Проблема мистецтва та роль митця в суспільстві в романі Джека Лондона "Мартін Іден"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Інститут іноземної філології Кафедра російської та зарубіжної літератури

Курсова робота

з зарубіжної літератури на тему: «Проблема мистецтва та роль митця в суспільстві в романі Джека Лондона «Мартін Іден»

студентки

Бут Олександри

Петрівни

Науковий керівник

Олічева М. Г.

Київ - 2011

Зміст

Вступ

Розділ 1. Передумови створення роману з такої тематики

1.1 Соціально-економічний стан США

1.2 Література США

Розділ 2. Багатоплановість роману Джека Лондона «Мартін Іден»

2.1 Основні напрямки трактування твору

2.2 Роль митця в суспільстві

2.3 Всивітлення проблеми мистецтва в романі

Вступ

«Джек Лондон був визнаний однією з найдинамічніших постатей в американській літературі. Моряк, бродяга, аргонавт у Клондайку, соціальний реформатор, військовий кореспондент, фермер з науковим нахилом, мільйонер, який створив себе сам, мандрівник по світу, шукач пригод, Лондон оволодів уявою мас завдяки не лише особистим подвигам, але й літературним досягненням. Якість його прози в більшій мірі, ніж його легендарна індивідуальність, дозволила йому зайняти незаперечне місце в історії світової літератури та зробила його одним з найбільш перекладаємих американських авторів». Так було написано в одному з останніх довідкових видань, а між тим ще у 1914 році видатний датський критик Георг Брандес назвав Лондона кращим представником нового покоління американських літераторів, які заявили про себе у ХХ столітті.

А між тим важко назвати митця, з яким би історики на його батьківщині обійшлися б настільки несправедливо. Зазвичай Лондона просто ігнорували. Або говорили про його творчість з неприхованою зневагою. Коли ж ім'я Джека Лондона стало всесвітньо відомим, репортери намагались зобразити його життя як наочне підтвердження закону «рівних можливостей», відкритих в американському суспільстві перед кожним: ось, хлопець з робітничого класу зумів досягти всього, про що може мріяти людина. Забували, що розповіді, які зробили його знаменитим, покривалися пилом у десятках редакцій і, перш ніж побачити світ на сторінках другосортних видань типу чикагського «Чорного кота», були відкинуті авторитетними видавцями та рецензентами. Якийсь час тому про творця «Мартіна Ідена» згадували в англомовних довідниках хіба що як про пересічного белетриста початку століття, який у свій час мав шумний, проте не заслужений успіх, а згодом про якого справедливо забули.

Спеціальних праць про Лондона до 60-х років на Заході було мало, та й ті мали або лише популяризаторський, або занадто вже спеціальний (зазвичай, суто біографічний) характер. Сама історія його появи Лондона, його неймовірного успіху приваблювала багатьох сучасників та й пізніших біографів більше, ніж створені ним книги. Легенда про видатний талант, з переможною легкістю крокуючий від вершини до вершини, пригнічувала в їх свідомості гірку істину, про яку письменник нагадав у «Мартіні Ідені»: досягти успіху вдається лише найнаполегливішим, і на цю безкінечну боротьбу іде все -слава увінчує не тріумфатора, а людину, яка вже повністю витратила надані йому сили. Навіть і сьогодні однією з найкращих книг про Джека Лондона залишається книга його дочки Джоан.

Проте серед читачів все інакше. Мало хто з американських письменників був таким відомим та популярним за межами своєї країни, як Лондон. Звичайно, по відношенню до його творчості не раз позначалась інерція усталених стереотипів. В його книгах бачили перед усім захопливе читання, вище за усе цінували декоративну яскравість і драматизм сюжетних положень. Не одразу усвідомлювався справжній масштаб творчості письменника і справжнє коло його інтересів. Після північних оповідань незвичними здавались читачам «Залізна п'ята», «Мартін Іден».

Треба згадати атмосферу, яка супроводжувала літературний дебют Лондона та його ранню славу. Вже тоді назрівав різкий конфлікт письменника з літературними оглядачами, що з таким завзяттям клопотали про «вишуканість» та «пристойність» на американському Парнасі, які були шоковані «грубістю» нарисами про трущоби англійської столиці, оповідань про пограбований Клондайк, про колонії прокажених, які з'явились на Полінезії разом з непрошеними цивілізаторами, про безробітних бродяг, які поневіряються по Америці на дахах товарних вагонів. Скільки в ту пору було написано про натуралістичність Лондона, про вади його художнього смаку та убогість його літературної освіти! Навіть найдоброзичливішим з його перших рецензентів здавалось, що це не справжня література і що талант Лондона потрібно виховувати на класичних зразках письменницького мистецтва вікторіанської Англії.

