Творчість Михайла Ялового (Юліана Шпола) в українському літературному процесі 1920-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Ушкалов Олександр Леонідович

УДК 821.161.2.“19”

ТВОРЧІСТЬ МИХАЙЛА ЯЛОВОГО (ЮЛІАНА ШПОЛА)

В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ 1920-Х РОКІВ

10.01.01 Ї українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ - 2009

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана на кафедрі української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди Міністерства освіти і науки України, м. Харків.

Науковий керівник:

кандидат філологічних наук, доцент

МЕЛЬНИКОВ Ростислав Володимирович,

Харківський національний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди,

доцент кафедри української та світової літератури.

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор

БІЛОУС Петро Васильович,

Житомирський державний університет імені Івана Франка,

професор кафедри українського літературознавства та компаративістики;

кандидат філологічних наук, доцент

СОЛОВЕЙ Олег Євгенович,

Донецький національний університет,

доцент кафедри історії української літератури і фольклористики.

Захист відбудеться 23 лютого 2010 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий 22 січня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г. М. Нога

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Український ренесанс 1920-х рр. на сьогодні є предметом пильної уваги з боку істориків літератури. Недарма останнім часом з'явилося чимало ґрунтовних праць, присвячених окремим тогочасним письменникам. Серед них монографії В. Агеєвої «Поетика парадокса. Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича», Ю. Безхутрого «Хвильовий: проблеми інтерпретації», Р. Мельникова «Майк Йогансен: ландшафти трансформацій», С. Лущій «Художні моделі буття в романах В. Підмогильного», М. Тарнавського «Між розумом та ірраціональністю: Проза Валер'яна Підмогильного», Г. Хоменко «Юрій Яновський: танатологічна версія ранньої творчості», статті про життя та творчість Миколи Куліша, Тодося Осьмачки, Володимира Свідзінського, Михайля Семенка, Ґео Шкурупія. Проте творчість деяких інших авторів 1920-х рр. і досі залишається в тіні. Тут можемо назвати, зокрема, імена Олекси Влизька, Марка Вороного, Якова Савченка. До таких авторів належить і Юліан Шпол (він же Михайло Яловий), якого дуже добре знали у 20-х Ї на початку 30-х рр. минулого століття як активного журналіста, видавця, громадського діяча, письменника, перекладача й одного з найближчих друзів Миколи Хвильового. Тим часом на сьогодні його життя та творчість залишаються майже невідомими. У літературознавстві радянської доби Юліанові Шполу приділяли мало уваги бодай уже тому, що офіційно постанову про його реабілітацію було підписано лише 25 лютого 2003 р. Наприклад, у п'ятитомовому біо-бібліографічному словнику українських письменників про цього автора не згадано жодним словом, а в біо-бібліографічному довіднику, впорядкованому О. Килимником та О. Петровським, уміщено лише невеличкий текст на кілька рядків. Власне кажучи, радянські літературознавці якщо й згадували Михайла Ялового, то здебільшого або в “обоймі” хвильовістів, або як першого президента ВАПЛІТЕ, або як одного з поетів-футуристів. Лише в 1990-х рр. почали з'являтися більш-менш докладні біографічні відомості про письменника в довідкових джерелах, окремі статті про життя та творчість Ялового в підручниках з історії української літератури ХХ ст., а також короткі огляди його творчості в спеціальних монографічних розвідках, як-от невеличкий розділ у книзі О. Ільницького «Український футуризм (1914--1930)». Автор дисертації також розглядав біографію та творчість письменника в статті «Юліан Шпол: Штрихи до літературного портрета», у передмові «Драстуй, Юліане Шпол!» до вибраних творів письменника, які побачили світ у видавництві «Смолоскип» (книжкова серія «Розстріляне Відродження»), та в деяких інших публікаціях. Однак спеціальної академічної праці великого формату, присвяченої розгляду життя та творчості Михайла Ялового (Юліана Шпола), на сьогодні немає, що й обумовлює актуальність теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано на кафедрі української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Вона узгоджена з планами, тематикою та загальним профілем наукових досліджень кафедри, а також схвалена Науковою координаційною радою з проблем «Класична спадщина і сучасна художня література» при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 1 від 19 січня 2006 року).

Мета дослідження полягає в комплексному осмисленні життя та творчого доробку Юліана Шпола на тлі української літератури 1920-х рр. Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

Ї відтворити життєву та творчу біографію письменника;

Ї здійснити аналіз футуристичних поезій Юліана Шпола, дослідивши особливості її провідних мотивів, образно-семантичної організації, а також версифікаційної техніки;

Ї послуговуючись методиками формального літературознавства, проаналізувати роман «Золоті лисенята», зокрема провідний конститутивний прийом поетики Юліана Шпола-прозаїка Ї «очуднення»;

Ї визначити місце шполівської комедії «Катіна любов або будівельна пропаганда» в історії української драматургії 1920-х рр., а також дослідити характерні для письменника прийоми творення комічного.

Об'єктом дисертаційного дослідження є біографія Юліана Шпола, а також повний корпус його поетичних, прозових і драматичних творів у контексті української літератури 1920-х рр.

Предметом аналізу є творча еволюція письменника, а також особливості ідеології та риторики його поезії, прози й драматургії.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою роботи стали праці відомих істориків літератури, присвячені проблематиці українського письменства 1920-х рр. (В. Агеєва, Є. Адельгейм, Ю. Безхутрий, А. Біла, Я. Голобородько, З. Голубєва, М. Ільницький, О. Ільницький, О. Красильникова, Н. Кузякіна, Г. Майфет, В. Півторадні, М. Тарнавський, М. Шкандрій та інші), питанням літературної систематики (Оге А. Ганзен-Льове, Б. Ейхенбаум, С. Павличко, О. Потебня, В. Пропп, Ц. Тодоров, Б. Томашевський, В. Шкловський, Р. Якобсон, Л. Якубинський), а також психології творчості (Л. Виготський, З. Фройд та інші).

У дисертації використані порівняльно-історичний, типологічний, структуралістський та формальний методи, а також елементи інтертекстуального підходу й психоаналізу.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що в дисертації:

Ї якнайповніше відтворений життєвий і творчий шлях Юліана Шпола на підставі, зокрема, архівних джерел, а також спілкування з родичами автора;

Ї уперше здійснено спробу комплексного аналізу творчого доробку письменника;

Ї уперше проаналізовано футуристичну поезію Юліана Шпола на рівні мотивів, образно-семантичної організації та версифікації;

Ї уперше здійснено докладний аналіз роману «Золоті лисенята» й доведено, що цей роман можна вважати формалістським;

Ї уперше проаналізовано комедію «Катіна любов або будівельна пропаганда» на тлі української драматургії 1920-х рр., а також засоби творення комічного.

