованою. Бракує монографічних студій (до сьогодні це єдина книга М. Неврлого 1994 року видання), а специфіка статті не дозволяє охопити увесь комплекс аспектів вивчення художнього цілого. Відтак ідеться про вибірковість об'єкту спостереження (переважно це „По дорозі в Казку”, „Ніч на полонині”), формулювання вихідних завдань, іноді підміну естетичного аналізу соціологічним тощо. Хоча варто зазначити, що на межі ХХ-ХХІ ст. з'явилися цікаві, оригінальні роботи, пов'язані з вивченням естетики світобачення О. Олеся, поетики, інтертекстуальності драм митця (Р. Радишевський, Л. Дем'янівська, Л. Горболіс, Р. Пархомик, Н. Зборовська, О. Камінчук, ін.), які (роботи) значно розширили пошукову площину.

У другому підрозділі - „Онтологія, дискурс як поліфункціональні поняття: теоретичні аспекти тлумачення” - розглянуто найрізноманітніші підходи (філософські, культурологічні, лінгвістичні, літературознавчі тощо) до тлумачення й вивчення вихідних теоретичних понять дисертації - онтології та дискурсу. Послуговуючись положеннями класичних робіт (М. Ґайдеґґера, Ґ. Ґадамера, К. Ясперса, А. Камю, Е. Кассирера, ін.), новітніх досліджень (М. Ахундова, С. Жарова, В. Потьомкіна, Г. Рейхенбаха, ін.), ми спробували узагальнити напрацювання попередників у сфері інтерпретації названих понять, їх специфіки, основних категорій, за допомогою яких вони тлумачаться: для онтології - субстанція, простір, час, рух, детермінація; для дискурсу - типи, ситуації, в яких він оприявнюється, - співвідношення дискурсу й тексту, коли текст породжує власний дискурс і сам породжується ним. Відтак література (в діахронії) - єдиний, продукований одним механізмом безкінечний дискурс (роботи А. Греймаса, Ж. Курте, С. Канникіна, О. Кубрякової, Ю. Лотмана, М. Макарова, В. Топорова, ін.).

У цілому ж, на нашу думку, взаємозв'язок між онтологією й дискурсом можна представити як нерозривність інваріанту й варіантів: буття породжує, продукує множинність своїх виявів, кожен із яких є одночасно самототожним і тотожним у буттєвих проявах інваріанту - першооснові, з якої він тільки й може постати.

У другому розділі - „Модель світу О. Олеся-драматурга” -охарактеризовано основні складові моделі світу письменника - простір і час. Насамперед ішлося про заголовок як концентроване вираження домінантного елементу моделі світу, просторового, часового, соціокультурного. Тож було визначено й обґрунтовано кількісне та якісне співвідношення заголовкових домінант, зокрема реальних/ірреальних, локальних/безмежних, миттєвих/ короткотривалих/вічних, що дозволило розширити поле обсервації й довести: світ, зображений митцем, є двовимірним, але не в традиційному вертикальному, а в паралельному оприявненні. Тому вихідними поняттями, за допомогою яких було здійснено аналіз, зокрема в першому підрозділі - „Просторова опозиція „антисвіт - світ” у драматургії О. Олеся” - стали „антисвіт” і „Задзеркалля”, використані як часткові синоніми й антоніми до поняття „світ” - реальний, недеформований простір, матеріальний і нематеріальний. Натомість антисвіт, зазвичай недоступний для сприйняття, а тим більше для перебування в ньому людини, може прориватися в буття світу, оприявнюючись у ньому гріхом.

Отже, антисвіт - це виворіт світу, де позитив і негатив помінялися місцями, світ-заперечення. Задзеркалля - це проміжна ланка між світом і антисвітом, тут інакшість не стала протилежністю, але за домінування або деструкції, або креативу може перетворитися на антисвіт чи світ. Таким чином, часткова синонімічність цих понять ґрунтується на викривленості, деформованості, відрізняються ж вони ступенем викривлення, деформації. Саме ці поняття, на нашу думку, адекватно відтворюють світ викривлених реалій, світ, у якому вічне проголошується минущим і навпаки („Хам”, „По Мюллеру”, „Морока”, „Меценати і богема”, „Патріот”, „Буржуї”, „Вилітали орли...”): родинна взаємоізольованість, що перетворює сім'ю на карикатуру; фатальний розрив між словами й справами; нищення духовно вищих ницістю; псевдопатріотизм; зрада ідеалів, нівеляція єства в умовах тоталітаризму, абсолютна залежність від приписів, соціальної моралі, суспільних стереотипів, догм, табу, які підпорядковують „Я” людини наперед визначеному стилю поведінки, гарантують збереження соціальної вертикалі, а отже, унеможливлюють рух, розвиток, динаміку змін у соціально-моральному просторі. Звідси - зневіра, апатія, звичка животіння, небажання зруйнувати заведений порядок (насправді - унормований хаос). Фактично йшлося про світ, який постав не власною еволюцією, не природним шляхом, а вибудовувався як простір людини в довкіллі природи, ставши, власне, штучним для нього (довкілля) утворенням, чужорідним тілом. У такому світі людина сама визначає своє місце - на межі паралельних вимірів, однаково реальних для неї як істоти, що може бути скерована й на високу духовність, і скинута в безодню гріха.