Говорили про кепську літературну школу і професіональну невправність, однак насправді Лондона не прийняли перш за все як письменника, котрий висловив гіркі істини американської дійсності того часу. Його не прийняли як письменника реалістичного напрямку. На межі століть цей напрямок був домінуючим, проте підтримки у критиків не знаходив. Навпаки, чим активніше реалізм опановував різні сфери американського життя -і при цьому виявляв гострі соціальні протиріччя замість декларованих демократичних ідеалів 1776 року, -тим грубіше ставали нападки на найзначніших його послідовників з боку критики, яка проповідувала «витончене» як художню норму. Лондону, який дебютував в розпал цієї кампанії проти реалізму, випало на собі випробувати силу ударів тих апологетів «витонченості», котрих в літературі найбільше лякала правда.

Після смерті Лондона на зміну помітним заголовкам, що прикрашали перші шпальти газет, спочатку прийшли короткі уїдливі рецензії в недільному літературному додатку, згодом -тиша; біографія, написана його дружиною Чарміан(1921), ще визвала зацікавленість,проте книга його дочки Джоан вже майже ніякої уваги не привернула. З'явилась цікава белетризована біографія «Моряк у сідлі» (1938) Ірвінга Стоуна, і настала довга перерва. Залишилась непомітною книга Філіпа Фонера «Джек Лондон -американський бунтівник». Це по суті одне з небагатьох серйозних досліджень не лише біографії Лондона, але і його творчості. Становище почало повільно змінюватись лише в 60-ті роки. Одна за одною були опубліковані праці Артура Колдера-Маршалла (1961), Рут Франкере (1962) -неглибокі, але принаймні доброзичливі по відношенню до письменника. Хенслі Вудбридж видавав неперіодичний спеціальний бюлетень про вивчення спадщини Лондона. Цікавий новий матеріал містила книга Франкліна Уокера «Джек Лондон і Клондайк» (1966). Книга «Джек Лондон: человек, писатель, бунтарь» (1981) Р. Балтропа -зразок самодіяльного літературознавства, адже написана вона не професійним літературознавцем, і навіть не критиком. В своїй праці Р. Балтроп намагається розкрити істотне значення книг Лондона в історії літератури і, що не менш важливо, їх актуальність. В.М. Биков у своїх книгах «Джек Лондон» (1964), «По следам Джека Лондона» (1973) намагався дослідити біографію письменника більш повно та ґрунтовно в нерозривній єдності з його творчістю. Це цінна праця, незважаючи на відчутне марксистсько-ленінське трактування. Схожою є праця Богословського В.Н. «Джек Лондон» (1964), де він також досліджує життєвий та творчий шлях митця. Батурін С. в своїй праці «Портреты американских писателей» (1979) також пішов цим шляхом. Також вступні аналітичні статті до видань його творів писали видатні російські письменники О. Купрін, Б.Польовий, Л. Андрєєв. Також його біографію і творчість досліджували О.Звєрєв, О. Садагурський тощо. Орлова Р.Д. присвятила свою працю «Мартін Іден» Джека Лондона» ґрунтовному аналізу твору. Серед українських дослідників можна зазначити Т.Н. Денисову та І.В. Корунця. Проте їх праці поверхневі і не можуть дати повного уявлення про творчий спадок Лондона.

Творчість Лондона не досліджувалась, не аналізувалась так глибоко та змістовно, як того заслуговувала. Особливо його роман «Мартін Іден», який критики зустріли холодно,навіть вороже. Та й в подальшому більше уваги дослідники його спадщини приділяли більше уваги його роману «Залізна п'ята». Сам Лондон казав, що «Мартін Іден» -один з тих романів, який критика так і не змогла зрозуміти. Навіть навпаки,в ньому вони знаходили те, чого не було -апологію індивідуалізму. «Мартін Іден» -роман багатоплановий, проте найчастіше роман тлумачили перш за все (якщо не виключно) як викриття продажності та бездуховності буржуазного суспільства, жертвою якого стає і капітулювавший перед його нормами герой. Таке розуміння повністю відповідає первісному задуму Лондона, воно багато чого пояснює і в тій книзі, яка в результаті вийшла з під його пера. Проте воно обмежене. Сама така інтерпретація роману і зумовлює актуальність цього дослідження, метою якого є розкриття одного з найважливіших планів роману.

