Аналіз мови листів Лесі Українки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

літературний мова епістолярний

Вступ

Розділ 1. Стильова диференціація української літературної мови другої половини ХІХ століття. Формування епістолярного стилю

1.1 Коротка характеристика функціональних стилів

1.2 Формування епістолярного стилю. Взаємопроникнення стилів

1.3 Дискусії між М. Драгомановим, І. Нечуєм-Левицьким, І. Франком з приводу джерел збагачення української літературної мови

Розділ 2. Лексичний склад листів Лесі Українки

2.1 Загальна характеристика епістолярію

2.2 Склад лексики листів, що відбивають знання рідної мови авторкою

2.2.1 Синоніміка

2.2.2 Фразеологізми

3. Іншомовні слова

4. Діалектизми

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

На літературну ниву Леся Українка була виведена своєю матір'ю - рідною сестрою М. Драгоманова, письменницею Оленою Пчілкою - дуже рано. Усе в молодому житті Лесі Українки сприяло формуванню з неї поетеси, і поетеси саме української. Під керівництвом матері Леся, разом зі старшим братом Михайлом, ґрунтовно знайомиться з українською літературою. Мати уводить дітей у коло визначних діячів української культури, оскільки сім'я Косачів підтримувала зв'язки з родинами М. Лисенка та М. Старицького. Леся Українка зростала і формувалась як письменниця у тому середовищі, де постійно обговорювалися питання розвитку літературної мови, зокрема збагачення її словесних та образних засобів, переглядалися розписані на картки лексичні матеріали. Постать Лариси Петрівни Косач-Квітки - поетеси, драматурга, літературного критика, перекладача - займає почесне місце не лише в історії української літератури, яку вона підносила до європейських стандартів, але й української мови. Любов поетеси до рідного слова вимагала постійної праці над його урізноманітненням, поширенням сфер застосування та запобігання примітивізму, обмежень і штучності.

Актуальність роботи. Наше дослідження - перша спроба цілісної характеристики формування епістолярної спадщини Лесі Українки, дослідження складників мови листів письменниці, оскільки праць, присвячених цій темі, ще немає.

Мета: вивчення та аналіз мови листів Лесі Українки.

Для досягнення поставленої мети ми ставимо перед собою такі завдання:

охарактеризувати стилі української літературної мови ІІ половини ХІХ ст.;

опрацювати листи до матері та дядька М. Драгоманова (200 одиниць);

дати загальну характеристику епістолярію, поетеси;

виявити синоніми, фразеологізми, метафори, іншомовні та діалектні слова у листах Лесі.

Об'єктом наукового дослідження є епістолярна спадщина Лесі Українки.

Предмет наукового дослідження - складники мови листів Лесі Українки як показник розвитку української літературної мови другої половини ХІХ століття.

Наукова новизна. Дослідження - перша спроба цілісного викладу історії збирання і видання епістолярної спадщини Лесі Українки, аналізу надрукованих листів письменниці в джерелознавчому та текстологічному аспектах.

Практичне та теоретичне значення роботи. Фактичний матеріал та висновки дослідження можуть бути використані під час підготовки видання листів Лесі Українки, для коментарів деяких листів поетеси. Практична цінність роботи зумовлена також можливістю використання матеріалу під час вивчення історії української літератури у вищих навчальних закладах.

Теоретичною та методологічною основою роботи є праці В.М. Русанівського, П.Д. Тимошенка та використання фундаментальних методологічних принципів аналізу.

Тема пов'язана з науковою темою кафедри української мови: «Дослідження усно-розмовних форм існування української мови» (реєстраційний номер 233, 0112U002909).

Методи. Для досягнення мети і вирішення поставлених завдань ми поєднуємо описовий, порівняльно-історичний методи наукового вивчення.

Відповідно до поставленої мети та завдань сформовано таку структуру роботи: Вступ, Розділ І «Стильова диференціація української літературної мови другої половини ХІХ століття. Формування епістолярного стилю», Розділ ІІ «Лексичний склад листів Лесі Українки», Висновки, Список використаної літератури.



Розділ 1. Стильова диференціація української літературної мови другої половини ХІХ століття. Формування епістолярного стилю

1.1 Коротка характеристика функціональних стилів

Функціональний стиль - це різновид мови, який обслуговує ту чи іншу сферу суспільно-мовленнєвої практики людей і відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних засобів (лексики, фразеології, граматики, фонетики).

В українській літературній мові виділяють такі функціональні стилі : науковий, офіційно-діловий, художній, конфесійний, розмовний та масової інформації. Кожний із стилів має свої характерні риси й реалізується у властивих йому жанрах. «Однією із ознак розмежування функціональних стилів та їх жанрових різновидів може бути стилістична опозиція «книжний елемент» - «нейтральний елемент» - «розмовний елемент» [10: 43]. Виділення стилістичних опозицій ґрунтується на синонімічних відношеннях між словами, конструкціями. Оскільки суспільні функції мови часто переплітаються, то й функціональні стилі мають і специфічні елементи, і міжстильові загальномовні засоби. Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови - усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманна розмовному стилю, а іншим - переважно писемна. Оскільки останні сформувалися на книжній основі, їх називають книжними.

Кожний стиль має:

сферу поширення і вживання (коло мовців);

функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування);

систему мовних засобів (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень);

характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

свої різновиди.

Саме за наявністю книжних елементів такі стилі, як науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, зараховують до книжних стилів.

Порушити питання, доходити висновку, мати місце, висловлювати побажання - це елементи книжного. Художній стиль займає особливе місце щодо використання книжних та розмовних елементів. Природа книжності виявляється по-різному в різних функціональних стилях: у науковому стилі їх роль наближається до ролі термінів, а в художньому, крім засобу локалізації історичних подій, вони можуть бути засобом стилізації, вживаючись часто у переносному значенні [10: 11].

Науковий стиль - це мова науки, освіти, техніки. Мета мовлення - повідомлення про результати наукових досліджень, доведення теорій, обґрунтування класифікацій, гіпотез. Основні мовні засоби наукового стилю спрямовані на інформування, пізнання, вплив. Формою реалізації наукового стилю є монолог. Перша серйозна спроба поставити питання про науковий стиль української мови в теоретичному плані належить П. Житецькому (1836-1911). Він накреслив перспективу його розвитку, брав активну участь у виробленні норм українського правопису, написав глибокі наукові дослідження з історії української мови, літератури, фольклору. Проте умов для практичної реалізації цього не було ще тривалий час.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, освіті й культурі. Він виконує естетичну функцію, оскільки це стиль художньої літератури. Слово не тільки щось називає, а ще й часто, будучи художнім засобом, є знаряддям естетичного впливу на читача чи слухача. Окрім інформаційної , цей стиль також виконує естетичну функцію: впливає засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формує ідейні переконання, моральні переконання, естетичні смаки.

