Шляхи формування новоєвропейської поезії у Німеччині XVII сторіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ НОВОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ У НІМЕЧЧИНІ XVII СТОРІЧЧЯ

10.01.04 - література зарубіжних країн

ДАКАЛЕНКО ОЛЕГ ВЯЧЕСЛАВОВИЧ

Дніпропетровськ - 2009

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

ліричний поетичний містик образний

Літературна епоха XVII століття як доба формування у Німеччині поезії європейського масштабу має для зарубіжної та вітчизняної германістики виняткове значення. У цьому переконують як оглядові історико-літературні праці, так і спеціальні, хоча й не численні, студії німецьких германістів, а також окремі дослідження радянських та вітчизняних учених. Однак, означений аспект літературознавства передчасно вважати повно й системно вивченим у вітчизняній філологічній науці, адже відсутні спеціальні дослідження сучасних українських вчених, які були б присвячені висвітленню закономірностей формування та розвитку німецької поезії XVII ст. як цілісного феномену художньої творчості епохи бароко й класицизму. Недооцінка ліричної спадщини німецьких митців бароково-класицистичного періоду пов'язана передусім зі специфікою самого предмета вивчення, феноменологічну основу якого становить традиціональне поетичне висловлювання. Через відмінність сучасного поетичного мислення більшість науковців обирають своїм преференційним об'єктом художню, переважно прозову, творчість більш пізніх епох.

Характер наукової ситуації, що склалася навколо вивчення німецької поезії XVII ст. та увібрала особливості постромантичної гносеологічної парадигми розмежування наукового й образного, чітко виявляє значні розбіжності між безперечним визнанням значення літературної традиції, з одного боку, і ступенем її історико-літературного вивчення в аспекті стильових особливостей бароково-класицистичної лірики - з іншого. Так, якщо радянська літературознавча наука відводила чільне місце в німецькій літературі, принаймні першої половини XVII ст., ліричній поезії, то в той же час в аналітичних студіях простежується спроба обмежити коло досліджуваних авторів декількома ключовими фігурами. Така методологічна тенденція існує і зараз. Окремі дослідження в цій галузі германістики не можуть заповнити прогалини у фундаментальних теоретичних узагальненнях про особливості становлення та розвитку поезії європейського рівня в Німеччині XVII ст. Методологічна стратегія „обмеження” призводить до того, що картина формування поезії європейського масштабу в цій країні постає в осмисленні сучасних філологів досить розмитою, у ній лише частково відображені як суть теоретичних шукань і художньо-образних новацій майстрів поетичного слова, так і характер звернення німецьких поетів до зарубіжного досвіду віршування.

Розгляд бароково-класицистичної німецької поезії в даній дисертації відбувається в контексті наукової полеміки із застарілими підходами до теорії віршування, в яких не береться до уваги можливість підпорядкування змісту вірша законам евфонії. Стосовно до часів переважання топологічних моделей образного мислення повинні бути скореговані концепції, в яких риторичні, філософські, релігійні засади поетичної творчості є другорядними. З погляду розрізнення документалізму та фактографічності потребують суттєвого уточнення оцінки німецької поезії XVII ст., переломленої через призму соціально-історичної та духовної катастрофи Тридцятирічної війни. Підлягають перегляду положення, що недооцінюють такі складові поетичного досвіду доби, як, наприклад, творчість поетів-містиків, а також соціологічні методики, зокрема їх підхід до аналізу доробку Другої сілезької школи. Взагалі трактування поезії переважно в ідейно-змістовному аспекті не є вичерпним, адже вимагає суттєвих доповнень, у тому числі й розгляду особливостей поетичної мови.

Актуальність теми дослідження зумовлена потребою заповнити лакуни у вітчизняній літературознавчій науці в галузі вивчення культурно-естетичної традиції та історії німецької поезії. Дисертаційна робота зорієнтована на відкриття нових граней традиціонального поетичного образу за умови перегляду наявних і створення нових перспективних наукових парадигм і пов'язана з потребою сучасного прочитання інформаційно-естетичного „коду” бароко й класицизму певного європейського регіону.

Завдання вітчизняної германістики полягає, на наш погляд, у формуванні більш глибоких, науково достовірних уявлень про шляхи еволюції поезії в Німеччині XVII ст. на одному з фундаментальних етапів розвитку поетичної творчості в німецькомовному регіоні. Системне вивчення феномена бароково-класицистичної німецької поезії цієї доби, - явища, яке деталізує художню картину світу, що складається в словесній творчості Нового часу, - має задовольнити не лише спеціальний історико-літературний інтерес, а й відіграти помітну роль у загальнотеоретичному осмисленні історико-культурних універсалій гуманітарного дискурсу Західної Європи в цілому.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами й темами. Дослідження проведене на кафедрі зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара в рамках комплексної науково-дослідної теми „Функціонування літератури в культурному контексті епохи“. Тему затверджено на засіданні Бюро Наукової ради НАН України з проблеми „Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (протокол № 5 від 18 грудня 2003 року).

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є системний розгляд феномена поетичної творчості XVII ст. ? переломної епохи в історії словесності Німеччини ? в аспекті виявлення закономірностей теорії і практики віршування, осмислення канонів поетичної майстерності та шляхів визрівання їх відповідності загальноєвропейському рівню.

Для реалізації поставленої мети окреслені такі завдання:

- визначити специфіку ліричного образу, простежити характер і спосіб його семантичного наповнення, функціональне значення поетичного висловлювання з огляду на пріоритет ментально-філософських універсалій;

- з'ясувати роль філософсько-риторичних та міфопоетичних основ художнього образу в німецькій поезії XVII ст.; скоригувати підходи до осмислення риторичних моделей поетичного висловлювання епохи барокового традиціоналізму;

- охарактеризувати специфіку художнього мислення та роль стійких елементів форми в образних системах німецьких поетів XVII ст.; поглибити сучасні наукові погляди на поетичну картину світу в їх творах, зосередившись на інтерпретації в них основних концептів - людини, світу, середовища, мови;

- проаналізувати своєрідність оказіональної поезії; значення і специфіку творчості поетів-містиків;

- простежити особливості конкретного естетичного втілення в доробку поетів XVII ст. концепцій поетичної творчості та митця в руслі теоретичної рефлексії цієї епохи;

- висвітлити фундаментальні принципи версифікації в німецькій поезії XVII ст., а також характер співвідношення теоретичних програм зі шляхами їхньої конкретної реалізації в поетичних творах;

- сформулювати й проілюструвати за допомогою статистичних даних провідні позиції та пріоритети німецьких поетів XVII ст. в обранні жанрових, строфіко-композиційних, версифікаційних поетикальних засад;

- визначити характер контактних і типологічних зв'язків німецької лірики з поетичною традицією інших країн Європи; представити національну поезію як органічну складову європейського поетичного мистецтва Нового часу;

- установити ступінь наукового вивчення класичної спадщини сучасною германістикою.