Об'єктом дослідження є роман Джека Лондона «Мартін Іден».

Метою дослідження є проблеми мистецтва та роль митця в суспільстві в романі Джека Лондона «Мартін Іден».

Завдання, які допомагають розкрити цю мету, наступні:

- розглянути основні критичні статті літературознавців з даного питання

- виявити передумови створення роману з такою тематикою

- простежити шлях становлення митця в суспільстві на прикладах героїв роману Мартіна Ідена та Реса Брісендена

- визначити проблеми мистецтва в романі

- визначити значення роману для світової літератури

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та бібліографії.

Розділ 1. Передумови створення роману з такої тематики

1.1 Соціально-економічний стан США

В листі до Н.Ф. Даніельсона від 17 жовтня 1893 року Енгельс писав, що «походження Сполучених Штатів Америки сучасне, буржуазне; що вони були засновані мілкими буржуа та селянами, що втекли від європейського феодалізму з метою створити суто буржуазне суспільство» [маркс єнгельс, с 466].

Прагнення до наживи та грабежів всіляко заохочувалось вже серед перших поселенців Америки. Ось що пише американський історик М.Саймонс: «Патока та алкоголь, ром та раби, золото та залізо складали незмінний та згубний кругообіг торгівлі. Все суспільство було заражене цією пристрастю; воно було запалене прагненням до багатства, воно було нечутливе до страждань рабів та викрадених варварів». \саймонс, с 130\

В трагічному становищі опинилися індіанці. Їх убивали, як диких звірів, виганяли з належавши їм земель, дурили на кожному кроці. «Суворі закони, що карали за недостатнє благочестя та за невідвідування церкви, -пишуть історики, -замовчували про те, що індіанців за допомогою обману систематично грабували, забираючи в них землі та хутро».

У другій половині ХVIII століття американські колонії почали боротьбу за незалежність.

Затвердження конституції сприяло розвитку відносин власності в країні. Посилюється експлуатація народу. Загострюються протиріччя між робітниками та фермерами з одного боку, буржуазією та плантаторами -з іншого. Посилюється антагонізм і серед правлячих кіл, між промисловою елітою та плантаторами-рабовласниками, що призвів на початку 60-х років ХІХ століття до громадянської війни.

З власницьким характером молодої американської держави нерозривно була пов'язана традиція пуританізму, що з'явилась в Америці разом з першими колоністами-пуританами. Пуританство вороже ставилось до мистецтва, переслідувало театр, народні гуляння та ігрища. Все це вважалося гріховним, що йде «від диявола». З книг визнавали лише Біблію та праці Кальвіна. Вся інша література була заборонена. Традиція пуританізму забороняла письменникам торкатися темних сторін життя, накладала заборону на проблему взаємовідносин статей. Вона проголосила «грубою» життя простого люду, зобов'язувала зневажати народну «вульгарну» мову. Захищаючи власність та пріоритет вищих верств населення, традиція пуританізму заперечувала рівність і проголошувала перевагу «достойних людей» над простим людом. В цілому пуританізм позбавляв літературу різноманіття життєвих явищ, знекровлював її, заважав розвитку реалізму.

Перемога у війнї за незалежність відкрила перед американським суспільством великі можливості.

На початку ХІХ століття в Сполучених Штатах починає швидко розвиватись промисловість, різко зростає об'єм внутрішньої та зовнішньої торгівлі, посилюється посування на Захід, в результаті чого набагато збільшуються фонди «вільних земель».

Швидкі темпи збагачення американського суспільства, розвиток індивідуалістичних та власницьких прагнень стали основою для виникнення ще однієї специфічної американської традиції -так званої теорії «американського оптимізму». Суть її зводилась до того, що розвиток Америки нібито іде і буде йти по іншому історичному шляху, ніж розвиток Європи, що Америка -«країна процвітання» та «необмежених можливостей». На відміну від європейців, в американців нібито відсутні класові протиріччя: усі рівні перед обличчям «свободи» та «демократії». Достатньо лише проявити ініціативу та енергію,як можна розбагатіти швидко, стати власником чи підприємцем.

Теорія «американського оптимізму» знайшла філософське обґрунтування в працях американського письменника та філософа Ральфа Уолдо Емерсона (1802-1882). Вимагаючи морального вдосконалення людини, він виступав проти зміни існуючих соціальних умов та економічного ладу. Людина має не змінювати оточуючий світ, а пристосовуватись до нього. Для цього треба мати волю до успіху, віру в себе та свої сили.

