Жанрово-стильові і поетикальні параметри творчості М. Грушевського

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ І ПОЕТИКАЛЬНІ ПАРАМЕТРИ ТВОРЧОСТІ М. ГРУШЕВСЬКОГО

Спеціальність: Українська література

ЯНКОВА НАДІЯ ІВАНІВНА

Київ, 2008 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Український літературний процес порубіжжя ХІХ-ХХ століть був позначений високим рівнем мистецького осягнення життєвих реалій, розмаїттям естетичних систем, художніх моделей світу, розлогим спектром стильових напрямів, течій, жанрових утворень, репрезентованих більш чи менш відомими нині письменниками. Однак дотепер залишаються постаті, які очікують на кваліфіковане фахове поцінування свого доробку. З-поміж них - Михайло Сергійович Грушевський - історик, літературознавець, публіцист, фольклорист, етнограф, соціолог, белетрист. Його внесок в історію української науки та культури межі минулих віків здобув не лише загальнонаціональне, а й міжнародне визнання.

Актуальність теми дослідження зумовлена назрілою потребою літературознавчої рецепції белетристичного спадку М. Грушевського, який досі не ставав об'єктом системного аналізу. Вивчення специфіки художнього мислення прозаїка дає цінний матеріал для усвідомлення певних закономірностей розвитку епічного світобачення, жанрових і стильових модифікацій у тогочасній літературі. З'ясування особливостей концептуальних структур творчості М. Грушевського викликане потребою введення його індивідуальних мистецьких здобутків у контекст літературознавчих уявлень про українське письменство кінця ХІХ-початку ХХ ст. Актуальним убачається з'ясування взаємозв'язків історіософських поглядів письменника й ученого та запропонованих ним художніх концепцій буття, адже відомо, що навколо наукового й творчого доробку, самої постаті М. Грушевського ще за його життя точилися гострі дискусії, які віддзеркалювали зіткнення антитетичних світоглядних позицій окремих авторів, представників суспільної думки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана як складова частина комплексної теми кафедри новітньої української літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розвиток і взаємодія мов та літератур в умовах глобалізації” (номер державної реєстрації 06БФ044-01).

Тему роботи затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (протокол №3 від 14 грудня 2000 року).

Мета роботи - здійснити комплексне системно-аналітичне дослідження жанрово-стильових параметрів творчості М. Грушевського, дати цілісну й об'єктивну характеристику художнього доробку митця.

Реалізація цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

- з'ясувати джерела та розвиток світоглядно-естетичних концептів, творчої індивідуальності М. Грушевського як прозаїка, показати новаційний характер його прози, базованої на синтезі традицій української літератури та модерних здобутків світового письменства;

- виявити фольклорні й літературні ремінісценції у прозі М. Грушевського;

- простежити провідні закономірності еволюції проблематики та поетики творів письменника, проаналізувати структурні особливості, жанрово-стильову специфіку й образну систему його творів;

- узагальнити досвід попередньої літературознавчої рецепції проблеми співвіднесення історичної та художньої правди в белетристиці митця;

- проаналізувати ключові позиції літературознавчої концепції М. Грушевського, з'ясувати, наскільки вона вплинула на його художню творчість, здійснити літературознавчий огляд критико-публіцистичного доробку письменника;

- узагальнити здобутки і втрати художньої спадщини письменника, дослідити її місце й роль у вітчизняному літературному процесі.

Об'єктом дослідження є текстові масиви М. Грушевського.

Предмет дослідження - жанрові та стильові особливості прозописьма, драматургії, епістолярію М. Грушевського як форм вияву його авторської свідомості та своєрідності художнього мислення, естетичні засади й ідейно-тематичні пріоритети, на яких ґрунтується репрезентована письменником художня концепція буття.

Публікації. За матеріалами дисертації надруковано 4 основні та 3 додаткові одноосібні статті у фахових наукових виданнях.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури та джерел (344 позиції). Загальний обсяг роботи - 196 сторінок, із яких 171 - основного тексту.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність та новизну, визначено мету і конкретні завдання, теоретичне та практичне значення, подано відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - “Історико-теоретична концепція творчості М. Грушевського в контексті літературного процесу кінця ХІХ - початку ХХ століття” - досліджено погляди М. Грушевського на український літературний процес ХІ-ХVІІ століть, що зафіксовано в його багатотомній “Історії української літератури”.

