Наратив малої прози Олеся Гончара

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

10.01.01 - Українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Наратив малої прози Олеся Гончара

Козакова Лідія Олександрівна

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, професор

Гаєвська Надія Марківна, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої української літератури

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Ткачук Микола Платонович,

Тернопільський національний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка, завідувач

кафедри історії української літератури, декан філологічного факультету

кандидат філологічних наук

Хороб Марта Богданівна,

Прикарпатський національний університет, доцент кафедри української літератури

Захист відбудеться «28 » листопада 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033,

м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано « 27 » жовтня 2008 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.О.Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У праці «Проблема мовленнєвих жанрів» М.Бахтін відзначав подвійну подієвість художньої наративності Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1986. - 250-251.. Він стверджував, що при читанні літературного твору перед реципієнтом розгортаються дві події: одна подія, про яку розповідається у творі, друга - подія самої розповіді. Отже, за принципом дуальної природи наративу сучасна наратологічна теорія поділяється на два типи залежно від того, на чому зосереджується увага структурального аналізу: на історії як послідовності подій, про які розповідається у наративі, чи на наративному дискурсі. У цій роботі предметом дослідження є власне наративний дискурс як особливий вид комунікації між наратором і читачем, який на об'єктивну дійсність, відтворену в художній картині світу літературного тексту, накладає мовленнєві рамки, що свідчать про його ідейну та естетичну специфіку.

Лірико-романтична проза Олеся Гончара загалом розвивалася відповідно за двома тенденціями. З одного боку, здійснювалося розгортання дискурсу з точки зору центрального наратора, через рецепцію якого модифікується і тонізується увесь викладений у творі матеріал. Силове поле такого наратора поширюється на всі конструктивні елементи викладу. Його позиція переважно фіксується у творі особливим типом ставлення до суб'єкта зображення, яке в літературознавстві називається ліричним. Отже, точка зору наратора переважно виявляється у пафосі літературних творів, тобто фіксується в поетизації або депоетизації зображуваного художнього світу. Те, що є хороше у житті, наратор намагається зобразити ще кращим, «огріти» теплом ідеалу, те, що є погане, - показати ще гіршим. Другою тенденцією, згідно з якою розгортався розвиток малої прози письменника, було занурення у внутрішній світ змальовуваних персонажів. Таким чином здійснювалося наближення до об'єкта розповіді шляхом застосування в наративі точок зору відмінних від наратора персонажів. У сприйманні кожного з героїв навколишній світ відтворювався по-іншому. У такий спосіб вирішувалося два завдання: по-перше, досягався прогресивний рівень рiзносуб'єктної форми «об'єктивної розповіді», яка закладала основу в документальність авторської розповіді; по-друге, розгорталося знайомство із внутрішнім світом персонажа, яким у творах Гончара, як правило, була проста людина.

Аби проаналізувати наративний дискурс малої прози Олеся Гончара, центральною проблемою дослідження обираємо категорію точки зору, яку слід розуміти як одну із найважливіших проблем наративного дискурсу. Бо ж у цьому випадку йдеться про відношення, що зафіксоване в тексті твору між наратором і самим наративом та історією. Уточненню специфіки поняття про «кут зору» сприяє класифікація „точок зору”, запропонована Б.Успенським Успенский Б. Поэтика композиции // Успенский Б. Семиотика искусства. - М., 1995., згідно з якою в тексті художнього твору виділяються такі види текстуальних ракурсів: ідеологічний, психологічний, просторовий, часовий і фразеологічний.

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена двома факторами. По-перше, у сучасному українському літературознавстві відчутним є зацікавлення наратологічними студіями, що дають можливість подивитися на національну літературу в новому, науково вигідному аспекті. З одного боку, наратологія дозволяє уникнути вузько ідеологічного контексту, що довгий час домінував, з другого - дошукатися тих структуротворчих чинників, які виконують функцію центральних аргументів у творенні суб'єктивної семіосфери досліджуваного письменника, зокрема Олеся Гончара. Водночас висвітлення української літератури ХХ століття через призму відповідних наративних конструкцій створить умови для усвідомлення її високого рівня, оскільки в парадигмі розмаїтих авторських шукань наратологічні студії стають, за визначенням Ж.Женетта, чи не єдиним методом об'єктивного текстуального вивчення художніх творів письменників ХХ століття.

По-друге, необхідність нового бачення художньої творчості Олеся Гончара визріла уже давно. Тим паче, що в сучасному літературознавстві відбувається глибинне переосмислення типологічних засад мистецької спадщини письменників-класиків. Про це особливо переконливо висловлюється О.Забужко у книзі про конфлікт міфологічних наративів в українському культурному контексті, у якій вона акцентує увагу на нагальній потребі реінтерпретації творчості О.Гончара, бо, на її думку, відомий український письменник ХХ століття - «досі, на жаль, не займаний пострадянською критикою автор, кого першого з повним правом можемо визнати творцем української новітньої літератури» Забужко О. Notre Dame d'Ukraine: Україна в конфлікті міфологій. - К.: Факт, 2007. - С. 57.. Справді, до цього часу немає комплексного дослідження структуротворчих чинників тексту письменника, що впливали на формування ідеологічної, психологічної семіосфер художньої картини світу автора. Особливо це стосується його малої прози. Якщо романи О.Гончара спорадично ставали об'єктом дослідження у пострадянський час у тому чи іншому контексті, то оповідання та новели автора були, по суті, позбавлені такої нагоди. Відтак у силу обставин останніми ґрунтовними дослідженнями малої прози письменника є праці І.Семенчука, М.Стрельбицького та В.Фащенка, виконані ще в радянський час. Вони є важливими, оскільки їхні автори предметом аналізу вибрали принципові чинники художньої картини світу у творах письменника та засоби їх вираження в тексті.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі новітньої літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка в руслі наукового напрямку «Література й історія». Тема роботи узгоджена з бюро науково-координаційної ради «Класична спадщина та сучасна художня література» при Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України ( протокол №1 від 24.02.2004р.).