Філософія «американського оптимізму» також справила значний вплив на американську літературу. Проповідь про «винятковість американського шляху розвитку», ідеалізація американського життя, зневага до інших народів, культ індивідуалізма -все це знаходило своє філософське обґрунтування та підтвердження. Як пуританізм, так і «американський оптимізм» увійшли до ідеологічного арсеналу американського суспільства.

Після громадянської війни 1861-1865 років буржуазія Півночі затвердила своє панівне становище в країні. США встали на шлях необмеженого капіталістичного розвитку. Більш інтенсивно, ніж в інших країнах, розвиваються найважливіші галузі промисловості, ріко зростає видобуток вугілля, іде виплавка чавуну та сталі, в великих розмірах іде будування залізних доріг, зростає виробництво машин та станків.

У 90-х роках Америка переходить до імперіалістичної стадії розвитку.

1.2 Література США

Найпомітнішим напрямком в американській літературі і критиці другої половини ХІХ століття була так звана «новоанглійська школа», ще відома під назвою «бостонська» або «брамінська». Представники цього напрямку -Лоуелл, Олдрідж, Нортон, Уайт та ін. були пов'язані з Гарвардським університетом, розташованим поблизу Бостона. В їхніх руках знаходились найбільші літературні журнали, вони очолювали кафедри в університетах та коледжах, ними тенденційно оцінювались твори літератури та мистецтва. «Новоанглійська школа» була естетстським напрямком. «Бостонці» свідомо протиставляли літературу дійсності. Справжню красу вони знаходили лише у галузі чистого мистецтва, стверджуючи, що «грубе життя» та «вульгарна мова» народних мас не можуть бути предметом зображення літератури. Сильної влади вони вони воліли свободі, абстрактне -реальному.

«Новоанглійська школа» гальмувала розвиток американської літератури. Вона була й залишилась голосом вузького кола естетуючих літераторів, що намагались зберегти консервативні традиції в мистецтві та культурі.

До «ново англійської школи» був близьким письменник Генрі Джеймс (1843-1916). Американець за народженням, він більшу частину свого життя провів у Європі, переважно в Англії. Це наклало відбиток на його творчість. Герої творів Джеймса -це, як правило, подорожуючі Європою американці, або що живуть в Європі. Зазвичай всі вони -багаті люди, котрим не потрібно працювати. Джеймс протиставляв мистецтво життю. Він вважав, що здобувати кошти для існування -«вульгарна справа», гідна лише представників нижчих класів. Люди, що заробляють собі на життя не мають ні дозвілля, ні схильності до культури. Звідси письменник зробив висновок,що життя простих людей не повинно цікавити письменника і знаходити відображення в мистецтві. «Гідна поведінка», «благородні почуття» та хороші манери -сфера вищих класів. Його твори -це потік «витончених» переживань, до яких вдаються герої з вищого суспільства. В заслугу Джеймсу потрібно поставити популяризацію російської літератури, особливо І. Тургенєва.

Велике місце в американській літературі до кінця ХІХ століття займає письменник та критик Вільям Дін Хоуеллс (1837-1920) і пов'язана з ним школа «ніжного» або «рожевого» реалізму. Хоуеллс -доволі суперечлива постать. Він виступав на захист реалістичних принципів в мистецтві, проте настільки їх обмежував, що його «реалізм» виявлявся пустим та беззмістовним. В заслугу йому також можна поставити популяризацію російської літератури, а саме Л.Толстого.

У зв'язку з імперіалістичною агресією, яку розгорнули США наприкінці ХІХ століття, в літературі з'являються твори відверто імперіалістичного змісту. Письменники Девіс, Кроуфорд, Черчілль ті багато інших ідеалізували минуле, розпалювали расистські та націоналістичні настрої.

Поряд з історичними та авантюрно-пригодницькими романами отримав великого поширення жанр «ділової повісті». Твори цього типу зазвичай розповідали про бідного, проте енергійного та заповзятливого юнака, котрий своє працею, завзятістю та наполегливістю досягав успіху в житті. Проповідь цього в літературі (С.Уайт, «завойовники лісів», «Компаньйон»; Д.Лорример, «Листи самого себе створившего до свого сина»») підкріплювались вченнями прагматистів в американській філософії. В.Джеймс, Д. Дьюї та інші американські прагматики підводили філософську основи під бізнесменство, сприяли розвитку культу індивідуалізму та підприємництва серед широких мас американського населення.

Відверто апологетичному, імперіалістичному та іншим напрямкам та теоріям офіційної літератури кінця ХІХ століття протистоїть література реалістична.