Автор розглядає вітчизняний літературний процес, починаючи від перших писань церковнослов'янською мовою у Києві XI-XІІІ ст., згодом продовжених у Галичині й Володимирі-Волинському. За його концепцією, цей процес має кілька стрижневих етапів. Коли в XVІІ ст. Київ знову став центром українського національного життя, розпочинається перше літературне відродження, котре автор пов'язує з традиціями Київської Русі. У XVІІІ віці зафіксовано зближення літературної та народної мов, що відбилося у творах Самійла Величка, Митрофана Довгалевського, Григорія Сковороди, “Енеїді” І. Котляревського. Йдеться, властиво, про якісно новий етап в українському письменстві, культурі й історії. Відродження в літературі припадає й на XIX століття (Наддніпрянщина) за сприяння наукових осередків, створених при університетах Харкова та Києва, а також на західних українських землях у ліберальніших умовах австрійської влади. Це “друге відродження” М. Грушевський пов'язує з творчістю І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, М. Шашкевича і Я. Головацького, а також “великих майстрів XIX ст.” - Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Максимовича та П. Куліша. Характерними ознаками наукової методології М. Грушевського є історизм і системність. У дослідженні літературного процесу вчений поєднує різні наукові методи, але ніколи не відходить від стрижневого принципу естетичності, що зумовлює розуміння письменства як вияву естетичної свідомості нації. М. Грушевський заклав основи системного українського літературознавства, розглядаючи письменство не як суму розрізнених творів, явищ, імен, а як самодостатню систему, що має власну генетичну основу, незмінну сутність, зумовлену національним типом духовності. Принцип системності як провідний у науковому методі М. Грушевського допоміг дослідникові синтезувати розрізнені ділянки нашої науки в єдине поняття українознавства.

Естетична позиція М. Грушевського - це синтез історичного, соціологічного, психологічного та філологічного розуміння мистецтва, хоч сам автор, будучи послідовником французького соціолога Е. Дюркгайма, називав свій метод “соціологічним”. Проте інтелект, ерудиція й талант перемогли в ньому соціолога. Тому варто говорити про М. Грушевського як про типового представника культурно-історичної школи, хоча він почасти наближався до народництва.

У другому розділі - “Літературна критика і публіцистика М. Грушевського в аспекті рецептивної естетики” - розглянуто такі праці письменника, як “Новини російської літератури” (1898), “Збірка І Франка “Мій Ізмарагд” (1898), “Наталія Кобринська” (1900), “Йван Семaнюк (Марко Черемшина). Карби, новелі з гуцульського життя” (1902), “Пам'яті Лесі Українки” (1913), “Поезія Олеся” (1923), “В шістдесят четверті Шевченкові роковини” (1925), “Апостолові праці (В 10-річчя смерти І.Франка)” (1926), “В тридцяті роковини Куліша: Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості” (1927), “Українсько-руські драми на сьогорічнім конкурсі галицького Видділу крайового” (1896), надруковані в різних часописах і зібрані в трьох книжках: “З біжучої хвилі” (1907), “Наша політика” (1911), “Освобожденіе Россіи и украинскій вопросъ” (1907).

Про себе як публіциста М. Грушевський заявив статтею “Українство і питання дня в Росії”. Відтоді, як вважає С. Єфремов, автор перейшов на ниву журналістики. Як історик він підходив до сучасності з позицій традицій минулого, окреслюючи історичні перспективи й підвалини українського руху. Своїми науковими та публіцистичними виступами, що з'являлися на сторінках часописів, він формував національну ідею, виступав проти “антикварних” уподобань “певної, відсталої частини українського громадянства, наполягаючи завжди на наданні українському рухові суто політичного характеру”.

М. Грушевський переконував, що українці мусять стати нацією, якщо не хочуть бути паріями серед інших народів. Надзвичайно активно й плідно працював М. Грушевський у царині літературної критики. Увійшовши до складу створеного 1898 р. у Львові “Літературно-наукового вісника”, учений разом зі співредакторами (І. Франко, О. Маковей, пізніше В. Гнатюк) спричинився до виходу видання на рівень кращих європейських зразків того часу. Загрунтовані на міцній теоретичній базі, праці Грушевського-критика вводили факти поточного літературного життя в національний і світовий історико-культурний контекст.

