Неоромантична проза Д. Конрада і Ю. Яновського

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Спеціальність 10.01.05 - порівняльне літературознавство

НЕОРОМАНТИЧНА ПРОЗА ДЖОЗЕФА КОНРАДА І ЮРІЯ ЯНОВСЬКОГО

Виконала Гижа Леся Богданівна

Тернопіль - 2009

АНОТАЦІЯ

неоромантизм проза конрад яновський

Гижа Л.Б. Неоромантична проза Джозефа Конрада і Юрія Яновського. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.05 - порівняльне літературознавство. - Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. - Тернопіль, 2009.

Дисертація присвячена дослідженню загальних закономірностей поетики і художньої картини світу неоромантичної прози Д.Конрада і Ю.Яновського, своєрідності діалогу та інтертекстуального зв'язку між ними. У роботі означено природу іронії як онтологічного підґрунтя неоромантизму, охарактеризовано специфіку відносин між ідеальними типами генія - героя - святого в творах митців.

У дисертації окреслено трагічний характер людини в парадоксальному світі наративу Д.Конрада та специфіку християнського прагнення до соборності як засадничого руху до націєтворення у Ю.Яновського. При цьому головну увагу зосереджено на висвітленні в зіставному контексті форм присутності Святого Письма у текстах митців.

Шляхом виявлення форм рецепції романів та оповідань Д.Конрада у ранній прозі Ю.Яновського осмислено специфіку вираження «поетичного» комплексу моря, розкрито образний світ та ідейне вирішення наративу про «повернення на Батьківщину» у творах письменників.

Ключові слова: неоромантизм, християнство, Святе Письмо, рецепція, інтерпретація, інтертекст, алюзія, іронія, «романтика вітаїзму», духовність.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Безсумнівною в українському літературознавстві є присутність англо-американського неоромантизму у творчості Ю.Яновського. Письменник, як і літературні критики, стверджував, що особливе місце у формуванні його рецепції англійської літератури займав Д.Конрад.

Проте до цього часу існують тільки спорадичні дослідження, автори яких у загальному огляді літературної спадщини Ю.Яновського відзначають англомовний контекст у його художньому наративі. В цьому плані варто згадати праці Я.Савченка, М.Бажана, Л.Новиченка, Р.Мовчан, В.Панченка, М.Ласло-Куцюк, О.Чумаченка.

Літературознавці до порівняльних студій творчості письменника звертались нечасто тому, що наратив його творів, як і естетичні експерименти, не завжди належним чином розуміли, а частіше з ідеологічних міркувань заперечували. Проте й сьогодні, коли складаються сприятливі умови для глибинної інтерпретації художнього тексту, нема цілісної праці, в якій би наратив ранньої прози Ю.Яновського досліджувався у відповідній парадигмі.

Специфіка сучасного українського порівняльного літературознавства полягає в тому, що будь-яке явище в національній літературі розглядається з використанням методології, побудованої згідно з принципами «чужого» бачення. Таким чином губиться самобутність світоглядних та естетичних пошуків митців, а також відчуття специфіки взаємного обміну між західною та східною традиціями.

Зараз постала необхідність сформувати таку літературознавчу концепцію, що була б глибинним чином пов'язана з іманентним типом духовності, властивої українській культурі. Оскільки література належить до духовної спадщини народу, то безперечним знаменником інтерпретаційних можливостей щодо неї в українському контексті є християнська антропологія, побудована на засадах християнства, сформульованих у Святому Письмі та працях святих отців Церкви.

Власне, християнську антропологію і слід вважати тією координатною площиною, що дає можливість означити специфіку і світоглядних, і естетичних пошуків Д.Конрада і Ю.Яновського.

Обмірковуючи в цьому сенсі постать Д.Конрада, варто відзначити, що його творчість є прикладом негативного досвіду переживання християнства. Хоча англійський письменник у дусі свого часу діалектично ставився до нього, проте текст його творів доводить, що він сприймав навколишню дійсність по-християнськи.

Ю.Яновський так само формував неоромантичний світ, який у християнському дискурсі втілився в категорії соборності. На погляд російських філософів, «соборність» - це ідеальний стан релігійної, громадянської і культурної єдності нації. Сучасний літературознавець І.Єсаулов стверджує, що соборність являє собою модус відношення між людьми, побудований на любові до ближнього, проголошеній Спасителем.

В українській історії ідея соборності активно обговорювалась в епоху національно-визвольних змагань 1917-20-х рр., коли, нарешті, виникла нагода об'єднати Україну під гаслами християнської любові, що мала перемогти загрозу демонічної злопомсти. Важливо, що пошуки такого ідеального контексту для розвитку української культури стали важливим чинником становлення художнього наративу в ранній прозі Ю.Яновського.

Проте до цього часу немає комплексного дослідження історико-літературної специфіки неоромантизму в парадигмі модерністської культури двох взаємозалежних епох: межі кінця ХІХ - початку ХХ ст. і 20-30-х рр. ХХ ст. Оскільки в попередньому метакритичному дискурсі не висвітлювалось християнсько-антропологічне підґрунтя неоромантичної поетики, тема присутності Святого Письма у творчості авторів не ставала предметом цілісного аналізу. Отже, відсутність праць, у яких концептуально аналізується неоромантична проза Д.Конрада і Ю.Яновського, та недостатня теоретико-методологічна основа в контексті тлумачення особливих засад індивідуального стилю письменників зумовили актуальність нашої роботи.

Об'єкт дослідження - неоромантична проза Д.Конрада і Ю.Яновського, а також В.Винниченка, Лесі Українки та Ф.Достоєвського.