Мета роботи - комплексно дослідити і проаналізувати загальні закономірності наративної стратегії малої прози О.Гончара. Досягнення мети передбачає виконання таких завдань: означити специфіку та загальні тенденції глибинного наративу літератури неоромантизму та реалізму; засобами мотивного аналізу окреслити логіку наративних моделей у текстах малої прози автора; запропонувати типологію наративного дискурсу в малій прозі О.Гончара; виявити щодо різних типів наративу основні тенденції у співвідношенні між нараторами і персонажами; охарактеризувати відповідно до різних наративних конструкцій особливості суб'єктного вираження в психологічному, ідеологічному та фразеологічному планах; проаналізувати часовий і просторовий аспекти наративного дискурсу у творах малої прози О.Гончара та дослідити специфіку детермінування ними внутрішнього світу персонажа. наратив проза гончар

Об'єкт дослідження - тексти оповідань і новел О.Гончара: «Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «За мить щастя», «Хлопець із плацдарму», «Жайворонок», «Пороги», «Завжди солдати», «Сусіди», «Зірниці», «Соняшники», «Маша з Верховини», «Літньої ночі», «Людина в степу», «Кресафт», «Дніпровський вітер», «Птахи над Бродщиною», «На косі», «Тихі води», «Чари-Комиші», «Усман і Марта», «Під далекими соснами», «З тих ночей», «Березневий каламут», «Бондарівна», «Дорога за хмари», «Ода тій хаті, що в снігах», «Геній в обмотках», «Корида», «Народний артист», «Ніч мужності», «Берег його дитинства», «Орхідеї з тропіків», «Пізнє прозріння», «Чорний яр».

Предмет дослідження - загальні закономірності наративної стратегії малої прози О.Гончара.

Наукова новизна виявляється передусім у тому, що в роботі вперше здійснюється спроба дослідити і проаналізувати загальні закономірності наративної стратегії малої прози О.Гончара; вперше з'ясовується типологія наративного дискурсу шляхом текстуального аналізу в контексті наратологічних студій; характеризуються властиві малій прозі письменника наративні моделі, виявлені на основі, з одного боку, особливостей лірико-романтичної прози в парадигмі української літератури другої половини ХХ століття, з другого - специфіки імагінативного світу О.Гончара.

Методи дослідження. Теоретико-методологічна база дослідження постала внаслідок осмислення праць Р.Барта, М.Бахтіна, О.Білецького, В. Виноградова, Ж. Женетта, Р.Інґардена, Ю. Лотмана, Дж.Прінса, Б.Успенського, В. Шміда, Р. Якобсона та ін. У роботі використано комплексну методику дослідження: філологічний, типологічний та структурно-описовий методи для системного розгляду рівнів та інстанцій літературної комунікації. Аналіз текстів здійснюється з використанням структуралістських підходів наратологічної школи та засад рецептивної естетики.

Теоретичне і практичне значення роботи. Результати дослідження можуть бути використані у нормативних теоретичних та історико-літературних курсах, спецкурсах і спецсемінарах, присвячених осмисленню проблеми художньої комунікації, творчих принципів мислення письменника ХХ ст., особливостей побудови та функціонування Гончаревої прози; при написанні дипломних та курсових робіт з проблем теорії та історії літератури, а також при створенні монографій, підручників і навчально-методичних посібників зі спорідненої проблематики.

Апробація результатів дисертації проходила на засіданнях кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення наукової роботи були викладені на всеукраїнських наукових конференціях у Києві «Іван Франко: письменник, дослідник літератури, культури» (листопад, 2001 р.), «Творчість Юрія Яновського в контексті літературного процесу ХХ століття» (листопад, 2002 р.), «Олесь Гончар: традиційне та сучасне прочитання творчості» (квітень, 2003 р.), на міжвузівській науковій конференції «Творчість Олександра Довженка в контексті світової культури» (листопад, 2004 р.), на всеукраїнських наукових конференціях у Тернополі «Володимир Гнатюк і сучасність: літературознавство, фольклористика, етнографія» (листопад, 2001 р.), у Дніпропетровську «Олесь Гончар: пошуки сучасної інтерпретації» (квітень, 2003 р.).

Публікації. Основні положення дисертації відображені у монографії, 5 одноосібних статтях, що надруковані у фахових наукових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі Вступу, трьох розділів, Висновків та Бібліографії (231 позиція). Загальний обсяг дисертації 224 сторінки, з них 206 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі визначено об'єкт та предмет дослідження; обґрунтована актуальність теми, сформульовані мета і завдання роботи; названі методи дослідження; зазначено про зв'язок роботи з кафедральною тематикою; окреслена наукова новизна дослідження, з'ясоване теоретично-прикладне значення дисертації та подані відомості про апробацію її основних положень.

У першому розділі «Логіка структуротворчих чинників художнього наративу малої прози Олеся Гончара» засобами мотивного аналізу досліджується специфіка наративної стратегії малої прози письменника, що є зразком жанрової моделі притчі.

У підрозділі 1.1. «Неоромантизм і соціалістична романтика як два типи наративності в українській літературі ХХ ст.» окреслюються суттєві відмінності, що покладені в основу наративних стратегій відповідних ідеологічних конструкцій та виступають принциповим чинником жанрових моделей художніх творів.

Центральна для наративних стратегій неоромантизму і соціалістичного реалізму проблема ідеалу в об'єктивній дійсності вирішувалася кожним з них по-різному. Сутність розбіжностей полягає у відношенні між суб'єктивістським та об'єктивістським у творчості письменників двох епох. Згідно із суб'єктивістським поглядом на проблему прекрасного у модерністському мистецтві той або інший предмет із позалітературної дійсності стає прекрасним тільки в художній картині світу митця. Радянська література розгорталася обов'язково тільки через утвердження в реальному житті позитивних тенденцій, які актуалізувалися шляхом боротьби ідеалізованого героя з пороками та недоліками, що продовжують існувати в суспільстві. Оскільки ідеал - це об'єктивно існуюча людина, яка є найбільш яскравим представником радянського народу, то тільки той митець, який керується точкою зору комуністичної ідеології при аналізі дійсності, здатен побачити справжню сутність радянської людини. Відтак типовому уявленню про героя соціалістичного реалізму відповідають певні наративні сподівання, „передчуття сюжету”. Так, в історії про робітників або селян в умовах соціалістичної дійсності читач очікував опису позитивних якостей передових людей, носіїв нової свідомості, яка будувалася на внутрішніх рисах їхнього характеру, котрі, хоч могли й не виявлятися у звичайних умовах буденної реальності, але показані у творах на прикладі конкретних дій. У цьому плані, наприклад, сюжет про гідного сина Вітчизни передбачав фінал прославлення його героїчних вчинків, а сюжет про справжню дочку нової дійсності обов'язково мав завершуватися її славою як передової робітниці.

