Дискурс дитини у прозі українських письменників-шістдесятників

Размещено на http://www.allbest.ru/

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

10.01.01- українська література

ДИСКУРС ДИТИНИ У ПРОЗІ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ШІСТДЕСЯТНИКІВ

ВИКОНАЛА ЧЕПУРНА ОЛЕНА ВОЛОДИМИРІВНА

Кіровоград - 2008

АНОТАЦІЯ

тютюнник гуцал літературний проза

Чепурна О.В. Дискурс дитини у прозі українських письменників-шістдесятників. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01. - українська література. - Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Володимировича Винниченка. - Кіровоград, 2008.

У роботі на матеріалі прози Гр. Тютюнника, В. Близнеця, Є. Гуцала досліджено дискурс дитини на різних концептуальних рівнях: образно-стилістичному, екзистенційно-феноменологічному, психологічному. Образ “божественної дитини” визначено своєрідним дискурсивним кодом до розуміння художнього світу названих письменників. Ознаки божественності проаналізовано в межах морально-етичного дискурсу, що розкрито через екзистенційну проблематику: модуси надії, страху, життєвого вибору, пам'яті, розгубленості, любові, відповідальності тощо. Вивчено концепцію дитини у кожного з аналізованих авторів, з'ясовано особливості її художньої реалізації. У творчості Гр.Тютюнника образ дитини розглянуто як диво серед світу бездуховності й знецінення особистості; у прозі В.Близнеця авторську концепцію дитини проаналізовано в контексті екзистенціалів совісті й пам'яті; виявлено, що у творах Є.Гуцала образ дитини є уособленням періоду щастя і набуття такого духовного досвіду людиною, що стає запорукою її утвердження як особистості.

Ключові слова: екзистенціал, модус буття, екзистенційна система, дискурсивний код, морально-етичний дискурс, “божественна дитина”.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність роботи. Початок ХХI століття - час гострої й суперечливої переоцінки моральних норм і зміни естетичних, інтелектуальних і мистецьких цінностей. Епоха постмодерну поставила під сумнів абсолютність будь-яких істин, підкреслюючи відносність, навіть умовність тих чи інших тверджень. З одного боку, з'являється можливість звільнитися від насаджених ідеологій, систем і понять, творити нову українську культурну ідентичність, з іншого ж - технічна цивілізація нівелює прадавні духовні цінності, породжує недовіру до гуманістичних критеріїв буття. У подібних історичних ситуаціях виникає нагальна необхідність звернутися до одвічних проблем людської екзистенції, внутрішнього світу людини.

Раціоналізм сучасника часто бере гору над його емоційною суттю. Гр.Тютюнник, В.Близнець, Є.Гуцало, творчість яких досліджуємо, ще в другій половині ХХ століття відчули цю небезпеку й рішуче протиставили псевдодуховній людині науково-технічного прогресу “наївну” довірливість дитинного погляду на життя. „Завжди працював над почуттями, що живуть навколо мене і в мені”,- зізнавався Гр.Тютюнник, дбаючи найперше про духовність як умову другого (Г.Сковорода), істинно людського народження. На небезпеку втрати емоційності людиною вказував М.Кайзерлінг, дорікаючи Ліннею за віднесення людини до групи homo sapiens.

Погляд на світ “очима дитини”, що ґрунтується на емоційному сприйнятті, в умовах тоталітарної системи, яка трималася на духовній, національній, політичній, соціальній несвободі, давав змогу активізувати в художніх творах несподівані, невластиві дорослим концептуально-стильові позиції. Дитинний погляд часто випереджає наукові відкриття, олюднюючи природу й приймаючи її як цілісніть. В естетичному сенсі такий “анімізм” відповідає поетичному сприйняттю довкілля, поєднуючи інтелект з глибинною інтуїцією. Світ дитини та призма дитячого погляду є шляхом до пізнання сутності складного, неоднозначного, а часто й ворожого світу, що породжує драматизм долі героїв. Підвалини дитячої свідомості сублімуються в різні стани (екзистенціали), прагнення, художнє втілення яких розкриває світобачення й світорозуміння письменника.

Філософи А.Камю, К.Ясперс, Г.Марсель, М.Гайдеґґер, Н.Аббаньяно виділяли найважливіші для людини екзистенційні категорії, зокрема модуси екзистенції, модуси буття, екзистенціали, й охарактеризували їх. Домінантною екзистенційною категорією є буття. Тому екзистенційну філософію називають філософією буття. У західній філософії намітилися два різновиди екзистенціалізму: секулярний (бунтівний, трагічний) і християнський (близький до “оптимістичного”). Ж.-П.Сартр, М.Гайдеґґер, А.Камю наголошували на перевазі в бутті людини трагічних модусів - нудоти, відчаю, туги, страждання, покинутості, а Г.Марсель, К.Ясперс звертали увагу й на інші модуси: надію, віру, радість, любов, солідарність… Пізніше італійський філософ Н.Аббаньяно розвинув “християнський” різновид екзистенціалізму в “позитивний”, використовуючи й переосмислюючи твердження із секулярного напряму. У літературній критиці на означення категорії буття використовують і терміни “екзистенційний світ”, “екзистенційна категорія”. Вдала спроба застосувати поняття екзистенціалу (модусу буття) для характеристики красного письменства була зроблена Н.Михайловською в роботі “Трагічні оптимісти” (1997). У центр екзистенційного аналізу дослідниця поставила модус amor fati (надії на межі відчаю), розглядаючи з цієї позиції українську літературу кінця XIX - початку XX століть. Дотримуючись вже усталеної традиції, ми будемо використовувати поняття екзистенціалу та модусу буття як терміни-синоніми для позначення в художніх творах різноманітних станів героїв та їхніх стосунків зі світом, що виявляються через певні концепти, символи, архетипи. Саме такий погляд відкриває нові художні ресурси творчості письменників, твори яких досліджуємо.

Розширення літературного матеріалу, системи екзистенціалів при його розгляді - важливе завдання сучасного літературознавства. До екзистенційного аналізу чи не найбільше надається проза Гр. Тютюнника, В. Близнеця, Є. Гуцала як представників яскравої й суперечливої епохи шістдесятництва. Найважливішими ознаками літератури цього періоду, яка стала яскравою, знаковою сторінкою нашої духовної історії, слід визнати увагу до проблем внутрішнього світу людини, національної пам'яті, пробудження гуманістичної свідомості, свободи, духовного буття, абсолютної цінності особистості, що дає підстави говорити про інтелектуалізм в українській літературі того часу.

