Сугестивна лірика кінця ХІХ - початку ХХ століття: генеза, структура, функціонування

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 82-1.09:159.164.225

10.01.06 - теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Сугестивна лірика кінця ХІХ - початку ХХ століття: генеза, структура, функціонування

Джугастрянська Юлія Володимирівна

Київ - 2009



Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор, Астаф'єв Олександр Григорович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії літератури та компаративістики

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Зварич Ігор Михайлович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, декан факультету педагогіки, психології та соціології

кандидат філологічних наук, Бросаліна Олена Геннадіївна, Національна академія мистецтв, науковий співробітник організаційно-методичного відділу.

Захист відбудеться 25 вересня 2009 року об 11 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, бул. Шевченка, 14, конференц-зал.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий серпня 2009р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.О.Ткаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дисертаційне дослідження присвячене проблемі сугестивності художнього тексту, тобто його здатності впливати на психіку читача, викликаючи певний настрій, емоції, чи спонукаючи до міркувань, яка цікавила літературознавство вже тривалий час. Проте вести мову про вивчення сугестії у межах літературознавства видається доцільним, починаючи з порубіжжя ХІХ - ХХ століть. Криза позитивізму викликає до життя новий дискурс, що базувався на засадах праць Шопенгауера, Ніцше, Берґсона та ін. Постання психоаналізу також сприяло виникненню нового погляду на проблему аналізу художнього тексту, зокрема питання авторочитацької взаємодії через його посередництво Загалом у цей період можемо виділити три шляхи розвитку досліджень:

психологічні та психолінгвістичні студії;

теоретико-літературні;

авторські маніфести та роздуми.

Актуальність даної роботи зумовлена очевидною необхідністю систематизації зазначених напрямків та визначення понять «сугестія», «сугестивність», «сугестивна лірика», яке вирішило б проблему термінології та понятійно-категоріальної неузгодженості різних методологій, коли описово йдеться про одне і те ж явище. Стисло розглянемо основні з них за згаданими напрямками.

До психолінгвістичних та психологічних можемо віднести роботи О.Потебні та його послідовників - Л. Виготського, Д. Овсянико-Куликовського та ін. Намагаючись встановити зв'язок між психікою людини та її мовленням, а також простежити взаємодію між текстом та читачем, вчені вибудовують власне комунікативний ланцюжок, висуваючи тезу про емоційний обмін між автором і читачем через посередництво художнього тексту.

Поезія у такому світлі бачиться як судження, подане у формі образу. Цю тезу у 20-30-х роках ХХ століття заперечують В. Шкловський, Р. Якобсон. У 60-х роках Б. Ларін розвиває теорію Шкловського та Якобсона, зміщуючи акцент із загадкової природи постання твору на специфіку його сприймання.

А. Макаров у монографії «П'ять етюдів про мистецтво» розглядає поезію як пряму спадкоємицю прадавніх магічних традицій, що апелює до образів, які містяться в «архаїчній пам'яті» людини та сприймаються нею несвідомо.

Сучасні психолінгвісти В. Белянін, І. Черепанова, В. Аллахвердов також розглядають текст як сукупність потенційних настанов (установок), які реалізують свій вплив на реципієнта через апеляцію до архетипових, символічних структур несвідомого, яке задіюють в обхід свідомості. Одним із важливих чинників реалізації такого впливу аргументовано називають ритмічну будову тексту.

Теоретико-літературні праці, частина з яких є надбанням як теорії літератури так і філософії, також засвідчують різнопланові погляди на питання взаємодії автора і читача через посередництво художнього тексту, наслідком якої є вплив тексту на реципієнта. Наприклад, у працях представників Констанської школи рецептивної естетики аналіз упливу тих чи інших лексико-стилістичних засобів тексту на читача та викликання ними певної емоційної реакції співвідноситься з теорією «горизонту сподівань» Г.Р.Яусса. Проте, якщо в рецептивній естетиці йдеться про імовірне цілісне напівсвідоме сприймання тексту, то в дослідженні явища сугестії в художньому тексті, його сугестивності, наслідок упливу тексту на читача розглядається як синкретична цілість, що постає з великої кількості взаємопов'язаних елементів. У працях Я.Мукаржовського також зустрічаємо цікаві аспекти, пов'язані з проблемою несвідомої природи авторочитацької взаємодії: поняття актуалізації прихованих смислів, домінанти як ідейної організуючої складової тексту, що забезпечує цілісність його сприймання.

Питанню несвідомої комунікативної взаємодії автора і читача присвячена концепція діалогічності твору М. Бахтіна з орієнтацією на передбачувану реакцію реципієнта, що імпліцитно присутній у тексті навіть під час написання. Розуміння ученим твору як втілення автора, що стає об'єктом для читача актуалізує розуміння сугестії як одного зі шляхів реалізації пізнавальної функції поетичного тексту. Лінійна побудова комунікативного ланцюжка, як втілення нескінченного процесу комунікації, як між особистісної так міжтекстуальної, дає підстави для візуально-схематичного зображення процесу авторочитацької взаємодії, який і використовується у даному дослідженні.

Тому ж аспекту авторочитацької комунікації приділяє значну увагу Ю.Лотман у світлі структурно-семіотичного аналізу тексту, де сам текст виступає як конструкт із кодифікованих смислів («поезія - складно побудований смисл»), які доносять читачеві інформацію імпліцитно і перебувають у тісній взаємодії одне з одним.

Спираючись на засади школи рецептивної естетики, когнітивної поетики та праці окремих американських і західноєвропейських психолінгвістів, канадські учені Д. Міаль та Д. Куїкен у 90-х роках ХХ століття розробили концепцію практичного застосування психолінгвістичних методик в аналізі художнього тексту. На думку дослідників, під час прочитання тексту читач витворює у власній уяві художню картину світу, яка базується на його особистісному досвіді, який, у свою чергу, залежить від рівня освіченості, психофізіологічного стану, соціокультурної належності, емпіричного особистого досвіду реципієнта. Сама по собі теоретична ідея не нова, але Д.Міаль та Д. Куїкен перевірили її в лабораторних умовах, працюючи з групами різних людей, а відтак аргументовано довели доцільність та правомірність використання психолінгвістичних методик в аналізі художнього тексту з метою передбачити імовірну психоемоційну реакцію читача (або певної аудиторії) на той чи інший текст.

