Творчість Івана Франка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Творчість Івана Франка

«З вершин і низин» - найбільшої слави Франко зажив як поет. Він називав поезію "вогнем в одежі слова". Його доробку притаманні зображення найтонших відтінків інтимних переживань, скорбота, пафос, сміливість передбачень. Він використав величезний арсенал поетичних форм, засобів, прийомів, збагативши українську літературу світовим поетичним досвідом. На час виходу першої збірки "З вершин і низин" (Львів, 1887) Франко був уже відомим громадським діячем, знаним письменником і ученим, твори якого читали й перекладали в Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні.

І. Франко був відданим патріотом своєї землі, інтереси народу для нього були понад усе. Бачачи, що «кругом неправда і неволя, Народ замучений мовчить» (поема Т. Шевченка «Єретрик»), Каменяр створює чудові зразки політичної лірики. Із таких поезій складається збірка «З вершин і низин». Вона вийшла у світ у 1887 році, коли І. Франко був уже відомим прозаїком, а перші поезії збірки були написані ще в 1878 році, тобто у цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника, що свідчить про високу вимогливість автора до свого поетичного слова.

Збірка складається з шести розділів («Deprofundis», «Профілі і маски», «Сонети», «Галицькі образки» і т. д.). Перші чотири розділи поділяються на цикли. Назва першого розділу збірки -- «Deprofundis» («З глибини»), а останнього циклу цього розділу -- «Ехсеlsіоr!» («Вище!»). За назвами першого розділу збірки і його останнього циклу і названа ціла збірка -- «З вершин і низин». Перлинами політичної лірики.

І. Франка є вірші «На суді», «Беркут», «Sempertiro», «Багно гнилеє між країв Європи...» та інші. Після шевченківських закликів до боротьби не чути було такого прямого і нещадного засудження тогочасного суспільного ладу:

...дармоїдство тут.

З робучих рук ссе кров і піт;

За те, що тут з катедр, амвон.

Ллєсь темнота, не ясний світ;

За те, що ллєсь мільйонів кров.

По прихоті панів, царів;

За те, що люди людям тут.

Кати, боги, раби гірш псів. («На суді»).

В образі хижого птаха беркута, який п'є кров із слабших від себе, змальовано збірний образ всієї тогочасної зверхжорстокої системи гноблення. Але не довго вже царювати! Народна розплата наближається:

І все, що звесь беркут, полоще кров'ю рот,

Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє,--

Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.

Розділ «Галицькі образки» (вірші «В шинку», «Максим Цюник», «Галаган») -- які страшні художні документи! Змалювання народного животіння під панським чоботом у поезії «Гадки на межі» нагадує картини «Сну» («У всякого своя доля...») Т.Г. Шевченка:

...Он там За зорану межу б'єсь з Грицем Степан;

Там дід оре поле, старенький, як гриб,

I плаче за сином, що в Боснії згиб;

Там батько за сином з дрюком уганяєсь;

Там мачухи лютий проклін розлягаєсь...

У Франковій збірці «З вершин і низин» чується болючий стогін від соціальної неправди. Але і для подвижників на вівтар народного щастя, і для надломлених та зневірених вона однаково є священним бальзамом віри в перемогу світла над темрявою.

Поезія «Гімн» -- програмний твір не тільки збірки «З вершин і низин», а й усієї творчості І. Франка. У великих поетів серед безлічі геніальних творів є такі, де сказано найсокровенніше, де втілено погляди на життя і суспільний прогрес (для прикладу візьмемо «Заповіт» Т. Шевченка). До таких творів належить і поезія «Гімн» -- могутній вибух революційної думки і почуттів Каменяра. «Гімн» має спільні мотиви із такими творами як «Кавказ» та псалми Т. Шевченка, з вільнолюбним твором молодого О. Пушкіна «К Чаадаеву», з поемою М. Лєрмонтова «Демон», з творами М. Некрасова «Железная дорога», «Размышление у парадного подъезда», кінцівкою поеми «Кому на Руси житьхорошо». Поезія вперше була надрукована в польському журналі «Ргаса» в 1882 році.