Об'єктом дослідження є поезія німецьких митців епохи бароко й класицизму XVII ст.: поетична спадщина Першої сілезької школи (М. Опица, Ф. фон Логау, Г. П. Векерліна, і пов'язаних із ними П. Флемінга, С. Даха, Й. Риста), Другої сілезької школи (Д. К. фон Лоенштейна, Г. К. фон Гофмансвальдау), поетів-містиків (А. Силезіуса, Д. Чепко), поетів - членів Кенігсберзького, Лейпцігського, Нюрнберзького поетичних гуртків.

Предметом дослідження є естетичні, семантичні, структурні особливості, закономірності функціонування поетичного образу в різножанровій ліриці німецьких поетів XVII ст., специфіка поетичного висловлювання доби традиціоналізму, основні теоретичні тенденції й практичні напрями розвитку поетичної творчості в Німеччині епохи бароко й класицизму.

Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження становлять роботи С. С. Аверинцева, М. М. Бахтіна, В. В. Виноградова, В. М. Жирмунського, Ю. М. Лотмана, Д. С. Лихачова, Б. В. Томашевського, а також С. Н. Бройтмана, Н. Д. Тамарченко, спеціальні розробки в галузі віршування поетів Німеччини XVII ст. зарубіжних дослідників Ф. Майда, Ф. Штриха, праці українських учених О. О. Потебні, Д. С. Наливайка, Б. Б. Шалагінова, а також роботи провідних німецьких германістів, теоретиків мистецтва й літератури минулого та сучасності Р. Алевіна, В. Барнера, Г. Вельфліна, К. Гарбера, В. Дільтея, Е. Р. Курціуса. Враховано дослідження в галузі історії німецької літератури, зокрема німецької поезії, Н. О. Жирмунської, О. В. Михайлова, Б. І. Пуришева, Р. М. Самаріна.

Методологічну основу дисертації складають традиційні методи, що є ефективними при розгляді тексту в аспекті історичної поетики й віршознавства. Методологічна стратегія має на меті різнобічне висвітлення теоретичних та практичних засад німецької поезії XVII ст., що передбачає застосування елементів лінгвопоетичного, лінгвокультурного, семіотичного аналізу.

В осмисленні специфіки бароко й класицизму як провідних художньо-стильових напрямів XVII ст. враховано дослідження німецьких германістів, що склали методологічне ядро даної дисертації, а також здобутки вітчизняної наукової школи, насамперед праці Б. Б. Шалагінова, новітні студії Московської, Санкт-Петербурзької, Дніпропетровської наукових шкіл.

В аспекті теоретичного вивчення поезії в дисертації застосовано роботи М. Л. Гаспарова, положення російських учених-теоретиків формальної школи, присвячені загальнотеоретичному розгляду поезії як роду словесної творчості, зокрема особливостям поетичної мови, Б. М. Ейхенбаума, Ю. М. Тинянова, Р. О. Якобсона. Взяті до уваги дослідження з віршознавства сучасних німецьких теоретиків Д. Бреєра, Г. Мюллера, Я. Петерсена, В. Юнга. Враховані сучасні розробки в галузі теорії й історії поезії, що стосуються аналізу закономірностей природи художнього образу в поезії У. Еко, Я. Мукаржовського, а також у сфері лінгвістики вірша - М. Л. Гаспарова, Т. В. Скулачової.

У вивченні історичного досвіду віршування в дисертації застосовані різноманітні підходи: від текстового мікроаналізу окремих поезій до панорамних узагальнюючих характеристик і графічної презентації семантичного простору й архітектонічної побудови віршів в рамках традиції, започаткованої Р. О. Якобсоном. При системному аналізі поетики та феноменології поетичної мови Німеччини XVII ст. поряд з традиційними характеристиками індивідуальної творчості окремих майстрів поетичного слова в роботі застосовуються додаткові парадигматичні побудови, за допомогою яких узагальнюється досвід віршування на різних системних рівнях - естетично-філософському, художньо-антропологічному, образно-концептуальному, власне лінгвотехнічному. У дисертаційному дослідженні були використані історико-літературний підхід (розділ 1), комплексний проблемно-тематичний та історико-теоретичний принципи вивчення матеріалу (відповідно розділи 2 і 3) у сполученні з порівняльно-контекстуальним підходом (розділ 4) до вивчення головних напрямків і тенденцій розвитку німецької поезії XVII ст. Багатогранність методології створює можливість побудови наукової парадигми, здатної представити об'єкт дослідження комплексно. Зауважимо, що запропонована в дисертації наукова концепція є самостійною і в багатьох пунктах відрізняється від теорії Ф. Майда Meid V. Barocklyrik / Meid V.| ? Stuttgart - Weimar: Verlag J. B. Metzler, 2000. - 152 S. , книга якого на сьогодні є єдиною спеціальною працею в літературознавчій германістиці, що охоплює весь корпус німецької поезії XVII ст.

Наукова новизна роботи полягає в системності і різнобічності розгляду обраної теми, що дозволяє піддати аналізу як сутність предмета дослідження, так і характер його трактування. По-перше, у дисертації осмислюється та інтерпретується поетика ліричних творів бароко та класицизму в Німеччині, внаслідок чого залучається до вітчизняного літературознавства вагомий, звернений до вивчення класичної поетичної спадщини масив наукового матеріалу, що в багатьох аспектах свого змісту (починаючи від кола розглянутих творчих постатей та їх поетичних текстів і закінчуючи статистичними підрахунками та графічними репрезентаціями зразків віршів) може вважатися принципово новим для вітчизняної германістики. По-друге, у дослідженні розгорнуті неупереджені, нові підходи до осмислення поетичного дискурсу класичної традиції, що відповідають сучасному рівню науково-теоретичних шукань, у яких взяті до уваги не тільки здобутки класичного віршознавства, але й досягнення літературознавчої науки останніх років, зокрема лінгвістики поезії.