На творчість ключових постатей літератури шістдесятих років, а саме: Гр.Тютюнника, В.Близнеця, Є.Гуцала активно відгукувалися критики (Т.Аврахов, В.Базилевський, Р.Вітренко, Г.Гримич, А.Гурбанська, В.Даниленко, І.Дзюба, В.Дончик, М.Жулинський, І.Захарчук, В.Коваль, М.Медуниця, Р.Мовчан, Л.Мороз, В.Панченко, М.Слабошпицький, А.Шевченко). Оригінальна й самобутня творчість цих письменників споріднена трепетно-філософським поглядом на дитину як совість нації, оберіг і надію на її духовне відродження. Нові її аспекти відкриваються, коли погляд на дитину поєднати з екзистенційними підходами.

У такому ракурсі творчість Гр.Тютюнника, Є.Гуцала, В.Близнеця не розглядалася. Вивчення дитячого дискурсу на екзистенційній основі у творчості талановитих прозаїків відкриває щемливу правду авторів про людину, її взаємини зі світом, про духовні основи життя, а також дає змогу розглянути творчість шістдесятників як цілісне духовне явище. Для адекватного аналізу творів під кутом зору досліджуваної проблеми визначено провідні екзистенціали (модуси екзистенції, чи модуси буття) у творчості кожного письменника. У прозі Гр.Тютюнника активізуються екзистенціали надії, відчаю, загубленості, страху; В.Близнець виділяє екзистенціали совісті, пам'яті, злості; у Є.Гуцала домінують екзистенціали щастя, мрії, радості, любові.

Системний екзистенційний розгляд творчості цих авторів дає змогу по-новому підійти до аналізу ціннісних орієнтацій героїв у складних умовах життя українського народу за тоталітаризму; адекватно визначити концептуально-стильові особливості, ціннісні орієнтири кожного письменника; зіставити позиції авторів у погляді на дитину як духовну першооснову нації; визначити загальнонаціональні проблеми у творах досліджуваних прозаїків у проекції на життєздатність українства; окреслити систему цінностей шістдесятництва як невід'ємної складової загальносвітової культури.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в руслі планової наукової теми кафедри української філології Південноукраїнського державного педагогічного університету ім.К.Д.Ушинського (м. Одеса) „Сугестивні аспекти мови і проблеми мовної комунікації”.

Тема дисертації затверджена на засіданні наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 2 від 17 травня 2005 року).

Мета роботи - дослідити концептуально-стильові особливості екзистенційного дискурсу дитини у творчості Гр.Тютюнника, В.Близнеця та Є.Гуцала.

Досягнення мети передбачає виконання таких завдань:

- визначити теоретичне підґрунтя й категоріальний апарат дослідження дискурсу дитини у творчості шістдесятників;

- осмислити імпульси звернення Гр. Тютюнника, В.Близнеця та Є.Гуцала до образу дитини як чинника відродження національної духовності;

- виділити й проаналізувати домінантні характеристики (екзистенціали) образу дитини в прозі кожного з аналізованих авторів;

- зробити порівняльний аналіз дискурсу дитини у їхніх творах.

Об'єктом дослідження є твори українських письменників Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, В. Близнеця, де центральними виступають образи дітей. До аналізу залучаються й інші твори, а також публіцистичні статті, епістолярна спадщина цих авторів, що дає змогу повніше аргументувати й реалізувати концепцію дослідження.

Предмет дослідження - екзистенційні аспекти дискурсу дитини як експлікації національного духу у творчості Гр.Тютюнника, В.Близнеця, Є.Гуцала.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають монографічні дослідження філософів, культурологів, лінгвістів, присвячені екзистенційній проблематиці, питанням міфології, дискурсії тощо, зокрема Н.Аббаньяно, М.Гайдеґґера, М.Еліаде, А.Камю, Г.Марселя, Ж.-П.Сартра, К.Серажим, Вол.Соловйова, Е.Фромма, К.Ясперса; фундаментальні положення класичної й сучасної гуманітарної науки про природу художнього мислення, викладені в працях М.Бахтіна, А.Бєлого, Л.Гінзбург, І.Дзюби, В.Дончика, В.Фащенка, І.Франка. Автор використовує дослідження сучасних українських літературознавців Т.Гундорової, М.Жулинського, Н.Зборовської, Р.Корогодського, М.Коцюбинської, М.Наєнка, Є.Сверстюка про особливості літератури шістдесятих років ХХ століття, а також праці Б.Братуся, Ф.Василюка, Я.Корчака, М.Мамардашвілі, Т.Титаренко, П.Флоренського, К.Юнга, в яких розглядаються питання загальної та вікової психології.

Методи та прийоми дослідження. Висунуті завдання зумовили використання історико-літературного методу дослідження еволюції літературного процесу ХХ століття, особливостей становлення та розвитку феномена шістдесятництва; екзистенційно-феноменологічного методу, спрямованого на з'ясування основних проблем національної екзистенції та місця в ній дитини у творах досліджуваних письменників; порівняльно-типологічного методу для аналізу спільних та відмінних рис у зображенні образу дитини в прозі Гр.Тютюнника, В. Близнеця, Є.Гуцала; психологічного та біографічного методів для осягнення джерел дитинного сприйняття світу в аналізованих творах.

Наукова новизна та особистий внесок здобувача. У роботі вперше використано систему екзистенціалів для дослідження модусів буття, характерних для дитинного світу у творах Гр.Тютюнника, В.Близнеця, Є.Гуцала; визначено домінантні екзистенційні складові образу дитини у творчості кожного письменника та здійснено їхню порівняльну характеристику; простежено специфіку художнього розкриття внутрішнього світу юних героїв у світлі домінантних екзистенційних категорій.

Теоретичне значення дослідження: сформовано оригінальну систему екзистенціалів для аналізу оповідань та повістей Гр.Тютюнника, В.Близнеця, Є.Гуцала; визначено провідні модуси буття як основу становлення ціннісних орієнтацій дитини та шляхи їхнього художнього втілення.

Практичне значення дослідження. Результати роботи можуть бути використані при подальшому вивченні питань теорії та історії української літератури у вищих навчальних закладах, у лекційному курсі з історії української літератури другої половини ХХ століття, спецкурсі “Творчість Гр.Тютюнника, В.Близнеця, Є.Гуцала в системі естетики шістдесятників”, при підготовці семінарів з цієї ж проблеми, написанні курсових, дипломних та магістерських робіт.