У підрозділі 1.2. «Основні засади наративної стратегії жанру притчі в контексті художнього наративу малої прози О.Гончара» шляхом означення особливостей відповідних наративних компетенцій суб'єкта розповіді розглядається специфіка наративної стратегії жанрової моделі притчі на матеріалі малої прози письменника.

Важливим структуротворчим чинником жанрово-стильової системи є конкретний тип текстуального наратора в його відношенні до художнього світу, певним чином ним змодельованого. У сучасному літературознавстві ґрунтовно концепцію наративної стратегії розробляє російський учений В.Тюпа, який розгортає її на загальних засадах бахтінського підходу до вивчення «мовленнєвих жанрів» Тюпа В.И. Три стратегии нарративного дискурса // Дискурс. - Новосибирск: НГУ, 1997. - №3-4. - С. 108-112.. На погляд М.Бахтіна, типологія авторства залежить від жанру висловлювання, який у свою чергу визначається предметом, метою та ситуацією. В.Тюпа аналізує наратив як історично сформовану систему інтерсуб'єктивних компетенцій висловлювання. Зокрема, він виділяє креативну, референтну і рецептивну компетенції жанру, що тотожні бахтінським параметрам предмету, меті та ситуації.

Загалом учений означує чотири типи креативної компетенції наративної маски автора: знання, переконання, гадка і розуміння, які співвідносяться із чотирма первинними формами літературних жанрів: сказанням, притчею, анекдотом і життєписом. Якщо в парадигмі наративних вимірів жанру сказання, наратор повністю володіє усіма можливостями персонажа, то зразком часткового вивільнення героя з-під опіки наратора є комунікативна компетенція жанру притчі, найбільш принциповим означником якого є те, що в його основі лежить моральна ідея, яку наратор намагається детально продемонструвати шляхом відтворення повчальної історії, так званого «морального уроку». Для цього він формує певний тип героя, якого М.Бахтін у своїй методологічній парадигмі називає «характером». На думку вченого, романтичний характер завжди актуалізується на основі романтичної цінності ідеї, чим у параметрах жанру притчі є моральний закон.

Оскільки мала проза Олеся Гончара є зразком жанрової моделі притчі, у дисертації аналізуються структурні чинники наративної стратегії його літературних творів через призму комунікативних компетенцій жанру притчі: креативної, референтної і рецептивної. Згідно з креативною компетенцією в центрі уваги письменника знаходиться віра в невмирущість людської духовності, в гуманізм людської особистості, в ідеал людського «я», що складається на перехресті усіх чеснот гуманістичної культури. Настановою для наратора є зображення людини зі світлом у душі і моральною чистотою в серці. Кожен роман, новела, оповідання Гончара не забуваються саме завдяки світлоносності героїв. Зокрема, ними у малій прозі письменника є Меланія Чобітько («Соняшники»), Яша Гуменний («Весна за Моравою»), юна лісникова донька Нателла («Дорога за хмари»), радистка-диспетчер Зоя («Жайворонок»), помічник капітана Люба («Дніпровський вітер»), шофер колгоспного «газика» Кожущенко («Людина в степу») та багато інших. Особливістю наративу Гончара є те, що виголошення самої ідеї все менше здійснюється наратором, усе частіше воно передоручається персонажам, які і вчинками, і думками, що висловлюються як у внутрішньому, так і просторовому дискурсах, стають означником краси людського «я».

Стосовно рецептивної компетенції, то у творах Гончара звучить своєрідне звертання до сучасника знайти у своєму внутрішньому світі джерело духовного збагачення. Звернення експліцитного наратора до свого читача, по суті, стає стимулом до творчої роботи людини над удосконаленням своєї природи та свого характеру згідно із зразком тих характерів, що змальовані у творах О.Гончара.

У підрозділі 1.3. «Мотив зустрічі в художньому наративі малої прози Олеся Гончара» досліджується специфіка вираження в художньому тексті мотиву зустрічі як центрального структуротворчого чинника наративу малої прози автора, навколо якого зав'язуються інші статальні (що позначають стан) та адвербіальні (описові) мотиви, що співвідносяться з тематичними циклами творів письменника.

Оскільки комунікативне ціле сюжету складається із елементарних сюжетних висловлювань, що побудовані на основі мотивно зумовлених фабульних подій, то дослідження наративу українського письменника Олеся Гончара шляхом мотивного аналізу дає підстави для науково виваженого і детально обґрунтованого тлумачення логіки сюжетної конструкції малої прози письменника.

У парадигмі будь-якого літературного твору завжди існує певне ядро домінантних мотивів, які характеризуються надзвичайною багатозначністю і центральним положенням у кожному індивідуальному жанрі. Оскільки в основі епічного твору є відтворення певних подій, то мотив наративного тексту повинен мати характер якоїсь акції. З іншого боку, в основі ліричного твору завжди є відтворення певного переживання, стану ліричного суб'єкта, які у тексті наративного дискурсу розгортаються у формі „наративу про слова”. За жанром такий твір є твором настрою, бо в центрі уваги не подія, а переживання, внутрішній стан суб'єкта.