Наукова новизна роботи визначається й тим, що розгляд природи художнього образу здійснюється синтетично, з огляду на органічну єдність форми й змісту текстового цілого в поетичному контексті епохи. Предметом аналізу є різні інтегральні рівні іманентної організації віршованих текстів. Простежуються фонологічна складова - семантично наповнений акустичний малюнок, експресивно навантажені фонемно-морфемні фактори вірша, динаміка розгортання або „протікання“ звукового образу (за Ю. М. Тиняновим). Приділено увагу особливостям лексичного оформлення поетичного тексту, зокрема семантиці асоціативного ряду, співвідношенню денотативних й конотативних елементів поетичної мови. Розглядається специфіка семантико-синтаксичної реалізації поетичного висловлювання, логіка експресивно-інтонаційної й каузальної впорядкованості, прийоми гармонізації цілого, принципи побудови контекстуального комунікативного ряду в рамках провідних концептів віршування доби „carpe diem“ та „memento mori“.

Положення, що виносяться на захист:

1. Образність бароково-класицистичної поезії, що реалізується через поетичну мову традиціоналізму, заснована на художніх принципах, відмінних від історично звичних для сучасного читача. Це прийоми емблематичного розгортання образу, що спирається на асоціативні уявлення, вчені та міфопоетичні ремінісценції, інтелектуальні конструкції, розумовий характер яких переважає вияв експресії ліричного почуття. Бароково-класицистичний поетичний текст ґрунтується на топологічних контекстуальних уявленнях про онтологічний характер часу та про ідею „ієрархізованого” створіння. Текст пронизаний філософськими аналогіями щодо метафізичного виміру буття й окремого людського існування тощо, сповнений прямими або прихованими в підтексті проекціями біблійного іносказання.

2. У ряді випадків глибина й особливості поетичної образності можуть бути інтерпретовані лише за умови врахування різноманітних стильових та смислових полемічних нашарувань у змісті вірша (А. Грифіус, Г. К. фон Гофмансвальдау, поети-містики).

3. Структура поетичного твору бароко й класицизму часто є раціонально вивіреним конструктом, у якому домінує логіка та ерудованість митця у створенні образу, екстенсивного стосовно традиції, що реалізує стійкі риторичні структури та спирається на культурні засади барокової „гри”. Як у будь-якому традиціональному тексті, у поезіях розглянутої епохи відсутнє пряме словесне зображення, при цьому відчувається потреба в метафоричних та алегоричних площинах розгортання „другого плану“ семантики (М. Опиц, Й. Рист, Ф. фон Логау, лірика містиків, твори майстрів Другої сілезької школи).

4. Наблизитися до розуміння специфіки становлення поезії європейського рівня в Німеччині XVII ст. можна на основі використання комплексних аналітичних методів вивчення. При цьому конститутивного характеру набувають елементи форми поетичного висловлювання, що зумовлює необхідність застосування даних лінгвістики поезії. Акустичні, фонічні, фонематичні рівні поетичних текстів даної епохи, що активізують зображально-виражальні можливості поетичного висловлювання, посідають провідне місце в організації поезії, бо підкреслюють поетичну майстерність митців XVII ст.

5. У результаті розгляду поетичної мови ліриків XVII ст. виявлено, що дві відомі сілезькі поетичні школи не протистоять одна одній, як це прийнято трактувати в літературознавчій науці, а взаємно доповнюють одна одну, акумулюючи досвід поетичної творчості в єдиному культурному дискурсі Німеччини XVII ст. Соціологічне протиставлення творчості митців цих шкіл у сучасній германістиці виглядає значно спрощеним.

6. У принципах поетичної комунікації даного періоду відображені ті можливості поетичної творчості, які базуються на конвенціональних моделях практики словесного вираження, вибудуваних у процесі реалізації поетичного дискурсу. Ці моделі виявляються на різних рівнях поетичного висловлювання, яке, однак, не перетворюється на стереотипний набір абстрактно-відсторонених, замкнутих у собі формульних умовностей, а втілює стійке образне ядро, здатне до модифікацій залежно від індивідуального досвіду митця (П. Флемінг, А. Силезіус, П. Герхардт).

7. У кандидатській дисертації запропонована одна з можливих історико-культурних парадигм, що характеризує динаміку поетичного розвитку в Німеччині XVII ст. Варто підкреслити, що ця парадигма не набуває остаточного, застиглого характеру, а варіюється в процесі аналізу, перебудовуючись у тих чи інших розділах відповідно до завдань дослідження. Ми вважаємо за доцільне залучити до неї творчі постаті М. Опица, А. Грифіуса, Г. К. фон Гофмансвальдау, Д. К. фон Лоенштейна, П. Флемінга, Й. Риста, Ф. фон Логау, А. Силезіуса, Д. Чепко, П. Герхардта. Помітне місце в цьому поетичному дискурсі відведено аналізу творчості поетів-містиків, що зумовлене їх значним внеском у розвиток німецької поезії XVII ст.

8. Шляхи входження поезії німецького регіону в новоєвропейську наднаціональну спільність не були прямолінійними. Процеси формування нової національної мови поезії передбачали реформування й переоцінку власних традицій, урахування іноземного поетичного досвіду, що стимулювало поетичне змагання і сприяло формуванню стійких конвенцій ? новаторських для національного контексту моделей словесно-поетичного вираження.

Практичне значення дисертації визначається тим, що здійснений на матеріалі німецької національної літератури аналіз поглиблює розуміння специфіки традиціонального поетичного образу епохи класицизму й бароко, розширює уявлення про гуманітарний дискурс Західної Європи епохи історико-культурного універсалізму. Матеріали дисертації можуть бути використані в лекційно-практичному курсі історії зарубіжної літератури XVII ст., а також у розробці навчально-методичної літератури та впровадженні програм спецкурсів і спецсемінарів з історії німецької літератури для студентів факультетів іноземних мов вищих навчальних закладів.