Дуалізм людської природи, її одночасно існуюча й випливаюча матеріальна й духовна складова є своєрідним випробуванням для кожного індивідуума: тілесна насолода й духовна благодать, інстинкт і високість почуття - це площина вічної боротьби плоті й духу. Тому залежно від того, яке начало перемагає, людина рухається горизонтальною віссю в обох реальностях: антисвіті, якщо зникають моральні запобіжники, або у світі гармонії, любові. Однак приклади останнього поодинокі („Юність”, „Місячна пісня” - частково).

Також і антитеза „Задзеркалля - антисвіт - світ” є умовною: дійсно, у світі є місце духовним цінностям, справжнім почуттям, високим моральним поняттям, але вони залишилися переважно в минулому. О. Олесь, підтверджуючи їх присутність у цьому світі, водночас указує на причини їх втрати, зникнення, переходу в ту часову площину, яка не сприймається тут і зараз, а мислиться чимось далеким, неістотним, тим, що мало вплив колись, а тепер утратило своє буттєвотворче начало. Відтак розмиваються межі між складовими, аж до абсолютної деформації, яка з часом не буде сприйматися такою, бо зникне те, з чим можна порівнювати, і в цьому парадокс людського сприйняття зв'язку часів.

У другому підрозділі - „Основні характеристики простору драматургічних творів О. Олеся” - охарактеризовано особливості простору, змодельованого драматургом. Це реальний, напівреальний, ірреальний та змішаний простір. Останній домінує („Юність”, „Земля обітована”, „Художники”, „Осінь”, „На свій шлях”, „При світлі ватри”, „Трагедія серця”, „Танець життя”, „Тихого вечора”, „Злотна нитка”) і є відкритим, іноді необмеженим (бо мрію чи сон неможливо обмежити), внутрішньо динамічним, дискретним. Це простір перспективи, можливо, пізнаної, але не втіленої через розумову й чуттєву інертність, острах перед присудом загамлу, егоцентризм чи, навпаки, знеособлення. В О. Олеся ніби співіснують світ-умова й світ-умовність, однаково реальні й водночас ірреальні, залежно від налаштованості особи скористатися сприятливими умовами й зменшити моральну деформованість природного середовища чи назавжди залишити світ ніби нереалізованим. Продуктивним прийомом представлення смислових домінант такого простору стало його членування за принципом протиставлення „близького” й „далекого”, де перший компонент ототожнюється зі своїм, гармонійним, а другий - з чужим, ворожим. Також це подібні просторові опозиції „своє”/„чуже”, „верх”/„низ”, які розглядалися нами як полісемантичні через здатність трансформуватися в географічну, соціальну, соціально-політичну або національну домінанту: „долина / полонина”, „річка / село”, „Західна Україна / Радянська (Східна) Україна, „будинок / світ за межами будинку” тощо. Крім того, проаналізовано локуси будинку і його частин, саду, лісу, дороги. Кожна окремо й разом узяті вони репрезентують світ Олесевої драматургії як дисонансний, нецілісний, де викривлені координати спонукають до блукання колами й кожне наступне наближає до абсолютного низу - пекла.

Людина в О. Олеся перебуває на межі паралельних площин, оскільки має дуалістичну природу, духовну й матеріальну, одночасно може плекати й високу духовність, безкорисливість, доброту, любов, і бути ницою, лицемірною, безпринципною, егоцентрично скерованою. Це зумовлює постійне балансування біля точки перетину: залежно від того, яке начало перемагатиме в єстві людини, відбуватиметься рух горизонтальною віссю в двох реальностях, однаково віддалених від нульової (звичайної, звичної для людини): якщо зникають усі моральні запобіжники, людина виходить в інший світ - антисвіт, світ навпаки, в якому їй стане комфортно; якщо ж моральні цінності сприймаються apriori як основа світобудови, людина потрапляє у світ гармонії, любові.

Отже, просторові матеріальні переміщення здійснюються горизонтальною віссю, натомість нефізичний моральний простір викривлюється до протилежного в міру наближення до точки переходу в площину, деформований мораллю навиворіт. Ідеться про дійсність, викривлювану тиском антисвіту - так само реального, проте непридатного для співіснування з виміром, пріоритетом для якого є моральна високість. Перемога ницого пояснюється схильністю до гріха, адже добре втрачається швидко, а погане прищеплюється легко. Любов плекається довго, натомість ненависть - швидкий шлях піднятися в соціумі, але насправді опуститися до пекельного низу.