У контексті дисертаційного дослідження видається не лише доцільним, але й особливо актуальним вдатися до даного методологічного прийому, тим паче, що у вітчизняному літературознавстві він відомий уже давно. Певним містком між психолінгвістичними та літературознавчими дослідженнями у царині сугестії постають праці І. Франка - «Із секретів поетичної творчості», роздуми та листування, присвячені питанням творчого процесу. Власне, чимало етапів авторочитацької взаємодії через посередництво художнього тексту були окреслені автором раніше за вчених-психолінгвістів. Відштовхуючись від учення про несвідоме, в поглядах М. Дессуара - нижню свідомість, І.Франко вибудовує власну концепцію несвідомої природи творчого процесу, акцентуючи увагу на художньому образі як посереднику, що втілює авторську інтенцію та пробуджує інтенцію-відгук у читача. Передбачаючи комунікативну модель Якобсона та теорію набуття «естетичного досвіду» представників Констанської школи, вітчизняний учений пропонує зосередитися на обміні естетико-емоційним досвідом та засобах його здійснення, на тому.

Подібні міркування про процес створення та сприймання поетичного твору знаходимо і в Б.-І. Антонича.

Таким чином, і представники психолінгвістики, і теоретики літератури описово та різнобічно ведуть мову про одне і те ж явище: вплив тексту на читача, або ж сугестію.

Мета даного дослідження - дати визначення й окреслити функції та специфічні риси сугестивної лірики.

У дисертаційній роботі поставлено наступні завдання:

простежити природу явища сугестії у поетичному творі;

розглянути шляхи прояву сугестії у ліричному творі за міфологічним, та ритмомелодичним аспектами;

з'ясувати специфіку поділу сугестивної лірики на ауто- та гетеросугестивну, враховуючи співвідношення філософська - медитативна лірика. філософський медитативний лірика поетичний

Методологічною базою дисертаційного дослідження передбачаються засади феноменології та структурно-семіотичної естетики, викладені у працях Р.Інгардена, Р. Якобсона, Я. Мукаржовського, Ю. Лотмана тощо, концепція діалогічності художнього твору М. Бахтіна, окремі ідеї рецептивної естетики, когнітивної поетики, лінгвокультурології, зокрема, міфопроективного аналізу, а також графічний метод дослідження ритмомелодики вірша.

Об'єктом дослідження обрано зразки сугестивної лірики порубіжжя ХІХ - ХХ століть, узяті з творчості Лесі Українки, П. Тичини, Б.-І. Антонича, В.Свідзинського, М. Вороного.

Предмет дослідження становить явище літературної сугестії у поетичному творі.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у тому, системний та різноплановий розгляд явища сугестивної лірики вперше здійснено, виходячи з понять «літературна сугестія», «сугестивність художнього твору» за допомогою синтезу психолінгвістичних, лінгвокультурологічних, літературознавчих та ін. методик. Вперше застосовано комплексне поєднання згаданих методик в аналізі сугестивних поезій Лесі Українки, В. Свідзінського, М. Вороного, Б.-І. Антонича, П. Тичини.

Теоретичне значення роботи. У дисертації розглянуто явища літературної сугестії та сугестивної лірики як структурно-функціонального феномену. Простежено ґенезу, проаналізовано структуру та специфіку функціонування сугестивної лірики у межах несвідомого авторочитацького діалогу. Значення одержаних результатів також дозволяє використовувати принципи і методики, застосовані у дисертації, в більш загальній аналітичній практиці.

Практичне значення роботи. Результати, отримані у дисертаційному дослідженні, поглиблюють і розширюють перспективи поетичного аналізу, тому можуть бути використані при підготовці спецкурсів з аналізу та інтерпретації літературного твору, а також у вузівському і шкільному викладанні історії та теорії літератури, при укладанні навчальних посібників та написанні курсових і дипломних робіт.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка у межах комплексної теми «Актуальні проблеми філології» (Державний реєстраційний номер 02 БФ 044-01. Науковий керівник д.філол.н., проф. Семенюк Г.Ф.).

Апробація дослідження здійснена на 8 наукових конференціях: 1. Третій Теоретичний Симпозіум «Літературна критика в сучасному світі: функції, модуси, інституції», ІЛ НАНУ за участю Інституту Критики (Київ, 2006). 2. Х Філологічний семінар «Теоретичні і методологічні проблеми літературознавства» (Київ, 2006). 3. Всеукраїнська наукова конференція «Образ світу в творчості Т. Шевченка: бачення національного і загальнолюдського» (Київ, 2007). 4.Міжнародна наукова конференція «Жінка з-за східного кордону Польщі» (Краків, 2007) 5. Щорічна конференція молодих науковців«Світоглядні горизонти філології: традиції і сучасність»(Київ, 2007). 6. Міжнародна наукова конференція «Національна культура у парадигмах семіотики, мовознавства, літературознавства, фольклористики» (Київ, 2007) 7. Міжнародна наукова конференція «Проблеми розвитку літературних родів і жанрів» (Сімферополь, 2007) 8. ХІ Філологічний семінар «Теоретичні і методологічні проблеми літературознавства» (Київ, 2007). ХІI Філологічний семінар «Теоретичні і методологічні проблеми літературознавства» (Київ, 2008).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів та висновків. Загальний обсяг роботи - 223 сторінки; список використаних джерел складає 219 джерел.

У вступі розглядається історія питання дослідження явища сугестії у художньому тексті. Здійснено стислий огляд наукових джерел - праць вітчизняних та зарубіжних психолінгвістів, зокрема, розглянуто роботи, присвячені психолінгвістичній теорії О. Потебні, дослідження В. Гумбольдта, В.Виготського, Д. Овсянико-Куликовського, та пізніших вчених-психолінгвістів - В. Беляніна, І. Черепанової, Б. Поршнева, Б. Ільїна, В. Аллахвердова, в тому числі й вітчизняних - А. Макарова, Н. Слухай, О. Самусенко. Окреслено точки перетину поглядів теоретиків літератури (представників феноменології, рецептивної естетики, структуралізму) та психолігнвістів на питання сугестії як засобу встановлення авторочитацького діалогу через посередництво художнього тексту. А також визначено методи дослідження, окреслено його актуальність та проблематику, розроблено термінологічний інструментарій.