Практичне значення роботи. Висновки й узагальнення дисертаційного дослідження сприятимуть подальшому вивченню як творчості Юліана Шпола, так і основних тенденцій української поезії, прози й драматургії 1920-х рр. Матеріали дослідження разом із виданим дисертантом томом вибраних творів Юліана Шпола (Шпол Ю. Вибрані твори / [упоряд., передмова, прим. та комент. Олександра Ушкалова]. Ї К. : Смолоскип, 2007. Ї 531 с.) можна використати в університетському курсі історії української літератури ХХ ст., у ході підготовки навчальних посібників, спеціальних курсів, семінарських занять тощо.

Апробація результатів дослідження відбулася на Міжнародній конференції молодих учених при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (Київ, 2004), на Семінарах творчої молоді в місті Ірпені (2005, 2006, 2007), на засіданнях Харківського історико-філологічного товариства (2007) і кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди (2008). Основні положення та результати дисертаційного дослідження викладено в десяти наукових публікаціях.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел (225 позицій) та списку скорочень; загальний обсяг Ї 205 сторінок, із них 178 сторінок основного тексту.

шпол футуризм драматургія твір

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі аргументовано вибір теми дисертаційного дослідження, її актуальність, визначено об'єкт, окреслено мету та завдання роботи, її наукову новизну й теоретичне значення, окреслено теоретико-методологічну основу роботи, а також можливий спектр практичного використання отриманих результатів.

У першому розділі дисертаційного дослідження -- «Творчість Михайла Ялового (Юліана Шпола) та її віддзеркалення в критиці й літературознавстві» -- з'ясовуються основні етапи життєвого та творчого шляху письменника, аналізується корпус рецензій на твори Ялового, а також рецепція доробку письменника в історико-літературних студіях.

У параграфі І.1. «Михайло Яловий (Юліан Шпол): головні етапи життя і творчості» на підставі довідкових видань, преси 1920Ї1930-х рр., спогадів сучасників, матеріалів архівно-слідчих справ, які зберігаються в Архіві Управління Служби безпеки України в Харківській області, Галузевому державному архіві Служби безпеки України в м. Києві, Державному архіві Харківської області, фондів Харківського літературного музею, Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (м. Київ), Красноградського краєзнавчого музею, а також інформації, отриманої від родичів письменника, дисертант відтворює життєвий і творчий шлях письменника. Зокрема, подає опис багатьох нових фактів із його громадсько-політичної діяльності, встановлює майже всі посади, на яких перебував Михайло Яловий, уперше подає інформацію про деякі недруковані та незавершені твори автора, а також звертає увагу на ті ділянки його творчої діяльності, які досі залишалися в тіні (ідеться передовсім про кінематограф та художні переклади). У ході дослідження вдалося достеменно з'ясувати низку фактів, які до цього часу викликали суперечки в істориків літератури. Наприклад, чимало дослідників, говорячи про українське “розстріляне Відродження”, згадують один і той самий трагічний сюжет. У ніч із 12 на 13 травня 1933 року органи НКВД заарештували Михайла Ялового. Це стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння Миколи Хвильового, і 13 травня він покінчив життя самогубством, зрозумівши, що арешт Ялового є початком великого терору проти української інтелігенції. Існує й інша версія цієї історії, згідно з якою Яловий був заарештований десь на початку травня, а може, навіть наприкінці квітня, тож Хвильовий покінчив з життям тільки після невдалих спроб урятувати свого друга. Опрацьовані дисертантом матеріали архівно-слідчої справи Ялового, яка зберігається в Державному архіві Харківської області (ф. Р-6452, оп. 4, спр. 1843), дозволяють напевно стверджувати, що його арешт відбувся таки 12 травня (час не зазначено). Зібрані нові фактичні матеріали стосуються не лише життя та творчості Михайла Ялового, але й історії появи часопису «Червоний шлях», постання та діяльності ВАПЛІТЕ, життя та творчості багатьох відомих письменників 1920-х рр.

У параграфі І.2. «Творчість Юліана Шпола в літературній критиці 1920-х -- початку 1930-х років» досліджено основний корпус рецензій на твори Михайла Ялового. Зокрема, автор дисертації відзначає, що про творчість Ялового писали провідні на той час критики й літературознавці: Г. Гельдфандбейн, Г. Майфет, С. Пилипенко, Ю. Савченко, Ф. Якубовський, А. Ярмоленко та інші. Найбільшу кількість рецензій мав основний твір Михайла Ялового Ї роман «Золоті лисенята» (1929). Критики відзначали романтичну тональність твору, його сюжетну вибагливість, добре прописану систему таємниць, а також вплив на поетику Ялового творчості Гната Михайличенка, Юрія Яновського та Миколи Хвильового. Водночас лунали й закиди на адресу автора: певна анахронічність проблематики, неіндивідуалізованість персонажів тощо.

Тим часом збірку футуристичних поезій «Вйрхи» (1923) та комедію «Катіна любов або будівельна пропаганда» (1928) тогочасна критика майже не помітила. Чи не основною причиною цього було те, що як у ділянці футуристичної поезії, так і в ділянці драматургії Юліан Шпол перебував у затінку двох популярніших письменників Ї Михайля Семенка й Миколи Куліша.

У параграфі І.3. «Рецепція доробку письменника в історико-літературних студіях» дисертант аналізує рецепцію творчості Юліана Шпола в історико-літературних студіях М. Гальчука, З. Голубєвої, М. Ільницького, О. Ільницького, В. Мельника, В. Півторадні, М. Сулими, Г. Черниш та інших, відзначаючи переважно принагідний або ж оглядовий характер їхніх спостережень.

