Перекладацька діяльність Пантелеймона Куліша. Ранні роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ ТА ОСВІТИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

ТАВРІЙСЬКА АКАДЕМІЯ КРИМСЬКОГО ФЕДЕРАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ В.І.ВЕРНАДСЬКОГО

Факультет слов'янської філології та журналістики

Кафедра української філології

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

«Перекладацька діяльність Пантелеймона Куліша. Ранні роки»

Спеціальність: 45.03.01 Філологія

(українська мова та література)

Виконав: студент 3 курсу заочної форми навчання

Бураковський С.Б.

Науковий керівник: к.філол.н., доцент Швець В.С.

Зав. кафедри: д.філол.н., проф. Гуменюк В.І.

Сімферополь, 2015



Зміст

Вступ

Розділ 1. Життєвий шлях і творчість Куліша

1.1 Життєпис

1.2 Куліш-поліглот

1.3 Куліш-перекладач

Розділ 2. Кулішові переклади. Перші спроби

2.1 Куліш та Міцкевич

2.2 Куліш та Біблія

Висновки

Список літератури



Вступ

Багатогранна діяльність Пантелеймона Олександровича Куліша, подвижника українського слова і духу, стала підставою для високих оцінок таких видатних діячів різних літературних епох, як Іван Франко та Михайло Драгоманов, Микола Зеров та Микола Хвильовий. Однак, загалом, належне місце його в історії української літератури та культури лише окреслюється.

Один із виявів подвижництва Куліша - перекладацька діяльність, шлях до цілісного осмислення якого криється в пізнанні його філософії. А вона ґрунтується на взаємозв'язку двох провідних для всієї творчості митця начал - духовного та національного. куліш поліглот переклад біблія

«Він був європейцем між хуторянами та хуторянином між європейцями» - саме так окреслив Віктор Петров постать Пантелеймона Куліша. Бо саме філософія Куліша-хуторянина, для якого хуторянство було концепцією духовного розвитку народу і зумовила широку перекладацьку діяльність як втілення ідеї культурництва Куліша-європейця. Адже хуторянство і культурництво Куліша - це розвиток однієї ідеї України, в якій, як вважав Дмитро Чижевський, і полягає внутрішня цілісність письменника.

Саме Пантелеймон Куліш, «піонер з сокирою важкою», одним з перших збагнув значення перекладу кращих зразків світової літератури як могутнього джерела духовного збагачення народу, його культури, літератури.

Якщо поява перших спроб перекладу в новій українській літературі на початку XIX століття була викликана почасти «...влечением любопытства, нельзя ли на малороссийском языке передать чувства нежные, благородные, возвышенные...» (Петро Гулак-Артемовський), то перекладацька діяльність Пантелеймона Куліша передбачала свідоме утвердження українського слова, з одного боку, та «європеїзацією» української літератури, з іншого. Показовим у цьому контексті є підбір Кулішем творів для перекладу - Біблія, Шекспір, Байрон, Гейне, Гете, Шіллер, а також Пушкін, Некрасов, Кольцов, Фет.

Багатьма роками пізніше, осмислюючи шлях, який пройшла нова українська література, «втягуючись в оборот усесвітнього письменства», Андрій Ніковський визначить три послідовні етапи її розвитку: пародію, переклади 70-90 років та оригінальні твори на всесвітні теми, які беруть свій початок від Лесі Українки, окреслюючи тим самим важливу тенденцію розвитку нової української літератури XIX століття - від наслідування через переклади до оригінальної творчості у світовому контексті.

Таким чином, перекладацька діяльність Пантелеймона Куліша, з одного боку, знаменувала новий етап, важливий для подальшого розвитку української оригінальної літератури, а з іншого - зумовлювала остаточне становлення українського художнього повновартісного перекладу.

Актуальність обраної теми курсової роботи полягає у тому, що діяльність Пантелеймона Куліша як перекладача, завдяки його унікальній здатності до освоєння іноземних мов, зробила вагомий внесок у розвиток українського перекладу та оригінальної літератури в цілому. Свого часу його переклади за свою «народність» удостоювалися хвалебних промов його сучасників, і піддавалися нищівної критики нащадків за неточність і вільну інтерпретацію. Але ні його критики, ні його прихильники ніколи не брали під сумнів його заслуг перед літературою.

Тим не менш, на сьогоднішній день, широка публіка пов'язує ім'я Пантелеймона Куліша лише з першим українським історичним романом «Чорна Рада». І це не дивно. Адже коли ми захоплюємося красою віршів Байрона чи Шіллера ми зрідка замислюємося про те, що ці вірші переклав для нас інший поет, додавши до них свій стиль, свою музику, свою душу, нерідко залишаючись для нас невідомим.

Саме тому ми й вирішили спробувати розгледіти за рядками творінь європейських поетів обличчя нашого Пантелеймона Куліша.

Метою роботи є дослідження перекладацької діяльності Пантелеймона Олександровича Куліша, та визначення значення його праці для суспільства і літератури.

Для досягнення мети було визначено наступні завдання:

1. Прослідкувати становлення Куліша як особистості та його перші спроби перекладу;

2. Проаналізувати деякі його переклади;

3. Визначити значення перекладів Куліша для суспільства і літератури.

Об'єкт курсової роботи: перекладацька діяльність Пантелеймона Куліша.

Предмет роботи: ранні переклади Куліша.

Курсова робота складається з сторінок, при її написанні було використано літературних джерел.

Основну літературну базу роботи складають праці таких авторів як, безперечно, сам Пантелеймон Куліш, а також Адам Міцкевич, Віктор Петров, Микола Зеров, Віктор Коптілов, Євген Нахлік та ін..