Лірико-романтичний текст О.Гончара, побудований на синтезі ліричних та епічних тенденцій, структурується за абсолютної переваги предикатів статального та адвербіального планів. Наприклад, структура новели „Пізнє прозріння” побудована за формою певної сфери, в центрі якої розташований головний мотив зустрічі, навколо якого розташовані статальні та адвербіальні мотиви, що служать наративній стратегії письменника, тобто завданню розкрити внутрішні переживання суб'єкта від зустрічі, хай навіть посмертно, з справжньою людиною-героєм. Відтак у творах малої прози домінуючим є мотив зустрічі, який за своєю семантикою виконує функцію центрального ядра будь-якого твору автора. Завжди хтось з кимсь чи з чимось зустрічається. Причому ця зустріч, звичайно, стає в тексті тим рубіжним каменем, який спонукає всю послідовність подій чи роздумів перейти на рівень внутрішнього споглядання або переживання, що виражається у формі статальних або адвербіальних мотивів.

Домінуючий конфлікт творів Олеся Гончара типово романтичний: між позитивними героями і обставинами. Звідси - основною темою його малої прози є гуманність, що в середовищі людських цінностей розглядається у контексті морально-етичних проблем, які турбували і продовжують турбувати суспільство й людину. У дисертації пропонується своєрідна класифікація художніх наративів. Так, основними мотивами малої прози О.Гончара є краса людини в любові, праці, милосерді, у героїчних вчинках на війні і в мирний час, екологія, поганий начальник і т.д.

Послуговуючись методологією, запропонованою в книзі І.Силантьєва «Мотив в системі художнього наративу: проблеми теорії та аналізу» Силантьев И.В. Мотив в системе художественного повествования. Проблемы теории и анализа. Научное издание. - Новосибирск: Издательство ИДМИ, 2001. - 236 с., пропонується аналіз мотивної структури за трьома рівнями семіотики текстуального знаку: семантики (предикат, актанти, просторово-часові характеристики мотиву), синтактики (фабульна препозиція і постпозиція мотиву) і прагматики (сюжетний смисл та інтенція мотиву).

Вживання мотиву в наративі завжди підпорядковується певним принципам прагматики комунікативного повідомлення. У малій прозі О.Гончара прагматика мотиву зустрічі визначається основним ідейно-тематичним контекстом внутрішньої і зовнішньої краси людини в цілковито реалістичному контексті, аби переконати читача у правдивості зображеного. Інколи спостерігається явище, коли мотив зустрічі виконує функцію своєрідного рубежу, бар'єру, переступивши через який бачиш протиставлення між ціннісними парадигмами. Особливо часто така тенденція зустрічається у творах тематичного циклу про красу людини-героя в мирний час, про поганого начальника та красу людини в милосерді. Інтенція вживання мотиву зустрічі у творах малої прози О.Гончара хитається між двома комунікативними компетенціями наратора: переконанням і розумінням, які стають визначальними чинниками наративної стратегії літературних жанрів: притчі та біографічного життєпису. Хоча іманентною ознакою художнього мислення письменника можна вважати потребу усвідомлення прекрасного в людині, проте у процесі розвитку своєї творчої манери він все більше схилявся до реалістичного змалювання і таким чином підтвердження ідеалістичних засад внутрішньої суті людини.

У другому розділі «Гетеродієгетичний наратив малої прози Олеся Гончара» аналізуються структуротворчі можливості категорії точки зору в гетеродієгетичному наративі лірико-романтичної прози письменника.

У підрозділі 2.1. «Точка зору художнього наративу в плані простору і часу» аналізуються особливості зображення простору і часу в наративі малої прози письменника на рівні наративного дискурсу.

Просторова точка зору у творах малої прози Олеся Гончара виражається по-різному, залежно від того, чи збігається, чи ні позиція зовнішнього наратора із перспективою персонажа. У випадку невідповідності «чужого» і «свого» слова наратор стосовно об'єктів свого зображення володіє всевідаючою формою бачення, тобто нульовою фокалізацією. У новелі „Гори співають” нульова фокалізація просторової точки зору побудована за принципом «пташиного польоту», коли екстрадiєгетичний наратор фіксує всю широту та монументальність дій радянських солдатів, які налагоджують мирне життя на визволених землях. Більш традиційною для наративу автора є просторова точка зору наратора із нульовою фокалізацією, яка є розкиданою у вигляді тих чи інших описових штрихів по всій площині тексту. При цьому вона має форму послідовного опису і дуже часто зіставляється з позицією персонажів («Жайворонок», «Соняшники»).

У випадку збігу просторових позицій наратор або цілком перевтілюється в особу персонажа, або просто супроводжує його. Згідно із першою умовою, наратив розгортається за принципом внутрішньої фокалізації. В іншому випадку перспектива наратора формується згідно з принципами зовнішньої фокалізації. Наприклад, у композиційній структурі оповідання «Весна за Моравою» ті чи інші події викладаються з різних точок висвітлення, у різних планах, що, з одного боку, посилює переконливу правдоподібність відтворюваних подій, а з другого - стає стимулом до розгортання психологічного аналізу.

У наративі малої прози О.Гончара опис ніколи не подається з позиції всевідаючого наратора, він завжди співвідноситься, коригується з психологічною точкою зору персонажа (у новелі «Народний артист», де спостерігаємо зіставлення аж трьох точок зору: таксиста, артиста і наратора). В оповіданні «Ілонка» екстрадiєгетичний наратор постає обмеженим у рамках просторової організації художньої картини світу, оскільки, коли розповідається про Ілонку, він весь час пересувається відповідно із полем зору героїні-дитини.

У гетеродієгетичному наративі малої прози О.Гончара часова перспектива здатна фіксуватися або у формі нульової фокалізації наратора, або внутрішньої фокалізації інтрадієгетичного персонажа. Проте з погляду еволюції її наративного дискурсу від твору до твору в малій прозі особливого розвитку набувала тенденція поширення часової точки зору персонажа на все зображуване. Це передбачало тенденцію примноження часових позицій за рахунок зіставлення точок зору наратора і персонажа.