Складовою художнього простору моделі світу О. Олеся є й внутрішній психологічний простір персонажів, який своєю розірваністю, деформованістю, нецілісністю провокує неадекватне сприйняття й оцінку фізичного простору, адже насправді світ довкола нейтральний, і тільки людина посередництвом індивідуальної креативної чи деструктивної внутрішньої налаштованості на перебування у світі робить його прихильним або ворожим. Психологічний простір досліджений нами через емоційні реакції, пов'язані з перебуванням у „своєму / чужому” просторі: внутрішній дискомфорт, туга самоти й відчуженості, відчай спричинені не стільки властивостями „чужого” простору, скільки самим фактом відірваності від „свого”. Основним прийомом, використаним О. Олесем для показу проникнення й перебування в іншому просторі, стала градація негативних емоцій (страх - жах - психологічне „закам'яніння”), які не зникають до повернення до звичного стану. Таких прикладів абсолютна більшість, оскільки душевний простір деформований взаємною відчуженістю, початком якої є байдужість (за винятком „Юності”, „При світлі ватри” - частково).

У третьому підрозділі - „Часові виміри драматургії О. Олеся” - зроблено спробу розкрити специфіку часу в драматичних творах письменника. На нашу думку, О. Олесь використав прийом „доказ від зворотного”: показавши зло - гріховність життя, перетвореного на існування, а отже - безчасся, у такий спосіб застеріг від нього. Драматург залишає персонажам шанс змінити своє життя, тому фінали більшості творів відкриті, однак реальна перспектива невтрати надбання минулого й мудрості теперішнього реалізовуватиметься тільки в поодиноких випадках („Злотна нитка”, „Юність”), в інших же драмах попередній розвиток конфліктів, характерів не передбачає такої можливості, адже йдеться або про втрату пари, або про потужний уплив сумнівних стереотипів.

У більшості драматургічних студій О. Олеся головною ознакою міжлюдських взаємин є байдужість: людина і її найближчий партнер відчужені ницими пріоритетами, владу яких не може похитнути навіть почуття. Відтак ідуть у небуття такі поняття, як співчуття, милосердя, любов до ближнього, зникають такі запобіжники, як моральні, релігійні цінності. Тому, на нашу думку, однією з характерних рис моделі світу, створеної О. Олесем, є оберненість у минуле, нехтування теперішнім, доки воно не стане минулим, а життя не перетвориться на ілюзію. Отже, в моделі світу письменника представлене переважно минуле й теперішнє, натомість майбутнє практично не постає, оскільки значна частина драм завершується трагічно - смертю, після якої час втрачає сенс. Так розривається сув'язь часів, персонаж опиняється перед ніщо - безчассям.

Художній час, як і художній простір, у драматургії О. Олеся є неоднорідним. Наявний реальний прямий час, коли події розвиваються в теперішньому, співпадаючи в часі з моментом оповіді („На свій шлях”, „При світлі ватри”, „Трагедія серця”, „Тихого вечора”, „Осінь”, „Танець життя”, „Художники”, „На курорті” тощо). Але в більшості творів теперішній час усе ж супроводжується спогадами головних персонажів (найчастіше про колишнє кохання, бо в теперішньому вони його не мають), отже, втрачає ознаки відповідності моменту дії, набуваючи ознак минулого (зворотного часу), перетворюється на обернений хронотоп. Прикметно, що майбутнє зображене лише в одному творі - „Вилітали орли...”. Також ми виділили позаісторичний („По дорозі в Казку”), умовний („Ніч на полонині”, „Над Дніпром”), антропоморфний („Злотна нитка”) час.

Час у моделі світу О. Олеся-драматурга репрезентований усіма порами року, щоправда, все-таки частіше дія відбувається навесні („Трагедія серця”, „Над Дніпром”, „Місячна пісня”) й улітку („Тихого вечора”, „На курорті”, „Ніч на полонині”); різними частинами доби (ранок, день, вечір, ніч) і триває від кількох годин („По Мюллеру”, „Тихого вечора”) або днів („Хам”, „Над Дніпром”) до безмежності („Злотна нитка”). Ідеться про максимальну повноту, навіть мозаїчність показу часового плину. Також дія в значній частині творів відбувається вночі або ввечері, відповідно, в час загадок, розгубленості чи й смерті або вечірньої розмитості, пограниччя.

Отже, час і простір як визначальні складові моделі світу в інтерпретації О. Олеся-драматурга набувають невластиві для їх фізичного еквіваленту ознаки: викривленість, деформованість, дискретність, оберненість, нелінійність, часто - умовність, ірреальність, оскільки репрезентують особливе - абсурдне існування, яке, підпорядковане людському чиннику, втратило буттєву перспективу.

Третій розділ дисертації - „Символіка часу й простору в моделі світу О. Олеся-драматурга” - складається з трьох підрозділів. Вихідною тезою першого підрозділу - „Символіка просторової вертикалі” - стала теза, що саме посередництвом символів - перекодованої реальності - митець витворює власний міф, промовляє до читача. На нашу думку, продуктивним способом дослідження просторової символіки є відома тричленна модель світобудови із верхньою частиною - божественним, духовним, серединним простором - людським і низом - підземним, демонічним, хаотичним. У моделі світу О. Олеся верх символізують сонце, зірки, місяць, хмари, власне космос - еквіваленти краси, гармонії, щирих почуттів (хоча вони, належачи формально до верху, можуть набувати смислово протилежних значень відносно одне до одного: сонце - місяць; сонце - хмара тощо. В О. Олеся таке протиставлення відсутнє). Небесний уплив на землю (місячне, сонячне світло) - це відчуття спокою, замилування довкіллям, це любов, яка береже людину від гріха. Близьким до нього є символ світла. Низ представлений перетвореними на символи фізичними реаліями: прірви, провалля, безодні, яри; особливе місце посідає символ пекла як абсолютного низового простору та його почуттєві еквіваленти: заздрість, ненависть, гнів, зрада, лють - „зло серця”.