Особистий внесок здобувача полягає в системному вивченні поетикальних особливостей класичної віршової спадщини бароко й класицизму в Німеччині XVII ст. Дисертація є самостійним дослідженням. Робота проведена й виконана автором повністю самостійно.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено і рекомендовано до захисту на засіданні кафедри зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (протокол № 2 від 17 вересня 2008 року). Основні положення висвітлені в доповідях на 7 конференціях - регіональних, республіканських, міжнародних: „Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур“ (Дніпропетровськ, 2000), „Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур“ (Дніпропетровськ, 2001), „Україна наукова'2001“ (Дніпропетровськ, 2001), „Динаміка наукових досліджень“ (Дніпропетровськ, 2002), „Наука і освіта'2003“ (Дніпропетровськ, 2003), „Динаміка наукових досліджень'2004“ (Дніпропетровськ, 2004), „Бароко та класицизм у історії світової культури: «Сьомі Лафонтенівські читання»“ (Санкт-Петербург, 2001), „Світова культура XVII - XVIII століть як метатекст: «Восьмі Лафонтенівські читання»“ (Санкт-Петербург, 2002), „Література в контексті культури“ (Дніпропетровськ, 2002), „Мова і культура“ (Київ, 2008). Основні положення та висновки дисертації викладені у 20 публікаціях - 7 тезах та 11 фахових статтях у спеціалізованих виданнях, що затверджені ВАК України, та в 2 статтях, виданих у близькому зарубіжжі (Росія).

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Дослідження викладено на 248 сторінках, з них 187 основного тексту. Список використаних джерел налічує 281 позицію.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Вступ містить всі необхідні кваліфікаційні рубрики, в яких обґрунтовано актуальність і наукову новизну обраної теми, висвітлено ступінь її розробки в літературознавчій науці та окреслено коло проблемних питань, об'єкт і предмет наукового пошуку, визначено мету, завдання і методологічну базу, а також практичну цінність дослідження, наведено дані про апробацію результатів і структуру дисертації.

Перший розділ - „Аналіз структури й образності поетичного висловлювання” - присвячений історико-літературному аспекту вивчення німецької поезії XVII ст., що передбачає осмислення таких ключових для цієї епохи літературних феноменів, як діяльність М. Опица і поезія класицизму, творчість поетів Першої сілезької школи, барокова поезія А. Грифіуса, поетична спадщина Другої сілезької школи, яка і сьогодні вважається в літературознавстві периферійною. У розділі окреслені основні етапи розвитку поезії в Німеччині XVII ст. від національної класики (класицизм Опица, „високе” бароко Грифіуса) до пізньобарокових, мариністичних тенденцій віршування.

У підрозділі 1.1. - „Лірика класицизму” - розглянуто закономірності художнього слова й образу в рамках поетики класицизму. Творчість М. Опица знаменувала початок нової епохи в історії німецької літератури, пов'язаний зі створенням поезії вченого гуманізму, яка відповідала європейським культурним масштабам. Всупереч скептичним і негативістським поглядам, згідно з якими творчість Опица відіграє прикладну роль, ілюстративну щодо його теоретичної реформи, в дисертації запроваджено підхід до доробку митця (його поезія, програмна теорія, просвітницька популяризація іноземних зразків) як до багатоскладового й органічно цілісного. У поезії Опица утверджуються норми класицизму, розгортаються ідеї патріотизму й миротворства, втілюються провідні європейські ідейні та образно-семантичні культурно-мистецькі засади XVII ст. концепти: carpe diem, memento mori.

У поемі „Вірші розради в незгодах війни”, сонетах і різножанрових віршах Опица наявний новоєвропейський синтез античної строфіки та національного гуманістичного змісту, що теоретично обґрунтований програмною реформою німецької поезії в межах основних засад класицизму. Для творчості видатного реформатора німецької поезії характерне тяжіння до аристотелевських вимог конкретного обрання предмета, чіткості його оцінки, цілеспрямованості зображення. Властива класицизму орієнтація на зважене поетичне висловлювання виявляється в схильності автора до внутрішньої врівноваженості ліричного почуття та лексичного тону.

Опиц-класицист конституює поетичне висловлювання в орієнтації на ціннісну роль слова, особливо поетичного, яке він підносить до сфери божественного: „поет - божественне натхнення - поетичне створіння - слово розради (поета) - творець світобудови, що втішає світ (Бог)”. Таким чином, слово розради ліричного суб'єкта, який звертається до співвітчизників-німців доби великої воєнної руйнації, містить елементи неостоїцистичної філософії, що закликає до мужності і вселяє надію на кращі часи. Висловлюванню поета властивий раціоналістичний, інтелектуальний характер, його зміст утілює модальність громадянських почуттів. Морально-дидактичне начало, аналітизм, інтелектуалізм вірша часом межує з сухістю, що зумовлене класицистичними засадами манери автора.

У підрозділі 1.2. - „Поезія бароко в Німеччині: творчість А. Грифіуса” - простежуються закономірності барокового віршування. Найбільш визначний поет періоду розквіту бароко в Німеччині А. Грифіус своїм глибоко песимістичним переживанням марності земного буття переконливо відтворив сутність художньої епохи бароко. У сонетах Грифіуса постає образ „скорботної німецької музи часу Тридцятирічної війни” (Б. І. Пуришев). Їх відрізняють від класицистичних творів Опица, з яким майстер барокового слова веде відкритий діалог, експресивність висловлювання, екстатичність почуттів, апокаліптичне візіонерство.

Поетична манера Грифіуса (у відповідності до естетичних засад бароко), часом перевантажена полісемантичними образами, асоціаціями, ґрунтується на дотриманні риторичних правил, на раціональному розрахунку. Образна мова творів Грифіуса насичена емблемами, алегоріями, символами, порівняннями й ототожненнями, специфічно бароковою міфологією, метафорами, у тому числі такими, що втягуються у „силове поле” емблеми (С. Шаулов). Для манери поетичного самовираження Грифіуса характерна абстрагована символіка, інтелектуальна напруга. Його сонетам властива поетика логічного й образного дисонансу, прагнення поєднати непоєднуване: спіритуалізм і екзальтованість, аскетизм і афектацію, чуттєвість розумової гри, віру в надчуттєве, що суперечить раціональному началу.