На літературну арену виступили письменники. Котрі стали боротись за наближення літератури до життя, за реалістичне відображення дійсності в літературі. В 70-х роках ХІХ століття з критикою американської демократії виступив Марк Твен. В оповіданні «Як мене вибирали губернатором» (1870) він дав різку сатиру на комедію «вільних виборів». Проти расової дискримінації, шовінізму направлене оповідання Твена «Листи китайця» (1870). В романі «Позолочене століття» (1873) разом з письменником Уорнером, Твен показав корупцію, ажіотаж наживи. Критику американської дійсності він продовжував в романі «Пригоди Гекльбері Фіна»(1899).

Г.Гарленд в збірках оповідань «Головні дороги»(1891) та «Люди прерій» (1893) писав про роки неврожаю, про розорення фермерів, про їх прозаїчне існування. Свій реалізм Гарленд називав «веритизмом». «Теорія веритиста, -говорив він , -є перш за все ствердженням прагнення до правди та до індивідуального вираження». В обовязок письменнику він ставив необхідність боротьби за правду, за справедливість.

Гарленд був попередником Д. Стейнбека та Е. Колдуелла.

Важливою була постать Г.Ф. Норріса(1870-1902). В одному з своїх найвизначніших творів «Спрут» він зумів відобразити картину фермерського життя, політичну та озброєну боротьбу фермеров за свої права.

Важлива особливість роману була в критиці та викритті монополі стичності капіталу. Слідуючи за Твеном, Норріс продовжував та розвивав критичну лінію, прокладаючи шлях для романів Драйзера, Лондона, Синклера, Льюїса та інших американських письменників.

Розділ 2. Багатоплановість роману Джека Лондона «Мартін Іден»

2.1 Основні напрямки трактування твору

Сучасники письменника «Мартіна Ідена» (1909) сприйняли як типову для американської літератури «історію приголомшливої кар'єри ». Вони не побачили в романі нічого, крім сюжету: ціною титанічних зусиль простий матрос стає відомим письменником, щоб розчарувавшись і в літературі, і в багатстві, закінчити життя самогубством.

Навіть українська дослідниця життєвого та творчого шляху Лондона Т.Денисова вважає, що цей твір -це «американський варіант роману кар'єри»[денисова;67]

За словами американського критика М.Гейсмара, роман Лондона -це перш за все «трагічна національна історія успіху». В чому ж полягає трагізм та національна, типово американська, сутність цього успіху? Ван Вік Брукс з гіркотою казав, що творчі світила в США «позбавлені поживного підґрунтя, їм протиставляють пристрасть до наживи та ореол багатства. Майже всі сфери суспільного життя Америки вступили в змову з метою обмежити таланти країни…» лондон роман митець мистецтво

Радянські дослідники в першу чергу відмічали автобіографічність роману та відбиті у ньому погляди, як вони вважали, Лондона. Вони говорили про ідейну кризу письменника, що вже в цьому романі він відходить від своїх соціалістичних поглядів. Та сама Т.Денисова пише: «Розчарування в соціалізмі стало згубним для нього[Мартіна] -людини і митця».[72]. Сам Джек Лондон писав, що ця книга направлена проти індивідуалізму: «Мартін Іден зазнав поразки тому, що він не вірив у людину. Він довіряв лише собі, і людство для нього не існувало. Він жив для себе і боровся для себе, і, коли хочете, помер для себе». Батурін С. пише: «трагедія Мартіна Ідена -це перш за все трагедія людини, що вирвалась з пут каторжної праці, проте не зумівшої усвідомити вищого призначення справжнього мистецтва -слугувати робочому класу»(100). «Він не знаходить у собі сили слугувати народові», -продовжує С.Батурін. Орлова Р.Д.,авторка книги «Мартін Іден» Джека Лондона», пише: «В багатьох працях про Джека Лондона можна прочитати, що «Мартін Іден» -роман про те, як буржуазне суспільство згубило митця. Це, звичайно, правильно. Проте занадто загально»(51). Богословьский відзначає: «Історія Мартіна Ідена -це соціальна трагедія митця, трагедія, породжена умовами капіталістичного суспільства»(202) Він же повязує трагедію Ідена не лише з буржуазією,а й «буржуазним індивідуалізмом»(204) Не лише Богословський В.Н., але й інші радянські дослідники звинувачували письменника в тому, що не дивлячись на значення викриття буржуазії у творі, він не показав перспективи звільнення від капіталістичного ладу. А саме в цьому ладі вони й вбачають корінь зла.