М. Грушевський-критик прагнув уникати однобічних суджень, нав'язувати читачеві суб'єктивні оцінки, бо визнавав право митця на експеримент і пошуки нових, незвіданих шляхів у творчості. Він послідовно відстоював у своїх критичних оцінках вимогу образного (а не публіцистичного) викладу авторами художніх концепцій життя. Оновлення української прози початку XX ст. М. Грушевський пов'язував не лише з появою модернізму, а й зі змінами в розвитку реалістичної течії. Українське письменство автор розглядав у типологічних зв'язках із російською та європейськими літературами, тому тенденція до національного ізоляціонізму була для нього неприйнятною. Добре знаючи російську літературу, М. Грушевський, як і І. Франко, представив українському читачеві стислі літературно-критичні портрети Л. Толстого, М. Горького, В. Короленка, А. Чехова. Науковий метод Грушевського-критика ґрунтується на глибокому розумінні діалектики національного та загальнолюдського.

М. Грушевський-літературознавець був вільний від ідеологічного гіпнозу, що хворобливо впливав на багатьох його сучасників. Як історик літератури він невипадково два томи (з п'яти виданих) своєї фундаментальної праці присвятив фольклорові.

Позбавлена шаблонів і схематизму, літературно-критична спадщина М. Грушевського має концептуальний характер. Грушевський-учений інтегрував різні профілі інтелектуальної праці - історика, фольклориста, літературного критика, публіциста.

У третьому розділі - “Тематичні та жанрово-стильові особливості художньої творчості М. Грушевського” - системно розглянуто художню спадщину митця, обґрунтовано теоретичні позиції його белетристики (домінанти творів - історичні сюжети, роздуми, соціально-побутові картини з життя народу, становище людини, її духовний стан, роздуми над життям, вічними таємницями світу, майбутнім).

Підрозділ 3.1 - має назву “Рання прозова творчість М. Грушевського: пошуковий етап формування ідіостилістики”. М. Грушевський почав писати прозові твори українською мовою у другій половині ХІХ ст., коли панували репресивні приписи Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) про заборону української мови. Російські посадовці перешкоджали розвитку української культури. Ученому явно імпонував Гердерів образ людства як арфи, на якій кожен народ є струною, а наявність усіх струн - умовою повноти, гармонійності її звучання. Для нього народи, зрештою, - “мільярди коралових поліпів”, що “непомітно громадять капітали суспільности і людства”. Погляди М. Грушевського на історичну індивідуальність перегукуються з романтичною візією та неокантіанською теорією, коригують соціологію позитивізму з її “історією без імен”.

Белетристичні твори М. Грушевського становлять певну тріаду: історичність, реальність життєвого буття і мрії про майбутнє. Як одне ціле зображуються, зазначає сам автор, “через простір місця, часу і всі життєві перегорожі перед лицем тієї вічності, що прозирає до нас з мовчазної безодні зоряного неба”. Літературний матеріал був для М. Грушевського ілюстрацією історичної генези української нації як самодостатньої суверенної історії, тому всю її духовну спадщину він розглядав іманентно.

У підрозділі 3.2 - “Типологія та історична динаміка жанру белетристики” - проаналізовано загальні компоненти белетристичної жанрової складової, актуальні для наукової рецепції творчого спадку М. Грушевського. Розглянуто чільні на сьогодні класифікації історичної прози (Л. Александрова, А. Пауткін, Г. Ленобль, І. Варфоломєєв, С. Андрусів, Є. Баран), наголошено, що історична минувшина художньо моделюється не лише в романах, а й у формах, значно менших за обсягом, скажімо, оповідання, нарису. Для чіткішого атрибутування досліджуваного жанру прози обираємо термін, запропонований І. Варфоломєєвим, - історична романістика. Ідеться про весь комплекс системи жанрових структур і розмаїття внутрішньовидових форм наративу - від роману-епопеї до новели, від соціально-історичного роману (повісті) до історико-пригодницької, історико-побутової повісті й роману-легенди.