Розділ 1. Життєвий шлях і творчість Куліша

1.1 Життєпис

Пантелеймон Олександрович Куліш -- український буржуазно-ліберальний письменник, багатогранна діяльність якого (як поета і прозаїка, фольклориста і етнографа, перекладача і критика, редактора і видавця) охоплює кілька десятиліть. Почавши як ліберал, настроєний проти царизму і кріпацтва, він поступово скочувався на буржуазно-націоналістичні позиції, особливо в останні десятиліття свого життя.

Народився Куліш 8 серпня 1819 року в містечку Воронежі Глухівського повіту на Чернігівщині в дрібно панській сім'ї. Вчився майбутній письменник у Новгород-Сіверській гімназії, 1839 року вступив до Київського університету, але не закінчив його. З початку 40-х років учителював, багато мандрував по Україні, захоплюючись фольклором і етнографією. З 1845 року жив і вчителював у Петербурзі. У 1847 році був заарештований у зв'язку з розгромом Кирило-Мефодіївського братства, хоч його організаційна приналежність до цього товариства, як і Шевченка, доведена не була, і висланий до Тули. Після смерті Миколи І, покладаючи надії на реформи і «доброго царя», він все непримиренніше ставився до революційної демократії.

Починаючи з 1856 року, коли було одержано дозвіл друкуватися, Куліш активно працював, особливо як прозаїк (переробив і опублікував «Чорну раду»), як збирач і видавець фольклорно-етнографічних матеріалів (у 1856 -- 1857 роках видано два томи «Записок о Южной Руси»), багато зробив у справі відродження української журналістики (підготовка і видання альманаху «Хата», журналу «Основа»). На творах письменника цієї доби і напрямкові «Основи», до редакції якої він входив, уже позначилася зміна поглядів Куліша. Ще помітнішою вона стала після реформи 1861 року, яка задовольнила ліберальну буржуазію. Поглибилися і його ідейні розходження з Шевченком, загалом аж до неприйняття творчості революційного поета. Закономірно, що у 60-ті роки, після придушення повстання у Польщі, Куліш був направлений сюди провідником політики царизму як «директор духовних справ». З кінця 60-х років активно підтримував зв'язки з народовськими громадсько-культурними діячами Галичини, претендуючи на роль їх духовного вождя. Він підносив теорію культурництва, класового миру, боявся революційності народних мас; все послідовніше виявлявся його аристократизм, зневага до «черні».

Тритомна «История воссоединения Руси» (1874 -- 1877) засвідчила, що в цей час Куліш остаточно перейшов на реакційні позиції: зібравши цінний фактичний матеріал, автор тлумачив його як типовий буржуазний історик, відверто засуджуючи визвольні народні рухи. В останній період свого життя письменник видав збірки оригінальних поезій «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), багато перекладав, зокрема твори Шекспіра; переспіви з Байрона, Гете, Шіллера, Гейне склали його збірку «Позичена кобза» (1897). Помер Куліш 14 лютого 1897 року на своєму хуторі Мотронівка, де і похований…

1.2 Куліш-поліглот

Перекладацькій діяльності Куліша сприяло те, що протягом життя він опанував (неоднаковою, щоправда, мірою) польську чеську сербську французьку англійську, німецьку, італійську, іспанську, латинську та староєврейську мови, вивчав давньогрецьку, шведську й навіть арабську.

Не стільки в університеті, скільки в Києві, - адже самий університет кінця 30-х видався Кулішеві не надто сприятливим місцем для навчання: студенти мали дев'ять пар щодоби, з восьмої ранку до пів на восьму вечора, з однією великою перервою між пів на першу та пів на другу. Куліш був вільним слухачем спочатку на першому відділенні філософського факультету (яке було прообразом теперішнього філфаку), а потім - на юридичному факультеті. Для першокурсників викладалася німецька, французька, італійська, латинська та грецька мови. Курс польської словесності, що, передбачав і надання певних навичок у володінні польською мовою, було знято 1837 року. Можна припустити, що Куліш відвідував заняття з французької та латині. І хоч атмосфера в Києві була сприятливою для практикування російської мови, минуло багато часу, перш ніж мова Куліша-киянина, автора «Михайла Чарнышенка», справедливо розкритикована Некрасовим, переросла в російську мову, якою написано «Воспоминания детства», неопубліковану повість «Владимирия», російський епістолярій пізнього Куліша. Всього було: і викладання російської мови («для інородців») у Санкт-Петербурзькому університеті і місцевій гімназії, і знайомство з мовою російської глибинки, і московські «наїзди» Куліша, які він, за його власним визнанням, використовував для того, аби «побольше русскою речью назвучаться».

Не менше труднощів спіткало Куліша па шляху до бездоганної польської мови: після університетське відрядження до Луцька, студіювання творів Міцкевича, спілкування з Міхаєм Грабовським і Бодуеном де Куртене, служба у варшавському департаменті духовних справ тощо.

Процес ознайомлення з рештою мов складався інакше. Кількох занять з учителем для Куліша було досить, щоб взятися до вивчення самостійно. Зачатки німецької він пізнав, навчаючись у Новгород-Сіверському повітовому училищі, від Якова Яковича Ігнатієва, якого пізніше змалював в одній із повістей. Уявлення про французьку та латину здобув, напевно, в Київському університеті. Англійською захопився в Петербурзі. Інтерес до цієї мови, як і до народної російської, в колах столичних літераторів сприймався як спротив непомірному засиллю францужчини і був складового загального зацікавлення германськими культурами. Куліш брав уроки англійської у Олександри Осипівни Ішимової - знайомої Пушкіна, згодом - відомої дитячої письменниці. Пізніше, працюючи в 60-х роках у Варшаві над перекладом Біблії, письменник займався старогебрейською з місцевим рабином. Захопившись коло вивчення інших мов - іспанської, італійської, сербської - Куліш вчителів не потребував: спрацьовував досвід французької та старослов'янської.