Перший розділ дисертації - «Генеза, становлення та рецепція сугестії» - присвячений дослідженню зазначених явищ у добу премодерну, модерну та постмодерну (періодизація Ю. Хабермаса). У п. 1.1 «Сугестія в добу Премодерну» для розгляду обрані тексти пам'яток давнього Китаю («Книга перемін»), Індії («Упанішади»), Японії («Ісе манагатарі»), античності («Поетика» Аристотеля), європейського середньовіччя. За використанням поглядів Е.Курціуса, М. Конрада, П. Грінцера, С. Аверніцева, О. Фрейденберг, С.Бройтмана, Т. Єлізаренкової, С. Капранова та ін. реконструюється схема авторочитацького діалогу в різні періоди розвитку людства: Людина - Слово - Світ (дорелігійна свідомість), Людина - Слово - Бог (релігійна свідомість), Людина - Слово - Людина (релігійна свідомість, світська царина побутування). Функціонування такої схеми засвідчує сугестивну природу особливого зв'язку між автором і реципієнтом через посередництво художнього слова.

Сакральне походження сугестії із прадавніх ритуалів, які базувалися на вірі в єдність людини і всесвіту, здатність її впливати на оточуючий світ (зміни у мікрокосмі людини відбиваються у макрокосмі всесвіту і навпаки) через посередництво слова (назвати - значить дати духовну сутність, дати життя) знайшло своє виявлення у різних сферах науки, культури, творчості. Явище впливу на реципієнта шляхом викликання у нього певних емоцій, поглядів, міркувань є основою уміння переконувати в риториці.

Аналіз сакральної ролі поета-творця у різних культурах (давньоіндійські риші, кельтські філіди та ін.) підтверджує магічну роль слова як медіатора-жертви між людиною і всесвітом (природою, пізніше - пантеоном богів). Це найдавніше втілення сугестії поетичного слова збереглося до наших днів у формі замовлянь та заклинань у різних культурах. Віра в магічну силу слова знайшла своє продовження і в монотеїстичних релігіях (іслам, іудаїзм, християнство). При цьому сугестивність поетичного тексту, тобто його здатність впливати на психіку людини, навіюючи їй певні настрої, емоції тощо, становить невід'ємну складову сакрального поетичного мистецтва (давньоіндійська, зороастійська, кельтська традиції). Лексико-стилістичні засоби, що реалізують навіювання тих чи інших емоцій, настроїв, фіксуються у ритуальних текстах і світських поетиках, їх каталогізують у відповідності до функціональної сугестивної специфіки. Профанізація сакрального, сувора регламентація поетичного канону, як релігійного, так і світського, призводить до численних спостережень та рефлексій стосовно явища поетичної творчості, діалогу автора і читача та ролі поетичного тексту у ньому.

П. 1.2 «Сугестивні стратегії епох Модерну та Постмодерну» присвячено систематизації наукових поглядів на функцію несвідомого в художній комунікації автора і читача, специфіку сугестивного впливу тексту на реципієнта. Зокрема, розглянуто погляди представників феноменології (Гуссерль, Інгарден), рецептивної естетики (Яусс, Ізер), російського формалізму (Бахтін), Празького лінгвістичного гуртка (Мукаржовський, Якобсон), структурної семіотики (Лотман), когнітивної поетики (Цур, Міаль). Простежено ґенезу поглядів на специфіку впливу тексту на реципієнта та взаємозв'язку між авторськими та читацькими інтенціями через посередництво художнього тексту.

У п.1.3 «Сугестивна лірика як наджанрове утворення: психолінгвістичний та теоретико-літературний підходи» розглянуто погляди вчених психолінгвістів та літературознавців О. Потебні, Д. Овсянико-Куликовського, Л. Виготського, І.Франка, В. Аллахвердова, І. Черепанової, А. Макарова, І. Галінської, О.Самусенко та ін. на питання сугестії художнього тексту. А також проаналізовано визначення сугестивної лірики, наявні у сучасному літературознавстві, й окреслено дисертаційні визначення «сугестії», «сугестивної лірики» та «сугестивності художнього тексту».

Сугестія - це явище несвідомої взаємодії автора і читача, що відбувається через посередництво художнього (наразі - поетичного) тексту. Результатом такої взаємодії є навіяння реципієнтові настанови, що викладає у нього певні емоції, відчуття, враження, спрямовує напрям думок тощо. Сугестивність - це здатність художнього твору впливати на читача певним чином, а саме - спонукати його відчути деякі емоції, враження і под. за допомогою визначених (сугестивних) лексико-стилістичних прийомів. Виходячи з цього, сугестивною лірикою вважаємо таку наджанрову категорію текстів, яка характеризується здатністю впливати на реципієнта, навіюючи йому певні емоції, враження, відчуття, спонукаючи до певних міркувань тощо.

У другому розділі - «Структура сугестивної лірики» - розглянуто структуру сугестивної лірики, виходячи з природи сугестії у художньому творі. Теоретичним підґрунтям даного розділу є праці К.-Г. Юнга, Н. Фрая, О.Мелетинського, Дж. Фрезера, Г. Майфета, М. Еліаде, Ю. Лотмана, Р. Цура, Н.Костенко, Н. Слухай, О. Бондарєвої, С. Бонді, С. Бураго, та ін.

Розділ підподіляється на три підрозділи, присвячені розгляду основних аспектів вияву сугестії. Методологічним підґрунтям такого розподілу стала теорія двоплощинного сприймання твору Р. Інгардена та структурно-семіотичний аналіз поетичного твору, розроблений Ю. Лотманом.

У підрозділі 2.1. «Міфопроекція як сугестивний засіб створення художньої картини світу» розглядається два шляхи сугестивного впливу поетичного тексту на реципієнта: через цілісне витворення автором міфопоетичної картини світу у тексті, або ж через використання окремих міфологем, архетипових та символічних образів, структурно-композиційних, риторичних прийомів, притаманних міфічним, сакральним текстам. Нерідко використання тих чи інших прийомів, образів, народнопоетичних формул тощо відбувається несвідомо, що пояснюється їх архетиповою, глибинною ґенезою. І навпаки - міфологічне прочитання їх реципієнтом, розкриття прадавнього сугестивного потенціалу тексту на несвідомому рівні забезпечує особливий зв'язок між ним і автором. Враховуючи несвідому природу використання та сприймання міфопоетичних образів, такий прийом визначимо як міфопроекцію, тобто апеляцію до несвідомого шляхом використання міфологічних структур.

Міфпроекція як прийом влючає апеляції до постатей міфічних героїв, чужих відносно етносу автора та/або читача; образи сакрального часопростору (християнського, язичницького); міфологізацію сюжету (алогізм розвитку подій, випадкові збіги, невмотивовані вчинки персонажів, спіральне розгортання фабули, зокрема, притчевість, прийом параболи та ін.), апеляцію до образів Бога, диявола, святих, пророків і т.д. Також важливим є використання фольклорних міфопроективних елементів, присутніх у замовляннях, чарівній казці, піснях, тощо.

