Творчість Василя Стуса

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧОРНОМОРСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ПЕТРА МОГИЛИ ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

Кафедра всесвітньої історії

Реферат

з Історії української культури

ВАСИЛІЙ СЕМЕНОВИЧ СТУС

м. Миколаїв - 2015

Зміст

Вступ

Розділ 1. Трагічна неподільність поезії і долі письменника

Розділ 2. Творчість Василя Стуса

2.1 Перша поетична збірка «Зимові дерева», її основні мотиви

2.2 Збірка «Веселий цвинтар»

2.3 «Палімсести»

Розділ 3. Образ України у творах Василя Стуса

Розділ 4. Остання збірка Василя Стуса «Птах душі»

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Життя і творчість Василя Стуса, одного з найвизначніших поетів ХХ ст., схоже на спалах - короткий і яскравий. Початок творчості В. Стуса припав на початок 60-х рр. - на роки хрущовської відлиги. Тоді в літературу прийшла когорта митців, які не хотіли миритися ні з рештками сталінської тиранії, ні, пізніше, із задушливою атмосферою застою.

Василеві Стусові випало жити в час тотального панування комуністичної ідеології й, водночас, у переддень національної державності. Митець вважав, що поет позбавлений права на слабкодухість. Кожен вірш Василя Стуса - своєрідне самоповертання в національну й індивідуальну історію, наповнення сірого й буденного дня світлом духу людини, яка щомиті відчувала особисту відповідальність за долю людини, народу, світу.

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю висвітлення тяжких умов для художнього мислення В.Стуса. На цей час українські дослідники зробили чимало у справі вивчення творчого феномену поета. Мистецькі надбання поета розглядаються в контексті витвореної ним естетичної концепції бачення світу. В сучасному літературознавстві доробок лірика осмислюється як вузлова проблема, що поєднала в собі філософсько-естетичні, морально-етичні, політико-ідеологічні критерії оцінки людського буття.

Стан дослідження. Поетична спадщина В.Стуса дістала літературознавчий аналіз у розвідках та передмовах до видань творів поета, у дослідженнях М.Коцюбинської, М.Жулинського, Є.Сверстюка, М.Ільницького, В.Неділька, М. Слабошпицького, А.Бондаренко, І.Онікієнко та багатьох інших.

Об'єктом реферату є розвиток творчої думки В.Стуса, послідовно виявлений у його збірках відповідно до складних умов політичних репресій.

Розділ 1. Трагічна неподільність поезії і долі письменника

Життєва доля Василя Стуса, як писав Іван Дзюба, «кидає гостре опрозорююче проміння на всю його поезію. Біографія і самонастановлення в нього невіддільні одне від одного. Рідкісна, трагічна неподільність поезії і долі». Звідси мужність його ліричного героя дуже важко відокремити від власної Стусової мужності.

Василь Семенович Стус -- український поет, літературознавець, правозахисник. Народився він 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в селянській родині. 1939 року батьки -- Семен Дем'янович та Ілина Яківна -- переїжджають на Донбас у місто Сталіно (нині Донецьк), влаштовуються працювати на один із хімзаводів. 1940 року перевозять до міста дітей. 1954 року Василь закінчує зі срібною відзнакою школу, вступає до Сталінського педагогічного інституту на історико-філологічний факультет за співбесідою (бо медаліст). 1959 року закінчує навчання з червоним дипломом і їде працювати в село Таужня Кіровоградської області вчителем української мови та літератури. Цього ж року (22 листопада) «Літературна Україна» вміщує добірку творів поета з переднім словом Андрія Малишка. Після служби у війську на Уралі працює в м. Горлівці в 23-й школі (1961 - 1963).

У 1963 р. він літредактор у газеті «Соціалістичний Донбас». Але вже з вересня після успішного складання іспитів Стус - аспірант Інституту літератури АН України імені Т. Г. Шевченка. Друкується в часописах «Донбас», «Прапор», «Дніпро». Василь Стус належав до т. зв. «шістдесятників» -- опозиційно настроєних представників творчої молоді, які активно боролися за відродження національної культури, протестували проти реставрації сталінізму.