Апробація результатів дисертації здійснювалася у формі доповідей і повідомлень на звітних наукових конференціях викладачів та аспірантів кафедри української філології Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д.Ушинського (2003-2006), окремі результати доповідалися на міжнародних, регіональних, міжвузівських науково-теоретичних та науково-практичних конференціях: „Національна ментальність і культура”(Одеса, 1999), “Українська література: духовність, ментальність” (Кривий Ріг, 2003, 2004, 2005), “Минуле, сучасне й майбутнє українознавства” (Київ, 2004), VII Міжнародній науковій конференції молодих учених (Київ, 2004).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, з'ясовано наукову новизну, окреслено мету й визначено завдання дисертації, подано інформацію про методологічну основу й методи дослідження, апробацію, структуру й обсяг роботи.

У розділі 1 “Божественна дитина” у прозі шістдесятників” розглянуто погляди А.Камю, К.Ясперса, М.Гайдеггера, Г.Марселя, Н.Аббаньяно на екзистенціали (модуси екзистенції, модуси буття). Вчення про екзистенціали є методологічною базою розгляду творчості аналізованих письменників, які, перебуваючи в постійних пошуках правди життя, з необхідністю виходили на його оцінку.

У підрозділі 1.1. “Система екзистенціалів: теоретичний дискурс” поняття “екзистенційна система” визначено як систему категорій (модусів буття, модусів екзистенції, екзистенціалів), що називають і характеризують різні стани і стосунки людини та середовища. Екзистенційний аналіз передбачає акцентування, коли один з екзистенціалів виділяється з-поміж інших, підпорядковуючи їх і утворюючи, таким чином, певну структуру. Терміни “модус буття”, “модус екзистенції”, “екзистенціал” вимагають кожного разу відповідної конкретизації чи на рівні емоційно-вольових, чи просторово-часових концептів. До перших, як правило, відносять надію, страх, совість, пам'ять, радість, сум, любов, злість, біль; до других - покинутість, скінченність, історичність, ситуативність, простір, час, вічність.

У центрі екзистенційної структури як домінантний поставлено екзистенціал надії, якому протиставлений екзистенціал відчаю. Вони є проекціями категорій буття / небуття. Надія розкривається насамперед у контексті екзистенційної парадигми совісті, яка складається з екзистенціалів турботи, рішучості, відповідальності, що, в свою чергу, пов'язані з екзистенціалами бажання, вибору, свободи. Совість розглядається як здатність “відчувати” світ. Адже виключно на відчуття, а не на розум необхідно покладатися, намагаючись розпізнати “поклик турботи”(М.Гайдеггер) - совість. Феномен відчуття також пов'язує совість із відповідальністю, що розкривається в двох напрямах: а) відповідальність перед собою, б)відповідальність перед іншими й за всіх інших.

Екзистенціал рішучості трактується як бажання вирішувати свою долю і передумова процесу самоусвідомлення. Проведено паралель між рішучістю і процесом творчості, який розглянуто в контексті модусу совісті і протиставлено руйнуванню.

Доведено зв'язок між екзистенційною парадигмою совісті й екзистенціалом пам'яті на основі феномена “відчуття” й близькості до поняття духу й “дитинної духовності”. У міфах образ “божественної дитини” (К.-Г.Юнг) завжди виникає, коли необхідно віднайти втрачене коріння. Таким чином, пам'ять у своєму екзистенційному значенні пов'язує свідомість і час, минуле й майбутнє і створює можливість новації, винаходу, оновлення, що і становить “Я”.

До екзистенційної парадигми пам'яті входять екзистенціал мрії, що пов'язаний з радістю й вірою, та екзистенціал свободи. Мрія трактується як єдність минулого й майбутнього й уможливлюється відчуттям свободи, яка розглядається як: а) свобода вибору; б) свобода мати можливість.

Екзистенційні парадигми совісті й пам'яті пов'язані з екзистенційною парадигмою любові. Цей екзистенціал означає духовне свято спілкування, взаємозв'язок між людьми, а також передбачає відповідальність, солідарність, дружбу, повагу. Тільки вони здатні опиратися відчаю й безнадії, а отже, смерті.

Розглянуті екзистенціали глибоко характеризують світ і утворюють коло “позитивних” екзистенціалів. Відчай як протилежний модус буття, представлений екзистенційною парадигмою загубленості (М.Шлемкевич). Екзистенціал загубленості близький за своєю наповненістю до модусу “покинутості” (Ж.-П.Сартр) - природного відчуття людини в стані зневіри. Злість, байдужість і страх є структурними елементами екзистенційної парадигми загубленості.

Феномен страху має безліч станів та реакцій на загрозу життю, соціальні та моральні цінності, самооцінку людини. Страх може існувати в різних часових вимірах та діяти з різною енергетичною силою. Перебування в стані переживання метафізичного страху (усвідомлення абсурдності свого існування) може мати як негативно-руйнівний, так і позитивно-твірний напрямки розвитку власного “Я”.

“Позитивні” й “негативні” модуси буття є взаємозумовленими. Життя людини складається з постійної боротьби протилежних можливостей реалізації почуттів, у ході якої людська екзистенція безперервно переходить від однієї форми до іншої. Тому навіть амбівалентні екзистенціали надії і страху можуть мати спільні передумови.

У дисертації докладно характеризуються сформована нами система екзистенціалів, яка дає змогу дослідити особливості актуалізації кожного з них у творах шістдесятників загалом і в кожного автора зокрема. Поруч із домінантними модусами буття у творчості письменників виділяються й інші, що створює можливість системного розгляду самобутньої художньої спадщини Гр.Тютюнника, В.Близнеця, Є.Гуцала. Представлена сиситема екзистенціалів розгортається в аналітичних розділах.

У підрозділі 1.2. “Екзистенційна “прокинутість” української літератури 60-х років ХХ століття” коротко охарактеризовано епоху шістдесятництва як явище суспільне, загальнокультурне й літературне; з'ясовано зв'язок українського шістдесятництва з філософією екзистенціалізму.

Дослідники Т.Гундорова, Р.Корогодський, М.Коцюбинська, М.Наєнко, М.Павлишин, О.Пахльовська, Вал.Шевчук відзначили одухотворений характер шістдесятництва, чим пояснюється й увага до внутрішнього світу людини, зацікавленість проблемою людської пам'яті, національної ідентичності, добра і зла, краси і потворності, буття взагалі. Людина шістдесятих - це людина, яка все частіше замислюється над проблемами свого буття. Письменники-шістдесятники прагнули осягнути буття в єдності раціонального й почуттєвого, що є складниками феномена “душа”.