Оскільки Куліш не ставив мети оволодіти західноєвропейськими мовами всебічно, а обмежувався здебільшого вмінням читати і розуміти прочитане, його основними помічниками були складна, але цікава книжка певною мовою та словник.

Після своїх фрагментарних університетських студій, у 1841 році Куліш за призначенням Максимовича їде до Луцька викладати російську словесність у місцевій гімназії. Там він знайомиться з родинною бібліотекою Олізарів. Сучасний Кулішеві нащадок цієї видатної династії українських шляхтичів, покатоличених у XVI столітті, Густав Олізар 1826 року був заарештований у справі польського «Товариства патріотів», а багату книгозбірню, що нараховувала, за свідченням Куліша, до 2000 томів (друкованих і рукописних), переважно польських і французьких, за наказом генерал-губернатора Бібікова було конфісковано і перевезено до Луцька. Дізнавшись про існування книгозбірні, Куліш листовно звернувся до Максимовича з проханням влаштувати доступ свого колишнього студента до неї. Максимович допоміг, бо саме в бібліотеці Олізарів Куліш уперше знайомиться з творами Вальтера Скотта і вивчає французьку. «В библиотеке, между прочим, находилось полное собрание Вальтера Скотта на французском языке. По свидетельству Хильчевского, Кулиш приехал в Луцк с весьма жалкими понятиями во французском языке, но по истечении трех-четырех месяцев он стал свободно читать Вальтера Скотта и в подражание его роману «Карл Смелый» тогда же начал писать свой собственный исторический роман «Михайло Чарнышенко», - писав Михайло Чалий. Луцький епізод засвідчує характерну рису Куліша-поліглота: швидкість, з якою він оволодівав мовами. Три-чотири місяці пішло на французьку, місяць-півтора - на італійську, по кілька місяців - на іспанську та англійську.

Особливо активно займався Куліш мовами на засланні, в Тулі. Діставши повідомлення про звільнення, він пише Волинському листа, де підбиває підсумки цього трирічного періоду: «По Министерству народного просвещения служить мне не позволено, и я, как не окончивший курса в университете, принадлежу ко 2-му разряду чиновников, а для меня, как для рассчитывающего на службу, очень важно быть чиновником 1-го разряда. Нельзя ли мне выдержать в Москве экзамен на кандидата? Я греческого языка не знаю, латинский знаю мало, но зато читаю по-польски, по-французски, по-немецки, по-итальянски й по-английски, да ще дещо маракую». Тут, як бачимо, Куліш визначає першу мету, з якою він вивчав мови. Другою була надія заробляти на життя перекладами. Обидві мети не справдилися. До Московського університету Куліш не вступав, а напевне единим серйозним заробітком від перекладів був гонорар за багатотомну «Историю Англии...» Томаса Маколея, опубліковану в 1860-х роках у столичному видавництві Тіблена. Проте ґрунтовних знань, одержаних у тульський період, Кулішеві вистачило надовго.

Як і перед тим, основними засобами оволодіння мовою залишаються словник і художня література. Словник - насамперед «Німецько-російсько-французько-англійський», кількатомний, Рейфа. Книжки - класика. Англійські - Шекспір, «Векфілдський священик» Голдсміта, Вальтер Скотт, «Чайльд Гарольд» і «Дон Жуан» Байрона, Діккенс; французькі - «Сповідь» Руссо, Мольер, Шатобріан; італійські - «Декамерон» Боккаччо, «Мої в'язниці» Сільвіо Пелліко - автора, що справив великий вплив на тогочасну російську літературу (зокрема на Пушкіна та Гоголя); німецькі - Шиллер.

Іспанську мову в перші місяці повернення до Петербурга студіює за «Дон-Кіхотом». Помітна увага Куліша до читання в оригіналі творів, відомих йому в перекладі, і, навпаки, перекладів тих творів, оригінали яких він знав. Так, познайомившись із Вальтером Скоттом в Луцьку у французькому виданні, він опановує п'ять його романів в оригіналі і просить Бодянського надіслати те саме в німецькому та італійському перекладі.

Вивчення тієї або іншої мови супроводжується у Куліша експлуатацією вже одержаних знань: він перекладає кілька розділів з книги Сільвіо Пелліко, пізніше, перечитуючи Байрона, відтворює першу пісню «Чайльд Гарольда» (переклад не зберігся), студіюючи у Варшаві та Відні грецьку (під керівництвом Бодуена де Куртене) та старогебрейську, здійснює переклади з Біблії. Нарешті, в Петербурзі Куліш починає студіювати грецьку (за методикою Робертсона), ознайомлюється з арабською (в цей час у бібліотеці Куліша з'являється паризький словник арабської мови Казпмірського) та шведською. Шведську вивчав на противагу Костомарову, у Стокгольмі було відкрито для доступу дослідників щоденник («діаріуш») Карла XII - цінне джерело з історії України за часів Північної війни.

Вивчаючи нові мови, Куліш не забував попередніх. У Тулі місцева дівчина вчить його розмовній французькій. 1851 року Куліш відвідує англіканську церкву в Санкт-Петербурзі для вдосконалення розмовної англійської. Своєрідним іспитом на знання мов стали роки, проведені в Європі - в Австро-Угорщині, Франції, Бельгії, Швейцарії, Італії (1858, 1861, з 1864 по 1872, 1878). Наприкінці Кулішевого віку на адресу його хутора Мотронівки на Чернігівщині надходять газети чотирма мовами, і господар радиться з московським кореспондентом Шенроком про те, які видання варто передплатити з новітньої італійської та іспанської преси.