Письменник і близький товариш В. Стуса Юрій Покальчук згадує: «Літературне середовище України 60-х років, попри всю ліберальність хрущовської відлиги, не надто гостинно приймало упертого, безкомпромісного, молодого донбаського поета. Може, трохи запізно потрапив він у Київ, <...> бо ті, хто став «шістдесятниками», проскочили вже три-чотири роки тому в шерег вибраних, далі двері зачинилися, й на Україну повзли важкі часи». Однак Василь Стус багато працює: над дисертацією («Джерела емоційності поетичного твору»), пише вірші, критичні нариси, перекладає німецьких поетів, Гарсіа Лорку. Влітку 1965 року розпочалися арешти в середовищі української інтелігенції, зокрема шістдесятників. На початку вересня на перегляді фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» В. Стус підтримав протест І. Дзюби та В. Чорновола проти цих арештів. А вже наприкінці місяця Стуса відраховують з аспірантури, формально звинувативши в «систематичному порушенні норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу», хоча фактичною причиною відрахування був його виступ-протест. З цього часу він працює на різних роботах -- то в будівельній бригаді, то кочегаром, то на будівництві метро, то молодшим, а згодом старшим науковим співробітником Державного історичного архіву України, то редактором у відділі технічної інформації Міністерства будівельних справ.

У 1966--1968 pp. у видавництвах «Молодь» та «Радянський письменник» лежать без руху його перша поетична збірка «Круговерть» та два варіанти збірки «Зимові дерева». Вони так і не були видрукувані.

Виступивши над могилою по-звірячому вбитої художниці Алли Горської (1970), Стус остаточно прирікає себе на подальшу мученицьку долю. У січні 1972 року його заарештовують. У звинувачувальному акті колегії з кримінальних справ Київського обласного суду від 12 вересня 1972 p., зокрема, значиться, що «Підсудний Стус, починаючи з 1963 року і до дня арешту -- січня 1972 року, систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що порочили державний радянський і суспільний устрій, а також займався антирадянською агітацією в усній формі. Так, в період 1963--1972 років написав і зберігав у себе на квартирі до дня арешту 14 віршів, в яких порочить радянський державний і суспільний устрій. У 1965--1972 pp. написав 10 документів антирадянського, наклепницького змісту, в тому числі два листи, що починаються словами «Шановний Петре Юхимовичу...» .

«Я боровся за демократизацію -- а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад; мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури закваліфікували як націоналізм; мої невизнання практики, на ґрунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злобний наклеп. Мої вірші, літературно-критичні статті, офіційні звернення до ЦК КП України, Спілки письменників і до інших офіційних органів сприйняли як докази пропаганди та агітації...».

У 1972р. В. Стуса арештовано разом з іншими українськими правозахисниками та засуджено до п'яти років таборів і трьох років заслання. Перебуваючи в ув'язненні в Мордовії, продовжував творити поетичні твори, писав заяви-протести проти переслідувань інакодумців в СРСР. Присуджений термін він відбув повністю.

До Києва повернувся влітку 1979 року. Згодом вступив до Української Гельсінської спілки, знайшов роботу -- формувальником 2-го розряду в цех лиття на заводі по ремонту та виготовленню засобів механізації будівництва ім. Паризької Комуни. Через хвороби, набуті в зонах, не витримав фізичного навантаження, звільнився. В лютому 1980 р. його зараховують учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєр Київського виробничого взуттєвого об'єднання «Спорт», незабаром йому присвоюють II розряд намазувальника затяжної кромки. У травні 1980 р. знову обшук на квартирі, арешт, а восени суд і ще суворіший вирок: 10 років таборів особливого режиму і 5 -- заслання. Як писав Андрій Сахаров з Горького 1980 року у відозві «Учасникам Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод, головам держав-учасниць Гельсінського акту», на цей раз Стус був «засуджений за згоду вступити в Гельсінську групу». Відбувати особливий режим ув'язнення він був відправлений до табору в селищі Кучино Пермської області, де в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері зустрів свій останній час. Михайло Горинь, що відбував тоді ув'язнення в тій же тюрмі, свідчить: «Ніхто не знає справжнього кінця. Чи то серце. Чи то грюкіт спальної дошки, що опускається при стіні, і стогін Василя...»