У дисертації наголошується, що український екзистенціалізм знаходить вираження в ідеї відродження духу нації, національної свідомості, національної екзистенції. Надія на свободу стає тим аспектом творчості шістдесятників, що характеризує екзистенційну “прокинутість” літератури цього періоду.

У підрозділі 1.3. “Дитинні джерела духовності дорослого світу” визначено, що увага до духовного світу людини мала у своїх наслідках звертання до проблеми дитинства як до духовної першооснови людського життя. Шістдесятники пов'язують образи дітей з питаннями відродження й становлення національної свідомості.

У дисертації доводиться, що репрезентантом “позитивних” екзистенціалів стає образ “божественної дитини” (К.Юнг), якому в міфах випадає роль рятівника світу в часи великої біди. Основною ознакою “божественності” є особливе відчуття світу, надчутливість дитини, що є одночасно її слабкістю (вадою за міфами) і непоборною силою, винятковістю, безцінністю. Надчутливість розкривається як незвичайність дитини, підґрунтя для її “чудесних” діянь, що викликає здивування й нерозуміння з боку дорослих, і породжує занедбаність й незахищеність дитини. Одночасно з цим “божественна дитина” завжди знаходить порозуміня з природою. Вона часто самотня, змушена сама шукати власний шлях у житті, часто постає бунтарем.

У творчості Гр.Тютюнника, В.Близнеця, Є.Гуцала дорослий світ є символічним образом ув'язнення, “зачарованим колом людського існування” (Є.Гуцало). У прозі Гр.Тютюнника уособленням “зачарованого кола” став символічний образ облоги, у творчості В.Близнеця - екзистенційна ситуація окупації. У прозі названих письменників, діти як представники справжнього, автентичного світу здатні подолати це ув'язнення.

Письменники-шістдесятники вловили унікальну інтуїцію дитинного погляду. Сучасна наука підтверджує всезагальність взаємозв'язку всіх явищ, процесів і тіл. Таке ставлення до речей вирізняє, насамперед, дитячу свідомість, яка переносить ознаки одних предметів на інші, уподібнюючи чи ототожнюючи їх. Дитинна простодушність, безпосередність, неавтоматичність погляду переводить незвичайні речі в розряд звичайних і, навпаки, змушує подивитись іншими очима на буденні, звичайні речі. У дитячому образотворенні значне місце посідають образи матері, батька, баби, діда. Спроба повернути моральні орієнтири пов'язана з образом втраченого батька, що асоціюється з пошуком першооснов, пошуком духу, який для шістдесятників став шляхом до первинного смислу слова, мови.

У дисертації доводиться, що шістдесятництво було спробою віднайти власне національне коріння, звернутися до дитинства нації, до джерела, де відбувалося зародження традицій, цінностей, народної моралі, зародження духовності, яка вимірюється не вірністю комуністичним ідеалам, а здатністю любити, тобто бути “співприсутнім до інших” (Н. Аббаньяно). Тому і проблеми постають екзистенційні: людина як особистість, людина і світ, “Я” і “Ми”, проблема вибору, свободи. Суб'єкт набуває абсолютної цінності. Проблема вибору конкретизується в можливості чи неможливості вибирати свій шлях у просторі духовного всесвіту.

Особливості художньої реалізації образу “божественної” дитини (як своєрідного дискурсивного коду), її стосунків з природою й дорослим світом, “анімізм” (“очудненість”) дитячого сприйняття за допомогою “дитячої риторики”, зв'язок такого сприйняття з одвічними духовними й національними проблемами у творчості Гр.Тютюнника, В.Близнеця, Є.Гуцала простежено в аналітичних розділах.

У розділі 2 “Диваки” Гр. Тютюнника” простежено критичний дискурс творчості, досліджено авторську концепцію дитини як дива серед світу бездуховності й знецінення особистості, виділено та проаналізовано домінантні екзистенціали в прозі письменника (надії, загубленості, страху) та здійснено й обґрунтовано розподіл творів відповідно до цих екзистенціалів.

У підрозділі 2.1. „Формування екзистенційної парадигми образу дитини (літературно-критичний огляд)” праналізовано історико-літературний, психологічний, психоаналітичний, психоісторичний підходи до творчості Гр.Тютюнника, визначено домінантні цінності духовного світу письменника.

На основі аналізу творів зроблено висновок, що стосунки дитини й оточення відбивають цілісний погляд автора на особистість, яка знаходиться в стані перманентного морально-етичного вибору, в стані “на межі”. Образ дитини-дивака має в своїй основі міфологему “начала” і вирізняється надзвичайною чутливістю, гострим відчуттям красивого й потворного, вразливістю, різким неприйняттям несправедливості, що відбиває життєву філософію прозаїка.

У підрозділі 2.2. “Екзистенціал надії” з'ясовано, що в основу творів Гр.Тютюнника про дітей покладений мотив “божественної дитини” як надії на порятунок людства (“Завязь”, “Перед грозою”, “Дивак”, “Сито, сито…”, “Смерть кавалера”, “Обнова”, “Облога”, “Климко”, “Вогник далеко в степу”). Аналіз екзистенціалу надії здійснено в творах “Дивак”, “Завязь”, “Перед грозою”, “Климко”, “Смерть кавалера”, де вказаний концепт визначено як домінантний.

Екзистенціал надії репрезентовано через домінантну опозицію надія - відчай, що будується на основі конфлікту цінностей і розкривається завдяки “очудненому” погляду дитини. Таке трактування найкраще проявляється в образі дивака, що включає два концепти: надію й безнадію, а також є особливою художньою формою, що допомагає автору розкрити конфлікт твору. Дивак у творчості Гр.Тютюнника показує духовну забрудненість світу, його несправжність, девальвацію цінностей, розкриває протистояння особистості й середовища. Слово “дивак” утворилося з гри прикметників “дивний” і “дивакуватий”, що передає позиції автора й героїв, які часто протиставляються. На цьому протиставленні будується “очуднення”. У першому випадку образ дивака несе позитивну оцінку, у другому - негативну. У новелах “Дивак”, “Смерть кавалера”, “Обнова”, “Сито, сито…”, “Деревій” образ героя-дивака має схвальну оцінку автора, а в новелах “Нюра”, “Поминали Маркіяна” пафос позиції автора - безнадія. Дивність визначено як безпосередність, право бути собою, називатися особистістю, що передбачає свободу почуття, мислення, дії, вибір, совість, рішучість. “Дивакуватість” - це протилежні якості: інфантильність, байдужість, страх перед злістю, підступністю. Вони ведуть до духовної смерті.