Другий розділ дисертації Ї «Збірка «Вйрхи» та інші поезії Юліана Шпола в контексті українського футуризму» Ї складається з п'яти параграфів. У цьому розділі дисертант перш за все звертає увагу на те, що поетичний доробок автора не дуже великий. До сучасного читача дійшло 47 поезій, одна невеличка поема та два поетичні переклади Юліана Шпола. Із 48 авторських поетичних текстів 44 були надруковані в збірці «Вйрхи». У тогочасній періодиці дисертантові пощастило віднайти тільки 4 вірші, які не увійшли до цієї книги: «Кримська лірика», «Осіння лірика кримчака», «Запудриться осінь», «Про себе». Перші три поезії мають виразний футуристичний характер, остання ж за формою і змістом відбігає від футуризму. Це можна пояснити найперше тим, що Юліан Шпол публікує її пізно, аж у 1928 р., за кілька років потому, як відійшов від футуризму.

Параграф II.1. «Футуристи та Юліан Шпол на тлі інших поетичних платформ початку ХХ століття» присвячено аналізові ситуації в українській поезії початку ХХ ст. Зокрема, розглянуто деякі спроби класифікації тогочасних поетичних шкіл, ставлення до футуристичної поезії з боку критиків та літературознавців, здійснено короткий екскурс в історію українського футуризму та його організаційних форм, наголошено на причетності Шпола-поета до футуристичного дискурсу.

У параграфі II.2. «Провідні футуристичні мотиви поезії Юліана Шпола» проаналізовано кілька груп мотивів, до яких Юліан Шпол звертався у власній поезії найчастіше: мотиви минулого й майбутнього, революції, космічні, урбаністичні, фольклорні та інтимні.

Мотиви минулого й майбутнього зустрічаються в понад 30 % поетичних текстів Юліана Шпола. Ці мотиви, зважаючи на відсутність або наявність у мотивній конструкції дієслова, можна поділити на дві групи: мотиви зі статичним елементом і мотиви з динамічним елементом. У поезії Шпола переважають останні. Це відповідає динамізму людської думки за умов переходової доби. Крім того, Юліан Шпол дотримується балансу на рівні ліричного героя (опозиція: я -- ти), що, з одного боку, не дає поезії перетворитися на агітку, а з іншого Ї не дозволяє їй зануритися в царину егофутуризму, де все обертається навколо авторського “я”.

Важливе місце в поезії Юліана Шпола посідають також революційні мотиви. У більшості випадків Ї це ліричні переживання героя, який несе у своїй душі революційний вогонь і прагне запалити його в душах інших людей. Прикметною рисою революційних поезій Шпола є те, що він майже не вдається до автобіографізму. Зрідка автор подає алюзії на біблійні сюжети, використовує елементи фольклорної поетики, проте загалом чітко дотримується футуристичної лінії.

Значно рідше Юліан Шпол звертався до урбаністичних та космічних мотивів, тимчасом як для більшості європейських та українських футуристів ці мотиви важили дуже багато. Очевидно, Шпол прагнув у такий спосіб уникнути затертих образів і кліше.

На маргінесах у збірці «Вйрхи» перебувають фольклорні та інтимні мотиви, хоч загалом вони не були чужі поетиці Юліана Шпола, що засвідчують, зокрема, такі поезії, як «Не сичіть…», «Німоче стогне…». Більше того, В. Мельник свого часу не без підстав стверджував, що футуризм навряд чи був органічним для Шпола, а природі його таланту більше відповідав звичайний ліризм.

У параграфі II.3. «Образно-семантична організація поетичних текстів Юліана Шпола» досліджено основні конститутивні елементи образно-семантичного рівня поезії Шпола, а саме: шполівську метафору, колористику, прийом широкої асоціації як форму поєднання образів, а також прийом контрасту.

Важливу роль в образно-семантичній організації текстів Юліана Шпола відіграє метафора. Серед усього розмаїття шполівської метафорики чільне місце посідають персоніфікаційна та орудна метафори, а також метафори, які на рівні конструкції будуються за принципом аналогії. Варто відзначити й те, що одним із конститутивних принципів поетики Шпола на рівні метафори є створення багаторівневих метафоричних конструкцій.

Найприкметнішою рисою шполівської колористики дисертант вважає те, що семантика більшості кольорів подана тут передовсім на архетипному й хронотопному рівнях, тоді як національно-стереотипний і варіативно-авторський рівні інтерпретації зустрічаються значно рідше.

Відзначено також ту обставину, що для Юліана Шпола як поета-футуриста є близькою марінеттівська настанова щодо створення нового поетичного стилю шляхом якнайширших асоціацій, а також прийом поєднання контрастних образів, який дозволяє надати поетичному полотну нових психологічних сенсів та динаміки.

Параграф II.4. «Основні стилістичні прийоми поета-футуриста» присвячено розгляду передовсім характерних для поезії Шпола прийомів футуристичного епатажу, а також його поетичного словника.

Дисертант відзначає, що Юліан Шпол у своїй поезії звертається до таких типово футуристичних стратегій, як депоетизація, брутальність, вульгарність, “пиха” (прийом, що своїм корінням сягає сєверянінського егофутуризму) тощо. Однією з найголовніших функцій цих футуристичних стратегій було епатування, спрямоване на руйнацію існуючих поетичних звичаїв, канонів і норм. Зокрема, Шпол депоетизує цілу низку образів, характерних для поетичної традиції (наприклад, “місяць”, “хмари”, “серце”), а також деякі сакральні образи. Щоправда, порівняно з іншими українськими футуристами, Юліан Шпол менше схильний до епатування. Можливо, це обумовлено тим, що йому було досить важко конкурувати в епатажі з таким майстром цієї справи, як Михайль Семенко. Можна припустити, що Шпол свідомо уникав надмірного епатування, намагаючись реалізувати себе в інших ділянках футуристичної поетики, у яких Семенко був не таким вправним.

Аналізуючи особливості поетичного словника Юліана Шпола, дисертант розглядає передовсім побутову лексику (“просторічні” іменники та дієслова, навмисні русизми, фольклорні елементи та елементи обсценної лексики). Відзначено також те, що Юліан Шпол у притаманному футуристам ключі витворює потужний шар неологізмів (прикметники, дієслова, іменники, прислівники), основною семантичною функцією яких є предметизація поетичного світу. Коли ж говорити про футуристичний прийом “багатомовності” (вживання чужих слів), то слід зазначити, що Юліан Шпол воліє ним не зловживати.

У параграфі II.5. «Особливості версифікації Юліана Шпола» розглянуто основні риси версифікаційної техніки поета, а саме: верлібризм, астрофіку, особливості системи римування та прийоми евфонії.