Предмет дослідження - поетика та художні картини світу неоромантичної прози Д.Конрада і Ю.Яновського в контексті християнсько-антропологічної площини літературознавчої інтерпретації.

Мета дослідження полягає в тому, щоби проаналізувати форми присутності Святого Письма у творах Д.Конрада і Ю.Яновського, з'ясувати загальні закономірності поетики і художньої картини світу неоромантичної прози митців, визначити специфіку діалогу та інтертекстуального зв'язку між ними.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання конкретних завдань:

- означити природу неоромантизму як складової модерністського типу мистецтва у прозі Д.Конрада та ранній прозі Ю.Яновського;

- показати специфіку іронії як онтологічного підґрунтя неоромантизму в текстах творів українського та англійського авторів;

- аргументувати присутність етики гріха в екзистенційному наративі Д.Конрада та етики творчості в ранній прозі Ю.Яновського;

- охарактеризувати неоромантичну онтологію відносин між ідеальними типами генія - героя - святого в художніх картинах світу письменників;

- окреслити трагічний характер людини в парадоксальному світі наративу Д.Конрада та специфіку християнського прагнення до соборності як засадничого руху до націєтворення у Ю.Яновського;

- запропонувати інтерпретацію «поетичного» комплексу моря у творах письменників;

- розкрити образний світ та ідейне вирішення наративу про «повернення на Батьківщину» в неоромантичній прозі Ю.Яновського та Д.Конрада;

- означити та запропонувати концептуальну інтерпретацію форм рецепції творів Д.Конрада Ю.Яновським;

- окреслити в зіставному контексті форми присутності Святого Письма у творах Ю.Яновського та Д.Конрада.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві здійснюються порівняльні студії неоромантичної прози Д.Конрада і Ю.Яновського; уточнено і верифіковано поняття про неоромантизм як стильову течію модернізму; проведено зіставний аналіз світоглядної трагічної іронії та риторичної іронії, які покладені в основу структуротворчих пошуків у тексті відповідно Д.Конрада і Ю.Яновського; вперше проаналізовано художній наратив прози англійського автора через призму категорій невіри, відчаю, страху та гріха у світлі релігійно-антропологічної діалектики С.К'єркегора; порушено проблему соборності як авторського ідеалу в літературі «романтики вітаїзму», зокрема Ю.Яновського; визначено наративні особливості творів Д.Конрада і Ю.Яновського; по-новому в компаративному вимірі розглянуто образну систему творів українського та англійського авторів, трисуб'єктну структуру ідеальних образів генія - героя - святого; вперше в українському літературознавстві проаналізовано присутність Святого Письма в художньому наративі прози Ю.Яновського і Д.Конрада, яка стала підґрунтям для творчого діалогу між літературами різних епох.

Методологічною і теоретичною базою дисертації є праці преп. Іоанна Дамаскіна, святителів Ігнатія Брянчанінова, Феофана Затворника, святого Іоанна Златоуста, митрополита Василя Липківського, М.Дунаєва, І.Єсаулова, Ю.М.Зенька, С.Клімової, в яких означуються основи християнської антропології, М.Бердяєва, С.Булгакова, С.К'єркегора, С.Франка, в яких окреслюються принципові засади та категорії релігійного екзистенціалізму, праці українських та зарубіжних дослідників, присвячені проблемам типології неоромантизму та літератури 20-30-х рр. ХХ-го ст., зокрема В.Агеєвої, Т.Гундорової, О.Ільницького, Ю.Лавріненка, Р.Мовчан, Д.Наливайка, С.Павличко, В.Панченка, Я.Поліщука, Д.Чижевського, а також численні дослідження творчості Ю.Яновського і Д.Конрада. Порівняльний характер дослідження зумовлює орієнтацію на компаративістичні студії О.Веретюк, Л.Грицик, Р.Гром'яка, Д.Дюришина, Е.Касперського, Д.Наливайка, І.Неупокоєвої, М.Ткачука та інших.

Методи дослідження. У роботі використано методи спостереження, аналізу, синтезу та систематизації матеріалу. Застосовано порівняльно-типологічний, порівняльно-історичний, контекстуальний, описовий, герменевтичні методи, прийоми структурно-функціонального, наратологічного, інтертекстуального аналізу, використано елементи рецептивної естетики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка у річищі комплексної теми «Проблеми рецептивної поетики, наратології та трансляторики в українсько-зарубіжних зв'язках» (номер державної реєстрації 0105U000748). Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради ТНПУ імені Володимира Гнатюка (протокол № 7 від 3.03.03) та схвалена координаційною радою з літературознавства при Інституті літератури НАН України (протокол № 3 від 12 червня 2003 р.).

Практичне значення роботи зумовлене можливістю використання отриманих результатів у викладанні нормативних і спеціальних вузівських курсів з порівняльного літературознавства, історії української літератури, зарубіжної літератури, проведенні спецсемінарів, при написанні методичних посібників, курсових, дипломних, магістерських робіт.