На основі аналізу в дисертації робиться узагальнення про те, що образ дитини розкривається в стосунках із природою (Олесь-Дивак, Юхим Кравчина, Данило Коряк), здатності “очуднено”, неавтоматично сприймати життя (Дивак, Климко), в зацікавленості світом, бажанні його пізнати (Дивак, Климко), в коекзистенційній спрямованості дитини, її активності, відповідальності і солідарності (Дивак; Василь з оповідання “Перед грозою”, Климко, Харитон з повісті “Облога”), в бунті проти обставин (Дивак; Їгорко з оповідання “Смерть кавалера”; Харитон, Котя-радіст з повісті “Облога”).

Характеристика героя здійснюється за допомогою психологічної деталі та зорових, дотикових, запахових образів. Творам письменника притаманна наявність промовистих імен, прізвищ, прізвиськ. У кольоровій гамі прози Гр.Тютюнника переважають біло-чорні тони та їх комбінації: світло- та темно-сірий. Часто зустрічаються й гарячі відтінки: червоний, жовтогарячий, оранжевий, іноді рожевий. Кольори доповнюють образ, характеризуючи психологічні стани героїв.

Екзистенціал надії розкривається в творах Гр.Тютюнника як опозиція морально-цінносних орієнтацій героя-дивака й оточення. Позбавлений батьківської любові, дивак приречений на відчуття неприкаяності, яке проаналізовано в контексті екзистенціалу “покинутості”, (“загубленості”).

Підрозділ 2.3. “Екзистенціал загубленості” розглянуто на основі творів “Облога”, “Климко”, “Печена картопля”, “В сутінки”, “Сито, сито…”, “Тайна вечеря”, “Нюра”.

Модус загубленості розкривається в контексті різного сприйняття світу: з одного боку, заідеологізованою й втомленою свідомістю, а з другого - природнього, безпосереднього, глибоко-індивідуального почуття, можливо, не завжди прийнятного з точки зору здорового глузду. Опозиція дитина - соціум висвітлює причини неприкаяності, постійного пошуку моральних орієнтирів дитиною, що також вказує на її божественність, тобто висоту морального ідеалу і палку відвагу в справі його досягнення.

Хронотоп творів, присвячених темі війни, також характеризує непевність психологічного стану героїв, що реалізується через розколотість часу на “до” й “після”: довоєнний світ радості й любові протиставлений світу окупаційних злигоднів, боротьби за виживання (“Облога”, “Климко”). Образи батьківщини (хата, дід, бабусина могила, жовта акація) уособлюють межу між минулим і сучасним, між упевненістю у своєму духовному бутті (в минулому Харитон себе ідентифікує як частину роду) і відчуттям неприкаяності, хиткості теперішнього й майбутнього.

Виділено такі провокуючі ознаки загубленості: позбавленість захисту (“Облога”, “Климко”, “В сутінки”, “Сито, сито…”), психологічна дезорієнтація (“Облога”, “Климко”), голод (“Облога”, “Сито, сито…”, “Перед грозою”, “Климко”), пасивність, невпевненість (“Нюра”). Екзистенціал загубленості часто реалізується через художнє зображення психологічних станів самотності (“Кленовий пагін”, “Нюра”).

Одна з основних причин загубленості української нації - страх, що століттями виховувався в умовах колоніального становища України, про що йдеться у підрозділі 2.4. „Екзистенціал страху”. Цей екзистенціал проаналізовано на основі творів “Вогник далеко в степу”, “Облога”, “Смерть кавалера”, “На перекаті”.

У прозі Гр. Тютюнника емпіричний страх, пов'язаний з інстинктом самозбереження, поєднується з трансцендентним страхом. Цей страх має невротичну форму й характеризується відсутністю раціонально-визначеного об'єкта. Майже всі види страху у творах письменника мають соціальний характер. У роботі виділено такі різновиди цього явища: страх не бути затоптаним, зневаженим іншими людьми, що долається дитиною-диваком через усвідомлення своєї інакшості; страх випасти з системи (пов'язаний із втратою місця, посади), страх перед системою за своє фізичне існування, страх за свій авторитет, що розкривається як протиставлення совість - страх. Страх самотності - один із провідних видів страху у творах Гр.Тютюнника. Окремо можна виділити “жіночий” (залишитись не тільки самотньою, а й позбавленою чоловічого захисту й любові) і “чоловічий” (бути позбавленим уваги й турботи) різновиди страху самотності. Одним із видів цього стану є страх окупації, коли людина боїться і “своїх”, і “чужих” (страхи людини радянської системи й людини окупації схожі своєю невизначеністю, невідомістю). У творчості Гр.Тютюнника реакцією “божественної дитини” на бездіяльність, а часто й злочинні дії “людини зі страху”, як правило, є стихійний протест.

Розкриття концептуально-стильових особливостей екзистенціалу страху дає можливість не тільки схарактеризувати різновиди цього явища, але й розкрити художню своєрідність образів-типів української “людини зі страху” в творчості письменника (“кугут” - людина, яка через страх забуває про власну гідність, зрікається своїх коренів, “хекало” - людина-гвинтик системи, яка намагається вижити за рахунок приниження інших, утверджуючи власний авторитет, “живий мрець” (І.Захарчук) - здичавіла людина).

Аналіз екзистенціалу страху у творах Гр.Тютюника засвідчив акцентування деструктивної сили цього явища в духовному бутті української людини. Вагомими причинами його визначено соціально-історичні умови буття, постійне перебування в стані залякування. Висвітлена система опозицій покликана розкрити художню особливість реалізації думки про драматизм формування дитячої особистості.

У розділі 3 „Рицарі совісті” В. Близнеця” простежено критичний дискурс творчості письменника, досліджено авторську концепцію дитини як уособлення совісті й пам'яті народу, запоруки його духовного буття, а також виділено та проаналізовано домінантні екзистенціали в прозі письменника (совісті, злості, пам'яті) та й обґрунтовано вибір творів для аналізу цих екзистенціалів.