Слово «гімн» походить з латинської мови, означає хвалебну пісню. Але не оди бундючним «добрим білим» царям, роям військових баталій співає Каменяр. Це пісня революційному духу, вічному прагненню народних мас до волі й незалежності. До речі, слово «революціонер» в дожовтневій класичній поезiї Франком уживається вперше. На зорі суспільного розвитку людина, виділившись з космічних апокаліпсисів та хаосу, почала прагнути справедливості -- ще від зародків формування її розуму. У суспільстві гнобителів і гноблених пригнічені люди, тисячі людей, поневолені народи виробили в собі дух правдоборства. Лилася безвинна кров, падали в Тартар часу деспотичні імперії, на зміну їм приходили інші, а «дух, що тіло рве до бою» жив у вічній боротьбі з багатоликим злом. Ця незламність духу перемін знайшла поетичне утвердження у вірші «Гімн».

Ні мури царських тюрем, ні бліді обличчя ведених на ешафот, ні надривне «Плі!» у людей не збороли того воістину революційного перетворювального духу, що з кожною грядущою хвилею «і протстується, й міцніє». Множиться рать борців, бо і як «голос сильний» з «Каменярів», так і втілення людської справедливості, рівності і братерства «словом сильним, мов трубою, міліони зве з собою». Звичайно, не в королівських палацах і золотоверхих замках та церквах витають революційні думки, а «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких, по місцях недолі й сліз». Далі рядки поезії виражають кредо революціонера: «Не ридать, а добувати». Хто ж такий цей «вічний революціонер»? У чому його сила? Сила його як вічного Добра в тому, що його підтримує як виразника своїх сподівань народ, котрий вистраждав і виробив у собі цей дух у довговіковій боротьбі з насильством і тиранією. Нехай тремтять кати! Як нестримний вулкан, як кара за знущання над народом та вчинені святотатства гряде грім революційного оновлення, провіщаючи тиранам невідворотну загибель:

Розвалилась зла руїна,

Покотилася лавина,

І де в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?

Письменник шукає свій суспільний ідеал не тільки в поезії. У кінці повісті І.Франка «Захар Беркут», як і в «Гімні», звучить свята віра в перемогу соціальної справедливості, без якої не може жити людина: «Давнє громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?».

У поезії вдало підкреслюють ставлення поета до сил реакції слова-образи: тортури, мури, війська муштровані, гармати лаштовані, шпіонське ремесло, пітьма поля, зла руїна . Дух правди показаний у постійному русі і всеоновленні (родився, розповився, йде, простується, міцніє, спішить, зве, не уступить, не дасть). Анафора «ні» у першій строфі ще більше підкреслює силу й міць бойового духу. Поезія написана чотиристопним хореєм, що надає маршового характеру творові, немовби посилює устремління «вічного революціонера» вперед, до світлої зорі прийдешнього. Франко наче передчуває майбутні переміни, що потрясуть світ. «І де в світі тая сила, щоб в бігу її спинила...» -- ставить риторичне запитання поет. Винесене в кінець вірша, воно звучить як нещадний вирок панівним класам тогочасного суспільства. Вселюдський образ титана-революціонера справив величезне враження і на сучасників, і на наступні покоління поетів (досить згадати знамените тичининське: «Вдарив революціонер -- захитався світ...»).

Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного відродження. Дві нерозлучні музи -- поезія і музика -- переплелись у ньому, щоб хвилювати серця наступних поколінь. Перший цикл збірки "З вершин і низин" -- "Веснянки", в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу.

Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, -- символом прагнень самого Франка і його однодумців.

Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини.

У циклі "Профілі і маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки.

Два розділи збірки написано сонетами. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, -- у вступному вірші ("Сонети -- се раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети".

У "Тюремних сонетах" перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас.

Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового "Кобзаря" це була найзначніша за змістом і формою поетична книга.

«Мій ізмарагд» Складається з розділів (II-IV): «Паренетікон», «Притчі», «Легенди». Три інші розділи - І «Поклони», V «По селах», VI «До Бразилії» мають цілком сучасний характер і в'яжуться з рештою справді тільки хіба спільним «моральним діапазоном і темпераментом» автора, інакше сказавши - одностію авторського «я». Перший розділ з тої частини - «Паренетікон» складається з коротких моральних приповідок - поучень (грецьке рбсбйнЭщ - поучую); на тридцяти малих сторінках подано тут 65 дрібних таких п'єс, що досить близько підходять до гном і афоризмів наших старих збірників. Деякі з них обробляють позичену, чужу тему, але більшість оригінальна або цілком оригінально оброблена. Найліпше удались ті власне, де вложена якась сучасна, суб'єктивна думка автора, або де гномічна тема вложена в якийсь поетичний образ; там, де автор передає готову, ходячу гадку, вона часом виглядає сухо, ба навіть банально. Обидва віршики наведені з категорії коротших, зібраних в числі сорок під загальним титулом: «Строфа». З ширших наведу, наприклад, отсі дві - з них перша, на мою думку, належить до більш, друга до менш вдатних:

Не треба забувати, що подібні гноми і поучения взагалі не належать до вдячних тем для поезії, тож тілько з признанням треба піднести, що поминувши ті менш вдатні п'єси, більшість їх зроблені справді гарно, дотепно і поетично. Відділ притч містить в собі дванадцять нумерів; переважна більшість їх переповідає готові притчі, переважно індійські; їх ряд начинав звісна, тілько раз переповіджена буддійська притча про життя (про подорожнього, що сховавсь у провалля від верблюда), вона віддана автором зручно, талановито. Подібний характер мають оповідання IV (про жіночу красу), V (про невірність приятелів), VIII (про правдиву вартість, індійська притча, трохи сухо переповіджена), XI і XII (про піст і смерть - на тему покори чоловіка перед Богом) - всі вони з повною вірністю, без домішки авторського суб'єктивізму передають різні теми з багатого, межинародного, вікового заносу, з властивим їм релігійним чи моралістичним світоглядом. Інші - коротенькі, де елемент фабули має значно меншу ролю, зближаються до п'єс паренетікона. Серед загального, повного віри і покори тону сього відділу вирізняеться своїм гірким скептицизмом «Притча про віру», що ставить знак запитання над глибокою проблемою людського життя:

Відділ легенд містить в собі 6 п'єс: дві давні легенди у властивім значенні того слова: талмудичне оповідання про ангелів-грішників («Арот і Марот») і легенда про вічне життя (особливо талановито, оригінально передана ся друга), потім дві коротенькі моральні анекдотки - «Указ проти голоду» й «Побіда», і дві травестії на агіографічні описі життя і мук святих: «Uncoeursimple» («Доместика» - «Susdomestica») і «Життя і страждання і спіймання і смерть і муки і прославлення преподобного Селедія».

Травестії сі знов вносять певний дисонанс в загальний тон збірочки; перша з них до того рішучо не удалась автору: пародія не досить тонка, деякі подробиці просто несмачні (хоч би й кінець), натомість друга - історія оселедця, призначеного «для пісних русинів», оброблена дуже делікатно й дотепно і не образить, правдоподібно, нічийого почуття; своїм тоном вона найбільше пригадує звісну, чудесну Бернсову історію «Джона - Ячменного зерна».

Переходимо до інших розділів. Маленький вступний розділ - «Поклони» має характер поетичної професії автора; перші п'ять п'єс навіяно національним і горожанським почуттям - вони в певній мірі служать відповіддю на ті нападки, яких зазнав автор торік від певної частини галицько-руської суспільності і преси за свою заяву в передмові до польського перекладу своїх оповідань, що він «не любить русинів», і працює для Русі «з песього обов'язку». Взагалі сі вступні вірші перейняті тужним почуттям резигнації і безрадісності сучасного українства. Приємним контрастом служить вірша «Декадент», друкована вперше в «Зорі» 1897 р., перейнята здоровим, бадьорним почуттям:

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох.

Мій поклик: праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог.

Дві останні вірші присвячені особистим почуттям; дуже удалася перша з них:

Поклін тобі, моя зів'яла квітко,

Моя розкішна, невідступна мріє,

Остатній сей поклін!… і т. д.