Апробація результатів дисертації. Дисертацію обговорено і рекомендовано до захисту на спільному засіданні кафедр теорії літератури та порівняльного літературознавства й історії української літератури (протокол № 1 від 3 вересня 2009 р.). Окремі аспекти дослідження оприлюднені у формі доповідей на щорічних студентсько-викладацьких наукових конференціях Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (2003 - 2009), на науковій конференції «Творчість Юрія Яновського в контексті літературного процесу ХХ століття» (Київ, 2002), Міжнародній конференції «Наративні виміри літератури» (Тернопіль, 2003), теоретичному симпозіумі «Європейська меланхолія: західний дискурс в українській літературі» (Київ, Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України, 2005), Міжнародній конференції «Польська, українська, білоруська та російська літератури в європейському контексті» (Луцьк, 2007 р.), Всеукраїнській науковій конференції «Новітня теорія літератури і проблеми літературної антропології» (Тернопіль, 2008).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі, зважаючи на стан наукової розробки проблеми, обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету й основні завдання дослідження, означено об'єкт і предмет розгляду, розкрито наукову новизну, теоретичну і практичну цінність дисертації, окреслено її теоретико-методологічну базу, зазначено відомості про апробацію та публікацію результатів.

У першому розділі «Неоромантична парадигма інтерпретації екзистенційної дійсності в англійській та українській літературах кінця ХІХ - початку ХХ ст. (на матеріалі творчих шукань Д.Конрада, Лесі Українки, В.Винниченка та Ю.Яновського)» окреслюється парадоксальність неоромантичних площин українських та англійського письменників у контексті релігійно-антропологічної та іронічної парадигм рецепції екзистенційної дійсності початку ХХ ст.

Підрозділ 1.1. «Трагічна іронія як структуротворче підґрунтя неоромантичного наративу Д.Конрада» з'ясовує специфіку трагічної іронії як світоглядного імперативу в неоромантичному наративі Д.Конрада та розглядає форми трансформації смислу в авторському тексті.

У пошуках ідеалу в умовах людської екзистенції Д.Конрад, з одного боку, приходив до зневіри, відчаю, песимізму, що засвідчує творче засвоєння філософії А.Шопенгауера, а з другого - послуговувався духовними образами зі Святого Письма. Порушуючи морально-етичні проблеми, він окреслював їх у діалогічній парадигмі боротьби людини між Богом і дияволом. В епоху скепсису його творчість розвивалась в обмежених рамках ідеалістичного романтизму, де християнський Бог залишався трагічним іроніком, а не символом Любові, якої так бракувало в ХІХ ст. Як наслідок, іронічну творчість Д.Конрада варто аналізувати в контексті кризового стану позитивістського дискурсу кінця ХІХ - початку ХХ ст., що породив явище декадентства, яке в художньому тексті утвердилось у формі імпресіонізму та символізму.

У підрозділі 1.2. «Тягар первородної гріховності в особистому житті та екзистенційному світі творів англійського автора» висвітлюється семантика релігійно-антропологічних категорій невіри - відчаю - страху - гріха в трагічному світі творів та особистому житті Д.Конрада.

За С.К'єркегором, без віри в Бога людина потрапляє на помежів'я «демонічного естетизму», що примушує її роздвоюватись, стаючи розколотим естетом, який, хоча здійснив уже вибір у прагненні до Бога, проте так і не зміг подолати обмеження естетичної залежності від насолод. В силу багатьох обставин Д.Конрад також роздвоювався. Справжнім порятунком для нього стала літературна творчість, за допомогою якої він отримав можливість виразити себе, приховуючи своє правдиве обличчя за маскою екзотичних тем, специфічних жанрових конструкцій.

Єдиною формою екзистенції персонажів у творах письменника є відчай. Аби вижити людина, позбавлена віри, змушена боротись за владу: розбагатіти («Олмейрова примха», «Ностромо»), стати абсолютним авторитетом для інших («Серце темряви»), володарем чужих доль («Лорд Джім»). За таких обставин виникає страх, типовий для усіх Конрадових персонажів. Відчуття страху заганяє людину у відчай, а вже з останнього витікає лише один результат - гріх, що стає предметом важких роздумів письменника.

У підрозділі 1.3. «Пристрасний світ екзистенційної «святості» в активістському неоромантизмі української літератури початку ХХ століття» здійснюється спроба схарактеризувати неоромантичну онтологію відносин між ідеальними типами генія - героя - святого в активістському неоромантизмі періоду раннього модернізму.

Хоча в літературознавстві існує чимало поглядів щодо стильової ідентичності неоромантизму, на наш погляд, конструктивним є підхід С.Яковенка, який розрізняє декадентство та активістський неоромантизм, що прагнув подолати песимізм попередніх наративів.

М.Шелер виділяє такі моделі ідеально-зразкових типів особистості, як геній, герой і святий. Принциповою ознакою неоромантичних пошуків було намагання розв'язати людські проблеми в контексті поєднання ознак генія та героя. Проте в такому випадку виникає небезпека найбільшого гріха - людської гордині, що може привести до загибелі. Особливим чином це переживав у своїй творчості Д.Конрад, який вважав, що будь-яке прагнення до влади повинно бути покараним. Словом, діяльність і генія, і героя потребує очищення, чим у людській історії є святість.

Проте концепт святості протягом ХІХ ст. набуває трохи іншого смислу, бо, крім християнської святості, в контексті екзистенційного простору йдеться про так зване проектування характерних ознак християнських святих на героїв чи геніїв, чиї життя вимірюються принципами боротьби за владу. Таким чином утверджувалась типологія нової романтичної, точніше, екзистенційної «святості».

У творчості В.Винниченка спостерігаємо поєднання пристрасно модифікованої концепції святості та героя. Людина-геній пропонує ідею «чесності з собою», а герой шляхом бунту утверджує її в життя.

Леся Українка також захищала ідею єдності генія та героя, діяльність яких розгортається під впливом пристрасної концепції святості, чим у її розумінні є екзистенційна любов, вираженням якої стала жінка.

Підрозділ 1.4. «Духовні виміри «романтики вітаїзму» в українській літературі 20-х рр. ХХ століття» показує особливості утвердження духовного світу української літератури 20-х років ХХ ст. в парадигмі синтезу генія та святого.