Тож, виходячи з всього вище написанного, можно уявити собі, як цей твір трактувався дослідниками і багатьма читачами: як нападки на буржуазне суспільство,як викриття низької моралі та культури буржуазії,як її продажності, обмеженості, зухвалості; як суспільство,що не здатне зрозуміти і, тим паче,створити мистецтво, як суспільство,в якому не можливий розвиток таланту митця,і відповідно,його життя не має сенсу.

Проте так мало уваги приділялося тому плану твору,де автор намагався показати не вплив суспільства на митця та мистецтво,а, навпаки, вплив митця та мистецтва на суспільство.

2.2 Роль митця в суспільстві

Через образи Мартіна Ідена та Реса Брісендена можна виявити те значення, ту роль митця в суспільстві, якого надавав йому сам Лондон.

В чорнових варіантах роман довго мав іронічну назву «Успіх». Однак задумка Лондона виявилася ширшою. Зображення законів «успіху» відійшло на другий план, коли Лондон у повній мірі відчув масштаб та значення того образу митця, який він створював. З Мартіном уввійшла до роману тема, яка стала в ньому головною, і сформулював її сам Лондон: «трагедія одинака, що намагається внушити істину світові». Лише одне можна сказати точніше - «істину, здобуту мистецтвом» (Звєрєв А.М.,1975,с 53)

Трагедія починається не тоді, коли Мартін вперше побачив Рут. Різниця між духовними горизонтами занадто велика, щоб Рут мала серйозний вплив на Мартіна. В його відношеннях з нею показується той конфлікт естетичної краси та грубої життєйської дійсності, який стане нерозвязним конфліктом всього життя Ідена.

«Драма починається тоді,коли Мартін, усвідомивши в собі художній дар, вирішує зробити мистецтво своєю професією», -пише О.Звєрєв. Це саме відмічає й Орлова Р. «Ви поранені красою ,-каже йому Брісенден, -і ця незагоєна рана пече вас пекельною мукою. Нехай же вашою метою буде краса!Навіщо вам ці журнали?! Навіщо перетворювати красу на золото?» (иден,с 280)

Проте справа в тому, що правильність слів Брісендена -абстрактна правильність. Безумовно, перший обов'язок митця -це обов'язок перед своїм мистецтвом. Проте так само правильно, і не раз доведено, що творчість неможлива без публіки. Тої самої публіки, яку і Брісенден, і Мартін зневажають. Трагедія в тому, що «публіка» -це Морзи та їм подібні, для яких мистецтво -це лише засіб заробити гроші та славу, заробити статус в суспільстві. З іншого боку, публіка -це і той самий робочий люд Америки.

«Португалка Марія Сільва, що підтримувала Мартіна в найтяжчі часи, поставила його книгу на найпочесніше місце -поруч з Біблією. Проте вона так і не прочитає її, а якщо й прочитає, то навряд чи зрозуміє»(О.Звєрєв,589). Проте Мартін, зневажаючи буржуазію, вже пориває й народними масами. Він відчуває особисту та соціальну самотність -«він відійшов від друзів, їх життя було йому огидне. Він зайшов занадто далеко. Тисячі книг, як стіна, розділили їх. Він сам прирік себе на вигнання».

Але важливо відмітити «не американську» рису характеру Ідена: він байдужий до грошей, до кар'єри заради грошей чи самої кар'єри. Мартіна привертає не так слава, як шлях до неї.

«Ви хочете стати відомим? -питає його Рут.

-Так, напевне, -погоджується Іден, -проте це не головне. Мене займає не так слава, як шлях до неї»

Незважаючи на все це Мартін зрозумів роль митця. Не дивно, що сталося це під час зустрічі з Брісенденом. Коли той прочитав Іден свою поему «Ефереміда», Мартін ьув вражений: саме в поемі йому відкрилась «істина пророка, викувана із заліза всесвіту потужним ритмом вірша, перетворена в чудо краси та величі». Брісенден уособив той художній ідеал, якому інстинктивно, а потім й усвідомлено, слідував Іден у своїх творах. Бо Іден «знав життя, знав у ньому все низьке та все величне, знав, що воно прекрасне, незважаючи на весь той бруд…Святі серед бруду -ось чудо! І заради цього цуда варто жити! Бачити високий моральний ідеал, що виростає з клоаки несправедливості; зростати самому і з очима, ще заліпленими брудом, вловлювати перші проблиски краси; бачити, як зі слабкості, порочності, нікчемності, грубості народжується сила правди та благородство духу».