Говорячи про головні особливості шполівського верлібру, дисертант відзначає, що автор часом руйнує класичну форму верлібру і вводить елементи тонічного й астрофічного віршів. Елементом тонічного вірша у верлібрі може бути однакова кількість наголошених складів у рядках, а елементом астрофічного вірша Ї певна (щоправда, мінімальна) кількість рим і алітерацій, які в класичному верлібрі відсутні. Такий авторський версифікаційно-синкретичний прийом виводить ритміку й мелодику верлібру на новий якісний щабель.

У підрозділі II.5.2. «Астрофіка, астрофічний тонічний вірш й астрофічно-синкретичні версифікаційні моделі» йдеться про те, що майже 70 % поетичних текстів Юліана Шпола витримано у версифікаційному ключі астрофічної поезії. Головною особливістю шполівського астрофічного вірша є синкретизм, майстерне вкраплення в астрофічний вірш елементів тонічної, а часом навіть силабо-тонічної поезії.

Шполівські схеми римування можна поділити на кілька груп. Одну з них становить умовно-катренний прийом римування. Зважаючи на авторську ритміку та віршовану графіку, може виникнути ілюзія, ніби схема римування в Юліана Шпола позбавлена будь-якої системності. Розвіяти таку ілюзію в певних випадках допомагає експериментальний прийом строфічної реконструкції, унаслідок чого із, на перший погляд, доволі хаотичної поетичної форми отримуємо катрени з класичними схемами римування на зразок БВCB.

Поширеним явищем у Шпола є також прийом вільного римування. Його суть полягає в тому, що автор розставляє рими без огляду на жодні класичні схеми, покладаючись тільки на власне відчуття ритмомелодики.

Звернено увагу й на те, що сам спектр рими в поезії Шпола досить широкий. До головних характеристик цього спектра належить приблизно однакова кількість точних та неточних рим, а також нехіть автора творити різнонаголошені та омонімічні рими.

Наприкінці цього розділу розглянуто евфонічні прийоми в поезії Юліана Шпола, зокрема відзначено те, що, попри певне тяжіння до евфонії Олександра Олеся й Грицька Чупринки, Юліан Шпол володіє оригінальним авторським арсеналом таких прийомів. Найчастіше Шпол звертається до прийому консонансу, що має звуконаслідувальну або ритмонаслідувальну функцію. Особливе місце серед версифікаційних прийомів автора посідають складні евфонічні конструкції, суть яких полягає в синкретичному поєднанні й нагромадженні асонансів і консонансів. Загалом беручи, основна функція шполівських консонансних і асонансних конструкцій збігається з їхньою класичною версифікаційною функцією Ї витворення ефекту милозвучності та дзвінкості. Час від часу Шпол-футурист використовує нагромадження приголосних та голосних звуків і для фонетичного епатування.

Третій розділ дослідження -- «Юліан Шпол як прозаїк-формаліст» -- присвячено аналізові поетики роману «Золоті лисенята». У своїй книзі «Український футуризм (1914Ї1930)» О. Ільницький без ближчих пояснень назвав цей роман формалістським. Тим самим, на думку дисертанта, канадський учений вдало окреслив магістральний напрямок дослідження цього твору. Очевидно, «Золоті лисенята» й справді найбільш природно розглядати в межах дискурсу українського формалізму, використовуючи ті методики, на яких свого часу засновувалися праця М. Йогансена «Як будується оповідання», книжка Г. Майфета «Природа новели», розвідка Д. Чижевського «Про “Шинель” Гоголя», а також ціла низка праць російських літературознавців-формалістів (В. Шкловський, Б. Ейхенбаум, Б. Томашевський та інші), які справили помітний вплив на тогочасну українську літературу. До прийомів формальної поетики часто вдається і Юліан Шпол у романі «Золоті лисенята».

У першому параграфі третього розділу -- «Фабула та сюжет роману «Золоті лисенята»: спроба формалістського аналізу структури та структурних елементів» -- автор дисертації розглядає поняття фабули й сюжету в межах формалізму, поділяє текст роману «Золоті лисенята» на відповідні фабульні лінії, досліджує паралелізми на фабульному й сюжетному рівнях, аналізує “рух фабули” та створення сюжетної динаміки шляхом поділу фабульного матеріалу, розглядає мотиви й мотивації, систему таємниць роману, а також конструктивні функції персонажів роману та реалізацію прийому “несправдженого очікування”.

Зокрема, зазначено, що одним з основних шляхів аналізу літературного твору в межах формалізму є дослідження фабули та сюжету. Саме з нього формалісти зазвичай починали розглядати поетику прозового тексту, адже структурна опозиція “фабула Ї сюжет” якнайточніше відповідає домінантній для формалістського літературознавства опозиції: “матеріал Ї прийом”. При цьому дисертант спирається на дефініції фабули та сюжету В. Шкловського, Б. Томашевського, Л. Виготського й інших.

Спочатку в тексті роману виокремлюються п'ять фабульних ліній, дві з яких Ї лінію А та лінію В Ї можна вважати самостійними, на відміну від сюжетної лінії С, яка відгалужується із лінії В. У розділі ХІІ усі три сюжетні лінії поєднуються в одну, що її дисертант позначив як лінію D. Лінія Е прихована від реципієнта аж до останнього розділу твору.

Лінія А

Це лінія, що складається з розділів І, ІІІ, VІІІ та ХІ. У цій лінії присутнє (Я) оповідача (Ich-Person) й оповідь ведеться від першої особи. Побіжно фабульний матеріал лінії можна викласти так: подорож (Я) залізницею, під час якої (Я) зустрічається з незнайомою дівчиною та дідком подорож (Я) та незнайомої дівчини на гарбі арешт (Я) утеча (Я) з-під арешту блукання (Я) в пошуках загону та зустріч із Петляєм хвороба (Я) приїзд Кірки до (Я) в лікарню.

Лінія В

Ця лінія складається з розділів ІІ, IV, V, VII, ІХ. У ній оповідь ведеться від третьої особи, а отже (Я) з лінії А майже відсутнє, лише подекуди “пробиваючись” у відступах. Фабульний матеріал лінії В окреслено так: до Мандибули підселяють Кірку до них приїздить Мавка Мандибула та Кірка готують терористичний акт провал терористичного акту виїзд Мандибули та Кірки в південне місто.

Лінія С

є другорядною, тому складається лише з двох розділів Ї VI та Х, один із яких є епістолярним. Фабульний матеріал: лист Мавки до Мема Мем, отримавши цього листа, приїздить до Мавки.

