Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Концепція особистості у романах Д.Г. Лоуренса і традиції російської літератури другої половини ХІХ ст.

10.01.05 - порівняльне літературознавство

Кудрик Наталія Олександрівна

Київ - 2008

 Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі світової літератури Київського національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова.

Науковий керівник: доктор філологічних наук Звиняцьковський Володимир Янович, проректор з наукової роботи Українсько-американського гуманітарного інституту «Вісконсінський міжнародний університет (США) в Україні».

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Кеба Олександр Володимирович, проректор з наукової роботи Кам'янець-Подільского державного університету;

кандидат філологічних наук Пупурс Ірина Володимирівна, науковий співробітник відділу компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Захист відбудеться «28» листопада 2008 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, бул. Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розіслано «28» жовтня 2008 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О. Ткаченко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми даного дисертаційного дослідження зумовлена давно назрілою необхідністю системного компаративного вивчення романістики Д.Г. Лоуренса у контексті сприйняття премодерністською й модерністською літературною Англією ідей та поетики трьох найвпливовіших тут російських класиків - Достоєвського, Толстого і Чехова. Ані в британському, ані в західному лоуренсознавстві в цілому такої роботи досі не було.

Cкладна, примхлива, жанрово розмаїта спадщина Д.Г. Лоуренса в її дослідницькому, інтелектуальному плані виявляє міцний зв'язок саме з англійською літературною та мистецькою традицією - у тому сенсі, який вкладали у цей термін такі класики англійського літературознавства та мистецтвознавства, як Френк Лівіс Leavis F.R. The Great Tradition. - Harmondsworth, 1977. і Ніколас Певзнер Pevzner N. The Engishness of Engish Art. - L., 1956.. В українському літературознавстві цей зв'язок відзначила Соломія Павличко, розмірковуючи про традицію англійського інтелектуального роману. Вказавши, що саме в Британії розвинулися і продовжують існувати найбільш оригінальні й різноманітні типи інтелектуального роману, дослідниця пояснювала це в першу чергу старовинною англійською схильністю до умоглядності й філософування, притаманною британським письменникам з часів Вільяма Шекспіра і Томаса Мора, зазначаючи, що «до яких би жанрів не відносили творчість таких прозаїків 20-40-х годов, как Олдос Гакслі, Вірджінія Вулф, Девід Герберт Лоуренс чи Джордж Орвелл, їх творчість, безперечно, демонструвала філософські зацікавлення та нахили… Навіть якщо йдеться про Девіда Герберта Лоуренса з його апологією антиінтелектуалізму і закликами повернення до природи, то і за цим стояла окреслена літературна і життєва філософія» Павличко С.Д. Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії. - К., 1993. - С.4..

Вивченням інтертекстуальності романів Д.Г.Лоуренса займалися як в англомовних країнах, так і в Росії та Україні (праці Н.І.Бушманової, І.О.Влодавської, С.Д.Павличко). Автори деяких лоуренсознавчих праць останнього часу переконливо доводять, що й сама лоуренсівська так звана «апологія антиінтелектуалізму» є нічим іншим, як міфом, що його сам Д.Г.Лоуренс і створив. Насправді ж інтелектуальний потенціал його прози є дуже високим, а «заклики повернення до природи» - ніщо інше, як своєрідна філософія «екологічного бачення», створенням якої англійський письменник набагато випередив свій час. See: Odenbring E.A. “There's a bad time coming”: Ecological vision in the fiction of D.H.Lawrence. - Uppsala, 2001. Думка Соломії Павличко про приналежність романних творів Д.Г.Лоуренса саме до жанру інтелектуального роману сьогодні, по суті, не викликає жодних заперечень. Інше питання - які саме традиції розвивав Лоуренс-романіст, хто з попередників суттєво вплинув на його творчу еволюцію, наскільки своєрідність його філософського світогляду та художнього стилю зумовлена «національним складом душі».

Вивчаючи ці проблеми у контексті доби й літературного напряму, до яких належав Д.Г.Лоуренс, слід звернути увагу на одно характерне зауваження з цих питань, що належить іншому видатному англійському модерністу - Томасу Стірнзу Еліоту. Розмірковуючи з приводу того «містичного» враження, що справляла на його сучасників творчість класиків російської літератури другої половини ХІХ ст., Т.С.Еліот писав: «Уперше читаючи роман Ф.М.Достоєвського чи знайомлячись із п'єсою А.П.Чехова, ми зацікавлюємося передовсім примхливим складом душі росіян; та потім ми починаємо розуміти, що перед нами лише незвичайний спосіб виявлення думок і почуттів, усім нам знайомих і зрозумілих». Литературное наследство. Т.68: А.П.Чехов. - М., 1960. - С.518.

Не випадковим було це «містичне» захоплення російською реалістичною літературою саме серед тих західних, зокрема англійських митців, яким судилося закласти підвалини модернізму. Адже починалося воно саме з невдоволення сучасним станом літератури на Заході. Так, представник найближчого літературного оточення Д.Г.Лоуренса критик Джон Міддлтон Маррі на початку 1920-х років писав: «Коли західна література, неспроможна визначити характер власної недуги, з запалом кидалася з однієї безвиході в іншу, в Росії невідомий Заходу А.П.Чехов ясно бачив і розумів, які обрати шляхи. Сьогодні... А.П.Чехов близький нам, завтра, можливо, ми зрозуміємо, як нескінченно він випередив нас». Murry J.M. Discoveries. Essays in Literary Criticism. - L., 1924. - P.48.

Якщо з цього погляду вивчити літературно-критичну, філософську есеїстику і особливо епістолярій самого Д.Г.Лоуренса, то кидається у вічі велика кількість подібних захоплених згадок про твори, світогляд, риси особистостей принаймні трьох російських класиків - Ф.М.Достоєвського, Л.М.Толстого і А.П.Чехова. Якщо ж піти за хронологією таких згадок і заглибитися у художню тканину лоуренсівських романів, то натрапляєш на ходи й лабіринти, що ведуть від творчих імпульсів, одержаних від читання англійським письменником видатних творів російської літератури, до глибоко новаторського етико-естетичного сенсу його власних творів.