Міфопроективний аналіз тексту базується на розумінні міфу як особливого виміру духовного буття людини (І. Зварич). Міф є тим виміром, де нівелюються причиново-наслідкові зв'язки, притаманні світу реальності, це простір, де усе можливо, адже у міфі буквально ніщо нізвідки не виникає і нікуди не зникає, його часом є вічність. Такі ознаки міфу, як циклічний час, сакральний хронотоп, втілений в образі Священного дерева, всеєдність усіх форм та елементів буття та похідні від неї логіка бриколажу (непряме повідомлення про якусь подію, непрямий опис відчуттів), логіка конкретного і логіка абстрактного, явище тотожності мікрокосму людини із макрокосмом Всесвіту також мають сугестивний вплив на реципієнта.

Вплив сугестивної природи міфопоетичної картини світу на реципієнта простежується на прикладі аналізу поетичного циклу В. Свідзінського «Зрада», де реципієнтові навіюється надзвичайно багатий спектр емоцій - від туги і розпачу до тотального тріумфу, торжества життя. Утримувати внутрішню напругу, постійне відчуття «причетності», «присутності» у читача авторові вдається саме завдяки використанню міфологем магічно-фольклорного походження, структурних елементів чарівної казки та замовляння.

Також у підрозділі 2.1 приділено увагу питанню сугестивності релігійних текстів та їх літературних інваріантів, зокрема, молитви. Цей аспект розглядається у зв'язку з феноменом віри - системи «когнітивних, ціннісних, мотиваційних, настановних та афективних елементів, що дозволяє здійснювати фільтрацію та прийняття інформаційного змісту поза раціональною аргументацією. Факт свідомого прийняття за відсутності раціональної аргументації може бути пояснений, по-перше, зниженою критикою свідомості при дії сугестивних механізмів; по-друге, тим, що когнітивний дисонанс компенсується задоволенням ментальної потреби, або нейтралізується завдяки йому».(С. Болтаєва).При цьому сугестія є механізмом формування віри, однак, не достатньою підставою для її виникнення, необхідна відповідність змісту віри специфіці ментальності, простіше кажучи, духовним потребам людини. Тоді «сугестивність компонентів структури віри підсилюється самою вірою».

У релігії молитва є однією з фундаментальних складових ритуально-культової дії (хоча може бути й окремою ритуально-культовою дією, як, скажімо, молитви ісихастів, чи власне молитовний душевний порив), «містичним спілкуванням, єднанням людини і Бога, яке відбувається у свідомості молільника і матеріалізується в ритуальному слові, зверненому до ідеального реципієнта».(І.Даниленко) У літературі ж, на думку дослідниці, молитва є метажанром (або ж синкретичним), який імітує цей сакральний діалог, втілюючись у різних жанрово-тематичних різновидах, залежно від авторських інтенцій. У дисертаційному дослідженні обстоюється теза про сугестивність як спільну функціональну ознаку міфопоетичних та релігійних елементів поетики вірша. Ця думка доводиться на матеріалі аналізу поетичної збірки Б.-І. Антонича та її співставлення зі згаданим поетичним циклом В. Свідзінського. Справді, сугестія є основою типологічної та функціональної спільності міфопоетичних та релігійних елементів поетики вірша, оскільки їх сприйняття базується на феномені віри - у надприродне, божественне, містичне, закоріненої у світогляді обох поетів, що перебували під впливом релігійного виховання з одного боку (обоє походили з родин священиків), та наслідків інтересу до народнопоетичної спадщини - з іншого.

Підрозділ 2.2. «Сугестивна природа ритмомелодики вірша» присвячений аналізу ролі ритмічного чинника впливу тексту на реципієнта. Розглядається три напрямки дослідження цього явища: психолінгвістичний (Ж.Дрогаліна, В.Налімов, С. Шноль, А. Замятін, С. Болтаєва), літературознавчий (С. Жирмунський, Б. Томашевський, Н. Костенко, О. Жовтіс, Є. Еткінд, С. Бонді, С. Калачова) та міждисциплінарний, що поєднує теоретичні розробки музикознавства і теорії літератури (Б. Асаф'єв, А. Бєлий, С. Бураго). У якості робочого визначення поняття ритму прийняте визначення, сформульоване Н.Костенко, де ритм постає як основний принцип, що організовує форму, впорядковує частини цілого, цементує, пов'язує ціле, як порядок у русі, поєднаний з мірою.

Для першого напрямку характерне розуміння ритму як чинника, що поєднує та взаємопідсилює сугестивний вплив окремих складових змісту та форми, реалізуючись на композиційному, семантичному та фонологічному рівнях. Зміст, форма та ритмічне упорядкування тексту підпорядковуються його сугестивному значенню - настанові. Настановою поетичного твору виступає образ, повторюваний мотив, що робить його цілісним, наскрізь пронизує весь вірш, об'єднує вірші у циклі, слугує об'єднавчим стрижнем поетичної збірки.

Образ витворюється з упорядкованих певним чином, пов'язаних між собою семантично, композиційно і ритмічно елементів. Незрідка такі зв'язки суперечать логіці, контекстуально розмивають значення слів, змінюють їх, навіюючи реципієнтові певний образ. Синонімічний повтор образів, їх перегук, алюзії, «дзеркальні» відображення, прийом «кільця», обігрування як у межах окремої поезії, так і поетичного циклу або збірки, є проявом ритму на композиційному рівні. Лексичний аспект сугестивної функції ритму реалізується через синонімічні та буквальні повтори, натяки, гру словами тощо. Його специфіка полягає у ритмізованому повторі тих чи інших одиниць або їх значень, що сприяє навіюванню закодованого у них сенсу, емоційної тональності.

Фонетичний аспект, як один із найбільш досліджених у теорії літератури та мовознавстві, має два напрямки вивчення. Частина вчених (І.Горєлов, А.Журавльов, В. Белянін, І. Черепанова) дотримуються поглядів фоносемантики, вважаючи, що звуки самі по собі є носіями певної інформації, тобто мають семантичні ознаки. Інші (Ш. Баллі, Ю. Лотман, Р. Якобсон, Н. Пелєвіна, С.Болтаєва) обстоюють єдність звукосимволізму та структуралістських поглядів на текст як цілісну взаємодію компонентів різних рівнів (Ю. Лотман, С.Болтаєва). Тобто звук і значення при такому підході співвідносяться між собою та з цілим текстом як завершеним повідомленням. Об'єднуючим елементом при цьому слугують фонемний склад та семантика ключових слів. У такому разі виникають оказіональні зв'язки, що вибудовують систему «вторинної знаковості». У дисертаційному дослідженні обрано шлях розуміння тексту як функціональної єдності всіх його складових на всіх рівнях структури, що передбачає комплескний підхід із урахуванням окремих аспектів фоносемантики, тож видається більш доцільним, коли йдеться про художній аналіз поетичних творів.

