Проблема визначення художньої літератури в англо-американському літературознавстві 70-х – 90-х років ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

УДК 82.09=111"70/90"

70-х - 90-х років ХХ століття

10.01.06 - теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Проблема визначення художньої літератури в англо-американському літературознавстві

БАБІЙ

Людмила Богданівна

Тернопіль

2009

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

ГРОМ'ЯК Роман Теодорович,

Тернопільський національний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка,

завідувач кафедри теорії літератури

та порівняльного літературознавства.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

БОВСУНІВСЬКА Тетяна Володимирівна,

Інститут філології Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

професор кафедри зарубіжної літератури;

кандидат філологічних наук, доцент

ГІРНЯК Мар'яна Олегівна,

Львівський національний університет

імені Івана Франка, доцент кафедри

теорії літератури та порівняльного

літературознавства.

Захист відбудеться 13 лютого лютого 2009 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 58.053.02 при Тернопільському національному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка за адресою 46027, м. Тернопіль, вул. М. Кривоноса, 2.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (46027, м. Тернопіль, вул. М. Кривоноса, 2).

Автореферат розіслано 12 січня 2009 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради М. Б. Лановик

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми зумовлена предметом дослідження. Проблемою визначення художньої літератури переймається не одне покоління теоретиків і критиків, однак і досі немає якогось одного підходу чи методу, який вважався б найефективнішим. Кожна теоретична школа чи група, формулюючи свої принципи та завдання, не могла оминути це наріжне теоретичне питання, шукаючи свої шляхи, підходи. Навіть вивчаючи окремі художні твори, дослідники виходили на теоретичний рівень, намагаючись запропонувати стислу дефініцію або розгорнути визначення літератури. В контексті сьогоднішніх літературно-теоретичних пріоритетних напрямків доречно ще раз звернутися до осмислення та порівняти різні підходи до визначення художньої літератури, яке впливає на багато інших похідних питань у літературній критиці та теорії.

Простежуючи логіку проблеми дефініцій художньої літератури в найширшому сенсі, звертаємося до праць американських та британських теоретиків 70-х - 90-х років ХХ століття у контексті американського та британського літературознавства. Учені-літературознавці підходять до цього питання з різних позицій, з переконаннями тієї чи іншої теоретичної школи. Особливістю періоду, який обираємо для дослідження, є те, що 70-ті - 90-ті роки ХХ століття у США та Великій Британії вирізняються боротьбою за першість багатьох теоретичних шкіл. Після тривалого панування нової критики (New Criticism) з Європи потужним потоком вливаються нові школи: семіотика, німецька рецептивна естетика, французький фемінізм, деконструктивізм, постколоніалізм. Школи-конкуренти повели суперечки за першість та дієвість саме їхніх методів і підходів, а також велися пошуки універсальної теорії. На літературознавчій арені присутні інтенціоналісти, антиінтенціоналісти, ізоляціоналісти (формалісти) та їх опоненти. Ми не ставимо собі за мету досліджувати кожну школу чи підхід, їхні основні постаті та теоретичні положення. Натомість, робимо спробу виділити ті аспекти, що стосуються теми нашого дослідження, окреслити важливі моменти та особливості цього відтинку часу, контроверсійні погляди та з'ясувати недоліки і переваги кожного з них. Концепція літератури як своєрідної дискурсивної практики розглядається не ізольовано, а в річищі домінуючих напрямів.

Осмислення логіки проблеми дефініції художньої літератури, пов'язаної з розумінням її сутності в американському літературознавстві 70-х - 90-х років, є передумовою вивчення основних шкіл та напрямків західного літературознавства, яке навіть імпліцитно зумовлювало пріоритети в науці про літературу в колишньому СРСР, у тому числі і в Україні. Йдемо від ізоляціонізму нових критиків (В. Вімсетт, М. Бердслі, Дж. Ренсом, К. Брукс) через інтенціоналістів (Е. Д. Гірш), критику читацького відгуку (С. Фіш) до культуральних підходів, апологети яких потужно представлені на континенті (Р. Вільямс, Т. Іґлтон, Е. Істхоуп). Експонуючи ці теорії, виявляємо динаміку досліджень, зміни акцентів у теоретико-літературних працях за порівняно невеликий історичний період. Простежується поступовий рух від зосередженості на тексті, інтенціях автора, реакціях та відгуках читача до культурального середовища та його впливів на твори, їх продукування та сприйняття. Вважаємо, що у часовому вимірі ці теорії не зникали безслідно, даючи простір новим, а, бувало, розвивалися та функціонували приблизно в один період, часто вели тривалі суперечки за першість.