1.3 Куліш-перекладач

Переклади та переробки(переспіви) складають вагому частину літературної спадщини Пантелеймона Куліша, що тяжів до світової культури, творчо засвоював та переносив на український ґрунт її явища. Щоправда, ставлення його до перекладацької діяльності довгий час було неоднозначне.

Ще у 1844 році Куліш зробив російською мовою прозовий переклад IV частини драматичного циклу Міцкевича «Dziady». Власні любовні страждання, пов'язані з драматичним залицянням до Олександри Білозерської спонукали його взятися за переклад цієї студії романтичного кохання. Бо подібні вони були до страждань міцкевичівського Густава, - про це є авторська примітка в датованому автографі, за яким і здійснено першодрук перекладу, що має назву «Любовь за гробом. (Dziady)», в «Сочинениях и письмах».

У 1846 році, знов-таки російською мовою, Куліш переклав «Ћycie mojej matki» Ігнація Головінського. Свій переклад під назвою «Жизнь моей матери» він опублікував, з власною передмовою, в «Современнике».

Однак на початку літературного шляху Куліш ставився до перекладацької діяльності як до чогось нижчого проти оригінальної творчості. Щоб вивчити італійську мову, у 1849 році разом із дружиною заповзявся робити російський переклад книжки «Мої темниці. Спогади Сильвіо Пелліко Саллюського», що одержав від О. Бодянського з Москви. Він мав намір видати її, але, як пояснював Бодянському в листі, тільки «под именем переводчицы, потому, во-первых, что для меня нужно просить разрешения, а во-вторых, что как-то оно не тово для моей литературной репутации - съехать с оригинальных сочинений на переводы. От меня ждут чего-то больше». [1, 296]

Однак, вже у 50-х роках, нужда таки змусила Куліша перекладати задля заробітку наукові праці, проте в 60-90-х роках він інтенсивно робив творчі переклади українською мовою. Звернення Куліша до перекладацької діяльності зумовлено його переконаністю в тому, що завдяки творчому засвоєнню здобутків уселюдської культури український народ зможе обстояти свою мовну та культурну самобутність, і стати врівень із найрозвиненішими народами світу. У 1857 році він у листі до Г. Ґалаґана повідомляв про свій переклад українською мовою першої пісні поеми Байрона «Паломництво Чайльд-Гарольда» і зазначив, що для того щоб «щоб виробить форми змужичалої нашої речі на послугу мислі всечоловічній» треба перекласти «Гамлета» Шекспіра, «Вільгельма Теля» Шиллера, «Геца фон Бірліхінгена» Ґете, «Ламермурську наречену» В. Скота.

Щоправда, майже по двадцятьох роках Куліш загалом упереджено поставився до наповнення української літератури перекладними текстами й наголосив на потребі продукування оригінальних творів, скептично висловившись у 1876 році про ідею перекладання його російськомовних писань українською мовою у листі до О. Барвінського: «Та й не годиться таки пробавлятись перекладами. Вони стирають з української мови оригінальність, і література сим робом не пійде ні ступня наперед». Проте у 80-90-х роках перекладацька творчість зайняла вагоме місце в його інтенсивній літературній діяльності.

Куліш закликав до культурного єднання України з Росією, Сходу із Заходом. Він прагнув поетичними перекладами з російської та західноєвропейських літератур долучити українську літературу до єдиного процесу розвитку європейської цивілізації, збагативши рідне письменство інонаціональним художнім досвідом. В начерку червневого листа до Митрофана Дикарева у «Чорній рукописі 1892» доцільність своєї праці над перекладами творів Шекспіра, Шиллера, Гете, Байрона і Гайне він мотивував так:«Щоб наше рідне слово встояло проти польщизни по тім боці політичної прірви нашої, як і по сім боці проти московщини, мусимо провести свою старорущину через культурні мови, як се робила великоруська новорущина».

Особливе місце в Кулішевій рецепції світової культури належить оповіданню «Орися». Хоча в ньому оригінальних елементів проти давньогрецького передтексту досить багато, усе-таки виразна сюжетно-образна залежність від останнього дає підстави кваліфікувати цю ідилію як жанрову переробку гомерівського першоджерела і визнати, що вона започаткувала ряд українізованих переробок у Кулішевій творчості -прозових, поетичних і драматичних, своєрідних національних адоптацій і «переспівів». У цьому ряді й оповідання «Січові гості Чуприна і Чортоус» - переробка (ідейна трансформація) польського мемуарного тексту.

