Епістолярна спадщина Лесі Українки: джерелознавчо-текстологічний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru

1

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

САВЧУК ВАЛЕНТИНА АНАТОЛІЇВНА

УДК 821. 161. 2-6 Українка

ЕПІСТОЛЯРНА СПАДЩИНА ЛЕСІ УКРАЇНКИ:

ДЖЕРЕЛОЗНАВЧО-ТЕКСТОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ

10.01.09 - літературне джерелознавство і текстологія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української літератури Волинського національного університету імені Лесі Українки Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат філологічних наук, доцент

СТАШЕНКО Надія Георгіївна,

Волинський національний університет імені Лесі Українки, доцент кафедри української літератури

Офіційні опоненти:

- доктор філологічних наук, професор

КУЗЬМЕНКО Володимир Іванович,

Київський славістичний університет, завідувач кафедри теорії літератури та компаративістики

- кандидат філологічних наук

МАСЛЯНЧУК Тетяна Володимирівна,

Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, науковий співробітник відділу рукописних фондів та текстології

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Г. М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. ХХ століття українське літературознавство ввійшло в нову стадію розвитку. Перед ученими відкрилися широкі перспективи: з'явилася можливість не тільки працювати з матеріалами спеціальних фондів та архівних установ і без перешкод публікувати результати своїх розвідок, але й заповнювати лакуни, що виникли, переважно з ідеологічних міркувань, у радянські часи. Серед найбільш проскрибованих виявилася й епістолографія, хоча листування видатних осіб завжди було в епіцентрі досліджень, адже епістолярій подає якнайточніші факти з життя, наближає вчених до розуміння світогляду адресанта, його епохи. Науковці України (В. Брюгген, Л. Вашків, В. Гладкий, М. Гудзій, Р. Доценко, В. Дудко, В. Качкан, А. Крат, Ж. Ляхова, М. Назарук, П. Ротач, В. Святовець) та діаспори (В. Міяковський, Д. Нитченко, Ю. Шерех), розглядаючи специфіку епістолярію, його особливості, здебільшого зосереджували увагу на едиційній практиці - редагуванні, коментуванні та публікуванні листування митців, громадських діячів, учених. Теоретичні засади сучасної української епістолографії як науки узагальнили М. Коцюбинська, В. Кузьменко та Ж. Ляхова. Крім того, проблеми епістолярію - в колі досліджень Т. Заболотної, Л. Курило, Г. Мазохи. лист українка епістолярний літературний

Про необхідність розробки теоретичної бази йшлося в епістолярних дослідженнях більшості українських літературознавців, адже друга половина ХХ століття в епістолографії - етап переходу від спорадичних журнальних публікацій листів із коментарями вчених, публікацій у багатотомних зібраннях творів адресантів до окремих видань епістолярної спадщини. Листування Лесі Українки завдяки самовідданості його популяризаторів та дослідників - М. Грудницької, М. Деркач, О. Косач-Кривинюк, С. Кочерги, Л. Мірошниченко, П. Одарченка, А. Ряппо, Т. Скрипки - стало об'єктом вивчення численних наукових студій. Кореспонденції письменниці публікувалися вже за її життя (1911 р.), а після смерті все частіше з'являлись у періодиці. Протягом 50-70-х років ХХ ст. було здійснено кілька багатотомних видань творів поетеси, куди вміщено також її листи (1956 р. - 5-й т., 1965 р. - 9-10-й тт., 1978-1979 рр. - 10-12-й тт.).

Важливою сторінкою в дослідженнях листів письменниці стала монографія В. Святовця «Епістолярна спадщина Лесі Українки» (1981), у якій науковець розглядає епістолярій поетеси в контексті її художньої творчості в історико-літературному, теоретичному і джерелознавчому аспектах.

Протягом останніх десятиліть з'явилася низка праць, де досліджено текстологію поетичної, драматичної та прозової спадщини Лесі Українки. Це студії авторитетних текстологів Г. Аврахова, Н. Вишневської, Г. Гаджилової, Л. Мірошниченко, Т. Третяченко. Таке комплексне вивчення відкриває нові перспективи для досліджень історії української літератури взагалі й життя та творчості Лесі Українки зокрема. Проте майже не дослідженими в текстологічному аспекті є листи письменниці. Дисертація певною мірою заповнює цю прогалину. Водночас за результатами фронтальної звірки опублікованих епістолярних текстів з їх автографами в роботі подано детальний реєстр цензурних вилучень, друкарських помилок та огріхів, допущених упорядниками, редакторами.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження пов'язано з науковою темою кафедри української літератури Волинського національного університету імені Лесі Українки «Українська література: традиції і сучасність» (затверджена 19.09.2001) та програмою наукової діяльності Інституту Лесі Українки за темою «Леся Українка та її доба» (шифр - 0105U000060; затверджена 25.04.2005). Тему дисертації затверджено на засіданні бюро наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол № 4 / 130 від 04.12.2008).

Мета роботи полягає у вивченні історії збирання і публікацій листів Лесі Українки, виявленні, систематизації та коментуванні купюр, друкарських та редакторських огріхів у наукових виданнях епістолярної спадщини письменниці у 50-70-х роках ХХ століття.

Поставлена мета передбачає реалізацію таких основних завдань дисертаційної роботи:

- окреслити епістолографічні та текстологічні основи дисертації з позицій сучасного літературознавства;

- дослідити історію збирання та публікацій епістолярію Лесі Українки;

- звірити автографи листів Лесі Українки з надрукованими в наукових виданнях текстами;

- на основі рукописних матеріалів здійснити історико-літературний коментар виявлених купюр, цензурних вилучень;

- проаналізувати редакторські правки, друкарські огріхи в листах Лесі Українки, що опубліковані в багатотомних наукових виданнях її творів.