Орієнтована на досвід „готового” слова сонетна творчість Грифіуса реалізує принципи барокової комбінаторики, що передбачає варіювання стійких образів-філософем, які переходять з одного тексту в інший. Ланцюг повторюваних ідейно-образних елементів поезії Грифіуса варто сприймати за аналогією зі значеннєвими універсаліями концептуальної системи бароко. У релігійних сонетах, що потребують ще глибокого вивчення в літературознавчій науці, велику роль відіграють специфічно біблійне іносказання, парабола, символічне порівняння й ототожнення, алегоричне уподібнення. Специфіка образності релігійного бароко, зокрема у творчості Грифіуса, зумовлена використанням емоційно-інтелектуальних біблійних парафразів, роздумів-міркувань, орієнтованих на ієратичний рівень біблійної екзегетики.

Зміст образів-універсалій Грифіуса полягає не стільки у формалізації поетичного висловлювання, у грі, скільки у творенні макротекстової сонетної єдності, що спирається на наскрізний повтор опорних семантем, у логіці якого простежуються провідні принципи барокової картини світу, зокрема метафізичне коло. Такі, наприклад, у „Сонетах самітності” мотиви-емблеми швидкоплинності існування, тлінності життя, несуттєвості екзистенції, життєвої суєти й примарності земних благ, що розгортаються через візуально конкретні образи, але в той же час активізують логіко-раціональні абстрактні значеннєві потенції слова. Земний шлях людини у сонетах Грифіуса уподібнюється до шляху прочанина, у пошуках ліричним героєм опори й стабільності народжується своєрідна філософія життєвого самовдосконалення, можливого тільки через нескінченне заглиблення у власне „я”. У цьому аспекті творчість Грифіуса близька до суб'єктивізму поетів-містиків.

Переживання потрясіння й сум'яття, яке складає ідейно-філософське ядро й визначає ліричний тон поезій Грифіуса, одночасно є головною домінантою інтелектуально-емоційного світу автора в контексті загальнонаціональної катастрофи. Виходячи з уявлення про втілений митцем концепт vanitas із властивим йому настроєм вимушеної замкненості душевного світу ліричного героя, який несе тягар жорстокої тогочасної дійсності, навряд чи доречно закидати автору „нездатність осягнути справжні причини народного лиха” (З. І. Плавскін), адже пафос страждання не є об'єктом соціального розгляду причин і згубних наслідків воєнного часу.

У підрозділі 1.3. - „Поезія Другої сілезької школи” - піддається сумніву положення про маргінальний характер творчих здобутків „других сілезців” відносно магістрального напрямку поетичного процесу століття. Звертаючись до аналізу й оцінки поетичної творчості Другої сілезької школи, автор дисертації не поділяє розповсюдженої думки про даний феномен як про поверховий і формалізований, а також погляди прибічників соціологізованих трактувань, які вбачають у діяльності школи пропаганду абсолютистського порядку та інтересів знаті. Відштовхуючись від тези про те, що поезія „других сілезців” далека від формально-змістовної ясності й простоти, слід зауважити, що зворотною стороною цієї якості є сміливе новаторство, вишуканість вірша, віртуозність їх стильової манери. Прагнучи до створення нової ефективної системи словесного вираження, поети Другої сілезької школи значно розширюють і збагачують можливості поетичної мови, оновлюють техніки віршування, експериментують із жанрами, архітектонікою, строфікою, римою, поетичним синтаксисом і морфологією. Так, Гофмансвальдау вводить 66 нових типів поетичної строфи, відроджує жанр героїчної епістоли, відмовляється від пріоритету антитези зрілого бароко.

Запропонована в дисертації концепція творчості Другої сілезької школи ґрунтується на розумінні узагальнюючого характеру поетичних шукань митців пізнього бароко, які синтезували попередній філософсько-естетичний досвід німецької поезії XVII ст., зокрема епох класицизму й бароко. Основними ознаками поетики пізнього бароко є поєднання рис декоративності, вторинної рефлексії, „техніцизму”. Унаслідок цього в поезії „других сілезців” найчастіше формально вивірена й відточена форма стає самоціллю, домінує гра зі стійкими словесно-образними компонентами, що продиктоване бажанням вразити читача. Це веде до навмисної демонстрації прийому й до клішування поетичного твору. У світській поезії школи послаблюються (порівняно з бароко) настрої релігійно забарвленого стоїцизму, полегшується метафізичне звучання вірша й тим самим розкріпачується поетична інтенція, сприяючи розвитку галантного напрямку в німецькій поезії, що яскраво утілено у ключовому для творчості „других сілезців” 16-ряднику Гофмансвальдау „Світ” („Die Welt”). Оригінальна й новаторська поетична система Другої сілезької школи ще чекає всебічного розгляду в літературознавстві.

У другому розділі - „Риторичні та художньо-філософські засади віршотворення” - подано комплексний проблемно-тематичний принцип класифікації матеріалу. У цьому розділі визначено підходи, органічні для традиціональної системи поетичної творчості: риторичні основи віршування, взаємозв'язок художньої картини світу з філософською думкою епохи, зумовлена історико-культурним контекстом художньо-поетична антропологія. У роботі враховано, що поняття „ліричний текст” у XVII ст. в епоху традиціоналізму не диференціюється чітко в системі жанрів і не співвідноситься безпосередньо із самовираженням ліричного суб'єкта.

Підрозділ 2.1. - „Риторичні принципи поезування та рольова конвенція” - містить положення про те, що модус поетичного висловлювання митців XVII ст. є значною мірою риторичним, що простежується в риторико-раціоналістичних принципах організації віршової тканини й особливості мовного вираження риторично заданої позиції ліричного героя в поетичних творах Логау, Флемінга, Грифіуса. Риторична конвенція як універсальний принцип творчості передбачає, що в епоху традиціоналізму індивідуальний авторський стиль не становить первинної реальності літературного процесу. Ерудованість, інтелектуалізм поета даної епохи спирається на готові риторичні конструкції, експлуатує образність, структуру, окремі поетичні прийоми і навіть акустичнй потенціал наперед найдених форм. Поет постійно зіставляє власну творчість з готовим (книжним) зразком. Риторична кодифікація, яку помилково було б недооцінити, визначає весь корпус механізму віршування, що співвідноситься з основними розділами риторики inventio, dispositio, elocutio, і не містить протиріччя, наприклад, між метричним ладом і риторико-семантичним планом, як це іноді помилково стверджується.