Серед літературознавців особливу роль ритму у процесі сприймання поезії відзначали практично всі дослідники, пояснюючи дану його специфіку походженням із прадавніх магічних ритуалів (О. Веселовський, А. Бєлий, С.Жирмунський, Г. Поспєлов, Б. Навроцький, Є. Еткінд, В. Підпалий). Також залишається перспективною психофізіологічна теорія, яку різнопланово розглядали починаючи з теоретичних міркувань Г. Спенсера, ідей О.Веселовського, Л. Виготського і до спостережень А. Антипової та Н.Чернишової. У працях 60-70 років минулого століття спостерігаємо ряд цікавих міркувань щодо зв'язку між біологічними ритмами людини, її здатністю реагувати на висоту звуку, мінливість тону та її психоемоційним станом. Серед сучасних досліджень привертають увагу праці М. Моклиці, цікавий принцип відповідності між типом інтонації та психотипом автора, характерним для певного літературного напряму розкриває В. Соколова.

С. Бонді здійснив одне з найґрунтовніших та найбільш структурованих досліджень ритму та його цінності для мистецтва, розробив концепцію вірша як поліритмічного явища, що реалізує себе на різних рівнях - словесному, фонічному, граматичному та семантичному, і зрештою, синтезував це явище у місткому понятті художнього ритму. Є. Еткінд у статті «Ритм поетичного твору як фактор змісту» (1974) ґрунтовно осмислює та узагальнює праці попередників - Б. Томашевського, С. Балухатого, С. Бонді, В. Кожінова, М. Гіршмана. На їх основі вчений синтезує складну структуру взаємопов'язаних повторів, серед яких виділяє ритми тонічний (повтор груп складів)та силабічний (повтор рядків), риму звичайну та внутрішню, чергування видів римувань, цезурних пауз, інтонаційний ритм (співвідношення між синтексичною будовою і метричною основою вірша), а також ритми строфічний, композиційний та семантичний (образний).

Предмет особливого зацікавлення становить праця російського поета-символіста та літературознавця А. Бєлого «Ритм как диалектика и «Медный всадник» (1929). Введене в ній протиставлення ритму і метра із акцентом на більш первинній природі першого викликало тривалу дискусію серед літературознавців, натомість поза увагою довгий час залишалися інші перспективні міркування, як-то зв'язок між поетичними ритмами та біоритмами людського організму, а також запропонований А. Бєлим графічний спосіб аналізу вірша. Саме остання розробка, разом із теоретичними поглядами на природу ритму визнаних теоретиків музики Р. Вагнера, Б. Асаф'єва, Н. Холопової та ін. лягли в основу ґрунтовного дослідження українського літературознавця С.Бураго «Музыка поэтической речи» (1986).

За поглибленою ним згаданою методикою, звуки людського мовлення та паузи у вірші поділяють на сім груп (майже, як сім музичних нот) за зростанням звучності: 1 - пауза, 2 - шумні глухі проривні (п, т, к, ф), 3 - шумні глухі фрикативні та африкати (ш, щ, ч, ц, с, х), 4 - дзвінкі приголосні (г, б, д, з, ж), 5 - сонорні (р, л, м, н, й, в), 6 - ненаголошений голосний, 7 - наголошений голосний. Кожен звук при аналізі вірша отримує своє число, їх сумують та вираховують середній показник (ділячи на кількість звуків, за винятком пауз). Числове вираження паузи виражається у середньому арифметичному від суми загальної кількості пауз та суми голосних і приголосних, які реально звучать. Це число додається до отриманого середнього показника. На графіку, де вісь абсцис містить позначки, відповідні кількості рядків, а вісь ординат - показники звучності від найменшого з наявних у вірші до найбільшого, наноситься горизонтальна пряма - отриманий середній показник (так звану «ідеальну звучність»). Цікаво, що близькими до неї виявляються числові проекції тих рядків, які містять провідну ідею, настроєву тональність твору. Усі рядки твору відповідно до їх числових значень проектуються на вісі координат у вигляді графіка, що «моделює реальний рух поетичного мовлення в часі», виявляє ритмічну основу звучності вірша та уможливлює її співставлення з ритмом образу.

Підсумовуючи дані різних напрямів досліджень ритмомелодики вірша, можна простежити наступні положення, спільні для представників психолінгвістики, віршознавства та міждисциплінарних напрямків, зокрема, поєднання теорії музики та віршознавства.

Сугестивність вірша значною мірою визначається співвідношенням семантики та ритмомелодичного малюнку вірша. Ритмічне акцентування ключових образів сприяє їх виокремленню, приверненню уваги реципієнта, допомагає «вирвати потрібний елемент із загального потоку часу і, підключивши таким чином механізми пам'яті людини, створити художню цілісність»[34] Водночас повторюваність ритмічних елементів може діяти заспокійливо, зачаровувати, «приколисувати», знижуючи критично-оцінювальну здатність психіки. Ритмічна будова вірша, реалізована на різних структурних рівнях, налаштовує психіку читача на певний спосіб сприймання, активізує наявний у нього естетичний досвід, апелює до цього досвіду через асоціативні ланцюжки, викликані музикою вірша, звукописом, несподіваними інтонаційними акцентами тощо. Метрична будова та римування сприяють реалізації на відповідних структурних рівнях сугестивного прийому «обманутого очікування» (крім В.Аллахвердова, його виокремлюють С. Болтаєва, С. Калачова).

Щоб простежити, як реалізуються практично перераховані сугестивні прийоми, проаналізовано одну й ту ж поезію на предмет навіюваного настрою, емоцій за використання різних розглянутих методик - елементів психолінгвістичного сугестивного аналізу С. Болтаєвої, структурно-аналітичного принципу Є. Еткінда та графічної методики С. Бураго. У якості об'єкта аналізу обрано вірш П. Тичини «Хтось гладив ниви…» Навіювані у ньому через проникливо-експресивну картину передгрозового очікування в природі та приходу власне грози, сум'ятливі відчуття тривоги, втіхи, чекання, полегшення, небезпеки, набувають соціального відтінку тривоги за людину. Ця настанова реалізується на різних рівнях будови вірша: композиційному (принцип мандали - третій рядок у кожній зі строф містить своєрідне семантичне ядро, довкола якого симетрично за принципом паралелізму розташовуються відповідно 1,2,4 і 5 рядки, які взаємодіючи між собою значеннєво та ритмомелодично, поглиблюють та розширюють сугестивний вплив «ядра»; паралелізм різних видів - синтаксичний, психологічний, ритмічний; прийом «кільця»; семантичне «віддзеркалення» образів підсилене метричними засобами - розміром, внутрішньорядковою цезурою), образно-семантичному (міфопоетичний образ ліричного «я», антропоморфічна природа рослинних образів та природних стихій), фонологічному (алітерації, дисонанси).