Зв'язок роботи з навчальними програмами, планами, темами. Дисертація виконувалася на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка в руслі комплексної теми "Проблеми рецептивної поетики, наратології і трансляторики в українсько-зарубіжних літературних зв'язках" (номер державної реєстрації 0105U000748).

Об'єкт дослідження - праці американських та британських теоретиків, створені в 70-х - 90-х роках ХХ століття у контексті американського та британського літературознавства: С. Раваля, Т. Іґлтона, Дж. Каллера, Дж. Елліса, Р. Фаулера, П. Віддовсона.

Предмет дослідження - логіка осмислення проблеми суті і визначення художньої літератури як мистецтва слова.

Мета роботи - виокремити основні підходи до визначення літератури в англо-американському літературознавстві 70-х - 90-х років ХХ століття в руслі домінуючих теоретико-критичних шкіл.

Реалізація мети передбачає виконання таких завдань:

- проаналізувати теоретико-естетичне підґрунтя сучасних ізоляціоністських підходів до визначення художньої літератури;

- узагальнити основні тенденції трактування понять "цінності" та "літературності" як традиційно визначальних компонентів художнього твору;

- дослідити історико-теоретичний контекст вищезазначеного періоду крізь призму літературно-критичних шкіл;

– з'ясувати доцільність пошуку сутнісних ознак літературних творів;

– виділити основні підходи до визначення художньої літератури в працях англо-американських теоретиків 70-х - 90-х років ХХ століття.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять концепції зарубіжних і українських філософів: Т. Андрущенко, М. Бердслі, К. Вілбера, Е. Гуссерля, І. Канта, М. Фуко; теоретиків літератури та культури: Р. Барта Г. Блума, Т. Бовсунівської, Р. Веллека, В. Вімсетта, Е. Гірша, Р. Гром'яка В. Емпсона, Т. Іґлтона, Е. Істхоупа, О. Козлова, А. Компаньйона, М. Лановик, В. Лейча, М. Моклиці, С. Раваля, Б. Сміт, С. Фіша, Р. Якобсона. У дисертації проаналізовані праці тих дослідників, які вивчали проблему визначення літератури: П. Віддовсона, Р. Вільямса, Дж. Елліса, Т. Іґлтона, Дж. Каллера, К. Куіна, Р. Омана, С. Раваля, А. Фаулера, Р. Фаулера.

Наукова новизна зумовлюється тим, що вперше в українському літературознавстві зроблена спроба ввести в активний науковий обіг концепції відомих зарубіжних теоретиків. Концепт літератури осмислений крізь призму домінуючих критичних шкіл означеного періоду. Праці, на яких зосереджена головна увага у дослідженні, не перекладалися українською мовою і мало висвітлені в україномовних джерелах.

Теоретичне значення роботи полягає в узагальненні актуальних питань літературної критики та теорії, пов'язаних з функціонуванням літературознавчих концептів під час зміни парадигм.

Практичне значення отриманих результатів. Матеріали дисертації можуть бути використані у подальших дослідженнях сучасних літературно-критичних підходів і шкіл; у підготовці спецкурсів та спецсемінарів для студентів філологічних факультетів вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дослідження здійснювалася у формі доповідей на наукових конференціях різних рівнів: міжнародних - "Іноземномовна комунікація: здобутки та перспективи" (Тернопіль, 2006); всеукраїнських - "Молодь, освіта, наука, культура і національна свідомість" (Київ, 2005), "Проблемы современного зарубежного литературоведения и искусствознания" (Севастополь, 2005), "Література в контексті кризової доби" (Чернівці, 2005), "Літературна герменевтика та рецептивна теорія" (Чернівці, 2006); на II, III, та IV етапах міжвузівського наукового семінару "Терміносистема слов'янського літературознавства" (Луцьк, 2005; Тернопіль, 2005; Житомир, 2006), "Новітня теорія літератури і проблеми літературної антропології" (Тернопіль, 2008), а також на щорічних науково-методичних конференціях викладацького складу Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, на науково-методичних семінарах міжкафедральної наукової лабораторії. Дисертація обговорена і рекомендована до захисту на засіданні кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства ТНПУ імені Володимира Гнатюка 14 травня 2008 року (протокол № 11).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 6 статей у фахових виданнях, посібник для студентів, розділ колективної монографії.