В українській культурі 20-х рр. формувалась нова стратегія творчості, представники якої звинувачували авторів, творців революційного дискурсу в нехтуванні проблемами духовності та закликали до розбудови нації і культури. Утверджувалася доба «романтики вітаїзму», європейськості української літератури.

Ю.Лавріненко відзначав, що в умовах роздвоєння відбувається самовивищування та протиставлення людини Богові. Шляхи спасіння світу і людини запропонувала романтика вітаїзму, суть якої полягала в оспівуванні духовного, вічного життя.

Знаменно, що в цьому випадку йдеться про спасіння не тільки окремого індивіда, але й цілого народу, який зможе відродитись на засадах духовності, стати соборно цілісним. У пристрасній культурі, на яку відбувається проекція християнської святості, носіями духовності стають генії, творчі постаті, через яких відродиться весь народ. Серед митців романтики вітаїзму найбільш відомими є П.Тичина і М.Хвильовий. «Сонячний кларнетизм» першого став духовною предтечею «філософії вітаїзму», яку слід сприймати як шлях боротьби за вічне життя. Ю.Лавріненко застерігав, що вітаїзм Тичини був особливим, бо в ньому прагнення до ренесансного життя поєднується з трагізмом «відповідального серця», від якого пізніше не втримається у своїх прагненнях М.Хвильовий.

Підрозділ 1.5. «Роздвоєний характер інтерпретації героя-народу та жінки в парадоксальному світі ранньої малої прози Ю.Яновського» окреслює трагічно-роздвоєний характер героя-народу та жінки в парадоксальному світі боротьби за владу в ранній малій прозі українського письменника.

Небезпеку роздвоєності особи Ф.Достоєвський описав у романі «Брати Карамазови». Назвавши Дмитра «пристрасним страстотерпцем», автор вказав на амбівалентну природу героя-народу. На відміну від революційних романтиків, які бачили в народові тільки його неприборкану стихію, письменник означив у ньому християнську смиренність, що виражається в образі Церкви. Достоєвський говорив, що в народі є велике прагнення до соборного об'єднання в ім'я Христа.

Наратив у ранній прозі Ю.Яновського відтворює катастрофічність синтезу генія та героя без духовної сили святого. Трагізм генія-героя розглядається письменником у новелі «Роман Ма» на прикладі двох персонажів: Криги та комісара Рубана-Матте.

У творах автора об'єднуючим символом екзистенційно виснаженого суб'єкта стає любов, виражена в образі жінки. Хоча в українського письменника образ жінки трансцендентується від пристрасної до святої, що продемонстровано в романі «Майстер корабля», проте в ранніх новелах в умовах карнавального дійства боротьби за владу така тенденція не знаходить підтримки, а відтак закінчується трагічно («Роман Ма», «Історія попільниці»). В обох творах в образі жінки з'являється символічний образ нареченої, Церкви, нації, яка у прагненні до любові поки що зруйнована та переживає трагедію.

Підрозділ 1.6. «Соборність української нації у творчості Ю.Яновського» означує специфіку християнського прагнення до соборності як засадничого руху до націєтворення в художній картині світу автора.

У ранній прозі митця красномовно експлікується думка, що народ завдяки притаманній йому християнській святості повинен шляхом соборного єднання переродитись у Церкву. Проголошується вибраність козацької нації, яка стане рушієм «азіатського відродження» (М.Хвильовий), від чого залежить майбутнє Європи.

Церква символізує не тільки Божий дім (грец. «наос» - корабель), що означено в назві роману «Майстер корабля», але зібрання всіх учнів Господа Ісуса, об'єднаних навколо Учителя. Народження Церкви відбувається в день П'ятидесятниці, сходження Святого Духа. Її смисл полягає в тому, що Божий Дух наповнює людську спільноту, тому все людське стає провідником Божого, і все духовне втілюється в людському.

У Євангеліях є кілька значущих подій, в яких об'являється Святий Дух. Більшість з них відбиті у творах Ю.Яновського: Благовіщення Діві Марії (Ліза з «Байгорода» роздумує про «всевічну матір, що пізнала любов на темній сухій вулиці Назарета»); Хрещення (народження і хрещення Богдана як образу народу в «Майстрові корабля», коли його «поклали у ночви - обмити гріхи»); розмова зі самарянкою про «живу воду», тобто Святого Духа (роздуми Остюка («Чотири шаблі») про «струмені живучої, холодної води»); П'ятидесятниця (клечальна субота у «Вершниках») та ін.

У другому розділі - «Рецепція Д.Конрада в ранній творчості Ю.Яновського» - пропонується концептуальна інтерпретація форм рецепції творів Д.Конрада Ю.Яновським.

Підрозділ 2.1. «“Поетичний” комплекс моря в неоромантичній творчості письменників» розглядає аналогії та розбіжності в трактуванні «поетичного» топосу моря у Д.Конрада і Ю.Яновського.

Російський літературознавець Н.Фатєєва, даючи визначення ідіостилю, стверджує, що відношення між творами двох письменників слід аналізувати на рівні певних семантичних еквівалентностей за різними параметрами: структури ситуації, єдності концепції, композиційних принципів, подібності тропічної, звукової та ритміко-синтаксичної організацій. Найбільш простим вважається ситуативний рівень, який переживає письменник завдяки своєму життєвому досвіду. Аналіз текстів виявляє, що рецепція та зацікавлення українського автора творами англійського письменника була безпосереднім чином побудована на відповідності ситуативних образів, серед яких першочергове місце має море.