У підрозділі 3.1. „Екзистенційні домінанти дитячого дискурсу” (літературно-критичний огляд) проаналізовано наукову рецепцію духовної біографії письменника. Визначено, що екзистенціали совісті й пам'яті, опозиційні до екзистенціалу злості, визначають філософську позицію В.Близнеця й детермінують дитинне сприйняття світу як першооснову для моральних орієнтирів народу.

У підрозділі 3.2. “Моральний максималізм дитячої душі” розглянуто причинно-наслідковий зв'язок, з одного боку, між дитинним казковим сприйняттям світу, вмінням оживляти його й екзистенціалом совісті, з другого. Повість “Звук павутинки” найбільше наповнена образами з дитячої уяви: срібний чоловічок Бумс, Вишневі Пушинки, піратське судно (чорна пір'їна), Сопуха, Ніна. У свідомості дитини макрокосм стає частиною мікрокосму (Льонька, “Звук павутинки”; Павлик, “Птиця помсти Сімург”; Сашко-Мовчун, Мишко і Волошка “Землянка”; Санька, “Древляни”). Зв'язок між особливою асоціативністю сприймання дитини, вмінням фантазувати та екзистенціалом совісті як “покликом турботи” простежується в образах Адама, Льоньки, Сашка-Мовчуна, Ніни (дівчинки з уяви Льоньки).

Виявлено, що екзистенціал совісті пов'язаний з проблемою відповідальності перед собою й перед цілим світом. Уособленням такої відповідальності стає Адам, Ніна (“Звук павутинки”), Сашко (“Мовчун”). Проблема уміння відчувати красу світу як здатність усвідомлювати відповідальність стосується всіх Близнецевих творів про війну, яка постає світом окупації, де моральний максималізм дитини протистоїть духовній деградації дорослих. Оцінка вчинків дорослих належить у творах письменника саме дитині. Визначено зв'язок екзистенціалу совісті із модусами солідарності (“Звук павутинки”, “Древляни”), рішучості й мужності (“Звук павутинки”, “Мовчун”, “Людина в снігах”, “Птиця помсти Сімург”). Це, як правило, “мужність бути”, яка прийшла з дитячої пам'яті окупаційних буднів письменника.

У дисертації з'ясовано, що у творчості В. Близнеця екзистенціал совісті постає як парадигма: духовна чистота - турбота - відповідальність - творчість - мужність, які протидіють злу. Таке концептуальне протиставлення художньо реалізується у формі контрастної характеристики дитинного поетичного сприйняття світу й прагматичного світу пристосуванства, що розкривається за допомогою “дитячої риторики”(“ліхтарик-гриб”), образів-символів (“людина в снігах”, “тонка цівка крові”), і різноманітних стилістичних та художніх засобів відтворення внутрішнього стану персонажа (художніх деталей, асоціацій, мовної градації).

У підрозділі 3.3. “Екзистенціал зла” виявлено, що концептуальним принципом творення конфлікту в повістях “Звук павутинки”, “Древляни”, “Мовчун”, “Людина в снігах” В.Близнеця є художня реалізація контрастної характеристики добра і зла, ненависті і любові, заздрості і безкорисливості, зради і вірності. Такий поділ увиразнює образи-типи, характерні саме для В.Близнеця. Тип Чмиря як уособлення зла, задуманий у “Древлянах”, знаходить своє продовження і в “Землянці”, і в “Мовчуні”. Характерно, що цей образ народжений дорослим світом, тоді як дитина завжди протиставлена “чмирівству”, вона - надія і любов.

Екзистенціал зла також експлікується в образі окупаційного світу, світу актуалізації тваринних інстинктів. З'ясовано, що екзистенційна ситуація окупації розкриває “очуднений” погляд дитини на проблеми злості, підступності, зрадництва. Прикладами є образи Шавлюги, Кучугури, Гриня (“Мовчун”), старости (“Древляни”), Шавлюги (“Птиця помсти Сімург”). Окупаційний світ відтіняє безвідповідальність і нерішучість української людини в образі Єви-матері (“Мовчун”).

Зло у творах письменника розкривається в контексті духовної смерті, яка призводить до смерті фізичної. Втрату моральних орієнтирів і, як наслідок, здичавіння людини автор вважає причиною озлобленості, жорстокості, зради, що на художньому рівні відтворюється не тільки за допомогою образів-типів, а й деталей-концептів “ночі”, “жовтого кольору”, “свічки”, “слизу”. Екзистенціалу зла протистоїть парадигма пам'яті (дитинство, рід, історія).

Підрозділ 3.4. “Екзистенціал пам'яті” присвячено розгляду проблеми історичної й родової пам'яті. Остання є уособленням пам'яті дитинства, пам'яті про батька й матір. У творах В.Близнеця родова й історична пам'ять перетинаються в образі батька, який вирізняється своєю святістю. Він - втілення відповідальності й поваги, захисту й спокою, духу родини, духу народу. Пам'ять про батька як символ совісті уособлена в образах Тоні, Сашка (“Мовчун”), Павлика (“Птиця помсти Сімург”), Саньки (“Древляни”). Образ Батьківщини також розкривається через поняття роду.

Важливим чинником композиції творів є міфологізований характер хронотопу та образи-міфологеми (мати-берегиня, птах Сімург, Черкес-воїн-охоронець). У повісті “Птиця помсти Сімург” В.Близнець переосмислює давній фольклорний мотив, створюючи власний міф. Автор пов'язує образ Сімурга з чоловічим образом охоронця й жіночим - берегині-матері, таким чином, поєднавши чоловіче й жіноче начала, що в симбіозі мають створювати й охороняти рід. Образ матері в повістях письменника як уособлення душі й берегині народу постає в образі Матері-Землі і протиставлений образу антиматері, беззахисної і слабкої (Єва з повісті “Мовчун”). Степ - це образ землі, що завжди оживає. Ця живучість поєднує образи землі й жінки. Земля - уособлення нової свідомості, вільної від загарбницького духу, образ надії на нове життя.

У дисертації зазначено, що надзвичайно важливим чинником розкриття екзистенційної парадигми пам'яті в творчості В.Близнеця є концепт роду як елемент історичної пам'яті. Відповідальність, повага, совість як модуси буття вказаної парадигми художньо реалізуються за допомогою міфологеми роду, що включає архетипи “божественної дитини”, батька-охоронця та матері-берегині. Останній архетип входить до бінарної опозиції: мати-берегиня / антимати-зрадниця.