Мета дослідження полягає у тому, щоб розглянути еволюцію творчості Д.Г.Лоуренса, як художника-модерніста у зв'язку з впливом на нього естетики та поетики російських письменників-реалістів другої половини ХІХ століття (Достоєвськоо, Чехова, Толстого).

Реалізація мети передбачає розв'язання таких завдань:

визначити та чітко встановити розуміння терміну «модернізм» та концепцію «модерністської свідомості»;

дослідити розвиток романної творчості Д.Г.Лоуренса у створенні англійського психологічного роману;

показати творчість Д.Г.Лоуренса як одну з тих «перехідних» художніх систем, всередені яких і відбувалося художне і філософське переосмислення «старих», реалістичних і утвердження «нових», модерністських цінностей;

провести порівняльне дослідження творчості Д.Г.Лоуренса та російських письменників-реалістів (Достоєвського, Чехова, Толстого), виходячи з методологічних ідей сучасного прорівняльного літературознавства;

відпрацювати методологію та методику вивчення контекстуальних зв'язків («впливів») на матеріалі вивчення впливу російських класиків-реалістів на творчістть англійського модерніста Д.Г. Лоуренса.

Об'єктом дослідження є контекстуальні зв'язки («впливи») російського класичного реалізму на літературний процес у Великій Британії 1900 - 1930 рр., а предметом - еволюція творчості Д.Г. Лоуренса як художника-модерніста у зв'язку з впливом на нього естетики та поетики російських письменників-реалістів другої половини ХІХ ст. (Ф.М. Достоєвського, Л.М. Толстого, А.П. Чехова). Внаслідок цієї ідейно-тематичної та художньо-стильової еволюції Д.Г. Лоуренса-романіста в його романах сформувалася оригінальна концепція особистості як синтез ідейно-філософських та художньо-естетичних новацій англійського письменника-модерніста, що становить матеріал даного дослідження. Робота базується на англомовних текстах романів Д.Г. Лоуренса (українські переклади яких, за одиничними винятками, досі відсутні), його епістолярії (англійською мовою), мемуарній та літературно-критичній спадщині близьких до нього сучасників.

Теоретико-методологічне обґрунтування та конкретні методи дослідження розвинуто дисертантом на засадах, по-перше, герменевтики, яка саме за часів Д.Г. Лоуренса розвивалась як «універсальний метод гуманітарного пізнання», Богатырев А.А. Герменевтика и риторика в их взаимоотношении и взаимодействии // Русский язык и литература в учебных заведениях. 2004. № 4. С.41. а також методологічних ідей сучасного порівняльного літературознавства, пов'язаних з вивченням різних аспектів інтертекстуальності, з філологічним вивченням тексту, контексту та інтертексту, міжлітературного діалогізму, проблем літературної рецепції.

Автор пропонованого дослідження спирався також на відповідні праці з порівняльного літературознавства: Н. Бушманової, Є. Волощук, Р. Гром'яка, Т. Денісової, Д. Дюришина, Н. Жлуктенко, Д. Затонського, В. виняцьковського, О. Кеби, М. Моклиці та інших.

Наукова новизна дослідження визначається тим, що це перша у вітчизняному літературознавстві спроба дати аналіз еволюції, типології, ідеології, тематики, проблематики та поетики романної творчості Д.Г. Лоуренса на тлі відповідних характеристик російської класичної літератури, у пошуках ідейно-тематичних та художньо-стилістичних впливів Достоєвського, Толстого і Чехова на формування етико-естетичного світогляду Лоуренса, стилю та ідейного характеру його ранніх романів з наступним свідомим «переплавленням» підсвідомих, а почасти й свідомих творчих запозичень, наявних у ранніх романах, на більш складні й полемічні творчі взаємини у подальшому розвитку романного жанру у творчості англійського модерніста. У роботі на конкретному прикладі показана відсутність розриву між реалізмом і модернізмом, що є важливим чинником літературної еволюції ХХ століття.

Теоретичне значення дисертації полягає в одному з можливих контекстуальних прочитань романістики Д.Г. Лоуренса (в порядку її творчої еволюції) і відпрацювання сучасної системи її інтерпретації на матеріалі вивчення впливу російських реалістів на творчість англійського модерніста Д.Г.Лоуренса.

Практичне значення дисертації полягає у розширенні уявлень про естетичний характер творчості Д.Г. Лоуренса і про той вплив, що на становлення цього художника-модерніста здійнили класики російського реалізму. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при читанні як загальних курсів зарубіжної, так і спеціальних курсів англійської та російської літератур, а також у наукових спецкурсах та спецсемінарах.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дослідження входить до планів наукової комплексної теми «Проблеми поетики літератури та її вивчення в школі та вузі», над якою працює кафедра російської та зарубіжної літератури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Апробація результатів дослідження. Дисертація окремими розділами і в повному обсязі обговорювалася і була схвалена на засіданнях кафедри світової літератури Національного педагогічого університету ім. М.П. Драгоманова.

Публікації. Положення дисертації, що охоплюють основну її проблематику, відображено у монографії та чотирьох наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації визначається її метою і завданнями. Дослідження складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 170 позицій. Повний обсяг дисертації 180 сторінок.

Основний зміст дисертації

У «Вступі» обгрунтовано актуальність дослідження, вказано його мету та завдання, окреслено матеріал і предмет дисертаційної роботи, перераховано основні методи дослідження, мотивовано його наукову новизну, теоретичне та практичне значення, а також подано огляд літератури, в якому розглянуто основні праці західного та вітчизняного літературознавства, присвячені визначенню модернізму як художнього напряму, ролі традицій класичного реалізму в еволюції концепції особистості в модерністському романі, і вказана теоретична та методологічна основа дисертації.