Лінія D

Це Ї фінальна лінія, з якою в розділі ХІІ поєднуються лінії А, В, С, Е. Лінія складається з двох розділів Ї ХІІ та ХІІІ. Тут знову зринає (Я) оповідача з лінії А, тож оповідь знову ведеться від першої особи. Фабульний матеріал: усі герої Ї (Я), Кірка, Мандибула, Мавка, Мем і Петляй перебувають у південному місті, в яке виїхали Мандибула й Кірка після провалу терористичного акту. Відбувається остаточна розв'язка та з'ясовуються відповіді на ті загадки, що їх автор накопичував упродовж усього тексту.

Лінія Е

Це Ї прихована фабульна лінія, про існування якої читач дізнається ретроспективно тільки в розділі ХІІІ лінії D. За допомогою лінії Е через хибне ототожнення героїв автор реалізує формалістський прийом “несправдженого очікування”. Фабульний матеріал цієї лінії, героями якої є Мавка та Озон, можна окреслити таким чином: Озон вирушає переймати загін; Мавка вирушає, щоб контролювати дії Озона арешт Озона (після якого Мавка переходить у ІІ-й розділ фабульної лінії В й залишається в цій лінії аж до кінця твору) порятунок і мандри Озона, наслідком яких він епізодично зринає в ХІ розділі лінії А під ім'ям Петляй. І саме з лінії Е Озон з'являється в південному місті (розділ ХІІ лінії D).

Такий поділ фабульного матеріалу дозволяє простежити прийоми та методи його трансформації у сюжет роману. Спершу автор дисертації аналізує паралелізми на фабульному та сюжетному рівнях твору, зазначаючи, що Юліан Шпол досить широко використовує цей прийом, а також приділяє особливу увагу психологічним паралелізмам.

Розглядаючи “рух фабули” та створення сюжетної динаміки, дисертант дійшов висновку, що “рухати фабулу” в лініях А та В Юліан Шпол починає різнотипно, натомість, порушивши “фабульну рівновагу”, створює сюжетність і сюжетну напругу за допомогою розбивки фабульного матеріалу на розділи, а також за допомогою монтажу розділів різних ліній. Цей монтаж значною мірою нагадує прийоми тогочасного авантюрного кінематографа й реалізує формалістський прийом “затримки”.

Далі дисертант переходить до аналізу мотивів, мотивації та мотивування. Мотиви «Золотих лисенят» він поділяє на дві великі групи: лейтмотиви (тобто такі мотиви, усунення яких порушує фабулу тексту) й вільні мотиви (відсутність яких істотно не впливає на фабульний матеріал), дійшовши висновку, що кількість лейтмотивів та мотивів у романі приблизно однакова.

Переходячи до розгляду понять мотивації та мотивування, автор дисертації з'ясовує відмінність цих понять у межах формалістської поетики, а також наводить класифікації мотивів та мотивування за М. Йогансеном і Б. Томашевським. Дослідження мотивацій «Золотих лисенят» показує, що більшість із них є так званими “реалістичними”, хоча деякі належать до категорії “художніх”, завдяки яким Юліан Шпол реалізує принцип очуднення. Згідно зі Шкловським, принцип очуднення діє на рівні “мотивації” як “випадіння з мотивації”, тобто як несправджене очікування відносно читацького горизонту правдоподібності.

У ході аналізу системи таємниць роману дисертант спирається здебільшого на праці М. Йогансена та Оге А. Ганзен-Льове й доходить висновку, що система таємниць «Золотих лисенят» складається з прийомів “оголення розшифровки” мотивів-розгадок, які простежуються в лініях А та В роману. До системи таємниць додається також ефект несправдженого очікування.

Далі автор дисертації переходить до аналізу конструктивних функцій персонажів роману. Свого часу Ф. Якубовський, рецензуючи «Золотих лисенят», зауважував, нібито всі шполівські герої умовні, неіндивідуалізовані та схематичні [див.: Життя й революція. Ї 1929. Ї Кн. 5. Ї С. 157-159]. На думку дисертанта, такий стан речей аж ніяк не свідчить про брак письменницької майстерності в Юліана Шпола. Дисертант схильний уважати, що автор навмисне не приділяв зайвої уваги ретельному “прописуванню” героїв, позиціонуючи їх усього лиш як один із конструктивних елементів тексту, тобто розглядаючи персонажів як прийом групування та нанизування мотивів. Одним із прикладів того, як персонаж може бути конструктивною частиною певного прийому, у «Золотих лисенятах» є ефект несправджених очікувань, що реалізується через хибне ототожнення героїв та навмисне приховування автором однієї з фабульних ліній.

Насамкінець у цьому параграфі здійснено спробу з'ясувати, яким саме текстом є «Золоті лисенята»: сюжетним чи безсюжетним. В існуванні безсюжетної форми інколи вбачають акт очуднення Ї один із конститутивних прийомів формалізму, оскільки безсюжетна форма справді є очудненою та незвичною в тому разі, коли її тлом виступає форма сюжетна. В. Шкловський, беручи за таке тло оповідання та новелу, що їх він розглядав як чисті сюжетні жанри, трактував роман як жанр із конструктивною безсюжетністю. З огляду на існування розв'язок в усіх сюжетних лініях «Золотих лисенят», формально цей текст можна вважати сюжетним, проте відчуття безсюжетності в романі виникає наслідком орієнтації на монтаж фабульних фрагментів, які належать до різних фабульних ліній, а також через недостатнє вмотивування розв'язок і розкриття таємниць, що покликане створити оголений прийом.

У другому параграфі третього розділу розглянуто очуднення як один з конститутивних прийомів поетики Юліана Шпола. Як відомо, очуднення є одним із центральних естетичних прийомів у межах формалістського дискурсу. В. Шкловський характеризував його як естетичний акт, спрямований проти звичного “пізнавання” й автоматизованого сприйняття (тут він близький до сократичної традиції нового, переоцінювального, погляду на звичні речі), а також як засіб “перейменування” звичних означень “іносказанням” (тут він перебуває в традиції поетики Аристотеля). Прийом очуднення має доволі багато рівнів реалізації. Ці рівні дисертант намагається дослідити в романі «Золоті лисенята».