У розділі 4 „Є. Гуцало: в духовних глибинах дитячих світів” зроблено огляд критичних праць про творчість Є.Гуцала, досліджено авторську концепцію дитини як уособлення щастя в буденному світі, як набуття такого духовного досвіду людиною, що стає запорукою її утвердження як особистості. Виділено та проаналізовано домінантні екзистенціали в прозі письменника (радості, мрії, любові).

У підрозділі 4.1. “Дорослий зміст дитячої прози” (літературно-критичний огляд)” простежено зв'язок між своєрідністю лірико-психологічної манери прозаїка, художньою реалізацією проблеми пошуку людського щастя й увагою до внутрішнього світу дитини. У плані живописання дитячої душі найцікавішим періодом творчості визначено шістдесяті роки.

Для Є. Гуцала дитинство - це інший, принципово відмінний від дорослого світ, а тому більш досконалий. Він протиставлений дорослому світові як радість / розчаруванню, мрія / буденності й безпосередньо пов'язаний з періодом щастя.

У підрозділі 4.2. “Екзистенціал радості” проаналізовано в контексті бінарної опозицій доброта / байдужість, щирість / підступність, відкритість / відчуженість. Носіями радості як добра постають діти, для яких вона є здатністю відчувати необмежену свободу в думках і діях, що не може собі дозволити доросла, “суспільна” людина. Неможливість щиро радіти в замкнутому, відчуженому світі викликає у неї роздратування і злість, породжує конфлікт “батьків і дітей” (“Радість у голубому”, “Хліб від зайця”). Проблема свободи і радості постає в новелах “Проти Івана сонце грало”, “Люди зростають, наче сади”, “Припутень”, де діти гостро відчувають межу між вседозволеністю і свободою, яку часто переступає доросла людина, бажаючи вирватись за межі свого замкненого й чужого світу. Радість дитинного світу - це радість спілкування з природою й оточенням, що передбачає взаєморозуміння, основою якого є щирість і духовна близькість. Але щирість часом призводить до розчарування (“Радість у голубому”, “Я не люблю Сен-Санса!”, “Олень Август”, “Люди зростають, наче сади”).

У прозі Є. Гуцала екзистенціал радості як бажання життя, відчуття свободи й близькості між людьми вирішується в контексті проблеми спроможності людини сприймати й оцінювати дійсність, не втрачаючи внутрішнього духовного досвіду, що на художньому рівні реалізується через самобутнє авторське трактування мотиву скуштування плоду, який варіюється: заборонений плід - плід пізнання. Зорово-слухові та дотикові деталі надають художньому світові розглянутих новел яскравості, життєрадісного настрою.

У підрозділі 4.3. “Екзистенціал мрії” виявлено, що вказаний модус буття постає як нічим не обмежена свобода думок і дій, що виявляється в здатності дитини уявляти й фантазувати. Ранній новелістиці Є.Гуцала притаманний пошук зв'язку, гармонії між мрією й буденністю. Екзистенціал мрії у творчості письменника проаналізовано на основі творів “Блакитні вівці”, “Полустанок”, “Хліб від зайця”, “Мельник і його дочка”, “Олень Август”.

Ключем до розуміння екзистенціалу мрії є новела “Блакитні вівці”. Топос землі й топос дитини перетинаються в точці мрії-свободи, яка єднає минуле й майбутнє. Форма сновидіння, що її використовує автор, фіксує пам'ять колективного позасвідомого (К.-Г.Юнг). У творах письменника нічне небо, зорі, місяць виступають уособленням загадки, таємниці, яку жадає розгадати дитина, мрії, яка тривожить душу. Крім твору “Блакитні вівці”, особливі нюанси цього мотиву подано в новелах “До дядька”, “За обручем”, “Етюд з хлопчиком”. У новелі “До дядька” концепт зоряного неба як мрії пов'язано з концептом землі, степу як національним геоархетипом. Зв'язок мрії й таємниці можна прослідкувати майже у всіх творах збірки “Олень Август”, де особливістю дитячого світу є очікування на казку, беззастережне прийняття казки й добра. У такому контексті дитячий світ протиставлений дорослому за принципом казка / буденність, добро / зло, мрія / приземленість, віра / розгубленість. Проблема мрії увиразнює конфлікт особистості й оточення (“Мельник і його дочка”, “Нові чоботи”, “Я не люблю Сен-Санса!”, “Полустанок”). Природні деталі-символи стають художніми засобами, що допомагають автору виразити зв'язок між великим, безмежним всесвітом і людиною.

Конфлікт мрії й дійсності у творчості Є. Гуцала має взаємообумовлену амбівалентну наповненість. Відтворюючи протистояння вірності й зради, доброти й злості, єдності й відчуження, екзистенціал мрії, що художньо реалізується на архетипному рівні (диво, божественна дитина, дух, дерево життя), розкриває зв'язок найважливіших духовних начал у бутті людини з її незбагненною земною природою.

Розглянута екзистенційна проблема мрії в новелах Є.Гуцала пов'язана з екзистенційною парадигмою любові. У підрозділі 4.4. “Екзистенціал любові” простежено зв'язок екзистенціалу любові й екзистенціалу мрії, що детермінується у двох напрямках: 1)переживання святкового, небуденного моменту; 2) почуття турботи, відповідальності, поваги. У першому випадку любов переживається як святковий час в бутті людини, як момент духовної близькості, солідарності. Часто цей момент - перше почуття до протилежної статі. Екзистенціал любові розглянуто на основі творів “Етюд з хлопчиком”, “Дичка біля плоту”, “Ти не матимеш жодного краба!”, “А от лисицю візьмемо”, “Я не люблю Сен-Санса!”, “Нові чоботи”, “Припутень”, “Чорногорія”, “Люди зростають, наче сади”, “Жакан”, “Полустанок”.

Момент зародження першого почуття пов'язаний з мотивом скуштування плоду й мотивом начала, молодості, коли вперше здобутий досвід сприймається надзвичайно гостро, емоційно й трактується як святковий момент, “сильний час”. Можливість відчувати близькість письменник пов'язує з умінням бути чутливим, що уособлюється в образі дитинства. Нездатність до духовної близькості породжує розчарування. Екзистенціал любові розкривається і в контексті модусів близькість / відчуження. Усвідомлення своєї соціальної “неспроможності” (бідність головного героя Максима з новели “Нові чоботи”) спричиняє злість і страх перед оточенням, руйнуючи духовний зв'язок між двома підлітками. У новелах “Ти не матимеш жодного краба!”, “Жакан”, “Чорногорія”, “Полустанок” модус любові розкривається в контексті відповідальності.