Аналіз семантики моря в художній спадщині Ю.Яновського та Д.Конрада здійснено в інтертекстуальному полі творчості Ф.Достоєвського. Предметом зображення у наративі російського письменника є також море-океан, про що він свідчив у щоденнику, називаючи морем російський народ, якому притаманні особливості святого та пристрасного змісту.

У творах англійського митця Д.Конрада утверджується думка, що примирення між протилежними гранями людського «я» бути не може. Саме море при цьому виконує функцію трагічного іроніка, що знущається над людиною, її життям. Ю.Яновський побачив у морі-народі сакральний зміст. Аналіз «поетичного» комплексу моря у творах українського автора здійснено на прикладі топосів: берега, дна моря, степу-моря, неба. Всі вони переконують, що для Ю.Яновського морський простір стає місцем зустрічі з безкінечним.

У підрозділі 2.2. «Наратив про повернення на Батьківщину в інтерпретації письменників» характеризується образний світ та ідейне вирішення наративу про повернення на Батьківщину у творах Ю.Яновського та Д.Конрада.

Наступним ситуативним метатропом, що став підґрунтям для рецепції творчості Д.Конрада в парадигмі концептуальних та естетичних пошуків Ю.Яновського, є образ Батьківщини. Якщо український письменник вірив, що його народ відродиться під благодаттю Святого Духа в образі соборної Церкви-держави, то англійський автор не бачив перспективи повернення у рідний край та отримання прощення за втечу з корабля. В цьому контексті проаналізовано алюзію на притчу про блудного сина, яка репрезентована у творах прозаїків.

Ідея вибраності українського народу Богом прочитується в романі Ю.Яновського «Майстер корабля». У творі Україна - народ, який успадкує Царство Боже через віру в Христа, через прийняття Його у своє життя. Україна географічно вже має гарну і родючу землю, вона дана Богом, але ще не належить синам. Слід стати господарями своєї землі, утвердитися повнокровно на ній, тобто заново оселитися на Батьківщині, ніби знову повернутись сюди. З цією метою автор неодноразово посилається на біблійні образи Ноя, Мойсея, Петра.

Як і Ю.Яновський, Д.Конрад бачив Батьківщину єдиним місцем, де можна знайти істину і сенс життя, а також - відчути мир і радість. Проте ідея повернення на Батьківщину у творах англійського письменника осмислюється по-іншому, оскільки спроби його героїв знайти притулок від жорстоких обставин життя завжди завершуються поразкою. Як наслідок, вони ніколи не повертаються на Батьківщину.

Підрозділ 2.3. «Формально-семантичний рівень рецепції творчості Д.Конрада у тексті Ю.Яновського» аналізує шляхи трансформації смислу в образах, освоєних українським автором в англійському наративі.

Ситуативні метатропи моря і Батьківщини стали своєрідною координатною площиною для запозичень на різних рівнях художнього тексту Ю.Яновського. Зокрема, для розвитку авантюрного сюжету український письменник послуговується деталями екзотичного характеру з тексту англійського автора.

Аналогії між «Дзеркалом морів» Д.Конрада та творами Ю.Яновського спостерігаються також на рівні концептуальних відповідностей. Наприклад, війна - непотрібне, сумне заняття, яке надто дорого обходиться. Сюди ж можна зарахувати ескейпізм від дійсності, який Д.Конрад як справжній неоромантик бачив у літературі та мистецтві. Для Ю.Яновського творчість - не притулок від жорстоких умов життя, а мета і усвідомлений обов'язок людини.

У творах українського письменника часто зустрічається пародія на сюжетні експерименти Д.Конрада, на що звертає увагу Магдалина Ласло-Куцюк. У ході аналізу ряду сюжетних запозичень у наративі Ю.Яновського аргументовано концептуальні відмінності в інтерпретаціях. Потреба змалювати людину в екзистенційному світі примушувала українського письменника звертатись до авантюрності засобами, красномовно зафіксованими в англійського митця. Проте навіть у дрібницях Ю.Яновському вдавалося донести до читача свою думку, побудовану на вірі.

У третьому розділі «Духовний концепт інтертекстуальності в неоромантичній прозі Д.Конрада і Ю.Яновського» досліджуються форми інтертекстуального зв'язку між творами письменників, що розгортаються через присутність Святого Письма у їх наративах.

У підрозділі 3.1. «Іронічний світогляд як структуротворчий чинник інтертексту у творах неоромантизму» висвітлюються особливості формування інтертекстуальної взаємодії в силовому полі світоглядної іронії неоромантичного дискурсу.

Н.Фрай виділив чотири типи сюжетної організації в літературних творах: романс, комедію, трагедію та іронію. На відміну від романсу, підґрунтям світоглядних шукань у неоромантизмі є трагічна іронія. Оскільки романтик знаходиться в суперечливому ставленні до дійсності, він намагається відшукати щасливі миті ідеального простору в минулому, що стає поштовхом до інтертексту. Як стверджує В.Руднєв, інтертекст - це завжди втручання минулого в теперішнє, коли в тексті розгортається неможливість освоєння ідеального простору зараз, а відбувається накладання кількох текстових варіантів з відмінних часових і просторових площин. Відповідно, якщо в романсі існує все-таки можливість ідеалу, то в іронічному наративі неоромантизму, коли панує сумнів, людина, хоч і пасивно, але чинить супротив невдалому минулому, втраченому нею. Минуле як час «невикористаних можливостей» ставало основою для відчаю. Тому інтертекстуальне втручання індивідуального і загальнокультурного минулого в теперішнє знаходило заперечення в персонажів Д.Конрада.