Відділ п'ятий - «По селах» містить два образки з сучасного сільського життя. Перший образок побутовий, genre [жанр], малює перед нами характерну фігуру сільського богатиря-лихваря Пазюка; оповідання писане легко, мальовничо, ядерно, але не витримує цілості: у Пазюка вкрадено гроші після того, як він показував сі гроші в корчмі, він думає на кума, що просив у нього позички, частував його тоді і з корчми відвів додому; Пазюк побивсь з кумом, заскаржив, кума взято до арешту, але цілком несподівано син Пазюка признається священику, що то він вкрав гроші, але вже звернув їх нерушени-ми, не витримавши поголоски по селу, що то через нього кум сидить в арешті. Фігура сього сина виступає цілком несподівано; крадіж його неумотивована, не відомо, як вона й сталася; не знати й звідки пішла по селу поголоска на молодого Пазюка, коли думали на кума. Взагалі оповідання, хоч яке реальне (взяте воно з дійсного життя), виглядає на невикінчене, без кінця. За всім тим поодинокі образки в нім дуже гарні, от хоч би й опись села і сільської хати на вступі:

Останній розділ - «До Бразилії» містить в собі п'ять п'єс, присвячені одному з найбільш пекучих питань сучасного галицького життя - еміграції; три з сих п'єс, і, на мою думку, найліпші, надрукував автор перед тим в І книжці нашого журналу. Найбільш сильне враження робить остання - «Лист із Бразилії». Як бачимо, зміст збірника дуже різнородний, навіть пістрявий, так що замір автора дати в сій книжочці щось більш-менш одноцільне, навіть в такій мірі, як се він зазначує в передмові, не зовсім удався. Той настрій, що автор відчував під час своєї слабості і сподівавсь передати в сій книжці - «ніжне чуття, бажання любити, дякувати когось, тулитися з довір'ям, як дитина до батька» (с. V), - відбився тільки на частині п'єс, уміщених в ній. Може, власне, через те, що до збірника увійшли п'єси, писані іншими часами, ся одноцільність настрою не додержана.

«Sempertiro». Перші “п'єси” “Sempertiro”, “Сонет” і “Моєму читачеві” об'єднані у своєрідний мистецький триптих апострофою до усіх учасників літературної комунікації: Поета, Пісні, Читача. Трансформованою аплікацією з латинізованого афоризму Гіппократа “Arslonga, vitabrevisest” починається філософська медитація “Життя коротке, та безмежна штука…”. Той, кого сама Леся Українка з незмінним пієтетом називала не інакше, як сherMaоtre (франц. дорогий учитель. - В.К.), раптом на вершині своєї слави відчув себе poлtasempertiro - скромним учнем повелительки Гелікона. Тепер він розкриває перед новоявленими адептами “зрадливої богині” психологічні механізми художнього процесу, коли, заворожений п'янкою магією слова, молодий поет потрапляє в “необнятий розмір” творчого екстазу і поривається в погоню за власною уявою, марно сподіваючись стати “майстром”, “паном тонів, і серць володарем, і владником мільйонів”. І. Франко розвіює запаморочливу атмосферу ейфорії новобранців Музи, хибне відчуття всесильного деміурга: “О, не дури себе ти, молодая ліро!”, “бо ж мистецтво у мистця вроджене як гін, що мистця охоплює і робить своїм інструментом. Пожадливе в ньому, зрештою, - це не він, людина-особистість, а твір мистецтва”.

У назву другого вірша І. Франко вкладав, очевидно, поняття не стільки твердої строфічної форми, скільки жанрової змістовності, адже урочистий, величавий тон сонета зріднює його з одою, дифірамбом, гімном. Елементи послання трапляються у вірші “Моєму читачеві”, де віртуальний адресат є рівноправним партнером автора у процесі ліричного спілкування. Але якщо поет назавжди залишається у межах власного хронотопу, то читач виконує роль узагальненого і відкритого в часі реципієнта, якому щоразу доводиться заново інтегруватися в конкретний художній текст. У структурі жанру, крім звернення і спонуки до дії, виділяється ще й побажання читачеві, якого І. Франко благословляє донести до свого скону “серце чисте й щиру душу” і не зазнати “сирітства духового”, найважчого карбу “непривітаного співця”.

Чотири ліричні мініатюри “Кождакичера в млі…”, “Дівчино, моя ти рибчино…”, “Ользі С.” і “О, розстроєна скрипка, розстроєна!..” поет об'єднав у цикл “Буркутські станси”. Усім творам притаманна чітка строфічність, де кожен окремий катрен виражає закінчену думку. Важливо, що “після читання кожної станси пропонується деяка зупинка, пауза, як би для обдумування сказаного”. Характерною ознакою стансів є медитативність, спокійна, плавна течія вірша та структурна мобільність, адже для цього жанру не існує ні тематичних, ні стильових обмежень. Справді, якщо в першому вірші-пейзажі поет закодовує власне душевне сум'яття у психологічно сумісні з його настроєм образи зажуреної карпатської природи, то другий твір, за словами А. Скоця, “розкриває причину страждань ліричного героя”.

