Л. Українка - вічна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Леся Українка - тендітна жінка з великим серцем, в якому поєдналися патріотизм, любов до рідного краю, занепокоєність жіночою долею, боротьба за свободу народу, лірика кохання і безмежна жага до життя. Саме вона започаткувала в українській літературі новий тип героя. Її ідеал -- сильна (емоціями, волею, інтелектом) особистість, яка шукає розв'язання найгостріших духовних проблем життя. Її ідеал -- це рух, активність, чин, ризик, порив сягнути недосяжного верхів'я. Поетеса розглядала визволення і розквіт нації не як засіб, а як мету.

Її творчість проймає культ героїв і героїзму. Відтак любові пасивної, усе прощальної вона не приймає, натомість обстоює любов активну , караючу, її «любов ненависті»

Все її життя було пронизане тугою співчуття до рідного народу , боротьбою за свободу і за власне життя. За словами сучасників Леся сповідувала християнське милосердя. Була чутливою в біді і скруті.

Якщо познайомитись з біографіями хоча б деяких митців, одразу розумієш: що об'єднує чи не усіх діячів мистецтва -- непроста доля і непростий внутрішній світ. Насправді, люди мистецтва дуже рідко бувають гармонійними внутрішні й прості у спілкуванні. Можливо, саме це внутрішнє напруження і стає поштовхом до творчості, до розвитку, до самовдосконалення. Бувають письменники, які пишуть настільки досконалі твори, що їм можна дозволяти собі певні диватства: внутрішню суперечливість, людські слабкості. Бувають такі люди, що мають не одну їхню вдачу, насправді героїчне життя (не високими вчинками, а повсякденною силою духу) цим людям можна вибачити якісь невдачі у професійному житті. Бувають люди, які до глибини душі вражають і своїми діями, і своїм внутрішнім світом. Саме такою видається мені Леся Українка.

Хтось із тогочасних українських письменників сказав, що в українській літературі того періоду є тільки один справжній чоловік -- і це Леся Українка. Як будь-якому жарті, у цій фразі є тільки частка жарту. Усе ж інше -- правда. Л. Українка своїм життєвим шляхом і своєю творчістю спростовує тезу про «слабкість». Не легко знайти в українській і світовій літературі приклад такої сили духу, яку мала ця жінка. Я досі дивуюся, як цій людині вдалося сумістити нежіночу вдачу, справжню жіночність (принаймні із текстів та фотознімків судячи) по при талант.

І Леся Українка, видатна українська поетеса, із дитинства мріяла стати …піаністкою. Вона бачила у музиці усе своє життя. Але музика стала для нею недосяжною. Маючи важку хворобу, яка переслідувала авторку ледь не з дитинства. Напевно, втратити мрію -- вже достатній привід зламатися і зневіритись. Чи привід шукати далі, удосконалюватись, боротись? Це та ситуація, коли особистий вибір людини зрештою, що до того, чи зневірилася б у житті ця молода дівчина, чи продовжила б шукати?) приніс неоціненно багато у культуру цілого народу. Музика була життям молодої дівчини. Коли мрія стала недосяжною, життя стало музикою.

Іноді, читаючи вірші Лесі Українки, особливо це стосується любовної та пейзажної лірики, мені вчуваються внутрішні мелодії текстів… насправді тексти звучать не тільки в звичайному розумінні поетичної ритміки, а й звучать іншою мелодією, дійсно схожою на справжні ноти.

Не тільки краса лірики, не тільки сила духу письменниці робить її гідною письменницею. Хоча й цього було б більш ніж достатньо. Леся Українка -- людина Пересічної освіченості. Вона чи не перша вивела українську літературу за межі національного контексту: вона переспівала у своїх творах мотиви європейської літератури (зокрема образ Дон Жуана). Але переспівала на свій лад. Леся Українка перша заговорила про особливе місце жінки, особливу роль жінки, право жінки. На творчість, на самореалізанію, на силу. Особливо ж зреалізувала це право на силу так, як, мабуть, ніхто до неї і довгі роки не згадував. Увесь життєвий й творчий шлях Лесі Українки видається мені втіленням якоїсь неземної жіночної сили -- сили слова, музики, людського духу. Сили боротися, не здаватися, сили боротися мудро, а не жорстоко. Сили боротися не тільки з ворогом, а й із внутрішньою слабкістю. Своєю ж.