Відтворюючи по-українському іншомовну ліричну поезію, Куліш спирався на традиції російського й українського віршованого перекладу першої половини XIX ст. - В. Жуковського, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського та інших, які практикували вільні переклади, «переспіви», «наслідування», поетичні перекази, вірші «на мотив» тощо, не зрідка надавали перекладним творам національного забарвлення. Тож і Куліш вдавався до вільних перекладів та переробок - лірико-поетичних «переспівів-перевиражень» оригіналу, прагнучі, аби вони були досконаліші, «ніжніші» за висловом і глибші за змістом, ніж переспівуванні тексти. У такому ключі він склав вільні українізовані переклади (в річищі романтичного фольклоризму й етнографізму) трьох балад Міцкевича - «Switezianka», «Romantycznosc» і «Powrot taty» («Русалка», «Химери» і «Чумацькі діти» в «Досвітках»), переробив в українському дусі поему представника «української школи» в польській літературі Томаша-Авґуста Олізаровського «Topir-gora. Powiesc wotynska wedle miejscowego podania» (Вроцлав, 1852) - під назвою «Топір-гора. Волинська дума» (Правда. - 1868. - № 27. - 22 лип.; під псевдонімом Денис Федоренко), а в передмові до цієї публікації («Слово од редакції» в попередньому числі «Правди») виходячи з відмінностей між «перекладом» та «переспівом» обґрунтовував потребу саме українізованих «переспівів» (по суті, вільних перекладів та переробок як ідейних трансформацій) поетичних творів «української школи»: «Не перекладу з однієї мови на другу бажаємо, а переспіву з чужого по-нашому. Де в тому чужому постережеш любу нашій руській душі українській мотиву, <...> додай, дотепний, свого почуття народньої правди української і визволь ту мотиву із хвалшовитого лядського розумовання: оце буде переспів поеми або думи лядської по-нашому».

Сам він так і зробив: переспівав поему Олізаровського, побудовану на народних переказах про набіги татар на Волинь, «по-свойому, не по-панськи - по-вкраїнськи, не по-лядськи - по-щироруськи», зазначивши в редакційній передмові до «переспіву», що «знайдеться тут пишна краса слова і живе малювання давньої України Волинської». У подібній манері опрацьовано й оповідання «Товкач» (Правда. - 1868. - № 29. - 8 серп.; № 30. - 15 серп.) - Кулішева адаптація-українізація оповідання німецького письменника Бертольда Ауербаха (змінено на українські всі імена й назви, введено до тексту українські народні пісні). Російськомовною переробкою (ідейною трансформацією) повісти Міхала Грабовського «Zamieж w stepach» (Петербург, 1862) є Кулішева «Мятель в степях. Польская повесть» (Газета А. Гатцука. - 1876. - № 15-24).

Особливо багато індивідуальної творчости Куліш вніс у цикл «Переспіви з великоруських співів», складений 1882 року з перевіршованих етнографічно- пейзажних поезій Афанасія Фета, Івана Нікітіна, Олексія Кольцова, Олексія Толстого, Пушкіна, Дмитра Минаєва, Некрасова, в окремі «переспіви» з Пушкіна, які ввійшли до «Дзвона». У цих «переспівах», що знаходяться на межі між вільним перекладом і переробкою, Куліш по-своєму інтерпретував мотиви й образи, думки й почуття, переживання і настрої, окремі рядки й цілі вірші російських поетів. Тою чи тою мірою він індивідуалізував та українізував першоджерела, наповнивши їх смислом і колоритом, що стосувалися до його власної особистості й рідної України.



Розділ 2. Кулішові переклади. Перші спроби

2.1 Куліш та Міцкевич

Пантелеймон Куліш створює високохудожні інтерпретації Міцкевича з яскраво вираженою українською забарвленням - «Химери», «Русалка», «Чумацькі діти». Своє захоплення польською мовою і літературою, зокрема ранніми творами Адама Міцкевича, автор «Чорного ради» висловив такими словами: «Я дуже швидко почав розуміти польську мову ... Я читав баладу Міцкевича “Switezianka“, цілком нашу малоросійську ... Я читав її до тих пір, поки не вивчив напам'ять і з того часу полюбив польську мову ...».

Чим же так привернула Пантелеймона Куліша балада Адама Міцкевича? Насамперед, вочевидь, чарівною ліричною тональністю, зворушливим романтичним зображенням природи, глибоким психологізмом конфлікту - любов'ю та зрадою.

«А ти же присягався

І місяцем клявся!..

Буде жаль тобі кара по заслузі:

Поки місяць світить,

Будеш ти ходити

Над водою у великій тузі.» [3, 81]

Пантелеймон Куліш у баладі «Русалка», переспіві «Світязянкі», досить вільно поводиться з текстом, створюючи тим самим новий поетичний твір, зберігаючи разом з тим основну сюжетну лінію і розкриваючи морально-етичну доброчесність, закладену Адамом Міцкевичем. Теорія і практика перекладу за часів Куліша були ще не усталеними, а тому поети переважно довільно інтерпретували іншомовні твори, часто українізували текст, надаючи йому забарвлення національного фольклору.

? «Ой козаче-тумо,

Горда-пишна думо!

Не йме тобі моє серце віри.

Мати говорила,

Що в вас така віра,

Як на синім морі піна.»

У баладі «Химери», переспіві «Romantycznoњж» Міцкевича Куліш створює не переклад, а переспів-адаптацію, жертвуючи деталями форми заради вивільнення місця для того, щоб драматичність сюжету балади прозвучала якомога динамічніше: Кулішева інтерпретація налічує 99 рядків (на 30 рядків довша від оригіналу), схема римування порушена, а сама композиція балади дещо трансформована.

За вченням Д. Робінзона, можна стверджувати, що потрібно враховувати два рівно важливі аспекти: тропіки перекладу й етики перекладу, тобто характер відтворення лексико-стилістичних засобів і прагматичність полілогу в тріаді автор?перекладач?читач. Пантелеймон Куліш тяжів до локальної стилізації, інтенсифікував образність оригіналу в перекладі, слідуючи методиці рекреативного перекладу. Для прикладу візьмемо наступний уривок із балади «Romantycznoњж»:

Tyїeњ to w nocy? to ty, Jasieсku!

Ach! i po њmierci kocha!

Tutaj, tutaj, pomaleсku,

Czasem usіyszy macocha!.

Niech sobie sіyszy, juї nie ma ciebie!