Підрозділ 3.2. «Риторична іронія в експресіоністському наративі неоромантичної прози Ю.Яновського» окреслює шляхи трансформації смислу засобами риторичної іронії в тексті українського автора.

Письменники і філософи намагались подолати трагічну іронію, акцентуючи увагу не на об'єктивному відтворенні матеріалу в наративі, а на його риторичному характері, в основу чого покладений відповідний художній троп. У такий спосіб готувався ґрунт для нового наративу. Так, К.Маркс застосовував метонімічну редукцію, Ф.Ніцше - метафору, а Б.Кроче - риторичну іронію як єдино можливу мудрість тої епохи, що не дозволила б опуститись до песимізму світоглядної іронії.

У неоромантизмі розгортались два типи наративів. Перший набув імпресіоністичного характеру, в якому наратор шляхом контекстуального вивчення інформації моделював художню картину світу, що спостерігаємо у творчості Д.Конрада. Другий тип мав експресіоністське підґрунтя, в якому за лаштунками романтичного наративу означувалось суб'єктивне слово автора, що спостерігаємо у творах Ю.Яновського. Відповідно, якщо наратив англійського письменника розгортався за принципами іронічного сюжету, то в тексті українського автора наративний світ, як правило, означувався у формі чи романтичного, чи трагедійного наративів під прикриттям нараційного світу, зафіксованого засобами риторичної іронії.

До того ж, з одного боку, іронічний троп ставав своєрідною маскою, за якою приховувалась справжня суть наративу, а з другого - експерименти з формою виконували функцію «одивлення», які зупиняли на собі звиклий до традиційного кодування погляд реципієнта. Таким чином український письменник вдавався до подвійного кодування, яке водночас приховувало смисл і давало ключі до його пізнання. Формою такого подвійного кодування є інтертекстуальна іронія, за допомогою якої у загальному тексті на тему комуністичної дійсності можна зрозуміти те, що хотів сказати автор. Якщо інтертекст у творах Д.Конрада служить виразом екзистенційного відчаю, то в українського письменника він стає путівником до спасіння.

У підрозділі 3.3. «Гріх і кара у творах Д.Конрада в інтертекстуальному полі інтерпретацій Святого Письма» аналізується трагічний характер авторської інтерпретації образності Святого Письма в тексті письменника.

На думку Н.Фатєєвої, відношення між текстом та інтертекстом обов'язково базуються на взаємній трансформації смислів обох текстів завдяки третьому - інтерпретанту. Для творів Д.Конрада і Ю.Яновського таким інтерпретантом є Святе Письмо.

Художня картина світу англійського письменника побудована на розповідях про порушення людиною Божих заповідей та трагічну кару за це. Історія первородного гріхопадіння лягла в основу роману «Перемога» Д.Конрада. Людина, якій дано вибирати бути чи не бути з Богом, із власної волі відвернулась від Господа. Гейст, як і Адам, відступає від Творця, не роблячи жодних спроб навернутись. Тільки наприкінці твору він зрозумів, що причина його провини криється у неприйнятті любові, невірі в неї і у страху її відчути та подарувати ближньому.

Біблійна оповідь про Каїна й Авеля у творах письменника набуває ознак жорстокої трагічності, неминучості страшної кари. Як і біблійний прообраз, персонажі англійського автора є втікачами, волоцюгами, шукачами кращої долі («Аванпост прогресу», «Таємний співучасник»).

У романі «Негр з “Нарциса”» розгортається алюзія на старозавітну історію про покарання через Йону. Відмінність між Святим Письмом і наративом роману полягає в тому, що в англійського письменника немає проголошення Воскресення і, як наслідок, очищення від гріхів. Навпаки, в романі акцентується увага на покаранні за зло.

У підрозділі 3.4. «Тлумачення притчі про блудного сина в неоромантичному наративі англійського та українського авторів» представлено інтерпретацію творчих шукань англійського автора в рецептивному полі притчі про блудного сина.

Визначальною для Д.Конрада є проблема батьків і синів, яка в морських творах набуває дещо відмінного трактування, ніж у творах про події на суші, оскільки у випробуваннях на морі сини не бунтують проти волі батьків. Саме тому їм даровано життя і відносну безпеку. Навпаки, в сухопутних творах син завжди покараний. Причина - переступ п'ятої Божої заповіді, в якій йдеться про шану до батька і матері. Така інтерпретація синівської кари доповнюється посиланням на Євангельську притчу про блудного сина.

Так, Лорд Джім із однойменного роману покинув батька і не насмілюється до нього повернутись, не вірячи у прощення. Він хоче переконати себе і Марлоу в тому, що темрява, в якій опинився, надто сильна, щоб її подолати. Всіма силами Джім пробує забути свій злочин, проте пам'ять, відчуття непрощеності за законами трагічної іронії стають причиною нового фатального вчинку.

Куртц з повісті «Серце темряви» покидає батьківщину, подається в серце дикої Африки з метою розбагатіти і отримати владу. Він хоче довести, що може бути цілком незалежним від Бога, навіть замінити Його собою. Врешті, Куртц стає жертвою безбожного світу.

У підрозділі 3.5. «Семантика “Послання св. апостола Павла до галатів” в контексті неоромантичного втілення ідеї соборності української нації» здійснюється спроба шляхом розкодування глибинно прихованих алюзій зрозуміти смисл біблійного послання в художній картині прозаїка.