Тобто призначення митця -говорити правду, нести її до світу. У зв'язку з цим примітною є суперечка між Рут та Мартіном, коли він прочитав їй своє оповідання.

«Слухаючи його, Рут виказує невдоволення:

- Ви вважаєте,що це можна буде кудись влаштувати?

- Думаю,ні. Журнали на це не спроможні. Проте це чиста правда.

- Навіщо ж ви пишете такі речі, які не можете продати? Ви ж пишете для того, щоб заробляти?

- Так,звичайно. Проте мій герой виявився сильнішим за мене.

- Чому ж ваш Вікі-Вікі так жахливо говорить? Всі, хто це прочитають, будуть шоковані його лексиконом, і, звичайно ж, редактори будуть правими, якщо відкинуть ваше оповідання.

- Тому що справжній Вікі-Вікі говорив би саме так.

- Це поганий смак.

- Це життя!Це реально. Це правда. Я повинен описувати життя таким,я ким я його бачу».

З цього уривку видно,як Джек Лондон вкладає в уста свого героя своє правило, якому він завжди намагався слідувати: «Я пожертвую формою всякий раз, коли питання буде стояти між формою та змістом. Думка -ось що головне».

Ігнорування мистецтвом деяких сторін дійсності, за думкою Лондона, а отже і Ідена, завдає шкоди пізнанню дійсності. І «лише такі письменники залишаться, котрі говорять про нас правду. Їх правда повинна бути найбільш глибокою та значимою, їх голоси -ясними та сильними, визначеними та зрозумілими. Напівправда та часткова правда не задовольнить…Вони повинні розказати, для чого ми жили, бо без очевидних цілей у житті ми не існуємо для майбутнього»(кости встанут;2)

Митець повинен бачити в мистецтві засіб пізнання дійсності.

Мартіну огидні безжиттєвість та пишномовність літератури, що полонила ринок. Його надихає бажання розказати людям правду про те, чого вони не бачать, написати про те, про що не пишуть. «Він прагнув до натхненного реалізму, -пише Лондон, -повного віри в людину та її прагнення. Він хотів показати життя, як воно є, з усіма пошуками бентежного духу».

Проте врешті решт матеріальні потреби примушують Ідена підлаштовуватись під низькі літературні смаки. Він вже зрозумів механізм американської літератури для масового читача. Молодому письменнику лиш треба «творити» за такою схемою: «1) двоє закоханих повинні розлучитись; 2) завдяки якійсь події вони знову разом; 3) дзвін весільних дзвонів».

Таким чином в романі Лондон каже: «Чи дійсно є у вас, що розповісти світові, чи вам так лише здається? А якщо є, ніщо не повинно зупинити вас…Ви повинні з розумінням дивитися в обличчя життя, щоб зрозуміти характер та фази його розвитку, пізнати мотиви, що надихають особистість, і народи, що породжують і приводять в рух великі ідеї, в ім'я яких пішов на шибеницю Джон Браун та на Голгофу Христос. Письменник повинен тримати руку на пульсі життя, і воно дасть йому його власну «філософію життя», за допомогою якої він буде оцінювати, зважувати та пояснювати світ»(о пис фил жиз;2)

2.3 Всивітлення проблеми мистецтва в романі

В романі «Мартін Іден» повніше, ніж в будь-якому іншому творі Лондона, розкривається його творча лабораторія, його ставлення до літературних напрямків, до традицій, до мови.

Розповідаючи про творчу роботу Ідена, Лондон говорить про необхідність наполегливої праці, про важливість зосередженого напруженого навчання в інших письменників. Мартін багато читає. Він відмічає в книгах особливості стилю, викладу, будови сюжету, характерні вирази, порівняння, жарти. Лондон підкреслює, що Іден не прагне наслідувати, він лише шукає якісь загальні принципи. З цією метою він складає довгий перелік літературних прийомів, побачених в різних письменників, що дозволяє йому зробити висновки про природу літературного прийому. Відштовхуючись від них, він створює власні, нові, оригінальні прийоми.

Мартін Іден, як і сам Джек Лондон, належить до складу тих письменників, про яких говорять, що вони є митцями аналітичного складу мислення. Він завжди й усюди шукає принципи, що лежать основі явища, але не для того, щоб наслідувати, я для того, щоб зрозуміти, я к явище створюється, щоб мати можливість самому його створювати. Свідоме ставлення до матеріалу, осмислення його -ось що є характерним для творчої манери Ідена. Беручись до роботи, Іден вже тримає в розумі план твору, він вже розуміє завдання, що перед ним стоїть, він знає, що він повинен написати я к він це напише. Іден привчає себе наперед виношувати, додумувати до кінця кожну народжену в нього думку і лише після цього викладати її на папір. Написання, таким чином, стає в нього заключним етапом складного розумового процесу, останнім вузлом, яким зв'язуються окремі, розрізнені думки, підбиттям підсумків накопичених фактів та положень.