Прикладом наративу, в якому часова організація подається у перспективі екстрадієгетичного наратора, є оповідання «Жайворонок». Відбувається взаємодія точок зору наратора і персонажа, де велике значення має не конфлікт між ними, а взаємодоповнення, у результаті чого вдається

об'єктивно пізнати та усвідомити всю переконливість внутрішньої краси та чистоти інтрадієгетичного персонажа.

Як відзначав Б.Успенський, різні можливості поєднання авторської точки зору з позицією персонажів у творі визначають можливі способи ускладнення композиційної структури. Взаємодія часових перспектив наратора і персонажа в оповіданні «Завжди солдати» стає чинником сюжетної побудови, де вся композиція твору базується на загальних принципах часової організації. Відбувається порівняння цінностей, які були актуальними в минулому під час війни, і тих, що ними живе людина зараз, у мирний період.

У підрозділі 2.3. «Точка зору в плані психології» з'ясовуються шляхи вираження психологічної парадигми у творах автора та семантика поліфонічного звучання внутрішніх перспектив наратора і персонажів.

Основним предметом пізнання і змалювання в літературі є, на погляд О.Гончара, життя людини, яке служить зразком для того, щоб зробити людину людянішою, допомогти їй жити й удосконалюватись. Письменника цікавив передусім процес формування такого характеру, який відповідає основним засадам ідеалу гуманізму, краси і моралі. Як відзначав І.Семенчук, щоб відтворити характер у його становленні і причинових взаємозв'язках, митець намагався пропустити їх через «психологічний фільтр», зафіксувати в кожну окрему мить неповторний і складний процес думання, переживання героя.

У наративі малої прози О.Гончара згідно зі специфікою наративної стратегії жанру притчі в плані моделювання психології, без сумніву, найбільше значення має рівень персонажа, який виражається у формі внутрішньої фокалізації. Дуже часто формою вираження психологічної точки зору персонажа стає його внутрішній монолог. Прикладом є оповідання «Людина в степу», в якому йдеться про героїзм самовідданої і чесної людини, колишнього фронтовика, котрий, дізнавшись, що в небезпеці його односельчани, не задумуючись, поспішає їм на допомогу. В оповіданні «Дніпровий вітер» для того, щоб повноцінно відтворити внутрішній голос героїні, письменник вдається до мiмезису такої паралiтературної форми, як лист, яка видається найбільш сприятливою для вираження внутрішнього екзистенціалу. В оповіданні «Маша з Верховини» психологічна точка зору персонажа розгортається не у формі монологу, а складається з окремих штрихів, які, хоча свідчать про внутрішній світ героїні, водночас для більш об'єктивної аргументації є доповненням слів екстрадієгетичного наратора. Зовнішня фокалізація наратора стосовно внутрішнього світу інтрадієгетичного персонажа займає в тексті малої прози письменника незначне місце, оскільки завжди доповнюється внутрішньою візією персонажа, яка щодо першої перебуває у відношенні аналогії або контрасту.

У підрозділі 2.3. «Точка зору в плані ідеології» досліджується специфіка вираження ідеологічної позиції наратора і персонажів у контексті романтичної парадигми утвердження ідеалістичного характеру.

Як стверджує В.Тюпа, у жанрі притчі креативна функція зовнішнього наратора формується в системі співвіднесення із активністю внутрішнього персонажа. У притчі персонаж хоча підпорядковується нараторові, проте відбувається це на паритетній основі, згідно з якою рефлексування наратора над героєм переноситься всередину героя, внаслідок чого перший перебудовує останнього, тобто характер як інтрадієгетичний персонаж, вивільнившись з-під опіки наратора, починає сам себе визначати. Отже, наративний дискурс жанру притчі розгортається за такою моделлю, що ідеологічна точка зору цілковито переходить на рівень персонажа, тобто ціннісний центр твору переміщається із парадигми зовнішнього світу в його внутрішній світ.

Оскільки наративна стратегія малої прози О.Гончара утверджується згідно з основними засадами комунікативних компетенцій жанру притчі, то, зрозуміло, що в текстах автора домінуючою є внутрішня фокалізація ідеологічної точки зору персонажа, коли він оцінює сам себе. Прикладом є наратив оповідання «На косі». Ідеологічна позиція героїні не є прямолінійно насадженою зовні наратором, вона завжди об'єктивно і суб'єктивно переконлива, тобто вона пов'язана із її внутрішнім досвідом. Персонаж іде до такої позиції, потрапляючи у якісь екстремальні обставини, внаслідок яких вирішується щось важливе для нього («Літньої ночі», «Завжди солдати», «На косі»), або зустрічається з якоюсь високо інтелігентною, духовно розвиненою, мужньою та відповідальною людиною («Соняшники», «Маша з Верховини», «Людина в степу»). Відтак ідеологічна точка зору персонажа проходить складний процес становлення, у центрі сюжету якого знаходиться мотив зустрічі.

У підрозділі 2.4. «Точка зору в плані фразеології» досліджується специфіка вираження фразеологічної точки зору в наративі малої прози О.Гончара у співвідношенні слів наратора і персонажа.

У творах автора домінуючою є зовнішня та внутрішня фокалізації фразеологічної точки зору персонажа, оскільки наративний дискурс малої прози письменника розгортається згідно із домінуванням індивідуальної перспективи персонажа. У свою чергу внутрішній дискурс персонажа виявляє себе у формі трьох головних дискурсів: від максимального впливу слів наратора на нього до його остаточного мiмезису. Водночас внутрішній дискурс персонажа проходить складну еволюцію: від форми внутрішнього монологу до форми невласне прямого мовлення. Форму внутрішнього монологу Б.Успенський називав прикладом впливу слів наратора на «чуже слово» персонажа, наратор виступає тут в іпостасі редактора, який опрацьовує «чужий» текст. Присутність у наративі малої прози О.Гончара такої форми вираження індивідуального дискурсу як внутрішній монолог,

хоча й свідчить про намагання письменника наблизитися до перспективи відтворення внутрішнього світу життя людини, проте воно поки що здійснювалося переважно у предметно-аналітичному руслі без врахування словесно-аналітичних особливостей внутрішнього мовлення персонажа. Прикладом цього є оповідання із ранньої творчості письменника «Ілонка», у якому засобами внутрішнього монологу відтворюються думки героїні, які стосуються її привітного ставлення до радянських солдат-визволителів. Зазначений дискурс дівчинки відредагований наратором, свідчить те, що виклад розгортається від третьої особи, а також те, що в тексті зустрічаються слова та образи, які не можна вважати характерологічними для дискурсу маленької героїні.