Зокрема, окреслюючи основні функції метафори як очуднювальні, рецептивно-деавтоматизаційні та деформаційні, пародійно-оголювальні, автор дисертації з'ясовує механізм шполівської очуднювальної метафорики. Попри те, що в теорії футуристи не надавали метафоричним прийомам очуднення якогось особливого значення (принаймні у футуристичних маніфестах, опублікованих в альманасі «Семафор у майбутнє», немає жодних згадок про метафорику), не підлягає сумніву, що на практиці футуристична метафорика існувала. Це була очуднювальна метафорика. У своєму романі Юліан Шпол вдається до неї досить часто. Як правило, очуднювальні метафори зринають у дієслівних динамічних конструкціях, натомість номінативні конструкції на зразок “місто Ї велика розкаряка”, “здивовані, мов дикуни, дерева” тощо зустрічаються в романі доволі рідко. Дієслівні очуднювально-метафоричні конструкції шполівських «Золотих лисенят» інколи бувають прості, наприклад: “час злизує з пам'яті”; “ноги мені розмагнітилися”; “спивати п'яні рубіни з губ”; “повисла волохата павза”. Поряд із такими конструкціями, зустрічаємо вставні метафоричні побудови, які несуть на собі семантичне навантаження очуднювальної метафорики (“смуги синьої печалі гадюками сповзуть на повіки”; “розіп'ясти себе на хресті вигаданого кохання”; “Мандибула був для товаришів басейном принципіальності, а для незнайомих Ї фонтаном несподіваності”; “утопивши в степових озерах своїх очей пустотливих ховрашків своєї молодості” тощо).

Крім очуднювальної метафорики, дисертант аналізує прийом очудненої назви та очуднювальної персоніфікації. Розглядаючи назву роману «Золоті лисенята», Г. Майфет говорив про метафоричну конкретизацію “золотих лисенят” як сонячного проміння, яка (конкретизація) час від часу зринає в усьому тексті [див.: Червоний шлях. Ї 1929. Ї № 7. Ї С. 238]. Найповніше ця метафорична конкретизація розкривається у вставній новелі-байці з листа Мавки до Мема (розділ VI лінії С), в якій “золоте лисеня” сполучається знаком імагінативної рівності із “синьоокою дівчиною”. Майфет стверджував, що назва твору не має чіткого дешифрування, до того ж вона пов'язується не з головним, а з частковим матеріалом. Автор дисертаційного дослідження вважає, що така “прив'язка” назви твору до “часткового матеріалу” є ще одним виявом принципу очуднення. Спроектувавши опозицію “матеріал -- прийом” на поетику шполівського роману, можна говорити про існування основної “цільової теми” (А) та додаткової “очуднювальної теми” (В), де основну тему (А) логічно буде окреслити як “історію боротьбистів”, а додаткову тему (В) Ї як “золоті лисенята”. У текстовому полотні існує функціональна градація тем: очуднювальна тема (В) запроваджується для того, щоб очуднити цільову тему (А). Звідси випливає, що тема (А) є матеріалом для теми (В), а тема (В), у свою чергу, є прийомом для теми (А). Інакше кажучи, тему (А) можна окреслити як матеріал, а тему (В) Ї як прийом, завдяки якому матеріал теми (А) очуднюється. Так виникає ще одна конотація назви шполівського роману. Наприкінці твору автор ототожнює із “золотими лисенятами” своїх героїв (“Хіба ж і я зі своєю мукою, і всі ми зі своєю великою тривогою не є тільки золоті лисенята?..”), яких весь час хтось переслідує і на яких ледь не на кожному кроці чатує небезпека. Відтак “золоті лисенята” починають нагадувати популярний у формалістів (див. працю «Про теорію прози» В. Шкловського) образ переслідуваної собаками лисиці. Схожий образ, реалізуючи складну інтерференцію смислів, використав і Микола Хвильовий, адже незакінчений роман «Вальдшнепи», за однією з версій дослідників його творчості, називається так саме тому, що вальдшнепи Ї це птахи, яких розводять спеціально для полювання. Таке саме “полювання” влаштовують і на героїв романів Хвильового та Шпола. Отже, “золоті лисенята”, на думку дисертанта, можуть бути не лише сонячним промінням тощо, а й образом боротьбистів, яких переслідують численні небезпеки на складному революційному та життєвому шляху.

Підкреслено також те, що в очуднювальній назві та в очуднювальній темі «Золотих лисенят» зреалізовано ще один формалістський прийом -- очуднювальну персоніфікацію. Образ “сонячне проміння” переходить із денотаційного плану в конотаційний і обертається на “золотих лисенят”, після чого знаком імагінативної рівності сполучається з людиною. Перший рівень цього тричленного метафоричного паралелізму і є персоніфікацією, у цьому разі Ї очуднювальною персоніфікацією. Таким чином, у романі «Золоті лисенята» діє прийом очуднювальної назви, а також працює формалістський механізм взаємодії цільової та очуднювальної тем.

Насамкінець ідеться про те, що Юліан Шпол, переносячи здобутки кубофутуристичної поетики в ділянку прози, вдається в тексті «Золотих лисенят» до прийому очуднювального заниження, який має на меті зменшити “автоматизацію” сприйняття тексту, руйнування певних шаблонних чи стереотипних метафор, асоціацій тощо. Крім того, досліджуються позахудожні відступи, які раз по раз зринають у шполівських «Золотих лисенятах». Щоправда, у Юліана Шпола вони не мають ані мотивуючих функцій, ані істотного впливу на організацію сюжету. Прийом, який застосовує Юліан Шпол, можна окреслити як прийом очуднювального літературно-критичного коментаря, тобто іманентної творові авторецензії певного художнього матеріалу. Приміром, увівши в текст художній матеріал А, автор для підсилення естетичного сприйняття цього матеріалу вводить позахудожній матеріал В, який у цьому випадку є літературно-критичним коментарем й одночасно може відігравати роль рефлексій авторецензійного характеру.

Четвертий розділ дисертаційного дослідження має назву «“Катіна любов або будівельна пропаганда” на тлі української драматургії 1920-х років». У ньому, зробивши короткий огляд театрального життя та еволюції української драматургії 1920-х рр., дисертант докладно аналізує комедію Юліана Шпола «Катіна любов або будівельна пропаганда» Ї єдиний драматичний твір письменника, який побачив світ 1928 р. у «Державному Видавництві України» (серія «Театральна бібліотека»). Зокрема, зважаючи на посутню близькість цієї комедії до п'єси Миколи Куліша «Мина Мазайло», яка з'явилася цього ж таки року, здійснено спробу з'ясувати, чим саме схожі та чим відрізняються п'єси Юліана Шпола та Миколи Куліша. Порівняльний аналіз творів дозволяє зробити такі висновки. Обидва вони мають одного головного героя, а також несподівану розв'язку, до якої підводить доволі нескладна фабула. Щоправда, в Юліана Шпола на рівні фабули можна добачити певні хиби, прикладом яких може бути надто велика кількість епізодичних персонажів (їх аж 15), а також низка, так би мовити, інтермедійних епізодів, чиє функціональне навантаження залишається недостатньо зрозумілим.