Тут превалює вірш-заклик до коханої дівчини стати чудодійним талісманом у спільній “далекій мандрівці життя”. Третя поезія “Ользі С.” нагадує імпровізацію, альбомний вірш-комплімент або мадригал - короткий ліричний твір на тему кохання, який дихає “ніжністю, солодкістю, любов'ю”. Вишукану похвалу невідомій жінці І.Франко “одягає” в афористичні “шати”, позбуваючись так жанрової фривольності і делікатно ховаючи в них особисте ставлення до властительки альбому. Нарешті, четверта станса повертає нас у лоно мистецтва, до амбівалентного образу “розстроєної скрипки” - бренду музичного сурогату і печального символу поетичного безсилля. У прелюдії до незакінченої поеми “Лісова ідилія” щільно переплелися жанрові риси послання і літературного маніфесту. Посвята Миколі Вороному виявилася вдячним претекстом для товариської дискусії про два крила, дві функції поетичної творчості - земну і надземну, громадську й особисту.

Сам адресат неодноразово дякував авторові за “посвяту прекрасної “Лісової ідилії”: “За посланіє особлива Вам дяка. Воно енергічне, сильне, чесне, але…”; “За послання ще раз від серця дякую, воно гарне і в друку зробить користь для тих, хто занадто замилується в власних егоїстичних гризотах. Для мене воно миле й дороге тим, що виявляє Вашу щиру прихильність до мене, Вашого справді давнього друзяки і вірного ученика”. За отим сакраментальним “але”, що начебто розбігалося з Франковою концепцією “огню в одежі слова”, стояло сумірне бажання М. Вороного “бути лише цілим чоловіком”, повторене в його “Відповіді” до свого “учителя і друга”: “Моя девіза - йти за віком І бути цілим чоловіком”. Декларуючи власні погляди на роль мистецтва в житті народу, І. Франко, звичайно, не обмежував “сучасну пісню” суто утилітарними завданнями, а розглядав її насамперед у художній, естетичній площині, тим паче, що сам не раз забігав у “мрій квітчастую країну”. А загострена реакція на відомий заклик літературного побратима зумовлена резонним побоюванням за долю молодої української поезії, яку метр намагався застерегти від спокуси потонути в тумані “рожевих пестощів” і в океані “містичних візій”.

До циклу “Нові співомовки” увійшли вірші, яким поет намагався надати гумористично-сатиричного забарвлення, запозичивши жанрову модель С. Руданського та звузивши її функціонування до коротких епічних анекдотів, “котрих сюжет взятий з уст народу і прибраний в легеньку, сказати б можна, куцу форму народної коломийки”. Оцінюючи віршовані гуморески “студента медицини”, І. Франко наголошував, що “тут автор наш виявив усі добрі і слабі прикмети свого таланту: незвичайне майстерство форми і народної мови, живість і простоту вислову, делікатний гумор, котрий, мов погідний добродушний усміх, розлитий над усіма тими творами, але заразом недостачу ширшого філософічного погляду на життя людське і народне і невелику творчу спосібність при живій фантазії, зверненій радше на мініатюрування дрібних фактів, ніж на оживлення і обхоплення широких дійових чи життєвих горизонтів”. Власне, у своїх “нових співомовках” поет хотів створити ідеальний жанр українського фабльо, надати йому “ширшого”, ніж у С. Руданського, “філософічного погляду” та “широких дійових” і “життєвих горизонтів”. Тому його цикл здебільшого спроектований на тогочасні суспільні відносини і має виразне політичне спрямування (“ЦехмістрКупер'ян”, “Сучасна приказка”, “Майстер Свирид”, “Як там у небі?”). Навіть вірш “Що за диво?”, який виглядає наче невинна філологічна забава, теж почасти відгукується злободенністю змісту.