У малій прозі 60-70 рр. внутрішній монолог персонажа ускладнюється невласне прямим мовленням («Ніч мужності», «Народний артист»). Дуже часто невласне пряме мовлення, яке відтворює спогади персонажа, включає в себе і наратив, і опис, і діалог, який у теперішньому часі певною мірою втрачає свою природу, перетворюючись у факт свідомості персонажа («Пізнє прозріння»).

Традиційно зовнішній дискурс може утверджуватися у формі монологу або діалогу. Монолог у наративі прози О.Гончара переважно стосується внутрішнього дискурсу персонажа. Тому зовнішній дискурс зазвичай організований у вигляді діалогу, чому сприяє ситуація зустрічі.

У третьому розділі «Гомодієгетичний наратив малої прози Олеся Гончара» досліджується специфіка функціонування перспектив наратора і героя та особливості їх вираження в наративі автодієгезису та «я-свідка».

Форма організації гомодієгезису, структура її впливу на реципієнта залежить від рівня суб'єктивності в тексті, що мав на увазі Л.Новиченко, виділяючи два ракурси художнього ставлення до дійсності, що відбиті у творах літератури ХХ ст.: лірико-романтичний і конкретно-реалістичний. У наративі лірико-романтичної течії реалістична конкретність образу хоча й залишається основою художнього відтворення світу, проте вона «здебільшого освітлена гарячою авторською «суб'єктивністю», насичена ліричною, емоційною стихією, в романтичному дусі «наближена» до загальної антитези світла і пітьми, добра і зла, зрідка тактовно символізована» Новиченко Л.М. Стиль - метод - життя // Новиченко Л.М. Життя як діяння. - К.: Дніпро, 1974. - С.58. . Проза О.Гончара є яскравим прикладом лірико-романтичного наративу. Така ознака по-особливому стосується тієї частини малої прози письменника, оповідь у якій розгортається від першої особи. Крім того, що наратор у такому творі є учасником історії, він також наповнює весь наративний дискурс особливим пафосом співпереживання і любові до описуваних ним подій і героїв. Отже, в основі гомодієгетичного наративу письменника лежить не чиста «епічність» як форма репрезентації

об'єктивної дійсності в усій повноті і різноманітності, не чиста «ліричність», яка засобами суб'єктивного возвеличує реальну сутність людського життя, але взаємодія епічного і ліричного, тобто, з одного боку, аналітичного зображення життєвих явищ, яке призводить до відкритого виявлення документальної основи матеріалу, а з другого - ідейно-емоційної оцінки соціальних характерів.

Наративний дискурс у гомодієгетичному наративі малої прози О.Гончара не залежить від внутрішнього стану наратора, але коригується потребами формування наративу, мета якого - змалювати красу духовного світу інтрадієгетичного персонажа. Оповідач своє завдання вбачає в тому, щоб засобами художньої літератури, поетичного мовлення та образності відтворити справжній світ реальної людини, яка характеризується високим потенціалом внутрішнього гуманізму та глибокої духовності. Словом, щоб продемонструвати справедливість і реалістичність гуманістичної моралі, автор змушений вдаватися до об'єктивного зображення зовнішнього світу людини, наповненого внутрішніми переживаннями від складного процесу подолання труднощів та недоліків, які заважають людині повноцінно розвинути її високі потенціали.

Для гомодієгетичного наративу малої прози О.Гончара більш властивою є форма «я-свідка», який, обираючи своїм об'єктом спостереження зовнішню реальність, відтворює історію життя іншого, яка представлена в ідеалістичному ракурсі («Усман і Марта», «Хлопець із плацдарму», «Геній в обмотках», «Корида», «Магда», «Ода тій хаті, що в снігах», «Чари-Комиші», «Птахи над Бродщиною», «Спогад про океан»). У деяких творах малої прози письменника публіцистичність стає структуротворчим чинником наративного дискурсу настільки, що ці твори набувають форми жанрової структури нарису. Сюди можна віднести «Бондарівна», «Берег його дитинства», «Орхідеї з тропіків», «Канівський етюд».

Наративний дискурс малої прози О.Гончара в плані простору автодієгетичного наративу характеризується міметичністю художнього зображення. У новелі «Модри Камень» міметичність наративного дискурсу підтверджується тим, що наратор для відтворення тих подій, які мали місце у домівці словацької дівчини в час його відсутності, звертається до точки зору її матері. Таким чином, постає питання про присутність у наративі письменника складної багаторівневої структури оповіді, коли мати, будучи свідком загибелі доньки, веде розповідь на інтрадієгетичному рівні. Її наративний дискурс формує метадієгетичний наратив.

Просторова точка зору у творах, де наратором є «я-свідок» формується у рамках його нульової фокалізації. Весь масив об'єктивної інформації про час і простір тих подій, які стали зразком людського гуманізму, він намагається підпорядкувати потребам своєї ідеологічної перспективи. Таким чином, досягається високий рівень об'єктивного зображення, бо уникається певна непослідовність і ненадійність суб'єктивного фактору «себе-у-минулому». У наративі малої прози О.Гончара це досягається переважно за допомогою переказу у стислих конструкціях тієї інформації про простір, на знайомство із якою насправді пішло набагато більше часу. Подібна конструкція найвиразніше розкривається у творах жанру нарису, до яких відносимо новели «Corrida», «Орхідеї з тропіків», «Канівський етюд».