Розділ 2. Творчість Василя Стуса

2.1 Перша поетична збірка «Зимові дерева», її основні мотиви

Перша поетична збірка «Зимові дерева», що так і не була видрукувана в Україні, «мала звучати як символічне означення стану нашої духовності: замороженість, завмерлість, але й уперте протистояння зимі та назбирування сил для весняного пробудження» (І. Дзюба). У ній окреслилися основні три мотиви, які стануть характерними і для подальшої творчості митця: інтимна лірика; «переживання своєї національної сутності», «причетності до національної долі», «навдивовижу інтимне і водночас пророче переживання жертовності задля України», «відчуття історичної скривдженості України» (І. Дзюба); а також мотив «гротескного бачення і саркастичної інтерпретації буденного низького існування, того, що ми нині звемо бездуховністю, а тоді сприймали як вияви міщанства, обивательщини» (І. Дзюба). Характерні для другого мотиву вірші «Не можу я без посмішки Івана» (написаний як відгук-протест на арешт поета, літературного критика Івана Світличного), «Звіром вити, горілку пити...», цикл «Костомаров у Саратові».

Третій мотив виразно звучить в поезіях «Отак живу: як мавпа серед мавп...», «Балухаті мистецтвознавці!..», «У Мар'їнці стоять кукурудзи...». Збірка «Зимові дерева» -- це щемливий біль про долю свого покоління, свого краю, провісницьке визначення своєї невтішної долі в розбурханому суспільстві нівеляції особистості:

Моє ж досьє велике, як майбутнє.

Напевно, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,

Окравши край, окрали спокій мій.

(«Не можу я без посмішки Івана...»)

У ситуації розгортання наступу на будь-які вияви демократії поета дратує пасивність правдолюбів. Поетичне слово виявляє безкомпромісність і несхитність В. Стуса, що підтвердиться усім його подальшим життям.

Сидять по шпорах всі мужі хоробрі,

Всі правдолюби, чорт би вас побрав.

(«Не можу я без посмішки Івана...»)

Збірка «Зимові дерева» побачила світ 1970 року за кордоном, у Брюсселі.

2.2 Збірка «Веселий цвинтар»

Наступну збірку поет називає «Веселий цвинтар», в якій посилюються гротескові мотиви, що зумовлюється погіршенням громадського і творчого становища поета, а також духовною і політичною ситуацією в Україні. Під час арешту ця збірка була конфіскована. Із сорока двох віршів кілька автор відновив по пам'яті, і вони згодом увійшли до збірки «Свіча в свічаді», виданій 1977 р. за кордоном видавництвом «Сучасність». До книжки увійшли також вірші із збірки «Зимові дерева», про які сказано у вироку суду, що вони мають «наклепницький зміст» (зокрема, «Не можу я без посмішки Івана...», «Звіром вити, горілку пити...», «Отак живу: як мавпа серед мавп...», «Балухаті мистецтвознавці!..», «Який це час?..», «У Мар'їнці стоять кукурудзи...» та інші), а також вірші, написані в ув'язненні, і переклади німецьких поетів -- Рагеля Фарнгагена (1771 -- 1833) та Райнера Марія Рільке (1875--1926).

Тематичне спрямування поезій Василя Стуса дуже влучно визначив І. Дзюба: «Говорячи про ті чи інші мотиви Стусової поезії, слід пам'ятати про умовність їх виокремлення. Власне, всі вони поєднуються в ній у загальну картину. Поезія ця в принципі непрограмована, нетематична.Або, інакше кажучи, вона вся на одну «тему»: поетове самопочуття, стан його «я».