Структура і зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, що нараховує 250 позицій, 150 з яких - іншомовні. Загальний обсяг - 179 сторінок друкованого тексту. Основний текст становить158 сторінок.

• 
• ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
• У вступі обґрунтована актуальність теми; визначені об'єкт та предмет дослідження; сформульовані мета і завдання роботи; названі методи дослідження; зазначено про зв'язок роботи з кафедральною тематикою; окреслена наукова новизна дослідження; з'ясоване теоретико-прикладне значення дисертації та подані відомості про апробацію її основних положень.
• У першому розділі - "Філософсько-естетичні основи теоретико-літературних досліджень" - обґрунтовується філософсько-естетичне підґрунтя визначення художньої літератури. Простежується відгомін естетичних поглядів І. Канта у літературознавстві ХХ століття. Аналізуються зміни у функціонуванні понять "літературність", "цінність". Аргументується застосування метакритичного способу дослідження питань літературної критики та теорії.
• У підрозділі 1.1. - "Естетика І. Канта як джерело впливу на формалістичні теоретико-літературні дослідження ХХ століття" - проаналізовано основні положення кантівської естетики та їх відгомін у сучасній критиці. Багато критиків заявляють про відхід від кантівського впливу на естетику, особливо естетику ХХ століття, однак, неможливо не помітити зв'язку багатьох сучасних позицій з його естетичною теорією. І. Кант справляв значний вплив на розвиток естетичних теорій філософів-ідеалістів, а пізніше - на одну з найпотужніших критичних течій ХХ століття - нову критику (New Criticism). Багато науковців погоджуються, що історію сучасної критики з часів І. Канта можна розглядати як низку відгуків на доктрину естетичної автономії: більшість критичних теорій або приймають, або відкидають, або асимілюють цю доктрину. Основні принципи сучасної естетики, які розглядають мистецтво як автономне, естетичне ставлення як відокремлене споглядання, естетичну насолоду як незацікавлену, у суті своїй кантівські.
• У підрозділі 1.2. - "Поняття "літературність". Функціонування при зміні парадигм" - узагальнено основні тенденції трактування поняття "літературності" як традиційно визначального компоненту художнього твору. В означений період не лише широко впроваджувалися нові методики, а й трансформувалося багато теоретичних концепцій. Простеживши динаміку розвитку та функціонування поняття літературності при зміні парадигм із структуралістської через постструктуралістську на постмодерну, ми виявили тривалі зміни у позиціонуванні цього концепту. Формалісти тлумачили літературність як іманентну властивість художніх творів, вважаючи, що лінгвостилістичні ознаки мали б відрізняти літературу від нелітератури. Однак формалістичне розмежування між мовою звичайною (повсякденною) і мовою літератури, яка актуалізувала та очужувала значення, почало активно проблематизуватися. Дослідження нелітературних або не високохудожніх текстів виявили, що в них застосовуються ті ж конвенції та коди, що і в художніх творах. Ретельна структурованість, добра організованість матеріалу чи римований виклад виявилися ознаками не лише художніх творів чи поезії, а й реклами, політичних закликів чи пропаганди. Розширення сфер зацікавлення літературознавства, популяризація міждисциплінарних зв'язків нівелювало межі література / нелітература, художнє / нехудожнє, мистецтво / немистецтво. Диференціацію сутнісних ознак літератури на мовному рівні проблематизували, вважаючи недостатньою і неповною. Тому в працях сучасних дослідників Дж. Каллера, П. Віддовсона, А. Фаулера літературність розглядається лише як одна з низки диференційних властивостей художнього твору. С. Фіш у 80-х роках ХХ століття акцентував історичність поняття літературності, заперечуючи його незмінність. А Т. Іґлтон взагалі запропонував її не виокремлювати, а натомість зосереджуватися на інших аспектах дослідження. Однак сміливі авангардові проекти не змогли заперечити чи применшити вагу вартісних художніх творів, випробуваних часом і географічними кордонами.