У першому розділі - «Рання проза Д.Г. Лоуренса і романи Ф.М. Достоевського» докладно розглянуто перший етап творчої еволюції Д.Г. Лоуренса-романіста - етап становлення - і роль на цьому етапі читацького захоплення молодого письменника романами російського класика.

Д.Г. Лоуренс, подібно багатьом видатним представникам його літературного покоління на Заході, з перших письменницьких кроків опинився під впливом російської літератури, яка на початку ХХ століття досягла найвищої точки своєї популярності у країнах Західної Європи й Америки. Однак протягом творчого життя Лоуренса його читацькі уподобання швидко змінювалися і відповідно відбивалися на його письменницьких перевагах. У відношенні цього англійського письменника до російської традиції така зміна переваг проявилася, очевидно, наибільш наочно. На різних етапах еволюції творчості Лоуренса його твори виявляють різний ступінь контекстуального зв'язку з творами Ф.М. Достоєвського, Л.М. Толстого і А.П. Чехова, і подібні зміни творчих переваг відбивають також листи Лоуренса і спогади про нього. Попередньо можна сказати, що етапи еволюції впливу російських авторів на творчість Лоуренса (назвемо їх - в хронологічному порядку - етапами Достоєвського, Чехова і Толстого) приблизно відповідають етапам еволюції самої його творчості.

У підрозділі 1.1. «Романіст як учитель суспільства» розглядається проблема етичного максималізму раннього Лоуренса та художніх засобів реалізації етичної позиції романіста. У цьому плані Лоуренс багато чого навчився в Достоєвського.

Не знаходячи іншого достойного кандидата на місце вчителя суспільства, крім романіста, Лоуренс з ранньої молодості несамовито взявся вчити і, по суті, ніколи, навіть у пору «Коханця леді Чаттерлей», від учительської місії не відмовлявся, хоч і ставився до неї все складніше. У пізньому есеї «Роман» з тією ж юнацькою пристрастю і наполегливістю він буде заявляти: «У автора обов'язково прихована в рукаві дидактична «мета»... Вона є у більшості великих романістів... Але краще дайте мені сам роман! Дайте мені почути, що повідає мені роман. Що стосується романіста, то звичайно він - буркотливий брехун».

Чи включає така надто сувора оцінка фігури романіста (у плані невідповідності «дидактичної мети» тому, що насправді «скаже роман») також і ранню романістику самого Лоуренса? На це питання доведеться відповісти позитивно, оскільки етичний максималізм і наявність яскраво вираженої «дидактичної мети» у раннього Лоуренса вступили у протиріччя з пристрасним бажанням розповісти у своїх романах про себе самого і про найбільш дорогих людей.

Так, Гертруда Морел у ранньому романі «Сини і коханці» - це відсотків на 90 Лідія Лоуренс, мати письменника, а Міріам Лейверс, це перше кохання, «кохання за спорідненістю душ», - юнацьке кохання самого Лоуренса, Джессі Чемберс. У романі (як і в житті) Гертруда і Міріам - жорстокі конкурентки за душу головного героя. Згодом в есеї «Фантазія на тему несвідомого» Лоуренс з ненавистю напише про обидва ці типи любові - дорослої любові матері і до матері і любові «за спорідненістю душ». Сам же головний (автобіографічний) герой цього роману - це, за тонким спостереженням Дж.Прістлі, «юний едвардіанець, винятково розумний і чутливий, і більш амбіційний, ніж сам собі уявляє, який власними силами вибивається з робітничого середовища». Priestley J.B. The Edwardians. L., 1970. P.164.

Саме мати рішуче вплинула на прагнення майбутнього письменника отримати більш високий особистий і соціальний статус, ніж той, який могло забезпечити його середовище. Лідія Лоуренс хотіла, щоб її син став не шахтарем, як його батько, а пастором або вчителем - вибір вона надала йому самому. Він вибрав останнє, але, отримавши педагогічну освіту і професію, шукав більш широкого тлумачення і затосування «вчительства» в літературній праці. Не дивно, що незабаром він отримав підтвердження своїх свідомих і несвідомих прагнень до літературного «вчительства» в творчості всесвітньо популярних російських письменників, двоє з яких (Толстой і Чехов) до того ж були живими сучасниками Лоуренса в пору його перших літературних спроб. І все ж таки його першим вчителем був Достоєвський.

У підрозділі 1.2. «Шлях до «поетичного реалізму в стилі Достоєвського»» більш детально розглянуто роман «Сини і коханці» - третій за рахунком роман Лоуренса (перші два - це «Білий павлін», 1906-1909, і «Злочинець», 1912), який побачив світ 1913 р. Поєднання нової, подекуди екстравагантної ідеї зі сміливими засобами психологічної характеристики персонажів сягає в цьому романі того ступеню духовності, що змушував англійську критику говорити про розвиток у ньому особливої романної традиції - традиції «the poetic realism of a Dostoevskian order» («поетичного реалізму в стилі Достоєвського»). Сама структура образу Міріам Лейверс - образу духовності, що перевершує тілесність і цим самим дратує головного героя, - це вже не просто справа «смаку» романіста, вихованого на Достоєвському, а свідома ремінісценція. Навіть словесний ярлик («черниця»), яким Пол намагається у своїй свідомості затулити світло сліпучої духовності Міріам, по суті «запозичений» у Раскольникова, який подібним ярликом пробував затулитися від духовного впливу Соні Мармеладової («юродива»).