Офіційно-діловий стиль - це функціональний різновид мови, який використовується для спілкування у державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю, ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу фактів, документальність, об'єктивність оцінок, емоційно-експресивна нейтральність вислову.

Конфесійний стиль обслуговує релігійні потреби людей, тому для нього характерним є використання церковно-релігійної лексики, старослов'янізмів, біблеїзмів, лінгвальних формул, характерних для певної релігії. Найповніше конфесійний стиль виявляється у богослужінні. Саме тому його первісна форма - писемна - стала й усною. Меншою мірою цей стиль реалізується в проповідях. Мовлення конфесійного стилю урочисте. Йому притаманні інверсія, велика сконцентрованість маркованих одиниць, елементи прощальності [24: 284].

У розмовному стилі відсутній попередній відбір мовного матеріалу. Цей стиль виступає лише в усній формі, тоді як інші стилі мають писемну й усну форму вияву. Вживаються разом із нейтральною лексикою стилістично знижені мовні засоби: фразеологізми, діалектизми, жаргонізми. Часто вживаються в розмовній мові вигуки, повтори, вставні слова, частки, неузгоджені речення. Розмовний стиль реалізується у формі діалогу. Сферою спілкування є побутові стосунки із родичами, друзями, знайомими, мета - обмін інформацією, думками, враженнями.

Стиль масової інформації, або публіцистичний стиль, реалізується в діалозі та монолозі. Сфера вживання - суспільно-громадське життя.

Мета - обговорення, відстоювання та пропаганда важливих суспільно-політичних ідей, сприяння суспільному розвитку. Має дві форми: писемну (статті, фейлетони, нариси) та усну (публічні виступи). Для публіцистичного стилю характерне широке вживання суспільно-політичних термінів.

У сучасній літературній мові постійно виявляється тенденція до виділення і розподібнення жанрів мовлення в межах кожного функціонального стилю.

Науковий стиль представлений науковою та суспільно-політичною літературою. Стиль масової інформації може бути представлений жанром газет (в газеті за мовними особливостями в свою чергу розрізняється передова, хроніка, інтерв'ю) і публіцистичним. У художньому стилі вичленовуються жанри поезії, прози і драматургії. В офіційно-діловому розрізняється жанр міжнародно-правових документів,кодексів законів та документів діловодства [1: 43-44].

Стилістичні засоби (фонетичні, лексичні, граматичні), якими володіє українська мова, використовуються для творення текстів усіх стилів, але функціонують вони в кожному стилі по-різному Відрізняються стилі мовлення багатьма ознаками. Але спільним для них є те, що вони - різновиди однієї мови, представляють усе багатство її виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства - забезпечують спілкування у різних його сферах і галузях.

1.2 Формування епістолярного стилю. Взаємопроникнення стилів

Український епістолярій вже із самого початку ХІХ ст. визначається повнотою взаємин, багатосторонністю зв'язків. Листування в історії мови, в тому числі й літературної української, посідає досить значне місце. Воно відображає основні закономірності розвитку і загальні структурні явища української літературної мови. Багато уваги присвячено питанням українського правопису та перекладу із іноземних мов і російської. Епістолярій знайомить зі становленням норм літературного слововживання. Поширеним критерієм був узус, звичка до певної вимови. Леся Українка візначає: «Слово ясний, як і подібні до нього слова, справді можуть говоритись з різним нагоском, і се таки слід зазначувати…» (До І. Франка, 14 травня 1892) [5: 80]. Михайло Коцюбинський дуже відповідально ставився до коректури своїх творів, оскільки вважав, що помилки здатні знищити загальне враження.

Автори листів (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, П. Мирний, П. Грабовський та ін.) висловлюються проти націоналістичних пуристичних і консервативних тенденцій, засуджують великодержавний шовінізм царизму.

Листи відбивали живу народну українську мову, неминуче «олітературюючи» її. Водночас всі вони визнавали значну роль російської мови у збагаченні лексичного і фразеологічного складу української мови і розвитку її стилів. Ділове офіційне листування велося, як правило, російською мовою, дружнє, інтимне - українською, яка дедалі впевненіше входила в побут передових представників освічених верств. Листування українською мовою велося по всій території її поширення. Це забезпечувало повне охоплення всіх її діалектів [5: 162 - 163]. Не раз листами обмінювалися представники різних територій і діалектів, саме це підштовхнуло до вироблення спільних засобів оформлення й вираження думки. Переважала думка про вироблення такої мови на основі мови Наддніпрянщини, хоч було висловлене судження, що спільна літературна мова повинна ввібрати в себе літературну обробку всіх діалектів. Леся Українка в листі до О. Маковея від 16 січня 1884 р. писала: «Зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діалекта, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діалектів, без жодного насильства, сварки й колотнечі» [5: 126]. З нею одностайний і Михайло Коцюбинський. У листі до Лукича (вересень 1892 р.) він говорить про вміщену в московському часопису «Русская мысль» рецензію на видавану О.Барвінським Руську історичну бібліотеку. Автор цієї рецензії хвалить мову перекладача, який на практиці довів здатність української мови стати на рівень розвинутої літературної мови. «Ялову суперечність про нездатність українською мовою писати по-науковому, - як пише далі М. Коцюбинський, - розв'язали самі життєві факти, і те розв'язання можна привітать, як вітається все живе, культурно-поступове, до щастя та свобод людськості. Іще «патріоти» певного сорту можуть називати «жаргоном» мову, на котрій перекладено Біблію і твори Гомера, Данте, Шекспіра та ін., але факт од цього не переміняється» [5: 27]. Не раз на сторінках листів можна побачити тлумачення окремих слів і висловів української мови. У листі до В. Давидяка від 3 липня 1875 р. І. Франко пояснює вислів «зложити кості при вітцях». Цей зворот стосується живої людини: « не лиш о мертвім, але власне о живім чоловіці кажеться, напр., «рад зложити свої кості», або «не дають ми навіть костей зложити там і там» [5: 14].

Епістолярна спадщина дозволяє простежити процес засвоєння розмовно-побутовим мовленням багатьох нових слів і виразів, що раніше належали писемному різновиду української мови, а згодом увійшли до усного мовлення.