Об'єктом дослідження є надруковані в часописах та наукових виданнях епістолярні тексти Лесі Українки, їх автографи, обліково-фондова документація відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського НАН України, відділу рукописів Львівської національної бібліотеки імені В. Стефаника НАН України, Київського літературно-меморіального музею Лесі Українки, Волинського краєзнавчого музею, Музею Лесі Українки Волинського національного університету ім. Лесі Українки, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

Предмет дослідження: історія збирання і публікацій листів Лесі Українки; купюри, редакторські правки та друкарські помилки, зроблені під час видання епістолярної спадщини письменниці у 12-томному зібранні її творів 1975-1979 рр.

Наукова методологія. У дослідженні епістолярію Лесі Українки використано порівняльно-історичний, текстуально-аналітичний, типологічний та текстологічний методи аналізу.

Теоретико-методологічною основою дисертації є наукові розробки вітчизняних та зарубіжних учених із текстології: Г. Аврахова, М. Бернштейна, О. Білявської, М. Бондаря, В. Бородіна, Г. Бурлаки, Н. Вишневської, С. Гальченка, М. Гнатюк, М. Гудзія, В. Дудка, С. Зубкова, Г. Ленобля, Д. Лихачова, Т. Маслянчук, Б. Мейлаха, Л. Мірошниченко, Є. Прохорова, С. Рейсера, С. Селіванової, К. Сєкарєвої, М. Сиваченка, В. Смілянської, Б. Томашевського, Т. Третяченко, Н. Чамати; літературознавчі дослідження М. Бахтіна, Н. Бєлунової, П. Бухаркіна, Л. Вашків, Л. Гінзбург, О. Єліної, М. Коцюбинської, В. Кузьменка, Ж. Ляхової, Г. Мазохи, А. Малахової, У. Тодда. Крім того, дисертант спирається на праці відомих дослідників життя і творчості Лесі Українки та її епістолярію: В. Агеєвої, А. Бичко, І. Денисюка, М. Деркач, А. Диби, М. Драй-Хмари, Н. Зборовської, М. Зерова, М. Кармазіної, О. Косач-Кривинюк, С. Кочерги, Л. Міщенко, М. Мороза, А. Музички, П. Одарченка, Т. Скрипки, О. Сліпушко, на студії науковців про цензурні утиски щодо класиків українського письменства в добу тоталітаризму.

Наукова новизна. Дослідження - перша спроба цілісного викладу історії збирання і видання епістолярної спадщини Лесі Українки, аналізу надрукованих листів письменниці в джерелознавчому та текстологічному аспектах.

У роботі вперше введено в науковий обіг великий масив вилучених радянською цензурою та не опублікованих раніше уривків із кореспонденцій поетеси; встановлено причини, кількість та серйозність порушень творчої волі Лесі Українки в її надрукованих епістолярних текстах.

Практичне значення роботи. Фактичний матеріал та висновки дослідження можуть бути використані під час підготовки видання листів Лесі Українки, укладання її персональної енциклопедії, зокрема в статтях-гаслах, де розглядатиметься епістолярна спадщина письменниці. Окремі положення роботи можуть прислужитися для коментарів деяких листів поетеси, її епістолярію в цілому в Повному академічному зібранні творів Лесі Українки.

Практична цінність роботи зумовлена також можливістю використання матеріалу під час вивчення історії української літератури у вищих навчальних закладах, для написання наукових досліджень, присвячених проблемам персональної текстології українських письменників.

Особистий внесок здобувача полягає в науковому опрацюванні обліково-фондової документації (актів, листування, книг надходжень) відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, Інституту рукописів Національної бібліотеки України імені В. Вернадського НАН України, відділу рукописів Львівської національної бібліотеки імені В. Стефаника НАН України при збиранні епістолярної спадщини Лесі Українки, вивченні автографів її листів з метою виявлення в їх публікаціях купюр, невиправданих редакторських правок та друкарських помилок. Дослідження є індивідуальною роботою, її результати отримано безпосередньо автором.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дослідження апробовано на Міжнародній науковій конференції «Леся Українка і європейська культура» (Луцьк, 2006), ІХ Міжнародній науковій конференції молодих учених (Київ, 2007), Міжнародній науковій конференції «Леся Українка: естетика, поетика, текстологія» (Луцьк, 2008), Всеукраїнському науковому семінарі «Поетичні збірки Лесі Українки: текст і контекст» (Луцьк, 2007), Всеукраїнському науковому семінарі «Леся Українка в колі своїх сучасників» (Луцьк, 2006), Міжвузівській науковій конференції «Феномен Лесі Українки в історіософському, культурологічному, мистецтвознавчому й філософському аспектах» (Київ - Житомир, 2008).

Публікації. Основні положення дисертації викладено в 5 публікаціях.

Структура роботи. Дисертаційна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел (325 найменувань), у тому числі архівних. Загальний обсяг дисертації - 158 сторінок, із них 148 - основний текст.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету й основні завдання дисертації, визначено її методологічну основу, розкрито наукову новизну роботи, окреслено вагомість і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі - «Історія збирання і публікацій листів Лесі Українки» - вивчається джерелознавча база епістолярної спадщини письменниці. Уперше якнайповніше відтворено історію руху текстів її кореспонденцій, названо точну кількість збережених листів поетеси з урахуванням автографів, першоджерел, копій та чернеток, що є важливою передумовою подальшого дослідження її епістолярію як у текстологічному, так і в інших аспектах. Цьому завданню підпорядковано структуру розділу, який складається з шести підрозділів.

У першому підрозділі - «Питання про лист як предмет наукових студій» - стисло викладено історію епістолографії як повновартісної галузі українського літературознавства, акцентовано увагу на її основних проблемах у радянський період та на сучасному етапі розвитку. Дисертантом охарактеризовано основні тези найновіших концепцій щодо кореспонденції митця як художнього явища й особливого виду комунікативної творчості.

У підрозділі 1.2. - «Перші публікації листів Лесі Українки та відгуки на них» - розповідається про початок популяризації епістолярної спадщини літераторки після 1911 року, коли Михайлом Павликом було здійснено публікацію трьох її листів, подано окремі відгуки науковців на оприлюднені кореспонденції. Дослідником охарактеризовано перший етап вивчення епістолярію Лесі Українки.