Даний тип структурування образу докладно розглянуто у підрозділі 1.3 «Персонаж і моральна схема». Саме у цій площині проаналізовано свідомі ремінісценції романів Достоєвського, прочитаних Лоуренсом у час його творчого становлення («Злочин і кара» та «Брати Карамазови»), у перших чотирьох романах англійського письменника («Білий павич», «Злочинець», «Сини і коханці», «Райдуга»). Естетично реагуючи на текст Достоєвського, Лоуренс робить це зовсім не тому, що він, як це було б у випадку наслідування, повністю приймає (або ж, як це було б у випадку пародії, повністю не приймає) ідейний зміст або поетику цього тексту. Контекстуальні зв'язки Лоуренса з Достоєвським - складної, комплексної природи. Так, характеристики певних романних персонажів Лоуренса приведені у відповідність з певним ритмічним, стилістичним та ідейним кодом, заданим Достоєвським у романі «Злочин і кара», що можна вважати явним випадком такої організації контексту, який у стилістиці декодування називається висуванням.

Якщо говорити про місце висування серед інших видів контекстуальних зв'язків, то, очевидно, його слід розглядати як різновид так званого «палімпсеста» (співтворчості). Саме цей термін точніше за інші характеризує всю систему творчих взаємодій раннього Лоуренса з традицією Достоєвського принаймні до того моменту, як англійський письменник, який став уже зрілим майстром, приступив до написання свого четвертого роману - «Райдуга».

Що ж стосується цього останнього, то в усіх розглянутих нами випадках, коли на створення інтертектуальності в тексті роману Лоуренса працює інтекст романів Достоєвського, ця відповідність є відповідність полеміки або пародії. І ця полемічність наростає до фіналу роману. Тільки на перший погляд характер посилання на Біблію в фіналі «Райдуги» аналогічний змісту подібного посилання в фіналі «Братів Карамазових». Насправді, він не тільки не аналогічний, але й вкрай полемічний.

Таким чином, «Райдуга» ставить край використання Лоуренсом «уроків», які він «брав» у Достоєвського. Разом з переходом творчості Лоуренса в стадію зрілого модернізму якісно, (хоча і парадоксальним чином) змінюється характер літературних традицій, на які він орієнтується. Відповідно змінюється і той контекст, приховані вказівки на який ми продовжуємо знаходити в його тексті - очевидно, реалізуючи тим самим якийсь таємний намір автора, його свідому установку уважному читачеві.

Другий етап творчої еволюції Лоуренса-романіста і трансформації в його творчості традицій російської літератури розглядається у другому розділі дисертації - «Д.Г. Лоуренс і А.П. Чехов».

Кумири юності Достоєвський і Толстой у творчій свідомості Лоуренса відходять на другий план: перший - назавжди, другий - на певний час. Однак духовний зв'язок англійського письменника з російською літературною традицією настільки міцний, що не переривається і на цьому кризовому етапі, логічно трансформуючись у творчий зв'язок з традицією того російського письменника, мистецька особистість якого знаменує плідне подолання жанрової кризи російського роману на межі ХІХ і ХХ ст.

У підрозділі 2.1 «У пошуках гармонії» розглянуто еволюцію романного жанру в творчості Лоуренса в період Першої світової війни.

Аналізуючи розвиток романного жанру в творчості Лоуренса у цей період, більшість критиків і біографів письменника з повною визначеністю говорить про кризу Лоуренса-романіста. І справа тут не тільки в суб'єктивних обставинах біографії або загальносвітовій воєнній кризі. Звичайно, все це зіграло і не могло не зіграти свою роль. Однак в етико-естетичному плані і особливості ранніх романів Лоуренса, і те, як у цей час розвивався задум «Сестер», що вилився в два «перехідних» романи («Райдуга» і «Закохані жінки») - все свідчило про вихід молодого романіста в небезпечну для нього - по суті своїй художника-максималіста, художника-утопіста - сферу світоглядного і художницького релятивізму.

Досі стрункий художньо-біографічний «міф» Лоуренса розпадається на поки ще не зв'язані між собою атоми - «міфологеми» (страх позасвідомого, неспрямована сила кохання, пагуба індустріалізації і «механізації» життя і т.п.). А оскільки серед етико-естетичних орієнтирів Лоуренса одне з провідних місць займала традиція російської літератури, для нього надзвичайно значущим виявився збіг «кризових» параметрів його творчості з кризою самої цієї традиції, в болісному подоланні якої формувався і творчо проявлявся геній Чехова.

Як відомо, Чехов так і не написав жодного роману, хоча все своє життя виношував романні задуми. У кінці життя він говорив навіть так: «Романы умели писать только дворяне. Нашему брату - мещанам, разнолюду - роман уже не под силу». Таке відчуття свого соціального статусу, що переростало в творчий «комплекс неповноцінності», було близьким Лоуренсу.

Однак, на відміну від Чехова, цей англійський письменник, незважаючи ні на що, саме з романом зв'язував магістральну лінію своєї творчої долі. І він зумів переплавити «комплекси» кризової свідомості в принципово нову концепцію роману і концепцію романного героя. У цьому неоціненну допомогу, причому саме на стадії кризи, на «лабораторній» стадії, надав йому етико-естетичний досвід Чехова. Про це йдеться у підрозділі 2.2 «Спроба у жанрі записників Чехова».

Подібно тому, як у Чехова авторське суб'єктивне «кризове відчуття світу» переростає в «кризову свідомість героя» (так, як в оповіданнях «Страх» і «В рідному кутку») у Лоуренса після Першої світової війни, не без чеховського впливу, того ж походження суб'єктивне «кризове відчуття світу» переростає в авторську концепцію «модерної» особистості, стаючи основою нового, модерністського роману. Шлях від есеїстки до нової форми роману, пройдений Лоуренсом в кризовий момент його творчої еволюції, не тільки «типологічно збігся» з формою подолання «кризової свідомості» у Чехова (від суб'єктивно вираженого світоглядного або етичного парадоксу в записній книжці - до його творчої «об'єктивації» в художній прозі, часто - шляхом «переадресування» підсвідомих страхів суб'єктивній свідомості персонажа), але і був пройдений під прямим впливом спочатку - чеховських записників, їх парадоксального змісту і парадоксальної форми, а потім - способів вираження і розмежування свідомості автора і свідомості героя в прозі Чехова.