Причому це самопочуття викликане максималістськими оцінками насамперед самого себе, самоаналізом, відчуттям трагізму самоусвідомлення, що нерозривно поєднується з відчуттям трагізму національного. У вірші, присвяченому Аллі Горській, читаємо:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай!

У чорній стужі сонце України...

Переживання під враженням трагічної смерті художниці ведуть поета до узагальнення про незмірні втрати і водночас безсмертні.

У білій стужі білих голосінь

ці ґрона болю, що падуть в глибінь,

безсмертною бідою окошились.

Образ болю у поезії Стуса домінуючий, як і в його долі. Болю за себе, за своє покоління, за скривджену Україну:

Цей біль -- як алкоголь агоній,

як вимерзлий до хрусту жаль.

Біль прочитується в рядках, де він не згадується словом, але він становить їхню головну суть:

Давно забуто, що є жити.

І що є світ, і що є ти.

(«Цей біль -- як алкоголь агоній...»)

Або:

...і збавлений вік проліта схарапудженим птахом...

Мотив болю особистого переплітається з болем всезагальним.

Соціальні обставини зводять до мінімуму можливості реалізації творчої особистості, все потужніше звучать ноти песимізму, безнадії і розуміння життя як не життя, а животіння між буттям і смертю.

Що буде завтра? Дасть Бог день і хліба.

А що, коли не буде того дня?

Тоді вже -- гибій, отоді вже гибій,

простуючи до смерті навмання.

(«Скінчилися останні сподівання...»)

Чи в іншому вірші:

Сто твоїх конань, твоїх народжень.

Страх як тяжко висохлим очам.

Хто ecu? Живий чи мрець? Чи, може,

і живий, і мрець, і сам на сам.

(«Сто дзеркал спрямовано на мене...»)

Підкреслимо, що ці настрої поет висловлює у віршах збірки «Веселий цвинтар», писаних ще на волі, але дзеркала поетового самоаналізу висвітлюють його стан самотності, німоти, його душі «в сльозах», зрештою стан високодуховної особистості в умовах духовної і національної кризи в тоталітарному суспільстві.

2.3 «Палімсести»

Під час слідства, в камері слідчого ізолятора КДБ у Києві, в концтаборах, на засланні Василь Стус використовував найменшу можливість, щоб писати, читати, перекладати. Формально йому не було заборонено писати, але фактично його за це переслідували, відбирали написане. Дякуючи друзям, чимало його творів збереглося, потрапило на волю, і за кордоном, коли вже не стало поета, була видрукувана збірка «Палімпсести» (видавництво «Сучасність», 1986). Про неї Стус говорив: «У новій збірці -- вірші, написані між 1971 -- 1977 роками. В ній -- мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя». Сама назва символічна і багатозначна. Палімпсестами називалися пергаменти, з яких стерто первинний запис і зроблено новий, але крізь нього іноді можна розпізнати старий. Отже, йдеться, можливо, про співвідношення нового і старого, а водночас і про підтекст, що прочитується у філософських узагальненнях, алегоричних образах. Характеризуючи цю збірку, український літературознавець з діаспори Юрій Шевельов писав: «Стус не добирав літературного епіграфа до своїх «Палімпсестів». Не добирав, бо не мав змоги добирати, писавши у варварських обставинах радянських в'язниць і таборів, під кожночасною загрозою конфіскації і знищення написаного й дикої кари за вдіяний «злочин». Не мав він так само змоги циклізувати свої поезії, пересівати їх, відсортовувати цілком довершене від начерків для майбутнього. Списуючи свої рядки крадькома й лихоманкове, він міг мріяти хіба про те, щоб ці клаптики паперу, заповнені найдрібнішими літерами, використовуючи кожний міліметр білого простору, якось дісталися поза мури його вужчої і його ширшої всерадянської тюрми, якось потрапили до рук тих, хто знає ціну людському духові, вільній думці й добірному слову». Чудом є збереження цих поезій, серед сотень інших, знищених тюремними ключарями («Усе одкрите в нас тюремним ключарям»).