Принциповою у контексті художньої творчості Ю.Яновського є присутність «Послання св. апостола Павла до галатів», що виражається алюзією на галатів в образі однойменного героя з роману «Чотири шаблі». Письменник таким чином звертається до українців, наголошуючи, що Україна - Богом обраний народ, який успадкує Царство Боже через віру в Христа, зіслання Святого Духа.

У посланні св. Павло витлумачує сутність виправдання через віру в Христа, говорить про викуплення людського роду хресними стражданнями Господа Ісуса. Проектування цих аспектів на твір Ю.Яновського дає підстави стверджувати, що найбільшу цінність автор бачив у Христовій вірі. Не тільки в романі «Чотири шаблі», але й у всіх творах українського письменника заклик до віри та духовності є домінуючим.

У підрозділі 3.6. «Переступ Божих заповідей як шлях до загибелі в тексті Ю.Яновського» шляхом інтерпретації алюзій на «Об'явлення св. Івана Богослова» з'ясовуються пошуки смислу застережень українського автора, зафіксованих у його творах.

У романі «Вершники» Ю.Яновський прагне передати послання сучасникам і наступним поколінням (звідси назва одного з розділів - «Лист у вічність»), що, діючи проти Божої волі, люди накликають на себе важке покарання. Співзвучністю назв романів «Чотири шаблі» та «Вершники» асоціюються з чотирма вершниками Апокаліпсису, які свідчать про катастрофи, що стануть відплатою за гріхи.

Як і в «Об'явленні», кожен вершник має свою семантику. Андрій з «Вершників», воюючи на боці білих, символізує імперію, а Іван - на боці червоних - громадянську війну. За допомогою вороного коня з «Чотирьох шабель» автор натякає на голод, який матиме в близькому майбутньому справді апокаліптичні наслідки для усього народу. На чалому коні, що символізує смерть, вершником є Марченко («Чотири шаблі»), який помирає в сьомій пісні.

В «Об'явленні» вслід за вершником на чалому коні йде Ад. У «Вершниках» в образі Адаменка спостерігається смислова проекція трагічної долі Адама, який став причиною первородного гріха, що веде до пекла. У цьому контексті переконливою є паралель Адаменко - Ад з «Апокаліпсису». Розповідь про цього персонажа маркується в романі промовистими свідченнями про нищення церкви. У творі Ю.Яновського обов'язкова кара чекає на тих, хто коїть гріх. Так відбулось з Адаменком, який, діставши кулю в рота, наклав на себе руки. Автор прагне донести до читача, що зло, породжуючи зло, врешті в ньому ж знаходить свою загибель.

У підрозділі 3.7. «Божий замисел духовного спасіння української нації у творах українського автора» експлікується спроба розкодувати смисл біблійних символів у контексті прагнення до соборності як засадничого руху до націєтворення у Ю.Яновського.

Війна зі символічним апокаліптичним звіром, яку вели Шахай, Остюк, Галат і Марченко, не привела до бажаних наслідків. Побратими страждають, але не впадають у відчай. Просвітлені Святим Духом, вони знову збираються разом на Батьківщині, щоб пов'язати ідею національного відродження України з основною ідеєю Святого Письма - народ має стати Божим, і Бог буде з ним.

У цьому контексті доречним є свідчення про Нове Місто, яким його уявляють головні персонажі твору. Друзі у «Чотирьох шаблях» дозрівають для духовної боротьби за нову столицю. Чернець Михайло натякає на символ «сухих костей», які згадуються в книзі Єзекіїля. В романі розгортається натяк на те, що Петербург, столиця російської імперії, побудований на костях українців. «Сухі кості» народних мучеників мають ожити через Духа Святого, який, за Книгою Єзекіїля, прилине із чотирьох вітрів. Звідси семантика чотирьох шабель, чотирьох побратимів і чотирьох частин світу у творі.

За О.Менем, який трактує цей символ як возведення Церкви після гонінь, у творі Ю.Яновського таким чином розгортається мотив воскресіння України як нації і соборної держави. Підтвердженням цьому є символічне вінчання Шахая і Наталки. Земне весілля подається як тінь весілля небесного, зміст якого, як і всієї історії християнства, зображеної в Біблії, - зробити Божий народ нареченою Христа. Ціль Шахая-нареченого - спочатку зробити свій народ вільним від ворога, а потім привести його до Богопізнання.

Божим Царством в «Об'явленні» є Новий Єрусалим, наречена Агнця. В цьому символічному образі сходяться усі наративні лінії попередніх творів Ю.Яновського. Хортиця, нова столиця українців, в уяві ченця Михайла, постає як ідеальне місто, тобто Новий Єрусалим.

У висновках узагальнено результати дослідження.

Актуальними є порівняльні студії, які дають можливість через зіставлення художніх перспектив, що народились і розвивались у відмінних контекстах, побачити істинні елементи національної самодостатності культури, її оригінальність. До того ж література повинна вивчатись у відповідному духовному контексті. Знаменно, що і для західноєвропейських, і східноєвропейських літератур ним є християнство. Тому християнська антропологія, яка розглядає людину та її екзистенцію з точки зору діалогу між нею і Богом, окреслює реальні кроки на шляху до її спасіння.

У цьому сенсі романтичний тип культури, по суті, позначений своєрідною боротьбою між гуманністю, що проповідується у Святому Письмі та працях святих отців, і гуманізмом, тенденцією у філософії та культурі, що відкидала Бога, намагалась утвердити шлях до побудови ідеалу в умовах екзистенційного буття.