Творчий спадок Лесі Українки неоціненний: філософська, соціальна, пейзажна, інтимна лірика, драми, переклади… Але мені здається, письменниця залишила ще одну спадщину, окрім творчої, яку не всі помічають, не всі говорять про неї, і не спадщина власного прикладу, власної мудрості. Коли жінка стає сильною, вбачаючи всю красу і ніжність жінки. Або навіть не «стає сильною», бо це якось особово, а робить себе сильною.

І проблеми, поставлені авторкою у її творчості, є вічними й глибинними. Кожен повинен знайти відповідь для себе. Питання, як виховати у собі внутрішню силу - так само вічне. Його так само кожен має вирішити для себе сам. Але життєвий шлях Лесі Українки -- неоціненний приклад вирішення цього питання.

Лесю Українку називають у народі дочкою Прометея, бо вона пройнялася творчістю Тараса Григоровича Шевченка і понесла далі естафету правди, добра і людяності. Її лірика сповнена глибокої пристрасті, ніжної задушевності, щирої любові до рідної землі, навколишньої природи, до свого нескореного народу. українка лісова пісня поетеса

Драма-феєрія "Лісова пісня" -- це надзвичайний твір Лесі Українки -- видатної української поетеси, письменниці, філософа, драматурга. У цьому творі простежується багатство думки, поетичність образів та гармонічна єдність реальності та фантазії. В "Лісовій пісні" Леся Українка ставить та намагається вирішити вічні питання: життя й смерті, кохання та ненависті, вірності і зради, пошуку правди, справедливості.

Однак у драмі-феєрії є дещо таке, то сьогодні звучить особливо гостро -- це трагічна тема відносин людини з природою. Головні герої "Лісової пісні" -- це представники людства та природи. Лукаш -- простий селянин, представник людського світу. Мавка -- дитина природи, лісова дівчина, яка закохується в Лукаша та йде до нього жити, залишаючи ліс, в якому пройшло все її життя, йде до нього, незважаючи на те що вся природа проти цього. Її дідусь Лісовик попереджає Мавку, що люди жорстокі, погано ставляться до природи, що вони ніколи не зможуть прийняти її за свою.

Але Мавка, попри всі відмови, пішла жити до Лукаша та зазнала там лише нещастя, труднощі, горе. Велику роль у "Лісовій пісні" відіграє природа. Ліс "реагує" на всі переживання Мавки, на її душевний стан. Мавці добре, і ліс прокидається, на деревах розпускаються бруньки; Мавці тяжко від розлуки з Лукашем, і "...все покривається протяглим сумним вовчим виттям... Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною пустиною, а далі по узліссі снується розтріпаний морок".

Ліс, з одного боку,-- всеперемагаючий природний початок, і ліс,-- крихкий беззахисний світ, який немов кричить; "Захисти мене, не чіпай мене! Збережи мене!" У творі ліс -- це джерело творчості, краси. Не даремно дядько Лев так старанно береже старого дуба-велетня, навіть відмовляється його продати купцям. За повагу до природи, доброту, щирість його любить Мавка, поважає Лісовик:

То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,

а він нам приятель...

Люблю старого. Таж якби не він,

давно б уже не стало сього дуба.

Лісові жителі по-різному ставляться до людей. Русалка їх просто ненавидить:

...Ой, ті люди

з-під стріх солом'яних!

Я їх не зношу.

Я їх топлю...

Лісовик же, хоч і не має такої неприязні, знає, що серед людей бувають і гарні, але все ж таки попереджає Мавку:

...Минай людські стежки, дитино,

бо там не ходить воля,-- там жура

тягар свій носить. Обминай їх, доню:

раз тільки ступиш -- і пропала воля!