Мова листів увібрала в себе красу і велич народної мови, гнучкість її форм. В епістолярній практиці відбивався процес формування й розвитку наукового стилю української літературної мови на діалектній основі з подальшим урахуванням здобутків спорідненої російської мови, висловлення думки про лінгвістичні засади правопису, про проблеми теорії і практики перекладу, жанрового поділу літератури і фольклору.

В епістолярній спадщині, принаймні у гуманітарній сфері, активніше вживалися в листах виражальні засоби публіцистичного стилю. Це пов'язано із проблемами міста і села, культурно-соціальним становищем української мови,літератури, соціальним розшаруванням українського народу. Публіцистичні листи переповнені виражальними словами та виразами (ідеал, розвиток, пропозиція, рада, діяльність, товариство).

В надрах епістолярного стилю в приватно-діловому та офіційно-діловому листуванні закладаються основи сучасного офіційно-ділового функціонального стилю. Найчастіше це листи до видавців із приводу передплати, листи до різних громадських організацій і товариств.

Стилі літературної мови не становлять собою замкнутих систем. Між усіма стилями (і функціональними, і експресивними) існує постійна взаємодія. «Історія літературної мови, -- зазначає В. Русанівський, -- засвідчує постійну взаємодію зазначених стилів» [5: 76].

Ця взаємодія виявляється у взаємопроникненні елементів одного стилю у мовну тканину іншого. Навіть найбільш специфічні засоби певного стилю можуть використовуватися в іншому стилі. Межі між стилями рухомі. «Між стилями немає чітких меж, -- пише Н. Озерова. Можна виділити ядро типових мовних засобів (лексичних, синтаксичних, словотвірних) для того чи іншого стилю, відмітити їхню специфіку, проте межі між функціональними різновидами мовлення розмиті» [1: 45].

Від взаємодії стилів художньої літератури і публіцистики з'явився різновид нейтрального експресивного стилю - стиль доброзичливої іронії. Це спостерігається тоді, коли наукові та газетні слова стають синонімами побутових слів і в усному мовленні, і в художній літературі(виявляється у творчості Остапа Вишні).

Найбільш обмеженими у цьому відношенні є, передусім, офіційно-діловий стиль. Його потенційний словник найбільш «лімітований» серед тезаурусів письмового різновиду мови [5: 15].

1.3 Дискусії між М. Драгомановим, І. Нечуєм-Левицьким, І. Франком з приводу джерел збагачення української літературної мови

Друга половина ХІХ ст. - період подальшого поступу української культури, літератури, розвитку традицій попереднього етапу. Українська література мала специфічні національні особливості, що вирізняли її з-поміж інших літератур. Ця особливість полягала у постійному зв'язку літератури із національно-визвольним, гуманістичним рухом, що надав їй сили. На літературному процесі відчутно відбилась політична роз'єднаність нації, що й далі перебувала у складі Російської та Австро-Угорської імперій, в яких відрізнявся економічний та культурний розвиток, зокрема урядова політика. Питання стану і розвитку української літературної мови піднімалися у листах, підносячи суспільне значення активно формованого на той час епістолярного стилю.

П. Мирний виступав прихильником народної мови без домішок запозичень, був проти введення в українську літературну мову книжних слів на позначення абстрактності (незрозумілі для народу). П. Грабовський проголошував інтернаціоналістські ідеї, закликав засвоювати багатство світової культури, але залишатись на рідному ґрунті. М. Лисенко вважав необхідним, щоб громадянські діячі спілкувались між собою лише мовою свого народу.

М. Драгоманов у праці «Література російська, великоруська, українська і галицька» пише, що українська мова є дитиною російської, тому розвиток без вище названої «матері» просто неможливий. Він відзначає високий рівень розвитку російської літератури, ставлячи у приклад Грибоєдова, Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Гоголя, Тургенєва; дорікає Шевченкові за «брак освіти» та «європейської школи», що зводиться до: «воля козацька», «ревіли гармати» та недостатнє обрамлення своїх творів(«Гайдамаки», «Тарасова ніч»). Письменник доходить висновку, що всі українські твори залежать від літературного процесу в Росії, зокрема поява «Енеїди» І. Котляревського та розвиток українського романтизму і сентименталізму. Михайло Драгоманов радить усім українським письменникам «усякий раз, коли не можна знайти або придумати українського слова, у котрому б корінь був ясний і понятий», звертатись до барвистої та схожої російської мови [6: 30].

Стаття М. Драгоманова викликала значну кількість суперечок, що започаткували літературну дискусію 1873-1878 років. У ній взяли участь галицько-українські письменники старшого та молодшого поколінь, зокрема І. Нечуй-Левицький та І. Франко.

У № 2 журналу «Правда» за 1878 р. було опубліковано статтю І. Нечуя-Левицького «Сьогочасне літературне прямування». В ній письменник висловив свою думку про те, що «книжний літературний язик український повинен вироблюватись на ґрунті живого сільського язика, вигрібаючи з його нову термінологію, заміняючи суфікси, приставляючи їх до кореня народного язика» [6: 220]. Сам же він послуговується термінологічною лексикою як запозиченою із європейських мов (епос, класицизм, ідея, опозиція, містерія, реалізм, сюжет, пропаганда, символізм), так і утвореною від українських коренів(душевність, прямування, просвіта, твір, становище, книжність).

І. Нечуй-Левицький вважає думку М. Драгоманова помилковою, називає останнього «паном Українцем». Письменник зазначає: «..бо виходить на ділі, що дочка або перевесниця, або старша на літа від своєї мами… Шановний пан Українець, познаходивши в великоруській літературі батьків та кумів для українських письменників, забув знайти там такого кума, що держав до хреста Шевченкову музу…» [6: 218].

Письменник наголошує на трьох принципах функціонування літератури: реальність, народність і національність, які часто сплітаються в єдине ціле. Він вказує на те,що в українській літературі із самого початку ХІХ століття ці три принципі присутні,а в російській літературі - не зазначено будь-яких проявів національності та народності.

І. Франко у праці «Література, її завдання і найважніші ціхи» аналізує статтю програмової редакції «Правда», котра була без підпису автора. У статті без підпису подано інформацію про те, що Україна і Росія не можуть мати чогось спільного, зокрема літератури. Іван Франко вважає цю позицію справедливою, оскільки невідомий автор подає приклад галицької літератури, яка розвивалася самостійніше. Водночас Іван Якович зазначає: «Розуміється, держава московська, її жандарми та чиновники і їх гніт на всяку свобідну думку - одно діло, а література російська з Гоголями, Бєлінськими, Тургенєвими, Добролюбовими, Писарєвими, Щаповими, Решетниковими та Некрасовими - зовсім друге діло» [6: 80]. Він розуміє, що кращі традиції російської мови є необхідними для засвоєння українською.