У віршах періоду ув'язнення і заслання -- будні політв'язня: «Вже цілий місяць обживаю хату...», «Така хруска, така гучна уся моя кімната», «Усе моє життя в інвентарі розбите і розписане по графах»; гостре відчуття самотності, приреченості: «Невже оце ти й є, бідо, що стала посестрою щастя?», «Чотири вітри -- полощуть душу...» і несхитне бажання вистояти:

Потрібен ангел помсти. Мій захисник,

мій щит, що не дозволить підупасти,

не дасть зотліти в пеклі дорікань

великосвітніх.

Поет підтверджує передбачення власної долі:

Сховатися од долі -- нe судилось.

Ударив грім -- зразу шкереберть

пішло життя. І ось ти -- все, що снилось

як смерте снування й життєсмерть.

Посилюються передчуття смерті: «Ми твої коханці, смерте: життя нам світить крізь туман», «Тюремних вечорів смертельні алкоголі» і тут же: «А сто мерців, обсівши серце, ждуть моєї смерті, а своєї волі».

В особистому прочитується всезагальна біда, в якій звучить мотив історичної долі України:

Народе мій, коли тобі проститься

крик передсмертний і тяжка сльоза

розстріляних, замучених, забитих

по соловках, сибірах, магаданах?

Розділ 3. Образ України у творах Василя Стуса

стус поезія твір україна

Образ України постійно в думках поета, в його поетичному слові. Він майже розпачливо запитує: «І як ти озовешся -- з такої німоти?» Відповідь в іншому вірші, співзвучна з Шевченковою, приголомшує:

Немає Господа на цій землі:

не стерпів Бог -- з-перед очей тікає,

аби не бачити нелюдських кривд,

диявольських тортур і окрутенств.

Поетова любов до Вкраїни стає його невигойною раною, незатихаючим болем і гнівом водночас. І виникають в чужині візії рідної землі: «За мною Київ тягнеться у снах...»; у вірші «Знову друзів додому веду...» в ідилічну картину життя вривається усвідомлення, що «ані жити немає, ні вмерти, ані вільно дихнути нема!». А в образах «голосної Біди», що голосить, коня, що ірже на зорі, вовка, що виє «в голодні висі» (вірш «Вже вечір тіні склав у стоси») прочитується гнітюча соціальна атмосфера тоталітарного суспільства, яку з надзвичайним трагізмом переживає поетична натура. Вірші збірки -- це як єдиний твір, у якому гнів, біль, розпач, краса і любов, але над усім превалює безвихідь:

Який бездонний цей горішній сон!

Яка блакить -- зелена і тривожна!

Ні тобі збожеволіти не можна,

ані зродити із грудей прокльон.

Поет переповнений болем і водночас він твердо заявляє: «Як добре те, що смерті не боюсь я...» Саме відчуття духовної вищості допомагає йому вистояти в нелюдських умовах існування, не клонитися перед суддями і не набратися «скверни, ненависті, прокльону, каяття». Усвідомленість своєї правоти допомагає йому пройти чесно до кінця мученицький шлях з вірою, що з народом він порідниться, поєднається, хоча б у смерті, адже стан душі поета, його творче кредо, його життєва позиція були викликані соціальним і національним станом рідного народу. Про це каже і сам поет у зверненні «Двоє слів читачеві»: «Поет -- це людина. Насамперед. А людина -- це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі».

Тема і ідея України проходить крізь усю його поезію. Чи поет каже про свою дружину й сина, про себе й свою самоту й німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, про життя і смерть, -- завжди і скрізь, названа чи не названа, стоїть за цим постать утраченої батьківщини -- і в пляні особистому утраченої, і в пляні національному. Україна -- це трунок, що сп'яняє поета й робить його одержимим, і це трутизна, що вбиває його тіло й дух і веде до загибелі -- За стодалями вітчизна, перестрашене пташа, то мій трунок і трутизна, нею витліла душа -- трутизна ще й тому, що країна й народ отруєні тим, що інший поет-в'язень і засланець називав московською блекотою, -- Україно! Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодії… Цільність його патріотизму вражає. За кожним помислом, за кожним образом -- Україна… Відірваність від рідної землі тільки посилила відчуття синівського зв'язку з рідною землею. Вона -- найбільша його святиня, його духовний порятунок.