У третьому підрозділі - «Процес збирання епістолярної спадщини поетеси: знахідки і втрати» - йдеться про найбільші знахідки та втрати текстів кореспонденцій Лесі Українки. Значна частина автографів продовжувала залишатися в різних установах та в приватних осіб. Зважаючи на це, О. П. Косач-Кривинюк, сестра Лесі Українки, у 20-х роках ХХ століття взялася за формування фонду поетеси сама, тим більше, що багато рукописів письменниці опинилося у Кривинюків: наприкінці життя у зв'язку з частими переїздами вона відсилала їх на зберігання сестрі. Однак чимало матеріалів уже зникло, так і не потрапивши до друку (листи до В. Сімовича, Н. Гамбарашвілі) або одразу ж після публікації (до М. Комарової-Сидоренко, Г. Комарової, М. Комарова, Ф. Петруненка). Архів Лесі Українки розпорошився.

Серед імовірних місць зберігання листів поетеси називаємо Зелений Гай, Лоцманську Кам'янку, Колодяжне, Кутаїсі, Київ, Львів, Чернігів, Чернівці, Мінськ, Одесу, Звенигородку тощо. Зважаючи на історичні події, що відбувалися на території сучасної України в 1917-1920 рр., важко було вберегти навіть ту частину рукописної спадщини Лесі Українки, що належала Косачам. Так, наприклад, 1920 року з Гадяча, де мешкала мати поетеси Ольга Драгоманова-Косач (Олена Пчілка), було вивезено багато документів Косачів-Драгоманових, у тому числі автографи листів. Вони втрачалися на різних етапах розформування музеїв, у які потрапляли. Під час Другої світової війни також зник архів М. П. Драгоманова - дядька Лесі Українки, з яким поетеса листовно спілкувалася багато років. Матеріали, що зберігалися у Варшаві, в Українському науковому інституті, були частково скопійовані М. Деркач та Г. Лазаревським у 30-х рр. ХХ ст., завдяки чому дійшли до наших днів.

Дисертант розглядає гіпотези науковців щодо інших можливих місць зберігання частин архіву Лесі Українки й подає свої міркування з цього приводу, мотивуючи власні висновки тезами з архівних документів і спогадів сучасників письменниці. Йдеться, зокрема, про листи, які могли зберігатися в Колодяжному, про що Леся Українка писала матері 3 травня 1897 року. Згадки про них знаходимо серед документів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України («Листування Відділу рукописів 1955 р.»).

Автор дослідження розповідає про трагічну долю кореспонденцій поетеси до Климента Квітки, Нестора Гамбарашвілі, Михайла Грушевського, Василя Сімовича, Агатангела Кримського, Володимира Винниченка, Сергія Єфремова, Миколи Аркаса, Бориса Грінченка, називає ряд адресатів Лесі Українки, листи письменниці до яких не знайдено чи розшукано частково. Причини різні, однак доля епістолярних текстів у радянські часи найбільше залежала від імені адресата, роду його занять, політичних поглядів і ставлення до тоталітарної системи, яка панувала в УРСР.

У підрозділі подано класифікацію кореспонденцій поетеси до конкретних адресатів за повнотою збереження:

1. Листи, які втрачені повністю (до С. Мержинського, М. Биковської-Бєляєвої, В. Сімовича, В. Винниченка і т. д.).

2. Кореспонденції, що збереглися лише в копіях та першодруках (до М. Драгоманова, його родини та опубліковані у фрагментах А. Музичкою і Л. Старицькою-Черняхівською і т. д.).

3. Епістолярні тексти, які збереглися вибірково (до А. Кримського, Б. Грінченка, М. Аркаса і т. д.).

У четвертому підрозділі - «Листи письменниці в Україні» - досліджено історію та особливості формування фондів вітчизняних науково-дослідних установ, музеїв, бібліотек, де зберігаються нині листи Лесі Українки, шляхи надходження до них автографів кореспонденцій письменниці. Йдеться, зокрема, про відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, Київський літературно-меморіальний музей Лесі Українки, відділ рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського НАН України. На підтвердження наведених даних у дослідженні дисертант уперше цитує обліково-фондові документи вищезазначених закладів.

Пункт 1.4.1. - «Відділ рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України» - присвячено вивченню рукописного зібрання Фонду 2 найбільшої на сьогодні науково-дослідної установи України в галузі літературознавства, шляхів його формування.

Листи Лесі Українки за життя поетеси осідали в приватних колекціях її адресатів у різних куточках світу. Кореспонденції зберігалися серед архівних матеріалів І. Франка, М. Павлика, Ф. Колесси, В. Гнатюка, О. Барвінського (Львів), О. Кобилянської, В. Сімовича (Чернівці), О. Косач-Кривинюк, М. Кривинюка (Лоцманська Кам'янка), О. Драгоманової-Косач (Гадяч), М. Драгоманова (Варшава), Ф. Волховського (Лондон), А. Кримського (Звенигородка) тощо. Уже в перші десятиліття після смерті письменниці деякі науковці, зокрема М. Зеров, М. Драй-Хмара, досліджуючи її біографію та творчість, акцентували увагу на потребі збирання епістолярію Лесі Українки, щоб запобігти його розпорошенню. На жаль, закликів учених тоді не почули: час було втрачено, частково через суспільно-політичні зміни в Україні, частково через відсутність організації, яка працювала б у цьому напрямку. Такою структурою став Інститут Тараса Шевченка (з 1933 р. - Науково-дослідний інститут Тараса Шевченка, з 1936 р. - Інститут української літератури ім. Т. Г. Шевченка, з 1952 року - Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка АН України) як базова науково-дослідна установа в галузі літературознавства.