У парадигмі пристрасного гуманізму утверджувалась творчість Д.Конрада. Особливою мірою це простежується в контексті так званого «поетичного» комплексу моря. Англійський письменник бачив у морі обов'язковий трагізм, безвихідь ситуації та покару за будь-яку активність. Ю.Яновський у морі-степу означив вихід до нового образу народу, який перетвориться, за висловом Ф.Достоєвського, у соборну Церкву, оскільки здійснять це генії-творці нової духовної культури цілісної нації.

По-новому можна інтерпретувати твори письменників крізь призму триєдиної структури ідеальних образів генія - героя - святого, запропоновану в працях М.Шелера. В центрі уваги Д.Конрада екзистенційний світ, побудований на засадах пристрасного буття, де парадоксальний синтез генія та героя без святої любові ставить людину у трагічну ситуацію. У творчості Ю.Яновського, яка розвивалась в умовах синтезу генія та святого, розгортався наратив, у якому традиційні цінності християнства та української героїчної минувшини окреслюють ідеальну модель майбутнього, де столицею буде український Новий Єрусалим - Хортиця.

Відмінність між наративами авторів вимірюється принциповими засадами іронії. Так, Д.Конрад, потрапивши, як і його герої, у полон відчаю, користувався у своєму викладі світоглядною іронією трагічного типу. Цим пояснюється ставлення автора до Святого Писання, в якому він намагався відшукати спокій, проте так і не міг повірити в Бога. Оскільки герой англійського письменника перебуває у відчаї та намагається врятуватись через гріх, то він знаходить інтерпретацію через символічний наратив та образи, взяті з Старого Заповіту: наратив про вигнання з раю («Перемога»), Каїна та Авеля («Аванпост прогресу»), покарання через Йону («Негр з “Нарциса”»), переступ проти заповідей Божих, особливо п'ятої, в якій йдеться про шану до батька і матері, що виразилось у перефразованій притчі про блудного сина, якими є майже всі Конрадові герої. Вони знаходять покарання, бо не вірять у любов та втікають від закону, що переслідує їх.

Трагічній іронії Д.Конрада Ю.Яновський протиставив риторичну іронію, у зв'язку з чим його текст розвивався за роздвоєною структурою, де за лаштунками зовнішнього наративу про революцію та побудову нового суспільства криється інша семантика. Характерно, що автор її ретельно приховував експериментами з формою тексту, слова, чим творив ефект одивлення. Проте, як і герой-народ, який знаходив подвійне трактування, так і індекси одивлення не тільки маскували справжній смисл, але й служили своєрідним ключем до розкодування. Йдеться про інтертекстуальну іронію, сформовану з використаних у тексті письменника алюзій на Святе Письмо.

Отже, як і в англійського автора, в Ю.Яновського смисл наративу розкривається через Біблію. Проте, на відміну від Д.Конрада, в якого третім текстом є Старий Заповіт, в українського письменника відбувається натяк на Новий Заповіт, на благодать, обіцяну Спасителем через Святого Духа. Таким чином, стає зрозуміло, що в Ю.Яновського, згідно з ученням Ісуса Христа, пропонується новий тип стосунків між людьми, об'єднаними у націю. Раніше люди через гріх, що виражався у прагненні до задоволення, стримувались законом, проте через гордість та бунт проти нього кожен прагнув утвердити свою волю до влади. Більше того, їх насолода пов'язувалась з можливістю переступити закон. Ісус Христос запропонував новий шлях до Церкви, соборної за своєю суттю, де всі її члени єднались любов'ю до Бога та ближнього. Цю ідею пропагував у своїх творах Ю.Яновський, де українська нація через віру в Бога та діалог зі Святим Духом ставала соборною Церквою, а відтак соборною нацією, оскільки її герої об'єднались у любові до Христа та своєї минувшини.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Гижа Л. Часова організація наративного дискурсу в романі Ю.Яновського «Майстер корабля» / Леся Гижа // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка. Сер. : Літературознавство. - Тернопіль, 2003. - Вип. 13 - С. 35-50.

2. Гижа Л. Наративна стратегія новели Ю.Яновського «Мамутові бивні» / Леся Гижа // Літературознавчі студії: збірник наукових праць, - [Редкол. Семенюк Г.Ф., Гаєвська Н.М., Бандура Ю.О. та ін.]. - Вип. 4. - К. : Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2004. - С. 55-65.

3. Гижа Л. Семантика організації наративу в романі Д.Конрада «Серце темряви» / Леся Гижа // Studia Methodologica [гол. ред. О. Лещак]. - Вип. 16. - Тернопіль : Редакційно-видавничий відділ ТНПУ ім. В.Гнатюка, 2005.

4. Гижа Л. Структуротворчі чинники експліцитного дискурсу наратора в оповіданні «Роман Ма» Ю.Яновського / Леся Гижа // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім.В.Гнатюка. Сер. : Літературознавство. - Тернопіль, 2005. - Вип. 16. - С. 236-254.

5. Гижа Л. Іронічна структура неоромантичного двосвіття в творах Джозефа Конрада / Леся Гижа // Теорія літератури, компаративістика, україністика: збірник наукових праць з нагоди сімдесятиріччя доктора філологічних наук, професора, академіка Академії вищої школи України Романа Гром'яка // Studia Methodologica. - Вип. 19. - Тернопіль : Підручники і посібники, 2007. - С. 236-241.

6. Гижа Л. Ідея повернення на Батьківщину в неоромантичних творах Ю.Яновського та Д.Конрада / Леся Гижа // Волинь філологічна : текст і контекст. Польська, українська, білоруська та російська літератури в Європейському контексті. [зб. наук. пр. / упоряд. Л.К.Оляндер]. - Вип. 6 : У 2-х ч. - Ч. 1. - Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2008. - С. 167-176.

Размещено на Allbest.ru