О земле втрачена, явися

Бодай у зболеному сні,

і лазурово простелися,

і душу порятуй мені.

Україною поет жив, марив і снив на чужині. Ця любов була головним змістом його життя. Навіть у похмурих північних пейзажах Василеви бачилася Україна. Невеличкий вірш «На колимськім морозі калина…» є тому переконливим доказом. Калина зацвіла і на чужій землі, але рудими слізьми:

На колимські морозі калина

Зацвітає рудими слізьми.

Неосяжна осонцена днина,

І собором дзвінким Україна

Написалась на мурах тюрми…

Навіть за тюремними мурами бачить її стужілий за Україною поет в образі дзвінкого собору (символ духовності). Є в доробку Стуса ще один вражаючий спогад-пейзаж -- поле синє, як льон: Україна бачиться поетові в синьому мареві. Вірш так і називається «У цьому полі синьому, як льон…» Але що це за синє поле? Це не льон цвіте -- воно ж бо і синє, як льон. Тоді що? Волошки? Мабуть, ні -- скільки ж тих волошок у полі… Це просто якийсь казковий образ рідної, прекрасної землі, оповитої чарівним синім кольором.І ось ввижається поетові на цьому полі синьому, як льон, де він сам -- один, сто тіней, сто чорних тіней (символ небезпеки, загрози). Вони ростуть… У душу ліричного героя закрадаються страх, сумнів і думка «вдатися до втечі». Та це лише хвилинне вагання:

Вистояти. Вистояти. Ні -- стояти.

Тільки тут. У цьому полі, що

наче льон. І власної неволі

спізнати тут, на рідній

чужині.

І він вистояв…

Доля України завжди була одним із головних мотивів усіх видатних українських письменників. Також доля України, її минуле, сучасне і майбутнє -- лейтмотив творчості українських поетів XX ст. Ця тема була, залишається і буде залишатися актуальною. Але зрозуміло, що кожний поет має своє бачення України. Український поети люблять свою рідну землю, з великою повагою ставляться до неї, але зображує її кожний по-різному.

Розділ 4. Остання збірка Василя Стуса «Птах душі»

Остання поетична збірка Василя Стуса «Птах душі» творилася поетом під час другого ув'язнення, її склали три сотні віршів. Написане за ніч під час щоранішнього ретельного трусу відбиралося в автора, якому заборонялося писати. Але він, незважаючи ні на що, писав, перекладав. Як свідчать Євген Сверстюк, Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, «до останку залишались з ним найближчі -- Ґете, Рільке».

На вимогу поета повернути твори, йому відповідали, що все спалено.

Михайлина Коцюбинська про збірку «Птах душі»: «Коли я думаю про долю спадщини Стуса, про цілісну характеристику його як поета, мені завжди хочеться повторити свій образ, використаний в одній статті: я говорила, про те, що поезія Стуса - це дерево з обрубаною біля верхівки кроною. Адже останні його вірші, а саме збірка, яку він сам назвав «Птах душі», власне, залишилася за ґратами.

Цю збірку, цей зошит, бачив, тримав у руках і слухав деякі твори з нього Василь Овсієнко. Це єдина людина, яка мала дотичність до цієї збірки, крім автора. Що далі сталося з нею, невідомо. Казали родичам, що все знищено; але люди, які знаються на цій кухні каґебістській, думають, що, можливо, [вона] ще десь лежить у сховищах, в архівах, до сьогоднішнього дня.

Але, поки ми не маємо реального текстового матеріялу, говорити абсолютно точно про характер цих творів, про цей завершальний етап творчости Стуса, звичайно, важко - говорити про сучасність його, традиційність, новаторство і так далі.