Масове надходження кореспонденцій Лесі Українки до Інституту розпочалося наприкінці 1930-х рр. У книзі «Акти і листування Відділу рукописів Н/Д Інституту Т. Г. Шевченка (НКО) - Харків за 1933-1/ХІ.1936 р., пізніше Відділу рукописів Інституту літератури АН УРСР за час 1/ХІ.1936-1942 р.» є список матеріалів, переданих 28 березня 1938 року з Полтавського державного краєзнавчого музею до рукописного відділу Інституту української літератури на підставі розпорядження Управління в справах мистецтв при РНК УРСР від 13 лютого 1938 року № 192/8. Згідно з актом, на постійне зберігання з Полтави було передано 197 листів Лесі Українки до різних осіб (до Є. Драгоманової, О. Драгоманової-Косач, М. Косача) - незначну частину величезного архіву Драгоманових-Косачів, який на початку 20-х років ХХ ст. зник у Гадячі: одні документи розграбували, другі - знищили, треті - перевезли в Лохвицю, звідки вони згодом потрапили до Полтави. Передача 1938 року поклала початок широкомасштабному проекту пошуків інших листів письменниці, її архіву. Завдяки співробітникам рукописного відділу під керівництвом М. Грудницької, яка займалася розробкою концепції централізації матеріалів в Інституті української літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, до фонду Лесі Українки потрапили її кореспонденції з Бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка у Львові (46 автографів - 1950 р.), Львівського державного музею українського мистецтва (74 автографи - 1955 р.), Чернівецького державного літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської (59 автографів - 1956 р.). Крім того, епістолярні тексти Лесі Українки передавали також приватні особи - її адресати, їхні нащадки: А. Макарова, П. Хоткевич, Ф. Колесса, Б. Садовський, Д. Хуторська, М. Кіщенко-Проліско, К. Голота, О. Каштанова, Д. Лук'янович, Т. Маренко. Однак найбільше автографів надійшло від рідних поетеси, зокрема О. Косач-Кривинюк. 23 червня 1941 року вона передала на тимчасове зберігання Інституту української літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР 183 листи Лесі Українки, які 1956 року цією установою було придбано у М. М. Кривинюка, племінника письменниці.

Таким чином, у Фонді 2 відділу рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України нині зосереджено найбільшу колекцію кореспонденцій Лесі Українки: 483 автографи листів, 79 фото-, ксеро- та машинописних копій, тобто 562 тексти. Крім того, 157 оригіналів епістолярних текстів зберігається у фондах І. Франка, М. Павлика, О. Кобилянської.

У пункті 1.4.2. - «Київський літературно-меморіальний музей Лесі Українки» - дисертантом узагальнено інформацію про унікальну добірку листів Лесі Українки та про шляхи надходжень до фондів музею кореспонденцій письменниці до Віри Александрової (2), Миколи Аркаса (1), Маргарити Комарової-Сидоренко (1), Бориса Грінченка (2), подружжя Грінченків (1) та керівництва Київського товариства «Просвіта» (1). У Києві зберігаються також листи, адресовані на Кавказ поетесі та її чоловікові названими батьками Климента Квітки - Карповими.

У пункті 1.4.3. - «Львівська національна бібліотека ім. В. Стефаника НАН України» - охарактеризовано діяльність співробітників Бібліотеки Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові (надалі - НТШ) та її правонаступниць (Львівської філії бібліотеки АН УРСР, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України) у справі збирання та публікацій листів письменниці.

Якщо в Києві епістолярій Лесі Українки в основному потрапляв до відділу рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка, то у Львові функцію такого архіву та науково-дослідної структури виконував рукописний відділ Бібліотеки НТШ. Уже 1939 р. тут було чимало архівних матеріалів Косачів, у тому числі кореспонденції поетеси до І. Франка, В. Гнатюка, В. Лукича. Крім того, завдяки М. Деркач фонди постійно поповнювалися копіями листів письменниці, автографи яких зберігалися у Варшаві (до Драгоманових), Чернівцях (до О. Кобилянської), інших закладах Львова (до М. Павлика у Музеї українського мистецтва), деяких приватних колекціях. Також у Львові вперше було ініційовано публікацію збірника кореспонденцій Лесі Українки. 1938 року на засіданні НТШ М. Деркач у доповіді «Леся Українка в її листуванні» запропонувала окремо видати епістолярій поетеси, а вже 1946 року в повідомленні «Літературна спадщина Лесі Українки» (м. Львів) визначила основні напрямки роботи з підготовки багатотомного зібрання творів письменниці, значну частину якого містили б її листи.

Таким чином, у Львові поступово зосередилася значна частина епістолярних текстів поетеси - автографи листів Лесі Українки до Івана та Ольги Франків (25), М. Ганкевича (1), В. Гнатюка (12), М. Грушевського (6), Н. Кибальчич (7), Ф. Колесси (7), О. Луцького (2), О. Маковея (7), К. Панькевич (2), В. Стефаника (1), О. Барвінського (1), до НТШ (3). 10 січня 1950 року основну частину рукописів письменниці, у тому числі 71 лист, було передано із Львівської філії бібліотеки АН УРСР в Інститут української літератури. Нині у Львівській національній бібліотеці імені В. Стефаника НАН України зберігається сім листів Лесі Українки та один колективний, від групи діячів культури та мистецтва, серед підписів яких - автограф поетеси.

Пункт 1.4.4. - «Національна бібліотека України ім. В. Вернадського НАН України» - присвячено дослідженню фондів Інституту рукопису, зокрема мова йде про листи Лесі Українки до М. Старицького (1), А. Кримського (1) та до Ради наукового товариства в Києві (1) - кореспонденції письменниці, які несуть багатий фактологічний матеріал, допомагають глибше усвідомити трагічність долі родини Драгоманових-Косачів та історії її архіву.

У підрозділі 1.5. - «Епістолярій Лесі Українки в бібліотеках та науково-дослідних установах світу» - розповідається про 86 автографів листів Лесі Українки, які зберігаються за кордоном, викладено історію їх надходжень до фондів Слов'янської бібліотеки у Празі при Національній бібліотеці Чехії (73), Інституту Гувера при Стенфордському університеті США (10), відділу рукописів Центральної національної бібліотеки м. Флоренції (1), рукописного відділу Болгарської академії наук (2). Найменш дослідженими серед них залишаються листи Лесі Українки з архіву М. В. Кривинюка у Празі, які становлять неабиякий інтерес для науковців: учені довго не могли розшукати автографів кореспонденцій, незважаючи на те, що їх тексти були частково опубліковані 1970 року в книзі О. Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчости». Нині дослідників найбільше цікавить зміст листів, котрі зберігаються в Чехії, оскільки повністю надруковано лише деякі з них.