У деяких творах спостерігається така форма наративу, яку Ж.Женетт пояснює «подвійною фокалізацією» бачення наратора. При цьому гомодієгетичний наратор у рамках фікційного наративу здійснює виклад через призму двох суперечливих кодів, які діють у двох планах реальності, протиставлених одна одній. З одного боку, наратор стосовно інших персонажів здатен розгортати зовнішню фокалізацію, а з другого - він, руйнуючи традиційні стереотипи, стаючи на верховну позицію творця художнього світу, переходить на рівень нульової фокалізації, використання якої створює для нього можливість якомога сильніше об'єктивізувати свою розповідь, показуючи достовірність та ідеологічну виправданість зображуваної історії. Характерно, що в гомодієгезисі творів Гончара така тенденція відбувається у формі своєрідної еволюції від «я» через «ми» до нульової фокалізації наративного всевідання.

Відтак намагання автора розгорнути у текстах більш об'єктивний наратив виражається у його зверненні до «ми-наративу». Наприклад, в оповіданні «Усман і Марта» наратор, реальний свідок подій, володіючи більшим обсягом інформації про простір, ніж герой, часто черпає її з різних джерел, про які у своєму викладі навіть не згадує. На цю особливість функціонування художньої перспективи вказує те, що оповідач часто намагається стати на позицію «ми-наратора». Тобто він не один, хто бачив і спостерігав за тим, як зароджувалося і розвивалося кохання між юнаком із Самарканда і білявою латиською дівчиною. Оповідач у тексті письменника вдається до руйнування наративної структури, формуючи таким чином гомодієгетичну вигадку.

Безпосередньою формою вираження часової перспективи у гомодієгетичному наративі є позиція наратора, яка утверджується у зіставленні із поглядом персонажа. Причому внутрішня візія останнього активізується в тексті в моменти відтворення особливого напруження, тих елементів особистих спогадів, які насичені семантикою психологічного та ідеологічного смислу («Ода тій хаті, що в снігах»). Дуже часто наратор використовує форму теперішнього часу для підсилення щирості та відвертості свого поетичного голосу («Птахи над Бродщиною»).

Структура лірико-романтичної стильової манери малої прози О.Гончара дозволяє стверджувати, що психологічна перспектива знаходиться завжди в центрі уваги її наративного дискурсу. Головною є внутрішня позиція інтрадієгетичного персонажа, чий психологічний світ стає центральним композиційним моментом побудови твору. Для поглиблення можливостей психологічного аналізу персонажів наратор занурюється у чужий внутрішній світ, що виражається у специфічній формі його роздвоєння («Під далекими соснами», «Березневий каламут», «За мить щастя»).

Ідеологічна перспектива у гомодієгетичному наративі малої прози О.Гончара утверджується відповідно до особливостей творчої еволюції типології наратора, яку можна розглядати як на прикладі оповідей гомодієгетичного наративу, так і в контексті одного твору письменника. Специфіка тут стосується відмінностей між автодієгетичним наративом і наративом «я-свідка». У першому випадку йдеться про відношення між ідеологічними позиціями наратора і героя як виразника погляду «себе-у-минулому». У новелах «Модри Камень» і «Березневий каламут» ідеологічна перспектива наратора не залишає спокою у теперішньому, стає стимулом для розгортання відповідного наративу. У наративі «я-свідка», який розгортається на базі основних засад і принципів наративної стратегії жанру притчі, важливим є намагання письменника вийти за рамки традиційної моделі художньої наративності, формуючи таким чином фікційний (уявний) модус наративу, в основі якого - виголошення позиції персонажа.

Оскільки в гомодієгетичному наративі малої прози О.Гончара відчутним є потяг до максимального відтворення індивідуальної позиції персонажа, то відповідно фразеологічну точку зору можна вважати формою вираження позиції персонажа. До того ж його «наратив про слова» переважно розгортається засобами зовнішньої фокалізації, які передбачають діалог або пряме мовлення. Проте поряд з цим у рамках твору, в якому використовується подвійна форма фокалізації, наратор вдається також до внутрішньої фокалізації фразеологічної перспективи персонажа, яка відтворюється за допомогою невласне прямого мовлення («Хлопець із плацдарму»).

Назагал внутрішня фокалізація наратора у рамках плану фразеології особливо виразна в автодієгетичних конструкціях художнього наративу, до яких поряд із «Модри Камень» належить оповідання «Ода тій хаті, що в снігах», чия структура сформована на синтезі автодієгезису і «я-свідка».

У висновках узагальнено результати дослідження.

Типологія художньої системи мислення інтерпретується сучасним літературознавством у рамках поняття про наративну стратегію художнього висловлювання, яка розробляється на загальних засадах чотирьох жанрів: сказання, притчі, анекдоту і життєпису. Проте сутність художнього наративу малої прози О.Гончара можна зрозуміти тільки у парадигмі комунікативних компетенцій наративної стратегії жанру притчі, бо в центрі уваги письменника знаходиться віра в невмирущість людської духовності, гуманізм людської особистості. Герої творів стають виявом ідеї, яка в будь-якій часовій парадигмі означується через синтез вічного і кінечного, оскільки її значення ніколи не втрачає своєї правомірності, бо стосується життя людини, її прагнення до щастя і добра.

Просторова точка зору в гетеродієгетичному наративі малої прози письменника утверджувалась двома основними способами залежно від того, чи позиція наратора збігається із позицією персонажа. Якщо вона збігається, то наратор свій дискурс розгортав або у формі зовнішньої, або внутрішньої фокалізації. В останньому випадку він перевтілюється в образ інтрадієгетичного персонажа, бачить усе його очима. При цьому розгортається певний тип відносин між точками зору персонажа і наратора: аналогії або контрасту. Йдеться про те, що інтрадієгетична перспектива персонажа здатна або доповнювати, або конфліктувати із художнім всевіданням екстрадієгетичного наратора. Важливим для наративного дискурсу автора є явище, коли позиція наратора виконує чисто інформативну функцію, а весь посутнісний виклад відбувається з погляду персонажа.