В есеї «Фантазія на тему несвідомого» і в листі до друга-перекладача С.Котелянського від 27 травня 1921 року зустрічаємо однакові описи праці над четвертим розділом «Фантазії…» серед Чорного лісу у Німеччині (Шварцвальді). Звичайно ж, «Записні книжки Чехова» в перекладі Котелянського згадуються тільки в листі, а не в есеї, щоб не порушити в останньому чарівності або ілюзії «думки, народженої лісом». Насправді думка, дуже схожа на «народжену лісом», є саме в «Записних книжках Чехова» (які, як ми знаємо з листа, супроводжували англійського письменника в цій прогулянці шварцвальдським лісом): «Любовь. Или это остаток чего-то вырождающегося, бывшего когда-то громадным, или же это часть того, что в будущем разовьется в нечто громадное, в настоящем же оно не удовлетворяет, дает гораздо меньше, чем ждешь». Характер подібних збігів докладно розглянуто у підрозділі 2.3 «Нові підступи до теми кохання».

Розмірковуючи про «таємницю Чехова», Дж.М. Маррі писав так: «По суті, усе це (тобто те, що описує Чехов. - Н.К.) грубе і безглузде, і романтичне кохання так само безглузде, як лавина, що не з власної волі котиться з гори, ховаючи під собою людей. Але варто тільки вслухатися в музику, і все це: і люди, які сплять в могилах, і та єдина, що залишилася живою і тепер, подорослішала... знову бродить порожньою сценою закинутого театру, - все це здається тихим, урочистим і повним високого сенсу, і навіть лавина більше не безглузда, бо в природі все має значення. І все прощено, і було б дивно не простити». Murry J.M. Discoveries. Р.79.

Ця вражаюча картина взята з неназваної тут чеховської «Чайки», взята ніби на противагу тим есхатологічним образам, що намальовані Альошею в фіналі «Братів Карамазових». Символічна картина, на яку посилається в кінці своєї лекції про значення російської літератури Дж.М. Маррі і яка намальована ніби видінням і уявою Ніни Зарічної, - за своїм етико-естетичним значенням (оновлення і прощення не в есхатологічному майбутньому, а тут і зараз), по суті, ідентична баченню Урсули в фіналі «Райдуги» Лоуренса. Здавалося б, саме есхатологічному майбутньому присвячена п'єса Кості Треплєва (п'єса у п'єсі). Однак англійський критик тонко відчуває, що прагнення цього персонажа до есхатогології, потойбічного - тільки данина моді, а причина самогубства - невдачі саме в поцейбічному його житті. І дійсно символічна, за Дж.М. Маррі, не есхатологічна п'єса символіста Треплєва, а та сцена з реального життя, коли Ніна, «подорослішавши», «пошла посмотреть в саду, цел ли там театр».

Відношення символу до реалії у Лоуренса аналогічне відношенню символу до реалії в Чехова. Більше того, сам Лоуренс виявив збіг найнесподіваніших, на перший погляд, чеховських реалій з реаліями власної біографії, які, на час його знайомства з творчістю Чехова, очевидно, уже встигли стати символами, мотивами і лейтмотивами його власної творчості. І це своє відкриття Лоуренс зумів, у свою чергу, осмислити як фактор інтертекстуальності, перетворити в цілу систему інтекстів, розглянуту у підрозділі 2.4. «Чеховські інтексти у лоуренсівських текстах».

У записниках Чехова Лоуренс міг знайти і близьке йому самому ремствування з приводу отупляючого впливу «технічного прогресу» на молодь: «Молодежь не идет в литературу, потому что лучшая ее часть теперь работает на паровозах, на фабриках, в промышленных учреждениях; вся она ушла в индустрию, которая делает теперь громадные успехи». Ставлення Віри (головної героїні оповідання Чехова «В рідному кутку») до життя «на заводах» потім майже точно повториться у Лоуренса в «Райдузі», у ставленні Урсули до життя на копальнях:

« - Чому вони не змінять тут усього? - гаряче запротестувала вона.

- Вони гадають, що краще їм самим пристосуватися до шахт і до селища, ніж пристосовувати їх до себе. Перше легше, - відповів Том Бренгуен».

Нагадаємо, що Том Бренгуен - дядя Урсули і що він «дратує» її так само, як Віру тьотя Даша. До того ж інженер Том Бренгуен нагадує інженера Нещапова, а те, як і, головне, за якими мотивами Віра одружується з Нещаповим і переїжджає до нього на завод, нагадує шлюб Тома Бренгуена і Вініфред Інгер, яка переїжджає до нього на копальню.

Отже, шлях від есеїстки до нової форми роману, пройдений Лоуренсом в кризовий момент його творчої еволюції, не тільки «типологічно збігся» з формою подолання «кризової свідомості» у Чехова (від суб'єктивно вираженого світоглядного або етичного парадоксу в записній книжці - до його творчої «об'єктивації» в художній прозі, часто - шляхом «переадресування» суб'єктивній свідомості персонажа), але і був пройдений під прямим впливом спочатку - чеховських записних книжок, їх парадоксального змісту і парадоксальної форми, а потім - способів вираження і розмежування свідомості автора і свідомості героя в прозі Чехова.

Непростий характер творчих впливів Толстого на Лоуренса розглядається у третьому розділі дисертації - «Рецепція особистості і творчості Л.М. Толстого і шлях Д.Г. Лоуренса до його останнього роману».

Одним з найважливіших аспектів модерністського підходу до мистецтва є концепція художньої творчості як «життєтворчості», а художніх персонажів - як «культурних героїв», тобто першопроходців і законодавців людського буття, піонерів нового образу життя, нових поведінкових моделей. Російський літературний вплив у такому розумінні часто поширювався не тільки на творчість того або іншого західного письменника, а й на саме його життя. У підрозділі 3.1. ««Анна Кареніна» в ранній творчості Лоуренса» здійснено спробу простежити характер особистого і творчого впливу одного конкретного твору російської літератури.