Духовної височині (неба) спроможні досягти люди, чисті серцем, закохані, творчі особистості, а також ті, хто багато й смиренно страждав („На свій шлях”, „Місячна пісня”, „Злотна нитка”).

У деяких драматичних творах О. Олеся („По Мюллеру”, „Меценати і богема”, „Патріот”, „Морока”, „Танець життя”, „Буржуї”, „Земля обітована”, „Вилітали орли...”) персонажі рідко згадують про небо. Більшість із них навіть не піднімає угору голови, бо обтяжені такими „високими” й життєво важливими проблемам, як тренування власного чоловіка („По Мюллеру”), боротьба за надмірну чистоту („Морока”), написання нікчемних псевдохудожніх творів („Патріот”) тощо. Відтак душа втрачає крила, людина перетворюється на прагматика, починає жити приземлено й духовно бідно.

Різнобічно в моделі світу О. Олеся представлений низ (підземний або потойбічний світ). Це фізичний простір (прірви, провалля, безодні, яри), ірреальне уособлення низу - демонічні істоти (Русалки, Фавн, Мавки, чорти й інші лісові потвори), а також ниці почуття, які зло викликає в людині (заздрість, ненависть, гнів, зрада, лють тощо).

Найвиразнішим символом низу є образ пекла, хоча воно жодного разу не згадується у своєму первісному значенні: як місце мешкання нечистої сили й катування душ грішників після їхньої смерті. Навпаки, демонічні істоти живуть у наземному світі паралельно з людьми, хоча, як правило, відокремлено від них („Ніч на полонині”), оприявнюючись ницістю земних персонажів. Найчастіше ж пекло перенесене в душу людини ще за її життя, оскільки сама людина є призвідцем власних страждань, дозволяючи гріху опанувати собою. Найжорстокіші, найболючіші муки порівнюються з пекельними, підкреслюючи тим самим, що пекло - антипод неба, місце безмежних страждань.

Пекельним постає й соціум, у якому люди знехтували своїм духовним призначенням і в гонитві за владою перетворилися на хижаків („Буржуї”); або чий „романтизм” дорого коштував - життя, власного й родини („Земля обітована”). Нав'язлива ідея призвела до місця, де „...завжди,...ніколи немає покою! Когось вічно катують!”. Тому частковим синонімом до пекла ми вважали слово „катівня”. Викривлене єство з необхідністю викривлює фізичні реакції: гріх підлоти, ненависті, брехні нищить гармонію співіснування, фізичного й психічного, перетворює світ на фантасмагорію матеріального задоволення, відбирає бажання дивитися в небо, плекати дух.

Отже, у просторовій вертикалі, створеній О. Олесем, акцентовано простір низу, фізичний, але більше психічний, бо реалії матеріального світу насправді є нейтральними, набуваючи негативних ознак тільки через втручання людини. Відтак внутрішній дискомфорт, негармонійність особи продукує деструктивний світ, негатив якого помножується кількістю знівельованих гріхом індивідуумів.

У другому підрозділі - „Природні стихії як простороутворюючі елементи: символіка втілення” - досліджувалася символіка стихій (вогонь, вода, повітря, земля), точніше, причини перетворення нейтральних складових світобудови на амбівалентні в проявах і практично завжди шкідливі у змодельованому О. Олесем світі. Символічна складова оприявнювалася перебуванням людини на межі різних стихій, які, увиразнюючись буттям (реальним) та інобуттям (потойбічним), перетворювалися на одночасно взаємопов'язані та взаємовідштовхуючі елементи („Над Дніпром”): вогонь як стихія первісного хаосу („Трагедія серця”), вогонь, що не розсіює морок серця („При світлі ватри”); вода як символ мінливості, непостійності людського єства („Над Дніпром”, „Тихого вечора”, „Трагедія серця”); повітря як умова життя, творення, але представлене як стихія вітру, вихорів, що руйнують спокій животіння (позитивне значення) або частіше, навпаки, руйнують світопорядок (негативне значення); у драматичному етюді „Осінь” вітер навіть стає дійовою особою - істотою, яка карає тих, хто обрав шлях гріха; земля в драматургії О. Олеся ототожнюється зі світом, гармонія в якому можлива тільки за умови відмови кожного окремо й людства взагалі від ницості, егоцентризму, жорстокості. Єдиним твором, у якому природні стихії представлені в гармонійній єдності, є „Злотна нитка” - драматичний етюд, вибудуваний як притча про відновлювану всупереч смерті красу.