Її нема - не знаю, мабуть вона втрачена назавжди. Але я на кінець повторюся, що, справді, оцей заключний акорд творчости Стуса - він розмитий. Але я думаю, що це просто якийсь вищий етап, вищий щабель основних домінант стилістики Стуса. І, звичайно, це свідчить про безнастанний розвиток, про безнастанну еволюцію поета. І знову-таки - ну що ж, - маємо дерево з обтятою кроною. Але це дерево - воно живе нашими очима, перед нашим розумом, ми знаємо і любимо це слово поетичне» [8, с.17-28].

Висновки

В результаті роботи ми прийшли до таких висновків:

Аналіз доби й умов, за яких самовизначався В.Стус і творилася його поезія, засвідчує, що в цій сфері криються вельми важливі «коди» та «ключі» для адекватного потрактування як особистості поета, так і його творчості. Поезія В.Стуса відтворює еволюційний розвиток митця, підноситься ним до рівня світобачення, до роздуму ліричного героя про сутність особистісного начала, про сенс і призначення людського буття в світі тоталітаризму.

Лірика поета характеризує етапи становлення особистості в нормах християнської моралі з урахуванням етичних, естетичних цінностей. Гуманістичний ідеал сприяє формуванню цілісної натури. Авторські роздуми сформовані на буттєвій проблематиці.

Збірки В. Стуса «Зимові дерева» та «Веселий цвинтар» наскрізь пронизані екзистенційними мотивами. Саме проблеми, порушені поетом у цих збірках, свідчать про моральну та духовну еволюцію поета. Саме у творах цих збірок перед нами постає митець з усталеними поглядами на світ, із власною філософією оцінки людського життя. Але якщо у цих збірках світогляд В. Стуса лише формується, то у наступній його збірці «Палімпсести» він є уже повністю сформованим. «Палімпсести» нагадують історію життя людини, яка втратила усе людяне, яка прагне віднайти себе, віднайти своє призначення в світі. Поет торкається проблеми життя і смерті, вибору й боротьби за власну незалежність людини, її моральної відповідальності за скоєне зло у світі. Можливо тому й ця збірка за мистецькою силою та значенням в українській культурі є однією з найкращих книг XX ст. З реакції на світ виникає бажання поета виокремити себе із аморфної маси тогочасного суспільства, довести, що він - людина мисляча, індивід, особистість. Турбота про стан буття і спосіб життя, вболівання за долю і майбутнє України вирізняють поета із середньостатистичної маси.

Список використаних джерел

Баран Г. Мовостиль віршованої молитви В.Стуса // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2008. - № 1. - С. 100-104.

Віват Г. Дерева-символи в поетичних творах В.Стуса // Українська література в загальноосвітній школі. - 2004. - № 2. - С. 34-37.

Віват Г. Лірика В.Стуса: роль духовного виміру // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2007. - № 2. - С. 36-38.

Гармаш Г. Червоне і чорне: поезія доля Василя Стуса // Слово і час.-1991.-№5.

Жулинський М. Г. Із книги «Із забуття -- в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)». Київ: Дніпро, 1990.

Івашко В. Міф про В. Стуса як дзеркало шістдесятників // Світовид. - 1994. - № 3. - С. 42-51.

Іщенко Є. Містичні переживання в поезії В.Стуса // Дивослово. - 2004. - № 8. - С. 53-57.

Коцюбинська М. Василь Стус у контексті сьогоднішньої культурної ситуації // Слово і час. -- 1998. -- № 6. -- С. 17-28.

Соловей Е. Проблема автентичності буття // Соловей Е. Українська філософська лірика. - К., 1999. - С. 253-290.

Стус В. Твори: У 9-ти т. - К.,1998.

Стус Д. Життя і творчість. - К.: Фотовідеосервіс, 1992. - 87 с.

Цилінко Т. Поетика творів В.Стуса // Визвольний шлях. - 2002. - № 1. - С. 97-102.

Шевельов Ю. Трунок і трутизна // Українське слово: Хрестоматія української літератури та критики XX ст..-К., 1994.-Кн.3.

Размещено на Allbest.ru

...