У дисертаційній роботі йдеться про обставини надходжень кореспонденцій Лесі Українки до фондів бібліотек у Празі та Флоренції, науково-дослідних установ Софії та Нью-Йорка.

У підрозділі 1.6. - «Публікації листів письменниці в багатотомних виданнях її творів» - коротко охарактеризовано багатотомні наукові зібрання творів Лесі Українки 50-70-х років ХХ ст., у яких було вибірково опубліковано епістолярій письменниці. У дослідженні подано окремі відгуки вітчизняних та зарубіжних літературознавців, їх оцінки щодо повноти та рівня підготовки видань, визначено коло основних критичних зауважень до них з боку науковців.

У другому розділі - «Текстологічне дослідження опублікованого епістолярію Лесі Українки крізь призму її автографів» - аналізується рівень текстологічної підготовки епістолярних текстів Лесі Українки у 12-томному зібранні її творів 1975-1979 років. Найповніше на сьогодні видання спадщини письменниці знецінюють принаймні дві причини - втручання цензури та велика кількість помилок. Щоб довести це, спираючись на конкретні факти спотворень авторського тексту, дисертант детально проаналізував опублікований у 1975-1979 роках епістолярій Лесі Українки, здійснивши фронтальну звірку надрукованих листів з їх автографами.

У першому підрозділі - «Особливості персональної текстології Лесі Українки» - зроблено короткий екскурс в історію виокремлення науки, яка ще порівняно недавно вважалася допоміжною філологічною дисципліною, визначено проблеми персональної текстології Лесі Українки на сучасному етапі, серед котрих гостро стоїть питання канонічності опублікованих епістолярних текстів поетеси.

Підрозділ 2.2. - «Епістолярій письменниці: текстологічне дослідження купюр» - акцентує увагу на цензурі, від якої Леся Українка потерпала ще за життя і яка переслідувала творчу спадщину письменниці й після її смерті. Особливо «уславилася» радянська державна цензура, яка, не маючи чіткого законодавчого поля, неухильно виконувала директиви партії. Створені у 20-х роках ХХ століття спеціалізовані установи під гаслом захисту класових інтересів взяли на себе попередній контроль усіх видів друкованої продукції, оформлення дозволів на видавничу діяльність та укладення списків забороненої літератури. Поступово у статтях, дослідженнях радянського періоду Леся Українка «ставала» індиферентною до національних почуттів українців, і все завдяки «вмілому прочитанню» творів поетеси, її листування, архівних матеріалів.

Із цієї ж причини поза увагою науковців у 50-70-х рр. ХХ ст. опинилася значна частина епістолярію Лесі Українки, вибірково представленого в п'яти- (1956 р. - 465 листів), десяти- (1965 р. - 395 листів) і дванадцятитомному (1978-1979 рр. - 773 листи) зібраннях творів письменниці, а надруковані в УРСР кореспонденції вирізняються великою кількістю купюр та неточностей. Автор дослідження виявив такі факти, детально проаналізувавши вилучені радянськими державними цензурними органами листи, окремі рядки, слова. Здійснено звірку автографів листів Лесі Українки, що зберігаються у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, з епістолярними текстами, опублікованими у 12-томному виданні 1975-1979 рр.

У ході науково-пошукової роботи виявлено і розкрито 44 купюри. Серед найбільш поширених вилучень - уривки, де висвітлюється національне питання, - тринадцять. Готуючи до друку багатотомні зібрання творів, редактори ретельно вичитували листування адресантів, аналізуючи погляди митця, вченого чи громадського діяча на різні суспільно-політичні теми, і вилучали «крамольні» рядки або й самі листи. Так, наприклад, не опубліковано розлогі роздуми Лесі Українки про український народ, його історію, політичне життя, долю нації у зв'язку з її під'яремним існуванням «в обіймах братньої Росії». Натомість вилучено рядки, де негативно характеризується Московщина взагалі та її культура зокрема, де порушується єврейське питання. Загалом радянські цензурні органи досить вправно «редагували» висловлювання письменниці. Залежно від потреби, вилучалися, наприклад, рядки про активне листування поетеси з «ворогами народу» (зокрема з Агатангелом Кримським, Михайлом Грушевським, Сергієм Єфремовим, Людмилою Старицькою-Черняхівською), несприйняття праць М. Чернишевського й т. ін.

Штучно створений образ «співачки досвітніх огнів», «революціонерки-марксистки» вимагав певного ігнорування листів особистого характеру. І хоча Леся Українка протягом життя рідко висловлювала інтимні думки письмово, проте самоцензура поетеси була менш безжальною, ніж редактори: не потрапили до друку уривки про нелегкі взаємини між членами родини Косачів, особисте життя письменниці та її близького оточення. Із цієї ж причини вилучень зазнали «ділові» кореспонденції до найрідніших людей - сестри Ольги Косач-Кривинюк та матері (Ольги Драгоманової-Косач). У них Леся Українка обговорювала стан свого здоров'я, способи лікування, фізіологічні проблеми жіночого організму під час хвороби. Здебільшого упорядники зібрань пояснювали вилучення подібних уривків переобтяженням текстів медичними термінами, детальним описом лікування та ідентичністю поданої інформації. На думку дисертанта, аналіз цих купюр дає можливість краще зрозуміти психологію взаємин Лесі Українки з найближчими людьми, адже подібні листи поетеса писала у складні моменти життя, коли шукала підтримки та поради.

У роботі вперше вводяться в науковий обіг уривки, вилучені під час підготовки до друку епістолярних текстів Лесі Українки у 50-70 рр. ХХ століття.