Здебільшого символіка стихій, представлених у моделі світу О. Олеся-драматурга, є традиційною, закоріненою в міфологію, фольклор, однак разом із тим показана не як абсолют, незалежні начала, завжди первинні й не підпорядковані людському впливу (наприклад, потоп чи знищення вогнем Содому й Гоморри), а як підвладні людині першопочатки (не в сенсі фізичного керування ними), за допомогою яких людина пізнає буття. Так природні стихії стають віддзеркаленням душевних стихій. І хоча насправді необхідні атрибути буття світу - час, простір - не змінюються, скалічені індивідуальні світи, множачись, знищують у фізичному його елемент - людину. Фактично вона постає призвідцем власного неіснування в перспективі.

У третьому підрозділі - „Символіка часу в інтерпретації О. Олеся-драматурга” - охарактеризовано символічні прояви часу, який, порівняно з простором, у моделі світу О. Олеся акцентується, а відтак і символізується менше. Час представлений переважно або як абсолютний час творення (образ Парок у „Злотній нитці”), або як індивідуальний час переродження - здебільшого це ніч - час ініціацій, обертань до власного „я”. Хоча в драмах, як правило, процес зміни не є завершеним, оскільки його перериває смерть („Над Дніпром”, „Осінь”, „При світлі ватри”, „Танець життя”), що, на нашу думку, є більш вірогідним в абсурдному світі, бо прагнення змін і їх здійснення вимагають неоднакових зусиль. Ніч поглинає час, перетворює його на вічність, але особливу, бо спотворену гріхом, деформовану й безперспективну для гармонізації. Тому абсолют позитиву „Злотної нитки” інтерпретований нами тільки як вірогідна перспектива, амбівалентність якої втілена білим кольором одягу Дівчинки, адже біле - це і світло, чистота, і порожнеча, блідість смерті.

Отже, простежуючи символічні вияви простору, часу, стихій, ми прагнули розкрити смислоутворюючі домінанти іншого світу - людського, без якого не відбулася б сама символізація.

Четвертий розділ - „Людина в моделі світу О. Олеся-драматурга” - складається з чотирьох підрозділів. У першому підрозділі - „Іпостасі людини в драматургії О. Олеся: загальна характеристика” - акцентовано тезу, що будь-яка репрезентована митцем модель світу не буде повною без людини, оскільки саме вона (людина) пізнає світ, перетворює його (хоча іноді робить це нерозважливо) і починає уявляти як комфортний, збалансований чи дисгармонійний. Тому ми вважали за необхідне спочатку згрупувати драми О. Олеся за ступенем ідентифікації людини: наявність/відсутність імен, указівок на стать, вік, фах, родинні зв'язки. Зробивши таку класифікацію, ми дійшли висновку, що для більшості аналізованих творів конкретизація не важлива, принаймні ці ознаки ніяк не індивідуалізують персонажів, а є швидше своєрідними маркерами, умовними розрізнювальними елементами. Натомість письменник віддає перевагу абстрактним ознакам: Він, Вона, Хлопець, Дівчина, Юрба, Жінка, Панночка та ін., наголошуючи таким чином на внутрішній особливості єства одиниці, показуючи передовсім включеність цієї одиниці в загальнолюдський контекст. Це не ретельно зафіксовані, нюансовані слова, рухи, дії, а чуттєві їх відповідники, виписані на межі свідомого, несвідомого, позасвідомого. Тому твори були прочитані нами як своєрідні притчі про те, як зберегти в собі людське, не піддатися спокусам.

У другому підрозділі - „Буттєві пріоритети: мета або заперечення” - ішлося про основну дилему, яка рано чи пізно постає перед кожним - „існувати/бути”. У драмах О. Олеся вона, як правило, розв'язується на користь останнього, але часто парадоксально, коли буття в житті замінюється сподіваннями на буття в смерті („При світлі ватри”, „Трагедія серця”, „Над Дніпром”). Інший ракурс - життя як існування, щоденне задоволення фізіологічних потреб людьми, яких сам письменник називає „сміттям людства” („Буржуї”, „Вилітали орли…”, „По Мюллеру”, „Патріот”, „Морока”). Їх не цікавить мистецтво, творчість. Вони не доросли духовно до розуміння життя як неповторного дарунку, що не дається двічі. Спосіб існування таких людей у світі можна назвати тільки животінням, бо в ньому відсутня перспектива, порушений зв'язок часів: минуле таким людям уже нецікаве, бо не приносить зиск, майбутнє ще не цікаве, бо вимагає зусиль думання, пізнання. Вони комфортно почувають себе серед подібних собі, і своїми словами, вчинками лише множать негатив у Всесвіті.