Роман Л.Н. Толстого «Анна Кареніна» Лоуренс вперше прочитав у юнацькому віці. Цей роман залишив глибокий слід в його особистій і творчій долі. Досить сказати, що він опинився у центрі любовних перипетій у житті письменника, його взаємин з двома жінками, кожна з яких відіграла важливу роль в його житті (Джессі Чеймберз і Фріда Лоуренс).

«Втеча» Толстого, його смерть на станції Астапово - все це виявилося зовсім не тим, чого чекав Лоуренс від свого великого сучасника. Толстой-людина виявився зовсім не таким, яким Лоуренс, що боготворив Толстого-художника, собі його уявляв. Ця невідповідність також дала поштовх цілій низці роздумів і також відкрила нову епоху в особистому і творчому житті Лоуренса.

Пізніше, роздумуючи над смертю свого улюбленого письменника і порівнюючи його зі смертю своєї улюбленої героїні цього письменника, Лоуренс навіть заявляв у своїй книзі-есе «Фантазія на тему несвідомого» (1922): «Толстой сказав «ні»… пристрасті і «красивому» завершенню її в смерті. А ось власне життя він завершив не дуже красивим і, можливо, навіть фальшивим вчинком. Його книги кращі за його життя. Краще вже «жіноча» мета, пристрасть і смерть, ніж фальшива мета чоловіка… Анна Кареніна і Вронський в тисячу разів кращі за Наташу і її вайла П'єра… На мій погляд, Вронський в романі має навіть кращий вигляд, ніж сам Толстой в своєму житті. Краще останні слова Вронського: «Да, как орудие, я могу годиться на что-нибудь. Но, как человек, я - развалина». Краще вже це, ніж Толстой і толстовство, і його домоткана селянська сорочка, без якої він не міг обходитися».

В англійському перекладі «Анни Кареніної» слова «как орудие» буквально звучать «як солдат» (as a soldier). В.Я.Звиняцьковський у коментарі до власного російського перекладу «Фантазії…» слушно вказує, що ця неточність перекладу «надає останнім словам Вронського відтінок того трагічного романтизму, котрим тішиться автор «Фантазії…», але котрого насправді немає в Л.М. Толстого, який не вибачив героєві безособовості «знаряддя» («орудия»), особливо ж «знаряддя» у коханні». Лоуренс Д.Г. Психоанализ и бессознательное. М., 2003. С.470.

У підрозділі 3.2 «Модерніст у полеміці з реалістом» йдеться про те, що Лоуренс не був ні першим, ні останнім представником світової літератури, що захотів змалювати Анну Кареніну, яка уникла трагедії. Хоча, слід сказати, він і в цьому своєму художньому починанні стоїть осібно, поза генеральною лінією розвитку даної традиції, що пов'язана, звичайно, з Чеховим, з його «Дамою з собачкою», героїню якої не випадково звуть Анною. Саме за Чеховим, шляхом заглиблення в психологію персонажів, відірвану від конкретних умов її втілення в соціумі, пішли автори, які розвивали цей сюжет в рамках малої і середньої прози. Тут і Бунін з його «Сонячним ударом», і англійка Кетрін Менсфілд, і американка Джойс Керол Оутс, яка написала свій варіант «Дами з собачкою». Принципова відмінність останнього роману Лоуренса «Коханець леді Чаттерлей» від указаної традиції полягає саме в тому, що це роман - так само, як і «Анна Кареніна». Роман же, крім поглибленої психологічної характеристики героїв, вимагає розгорнутого соціального тла. Це може бути і реальний сучасний соціум, як у «Анні Кареніній» і в безлічі романів ХІХ-ХХ ст., і реально-міфологічний соціум Дж.Джойса («Улісс»), Ф.Кафки або Т.Манна («Йосип і його брати»), і утопічний соціум О.Хакслі або Дж.Орвелла… Однак в будь-якому випадку романіст повинен досягати такого ступеня ілюзії реальності, щоб читач зміг «прожити» з його персонажами увесь відведений їм романний час, жодного разу не опинившись у «безповітряному просторі». Способи поєднання в Лоуренса цього завдання із завданням втілення оригінальної естетичної утопії висвітлено у підрозділах 3.3 і 3.4. 3.3. «Етичний імператив» і «Естетика психологічної прози».

У підрозділі 3.5. Поетика психологічного роману (емоційний тон - авторська позиція - художня символіка) показано, в який спосіб інтерпретації великих «культових» творів російських письменників ХІХ століття західними модерністами ХХ століття часто були пов'язані з загальною модерністською концепцією літератури як «життєтворчості», а літературних героїв - як «культурних героїв». Російський літературний вплив у такому розумінні часто поширювався не тільки на творчість того чи іншого західного письменника, але й на саме його життя.

«Анна Кареніна» Л.М. Толстого, яка глибоко вразила читацьку уяву Лоуренса ще в ранній юності, яка відіграла важливу роль в його особистому житті, назавжди зберегла за собою перше місце в списку його читацьких пріоритетів і творчих орієнтирів. Однак саме в ролі інтексту, «вбудованого» в ідейно-естетичні параметри романістики Лоуренса, «Анна Кареніна» чітко дає відчути основну відмінність модерністського роману від реалістичного - на всіх «шляхах слідування» художника-модерніста і художника-реаліста до їх підсумкових концепцій особистості романного персонажу. Ця відмінність полягає не в тематиці і проблематиці, не в образах головних героїв романів, не в способі зображення дійсності, не в прийомах творчості, а в самому ступені та способах його концептуалізації. Так, інтерпретація Д.Г.Лоуренсом образу Вронського як «культурного героя» стає важливою тоді, коли англійський письменник, на певному етапі свого життя (з Фрідою на початку їхнього шлюбу в Італії) наслідує цього персонажа російської літератури у всіх дрібницях життєтворчості, і тоді, коли він зображує персонаж цього типу як єдино можливий «мужній» тип свого часу в ідилічно-утопічному романному образі лісничого Меллорза - «коханця леді Чаттерлей».