Оскільки риторика конституює досвід використання поетом лексичного фонду - відбір слів, їхнє сполучення, то логічно підходити до аналізу риторичних основ поетичної образності німецької лірики системно-парадигматично, тобто з погляду особливостей конвенціонального висловлювання поета. Звернення до найменш вивчених детермінантів, до яких належить взаємозв'язок res і verba, а також рольове начало позиції оповідача, дає можливість простежити специфіку поетичного мислення в епоху традиціоналізму, яка висвітлює такі компоненти процесу творчості в ейдетичній поетиці, як раціонально-умоглядна комбінаторика, авторський контекст, передбачуване коло тем і редукція чужого - крізь призму свого, риторична заданість щодо індивідуальної авторської манери письма.

У підрозділі 2.2. - „Поезування і філософія. Органічність образу й ідеї. Світ і людина” - розглянуті властивості метафізичної площини поетичного мислення. У поетичній картині світу митців XVII ст., що координується з філософською думкою епохи, простежуються точки дотику наукових і художньо-філософських програм. У поетичній картині світу в модифікованому, естетизованому вигляді відтворюються окремі теоретичні тенденції провідних інтелектуальних парадигм XVII сторіччя. До них належать філософська теорія світу-теодицеї німецького вченого Лейбніца, європейська програма неостоїцизму Ю. Липсіуса, традиції неоплатонізму, а також філософія містицизму.

Мислення універсаліями диктує філософам і поетам XVII ст. певний тип сприйняття світу, який розгортається у площині метафізики й відповідає теологізованій свідомості доби. Таке світовідчуття реалізується в домінуванні онтологічної, космогонічної проблематики, глобальній спрямованості художніх пошуків. На перший план виступає поетизація абсолютних субстанцій - Бога й часу як вічності, земного буття людини як короткої миті, переживання тлінності життя, його скороминущого характеру, есхатологічні й трансцендентальні устремління „я” перед фактом усвідомлення величної метафізики світобудови.

Лірико-філософський дискурс німецьких поетів на темпоральну тему (Флемінг, Грифіус, Рист, Логау) доповнює й урізноманітнює європейську поетичну традицію осмислення часу як ворожого людині. Референтний склад осмислення концепту часу митцями XVII ст. ґрунтується на ідеї божественно впорядкованого космосу, абсолютних, метафізичних універсалій: „час - безчасся - вічність - Бог / я”. Метафізичним оптимізмом, співзвучним із космодицеєю Лейбніца, пройняті гімни природі (Герхардт, Рист, Дах, Цезен), що поетизують малий космос земного світу в дусі гармонії доцільності, з погляду розумно-творчого блага божественного витвору. Через цю космософську модальність у поетичних текстах поетів XVII ст. реалізуються прямі перегуки з монадичною метафізикою Лейбніца, зокрема в тезі, що творчим самостійним життям у природі наділений кожний індивідуум, включаючи навіть неживі істоти, одухотворені, однак, силою думки й почуття творця, що об'єднав їх у цілісному земному бутті (протестантські гімни П. Герхардта).

Другий підрозділ другого розділу дисертації складається з двох частин. У пункті 2.2.1. - „Поетична антропологія. Людина й світ” - проаналізовано особистісний вимір класицистично-барокових поезій Німеччини. Важливість розгляду поетичної антропології XVII ст. полягає в тому, що в науці ще не достатньо висвітлений збірний морально-психологічний портрет особистості доби, існує хибна, на наш погляд, думка про „антипсихологізм” традиціональної літератури. Особистість німця епохи бароко відчуває себе у світі на вісі буття, спрямованій від земного, щохвилинного „тут і зараз” до надособистісного - божественної вічності. Прилучення до метафізичних істин розмикає інтимний світ людини. Інтеріоризація глобальних проблем, пізнання універсальних категорій буття, відчуття безпосередньої причетності до макрочасу й макропростору є характерними рисами внутрішнього світу особистості епохи бароко, яскраво відображеними у творчості німецьких авторів. Поезію століття відрізняє, на нашу думку, надзвичайно напружена духовна боротьба ліричного героя-сучасника з несприятливою дійсністю, що не піддається гармонізації.

У цілісному образі людини у німецькій поезії XVII ст. оприявнюється непересічний і багатий духовний світ чутливої й тонкої особистості, яка відзначена схильністю до відстороненої від побутової повсякденності рефлексії, наділена моральною здатністю впоратися з глибокими потрясіннями, стражданням. Людина XVII ст. сповнена щирих релігійних переконань, звертається до Бога як життєдайної сили. Усвідомлюючи смерть як страшне, але буденне явище, ліричний герой опоетизовує сердечні почуття кохання й дружби, що єднають людей, не дозволяють їм усамітнитися в чужому світі (С. Дах, П. Флемінг).

У пункті 2.2.2. - „Творчість поетів-містиків” - розглядається своєрідність образної мови містичної течії німецької поезії XVII ст. в аспекті важливих естетичних здобутків, головним з яких є переконання у значимості власного „я” на тлі божественної любові. Альтернативою до ортодоксального релігійно-поетичного напрямку постає творчість поетів-містиків, змістовою домінантою якої є пошук таємничих, схованих у шифрах природи шляхів пізнання світу та єднання з Богом. Прихильники цієї течії виробляють власну, нетрадиційну стилістику, особливості якої полягають у сполученні натурфілософського інтелектуалізму (алхімія, магія, каббала, метафізика теодицеї) з умонастроями пансофського умиротворення й герметизму.