На сучасному етапі дослідження белетристики є підстави говорити про наявний у ній пласт історіософських текстів, адже цей метаісторичний дискурс повною мірою відбиває специфіку жанру. В історичній белетристиці звертається увага передусім на відбиття історичних подій у психології їх безпосередніх учасників та суспільній ідеології, а також у мистецько-культурній сфері, властиво, - досліджуються людські виміри історії. Художня історіософія не лише дає змогу осягнути суб'єктивний погляд письменника на ті чи інші історичні події, а й відображає духовну атмосферу його часу, позначену певними філософськими, соціально-політичними, культурно-естетичними особливостями.

У контексті сучасного розуміння антропологізації й гуманізації всіх галузей знання постає проблема осягнення людської особистості, її духовної та світоглядної еволюції, а художня історіографія дозволяє здійснити це шляхом відтворення історичних подій у художніх образах. “Ми під белетристикою будемо розуміти не лише книги для “легкого читання”, для “розваги”, а весь книжковий масив, що лежить за межею високого мистецтва, - все, що створюється другорядними авторами й до чого при тому можна застосувати критерій якості (“нижче” того - літературний ширвжиток)”. Роль і значення белетристики в загальнолітературному процесі українські дослідники применшували через домінування старої аналітичної моделі, оберненої до серії дихотомій і пріоритетів.

У цих вимірах висока культура протиставляється масовій (розважальній) літературі.

Такий підхід не лише унеможливлював окреслення ролі белетристики у формуванні жанрових канонів, а й заперечував культурологічну цінність белетристичної прози, зумовлюючи появу “білих плям” в історії жанру та його теоретичному осмисленні.

Інколи автори історичної прози намагаються поєднати часові пласти, сучасне й минуле, адже історична пам'ять - невід'ємний складник самосвідомості людини, без якої вона втратила б свою національну ідентичність. В оповіданні М. Грушевського “Предок” людина, мисливець потрапляє в ліс. Та це не звичайний ліс, а ніби “ліс часу”. Зустріч мисливця з первісною людиною - не данина фантазії, а - “хід у минуле”, через яке людина пов'язує себе з усією багатовіковою історією не лише рідного народу, а й людства. Той первісний мисливець і цей, сучасний, попри всю неподібність і навіть неспівмірність, - одна жива душа в міжчассі. Твори, що засвідчили остаточний відхід від романтизованих уявлень про українську історію з метою відтворення правди факту, є й у доробку М. Грушевського (“Ясновельможний сват”, “Неробочий Грицько Кривий”).

У другій половині ХІХ ст. українські прозаїки культивували як романтичне (Ю. Федькович, С. Воробкевич, І. Нечуй-Левицький, М. Обачний), так і реалістичне історичне оповідання (твори такого типу особливо часто друкувалися в “Киевской старине” і “Зорі”).

У той час історична новела переживала занепад, а письменники зверталися до неї спорадично. Дедалі більше заявляв про себе новий - історико-тенденційний - тип твору: митця цікавлять не так власне історичні колізії,як історична алегорія, суголосся минувшини й сучасності. Новий важливий період розвитку українського оповідання, зокрема, історичного, спостерігається на початку минулого віку (два перші десятиліття).

При цьому помітний занепад історичного роману, як і вихід романних форм за межі національної тематики. Оповідання сповнені історичного фактажу, бо досить часто їхніми авторами виступали історики (М. Грушевський, О. Левицький, Д. Яворницький, О. Єфименко). Саме тоді формувалися відомі підвиди власне історичного оповідання, в українському контексті прикметного розмаїттям форм, національним колоритом, що робило його не лише оригінальним культурним феноменом, а й школою історичного мислення нашого народу.