Полеміка Д.Г. Лоуренса з Л.М. Толстим і Ф.М. Достоєвським починається з потрактування «спонтанності любові» й прогнозування наслідків «моральної» поведінки такої людини, що наважилася б повністю віддати себе на волю цій «спонтанності». З погляду російських класиків, логічними наслідками такої поведінки будуть самогубство (приклад - Анна Кареніна, а фактично й Настасія Пилипівна, яка насправді добре знає, навіщо її «из-под венца» викрадає Рогожин) або вбивство (приклади - Рогожин и Позднишев у «Крейцеровій сонаті» Л.М. Толстого). Будучи з цим категорично незгодний, Д.Г. Лоуренс пробує створити свій утопічний, ідилічний світ, в якому слідування «спонтанності почуття» саме й має привести людей не тільки до особистого щастя, але й до єдино і реально можливого типу справді моральної поведінки. Ідейно-художні завдання Лоуренса докорінно відрізняються від ідейно-художніх завдань пізнього Толстого. Достатньо сказати, що в образі і в долі Позднишева автора «Крейцерової сонати» цікавили, перш за все, типові риси російського інтелігента. У цій повісті, так само, як і в «Смерті Івана Ілліча» й інших творах пізнього Толстого, зроблений акцент на тому безапеляційному вироку, який виносить автор сучасному йому суспільству.

Концепція особистості в романістиці Лоуренса - це концепція «людини взагалі», це певна універсальна формула взаємодії «біологічного» й «соціального», «несвідомого» й «свідомого» і т.п. Саме в цьому розумінні романи Лоуренса - типовий приклад модернізму. І найбільш яскраво модерністський характер творчості цього англійського письменника і його концепції людини проявився в його останньому, підсумковому романі.

У модерністському романі-міфі синтезується і разом з тим заперечується попередня етико-естетична традиція - але не заради самого заперечення (це прийде потім, коли на зміну модернізму з'явиться постмодернізм), а заради утвердження принципово іншого етико-естетичного підходу, переконливої (для автора і співчуваючого йому читача) відповіді на питання, які вміли поставити, але не вміли вирішити попередники.

Саме таким твором-міфом, зі своїм синтетичним поглядом на сучасність і навіть, як ми бачили, зі своїм «культурним героєм» і став підсумковий роман Д.Г. Лоуренса «Коханець леді Чаттерлей». І саме таке ставлення до попередньої традиції (Толстого, Чехова і - в «знятому» вигляді - Достоєвського) ми виявили в цьому романі, про що підсумково йдеться у підрозділі 3.6. Текст і контекст.

Зрозуміло, російська традиція - не єдиний, а можливо, і не головний «інтекст» цього роману (можливо, що, наприклад, шекспірівські алюзії в романі Лоуренса ще важливіші для точного «зчитування» його контекстуального змісту). Однак задача виявлення «повного» контексту не входила в наші наміри, та й навряд чи вона взагалі має перспективи. Розглядаючи вплив російської класичної традиції на становлення Лоуренса-романіста і наступне подолання цього впливу в творчій полеміці з Толстим і Чеховим в його останньому романі, ми тільки пробували дослідити деякі механізми становлення зразкової структури модерністського роману (якою багато сучасних дослідників вважають романний світ Лоуренса) в його контекстуальних зв'язках з попередньою і значущою для нього реалістичною традицією.

Таким чином, від вивчення запозичень і наслідувань (творчої залежності) в ранніх романах Лоуренса ми прийшли до виявлення вільних «варіацій на тему» російської класики в час кризи рубежу 10-х і 20-х років і, нарешті, палімпсеста (співтворчості) і пародіювання (творчого заперечення) в ретельно вибудуваному інтертектсті останнього роману англійського письменника-модерніста.

англійський психологічний роман лоуренс

Висновки

У сучасному літературознавстві активно розроблюється ідея інтертекстуальності як способу існування літератури. Одним з найважливіших, найбільш поширених видів інтертекстуальності є контекстуальні зв'язки («впливи»). Формулюючи завдання даного дослідження як відпрацювання методології та методики вивчення контекстуальних зв'язків («впливів») на матеріалі вивчення впливу російських класиків-реалістів на формування нової концепції особистості в романах англійського модерніста Д.Г. Лоуренса, ми виходили з того, що естетична різнорідність досліджуваного текста (модерністського) й контекста (реалістичного) забезпечує наявність усіх різновидів контекстуальних зв'язків. При цьому в значенні Текста було розглянуто романну творчість Д.Г.Лоуренса, а в значенні Контекста - творчість найвпливовіших в Англії російських класиків-реалістів: Достоєвського, Чехова, Толстого.

У результаті проведеного дослідження між Текстом і Контекстом було виявлено всі існуючи види контекстуальних зв'язків («впливів»).

Запозичення, наслідування - у ранніх романах.

Варіації, інтерференція, палімпсест - у період творчої кризи, пошуку нових жанрових форм.

Творча полеміка, пародія - в останньому романі, основну мету якого сам письменник бачив у тому, аби лишити світові «власне слово», вказати вихід з життєво-соціального та ідейно-творчого безвихіддя кризового періоду історії (між двома світовими війнами).

Таким чином, ідейно-художні традиції російських класиків-реалістів другої половини ХІХ ст. відіграли визначну роль у формуванні оригінальної концепції особистості в романній творчості Д.Г. Лоуренса. Англійський письменник-модерніст не тільки враховував погляди Достоєвського, Чехова і Толстого на місце людини в сучасному світі, на взаємини людини й суспільства, природного й соціального в людині тощо, а й полемізував з деякими з цих поглядів, і ця полеміка органічно увійшла до ідейно-художньої тканини лоуренсівської творчості. Синтезом ідейно-художніх впливів та ідейно-художньої полеміки стала оригінальна концепція особистості, втілена Лоуренсом в його останньому, підсумковому романі «Коханець леді Чаттерлей». Відсутність розриву між реалізмом і модернізмом є важливим чинником літературної еволюції ХХ століття.