Juї po twoim pogrzebie!

Ty juї umarіeњ?

Ach! ja siк bojк!

Czego siк bojк mego Jasieсka?

Ach, to on! lica twoje, oczki twoje! -

Twoja biaіa sukienka!

I sam ty biaіy jak chusta,

Zimny, jakie zimne- dіonie!

Tutaj poіуї, tu na іonie,

Przyciњnij mnie, do ust usta! [2, 81]

Це послання дівчини до коханого Куліш відтворює так:

«Грицю! кохання єдине!

Се ж ти устав з домовини?

Ніччю!... Ступай же тихенько...

В мене нерідная ненька ...

Буде лихая година...

Хай собі чує і знає!

Тебе на світі немає!

Вчора тебе поховали ...

Що ж мені сумно так стало?

Ні, я тебе не боюся...

Дай обійму, пригорнуся...

Се ж твоє личко... і очі... і брови...

Серденько, вимов хоч слово!

Я твоя вірна Катруся.

Чом же ти до мене, Грицю, не озвешся?

Який ти холодний!..

Дай нагрію руки,

Отут їх нагрію коло мого серця...

Воно не простигло від тяжкої муки.» [1, 66]

Переспів Пантелеймона Куліша несе відбиток індивідуальності інтерпретатора: коханий Jasieсko перетворюється в українського парубка Гриця, образ мачухи передано описовим відповідником нерідна ненька, що вносить певну суперечність у паралелі двох словесних образів «ненька-мати» та «ненька-батьківщина». Також у Кулішевому переспіві майстерно сплетені «кадри» оригінального тексту з авторськими впровадженням інтерпретатора, наприклад метафоричне звертання кохання єдине! чи серденько, фонова ремарка буде лиха година, указуванням адресанта Я твоя вірна Катруся й ін.

У фундаментальній статті «Стилізація у перекладі» [4] В. Коптілов змістовно та аргументовано розробляє концепцію стилізації в перекладеному творі. За автором, «стилізація тексту перекладу - це запровадження в нього таких стилем, які не є відповідниками тих чи інших елементів оригіналу. Стилізація в перекладі може мати різне спрямування - від перенесення до нього типових індивідуальних особливостей стилю автора оригіналу, узятих із широкого контексту його творчості, аж до радикальної переорієнтації стилю перекладу, який утрачає майже всі точки дотику до стилю першотвору й перетворюється на переспів» [4, 178]. П. Куліш переорієнтовує стиль балади на українського читача, уводить мотиви українського колориту в образну текстову тканину. До прикладу, таке образне перетворення Куліша, де польський фразеологізм відтворено епітетною конструкцією, яка базується на українському фонді приказок:

Dziewczyna duby smalone bredzi;

A gmin rozumowi bluџni

То вигадки бабські,

Щоб дітей лякати [1, 67]

У наступних рядках переспіву відчутно українську фольклорну мелодику:

Gdzie znikіeњ? Ach! stуj, Jasieсku!

Де ж ти ділось закотилось,

Ясне моє сонце? [1, 66]

Пантелеймон Куліш - сміливий інтерпретатор, він грандіозно й блискавично відкриває цілісність філософії балади, нехтуючи формою, композицією й архітектонікою. Звичайно, кожен новий переклад, за словами Віктора Коптілова, розкриває нову грань оригіналу, допомагає глибше пізнати його [5, 180].

Куліш випрацьовує «авторський переклад», у якому чітко вимальовується неповторний почерк перекладача. Його переспіви можна назвати українськими проекціями, які гармонійно вливаються y вітчизняну літературну полісистему. Приклад переспіву балади «Romantycznoњж» став відлунням перекладацьких позицій Пантелеймона Куліша.

2.2 Куліш та Біблія

З кінця 60-х років заповітною мрією Куліша було перекласти й видати українською мовою всю Біблію - що, на його переконання, мало б піднести в очах народу авторитет предківського слова як придатного для культурного поступу, задоволення найвищих духовних потреб та сприяло б навчанню різних верств українства національної літературної мови, і дало б змогу перед усім християнським світом заявити про існування окремого українського народу зі своєю самобутньою мовою. З цього погляду Куліш навіть допускав, що український переклад Біблії може мати більше значення, ніж Шевченкова поезія. «Коли не взнали лядські політики українців за народ, як вони задзвонили в Шевченкову кобзу, то, може, взнають їх тепер, як вони з'являться, осіянні Божим Словом», - висловив він сподівання з нагоди перших публікацій у львівській «Правді» своїх «переспівів» зі Старого Заповіту.[6]

«Не релігія, а словесність у мене на думці» - цей вислів, у листі до О. Гатцука стосовно свого задуму створити український переклад Святого Письма, був зумовлений ставленням не до релігії, а до Російської православної церкви, яка володіла тоді церковною монополією в Україні й забороняла видавати українські переклади біблійних та церковних книг і впроваджувати українську мову в культову практику. Письменник розумів, що його українська Біблія не знадобиться російській церкві та її священнослужителям в Україні. Не послуговувалася тоді ще народною мовою в літургії і Греко-католицька церква Східної Галичини, задовольнявшись церковнослов'янською мовою з галицько-українською вимовою. Тим-то далі в тому-таки листі Куліш пояснював, чому не релігія, а словесність у нього на думці: «Слово наше матиме якийсь ужиток з мого перекладу, а до релігії, поки що, нема йому діла. Нехай вона проповідується тими, що “мають власть” по-свойому, не знаючи іншої “власти”, котрою дивував народ Іісус. Колись, як і слід нашого життя зникне, може, й релігія, коли обіпреться на розумну, правдиву екзегетику, візьме з моєї праці свою долю вжитку».[7]