Шляхи розвитку історичної прози варто простежувати у зв'язках із загальнолітературним процесом, передусім - з реалістичним романом. Розуміння суспільного впливу історичної прози теж прояснює аспекти природи людської історії, нашого історичного існування. Історичні романи за допомогою специфічних засобів репрезентують різні епохи, що уможливлює їхню художню ймовірність. Якщо у реалістичних романах вона виникає із загальних уявлень про життя й суспільство, то в історичних творах головне джерело ймовірності - історія. Історична епоха, змальована в цих творах, постає не лише через події, а й через характери, мову. Тому історична ймовірність виконує тут і певну структурну роль. Сучасний підхід до белетристики ґрунтується на розумінні її як важливого чинника літературного процесу, складника літературної ієрархії, що має свою естетичну вартість. В історичній романістиці кожного періоду, як і в літературі загалом, співіснують “вершини” та “низини”, класика “другого ряду”, масова література. Варті уваги процеси, що відбуваються всередині белетристичного “поверху” літератури. Доречно аналізувати й складну взаємодію белетристики з класичною реалістичною прозою досліджуваного періоду, насамперед - із творчістю П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Д. Мордовця й інших. Ключові тенденції літературної динаміки фіксуються здебільшого на рівні “другого ряду”, “плато”. Відповідно, аналіз спадщини таких письменників, як, наприклад, М. Грушевський, дозволяє простежити видозміни жанру на більш естетично вартісному рівні в межах “літературного ширвжитку”.

Автори історичної белетристики не популяризували історію, не повчали читача, а жваво, образно змальовували постаті та події з історії змагань українців за волю і незалежність. Герой історії не стає “портретом” під пером художника-белетриста, а виступає лише своєрідним стимулом для творчої фантазії. Белетриста не цікавлять життєві реалії, адже він не може погрішити перед правдою художньою. Відтак “історія” художнього твору - не історія факту, а лише проекція духовного світу автора, його уяви й фантазії. Художня творчість учених, зокрема істориків, у семантичному полі нашої культури - явище поширене й оригінальне (М. Костомаров, О. Огоновський, О. Єфименко). Ще в 1930-х рр. під псевдонімами І. Горишівський та І. Петренко видав кілька історичних повістей І. Крип'якевич, як історична романістка заявила про себе сучасний історик Раїса Іванченко. І цей перелік можна продовжити.

У підрозділі 3.3 - “Естетика зображально-виражальних особливостей белетристики М. Грушевського: традиції й новації” - проаналізовано великий масив творів (“Остатня кутя”, “Чужі й свої”, “Бех-аль-Джугур”, “Бідна дівчина”, “Старий терен”, “Неробочий Грицько Кривий”, “Особисте щастя”, “Ясновельможний сват”, “Предок”, “Пенати”, “Комета”, “Біжниця в Зомембергу”, “На горах”, “У святої Софії”, “Історія сеньори Занети Альберіго з Венеції”, “Розмова з Кривоносом”, “Вихрест Олександер” та ін.).

Найбільшу частину літературної спадщини М. Грушевського становить проза. Із-поміж старшого та молодшого поколінь тогочасних письменників і порівняно з ними він був маловідомим. Його казка, ескіз, оповідання, повість, фантазія, новели, нариси, драматичні твори в жанровому та стильовому аспектах надзвичайно різноманітні, цікаві, потребують уважного прочитання й аналізу. У творах прозаїка за провідний принцип композиційної побудови обирається конкретна людська доля, що постає в сюжеті на широкому історичному тлі. Маємо справу зі своєрідною белетризацією, яка наближає ранні оповідання М. Грушевського до пригодницько-історичної повісті вальтерскоттівського типу, популярної в українській літературі ще на початку ХІХ ст.

Твори історичної тематики посутньо висвітлювали й інтереси письменника як вченого-історика. Певними ознаками стилю вони наближаються до історичних розвідок ученого: відтворюють перебіг історичних подій у реальних особах, “олюднюють” суспільно-історичну атмосферу минулого.

Тут письменник доповнює власні історичні спостереження: коли не можна використати, скажімо, документи, на допомогу приходить художня уява. При цьому Грушевський-учений послуговувався мистецькою інтуїцією. Відбувалося це у випадках, коли документ “вичерпувався” й автор знаходив за ним людські пристрасті, наміри, долі.