Є ще один суттєвий момент на рівні фабули, який робить «Катіну любов або будівельну пропаганду» схожою на «Золотих лисенят» і несхожою на «Мину Мазайла». Ідеться про відсутність чіткої розв'язки, яка б логічно завершувала сюжет. У «Мині Мазайлі» такою розв'язкою є друге газетне оголошення, з якого всі дізнаються, що старшого Мазайла звільнено з посади за злісне перешкоджання “українізації”. Розв'язки ж шполівської комедії виглядають доволі змазано: любовна інтрига між Оксеном Івановичем та Софією Єлпідіфорівною завершується грандіозним скандалом, який урешті-решт ні до чого не призводить. Катя натомість дуже легко пояснює всім, що вона освідчувалася в коханні аж ніяк не Колі.

Ще одна прикметна риса, яка робить п'єси схожими на рівні фабули, Ї чітке дотримання єдності дії (принципу причин і наслідків).

Наприкінці параграфа розглянуто подібність обох п'єс на рівні розроблюваного матеріалу й епізодів, адже, на думку дисертанта, в текстах є кілька доволі схожих моментів.

Третій параграф четвертого розділу присвячений аналізу тих засобів, послуговуючись якими, Юліан Шпол найчастіше досягав у своїй п'єсі комічного ефекту. Спираючись на роботи А. Бергсона, В. Проппа, З. Фройда та інших, автор дисертації поділяє комічні ефекти в літературних творах на чотири великі групи: комічне на рівні героя; комічне на рівні ситуації; комічне на рівні деформації; комічне на рівні мови. Така схема сприяє чіткішому розумінню природи комічного в драмі Юліана Шпола. Відтак далі дисертант розглядає засоби створення комічного імені персонажа, феномен існування позитивного героя, опозицію персонажів “антагоніст Ї протагоніст”, принцип “qui pro quo”, деконтекстуалізацію, принцип “приниження волі”, автоматизм, алогізм, принцип “виставляння на посміх”, принцип “бісик на пружинці”, а також гротеск, гіперболу, літоту, пародіювання, комічні функції діалектизмів, професіоналізмів, архаїзмів, варваризмів, лайки, мовних каламбурів.

У висновках узагальнюються результати дослідження.

Здійснивши докладний аналіз усіх відомих друкованих матеріалів (довідкові видання, періодика 1920Ї1930-х рр., спогади сучасників, рецензії, історико-літературні праці), присвячених творчості Михайла Ялового (Юліана Шпола), можна дійти висновку, що в біографічних даних про цього письменника, громадського та політичного діяча є істотні прогалини. Відтак дисертант якнайповніше відтворює біографію Ялового на підставі двох його власних архівно-слідчих справ, а також кількох архівно-слідчих справ, у яких Яловий згадується як фігурант. Додатковими джерелами для встановлення біографії письменника були музейні матеріали, інформація, отримана від його родичів та від санкт-петербурзького «Меморіалу», а також дані, отримані в ході експедиції на його батьківщину. Усі ці матеріали дозволяють стверджувати, що Михайло Яловий був не тільки авторитетним і талановитим письменником, але й одним із найвидатніших організаторів українського літературного процесу 1920-х рр.

Свого часу про його творчість писали провідні українські критики та літературознавці, зокрема Г. Майфет, Ю. Савченко, Ф. Якубовський та інші. Натомість після арешту письменника його ім'я було надовго викреслене з історії української літератури, а його твори, зокрема роман «Золоті лисенята», від початку 1930-х рр. не видавалися.

Свою літературну творчість Юліан Шпол розпочинав як поет. До корпусу його поетичних творів входить збірка «Вйрхи» (1923) та кілька окремих поезій, що з'явилися на сторінках українських альманахів і періодики 1920-х рр. Поезія Шпола Ї футуристична. Звідси його увага до мотивів революції, радикальне заперечення минулого й порив у майбутнє. Щоправда, характерні для футуристів урбаністичні й космічні мотиви мало цікавлять Шпола. На рівні образно-семантичної організації поетичного тексту Шпол дотримувався марінеттівської настанови щодо використання якнайширших асоціацій. Натомість надмірного епатажу поет здебільшого уникав. Мабуть, найцікавішим елементом лексичної парадигми Шпола-поета є неологізми, спрямовані на те, щоб якомога виразніше предметизувати поетичний світ. Тим часом на рівні версифікаційної техніки прикметними рисами поезії Шпола є астрофічність та численні евфонічні прийоми. Іще однією прикметною рисою шполівської поетики є вправне стилізування: у його поезіях зустрічаються стилізації під українську народну думу, під народну пісню, під “блатні” міські пісні.

Найвідомішим твором Юліана Шпола є роман «Золоті лисенята» (1929). В основу його сюжету покладено реальні й вигадані події, пов'язані з діяльністю “боротьбистського” підпілля за часів Української революції. Цей твір можна з повним на те правом розглядати як “формалістський роман”. Принаймні проведений аналіз фабули, фабульних ліній, прийомів обробки фабульного матеріалу, паралелізмів на фабульному рівні, мотивів та мотивації, функцій персонажів, категорій сюжетності й безсюжетності дозволяє зробити висновок, що ті мистецькі прийоми, якими користувався Юліан Шпол, пишучи роман «Золоті лисенята», почасти або й цілком збігаються з прийомами формальної поетики. Цей висновок підтверджує ще й те, що в тексті роману Юліан Шпол часто вдається до прийому очуднення, покликаного деавтоматизувати рецептивний акт, створивши тим самим новий естетичний ефект. У «Золотих лисенятах» є ціла низка таких прийомів: очуднювальна метафорика, очуднювальна назва, очуднювальна персоніфікація, очуднювальне заниження, теоретико-очуднювальний коментар тощо.