Протилежністю є життя як входження в буття. Ці люди переймаються не тільки матеріальним благополуччям, комфортом, вони прагнуть гармонії. І нехай це прагнення ще не поширюється на всіх, а тільки на найдорожчих - коханих, проте це вже крок уперед у формуванні й усвідомленні власної буттєвості, яка не відбудеться вповні без іншого, бо людина потребує спілкування, співрозмовника, споріднену душу й над усе лякається самотності. Ці персонажі відмовляються від існування, здатні творити інше, повноцінне буття, і цим уможливлюють вихід за межі здобутого, пізнаного, сконструйованого іншими; уможливлюють особистий внесок у буття Всесвіту, адже найвищий ступінь буттєвості досягається в момент творення власного буття, відмови від існування. В О. Олеся дорогу до буття відкриває творчість, яка рятує від самотності у світі матеріальних пріоритетів, вивищує особистість над прагматизмом („Злотна нитка”, „Місячна пісня”, „Танець життя”, „Художники”). Хоча останніх абсолютна меншість, бо навіть найдуховніші часто гинуть, незапитані, зганьблені через свою інакшість, відмінність від загамлу. Творчість справді є способом подолання абсурду у світі, тому в драматичних творах О. Олеся досить часто головними героями стають митці. Але й творчість не спроможна захистити людину від жорстокості їй подібних: митців часто не розуміють, оскільки творцями здатні бути не всі. Риторичним залишилося питання: скільки геніїв було пошановано за життя? Загалу легше прийняти посередність, ніж „підрости” до неординарності. Так починається протистояння особистості й осіб, індивідуальності й індивідів, яке найчастіше завершується смертю перших, фізичною або духовною. Якщо немає розуміння, а митець відчуває тільки тиск суспільних табу, він замикається в собі, без спілкування гине, божеволіючи, під насмішки юрби. Потенціал залишився нереалізованим, деформований світ вичавив із себе неординарність, яка прагнула виправити деформацію, відновити гармонію.

Іншими ракурсами дослідження особливостей вияву дилеми „існувати/бути” в цьому підрозділі стало звернення до проблеми щастя як сенсу буття, але не в розумінні ситого животіння, а прямування до високостей духу, часто всупереч сумнівним стереотипам; ставлення людини до свободи, бо індивід тільки тоді стає особистістю, коли усвідомлює свою самоцінність, унікальність і плекає інакшість, не розчиняючись у загамлі; свобода вибору і відповідальність за нього. Проте ті, хто замислюється над цими проблемами, абсолютно самотні, у них немає однодумців (винятком є єдина п'єса „Юність”).

У третьому підрозділі - „Межові ситуації як особливий вияв людського буття” - окремо були виділені наступні екстреми: вибір і смерть, які, на нашу думку, є найхарактернішими для драматургії О. Олеся.

Вибір - це повсякчасне, щоденне випробування для кожного, надто коли йдеться про доленосне рішення, яке може обернутися духовним вивищенням, а може стати прологом до духовної нівеляції. У роботі виділено, зінтерпретовано різні іпостасі вибору: соціальний, громадянський, ідеологічний, почуттєвий, зроблено висновок, що значна частина персонажів драм О. Олеся, нехтуючи духовним на користь прагматичному, через егоцентризм, робить неправильний вибір, який веде до нових межових ситуацій (страху, самоти, інколи - смерті). Остання (смерть) є найсильнішою за емоційним упливом (надто через невідворотність і невиправленість), абсолютною межовою ситуацією, яка очікує на людину, бо акумулює всі інші, проходячи (чи не проходячи) через які, вона вивищується над марнотою (чи занурюється безповоротно в гріх), щоб постати зрештою на межі буття й небуття й тримати відповідь перед Творцем за надбане (чи втрачене) за життя. Коли людина раптом чи внаслідок тривалих роздумів усвідомлює, що вона кінечна, першою реакцією на таке відкриття буде страх, відчай, відчуття самотності. Але водночас межова ситуація об'єктивно розкриває життєвий потенціал суб'єкта, бо усвідомлення кінечності не тільки відбирає енергію (іноді - розум) - у меншості, а, навпаки, примушує жити інтенсивніше, вповні опановувати власну екзистенцію - одухотворяючи її: встигнути пізнати, покохати, прорости у Вічність учинком, відкриттям, дитиною. На жаль, для багатьох персонажів усвідомлення власної смертності й бажання жити інтенсивніше залишилося недоступним.

У четвертому підрозділі - „Біографічне й художнє пограниччя” - ми звернулися до вивчення біографічних і художніх паралелей, оскільки модель світу будь-якого митця - це віддзеркалення його власного „я” (ідеться лише про більший або менший його вияв). Тому, використавши епістолярій О. Олеся, ми простежили, як реальний світ, що в ньому жив письменник, провокував саме таке, як ми це спробували довести, художнє моделювання світу, адже комплекс зовнішніх і внутрішніх подразників, що впливає на людину, можливо, не усвідомлено для неї, закріплюється у свідомості, стає еквівалентом її „я”, або спонукаючи до ницості, або гармонізуючи в усіх проявах „я”, психічних, ментальних, соціокультурних тощо. Насамперед ішлося про специфіку втілення таких межових ситуацій (крім названої - смерті): випадок - вибір - боротьба - страждання - самотність.