• У підрозділі 1.3. - "Аксіологічні виміри літератури: стабільність чи релятивізм?" - аналізується концепт "цінності", його функціонування та смислове навантаження. Зміщення уваги дослідників із внутрішніх чинників, своєрідне "розкриття" твору до зовнішніх, позалітературних впливів, призвело до переосмислення концепту цінності як одного з ключових при визначенні мистецької вартості творів. Літературна цінність - поняття, яке традиційно розглядалося як внутрішньо притаманне творові, змінювало не лише місце, а й спосіб існування. З приводу іманентності і стабільності активно полемізували постмодерні дослідники. Б. Г. Сміт узалежнює її від динаміки економічної системи та суспільних процесів, надає їй крайньої релятивності.
• Т. Іґлтон основну увагу фокусує на суспільно-політичних чинниках, виявляючи тим самим залежність цінності творів від панівної ідеології (в чому могли переконатися ті, хто жив у часи радянської ідеології, де канонізованою була лише схвалена режимом література). Р. Оман розглядав твір у системі реляцій з критиками, авторитетними критичними оглядами, видавцями, промоутерами. Доступ до читачів, на його думку, визначався інституціями. Твір таким чином перетворився на одиницю в комерційно-маркетингових відносинах.
• Р. Вільямс був одним із тих, хто оголосив літературну цінність інституційною формальністю. У працях прихильників культуральних досліджень такі тенденції трактування цінності домінували. Це, безумовно, зміщувало увагу з твору як такого та його внутрішніх ознак. Позиції Б. Г. Сміт, Р. Омана виявили домінантні тенденції літературознавства 70_х - 90_х років ХХ століття. Апологети, яких Г. Блум іронічно трактує "школою ресентименту", проблематизують стабільність, іманентність, об'єктивність цінності, акцентуючи, натомість, її релятивність, залежність від ідеології, політики, економіки. Так оцінюється і канон літературних творів, межі якого намагаються розширити за рахунок творів "знехтуваних" меншин - ґендерних, етнічних, сексуальних.
• У підрозділі 1.4. - "Метакритичний спосіб дослідження проблем літературної критики та теорії" - виявлено особливості зміщення акцентів дослідження з теорії і критики на метакритику. Застосування метакритичного способу у літературній теорії та критиці аналізують американські дослідники К. Бйорк, В. Бут, В. Лейч, С. Раваль. Сама концепція метакритики не нова, однак С. Раваль намагається її застосовувати практично і не лише як філософську естетику, а й як прагматично нейтральну структуру, яка не пропонує і не захищає якоїсь певної теорії, а намагається продемонструвати механізм її роботи, зрозуміти підґрунтя літературної концепції. Такий спосіб дослідження став своєрідним дороговказом у множині теоретичних концепцій. Послуговуючись методами аналітичної філософії, метакритичний аналіз може сприяти висвітленню структури міркування, з допомогою якої різні критичні концепції експонують і захищають логіку власних позицій.
• Аналіз механізму дії теорій, а не вишуковування "істинних" чи хибних положень створює можливість для всебічного, різноаспектного вивчення концептів літературознавства, зокрема проблеми визначення художньої літератури. Останню чверть ХХ століття можна назвати часом розквіту метакритики. Багато дослідників у своїх працях критично переосмислювали доробок інших теоретиків у світлі нових парадигм. Такий спосіб дослідження літературознавчих проблем широко використовується в навчальних програмах американських коледжів та університетів, під час вивчення курсів літератури, критики, у міждисциплінарних зв'язках.
• У другому розділі - "Історико-теоретичний контекст проблеми визначення літератури" - аналізується історико-теоретичний контекст підходів до трактування літератури. Кожна дефініція, як і концепція, не існують самі собою, вони формувалися як наслідок теоретичних поглядів та переконань авторів, які виходили на ширший теоретико-літературний і культуральний контексти. Тому необхідно простежувати витоки будь-якого визначення, тієї чи іншої пропозиції. Увага акцентується на історико-літературному аспекті, беручи до уваги тогочасний стан літературознавства. В історії науки про літературу виділено чимало різноманітних підходів до літературного твору. Залежно від школи, течії, напряму чи навіть панівної ідеології відрізнялося трактування твору: "закритий" чи "відкритий"; предмет лінгвістичного аналізу чи привід для відгуків, які формуються в читачів; одиниця в культурологічних дослідженнях чи незалежне ні від чого явище. На переконання В. Галлі, такі поняття, як "література" чи "критика" "у суті своїй суперечливі" Gallie W. B. Essentially Contested Concepts / W. B. Gallie // Philosophy and the Historical Understanding. - [2^nd. ed]. - New York: Schocken, 1968. - P. 175. - своєрідний логічний конструкт, доказом чого є поширення і побутування багатьох підходів та нескінченність дискусій щодо визначення художньої літератури.