Вагомими в розгляді художньої специфіки творчості поетів-містиків є мотиви вічної любові душі до Христа (Jesus-Minne), христологічна символіка небесного шлюбу, ідеї тотожності ліричного суб'єкта (людини) з Творцем. Інтерпретовані також мотив занурення в глибини суб'єктивного духу з метою знайти Рятівника у своєму „я”, картина світу в дусі криптограми - таємничої книги, куди Бог заносить знаки, що підлягають адекватному осягненню людиною. Поетизація еротичних поривань як знаку душевної досконалості надзвичайно властива філософії містиків, прикладом чого слугують „Духовні пасторальні пісні душі” А. Силезіуса .

У поезії містиків А. Силезіуса, Д. Чепко домінують потужний символічний підтекст, ідеї ототожнення „я” з Творцем, прагнення до пізнання сакральних істин, тональність одкровення, звернення до вузького кола обраних. Образна езотерична мова в їх творах перетворює поетичне висловлювання на виречення, що тяжіє до семантичного розшарування на суму референцій, має додаткову, спеціально ієратичну вагу, а в інтонаційному відношенні часто набуває екстатичного забарвлення. Серед різних типів символізму, диференційованих симболологією у творчості німецьких містиків, виявляються алхімічний, християнський і христологічний, магічний різновиди. Особливе значення в інтерпретації творчості поетів-містиків відіграє філософія соліпсизму (Д. Чепко).

У третьому розділі - „Значення поетичної реформи М. Опица для системи німецького поезування” - викладені спостереження за сутністю і функціонуванням комплексу теоретичних правил та нормативних принципів силабо-тоніки, що відіграли важливу роль у докорінній реформі поетики німецьких митців XVII ст. Законодавча теоретична програма Опица, формуючись на ґрунті класицизму, увібравши реформаторський досвід попередників, здійснювалася в атмосфері культурного патріотизму. У своїй творчості Опиц спирався на настрої ентузіазму й готовності співвітчизників сприйняти й підхопити зусилля, спрямовані на культурне відродження нації, зокрема в галузі літератури та мови.

Фундаментальна силабо-тонічна реформа Опица, маючи на меті утвердження просодії, була спрямована на оновлення метрики й версифікації в Німеччині, чим здійснила епохальний прорив у сфері національної німецької поезії, наблизивши її до європейського рівня поетичного розвитку. Хоча авторитет програмного маніфесту Опица „Книга про німецьке віршування“ є незаперечним, однак у той же час у Німеччині набув поширення потужний теоретичний дискурс, окремі складові якого базувалися на осмисленні природи поезії, її функціональної сутності, шляхів розвитку літератури, зокрема нормативних тенденцій віршування. Окрім трактату М. Опица власні теоретичні програми запропонували поетики А. Бухнера, Ю. Г. Шоттеля, Г. Ф. Гарсдерфера, Ф. фон Цезена, які не просто продовжували реформу Опица, але й вступали з ним у плідний діалог і в полеміку (як, наприклад, А. Бухнер).

У розділі висвітлено лінгвотехнічні аспекти німецького віршотворення XVII ст., простежено формотворчі особливості ритміки, метрики, строфіки, фоніки, архітектоніки, функціонально значущі з погляду онтології вірша. Розглянуті особливості жанрового нормування поезії у трактаті Опица, що реалізуються в досить обмежених метричних моделях (олександрійський вірш, загальноуживаний 5-стопник - vers common) та віршованих жанрових формах (сонети, оди, пісні, мадригали, епіграми, фігуративні вірші). Викладені в додатках статистичні дані збагачують розглянуті положення кількісно-якісними підрахунками стосовно жанру сонета, типів римування, морфологічних частинно-мовних особливостей тощо.

Матеріал, проаналізований у Четвертому розділі - „Німецька поезія в контексті європейської літературної традиції”, - дозволяє зауважити, що безпосередні контактні та типологічні зв'язки з іноземним досвідом віршування слугували для німецьких поетів джерелом ідейних та формальних знахідок на шляху мистецького вдосконалення. Німецька поезія XVII ст. розвивалася в соціокультурній ситуації тісного духовного обміну з іноземним досвідом і активно освоювала творчі досягнення романських літератур. У розділі окреслено статус так званих „відтворюючих” віршів - не запозичень, а, скоріше, асимілятивних перетворень, що входять як органічна складова до загального європейського поетичного дискурсу століття. Значний шар німецької поезії епохи XVII ст. складають творчі переспіви відомих іноземних зразків, передусім любовної лірики петраркізму (антипетраркізму), німецькі поети звертаються до відтворення вигадливого образу маринізму. Аналіз стилістики й образної топіки подібних віршів дає підстави вважати статус поетичних перекладів традиціональної епохи особливим, тому що вони є неформальною імітацією іншомовних джерел. Літературні запозичення піддаються глибокій трансформації у „відтворюючих” віршах, що дозволяє їх оцінювати як ментально адаптовані твори. Таким є досвід німецьких поетів-петраркістів Опица, Флемінга, Векерліна й німецьких мариністів - Гофмансвальдау, Лоенштейна та інших авторів Другої сілезької школи, причетних до поетики образа-кончетто.

У полеміці з існуючими в сучасній германістиці концепціями щодо характеру німецької петраркістської кодифікації у роботі запропоновано суттєві корективи до прийнятого в зарубіжній германістиці розподілу світського, еротичного напрямів петраркізму й антипетраркізму тощо, зроблено аналіз окремих зразків лірики ingenioso elocutio поетів Другої сілезької школи, схильних до блискучих інтелектуальних експериментів маринізму.

У Висновках стисло викладено підсумки проведеного дослідження. Основні тенденції розвитку німецької поезії XVII ст. осмислені з погляду загальної концепції - формування в Німеччині лірики європейського масштабу. У кандидатській дисертації запропонований системний аналіз поетики та феноменології досліджуваного явища з огляду на новітні теоретичні підходи до вивчення досвіду віршування й продуктивні - як класичні, так і сучасні - методики спостереження над особливостями поетичного висловлювання.

У ході розгляду знайшли підтвердження деякі фундаментальні концепції літературного процесу в Німеччині XVII ст. та разом із цим були переглянуті деякі застарілі наукові положення щодо аналізованого явища. Так, якщо окремі німецькі германісти ще схильні розглядати лірику бароко в Німеччині з редукціоністських позицій, саме як „не цілком німецьку, ліричну й барокову” (К. Вагенкнехт), то дане дослідження пропонує обґрунтоване змістовне уточнення для кожного із зазначених пунктів викладених теоретичних сумнівів (німецька / іноземна; лірична / риторична; барокова / класицистична) і тим самим не скасовує, а утверджує специфічну феноменологію предмета вивчення як такого.