ВИСНОВКИ

Драматургічна спадщина О. Олеся, на жаль, до сьогодні недостатньо вивчена через віддання науковцями пріоритету ліриці митця: відсутні спеціальні монографічні дослідження про драматургію О. Олеся (єдина така студія - книга М. Неврлого 1994 року). Тому предметом аналізу став „внутрішній” онтологічний дискурс, утворений текстами письменника, у його зв'язках із „зовнішнім” онтологічним дискурсом: буття як заперечення ніщо, потреба сущого - людського існування як оприявнення смислу буття, що дозволило, вважаємо, об'єктивно поцінувати змістоутворюючі та формотворчі елементи драматургії, розкрити її підтекст.

Картину світу, що склалася у свідомості письменника, ми розглядали як єдиний, інваріантний у першоосновах, текст, залучивши всі драматургічні твори письменника, опубліковані на сьогодні: „По дорозі в Казку”, „Хам”, „Художники”, „По Мюллеру”, „Меценати і богема”, „Трагедія серця”, „Над Дніпром”, „Патріот”, „Морока”, „Тихого вечора”, „Юність”, „Осінь”, „Танець життя”, „При світлі ватри”, „На свій шлях”, „Злотна нитка”, „На курорті”, „Місячна пісня”, „Буржуї”, „Земля обітована”, „Вилітали орли...”, „Ніч на полонині”.

Найперше ми прагнули визначити й проаналізувати часопросторову специфіку драматургічного дискурсу О. Олеся, оскільки саме простір і час є абсолютними формами буття.

На нашу думку, просторова специфіка моделі світу О. Олеся-драматурга виражена в умовному розмежуванні цієї моделі на дві складові: Задзеркалля - ілюзорний, фантасмагоричний світ, що обертається антисвітом - абсурдним, потворним, лицемірним, позбавленим вічних істин (ця частина моделі світу репрезентована у драматичних творах „Хам”, „По Мюллеру”, „Меценати і богема”, „Патріот”, „Морока”, „Буржуї”, „Земля обітована”, „Вилітали орли...”); інший світ, відмінний від Задзеркалля, представлений у таких творах, як „По дорозі в Казку”, „Художники”, „Трагедія серця”, „Над Дніпром”, „Тихого вечора”, „Юність”, „Осінь”, „Танець життя”, „При світлі ватри”, „На свій шлях”, „Злотна нитка”, „На курорті”, „Місячна пісня”, „Ніч на полонині”. Драматург акцентує на тому, щом саме потрібно виправити для відновлення гармонії у світі, хоче вірити, що людина спроможна знайти своє щастя і зберегти його, однак часу для повернення із безпам'ятства практично не залишилося. Твори О. Олеся, в яких (за поодинокими винятками) перемагає абсурд, - це підтверджують.

Невід'ємною складовою моделі світу є час. Проаналізувавши специфіку його функціонування в драматургії О. Олеся, ми дійшли таких висновків. У недеформованій площині час рівномірний: „рівноправний” у протіканні й перетіканні від минулого через теперішнє в майбутнє. Натомість у досліджуваному вимірі пріоритетним є минулий і теперішній, тоді як майбутнє часто залишається невизначеним або взагалі ніби відсутнім у перспективі.

Окремий аспект наших спостережень - символіка моделі світу О. Олеся-драматурга. У ній (моделі) наявні три частини світу, розташовані по вертикалі: верхня частина - небо, божественне, духовне начало, серединний простір - людське, низ - підземне, темне, демонічне, хаотичне. Усі символи неба (верху) постають у п'єсах О. Олеся еквівалентами краси й гармонії, позначають щирі, чисті почуття, які звеличують, надихають, піднімають людину над буденністю. І, навпаки, символи низу, матеріальні (прірви, провалля тощо) і нематеріальні (демонічні істоти, ниці почуття), супроводжують занурення людини в темноту гріха.

Між верхом і низом розташований третій елемент - людина, яка сама вибирає шлях угору чи в прірву, реалізуючи приховані бажання, що, як ми прагнули довести, практично ніколи не є високими. Відтак модель світу О. Олеся приречена на деформацію, насамперед психологічну, бо світ навколо такий же, яким є всередині кожного.

Негідні вчинки людей провокують опір природи: негода супроводжує ситуації, в яких людина поводить себе підло, підступно, неправильно, порушує норми моралі. Холод, ніч, морок ніби попереджають про відхилення світу від нейтральності і його зміщення до дисгармонії, стаючи одночасно й символами низу. Тому за доцільне ми вважали звернення й до аналізу специфіки художнього втілення таких важливих елементів світобудови, як природні стихії. Вони (вогонь, вода, повітря, земля), нейтральні за своєю сутністю, виявляють амбівалентність у проявах: від корисних до шкідливих, від творчих до руйнівних. У моделі світу О. Олеся такі вияви, впливи також узалежнюються від бажань, учинків головних дійових осіб п'єс.

Змодельований митцем відбиток довкілля - художній світ твору - apriori має „людську складову”, тому в роботі, досліджуючи онтологічний дискурс драматургії О. Олеся, ми розглянули особливості функціонування людського фактору, тому що без людини модель світу постала би неповною, однобічною, не відбулася б.