• У підрозділі 2.1. - "Гетерогенні теоретичні напрямки як показник різних підходів до визначення та інтерпретації художньої літератури" - ми зупинилися на кількох основних аспектах, які кардинально протилежно тлумачили апологети різних шкіл, це - автономне існування літературного твору, значення авторської інтенції та роль читачів під час інтерпретації художнього твору. Зазначені позиції виявляють гетерогенність підходів до інтерпретації художнього твору. Ставлячи в центр дослідження різнотипні аспекти, виразники цих поглядів виявляють багатогранність концепції літератури. Структуру другого розділу визначила теорія романтичної поезії М. Абрамса. Компоненти, які лежать в її основі - текст, автор, світ, читач, - стали визначальними для численних позицій в англо-американському теоретичному контексті. Простежуючи зміну акцентів у діахронному зрізі, ми виявили зміщення уваги науковців з тексту на автора і на читача. Ті чинники, від яких намагалися відмежувати літературу нові критики на початку та в середині ХХ століття, стали з часом домінувати в теоретико-літературних дослідженнях.
• У пункті 2.1.1. - "Трактування літературного твору як автономного явища" - окреслено спроби інтерпретувати літературні твори як автономні явища. Найбільший вплив на розвиток американського літературознавства, особливо на його прикладний аспект, справляла нова критика. Беремо для дослідження ті її концепції, які пов'язані з інтерпретацією літератури як автономного явища, та простежуємо відгуки на них.
• Теорії, орієнтовані на твір, представлені адептами нової критики (New Criticism), основні положення якої обґрунтовані в працях В. Вімсетта, М. Бердслі, К. Брукса, Дж. Ренсома. Для апологетів нової критики очевидним було існування поезії як позачасової сутності. Нові критики не розглядали літературу як імітацію життя; для них твори формували свою реальність, перетворюючи та впорядковуючи враження читачів. Негативне трактування авторської інтенції ("інтенційна омана"), вражень читачів ("афективна омана"), біографії автора та інших позалітературних чинників стали їхніми програмними твердженнями. Найбільше значення для них мав безпосередньо текст, його органічність, багатозначність, напруга, послідовність, тобто внутрішні чинники. Захищаючи літературу від "зовнішніх вторгнень" - біографізму письменників, психологічних якостей митця, соціо-історичного та культурного контекстів, вони намагалися ізолювати твір від усього, що, за їхнім переконанням, не стосувалося твору як такого. Цілком очевидно, якщо йдеться про формальні властивості творів, пошуки багатозначностей (В. Емпсон), "афективної омани" (В. Вімсетт, М. Бердслі), внутрішню та зовнішню критику (Р. Веллек), "пильне (близьке) прочитання" (Дж. Ренсом), мову твору та звичайну мову, то такі дослідження проводяться з позицій нової критики.
• Увага до засадничих положень нової критики у цьому дослідженні зумовлена передовсім важливістю осмислення історичного тла, на якому формувалися підходи до визначення літератури в останній чверті ХХ століття. Це також дає змогу простежити, яких змін і критики зазнавали позиції апологетів автономії літературного твору в кінці ХХ століття.
• У другій половині ХХ століття, особливо в останній чверті, здавалося б непохитні позиції нової критики та прихильників автономності мистецтва зазнали чималих критичних нападок. Враженнєвість, суб'єктивізм, релятивізм, історичність стали провідними аспектами у критиці читацького відгуку, культуральних дослідженнях, новому історизмі. Змінюється і ставлення теоретиків до інтенції автора та його ролі у формуванні значення твору.