Притримуючись свідомого, раціонального відношення до творчого процесу, Лондон не відкидав, в той же час і значення та ролі натхнення. Він підкреслює, що Іден «віддавав належне і тим випадковим словам та сполученням слів, що раптом яскраво спалахували в його розумі і згодом витримували з гідністю випробування, не лише не наносячи шкоди, проте навіть сприяючи красі та цілісності твору. Перед такими знахідками Мартін вклонявся з захопленням, вбачаючи в них прояв чогось більшого, ніж свідоме творче зусилля».

З часо вдосконалюється художня майстерність Ідена-письменника. Накопичується досвід, більш різноманітними стають художні прийоми, вірші Ідена більш значимі, цікавіші, ніж ранні.

В чому вбачає Лондон силу творів свого героя? Він знову говорить про важливішу роль змісту над формою. Іден невисоко цінує ті твори, що створені на сонові однієї лише вигадки. Основним принципом художньої літератури він вважає слідування життєвій правді. Це головна умова цінності твору, мірило його художньої значимості. Тобто в центрі уваги кожного письменника повинна знаходитись життя, з усіма його стражданнями, жахами та радощами. Інакше кажучи, Іден відстоює реалістичний метод в мистецтві та літературі.

Звичайно ж, він погоджується, що мистецтво умовно, проте навіть в умовності повинна бути реальність. «Іллюзія, в якій нема й натяку на правду, не торкає мене…»

Тобто, говорячи про це в своєму романі, Лондон вказує, що в мистецтві Америки цьому не знайшлося місця. Література, як і все мистецтво, віддалена від життя, від дійсності. Тоді для чого вона потрібна? Якщо вона не здатна нічого змінити, якщо вона не здатна нічого показати, тоді в чому її сенс?

В романі багаторазово підкреслювалось, що Рут була вихована на специфічній літературі умовностей та пристойності, що переважала тоді в США. До зустрічі з Іденом вона жила в умовному світі, де всі події буденного життя ставали «чимсь нереальним та прекрасним». В такій літературі поряд з впливом суспільства криється умова вульгарності, вузості, міщанства, уособленням яких стала Рут.

Читаючи сучасну літератур, Іден виявляє існування двох літературних шкіл: «одна зображала людину якимсь божественним створінням, що ігнорує людську природу; інша ж бачила в людині лише тварину й не хотіла визнавати його духовних прагнень та великих можливостей».

Перші були скоріш за все численними представниками псевдоромантизму, «бостонці» та «ніжні реалісти», що полонили тоді американський ринок. Другі ж, вочевидь, були послідовниками натуралізму.

Проте істина знаходилась десь посередині. І Мартін бореться з течіями, що ворожі реалізму. Він пише «Сором сонця». Це велика стаття, направлена проти містицизму, головним представником якого він називає Метерлінка.

Проте не дивлячись на це, реалізм Ідена поєднувався з романтизмом. Це була особливість його творчості. Лондон пише: «він прагнув поєднати реалізм з вигадкою та красою, створеною фантазією. Він прагнув до натхненного реалізму…».

Романтизм був одним з важливих засобів, за допомогою якого він виражав свій протест проти вульгарності, буденності життя. Він був тою мрією, до якої він завжди прагнув.

Вважаючи найважливішим критерієм реальність, Іден скептично ставився до вигаданих творів, в яких відсутня правда.

Проте матеріальні труднощі змушують його писати розважальні твори.

«Зазвичай він робив це перед сном, після цілого дня серйозної роботи…». Не дуже високо ставить він і «страшні оповідання», що приносять йому гроші. Правдоподібне зображення неймовірного та безглуздого Мартін вважав трюком і не більше.

Але в цьому і полягає проблема мистецтва -що продається лише те, що не варте й уваги. Один з американських філософів-прагматистів, Р.-В. Чемберз, казав: «Письменники не в шані у ділових людей, оскільки всім відомо, що література -щаслива знахідка для тих, хто не пристосований до справжньої праці». Письменник в Америці -це не так людина творчої праці, як ремісник, що повинен потурати смакам публіки.

По суті, Іден є збірним образом, на прикладі якого Лондон показав долі тисячі митців країни, а можливо, і світу.

Размещено на Allbest.ru