У третьому підрозділі - «Цензурні вилучення листів Лесі Українки: факти та гіпотези» - досліджено факти і причини ігнорування окремих кореспонденцій письменниці у 12-томному виданні 1975-1979 рр. Виявлено, що редакційна колегія не подавала точної кількості збережених оригіналів листів Лесі Українки і їх копій (видання 1975-1979 рр. вказує, що їх понад 750, хоч у 10-12-му томах опублікувано 773 епістолярні тексти). Основна причина, на думку дисертанта, - у бажанні приховати неприйнятні для радянської цензури ідеї, погляди поетеси (здебільшого національні), а також факти активного листування письменниці з так званими ворогами народу (Сергієм Єфремовим, Михайлом Грушевським, Юрієм Тищенком, Миколою Аркасом, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Борисом Грінченком).

До вилучених зараховано 116 кореспонденцій Лесі Українки, що не ввійшли до 12-томного зібрання творів письменниці, хоча на час його підготовки до друку були розшукані. Це листи до Михайла Кривинюка (70), Юрія Тищенка (12), Ольги Косач-Кривинюк (9), Сергія Єфремова (6), Михайла Грушевського (6), подружжя Кривинюків (4), матері (4), усієї родини (1), М. М. Кривинюка (1), Михайла Драгоманова (1), Івана Труша (1), Марії Охріменко (1). Значна їх частина (87) зберігалася в архіві М. В. Кривинюка й уперше була опублікована фрагментарно 1970 року в США, у книзі О. Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчости». В УРСР видання, здійснене за кордоном, офіційні установи проігнорували. Поодинокі примірники, що потрапили в Україну, стали справжніми раритетами. Хоча редколегія зібрання 1975-1979 рр. мала нагоду ознайомитися з книгою, що можна стверджувати на основі багатьох фактів, в Україні листи було опубліковано лише в 90-х рр. ХХ ст. Причина - у їх змісті: у центрі багатьох кореспонденцій Лесі Українки до М. Кривинюка, активного учасника українського соціал-демократичного руху, видавця, перекладача, кореспондента, довіреної особи поетеси в громадських та особистих справах, - українське питання. Воно є центральним і в листах Лесі Українки до Фелікса Волховського. Їх пошуки тривали в період підготовки до друку 12-томного зібрання. Копії листів, одержані зі США стараннями Олександра Дуна, надійшли запізно, після виходу видання у світ, проте, враховуючи відмову редколегії публікувати переклад письменниці «Казки про несправедливого царя» Ф. Волховського з посиланнями на «Хронологію…» Ольги Косач-Кривинюк і зміст самих кореспонденцій, можна зробити припущення: навряд чи вони потрапили б до зібрання.

У підрозділі дисертантом досліджено кореспонденції Лесі Українки до Сергія Єфремова, Михайла Грушевського, Юрія Тищенка, встановлено причини, через які листи не були надруковані у 12-томному зібранні творів письменниці 1975-1979 рр. В основному на заваді ставало ідеологічне «табу» на імена окремих адресатів і висвітлення у деяких кореспонденціях поетеси національного питання. Вилучення частини епістолярної спадщини, яка не відповідала новоствореному образу письменниці - ворога «буржуазних націоналістів», доводить тенденційність радянських цензурних органів щодо листів Лесі Українки. Така «виважена» політика влади завдавала найдошкульніших ран українському літературознавству: ідейно-політичний нагляд, здійснюваний за друкованим словом будь-якого формату, руйнував його як науку і викривляв події літературного процесу, що створювало найширші можливості для фальшування навіть у «найповніших» зібраннях творів письменників-класиків.

У четвертому підрозділі - «Мовні помилки та неточності в епістолярних текстах 12-томного зібрання творів поетеси (1975-1979 рр.)» - зроблено детальний порівняльний аналіз автографів кореспонденцій Лесі Українки з епістолярієм, опублікованим у 12-томному зібранні 1975-1979 років.

Письменниця не раз зізнавалася в листах, що змирилася зі своєю хворобою, але ніяк не могла погодитися з редакторським свавіллям, недоглядом друкарів. Вона завжди виважено ставилася до мовного оформлення текстів своїх творів, адже правопис на той час не був усталеним, існувала різниця між орфографічними нормами у зв'язку з територіальним поділом України. Тому головний критерій словодобору, яким Леся Українка керувалася під час написання листів до рідних, друзів, знайомих, - живе мовлення її сучасників. Воно, поряд із традиціями в літературі, формувало особисте вподобання поетеси щодо лексем, тому нехтувати цим не може жоден текстолог. За ідеальних умов особливості авторського добору словоформ повинні зберігатись або хоч би враховуватися. Результати досліджень доводять, що вибір лексем під час підготовки до друку епістолярію Лесі Українки проводився виключно з позицій «осучаснення» тексту. Саме це зумовило ретельне студіювання мовного оформлення опублікованих листів письменниці. У результаті виявлено приголомшливі факти свавілля редакторів, друкарського недогляду. Дисертантом зафіксовано 298 лексико-морфологічних, орфографічно-пунктуаційних, механічних неточностей, помилок, які стали можливі через некомпетентність редакційної колегії в деяких питаннях правопису (до її складу не ввійшов жоден мовознавець), надмірне бажання упорядників «осучаснити» тексти листів Лесі Українки, неякісний контроль за друком. Це неабияк порушило цілісність кореспонденцій письменниці. Заміни авторських словоформ та лексем (наприклад, в автографі: «Ліля відживляється», «відносини трохи наладились», «виявляться наслідки наших заходів», «чи не трапилось якої притичини»; у друці: «Ліля підживляється», «відносини трохи налагодились», «виясняться наслідки наших заходів», «чи не трапилось якої причини»), морфологічних форм дієслів, іменників, прикметників тощо більш сучасними (в автографі: «єсть», «пише», «слабості», «душечко»; у друці: «був», «писала», «слабість», «душечка»), одних розділових знаків іншими (в автографі: «почалася спекота - евпаторійська! 27° в затінку! в морі 20°!»; у друці: «почалася спека євпаторійська. 27° в затінку, в морі 20°»), великої літери на малу (наприклад, у слові «Товариш» у листі Лесі Українки до А. Кримського від 05.01.1902 р.) зруйнували її індивідуальний стиль, втиснули в рамки шкільної граматики, що неприйнятно для наукового видання. Також зафіксовано 171 механічну помилку. Пропуски слів, речень, рядків, використання інших лексем, переставлення слів або речень місцями, зайві слова, неточності в передачі виділених письменницею лексем чи фраз завдали виданню найбільшої шкоди, адже огріхи друкарів нашаровуються, переходять у найновіші дослідження вчених, викликають неточності в трактуванні того чи іншого уривка.