Прикметно, що при співставленні отриманих шляхом структурно-аналітичних, психолінгвістичних шляхів аналізу вірша емоційно-значеннєвих акцентів, які містили власне навіювані емоції та переживання, з графічним результатом аналізу тексту С. Бураго, на графіку найвищі точки звучності відповідають максимумам емоційної наснаженості твору.

Це підкреслює важливу роль синтезу різнопланових методик при аналізі поетичного твору, адже допомагає глибше розкрити смислові та емоційні його відтінки, а також підтверджує наявність сугестії на всіх рівнях ритмомелодики вірша. Помітні «взаємовіддзеркалення» мелодики та семантики поетичних образів на прикладі аналізованого твору П. Тичини «Хтось гладив ниви…» дають підстави говорити про сугестивну природу ритмомелодики вірша, її архаїчне походження, закорінене ще у прадавніх ритуалах, поетичному синкретизмі творчого мислення

Підрозділ 2.3. «Синестезія як сугестивний прийом» розкриває сугестивну природу явища синестезії. Теоретичним підґрунтям даного міркування є окремі погляди О. Потебні, О. Веселовського, І. Бодуена де Куртене, праці Г. Майфета, Б. Навроцького, С. Анан'їна, Б. Галєєва, Л. Генералюк, О. Рисака, О. Вербицької, Т. Єщенко та ін. Синестезією у дисертаційному дослідженні названо асоціацію різномодальних вражень, тобто таких, що отримані від різних сенсорних систем - зорової, слухової, смакової, нюхової та дотику.

Історія дослідження синестезії, відомої ще під назвою «кольорового слуху», розпочалася ще в добу Просвітництва, однак учені йшли хибним шляхом, приймаючи суб'єктивні враження за реальну здатність бачити колір водночас зі звуком. Результативним поштовхом до вивчення синестезії як естетичного феномену стали маніфести французьких символістів, а також вірші Ш. Бодлера «Відповідності», А. Рембо, «Голосні» та ін. Проголошений ними напрям особливої цінності та єдності мистецтва включав також ідеї панмузикальності, елітарності поезії, аж до відлуння у творчості А. Бєлого, що вважав відсутність «кольорового слуху» у художника пера й пензля вадою. У російській літературі ідеї синестетизму підтримали також К. Бальмонт, В. Короленко, пізніше - В. Маяковський, О. Блок, М. Цвєтаєва, В. Набоков. В українській літературі їх простежуємо у творчості П.Тичини, М. Семенка, М. Вороного, В. Свідзінського, Лесі Українки та ін. Найвідоміші митці-синестети у музиці - О. Римський-Корсаков, О. Скрябін, живописі - М. Чурльоніс, В. Кандінський.

Поясненням явищ синестезії, у першу чергу «кольорового слуху», зацікавилися вчені-фізіологи, психологи та психіатри. Оскільки розуміння синестезії як «асоціації ідей» від початку отримало негативне забарвлення (Д. Локк вважав його різновидом божевілля), вчені намагалися знайти «більш наукове» пояснення. Найвірогіднішими виявилися міркування щодо нейрофізіологічного походження синестезії та так звана «атавістична концепція». Згідно з першим підходом, представниками якого були А. Бенуа, Ф. Мендоза, Г. Ломер, «кольоровий слух» є наслідком своєрідного «замикання» між різномодальними сенсорними системами, або ж ірадіації (поширення збудження) між зоровими та слуховими зонами власне у мозку. Прихильники «атавістичної концепції», серед яких - М. Нордау, Г. Вернер, - вважали, що люди народжуються «синестетами», втрачаючи «зайві» здібності у процесі дорослішання, однак, окремі особи не лише зберігають їх, але й можуть розвивати. Обидві концепції не уникнули крайнощів, так, у першому випадку окремі представники, як наприклад, російський нейрофізіолог О. Лурія, стверджували, що синестезія є психофізіологічним відхиленням, аномалією. А відтак «справжньою синестезією» вважали саме психічне захворювання. Також на межі ХІХ - ХХ ст. розвинулася езотерична концепція синестезії як причетності до особливого знання, уміння бачити світ інакше, яке дається в результаті осягнення потаємної істини. Почасти такі погляди живилися культивованим у всі часи баченням поета як істоти особливої, наділеної надзвичайним світосприйняттям.

Однак частина учених уже на порубіжжі ХІХ - ХХ ст. обстоювала ідею асоціативно-продуктивної генези синестезії та відповідно - специфіки побутування її у літературі та мистецтві. Серед них можна назвати французів Т. Рібо, А. Біне, Т.Флурнуа, Ш. Россіне, російських учених В. Івановського, П. Соколова, Л.Сабанєєва та ін. Українська наука може додати імена Б. Навроцького, Г. Майфета, С. Анан'їна.

Особливої уваги заслуговують погляди Г. Майфета, який спираючись на теоретичні засади згаданих Т. Рібо, Ж. д'Удіна, В. Івановського, П. Соколова, майже на півстоліття передбачив розробки Казанської школи синестезії. Саме його визначення цього явища прийняте в даній дисертації. Також учений говорить про синестезію як «відповідність» між різними творами мистецтва», відзначаючи існування творів мистецтва, що мають на меті такий вплив, за якого подразнення захоплювало б різні центри, а не лише ті, що звичайно реагують на даний тип творів. Наразі український вчений знову передбачає міркування визнаного світовою науковою спільнотою Б. Галєєва, який говорив про необхідність «подолання контрапункту» синестезійних асоціацій, зламування передбачуваних, автоматичних асоціативних ланцюжків, що базуються на усталеному, загальноприйнятому сприйнятті дійсності.