Як і І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний, Б. Грінченко та І. Франко, М. Грушевський окреслив у своїх творах широке коло суспільно вагомих проблем національного та соціального буття народу. Реалістичні художні картини його творів посилюють виразність сюжетної канви, вдало поєднують прикмети соціального та психологічного принципів письма. Гострі психологічні переживання, драматичні та зворушливі події, незвичайні асоціації, соціальні контрасти викликають у читача відповідний настрій, впливають на світ його емоцій, міркувань. Незважаючи на те, що белетристика М. Грушевського не мала успіху, свого часу вона сприяла розвитку нового літературного напряму, репрезентованого І. Франком, Лесею Українкою, М. Коцюбинським та іншими письменниками, розширювала тематичні обрії української літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст. (насамперед завдяки творам із життя інших народів - арабів, італійців, німців, євреїв), вносила у неї свіжі теми та прищеплювала нові прийоми на межі синтезу літератури, публіцистики та науки. Цей шлях виявився новаторським, перспективним. Художня творчість сповна розкриває літературне обдаровання М. Грушевського.

У підрозділі 3.4 - “Модифікації жанру історичної драми у творчості М. Грушевського” - розглянуто передумови формування особливостей драматургічної стилістики М. Грушевського. Несприятливі умови існування театру (урядові заборони, цензурні утиски, відсутність упродовж багатьох років професійної сцени) спричинили гальмування розвитку драматургічних жанрів в українській літературі 1860-70-х рр. Проте поява на початку 80-х рр. театру корифеїв - унікального явища в національному мистецтві - не лише активізувала театральне життя, а й сприяла розвиткові драматургії, що ввійшла до класичного фонду українського письменства. Твори М. Старицького, М. Кропивницького, І. Тобілевича й інших письменників збагатили репертуар театру, відзначаючись злободенністю, сценічністю, високим художнім рівнем.

Генеза української історичної драми ХІХ ст. пов'язується дослідниками з усталенням історизму в романтичній драмі. Вона репрезентувала “…переплетення, нашарування фольклорного і конкретно-історичного, історіософічного способів художнього відтворення історичного часу”. Започаткований ще в першій половині XIX ст. варіант драми з політично-правовою інтригою (драматична поема Є. Гребінки “Богдан”, історичні трагедії “Сава Чалий”, 1838 - перша в новочасній драматургії п'єса на історичну тему - та “Переяславська ніч” М. Костомарова, історична драма-казка “Сон князя Святослава” І. Франка) у наступні десятиліття став розвиватися досить активно. Зокрема, О. Огоновський (“Федько Островський”), О. Кониський (“Ольга Косачівна”), Н. Кибальчич (“Катря Чайківна”), Г. Якимович (“Роксолана”) у дещо романтизованому й формально класицистичному освітленні представили історичні події.

В українській історичній драмі кінця ХІХ ст. простежуються дві тенденції: епізація подій (історичні драми-хроніки П. Куліша, О. Барвінського, М. Грушевського) та ліризація візійно-казкового начала в історичних драмах-казках чи трагедіях, що почасти зберігали ознаки міфогенного бачення або легендарно-казкової, фольклоризованої історичної візії (драма-казка “Сон князя Святослава” І. Франка, драми “Бондарівна”, “Ґандзя” І. Карпенка-Карого, “Пристрасті” Г. Хоткевича та ін.). З погляду жанрової динаміки у підрозділі проаналізовано драматичні твори М. Грушевського (“Хмельницький у Переяславі”, “Ярослав Осмомисл”, “Запорожці”). У літературному доробку М. Грушевського - дві драми, що ввійшли до збірки “Під зорями”, гумористична сценка та кіносценарій. Історичні драми (автор називає їх “історичними образами”) були написані під час війни та заслання на північ. Брак історичного фактажу в цих п'єсах компенсує художня уява, оперта на феноменальну пам'ять і наукову ерудицію автора. Творчий метод драматурга окреслений у вступній нотації до першої п'єси “Хмельницький в Переяславі”: “Образи ці оперті головно на дневнику посольства комісарів, списаного Мясковським. Але сюди введено також і деякі моменти з другого посольства Смаровського. Розмови Хмельницького з комісарами переважно віддають доволі близько заховані до нас тексти. Все інше - авторська інтенція”. Збереження ознак хронікальності позначилося на структурі драми, в основі якої п'ять хронологічно маркованих образів-сцен, що увиразнюють позиції гетьмана Богдана Хмельницького, польських комісарів А. Киселя, В. Мясковського, М. Бжозовського, а також характер опозиції в козацькому середовищі на чолі з Якимом Несторенком, який (у третьому образі-сцені) намовляє польських посланців допомогти скинути Хмельницького з гетьманства. Мова дійових осіб колоритна, пересипана архаїзмами та специфічними висловами. Письменник надає сюжетній канві твору напруженості та драматизму, свідомо вдаючись до анахронізмів, порушення хронології та зміщення деяких подій у часі. Доповнюючи історичні факти художнім домислом, М. Грушевський досягає своєї головної мети - увиразнює атмосферу і дух доби. М. Грушевський далекий від традиційної для української літератури ідеалізації Богдана Хмельницького (гетьман вагається, не завжди чітко уявляє, як йому діяти). Розглядаючи трактування постаті гетьмана в історичних джерелах, у науковій літературі, драматург простежив традицію зображення Хмельницького як особи провіденційної. Тому історичні та художні оцінки драматургом його постаті - неоднозначні й суперечливі. З одного боку, гетьман виступає як талановитий полководець, далекоглядний дипломат, конструктивний організатор і адміністратор, а з іншого - як непослідовний у соціально-економічній політиці, нецілеспрямований і нерішучий. Автор звинувачує Хмельницького у фатальних помилках - укладенні військово-політичного союзу з Кримським ханством і встановленні влади “ціною страшних жертв”. Позиція, з якої М. Грушевський змальовує Богдана Хмельницького, прочитується в драмі досить виразно. Адже гетьман до кінця свого життя дотримувався політики, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від іноземного гноблення і створенні незалежної соборної Української держави.