Основні положення дисертації відображено в таких публікаціях

1. Кудрик Н.А. Д.Г. Лоуренс и русская литература / Рекомендовано Министерством образования и науки Украины. К: ЗАО „НЕВТЕС», 2004. - 108 с.

2. Кудрик Н.А. «Анна Каренина» Л.Н. Толстого в жизни и творчестве Д.Г. Лоуренса Н.А. Кудрик // Русский язык и литература в учебных заведениях. - 2003. - № 5. - С. 13 - 17.

3. Кудрик Н.А. Поэтика «выдвижения». (Об особенностях использования художественных традиций Ф.М. Достоевского в ранней прозе Д.Г. Лоуренса) Н.А. Кудрик // Мова і культура. - 2003. - Вип. 6. - Т. 6/2. - С. 242 - 249.

4. Кудрик Н.А. Ранняя проза Д.Г. Лоуренса и романы Ф.М. Достоевского Н.А. Кудрик // Наука і сучасність. Зб. наук. праць - К.: Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, 2004. Т.46. - С. 217 - 223.

5. Кудрик Н.О. Лоуренс і Толстой Н.О. Кудрик // Вісник Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. - 2004. - № 7. - С. 73 - 76.

Анотація

Кудрик Н.О. «Концепція особистості у романах Д.Г.Лоуренса і традиції російської літератури другої половини ХІХ століття». - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.05. - порівняльне літературознавство. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут філології. - Київ, 2008.

У дисертації досліджена еволюція творчості видатного англійського письменника-модерніста Д.Г.Лоуренса у зв'язку з впливом на нього російських письменників-реалістів другої половини ХІХ століття Достоєвського, Чехова, Толстого. Мова йде про особливості сприйняття західними модерністами творчого доробку російського реалізму. Зазначається, що саме етичний максималізм Д.Г.Лоуренса споріднює його з російським класичнм реалізмом, з творчою позицією Ф.М.Достоєвського. У дисертації розглядається складна, жанрово розмаїта спадщина Д.Г.Лоуренса, досліджена концепція формування особистості у романах Д.Г.Лоуренса і традиції російської літератури другої половини ХІХ ст., встановлено всі види контекстуальних зв'язків (впливів), етапи формування та специфіка літературного стилю письменника. Ключові слова: модернізм, реалізм, текст, контекст, наслідування, контекстуальні зв'язки, палімпсест, пародія.

Аннотация

Кудрик Н.А. «Концепция личности в романах Д.Г.Лоуренса и традиции русской литератури второй половины ХІХ ст.» - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.05. - сравнительное литературоведение. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченка, Институт филологии. - Киев. 2008.

В диссертации исследуется эволюция творчества известного английского писателя-модерниста Д.Г. Лоуренса в связи с влиянием на него русских писателей-реалистов второй половины ХІХ ст. Достоевского, Чехова, Толстого.

Речь идет об особенностях восприятия западными модернистами творческого наследия русского реализма. Исследуется один из важных аспектов проблемы значения русской классической литературы в западноевропейском литературном процессе второй половины ХІХ ст.

Автор диссертации говорит о роли первых переводов произведений Ф.М. Достоевского, Л.Н. Толстого и А.П. Чехова в английском литературном процессе, именно переводам отводя роль «интертекста» и показывая, как некоторые нюансы перевода (например, романтизация переводчиком образа Вронского в «Анне Карениной» Л.Н. Толстого) непосредственно повлияли не только на восприятие соответствующих русских произведений Д.Г. Лоуренсом, но и на его собственное творчество. В современном литературоведении все большее признание получает идея интертекстуальности как способа существования литературы. Одним из важнейших, наиболее распространенных видов интертекстуальности являются контекстуальные связи («влияния»). Формулируя задачу настоящего исследования как отработку методологии и методики изучения контекстуальных связей («влияний») на материале изучения влияния русских реалистов на творчество Д.Г. Лоуренса, автор доказывает, что эстетическая разнородность исследуемого текста и контекста обеспечила наличие всего разнообразия контекстуальных связей. В качестве текста было рассмотрено творчество Д.Г. Лоуренса, а в качестве контекста - творчество наиболее влиятельных в Англии русских писателей Достоевского, Чехова, Толстого.

Ключевые слова: модернизм, реализм, текст, контекст, контекстуальные связи, пародия, палимпсест, концепция личности.

Summary

Kudryk N. O. «The Conception of Personality in the novels of D. G. Lawrence and the Russian literature traditions of the second half of the 19^th century.--Manuscript.

Thesis for a Candidate Degree in Philology by speciality 10.01.05 -Comparative Study of Literature-Taras Shevchenko Kyiv National University, Institute of Philology.-Kyiv, 2008.

The thesis gives the analysis of the creative evolution of the famous English writer D. G. Lawrence due to his being under the influence of the Russian writers-realists of the second half of the 19^th century: Dostoevskiy, Chekhov, Tolstoy. The research concerns the peculiarities of perception of Western modernists of the creative heritage of the Russian realism.

It is mentioned that D. G. Lawrence's ethical maximalism relates him with the Russian classical realism and the Dostoevskiy's creative position.

In our thesis the complicated multigenre heritage by D. G. Lawrence is analyzed; the conception of personality formation in the novels of D. G. Lawrence and Russian literature traditions of the second half of the 19^th century are investigated; all types of contextual links (influences), the stages of the writer's literal style formation and its specifics are determined.

Key words: modernism, realism, text, context, inheritance, contextual links, palimpsest, parody.

Размещено на Allbest.ru