У дисертації з'ясовано, що екзистенціал любові поєднує декілька концептів, утворюючи екзистенційну парадигму: солідарність - повага - відповідальність, що складає філософську, моральну й духовну основи художнього світу Є.Гуцала. Любов розкривається як переживання першого почуття на основі мотиву куштування плоду. Цей мотив варіюється: заборонений плід, плід спокуси, плід пізнання. Він пов'язаний з концептами дерева пізнання й дерева життя.

ВИСНОВКИ

Методологічною базою роботи визначено вчення про екзистенціал та екзистенційну систему А.Камю, К.Ясперса, Г.Марселя, Ж.-П.Сартра, М.Гайдеґґера, Н.Аббаньяно. На матеріалі прози Гр.Тютюнника, В.Близнеця, Є.Гуцала досліджено екзистенційний дискурс дитини на різних концептуальних рівнях. Спільною рисою, що пов'язує названих прозаїків, є їхня приналежність до однієї історично-культурної епохи - шістдесятництва. Як виразники життєвої реальності письменники-шістдесятники стали носіями нової свідомості. Вони звертались до проблем духовності, внутрішнього світу людини, сенсу її існування, що спричинило зацікавлення проблемою дитинства, дитинного погляду на світ як важливого чинника формування національної морально-етичної аксіології.

Своєрідним дискурсивним кодом до розуміння художнього світу досліджуваних письменників є образ “божественної дитини”. Основні ознаки “божественності” формуються в межах морально-етичного дискурсу, що в роботі розкривається через екзистенційну проблематику: сенс людського буття, життєвий вибір, пам'ять, страх, розгубленість, осяяння, щастя, любов тощо. Особливе відчуття світу “божественною дитиною” є одночасно її слабкістю і непереборною силою, винятковістю, безцінністю. Така особливість часто викликає нерозуміння з боку заідеологізованого світу, серед якого дитина відчуває себе незахищеною й загубленою.

“Божественна дитина” у творах Гр.Тютюнника, В.Близнеця, Є.Гуцала має багато спільного, як на концептуальному рівні, так і у сфері поетики, - виявляє помітний слід “дитячої риторики” - стилістичних фігур, що передають дитяче уявлення про світ. “Очуднений”, анімістичний погляд дитини допомагає розкрити протиприродність “дорослої моралі”. Такий анімізм завжди в основі образу матері й батька. Образ матері уособлює Земля, яка турбується про дітей, дає притулок. Одночасно в прозі шістдесятників з'являється образ антиматері, яка розгублена й покинута, не може захистити дитину.

“Божественна дитина” Гр. Тютюнника - диво у світі здевальвованих моральних цінностей, надія на духовне відродження й виживання української людини. У роботі розглянуто три, домінантні, на наш погляд, екзистенціали у творах письменника: надії, загубленості, страху. Опозиція дитина-дивак / оточення розкривається як конфлікт цінностей. Образ дитини ідентифікується за кількома ознаками: зацікавленість світом, бажання його пізнати, вразливість, активність, солідарність, перманентний пошук морального ідеалу.

Для В. Близнеця дитина - уособлення пам'яті, совісті й чистоти. Забути про совість означає стати раціональною машиною, позбавленою відчуттів. У творах про війну, що постає світом окупації, моральність дитини протиставлена духовній деградації дорослих, оцінку вчинків яких письменник віддає дитині. Совість невіддільна від екзистенціалів відповідальності, мужності і протистоїть злу. Пам'ять представлена як історична пам'ять, яка включає в себе родову, уособлену в образах батька й матері.

У творчості Є. Гуцала період раннього віку людини - це час набуття такого духовного досвіду, що є запорукою становлення особистості. Дитинство розкривається в контексті екзистенціалу щастя, що включає в себе екзистенціали радості, мрії, любові. Радість ґрунтується на коекзистенційному зв'язку людини й світу, є справжнім святом щирого спілкування. Мрія - символ трансценденції, таємниця нерозривного й вічного зв'язку поколінь. Екзистенціал мрії пов'язаний з екзистенціалом любові, що постає святковістю й небуденністю. У цих святкових стосунках дитина уособлює чистоту й щирість, які є першоосновою справжності почуттів, що розкриваються в контексті екзистенціалів відповідальності й поваги.

Таким чином, екзистенційний аналіз образу дитини за допомогою екзистенційно-феноменологічного, психологічного й порівняльно-типологічного підходів дає змогу вивчити домінантні культурні й ціннісно-психологічні коди в світосприймальній системі письменників. Перспективні напрямки можливої подальшої роботи над темою цілком очевидні: своєрідний “періодичний закон” модусів екзистенції (йдеться про окремого автора чи цілу літературну епоху) - то можливість практично безмежного художнього занурення в глибини глибин духовного буття нації.

ПУБЛІКАЦІЇ

1.Чепурна О.В. Феномен надії в духовному світі шістдесятників / О.В.Чепурна //Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць./Редкол.: А.Козлов (відп.ред.) та ін.- К.: Твім інтер, 2004. - Вип. 18. Чепурна О.В. Проблема мрії в духовному світі Є. Гуцала /О.В.Чепурна // Наукові записки. - Кіровоград, 2004. - Вип. 56. - С.425 - 434.

3.Чепурна О.В. Духовний дискурс дитини у творчості шістдесятників/О.В.Чепурна // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Збірник наукових праць. -Київ, 2005. - Вип. 21. - Ч. 1. - С. 633 - 639.

4.Чепурна О.В. Поетика страху у творчості письменників-шістдесятників (на матеріалі прози Гр. Тютюнника) / О.В.Чепурна //Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць./Редкол.: А.Козлов (відп.ред.) та ін.- Київ: Твім інтер, 2005. - Вип. 22. - Ч.2. - С.507 - 516.

5.Чепурна О.В. Дискурс дитини у творчості шістдесятників/ О.В.Чепурна // Таїни художнього тексту: Зб. наук. праць.- Дніпропетровськ. - РВВДНУ, 2006. - Вип.5. - С.86 - 92.

6.Чепурна О.В. Домінанти екзистенційного дискурсу в прозі шістдесятників/ О.В.Чепурна// Вісник (Літературознавчі студії) Київського міжнародного університету.- Київ, 2006. - Вип.8. - С. 269 - 277.