Запропонована робота засвідчує багатство і панорамність німецької поезії XVII ст., специфіку динаміки її розвитку, невичерпність образно-філософського потенціалу поетичного висловлювання провідних майстрів слова Німеччини XVII ст.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Дакаленко О. В. Идейно-эстетическая специфика поэтического завещания П. Флеминга / О. В. Дакаленко // Актуальні проблеми літературознавства: зб. наук. праць. ? Т. 6 / наук. ред. проф. Н. І. Заверталюк. - Дніпропетровськ: Навч. кн., 2000. - С. 124 ? 134.

2. Дакаленко О. В. Особенности поэтического высказывания в поэзии М. Опица / О. В. Дакаленко // Актуальні проблеми літературознавства: зб. наук. праць. ? Т. 8 / наук. ред. проф. Н. І. Заверталюк. - Дніпропетровськ: Навч. кн., 2000. - С. 137 ? 148.

3. Дакаленко О. В. Типология лирической „триады” в Германии XVII века / О. В. Дакаленко // Актуальні проблеми літературознавства: зб. наук. праць. ? Т. 9 / наук. ред. проф. Н. І. Заверталюк. - Дніпропетровськ: Навч. кн., 2001. - С. 108 ? 122.

4. Дакаленко О. В. Мотивы пророчества и назидания в поэзии Пауля Герхардта / О. В. Дакаленко // Актуальні проблеми літературознавства: зб. наук. праць. ? Т. 11 / наук. ред. проф. Н. І. Заверталюк. - Дніпропетровськ: Навч. кн., 2001. - С. 96 ? 111.

5. Дакаленко О. В. Стихотворение без заглавия. Лирический опыт Георга Филиппа Харсдёрфера / О. В. Дакаленко // Актуальні проблеми літературознавства: зб. наук. праць. ? Т. 13 / наук. ред. проф. Н. І. Заверталюк. - Дніпропетровськ: Навч. кн., 2001. - С. 27 ? 35.

6. Дакаленко О. В. „Контекстуально-лексемная игра” в эпиграммах Фридриха фон Логау и Ангелуса Силезиуса / О. В. Дакаленко // Від бароко до постмодернізму: зб. наук. праць. ? Вип. 5 / редкол.: Т. М. Потніцева (відп. ред.) [та ін.] - Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2002. - С. 53 ? 64.

7. Дакаленко О. В. Лирика пансофского мистицизма Даниэля Чепко / О. В. Дакаленко // Література в контексті культури: зб. наук. праць. ? Вип. 8 / редкол.: В. А. Гусєв (відп. ред.) [та ін.]. - Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2002. - С. 43 ? 49.

8. Дакаленко О. В. Специфика мистической образности барокко в поэзии Д. Чепко / О. В. Дакаленко // Від бароко до постмодернізму: зб. наук. праць. ? Вип. 7 / редкол.: Т. М. Потніцева (відп. ред.) [та ін.]. - Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2004. - С. 87 ? 92.

9. Дакаленко О. В. Система колористики в стихотворном комплексе барокко Д. К. фон Лоэнштейна / О. В. Дакаленко // Вісник запорізького держ. ун-ту. Серія: Філологічні науки. ? № 2 -/ редкол.: Т. В. Хом'як (відп. ред.) [та ін.]. ? Запоріжжя: ЗНУ, 2005. - С. 36 ? 42.

10. Дакаленко О. В. Метафізична лірика Даніеля Чепко у дзеркалі поетичного перекладу / О. В. Дакаленко // Держава та регіони. - Серія: Гуманітарні науки. - № 1 / редкол.: С. В. Козіна (відп. ред.) [та ін.]. ? Гуманітарний університет „ЗІДМУ”, 2006. - С. 44 ? 49.

11. Дакаленко О. В. Осмысление времени в немецкой поэзии барокко / О. В. Дакаленко // Мова і культура: (науковий журнал). - Вип. 10, ? Т. ІХ (109) / редкол.: Д. С. Бураго (гол. ред.) [та ін.] ? К.: Видавничій дім Дмитра Бураго, 2008. - С. 154 ? 158.

Додаткові публікації:

12. Дакаленко О. В. Типология лирической триады в Германии XVII века (генезис барочно-классицистических тенденций) / О. В. Дакаленко // Барокко и классицизм в истории мировой культуры: материалы Международной научной конференции „Седьмые Лафонтеновские чтения”, (Санкт-Петербург, 19 ? 22 апр. 2001 г.). Серия «Simposium». Выпуск 17 / редкол.: А. А. Скакун (отв. ред.) [и др.]. - СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2001. - С. 106 ? 108.

13. Дакаленко О. В. Философия солипсизма Даниэля Чепко / О. В. Дакаленко // Мировая культура XVII-XVIII веков как метатекст: материалы Международной научной конференции „Восьмые Лафонтеновские чтения”, (Санкт-Петербург, 18 ? 21 апр. 2002 г.). Серия «Simposium». Выпуск 26 / редкол.: А. А. Скакун (отв. ред.) [и др.]. - СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 2002. - С. 187 - 190.

14. Дакаленко О. В. Поэзия Плеяды и лирика немецкого барокко / О. В. Дакаленко // Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур: матеріали VI Міжнародної конференції. [„Alliance Francaise”], (Дніпропетровськ, 20 листоп. 2000 р.). ? Т. 1. Філологічні науки / редкол.: О. М. Столбцова (відп. ред.) [та ін.]. ? Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2000. - С. 25 ? 27.

15. Дакаленко О. В. Литературный облик М. Опица в теоретических построениях современного литературоведения / О. В. Дакаленко // Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур: матеріали VII Міжнародної конференції. [„Alliance Francaise”], (Дніпропетровськ, 25 ? 27 червн. 2001 р.). ? Т. 1. Філологічні науки / редкол.: Ж. А. Тернова (відп. ред.) [та ін.]. - Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2001. - С. 165 ? 166.