І. Франко, слідом за І. Нечуєм-Левицьким, виділяє принципи, за якими має оформлюватись література - реальність, національність, народність. «Сама ціль літератури - служити народові - вимагає, щоби вона була для нього зрозумілою» [6: 85]. На думку І. Франка, Флобер, Гончаров, Толстой, Діккенс, Золя мають зблизити інтелігенцію із народом, наповнити літературу змістом для уникнення її перетворення у пусту забавку.

І. Франко вважав, що необхідна єдність української мови від сходу до заходу, котра передбачатиме включення деяких специфічних рис місцевих форм. Письменник мав на увазі орієнтацію на наріччя Надніпрянщинни та Галичини.

Думку М. Драгоманова підтримали майже всі соціалісти 70-90-х років, ідею самосвідомості українства поділяли І.Франко, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, М. Павлик. Кожен із них розумів необхідність національного відродження України. Усвідомлення та погляди на соціальну дійсність у прихильників обох сторін значно відрізнялись, що і стало поштовхом для літературної дискусії 1873-1878 років.



Розділ 2. Лексичний склад листів Лесі Українки

2.1 Загальна характеристика епістолярію

Листи Лесі Українки - цінне джерело для вивчення її біографії, творчості, для висвітлення участі письменниці у революційно-визвольному русі. Її листи є першоджерелом для вивчення передової суспільно-політичної думки в Україні.

Епістолярна спадщина Лесі Українки в зібранні творів у 12-ти томах складає 10-й (1876-1897), 11-й (1898-1902) і 12-й (1903-1913) томи. Історія збирання і публікації їх сягає 1911 року. Саме тоді М. Павлик опублікував у виданні «Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом», т. 8 (Чернівці, 1911, с. 212, 221-222, 237-238), три листи Лесі Українки. Це була єдина публікація її листів до Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Зібрання творів у 12-ти томах є найповнішою публікацією епістолярію Лесі Українки. Чимало листів підготовлено до друку вперше, розширено і доповнено науковий коментар, уточнено датування окремих листів тощо. Так, у цьому томі подано перші чотири дитячі листи Лесі Українки та лист до матері, написаний через кілька днів після складної хірургічної операції у 1883 р. Понад 90 листів із цього тому хоча і були відомі, але в зібрання творів Лесі Українки включаються вперше.

З'являлися час від часу публікації її листів у різних виданнях:

Кримський А. Розвідки, статті та замітки. І-XXVII. К., 1928, с. 365-367 (лист до А. Кримського);

журнали «Червоний шлях», 1923, кн. 4-5, 6-7, 8 (8 листів до матері, один до батька, 2 до брата Михайла);

«Україна», 1924, кн. 1-2, с. 168-170 (листи до M.M. Коцюбинського);

«Україна», 1926, кн. 2-3, с. 181 (лист до М.П. Старицького);

глухівський альманах «Вперед», 1928 (3 листи 1911-1913 pp. до Ф.П. Петруненка) тощо.

Другим центром зосередження епістолярію Лесі до 1939 року був Львів. У фонді бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка частково збереглися листи Лесі Українки до І. Франка, М. Павлика та В. Гнатюка. Окремі публікації листів з'явились у цей час і в Галичині:

в журналі «Літературно-науковий вісник» (1925, кн. 10) - 6 листів до Н. Кибальчич-Козловської;

в журналі «Нові шляхи» (1930, кн. 2, 6, 7) М.Д.Деркач опублікувала деякі листи до М. Павлика;

1938 року В. Сімович здійснив публікацію листів Лесі Українки до О. Маковея [21: 498-499].

Сьогодні епістолярна спадщина Лесі Українки складає понад 750 листів. Значну кількість листів Лесі Українки зібрала її сестра Ольга Петрівна Косач-Кривинюк. У неї зосереджувалися автографи, копії листів із закордонних архівів. У зібранні О. Косач-Кравинюк збереглися копії листів Лесі Українки до М.П. Драгоманова та його родини, які вона зробила із копій письменника Гліба Лазаревського. Він зняв копії із автографів Лесі Українки, що вберігалися у Варшаві. Зараз понад 50 копій листів до М.П. Драгоманова і його родини зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР (ф. 2, № 1548). Відома дослідниця життя і творчості Лесі Українка М.Д. Деркач вберегла копії 28 листів (1888-1894 pp.) до М. Драгоманова (ф. 2, № 1220-1227).

Разом із копіями О.П. Косач-Кривинюк та М.Д. Деркач до війни (1939 р.) було зібрано 230 листів, із яких лише близько 30 було опубліковано [21: 503].

Епістолярна спадщина Лесі Українки - це листи до рідних(матері, батька, брата, сестри, родини Михайла Драгоманова, тітки Олена Антонівна Тесленко-Приходько) та представників літературного, мистецького світу - І.Я. Франка, M.І. Павлика, О.Ю. Кобилянської, В.С. Стефаника, Надії Кибальчич, О.С. Маковея, М.М. Коцюбинського, Б.Д. Грінченка, Ф.М. Колесси та інших, російських письменників і критиків - В.О. Поссе, Є.М. Чирикова; гpoмадських діячів - В.Г. Крижанівської-Тучапської, учительки народних шкіл А.С. Макарової; етнографічної комісії та бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка у Львові, багато інших осіб і установ).

Зараз відомо понад сорок адресатів Лесі Українки, листи до яких зібрані частково. Із листування з Mихайлом Коцюбинським виявлено лише 3 листи. Активно листувалася Леся Українка із редактором російського прогресивного журналу «Жизнь» В.О. Поссе, з критиком П.М. Ге. Уже під час підготовки цього видання в журналі «Вопросы литературы» (1975, № 1) опубліковано ще три її листи до В.О. Поссе. Леся Українка листувалася із пропагандистом марксизму С.К. Мержинським,із соціал-демократом П.Л. Тучапським, з товаришкою юнацьких років Манею Бинковською. Тривають розшуки листів Лесі Українки до Антона Ляхоцького, Климента Квітки. Писала Леся Українка листи до «Русского театрального общества» в Москву, до редакції журналів «Вестник Европы», «Мир божий», «Русская мысль», в які вона після закриття журналу «Жизнь» слала свої статті. Значно ширшим було листування із М.Ф. Комаровим і його дочками, Галиною та Маргаритою. Мабуть, назавжди втрачено значну частину листів до брата Михайла і його дружини О.Є. Судовщикової [17: 473].