Драма “Ярослав Осмомисл” також заґрунтована на історичних фактах, гостріша з погляду інтриги, ніж “Хмельницький у Переяславі”. Вона прикметна чіткіше окресленими характерами (особливо жіночими). Головним рушієм сюжету стає конфлікт між боярами та народом, жертва якого - кохана жінка Ярослава Настуся Чагрівна. Попри історичне й ідеологічне підґрунтя, драма “Ярослав Осмомисл” - це передусім твір про трагедію людської долі. Історичний, філософський, ідеологічний складники підпорядковані в ній загальнолюдському прагненню кожного до особистого щастя. В українській літературі початку XX ст. осібне місце посідає маловідомий кіносценарій М. Грушевського “Запорожці”. Орієнтовно цей незавершений твір з'явився 1924 р., перед поверненням письменника в Україну. Звернувшись до героїчних сторінок історії українського козацтва, змальовуючи життя, подвиги, побут і звичаї Запорозької Січі, письменник вибудовував гострий сюжет. Перед нами постають легендарні постаті народних ватажків, прославлених героїв України. Крім того, митець підкреслював риси звичайних запорожців - священне почуття обов'язку перед своїм народом, мужність, винахідливість, благородство, вірність дружбі, оптимізм. У сценарії М. Грушевський прагнув до органічного поєднання історичної правди з художнім домислом.

ВИСНОВКИ

Дисертація завершується “Висновками”. Межа ХІХ - ХХ століть прикметна появою низки яскравих постатей у політичному та культурному житті України. М. Грушевський передусім відомий як науковець і політик. Водночас його поетична, прозова, драматургічна творчість свідчили про непересічний талант письменника.

Учений не був професійним письменником. Між тим, художня спадщина засвідчила його літературне обдаровання. Митцеві й науковцеві вдалося спрямувати діяльність найактивніших кіл інтелігенції на розвиток національного життя в Україні, а його літературна діяльність ще раз підтверджує участь у великій справі європеїзації українства.

М. Грушевський був насамперед фаховим істориком. Очевидно, тому його художні тексти на історичну тему є чи не найцікавішими для читача. Описи історичних подій у творах М. Грушевського засвідчують історизм і філософічність його художнього мислення, ілюструють застосування митцем чітких конкретних образів. Його поетика прикметна використанням влучної деталізації, наявністю авторських конотацій.

Образи вияскравлюються як “свідомо визначені”, що відповідає пережитому й засвоєному письменником досвідові. Виразно, різновекторно виписані образи сприяють розгалуженню межі авторської ампліфікації, досягненню широких художніх узагальнень.