Часова точка зору в текстах малої прози письменника може розгортатися або з позиції наратора, або з позиції якогось персонажа. Тобто вона здатна фіксуватися чи у формі нульової фокалізації наратора, чи внутрішньої фокалізації інтрадієгетичного персонажа. Проте від твору до твору особливого розвитку набувала тенденція поширення часової точки зору персонажа на все зображуване у творі. Це у свою чергу передбачало іншу тенденцію - тенденцію примноження часових позицій за рахунок зіставлення точок зору наратора і персонажа.

У наративі малої прози О.Гончара психологічний рівень персонажа стає, по суті, структуротворчим чинником, оскільки в загальній масі твору саме через персонажа, крізь його спосіб сприймання та реакції на навколишнє середовище, крізь призму його переживання читач отримує інформацію про історію. Відповідно, психологічна точка зору персонажа будується на засадах взаємодії внутрішньої і зовнішньої фокалізації, тому що те, що персонаж спостерігає зовні, водночас стає об'єктом для його внутрішнього хвилювання, для вираження плану психології.

За схожим принципом сформована ідеологічна точка зору. Оскільки наративна стратегія творів О.Гончара структурується згідно із загальними засадами вивільнення персонажа з-під опіки наратора, то план ідеології розгортається також у параметрах ціннісного світу персонажа. Його ідеологічна точка зору персонажа здатна виявлятися у двох ракурсах: внутрішньої фокалізації, коли персонаж сам намагається оцінити себе, та зовнішньої, коли персонаж оцінює когось іншого. Причому ціннісна перспектива не є у творах письменника весь час однозначною, вона міняється, тому що персонаж проходить період становлення, чому сприяє його зустріч з іншим.

Фразеологічна точка зору формувалася у напрямі вивільнення чужого мовлення персонажа з-під владного впливу екстрадієгетичного наратора.

Відповідно художній дискурс знаходить своє вираження у формі внутрішнього монологу і невласне прямого мовлення.

У парадигмі аналізу гомодієгетичної структури малої прози О.Гончара варто відзначити, що домінуючою формою наративу є тип «я-свідка», оскільки це допомагає наратору продемонструвати реалістичність своєї позиції. У цьому випадку погляд наратора звернений на зовнішню дійсність. Його помисли, переживання та оцінки стосуються когось іншого, чий образ у контексті твору утверджується як правдоподібний зразок заявленої ідеї.

Автодієгетичний наратив у творі письменника розгорнув цілком самобутній спосіб організації викладу художньої історії. У процесі аналізу різних ракурсів вияву перспектив наратора і персонажа в тексті цих творів варто зауважити, що домінуючою є позиція персонажа, тобто «себе-у-минулому». Наратор тільки дає поштовх до спогадів та відтворення переживань, тоді як самі події та особливості внутрішнього світу, як правило, відтворюються від імені персонажа, подеколи доповнюючись позицією наратора, який володіє більшим досвідом та обсягом інформації.

У рамках наративу «я-свідка» слід відзначити, що і в парадигмі мікроструктури одного твору, і в парадигмі макроструктури кількох творів він розгортався у формі своєрідної еволюції від «я-наративу» через «ми-наратив» до особливого типу подвійної фокалізації. За допомогою цього наратору вдається побудувати об'єктивну форму гомодієгетичного наративу, яка наповнена різними типами і рівнями об'єктивної і суб'єктивної інформації, які в реальному світі фактуального наративу не могли бути відомими нараторові гомодієгезису.

Проведений аналіз художньої прози письменника дає підстави стверджувати, що наративний дискурс творів О.Гончара є свідченням високого рівня самобутньої і високо художньої літератури модерного ґатунку.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНІ В ПУБЛІКАЦІЯХ

Козакова Л.О. Наративний дискурс малої прози Олеся Гончара. Монографічне дослідження /Л.О.Козакова. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2003. - 98 с. (7 друк. арк.).

Козакова Л.О. Прекрасне: суперечка між об`єктивізмом О. Гончара і суб`єктивізмом В.Винниченка /Л.О.Козакова // Літературознавчі студії: [зб. наук. праць]. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2001. - С.359 - 364.

Козакова Л.О. Гомодієгетичний наратив в малій прозі Олеся Гончара /Л.О.Козакова // Наукові записки. Серія :Літературознавство. Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка - Вип. 2(10) - Тернопіль, 2001. - С.341 - 346.

Козакова Л.О. Гетеродієгетична нарація в малій прозі Івана Франка та Олеся Гончара /Л.О.Козакова //Літературознавчі студії:[зб. наук. праць]. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2002. - С.155 - 159.

Козакова Л.О. Точка зору художнього наративу в плані простору і часу у прозі Олеся Гончара/ Л.О.Козакова // Літературознавчі студії: [зб. наук. праць]. - Вип. 6. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. - С.83 - 103.

Козакова Л.О. Мотивний аналіз наративного дискурсу малої прози Олеся Гончара / Л.О.Козакова // Вісник: літературознавство, мовознавство, фольклористика - Вип. 14. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. - С.35 - 38.

АНОТАЦІЯ

Козакова Л. О. Наратив малої прози Олеся Гончара. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2008.

У дисертації комплексно досліджуються та аналізуються загальні закономірності наративної стратегії малої прози О.Гончара. На основі зіставлення особливостей наративних стратегій літератури неоромантизму та реалізму, жанрових моделей притчі і сказання означуються специфіка та загальні тенденції глибинного наративу малої прози письменника в контексті ідеалістичних пошуків автора, засобами мотивного аналізу окреслюється логіка наративних моделей у текстах.

У форматі останніх досягнень наратологічної школи в дослідженні художньої перспективи в композиції літературних творів, пропонується типологія наративного дискурсу в малій прозі О.Гончара. Оскільки наратив у тексті письменника базується на концепції діалогу у відповідності з принципами жанрової моделі притчі, у дисертації виявляються у гетеродієгетичному та гомодієгетичному наративах основні тенденції у співвідношенні між нараторами і персонажами.

Характеризується особливість суб'єктного вираження в психологічному, ідеологічному та фразеологічному планах, часовий і просторовий аспекти наративного дискурсу у творах малої прози О.Гончара, досліджується специфіка детермінування внутрішнього світу персонажа.