За останні десятиріччя дослідниками здійснено чимало цінних публікацій листів Лесі Українки з науковими коментарями, поясненнями, примітками. Ці публікації підготовлені на основі автографів, зосереджених у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР у фондах Лесі Українки (ф. 2), І. Франка (ф. 3), О. Кобилянської (ф. 14), М. Павлика (ф. 101). Найголовніші із публікацій повоєнних років:

«Леся Українка. Збірник. До 75-річчя з дня народження» (Львів, 1946, с. 45-58) - листи до Ф. М. Колесси 1908-1913 pp.;

«Радянське літературознавство», 1948, № 9, с. 128-150 - до І.Я. Франка, О.П. Косач (матері), А.Ю. Кримського;

Украинка Л. Собр. соч. в 3-х томах, т. 3. М., 1950;

Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вил. 1. К., 1954 (до I.Я. Франка, до О.Ю. Кобилянської); вип. 2, 1956 (до родини Драгоманових);

Українка Л. Твори в 5-ти т., т. 5. Листи 1881-1913. К., 1956 (у томі надруковано 465 листів до 28 адресатів, більшість листів надруковано вперше);

Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. Вип. 3. К., 1960, с. 9-109 (до Є.І. Драгоманової, О.П. Косач (матері), Г. Хоткевича, М. Павлика та ін.);

Украинка Л. Собр. соч. в 4-х т., т. 4. М., 1957 (частину листів у перекладі російською мовою, в уривках, надруковано вперше);

«Літературна Україна», 1965, 5 квітня (до М. Аркаса);

«Вітчизна», 1964, № 11, с. 174-176 (шість листів до В. Гнатюка);

«Радянське літературознавство», 1965, № 6, с. 80-86 (до Б. Грінченка і А. Кримського);

Українка Л. Твори в 10-ти т., Т. 9, 10. К., 1965 (тут надруковано 395 вибраних із попередніх публікацій листів Лесі Українки до 40 адресатів) [21: 533].

Листи вона писала українською мовою. До російськомовних адресатів зрідка писала російською. Питання мови як найважливішої ознаки національної свідомості було важливим для Лесі Українки. Свої думки, враження, оцінки наукових, культурних подій і звичайні побутові турботи вона передавала рідною материнською мовою. Для письменниці було принциповим зізнання: «ніколи іншою мовою, як тільки своєю, листів не писала і, певне, не писатиму» [21: 91].

Після звільнення з-під арешту в 1907 р. Леся Українка в листі до матері від 24 січня 1907 р. з приводу обшуку писала: «Добре, що мої уліти (так жартівливо Леся Українка називала рукописи творів. - ред.) всі дома зостались, а листів сливе не було, бо я взагалі не бачу потреби збирати архів - без нього далеко приємніше жити, а то от, наприклад, ти нащось замкнула у вертіко пару одкриток Галайди (Г. Хоткевича. - ред.) до мене, то їх все одно забрали, куди не слід. Положим, картки самі пустячні, як взагалі буває, але я не люблю, щоб і конверти а моїх листів діставались у чужі руки» [23: 176].

Ця заява Лесі Українки дає підставу думати, що вона взагалі не зберігала листів. Будучи майже весь час у далеких подорожах і роз'їздах, часто змінювала місце проживання, свідомо не хотіла возити їх із собою. Автори приміток до п'ятого тому (Українка Л. Твори в 5-ти т. К., 1956, с. 673) зауважують, що незважаючи на такі обставини, Леся Українка старанно зберігала автографи своїх творів, особливо пошкоджених або забракованих цензурою, записи народних пісень і дум, важливіші книги з своєї бібліотеки, інколи пересилаючи їх при переїздах на збереження до Наукового товариства імені Шевченка у Львові чи до сестри О. П. Косач-Кривинюк.

Десятий том зібрання творів Лесі Українки у 12-ти томах охоплює майже всі відомі сьогодні листи Лесі Українки за 1876-1897 роки, автографи яких зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР чи в інших сховищах колишнього Радянського Союзу.

При підготовці до друку здійснена відповідна редакторська робота. Авторські скорочення розкриваються у квадратних дужках. Непрочитані слова, а також пошкоджені місця автографів зазначено квадратними дужками із трьома крапками.

Назви творів, журналів, а також цитати з творів, які Леся Українка наводить то в лапках, то без лапок, подаються в лапках відповідно до сучасних правописних норм. Авторські підкреслення виділяються напівжирним шрифтом.

Авторські дати в точній транскрипції їх подаються на тому місці, де їх поставлено в листі. Як правило, Леся Українка ставила дати на початку листа вгорі з правого боку. Лише в окремих випадках дата стоїть посередині або з лівого боку і зовсім рідко - в кінці листа. Багато листів не датовано взагалі. У тих випадках, коли листи не датовані, дату вставлено на підставі аналізу різних фактів і змісту листа. До кожного листа зліва вгорі над текстом подано редакторську дату (число, місяць, рік) та зазначено місце написання листа. Всі редакторські дати подано за новим стилем.

Закреслені в тексті листів слова не відновлюються, очевидні описки і пропуски літер виправлено без застережень. Окремі листи подаються з незначними скороченнями переважно інтимного характеру. Ці скорочення позначено трьома крапками в квадратних дужках.

Примітки до кожного листа містять таку інформацію: дата і місце публікації листа, за яким джерелом друкується в даному виданні (першодрук, автограф, копія автографа), місце і фонд зберігання автографа, обґрунтування, в разі потреби, датування. Коментуються місця і вислови, що можуть викликати неясність у читача (вказано на джерела більшості цитат, використаних у листі, наведено короткі довідки про згадуваних осіб, розкрито зміст подій, про які йде мова, наведено точні бібліографічні дані творів, які згадуються в листах часто описово і недосить точно). Наприкінці примітки до окремих листів подано (або зазначено) дописки, якщо такі є, інших осіб, зроблені після тексту Лесі Українки.

Епістолярій Лесі Українки дозволяє простежити процес засвоєння розмовно-побутовим мовленням багатьох нових слів і виразів, що увійшли до усного мовлення. Листи «оживляли» Лесю, тому іноді вона за день писала до десяти листів. Кожен лист доносить до нас думки, почуття, настрої, які велика поетеса переживала у конкретний момент. Усі вони глибокі, щирі.