У п'єсах сатиричного циклу О. Олесь показує людей, які живуть, не замислюючись над правильністю своїх учинків, не переймаючись нічиїми інтересами, окрім власних. Проте сатиричні п'єси складають невелику частину драматургічної спадщини О. Олеся. Переважна більшість - це твори, в яких домінує філософська проблематика, наявний підтекст, а їх головні персонажі змальовані духовними, здатними на почуття, інколи достатньо глибокі й сильні. Чи не єдиним твором драматурга, в якому подано зразок ідеальної екзистенції, доведено можливість її досягнення, є драматичний етюд „Злотна нитка”, в якому головним персонажем постав творець музики - мистецтва, яке, може, найбільш адекватно відтворює внутрішній світ людини, музикант, який зумів у творчості перемогти абсолютну межову ситуацію - смерть.

Отже, попри відмінність між персонажами, що репрезентують модель світу, створену драматургом, у них є спільна риса: нездатність, неспроможність більшості з них протестувати проти абсурду світу, в якому вони живуть. Навіть найдуховніші з них не знаходять вихід із ситуації, що склалася. О. Олесь бачив на власні очі, на що людина може перетворити світ, якщо дати їй необмежену владу (перевороти, революції, війни, тиранія, штучний голод, геноциди тощо). Тобто письменник невипадково уникає щасливих фіналів.

Особливим виявом екзистенції є межова ситуація, представлена в драматургії О. Олеся через парадокс: страх перед Ніщо спонукає до дії, прагнення не розчинитися в Хаосі.

Оскільки творчість є певною мірою відображенням реального життя митця, сприйняття ним довкілля, спостереження над суспільством, ми звернулися до листування О. Олеся, спогадів про нього, щоб паралелізувати біографічну й творчу канву, бо вважали: для правильного розуміння, тлумачення моделі світу автора необхідно розглядати його (світ) паралельно із біографією самого письменника. У результаті спостережень зробили висновок про можливість відчитати драматургічний дискурс як утілені біографічні екстреми.

А дослідження біографічного дискурсу, продовженого через твори іншого жанрового ряду, на нашу думку, підтвердило зроблені висновки. В еміграції О. Олесь часто звертався до жанру драматичної казки, який, можливо, привабив письменника тим, що в казках майже завжди перемагає справедливість, кожен отримує належне: добра людина - добробут і щастя, зла - покарання за погані вчинки. Казка доповнює дійсність бажаним, подекуди навіть виправляє її.

Отже, в роботі ми прагнули на прикладі драматургічного дискурсу О. Олеся виявити й проаналізувати специфіку вибудованої ним моделі світу через звернення до онтологічних її складових - часу, простору та особливої складової - людини, її екзистенції.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Сапожникова Г. М. Рецепція драматургії О. Олеся літературною критикою початку ХХ ст. / Г. М. Сапожникова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер.: Філологія. - 2005. - № 707, вип. 46. - С. 167-170.

2. Сапожникова Г. М. Рецепція драматургії О. Олеся літературною критикою 20-30-х років ХХ ст. / Г. М. Сапожникова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер.: Філологія. - 2006. - № 727, вип. 47. - С. 186-189.

3. Сапожникова Г. Гармонія любові: ностальгія й оксюморон (за творами О. Олеся „Над Дніпром”, „Ніч на полонині”) / Галина Сапожникова // Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. пр. - Вип. 24. - Ч. 1. - К., 2006. - С. 567-579.

4. Сапожникова Г. М. Драматичний етюд Олександра Олеся „Трагедія серця”: парадокси символічного центру / Г. М. Сапожникова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер.: Філол. - 2007. - № 765, вип. 50. - С. 90-94.

5. Сапожникова Г. М. Буттєві феномени художнього простору драматичної поеми О. Олеся „Ніч на полонині” / Г. М. Сапожникова // Вісн. Луган. нац. пед. ун-ту ім. Т. Шевченка. - 2008. - № 1(140). - С. 151-156.

6. Сапожникова Г. М. Гармонія антиномій в інтерпретації О. Олеся (за драматичною сценою „Злотна нитка”) / Г. М. Сапожникова // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер.: Філологія. - 2008. - № 798, вип. 53. - С. 185-188.

7. Сапожникова Г. М. Антисвіт-Задзеркалля як частина моделі світу О. Олеся-драматурга / Г. М. Сапожникова // Вісн. Сум. держ. ун-ту. Сер.: Філологія. - 2008. - № 2. - С. 170-176.

8. Сапожникова Г. М. Семантика просторових локусів будинку, саду, лісу, дороги в драматургії О. Олеся / Г. М. Сапожникова // Вісн. Луган. нац. пед. ун-ту ім. Т. Шевченка. - Сер.: Філол. науки. - 2009. - № 3 (166). - С. 27-32.

9. Сапожникова Г. М. Буттєва стихія вогню в інтерпретації О. Олеся-драматурга / Галина Сапожникова // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. - К., 2009. - Вип. 14. - С. 226-230.

Размещено на Allbest.ru