Крім уже згадуваного розуміння синестезії як частини сугестії, Г. Майфет подає також цінні спостереження щодо ролі музики та викликаної нею емоції в процесі впливу на реципієнта. Саме емоція є тією зв'язковою ланкою між звуком та образом, що постає в уяві слухача, а в інших випадках втілюється у синестезійних метафорах у, скажімо, поезії. І саме емоційний стан реципієнта дає йому змогу сприймати ці метафори, піддаючися їх впливу. У цьому, а також у розумінні того, що загальнозначима синестезія є за своєю психофізіологічною природою умовним рефлексом, у визнанні надзвичайної ролі художніх, зокрема, поетичних творів як природного матеріалу для вивчення синестезії та її впливу на реципієнта, погляди Г.Майфета передбачають міркування Б. Галєєва. Також за незначними відмінностями співпадають погляди дослідників щодо шляхів реалізації синестезії у мистецтві:

у літературі, в якості тропів, стилістичних фігур та образів, що базуються на міжчуттєвих переносах;

у музиці, як результат її впливу - кольоро-візуальні та просторові уявлення, що вона викликає;

взаємодія між видами мистецтва.

Виділяють типи синестезій за сенсорними модульностями: зорові, слухові, дотикові, смакові, нюхові та за рухом у просторі. Цікаві спостереження висловлювали також представники Казанської школи І. Блінов та Г. Сафіна, які виокремлювали ще одну функцію синестезії - здатність відображати у поетичній формі процес пізнання людиною себе у світі та світу в собі. Крім того, Г. Сафіна обґрунтовує виокремлення синестемій, що утворюються на перетині одного з чуттєвих сприйняттів та абстрактного поняття, на зразок: «в надії теплій», «червоний гнів» (М. Семенко), «щастя колишнього хвилі злотисті», «звага твердая» (Леся Українка), «блакитна смерть», «тяжка дійсність», «криваві букви бунту» (Б.-І.Антонич).

Окрему увагу приділено в дисертаційному дослідженні проблемі синтезу мистецтв та міркуванням сучасних українських дослідників синестезії. На матеріалі праць Л. Генералюк, О. Рисака, М. Моклиці, Т. Єщенко, О. Вербицької, Н.Дмитрієвої та ін., проаналізовано співвідношення феноменів сугестії, синестезії та синтезу мистецтв. Синестезія як особливість світосприймання, що характеризує творчу особистість (Л. Генералюк), видається явищем значно ширшим, закоріненим у несвідомому, порівняно з синтезом мистецтв, де поєднуються структурно-типологічні риси, смислові характеристики творів різних видів мистецтва, основою яких є синестезійне сприймання світу. Сугестія ж присутня в основі обох цих феноменів, що підтверджується численними міркуваннями дослідників (Г. Майфет, Б. Галєєв, Л. Генералюк, О. Рисак) про те, що і синестезія, і синтез мистецтв спрямовані на оптимізацію діалогу автора і читача, передачі авторських емоцій, переживань, бачення світу реципієнтові.

Окреслені теоретичні положення ілюструються прикладами аналізу поезій Лесі Українки (цикл «Сім струн»), П. Тичини («Арфами, арфами…», «Гаї шумлять», «Закучерявилися хмари»), М. Семенка («Зима», «Пастель», «Осіння симфонія», «Сад з музикою»), В. Сідзинського («Вечірні тріолети», «Над парканами жовті квіти», «Із мурованого покою»), Б.-І. Антонича («Гімн перед світанням», «Натхнення», «Зельман») та ін. Основну увагу приділено зоровому та слуховому типам синестезій та їх сугестивній функції у вірші.

Третій розділ - «Види сугестивної лірики» - присвячений обґрунтуванню розподілу сугестивної лірики на види: ауто-та гетеросугестивну і лірику змішаного типу. Таке визначення зроблене, виходячи з методологічної концепції сугестії як двовекторного вербалізованого самопізнання: автора (назвати свої переживання значить пізнати їх) і читача (осмислити прочитане й усвідомити пережиту під час прочитання емоцію значить отримати естетичний досвід).

Також окреслено співвідношення понятійних опозицій ауто-\гетеросугестивна лірика та філософська\медитативна. Окремі спроби такої класифікації зустрічаємо у працях І. Черепанової, Б. Поршнєва, А. Ткаченка, Л.Гінзбург, І. Галінської, Т. Волкової. Також використовувалися праці Р. Співак, Е. Соловей, В. Мовчанюк, С. Аверінцева, Ю. Коваліва. Відповідно, в якості ілюстративного матеріалу обрано поезії В. Свідзінського, Лесі Українки.

Аутосугестивна лірика спрямована на пізнання себе, власної сутності через пізнання своїх почуттів і вражень. Витворюючи матеріальну, словесну форму їх, автор усвідомлює, «перепроживає» знову, але - інтроспективно, у спогадах, думках, осмислюючи та оцінюючи власні душевні порухи. У такий спосіб змінюється його досвід, як психо-емпіричний, так і естетичний.

Ознаками аутосугестивної лірики є:

самозаглиблення, самопізнання;

інтроспективність «внутрішнього зору» ліричного «я»;

символічна знаковість художніх деталей, закорінена в особистісному досвіді ліричного «я»;

внутрішні монологи та діалоги з безпосередньо присутнім у тексті чи уявним адресатом, які виступають у ролі засобу саморозкриття та самопізнання;

порушення ритму, підпорядковані авторським наголосам, що акцентують суб'єктивні враження, емоції тощо, ілюструють зміни емоційної тональності.

Прикладами аутосугестивної лірики є поезії Contra spem spero!, «Як дитиною, бувало…», «Хотіла б я піснею стати…», «Стояла я і слухала весну» Лесі Українки, «Мій давній голос», «До Музи», «Вільхи», «Гірке вино», «Гірка ніч» Б-І. Антонича, «Ні, не забув…», «Ти не любиш мене…», «Нехай і так», «Finale» М. Вороного, «У тьмі, як море, сад шумів…», «Моя дорога в сад незнаний…», «І час далекий, і земля далека…», «Теперішнє! Мов хатка картяна…» В. Свідзинського.

Настанова гетеросугестивної лірики полягає у передачі закладених у поетичному тексті емоцій якнайширшому колу реципієнтів, вона спрямована на аудиторію. Порівняно з аутосугествиною лірикою, самопізнання і самовираження наразі відбувається головним чином у безпосередньому процесі переживання емоції й може завершуватися філософським, афористичним узагальненням, але не передбачає поетичної рефлексії, спрямованої вглиб себе.

Гетеросугестивна лірика характретизується наступними рисами:

риторичні питання, заклики, звертання до реципієнта чи іншого ліричного персонажа;

об'єднання ліричного „я” з реципієнтом шляхом ведення мови від першої особи множини („ми”);

вживання імперативів, прямих і прихованих директив;

схильність до узагальнень, афористичність вислову;

вибудова ліричного сюжету як ілюстрації певної ідеї;

аксіологічність.