2.2 Склад лексики листів, що відбиває знання рідної мови авторкою

2.2.1 Синоніміка

Як синонім до традиційного виразу «Ваша ласка» (тобто доброзичливість, прихильність), широко вживаного в епістолярній ввічливості ХІХ-початку ХХ ст., у листах поетеси іноді трапляється шанобливе утворення «Ваша ґречність»: «...я як раз повинна просити Вас зробити мені ласку велику і помогти мені у моїх деяких справах. Я знаю, що не годиться так користуватись Вашою ґречністю, що се виходить, коли мед, то й ложкою, але я не маю до кого вдатись і сподіваюсь, що ви мені ви бачите мою напасність» [23: 166].

У діалогах із мамою та дядьком Михайлом Драгомановим Леся Українка в основному використовувала лексему дорогий/дорога, дорогая.

Лексема люба (і не лише в початкових звертаннях) належить до домінуючих (зі 138 початкових звертань 128 - люба мамочко). Вона є не просто відображенням постійності її внутрішнього стану і ставлення до матері, а й виступає стилістичним маркером.

В одному із листів Лесі Українки знаходимо коментар самої авторки щодо мотивації вживання цього звертання як найулюбленішого: «Люба мамочко! Хоч ти іронізуєш над сим виразом в наших листах, але я скажу тобі, що пишу його завжди од щирого серця, а не для лицемірства та облесливості. Ти маєш право вилаяти мене добре, коли я довго не пишу, але таких вразливих речей, яких ти понаписувала в своєму останньому листі, я все-таки не заслужила і не заслужу ніколи» [21: 193]. Отже, використання синоніма «любий» (милий/мила) у спілкуванні з мамою був для Лесі усвідомленим і виваженим, а не механічним використанням етикетного стереотипу.

Найбільше своєрідності поетеса виявляє в доборі іменникових та прикметникових синонімів. Письменниця надає перевагу назвам барва над краска, веселка над райдуга, вітрила над парус, родина над сім'я, троянда над рожа, шати над одяг; блакитний переважає над голубий, пишний над розкішний, барвистий над кольоровий. Улюбленими словами Лесі є промінь, коханий(по відношенню до людей, предметів: надія кохана, квіти кохані), з дієслів - вабити. Вона часто бере синоніми із рідних волинських говірок: напрасний(раптовий), недосвіт(ранковий мороз), кмет(селянин).

Подамо найбільш типові приклади із листів Лесі до матері і дядька: всею - всією, час - година, дальші - подальші, спішився - поспішав, розумний - розумливий, дарунок - подарунок - дар, занятія - заняття, пустиня - пустеля, одвикла - відвикла, тяжко - важко, буря - хуртовина позавтрьому - післязавтра, кінчаю - докінчую - закінчую, одпочивання - відпочинок, боронять - забороняють, воліла - мріяла, страх - сильно - дуже, горчишник - гірчичник, стяга - стежка, ростина - рослина, поміч - допомога, чудно - дивно, припадкове - випадкове, трудно - важко, завчасу - завчасно, блуканина - блукання, хутко - скоро, привичка - звичка, перше - спочатку, сковзалка - сковзанка, одлига - відлига, надівати - одягати, толк - користь, ждали - чекали, нема - немає, обіщала - обіцяла, вкупі - разом, заміри - наміри, знов - знову, одежа - одяг, місцина - місце, лютість - лють, обридло - набридло, ймення - назва, маса - багато, благо - добро, остатнього часу - останнім часом, скінчила - закінчила, зосталась - залишилась, одкритка - листівка, смуток - сум, докінчені - викінчені - закінчені, одбилось - відбилось, спекота - жара - спека, зараз - одразу, допевнилась - впевнилась.

Виявляючи великий потяг до нагромадження слів, поетеса рідко до вдається нагромадження синонімів у листах.

2.2.2 Фразеологізми

В епістолярних текстах Лесі Українки зафіксовано фразеологізми, які здебільшого виконують функцію:

коментаря до листовної інформації, зокрема її важливості:

«Згоріти п'єса не могла, бо то було багато пізніше моєї посилки. Розписка у мене єсть - ховаю як зіницю ока» [22: 120];

функцію автокоментаря:

«Нічого особливого не було,вдень я навіть була зовсім здорова, хіба що голова морочилась трохи,але ввечері якась дрож напала…» [17: 55];

«Оце спішу писать, бо ніколи, не стільки роботи, скільки стан душі як у чорта перед утренею - сього вечора читаю в Літературному товаристві реферат про буковинських белетристів» [22: 113];

«От і знов беруся здіймати сізіфовий камінь догори!..» [16: 58];

«...а тільки пишу коротко, як треба кого вилаяти, отоді вже - раз та гаразд!» [16: 129].

Серед фразеологізмів вирізняється група біблійних фразеологізмів, цитат зі Святого Письма (біблеїзмів), наприклад: по ділах їх пізнаємо їх [21: 324 ], око за око [21: 342], хліб насущний [21: 376].

З метою вираження прихильного ставлення до своїх адресатів Леся послуговувалася низкою етикетних фразеологізмів(прикметники у формі найвищого ступеня порівняння): «З найвищою повагою зістаюсь»; «З найбільшою пошаною»; «З найглибшою повагою до Вас». Особливо частотним у її листах був фразеологізм з поважанням: «З найбільшим поважанням»; «З найглибшим поважанням»; «З найщирішим поважанням»; «...з правдивим і найглибшим поважанням».

Фразеологізми у листах Лесі є засобом мовної індивідуалізації, політичної або літературної спрямованості. Вони свідчать про те, що авторка не лише була ознайомлена із українським фольклором, а й майстерно включала фразеологічні вирази до складу своїх листів.



3. Іншомовні слова

«Серед киян молодих остатнього часу починає ширитись європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою» - пише Леся у листі до дядька М. Драгоманова [21: 85]. Письменниця розуміла, що іноземні мови дадуть доступ до європейської літератури та культури. Як від літератури, так і від мови вона, за словами В. Сімовича, «вимагала того, що ми тепер називаємо європейськістю, домагалася такої ширини та глибини,які робили б її цікавою всім, а не тільки, мовляв, „українському хуторянинові”» [12: 236].

Саме тому, крім української мови, Леся Українка дуже часто вдавалася до цитувань чужими мовами.

Латина: «…бо учеників тільки двоє залишилося, а то всі повтікали від хамсину (alias - самум) так само, як і ті міліонери, що давали мені перекладати торгові контракти…» («Інакше» (лат.). - Ред.) [23: 307]; «Тут були бунти у всіх середніх школах, в тім числі і в жіночих, в інституті „благородных девиц ” і (horribile dictu!) в єпархіальному училищі» («Страшно вимовити!» (лат.). - Ред.) [23: 128].