• У пункті 2.1.2. - "Пошук нових шляхів визначення літератури: принцип достовірної та об'єктивної інтерпретації" - осмислено позицію Е. Д. Гірша щодо ролі авторської інтенції під час інтерпретації художнього твору. Один і той же твір уможливлював різні прочитання, що не лише не сприяло пошуку об'єктивного значення, а, навпаки, його диверсифікувало. Тому позиції нових критиків активно полемізувалися. Пошук та обстоювання авторської інтенції привели Е. Д. Гірша до розмежування незмінного значення, закладеного автором, і мінливого смислу твору. Саме авторське значення мало бути метою пошуків інтерпретаторів, що мало б забезпечити його об'єктивність. Праця Е. Д. Гірша "Точність інтерпретації" (1967) була реакцією на ізоляціоністські погляди нових критиків і "пильне прочитання". У цілому автор приймав ці позиції, критикуючи невміння пояснювати визначення хибного і слушного прочитання.
• Головною метою інтерпретації Е. Д. Гірш уважав відтворення авторської інтенції як джерела значення. Розуміння (і таким чином, інтерпретація у звичному сенсі цього слова), вважає він, логічно і психологічно передують критиці, оскільки адекватно оцінити текст можна лише зрозумівши його. Щоби бути об'єктивною, критика мала б ґрунтуватися на об'єктивній інтерпретації. Для Е. Д. Гірша критика та інтерпретація ґрунтуються на двох різних "об'єктах". Об'єктом інтерпретації є текстуальне значення (значення тексту). Об'єкт критики - значення як частина ширшого контексту, який впливає на щось інше. Такий об'єкт Е. Д. Гірш називає смислом тексту.
• Е.Д. Гірш обстоює позицію, що авторське значення репрезентоване його текстом, а тому незмінне та відтворюване. Проблема полягає в тому, щоб показати, що хоча текстуальне значення детерміноване психічними актами автора й усвідомлене читачем, та його все ж не слід ототожнювати з чинністю психіки автора або читача як такими. На думку Е.Д. Гірша, природно говорити не про те, що промовляє текст, а про те, що має на увазі автор. Перший рівень критики - рівень розуміння. У цьому аспекті Е.Д. Гірш солідарний з антиінтенціоналістами, які відмежовували асоціації автора від вербального значення. За Ф. Лентріккія, "на противагу новокритичній традиції в англо-американській критиці, яка ґрунтується на дуалізмі між органічним дискурсом поезії і референтною формою всіх інших способів, Е.Д. Гірш утвердив сутнісну онтологічну гомогенність усіх форм письма" Lentricchia F. After the New Criticism / Frank Lentricchia. - Chicago: University of Chicago Press, 1980. - P. 259..
• У пункті 2.1.3. - "Критика читацького відгуку: від тексту до читача"- простежено зміщення уваги дослідників з тексту, автора на читача, з продукту на процес, яке привело до поширення положень критики читацького відгуку, чи, по-іншому, орієнтованої-на-читача критики, відкриваючи нові проекції дослідження. Коріння "Америка-ського різновиду рецептивної естетики" знаходилися в Європі. Оскільки нас передусім цікавив американський контекст, для дослідження обрано теоретичну позицію С. Фіша, його концепцію "інтерпретаційних спільнот". "Афективна омана" нових критиків видозмінилася на "афективну стилістику", творцем якої називають С. Фіша. Він наділяє небаченою до того у літературній критиці владою читачів і критиків. Трактуючи інтерпретацію не мистецтвом пояснення, а мистецтвом творення, С. Фіш робить літературну критику центром літературної діяльності. Для нього критик - не слуга тексту, йому відводиться активна роль.
• С. Фіш обстоював позицію, що об'єктом критичного дослідження має бути не статична форма надрукованої сторінки, а "форма, що розгортається у процесі актуалізації" Fish S. Is There a Text in This Class? The Authority of Interpretive Communities / Stanley Fish. - Cambridge, Mass. : Harvard University Press, 1980. - P.2.. С. Фіш твердив, що література - конвенційна категорія, бо лише спільнота вирішує, що вважатиметься літературою. Будь-який текст має певні властивості і в багатьох мовних відтинках можна відшукати суто літературні ознаки. Не література, переконаний він, виявляє певні формальні властивості, які привертають до себе увагу, а навпаки, звертання уваги на те, що визнається як література - результат появи гідних уваги ознак, про які наперед знають, що вони літературні.
• У підрозділі 2.2. - "Інтегральна теорія мистецтва та літератури: сучасні тенденції теоретико-літературних досліджень" - виокремлено гетерогенні підходи до визначення художньої літератури у 70_х _90_х роках ХХ століття. У діахронному зрізі акцентуються домінантні тенденції розвитку не лише однієї проблеми, а й ширший культурно-літературний контекст.