Та Мавка його не слухає, вона зачарована грою Лукаша. Вона вірить, що всі люди такі ж гарні, добрі, відкриті, ласкаві, як Лукаш. Лукаш теж закохується у Мавку, але цьому коханню не судилося бути щасливим, бо Мавка -- лісова дівчина, а Лукаш -- людина.

Дядько Лев високо цінить природу, шанує її, як Мавка. Він навіть померти хоче у лісі під старим дубом:

... Як буду вмирати, то прийду, як звір, до лісу,-- отут під дубом хай і поховають...

У цьому творі Леся Українка говорить про те, що людина і природа -- це єдине ціле, що людина повинна дбати про навколишній світ. Сьогодні, коли відроджується наша культура, духовність, наша мова, "Лісова пісня" потрібна читачеві. Вона безкрайня, як безмежна природа, поезія та краса.

Поетична творчість Лесі Українки стала своєрідним висвітленням гідного начала в людині, її прагнення до боротьби проти жорстокості та свавілля можновладців. Наче кинуті в збайдужілі серця учасників цієї боротьбі іскри вогнища Прометея, її вірші запалювали серед людей вогонь нескореності долі, допомагали знайти єдиний вірний шлях в майбутнє, який приведе до кращого, вільного та незалежного життя.

Безсмертна творча спадщина Лесі Українки стала неоціненним внеском не тільки в українську літературу, а й культуру усього прогресивного людства. В українській поезії вона стала продовжувачкою, а точніше, спадкоємницею українського генія Т . Шевченка та вогненної поезії І. Франка. Ще один відомий митець української літератури М. Рильський вважав Лесю Українку «не тільки найбільшою жінкою-письменницею в світі, а й одним з найоригінальніших світових поетів».

Перші кроки талановитої української письменниці у чарівний світ літератури були схожі на весняне пробудження природи після довгого зимового сну. Вже в перших своїх поетичних збірках вона шукала свій естетичний ідеал. Яким повинен бути справжній митець, що він винен принести людям, яке слово винен зронити? Вже тоді у рядках її віршів з'явилися і «безжалісні мечі», і «вогнисті блискавки», і багато інших, не менш яскравих порівнянь поетичних творів зі справжньою зброєю, потрібною у боротьбі проти поневолювачів українського народу. Леся Українка щиро вболівала через те, що не має можливості і сама зі зброєю в руках примкнути до лав борців за краще майбутнє рідної землі. Мабуть, тому увесь вогонь своєї душі вона вклала в слово - єдину доступну їй зброю:

«Тільки життя - за життя! Мріє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статися тілом пора».

Участь у визвольній боротьбі письменниця вбачала у служінні рідному народові через власний внесок у розвиток української літератури і культури. Вона була впевнена, що поет, у першу чергу, повинен бути лицарем та захисником скривджених і поневолених. Наприклад, у своїй поемі «Давня казка» Леся Українка каже:

«Не поет, хто забуває

Про страшні народні рани,

Щоб собі на вільні руки

Золоті надіти кайдани!»

Коли знайомишся з поетичної творчістю Лесі Українки, стає зрозумілим, що свій ідеал письменниця створювала на основі власних філософських поглядів та політичних переконань. Звідси її розуміння того, що справжня поезія - це велика сила, яка здатна допомогти знедоленим у боротьбі проти тиранії, здатна допомогти людині визначитися у вирі історичних шляхів та переплетінь доль. Своїм обов'язком Леся Українка вбачала «сіяти квіти на морозі» і доти поливати їх гіркими сльозами, доки не розтане лід зла і гніту, доки не зійдуть квіти щастя. Вона усе своє життя підіймала «на гору круту крем'яну» важкий камінь і робила це з усмішкою на вустах, усе життя шукала «зірку провідну, ясну владарку темних ночей», яка б освітила шлях українського народу до щастя. Вона була упевнена, що справжній митець повинен у будь-яких обставинах разом із народом переживати і страждання, і сум, і радість.

Размещено на Allbest.ru