Французька: «В Києві буде la saison morte…» («Мертвий сезон» (франц.). - Ред.) [22: 33]; «...і се краще, бо мені щось не сприяв сей faux printemps» («Обманлива весна» (франц.).- Ред.) [21: 208]; «Чує моє серце, що знов почнеться нова серія крутійства і всяких misиres» («Нещасть» (франц.). - Ред.) [23: 338]; «…бо я не в таких все-таки фамільярних відносинах з Феокистою Семенівною, щоб бути її souffredouleur» («Страшно вимовити» (франц.). - Ред.) [23: 127-128].

Німецька: «Хотять вони видавати популярні книжечки і різні Schriften» («Писання» (нім.). - Ред.) [22: 91]; «Ну, та es ist eine alte Geschichte» («Це стара історія» (нім.). - Ред.) [21: 202]; «...то я сама була не в такому стані, щоб починати Wasserkur» («Лікування водою» (нім.). - Ред.) [22: 46].

Італійська: «Veder Napoli еpoi morire («Побачити Неаполь, і потім вмерти» (італ.). - Ред.), - кажуть люди, ну і я кажу те саме, тільки не про Неаполь [21: 159]; «…то не повинен би так предаваться dolce far niente («Солодкому безділлю» (італ.). - Ред.) [21: 31];

Польська: «…to taka stara rzecz» («Це така стара річ» (польськ.). - Ред.) [21: 30]; «От перша перешкода - moje mile zdrowie i powodzenie» («Моє миле здоров'я і успіх» (польськ.). - Ред.) [21: 36].

Епістолярні тексти Лесі Українки до матері містять чимало інформації, представленої шляхом цитування (прямого, безпосереднього і непрямого). Зафіксовано значну кількість цитувань відомих письменників (зокрема, поетів), частина з яких були улюбленими авторами Лесі Українки (твори деяких із них вона перекладала). До найчастіше цитованих належать Г. Гейне «Nennt man die grуssten Schmerzen, so wird auch das meine genannt («Коли назвуть найтяжчі страждання, тоді і моє назвуть» (нім.). - Ред.), - сказав Гейне, і я скажу за ним…» [22: 28-29] і П'єр-Жан Беранже «Чогось мені дуже шкода Заньковецьку, все вірші Беранже згадуються: „Encore une etoile, qui file, file et disparait” («Ще одна зірка, що падає, падає і зникає» (франц.). - Ред.), вона зробила на мене симпатичне, хороше враження, і жаль мені її» [22: 135].

У листах до матері та дядька знаходимо достатню кількість «чужих» слів, які письменниця часто використовує, але передає на письмі українськими літерами. Використовує їх Леся Українка доречно і часто, що свідчить про високий рівень розвитку української мови, обізнаність та інтелектуальність Лесі.

Найчисельнішу групу становлять назви на позначення культурницьких явищ, понять: історик, трубадур, делегат, утопійці, класицизм, новоромантизм, натуралісти, декадент, філософ, символісти, фарисеї, деїсти, москвофіл, орнаментика, драма-феєрія, ентузіазм, літературність, фортепіано, антракт, європеїзм, президенція, абзац, схоластика, фокус, спектакль, репетиція, естетичний, паралітики, фаворит, етюд, республіканець, еволюція, кореспондент, географія, белетристика, театр, класичний, актор, сюжет, єпархія, ансамбль, арія, інтелігенція, торшер, плісе, принцеса, цар, індиферентність, конфідент, пуритани, фізіономія, декаданс, тенденційність.

В листах зустрічаємо найменування осіб за проживанням: еллінка, олімпієць, троянці, мірмодонці, араби, італьянчики, швейцари. Менш репрезентовані назви осіб за віковими та родинними стосунками: кузин, кна-кна, матрона, мадонна, кавалер. Зустрічаються і медичні терміни, з допомогою яких Леся Українка описувала свій стан: хірургія, фельдшерка, доктор, операція, фізіологія, масаж.

Вживання чи невживання іншомовних слів найчастіше зумовлене почуттям міри, глибоким розумінням доцільності використання словесних форм, які були властиві манері написання Лесі Українки.



4. Діалектні слова

У мовних питаннях Олена Пчілка була ученицею і здебільшого послідовницею М. Старицького, вона схвалювала і використовувала у своїх творах його ж практику «кування» нових слів та вишукування їх по говірках. Ця ж практика безпосередньо прищеплювалась Лесі Українці,що із повагою ставилась до М. Старицького, прислухалась до його порад. Цілком зрозумілим є те, що уся система усної розмовної мови з її фонетикою, морфологією, загальновживаною лексикою і фразеологією, ще з дитячих років повинна була передатися Лесі від матері. Матір була носієм полтавських говірок Гадяччини, батько - вихідцем із північної Чернігівщини, вживав у своїй мові білорусизми і русизми. Значну частину внесли говірки Волині, де народилась письменниця і провела майже всі свої дитячі та юнацькі роки, - очевидно, найбільше з лексики й словотвору, частково з фразеології та морфології [10: 82-83].

В. Чапленко писав: «Незалежно від діалектних явищ її мова надзвичайно багата лексично, граматично й фразеологічно. В цьому розумінні вона використала українську народну мову так, як не використав ніхто інший з українських письменників. Це багатство чарує читача особливо в її пізніших драматичних поемах» [5: 232].

Найбільш вживаними діалектними словами у листах Лесі до матері та Михайла Драгоманова є: сей - цей, памнять - пам'ять, скіко - скільки, славно - файно - гарно, Басарабія - Бессарабія, потік - струмок, себто - тобто, на їх - на них, поздоровляю - вітаю, хтіла - хотіла, налягати - наполягати, лічення - лікування, слабі - хворі, хутко - швидко, сливе - майже, ачей - рідко, нидіти - животіти, доконче - дуже, тута - тут, тепера - тепер, споритись - сперечатись, поклеп - наклеп, подоріж - подорож, карточка - фотографія, бумага - папір, аж - коли, аще - як, виладновувати - залагоджувати, багацько - багато, стріла - зустріла, тетраді - зошити, блескот - блиск, межи - між, взимі - взимку, розтроюджувати - роз'ятрювати, поможеться - допоможе, питаннів - питань, по розмірі - за розміром, буйвате - бувайте, услів'я - умови, єсть - є, пожду - почекаю, Ізраель - Ізраїль, пашпорт - паспорт, виводити - робити висновок, почувати - розуміти, бідити - бідувати, коб - щоби, хоць - хоч, жаский - жорстокий, подоріж - подорож, тра - треба, троха - трохи.