Водночас як перекладач Біблії Куліш керувався не тільки національними інтересами, а й уселюдськими ідеалами. Зазначивши в «Додатку до переднього слова» до свого перекладу Святого Письма, що «переклад сей диктувала не сама тільки релігія, як і не сама тільки наука», він далі наголосив, що подає «землякам твір науковий, під егідою віри в ідеал людський». Розглядаючи Біблію, «сю, - за його висловом, - епопею, поважнішу й глибшу над Гомера й його поеми», як невичерпне джерело Божої істини, вічних гуманістичних вартощів, розвитку людського духу, Куліш твердив, що «вона дає й молодому, і дорослому, і над дорослих вищому розумом стільки, скільки кожний узнати здоліє»[8]

Отож, тісно пов'язуючи проповідь Божого Слова з рідною мовою народу («той дух, що апостол заповідав нам не вгашати його, надихав усі народи-язики жаданнєм проповідувати Боже Слово тією мовою, що дорогша кожній людині над усяку іншу, - мовою матерньою»[8]), Куліш урешті-решт дивився на Святе Письмо й українську мову як на явища, кожне з яких має власну самоцінність. З погляду Куліша - християнина і романтика - як українська Біблія є самодостатньою релігійною вартістю і водночас засобом навчання українців рідної мови, піднесення у світі авторитету української мови, культури, та й самого українського народу, так і українська мова є й метою перекладу, і засобом приступнішого проповідування народові Слова Божого.

У Кулішевих перекладах у Львові окремими книжечками вийшли біблійні тексти: «П'ять книг Мусієвих», «Іов. Переспів» (обидві - 1869), «Псалтир, або Книга хвали Божої. Переспів український» (1871), а у Відні, у співавторстві з Іваном Пулюєм, - «Євангелия» - окремо «по св. Матфеєві», «по св. Маркові», «по св. Луці» і «по св. Іоанові» (1871), «Святе Письмо Нового Завіту» (1880; заходами Британського біблійного товариства перевидано двічі й у Львові - 1887-го і 1893 р.).

«Хуторянкою» як лібрето «Пісні над піснями», перекладеної 1868 року, а також «переспівом» книги Іова, трансформованим у світський текст під назвою «Бесіда Старого Розуму з Недомислом», Куліш скористався для публікації своїх біблійних перекладів у Російській імперії, в обхід церковної цензури, яка, за розпорядженням Синоду, не пропускала українських перекладів зі Святого Письма. Обидві переробки письменник умонтував у книжку «Хуторская философия и удалённая от света поэзия», підготовану до друку 1874 року, подавши їх як записи «стихотворных диалогов» і «театральных представлений», що їх нібито склав і виставляв ще за Кулішевого дитинства «слепой приходской дьяк Яким», котрий знав напам'ять усю Біблію. Це була спроба замаскованої публікації заборонених біблійних перекладів українською мовою як начебто пам'яток напівнародного, уснопоетичного походження. У змісті «Хуторской философии...» «Бесіду Старого Розуму з Недомислом» подано як «святочное представление на малорусском языке», а «Хуторянку» - як «святочную оперетту на малорусском языке».

«Бесіда Старого Розуму з Недомислом» являє собою ледь чи не дослівний і майже повний віршований переклад українською мовою поетичної частини книги Іова. На відміну від цієї біблійної книги та Кулішевого «Іова», немає обрамлювальних прологу й епілогу, викладених прозою, а також деяких віршів із промов праведного Іова та цілої промови наймолодшого учасника дискусії Еліту. Слова Іова подано в «Бесіді...» як слова Старого Розуму, повчання приятелів Іова - Епіфаза, Білдада і Цофара - як мовну партію одного тільки Недомисла, а явлене наприкінці дискусії Слово Боже - як Голос із Неба.[9]

Перекладавши старозаповітні тексти на зламі 60-70-х років, Куліш спирався, крім звичного церковнослов'янського перекладу, передовсім на англійський (за його висловом, Лондонську Біблію), також на Біблію доктора Беніша, німецьке видання «Pracht Bibel fьr Israeliten» доктора Фюрста, що саме виходило[10], читав і біблієзнавчі праці Ренана, Гердера та ін. Під публікацією у «Правді» 1868 року. «Передсмертної пісні Мусієвої» він подав показову примітку: «Кінець переложено так, як зрозумів його Гердер (“Vom Geist der hebrдischen Poesie”)» (поклик на Гердерову працю «З духу гебрейської поезії»). Результатом біблієзнавчих студій тодішнього Куліша стала, зокрема, його передмова до «Іова», промовисто названа «Коли написано книгу Іова (Вибірки з останнього працювання науки коло сієї речі)». Це сумлінна компіляція з філологічних та історичних досліджень німецьких та французьких бібліїстів: Макса Дункера («Geschichte der Alterthums» - «Історія стародавніх часів»), Айхгорна, Штульмана, Бернштайна, Де Ветте, Евальда, Гірцеля, Кнобеля, Ренана, що на них покликався автор передмови.

Завдяки інтенсивній праці від кінця 1867 року. до осени 1872-го, Куліш в основному завершив переклад Старого Заповіту й, у співавторстві з І. Пулюєм, переклав Новий Заповіт. Святе Письмо «вже тепер доведене до конця», - зазначив Куліш у листі до Ол. Барвінського у 1870 році. У 1872 році він листовно інформував В. Тарновського-молодшого: «<...> маю рукописну всю Біблію Старого і Нового Завіту, зовсім готову до печатания. Як упораюсь трохи з господарством моєї жінки <...>, то поїду за границю печатати Святе Письмо все разом. Переклад Книги Іова і Псалтиря наготовлений для сього прозою».[11]

Мабуть, переклад був іще повністю не викінчений, бо в листі від 1 серпня н. ст.