Ще одним великим за обсягом твором Юліана Шпола є комедія «Катіна любов або будівельна пропаганда» (1928). Судячи з усього, ця п'єса існувала тільки в книжковому варіанті. Очевидно, до цього спричинилася чимала подібність комедії до дуже популярної п'єси Миколи Куліша «Мина Мазайло», яка з'явилася в тому ж таки році. Цю подібність можна простежити і на рівні тематики, і на рівні абсурдово-комедійного висвітлення, і на рівні конфліктів. Утім комедія Шпола «Катіна любов або будівельна пропаганда» має неабиякі достоїнства, які виявляються, зокрема, в тому, що драматург вправно використовує такі прийоми творення комічного, як принцип “qui pro quo”, дублювання героїв, деконтекстуалізація, “виставляння на посміх”, “бісик на пружинці” та інші.

Загалом беручи, аналіз поетичного, прозового та драматичного доробку Юліана Шпола дає підстави стверджувати, що його творчість є помітним явищем українського літературного процесу 1920 Ї початку 1930-х рр. і відбиває основні риси тогочасної поезії, прози та драматургії, які формувалися в річищі магістральних тенденцій тогочасного європейського письменства.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Ушкалов О. Невідома полемічна стаття Михайла Ялового (Юліана Шпола) / О. Ушкалов // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Ї Х. : [б. в.], 2006. Ї Т. 12. Ї С. 231-236 (0,4 др. арк.).

2. Ушкалов О. Образно-семантична організація поезії Юліана Шпола / О. Ушкалов // Наукові записки Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія літературознавство. Вип. 4(56). Частина друга. Ї Х. : Нове слово, 2008. Ї С. 82-92 (0,7 др. арк.).

3. Ушкалов О. Юліан Шпол та його роман «Золоті лисенята» / О. Ушкалов // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. Вип. 12. Ї К. : Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2006. Ї С. 84-89 (0,5 др. арк.).

Додаткові публікації:

1. Ушкалов О. Блискучий деструктивний талант / О. Ушкалов // Кальміюс. Ї 2006. Ї № 1. Ї С. 90-93 (0,25 др. арк.).

2. Ушкалов О. Драстуй, Юліане Шпол! / О. Ушкалов // Шпол Ю. Вибрані твори / [упоряд., передмова, прим. та комент. О. Ушкалова]. Ї К. : Смолоскип, 2007. Ї С. 5-27 (1,4 др. арк.).

3. Ушкалов О. Очуднення як один із конститутивних прийомів поетики роману Юліана Шпола «Золоті лисенята» / О. Ушкалов // Від бароко до постмодерну : [збірник праць кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди]. Ї Х. : Майдан, 2006. Ї Т. IV : До 70-ліття професора К. Х. Балабухи. Ї С. 188-202 (0,9 др. арк.).

4. Ушкалов О. Примітки та коментарі / О. Ушкалов // Шпол Ю. Вибрані твори / [упоряд., передмова, прим. та комент. О. Ушкалова]. -- К. : Смолоскип, 2007. Ї С. 509-523 (1,7 др. арк.).

5. Ушкалов О. Юліан Шпол : письменник, який не мав часу, щоб писати / О. Ушкалов // Від бароко до постмодерну : [збірник праць кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди]. Ї Х. : Майдан, 2007. Ї Т. V : До ювілею доцента В. П. Андрусенко. Ї С. 397-406 (0,7 др. арк.).

6. Ушкалов О. Юліан Шпол про себе та ВАПЛІТЕ (з матеріалів архівно-слідчої справи) / О. Ушкалов // Від бароко до постмодерну : [збірник праць кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди]. Ї Х. : Майдан, 2008. Ї Т. VІ. Ї С. 287-298 (0,8 др. арк.).

7. Ушкалов О. Юліан Шпол : штрихи до літературного портрета / О. Ушкалов // Від бароко до постмодерну : [збірник праць кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди]. Ї Х. : Майдан, 2005. Ї Т. ІІІ. Ї С. 260-269 (0,5 др. арк.).

АНОТАЦІЯ

Ушкалов О.Л. Творчість Михайла Ялового (Юліана Шпола) в українському літературному процесі 1920-х років. Ї Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 Ї українська література. Ї Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Київ, 2010.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню творчості Михайла Ялового (Юліана Шпола) на тлі українського літературного процесу 1920-х років, зокрема життєвого та творчого шляху письменника (на основі архівних матеріалів), його поезії, прози й драматургії.

Образно-семантичний та версифікаційний рівні поезії Ялового, передовсім збірки «Вйрхи» (1923), розглянуто в контексті розвитку українського футуризму. Аналіз роману «Золоті лисенята» (1929) на рівні фабули, фабульних ліній, прийомів обробки фабульного матеріалу, паралелізмів, мотивів, мотивації, персонажів та їхніх функцій, категорій сюжетності й безсюжетності свідчить, що автор послуговувався здебільшого прийомами формальної поетики. Розглянуто також комедію «Катіна любов або будівельна пропаганда» (1928): тематика, конфлікт, засоби творення комічного тощо.

Ключові слова: версифікація, комічне, мотив, сюжет, фабула, формальний аналіз, футуризм.

АННОТАЦИЯ

Ушкалов А.Л. Творчество Михаила Ялового (Юлиана Шпола) в украинском литературном процессе 1920-х годов. Ї Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 Ї украинская литература. Ї Институт литературы им. Т. Г. Шевченко, Национальная Академия Наук Украины, Киев, 2010.

Диссертация посвящена комплексному исследованию жизни и творчества известного писателя, журналиста, переводчика, издателя, а также одного из самых активных организаторов украинского литературного процесса 1920-х годов Михаила Ялового (Юлиана Шпола). В ней на основании различных справочных изданий, периодической печати 1920--1930-х гг., воспоминаний современников, материалов архивно-следственных дел, которые хранятся в Архиве Управления Службы безопасности Украины в Харьковской обл., Отраслевом государственном архиве Службы безопасности Украины в г. Киев, Государственном архиве Харьковской обл., фондов Харьковского литературного музея, Центрального государственного архива-музея литературы и искусства Украины (г. Киев), Красноградского краеведческого музея, а также информации, полученной от родственников писателя и санкт-петербургского «Мемориала», наиболее полно на сегодня воссоздан жизненный и творческий путь Юлиана Шпола. В частности, приводится много новых данных относительно его общественно-политической деятельности, информация относительно ненапечатанных и незавершенных произведений писателя, а также о таких направлениях его творческой работы, как художественный перевод и кинематография.

...