Творам М. Грушевського властива суб'єктивно-оповідна манера викладу, що поєднує два плани: зовнішній або сюжетний (фольклорно-міфологічний і реально-побутовий аспекти), контекстуальний чи позасюжетний (асоціативний вплив). Психологізм - стильова домінанта художніх текстів автора. Навіть у драматичних творах “Ярослав Осмомисл” і “Хмельницький в Переяславі” письменник звернув увагу не на державотвірну роль історичних осіб, а передусім на внутрішні переживання героїв, інтимний складник їхнього буття (роздуми-монологи, часові екскурси. У художніх образах митець утілює: розкутість думки, ідеали свободи. Він звертався до екзистенційних мотивів, проголощуючи вільний вибір запорукою розвитку особистості. Уперше проаналізований кіносценарій М. Грушевського “Запорожці” засвідчує, що письменник по-новаторськи осмислив складну добу гетьманування Івана Мазепи, у полемічному ключі висвітлив постать цього історичного персонажа.

Таким чином, у своїх прозових і драматичних творах М. Грушевський створив унікальну ментально-часову візію України, спроектовану на універсальну картину світу. літературний белетристика прозаїк

Як дослідник історії письменства, М. Грушевський запропонував широку літературознавчу концепцію, висвітлену в науково-популярних розвідках і грунтовній шеститомній праці “Історія української літератури”. Уперше в історії національної культури було комплексно проаналізовано процес посування української літератури від першопочатків (фольклору) до періоду зародження модерного письменства. М. Грушевський звернув увагу на полемічні й надзвичайно важливі для національної свідомості питання, багатьма фактами довів, що культура ХІ-ХІІ ст. була виключно українською (не “общерусской”) і стала підґрунтям пізніших літератур (галицько-волинської та київської), аргументував українську природу жанру билин. Використавши “соціологічний” метод, дослідник висвітлив основні етапи розвитку національної літератури.

М. Грушевський долучився також до українського художнього слова як літературний критик і публіцист. Він - автор статей як про конкретних письменників, так і про процес розвитку нашого мистецтва загалом. Літературно-критичні статті М. Грушевського засвідчують “європейськість” мислення автора. Сприймаючи тенденції модернізму й авангардизму, він підкреслював унікальність митця, його право на експеримент, пошук оригінальних шляхів у літературі. М. Грушевський засвоїв кращі здобутки української прози - традиції І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та інших корифеїв українського слова. Водночас, належачи до іншого “культурного пласту”, він сміливо оновлює, розбудовує традиційні жанрові форми: повість, новелу, оповідання, нарис, драму, сценарій, сценку. І скрізь непорушним залишається художнє осмислення особистості в її безпосередніх чи опосередкованих зв'язках із соціальним середовищем, об'єктивної зумовленості, суб'єктивних настроїв, духовних зламів, поворотних моментів у людській долі.

ДИСЕРТАЦІЙНІ ПОЛОЖЕННЯ ВІДОБРАЖЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Янкова Н.І. Художня інтерпретація Хмельниччини в історичних творах Михайла Грушевського // Вісн. Київ. ун-ту: Серія Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2003. - Вип. 14. - С. 43-46.

2. Янкова Н.І. Проблема історичної правди та художнього домислу в сценарії М. Грушевського “Запорожці” // Вісн. Київ. ун-ту: Серія Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. - Вип. 16. - С. 21-23.

3. Янкова Н.І. Жанр кіносценарію у творчому доробку О. Довженка і М. Грушевського // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2005. - Вип. 13. - С. 256-263.

4. Янкова Н.І. Психологічна складова української історичної драматургії початку ХХ ст. (за п'єсою М. Грушевського “Ярослав Осмомисл”) // Вісн. Київ. славістич. ун-ту. - К.: КСУ, 2007. - №36. - С. 134-144.

5. Янкова Н.І. Концепція історичного минулого в прозі І. Франка та Д. Яворницького // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2002. - Вип. 2. - С. 354-358.

6. Янкова Н.І. Образна система повісті О. Кобилянської “В неділю рано зілля копала” і способи її художнього втілення // Літературознавчі студії. - К.: ВПЦ “Київський університет”, 2004. - Вип. 9. - С. 230-237.

7. Янкова Н.І. Творчість Івана Франка в дискурсивному полі сучасних наук // СІЧ. - 2007. - №2. - С. 92-93 (у співавт.).

Размещено на Allbest.ru