1872 року до І. Пулюя Куліш просив із залишених книг надіслати йому до Наумбурга, де розпочав друк Святого Письма, зокрема, «Біблію польську, Біблію сербську, Біблію німецьку, Новий Завіт московський» та «велшсу аглицьку Біблію», а додавши насамкінець, що друкуватиме «цілу Біблію», застерігся, що лише з умовою, що коли схоче зупинитись до часу, то щоб надруковане зберігалося у місцевого друкаря. Від друкування усього перекладу письменника могли стримувати й обмежені фінансові можливості, і невпевненість у вишліфованості окремих частин.

Проте родинні клопоти і нестатки, сумніви в адекватності й досконалості перекладу Старого Заповіту, зумовлені, зокрема, критичними відгуками на опубліковані книги, змушували Куліша спочатку утримуватися, а потім і взагалі відмовитися од його видавання. Позначилося й те, що не було ні фінансової, ні моральної підтримки з боку греко-католицького (єдиного на той час власне українського) і православного духовенства. Не спішило видавати переклад Нового Заповіту й Британське біблійне товариство.

Унаслідок цього, з 1873 року Куліш надовго відійшов од безпосередньої праці над біблійними перекладами та від спроб опублікувати повний переклад Святого Письма і з головою поринув передовсім у дослідження й зображення козацької доби. Понад те, розлючений на співвітчизників за скандальне несприйняття другого тому «Истории воссоединения Руси» та «Мальованої гайдамащини», опублікованої у «Правді» 3/15 травня - 18/30 червня 1876 року, до того ж, певне, обурений Емським актом од 18/30 травня того-таки року, яким заборонялося друкувати в Російській імперії переклади українською мовою, і, нарешті, незадоволений самою якістю свого перекладу Старого Заповіту, письменник знищив його рукопис (найімовірніше, другої половини 1876-го - першої половини 1878 р.). На Пулюєве прохання надіслати йому переклад Старого Заповіту він одписав 3 серпня 1878 року: «А Старого Завіту Св. Письма нема вже на світі: розсердившись на львівських дурнів, що вони, мов глухі гаспеди, затулюють вуші від правди, взяв я та і вкинув свою працю в огонь».

У листі до нього-таки 4 грудня 1878 року Куліш додав: «Я спалив Старий Завіт й через те ще, що не так треба було його перетовкмачувати, а таки простісінько з Лютера, потроху зазираючи в православне».



Висновки

1. Численні «переспіви» та переклади Куліша переконливо доводили, що українською мовою можна успішно відтворювати світову класику, прищеплювати рідній літературі інонаціональні художні форми.

2. Що стосовно Святого Пісьма бачимо, що письменник та історик, Куліш не робив церковного перекладу, а дбав насамперед про те, щоб його українська Біблія відзначалася літературно-мовними здобутками й мала науковий характер (була історично вірогідною), надавалася не так до церковного, як до літературного та наукового вжитку.

3. Художні форми, що їх використовував Куліш, часто були традиційними для західноєвропейських чи російської літератур, але новими для української. Та запроваджуючи їх у рідне письменство, він вносив до них певні модифікації. Зате вже як історіософ Куліш виявив себе цілком оригінальним навіть у світовому масштабі. Як письменник, що свідомо орієнтувався на художні зразки європейської класики, він виступив предтечею українських «неокласиків» М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта (Юрія Клена), здійснив помітний вплив на Є. Маланюка.

І сучасна українська силабо-тонічна поезія сягає своїм корінням версифікаторської реформи, що її запроваджував Пантелеймон Куліш.



Список літератури

1. Кулиш П.А. Сочиненія и Письма П.А. Кулиша. Т. 1-5 / Под ред. [та з передм. і приміт.] И. Каманина. - К.: Изд. А.М. Кулиш [Г. Барвінок]. Тип. Т.Г. Мейнандера, 1908-1910. - Т. 1: Стихотворения 1843-1879 г.г. - 1908. - 547 с.

2. Treasury of Love Poems by Adam Mickiewicz : bilingual edition. - New York : Harpinsone, 1998.

3. Куліш П. Химери / П. Куліш // Куліш П. О. Твори : в 2 т. - К. : Дніпро, 1989. - Т. 1.

4. Коптілов В. Стилізація у перекладі / В. Коптілов // Теоретичні проблеми лінгвістичної стилістики. - К. : [б. в.], 1972. - С. 176-193.

5. Коптілов В. Від наукового синтезу до поетичного аналізу / В. Коптілов // Радян. літературознавство. - 1966. - № 5. - С. 45-56.

6. Куліш П. Гадки при святкованню осьмих роковин Шевченковоїсмерти // Правда. - 1869. - № 12. - С. 111.

7. П. О. Куліш: (Матеріяли і розвідки). - Л., 1929. - Ч. 1. - С. 49.

8. Куліш П. Попереднє словце до перекладу, розпочатого з Божою підпомогою (ІР НБУВ. - Ф. І. - №28310).

9. Нахлік Є. Замаскована публікація біблійних переспівів у книзі П. Куліша «Хуторская философия и удалённая от света поэзия» // Київська старовина. - 1997. - № 6. - С. 60- 65.

10. П. О. Куліш: (Матеріяли і розвідки). - Ч. 2. - С. 8.

11. Киевская старина. - 1899. - № 1. - С. 85.

Размещено на Allbest.ru

...