Загальна особливість волинських говірок полягає в їх спорідненості із середньо-наддніпрянським південно-східним говором.. Західно-поліський говір характерний тим, що в ньому поєднуються особливості північного наріччя з рисами південно-західних говорів. Слід зазначити, що західно-поліські говірки в мові Лесі Українки відбиті головним чином у лексиці. Фонетичні і граматичні ж особливості західно-поліських говірок авторка відображала тільки зрідка.



Висновки

Епістолярій Лесі Українки складає 10-й (1876-1897), 11-й (1898-1902) та 12-й (1903-1913) томи. Вперше їх опублікував М. Павлик у 1911 році.

Ми охарактеризували стилі української літературної мови ІІ половини ХІХ ст.; опрацювали листи до матері та дядька М. Драгоманова (200 одиниць); дали загальну характеристику епістолярію, поетеси; виявили синоніми, фразеологізми, метафори, іншомовні та діалектні слова у листах Лесі.

Проаналізовано погляди І. Франка, М. Драгоманова та І. Нечуя-Левицького з приводу джерел збагачення української літературної мови. Праця М. Драгоманова «Література російська, великоруська, українська і галицька» дала початок літературній дискусії 1873-1878 років. Погляди письменника на національне питання були новими і незвичними і для тогочасного українського суспільства. Він намагався довести, що причиною відсталості українофільства, зокрема української мови та літератури є надання переваги націоналізмові над російськими ідеями.

Праці Л.І. Мацько, В.М. Русанівського, В.В. Німчука, І.І. Огієнка стали основою для теоретичної частини роботи. Для написання практичної частини роботи ми опрацювали статті П.Д. Тимошенка; 10-ий, 11-ий та 12-ий томи Зібрання творів у 12-ти томах листів Лесі Українки, звідки добирався фактичний матеріал. Для виявлення синонімів, фразеологізмів, іншомовних та діалектних слів використано такі словники:

Сучасний словник іншомовних слів: близько 20 тис. слів і словосполучень / НАН України. Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні: уклад. О.І. Скопненко, Т.В. Цимбалюк. - К.: Довіра, 2006. - 789 с.;

Ужченко В.Д. Фразеологічний словник української мови / В.Д. Ужченко, Ужченко Д. В. - К.: Освіта, 1998. - 224 с.

Словник синонімів української мови / Л.М. Полюга. - К.: Довіра, 2001. - 477 с.

Словник поліських говорів: уклад. П.С. Лисенко. - К.: Наук. думка, 1974. - 260 с.

Синоніміка відкриває великі можливості для виявлення майстерності Лесі Українки. Найбільше виявлено іменникових та прикметникових синонімів. Значне експресивне навантаження несуть тісні синонімічні пари: тяжко - важко, думки - гадки, розважати - гадати. Фразеологізми у листах Лесі Українки є засобом мовної індивідуалізації, політичної або літературної спрямованості. Письменниця записувала їх по пам'яті, тому не завжди точно. До 90-х років мова Лесі була менш метафоризованою. Починаючи із 1891-1892 років епістолярій авторки поповнюється великою кількістю прислів'їв, приказок. Найбільше було виявлено іншомовних слів. Леся знала німецьку, англійську, польську, грецьку, латинську, болгарську, італійську, іспанську, грузинську мови, тому вільно могла цитувати із них. Найбільше - із польської, французької, італійської, німецької та латини. Багато слів було засвоєно Лесею, які вона передавала з допомогою фонетичних, граматичних та лексичних засобів української мови. Це є показником індивідуального достатньо високого рівня ерудиції. Письменниця не лише брала «чуже», а й переносила його на все українське.

Діалектизми у листах часто поєднуються, навіть тісно переплітаються із русизмами, оскільки батько Лесі вживав білорусизми та русизми. Дещо, безумовно, письменниця взяла із полтавських та волинських говірок, серед яких вона виростала.



Список використаної літератури

1. Арешенков Ю. Класифікація функціональних стилів і вивчення стилістики у вищій та середній школі / Ю. Арешенков / Укр. мова і літерат. в шк. - 1993. - № 1. - С. 43-45.

2. Бабишкін О. Леся Українка. Життя і творчість / О.К. Бабишкін, В. Курашова. - К.: Держлітвидав України, 1955. - 475 с.

3. Бичко А. Леся Українка: Світоглядно-філософський погляд / А. Бичко. - К.: Український Центр Духовної культури, 2000. - 186 с.

4. Єрмоленко С.Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С.Я. Єрмоленко, С.П. Бибик, О.Г. Тодор. - К.: Либідь, 2001. - 224 с.

5. Жанри і стилі в історії української літературної мови / [ В.В. Німчук, В.М. Русанівський, І.П. Чепіга та ін. ]; відп. ред. В.В. Німчук. - К.: Наук. думка, 1989. - 450 с.

6. Історія української літературної критики та літературознавства. Хрестоматія. У трьох книгах. Книга друга: навч. посібник / упоряд. П.М. Федченко. - К.: Либідь, 1998. - 352 с.

7. Курс історії української літературної мови: в 2 т. / за ред. І.К. Білодіда. - К.: АН УРСР, 1958. - Т. 1. - 595 с.

8. Мацько Л.І. Мовотворчість Лесі Українки / Л.І. Мацько, О.М. Сидоренко // Дивослово. - 2002. - № 3. - С. 14-16.

9. Мороз М. О. Літопис життя та творчості Лесі Українки / М. О. Мороз - К.: Наук. думка, 1992. - 120 с.

10. Мова і час: розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови / за редакцією В.М. Русанівського. - К.: Наукова думка, 1977. - 235 с.

11. Огієнко І.І. Історія української літературної мови / І.І. Огієнко. - К. : Наша культура і наука, 2001. - 490 с.

12. Панько Т.І. Інтелігентність нашого мовлення / Т.І. Панько // Молодь України. - 1992. - 4 грудня. - С. 236.

13. Русанівський В.М. Історія української літературної мови: підручник / В.М. Русанівський. - К.: АртЕк, 2001. - 392 с.

14. Святовець В.Ф. Епістолярна спадщина Лесі Українки: листи в контексті художньої творчості / В.Ф. Святовець. - К.: Дніпро, 1981. - 183 с.

15. Словник поліських говорів: уклад. П.С. Лисенко. - К.: Наук. думка, 1974. - 260 с.

...