У підрозділі подано чимало фактів порушень творчої волі автора. На численних прикладах доведено, що редакційна колегія не виконала взятих на себе зобов'язань: у виданні 1975-1979 рр. не лише не збережено лексичні, морфологічні, граматичні та пунктуаційні особливості оригіналу, але й зруйновано стиль письменниці. Це дає підстави говорити про необхідність перевидання епістолярної спадщини Лесі Українки з урахуванням сучасних текстологічних принципів та авторських правописних традицій, сформованих на базі живого мовлення українців кінця ХІХ - початку ХХ ст.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено результати дисертаційної роботи.

В умовах незалежної України зростає увага до окремої особистості, її неповторності й багатогранності, тим більше якщо цією індивідуальністю є митець. Водночас поза належною увагою видавців нерідко залишаються опубліковані за радянських часів листи українських класиків, у тому числі Лесі Українки. Оскільки під час підготовки до публікації епістолярні тексти часто ставали об'єктом фальшування з боку державних цензурних органів, то особливої уваги сьогодні потребують автографи поетеси.

У результаті роботи встановлено місця зберігання кореспонденцій письменниці нині, простежено їх рух від адресатів до науково-дослідних установ, бібліотек, музеїв, де вони осіли, та шляхи поповнення цих фондів. Важливість одержаних результатів для майбутнього Повного академічного зібрання творів Лесі Українки беззаперечна: у текстологічному коментарі попередніх багатотомних видань не завжди точно було вказано місце зберігання автографа, нерідко названо його помилково. Дослідження подає вичерпну інформацію про джерельну базу епістолярію поетеси, у ньому максимально відтворено історію збирання і публікацій її листів.

За допомогою рукописів кореспонденцій Лесі Українки, їх копій та першодруків удалося встановити причини, кількість і серйозність порушень творчої волі письменниці в її листах, опублікованих за радянських часів. Ідеться насамперед про купюри. Створені не для друку, особливо відверті кореспонденції літераторки до найвизначніших постатей кінця ХІХ - початку ХХ століть ретельно вичитувалися редакторами й упорядниками. Існування ідеологічного «табу», котре фактично стало головним критерієм відбору матеріалу до друку, унеможливило подачу листів за автографами без вилучень. Цензурних утисків зазнали тексти, у яких поетеса розлого коментувала політичну ситуацію в Україні, характеризувала причини та наслідки багатовікового під'яремного існування народу без держави чи аналізувала його стосунки з сусідами, зокрема Росією. Проте, як з'ясувалося під час фронтальної звірки опублікованих кореспонденцій письменниці з їх автографами, не тільки національне питання було об'єктом пильної уваги редакторів, державної цензури. Серед сорока чотирьох купюр, знайдених у 12-томному виданні творів Лесі Українки 1975-1979 рр., лише тринадцять містять подібні роздуми. За змістом вилученого матеріалу виділяємо ще три групи, не менш важливі для встановлення останньої творчої волі автора. Це надзвичайно цінний матеріал для подальшого історико-літературного вивчення доробку поетеси.

Варто також переглянути питання про повноту зібрання творів Лесі Українки 1975-1979 років, куди ввійшло 773 кореспонденції. У виданні не вказано точної кількості збережених епістолярних текстів письменниці, адже поза друком залишилося 116 листів, хоча їх автографи, копії чи першодруки були відомі на момент укладання зібрання, а окремі з них навіть опубліковані за кордоном. Редактори та упорядники епістолярію Лесі Українки лише частково вмотивували вибірковість представлених текстів, указавши на однотипність поданої в деяких листах інформації. У дослідженні цю тезу спростовано за допомогою ретельного аналізу кореспонденцій поетеси, що не ввійшли до 12-томного видання. Серед причин називаємо цензурні утиски та існування ідеологічного «табу» на імена багатьох громадських діячів, політиків, письменників, визнаних у СРСР «ворогами народу». Насамперед ідеться про існування спецфондів та відділів спецзбереження у найбільших архівах і науково-дослідних установах держави. Доступ до документів, що зберігалися в них, був обмежений. Матеріали із закритих архівів почали активно друкувати тільки в період незалежної України, хоча такі публікації нерідко залишалися непоміченими в наукових колах через невеликі тиражі часописів у 90-х роках ХХ ст.

Епістолярна спадщина Лесі Українки в текстологічному аспекті - одне з найменш вивчених питань у вітчизняному літературознавстві. У 1950-1970-х роках це стало причиною численних невиправданих помилок, які проникали в кореспонденції письменниці на різних етапах їх підготовки до друку. Неточності виправдовувалися визначальним у текстології принципом уніфікації текстів класиків на базі сучасних правописних норм. Результати фронтальної звірки листів Лесі Українки, опублікованих у багатотомних наукових виданнях, з їх автографами дають підстави стверджувати, що зафіксовані численні порушення правил текстологічної підготовки до друку наукового видання не мають нічого спільного з осучасненням текстів листів. У дослідженні прокоментовано десятки невиправданих підмін у лексичній, граматичній, морфологічній, фонетичній підсистемах мови, котрі іноді ускладнюють розуміння тексту; зафіксовано чимало порушень у відтворенні авторської пунктуації, прикладів неприйнятної для сучасної текстології взаємозаміни розділових знаків різних груп. Вивчення рукописних та друкованих джерел текстів листів Лесі Українки супроводжувалося ретельною реєстрацією всіх механічних огріхів, зроблених під час підготовки епістолярних текстів до публікації. Йдеться, зокрема, про пропуски слів, речень, рядків, їх переставлення місцями, невиправдане використання паронімів, зайві лексеми, неточності в передачі виділених письменницею слів чи фраз, що завдало 12-томному виданню творів Лесі Українки (1975-1979 рр.) великої шкоди.