Прикладом гетеросугестивної лірики можна назвати поезії П. Тичини „По хліб шла дитина”, „Одчиняйте двері”, цикл „Скорбна мати”, „Антистрофа” („Аероплани й усе довершенство техніки...”), „Антистрофа” („Трава росте, де захоче...”) та ін.

Масив ауто-гетеросугестивних поетичних текстів змішаного типу становить любовна лірика, вірші, що мають адресата--друга, подругу, героя, родича, музу тощо.

Запропонований у дисертаційному дослідженні розгляд співвідношень філософської та медитативної лірики як гетеро- й аутосугестивної відповідно, узгоджує протиріччя, що простежуються у працях, присвячених філософській та медитативній ліриці, як, наприклад, питання включення одного виду в інший чи різноспрямованості художнього пізнання.

Висновки. Результатом дослідження є розгляд явища сугестії у художньому тексті, побудова схеми постання в авторській психіці та впливу на реципієнта. З'ясовано комплекс сугестивних засобів та прийомів, за допомогою яких здійснюється навіювання. Простежено природу навіювання у структурі ліричних творів, які пропонується визначати як сугестивні. Аргументовано доцільність поєднання психолінгвістичних, лінгвокультурологічних, міфопоетичних методик у дослідженнях із теорії літератури, зокрема, аналізі художніх текстів. Сформульовано визначення сугестивної лірики та здійснено класифікацію її видів. А також простежено механізм впливу несвідомого на творчий процес та його роль у сприйманні твору реципієнтом. Розглянуто рушійну функцію несвідомого у процесі витворення авторської картини світу та сприйманні її реципієнтом.



ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ РОБОТИ ВИКЛАДЕНО У ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Тяглість традиції літературної сугестії: від Ренесансу до романтиків// Літературознавчі студії. Зб.наук.пр. Вип.5. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2003. С.52-56.

2. Сугестія літературного твору як діалог автора і читача// Літературознавчі студії. Зб.наук.пр. Вип.7. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2004. С.92-96.

3. Деякі аспекти літературної сугестії (на матеріалі оповіданні Ольги Кобилянської «Лист засудженого вояка до своєї жінки»)// Літературознавчі студії. Зб.наук.пр. Вип.9. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2004. С.57-62.

4. Психолінгвістичні особливості творення образу княгині Ольги// Літературознавчі студії. Зб.наук.пр. Вип.10. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2004. С.81-84.

5. До питання аналізу художнього тексту: психолінгвістичний аспект// Літературознавчі студії. Зб.наук.пр. Вип.11. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2004. С.131-134.

6. Літературна сугестія як засіб впливу на установки особистості// Шевченківська весна: матеріали Міжнародної науково-практичної конференції молодих вчених. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2004. С.357-359.

7. До обширів Орієнту// Сіверянський літопис, 2007, №1. С.170-172.

8. Асоціативні та міфопроективні методики при аналізі художнього тексту// Теорія літератури. Компаративістика. Художній діалог з історією. Зб.наук.пр. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2007. С.104-109.

9. Категорія «сугестія» та її супідрядні поняття// Філологічні студії. Вип.10. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2007. С.160-164.

10. Балади Т.Г.Шевченка: сугестивний аспект// Шевченкознавчі студії. Зб.наук.пр. Вип. 9. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2007. С.26-30

11. Сугестивна природа «Ісе манагатарі»// Літературознавчі студії. Зб.наук.пр. Вип. 19, Ч.1 - К.: ВПЦ «Київський університет», 2007. С.80-84.

12. Екзегетична література Середньовіччя: сугестивний аспект // Літературознавчі студії. Зб.наук.пр. Вип.21,Ч.1 - К.: ВПЦ «Київський університет», 2007. С.180-185

13. .Сугестія як проблема теорії літератури// Філологічні семінари. Вип.11. - К.: ВПЦ «Київський університет», 2007.



АНОТАЦІЯ

Джугастрянська Юлія Володимирівна. Сугестивна лірика кінця ХІХ - початку ХХ ст.: ґенеза, структура, функціонування. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 - теорія літератури. - Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ, 2009.

У дисертації здійснена перша спроба дослідження сугестивної лірики, виходячи з міждисциплінарного розгляду поняття «сугестія», а також проаналізовано ґенезу, особливості структури та функціонування сугестивних поетичних творів. На матеріалі поезій Лесі Українки, М. Вороного, В.Свідзинського, П. Тичини, Б.-І. Антонича простежується специфіка реалізації сугестії на різних рівнях поетичної структури, розкриваються шляхи несвідомої взаємодії автора і читача у межах поетичного твору, яка забезпечується сугестивністю - здатністю художнього твору впливати на несвідоме читача.

Ключові слова: сугестивна лірика, сугестія, сугестивність, авторочитацький діалог, міфопроекція, ритмомелодика.



АННОТАЦИЯ

Джугастрянская Юлия Владимировна. Суггестивная лирика конца ХІХ - начала ХХ в.: генезис, структура, функционирование. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.06 - теория литературы. - Інститут филологии Киевского национального университета имени Тараса Шевченко, Киев, 2009.

В диссертации впервые осуществлена попытка исследования суггестивной лирики, исходя из междисциплинарного рассмотрения понятия «суггестия», а также прослежено генезис, особенности структуры и функционирования суггестивных поэтических произведений. История развития суггестии рассмотрена на материале текстовдревней мировой литературы - «Книги перемен», «Упанишад», «Исе Манагатари», «Поэтики» Аристотеля и др. В результате такого рассмотрения реконструирована схема бессознательного диалога автора и читателя в разные периоды развития человечества: Человек - Слово - Мир (дорелигиозное сознание), Человек - Слово - Бог и Человек - Слово - Человек в духовно-религиозной и светской сферах функционирования в период религиозного сознания. На основе анализа взглядов представителей феноменологии (Э. Гуссерль, Р. Ингарден), рецептивной естетики (Г.-Р. Яусс, В.Изер), структурной семиотики (Ю. Лотман), психолингвистики (Л. Выготский, В. Аллахвердов, И. Черепанова), литературоведения (И. Франко, А. Макаров, Р.Цур) предложена схема бессознательного взаимодействия автора и читателя, опосредованного через художественный текст. Также предлагается рассматривать суггестивные тексты, разделяя их на ауто-, гетеросуггестивные и суггестивные смешанного типа. Основой такого различия является адресация их воздействия: на обширную аудиторию (гетеросуггестия) или же самопознание (аутосуггестия).

...