За останні роки українське літературознавство досягло значних успіхів. Руйнуються постулати радянського періоду і щодо листування митців. У минулому лишилася тенденція публікувати лише ті кореспонденції чи уривки з них, котрі б ілюстрували стереотипні положення щодо життєпису, світогляду, мистецької спадщини Лесі Українки. Сьогодення вимагає від науковців детального та повного аналізу творчого доробку письменниці.

Дисертаційна робота не вичерпує текстологічних проблем епістолярної спадщини Лесі Українки і спонукає до подальших ґрунтовних досліджень цього важливого напрямку її персональної текстології.

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ

1. Савчук В. А. До історії збирання і публікацій листів Лесі Українки / В. А. Савчук // Наук. вісн. ВДУ. Філологічні науки. - 2007. - № 9. - С. 124-130 (0, 6 др. а.).

2. Савчук В. А. Погляди Лесі Українки на проблему «недержавного чоловіка» (на матеріалі листів письменниці до Ф. Волховського та М. Кривинюка) / В. А. Савчук // Леся Українка і сучасність : зб. наук. праць / [упор. Н. Г. Сташенко]. - Луцьк : РВВ «Вежа», 2007. - Т. 4. - Кн. 1. - С. 257-269 (0,5 др. а.).

3. Савчук В. А. Епістолярій Лесі Українки: текстологічне дослідження купюр / В. А. Савчук // Наук. вісн. ВНУ. Філологічні науки. Літературознавство. - 2008. - № 8. - С. 209-215 (0, 6 др. а.).

ДОДАТКОВІ ПУБЛІКАЦІЇ

1. Савчук В. А. Національне питання у вилучених радянською цензурою листах Лесі Українки / В. А. Савчук // Педагог. пошук : наук.-метод. вісн. - 2008. - № 3 (59). - С. 51-54 (0, 5 др. а.).

2. Савчук В. А. Епістолярій Лесі Українки: текстологічні спостереження (До дванадцятитомного видання творів 1975-1979 рр.) / В. А. Савчук // Педагог. пошук : наук.-метод. вісн. - 2008. - № 4 (60). - С. 63-67 (0, 4 др. а.).

АНОТАЦІЯ

Савчук В. А. Епістолярна спадщина Лесі Українки: джерелознавчо-текстологічний аспект. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.09 - літературне джерелознавство і текстологія. - Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. - Київ, 2009.

У дисертації епістолярій Лесі Українки вивчено з позицій сучасного літературного джерелознавства та текстології. У дослідженні детально викладено історію публікацій та збирання кореспонденцій поетеси від 1911 року до наших днів, окреслено найважливіші її етапи, порушено питання пошуків епістолярних текстів у майбутньому, окреслено їх перспективи.

У роботі представлено результати звірки листів Лесі Українки, надрукованих у багатотомних наукових виданнях 50-70-х років ХХ століття, з їх автографами. Дослідження побудовано на залученні до наукового обігу уривків з епістолярних текстів письменниці, вилучених радянською державною цензурою під час підготовки до друку листів поетеси і до цього часу ніде не опублікованих. З'ясовано причини використання купюр, а також вилучення окремих кореспонденцій Лесі Українки, які не увійшли до 12-томного зібрання її творів 1975-1979 років, хоча були розшукані на момент його укладання. На основі архівних матеріалів здійснено їх текстологічний та історико-літературний коментарі.

У дисертації проаналізовано редакторські правки, друкарські огріхи, знайдені в найповнішому на сьогодні виданні, представлено докази систематичного порушення творчої волі автора та принципів сучасної текстології.

Ключові слова: автографи, архів, епістолярна спадщина, джерела, лист, текстологія, цензура.

ANNOTATION

Savchuk V. A. Lesya Ukrainka's Epistolary Heritage: Source Study and Textual Aspect. - Manuscript.

Thesis for the Scholarly Degree of Candidate of Philological Sciences, specialty 10.01.09 - Literary Source Study and Textual Criticism. - T. H. Shevchenko Institute of Literature, National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2009.

Lesya Ukrainka's epistolary is studied from the point of view of modern literary source study and textual criticism in the dissertation. The history of publications and collection of correspondences of poetess (from 1911 till our days) is expounded in research on the basis of registration-fund documents of scientific-research establishments, museums, libraries and archives of Ukraine, where the letters of epistolary texts is affected in the future.

The results of collation of Lesya Ukrainka's letters, which were printed in multivolume critical editions of 50-70 th of XX century, with their autographs are presented in work. Research is built in bringing in the fragments from the epistolary texts of authoress for the scientific appeal, which were withdrawn by the soviet state censorship during preparation for the seal of letters of poetess and nowhere published till now. Reasons of the use of notes are found and also exceptions of Lesya Ukrainka's separate correspondences, which did not enter to the 12-volume collection of the her works (1975-1979), although were searched in the moment of it conclusion. Their textual and historical and literary comments are carried out on the basis of the archived materials. Editorial corrections, printing faults, found in the most complete for today edition, are analysed in dissertation, adduced systematic violation of creative will of author and principles of modern textual criticism.

Key words: autographs, archive, epistolary heritage, sources, letter, textual criticism, censorship.

АННОТАЦИЯ

Савчук В. А. Эпистолярное наследие Леси Украинки: источниковедо-текстологический аспект. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.09 - литературное источниковедение и текстология. - Институт литературы им. Т. Г. Шевченко НАН Украины. - Киев, 2009.

В диссертации эпистолярий Леси Украинки изучен согласно принципам современного литературного источниковедения и текстологии. В исследовании впервые наиболее полно отображена история движения эпистолярных текстов поэтессы, названо точное количество сохранившихся писем с учетом автографов, первоисточников, копий и черновиков, что является важным этапом изучения корреспонденций Леси Украинки как в текстологическом, так и в других аспектах.