Поезія “Притичина” вперше була опублікована під заголовком “З Буркутських пісень” в альманасі М. Вороного “З-над хмар і з долин” (1903) і, мабуть, найкраще відповідала первісному ще авторському розумінню “співомовки”, у якій поєднувалися елементи витонченого гумору, легкої грайливості та серйозності естетичного наміру. Цікаво, що саме цим твором “друзяка давній” у приватному листі до І. Франка “оборонявся” від його “горожанських” закидів: “І коли поет в своїх мріях занесе нас від сієї брудоти кудись над хмари, заколише наше роздратовання, наш біль, хоча б він навіть нічого не казав про ідеали, а дав би хоч таку ідилічну картину, як в “Буркутських піснях” (“Мамцю, мамцю…”), - хіба ж не повинні ми йому сказати “спасибі”. Однак “Притичина” хіба що за настроєвістю близька до буколічних жанрів, бо у спонтанному ліричному монолозі закоханої юнки проглядає перша психодрама непорочної молодої душі.

Поезія “Трагедія артистки” випадково “приблукала” до “нових співомовок”, адже спочатку вона увійшла до “вісниківської” серії “На старі теми” з епіграфом “Солов?ивеселымипеснимисв?тпов?дают”. У цьому творі на тлі річного календарного циклу (весна, літо, осінь, зима) найпомітніше виявляються ознаки балади з елементами містицизму. Події відбуваються на старій віллі під гаєм, де вдень і вночі, “не вгаваючи, співає панна Ванда” під звуки цитри монотонну пісеньку “Бодай ся когут знудив!”. Вірогідна лірична ситуація з плином часу перетворюється в неправдоподібну історію загадкової співачки, що знала лишень єдиний набридливий мотив: “Цідрім-цім-цім! Цідрім-цім-цім!”. Чотири живописні краєвиди одного і того ж локусу в усі пори року змінюються диким, непривабним пейзажем “заклятого місця”, де щоночі марудиться дух міфічної артистки.

Різножанрові узори малював І. Франко в циклі “На старі теми”. Незважаючи на спільну типологічну матрицю (“Слово о полку Ігоревім” або біблійні псалми), у кожному творі є власна домінанта змістоформи. Вірш-заклик “Чи не добре б нам, брати, зачати…” має характерну ораторську інтонацію і виповнений численними риторичними фігурами. Внутрішні рефлексії тут вириваються назовні, зливаючись у ліричне “ми”, що репрезентує цілу українську суспільність, яку поет прагне позбавити давньої “коромоли”. Інвокативна поезія “Ти знов літаєш надо мною, галко…” - це своєрідна апострофа автора до своєї смерті, що нависла над ним в образі галки, непроханої гості з половецького степу. У невеликій віршованій легенді “Крик серед півночі в якімсь глухім околі…” поета зв'язують з минувшиною вже не особистісні переживання, а болісні роздуми над трагічною долею рідного краю, де в могилі спить “давно забута рать”, “все плем'я соколине”, марно дожидаючи нового “співака походу степового”.

Пекуча дихотомія “минулого - сучасного” яскраво проявляється також у вірші-розміркуванні “І досі нам сниться…”, у якому І. Франко проводить гіпотетичний моніторинг занепаду української державності, шукаючи першопричини у фатальній поразці русичів “на р?ц?Каял?, у Дону великого”. Міф блакитного Дону, його далекої води так і залишився символом недосяжної “мрії-свободи”, трансформувавшись в образ упокореного духу, бурлацької, наймитської долі Ігоревих нащадків. В історіософській медитації “Де не лилися ви в нашій бувальщині…” поет ідентифікує історію України з віковими жіночими стражданнями, тисячолітніми слізьми, що виливалися в невмирущих сумовитих піснях. Як справедливо зазначає М. Ткачук, “архетипова модель матері-пісні, берегині духовності і продовжувача роду, безсмертя нації стає особливо значущою в художній картині світу Франка”. Героїчні сторінки вітчизняної минувшини оживають у вірші “Вийшла в поле руська сила…”, який належить до ситуативної лірики. Автор послідовно вмонтовує у текст рефрен-аплікацію зі “Слова о полку Ігоревім”: “А лисиці в полі брешуть” (“Лисицыбрешутъ на черленыящиты”), що відлунює упродовж усього твору - ліричної ретроспекції української історії.

У другій групі “старих тем” переважають ремінісценції релігійних пісень біблійного царя Давида. Проте замість духовних віршів поет складає власні псалми з оригінальним змістом. Вірш “Блаженний муж, що йде на суд неправих…” заперечує філософію пасивного “старозавітного” героя, який “в законі Господа любується й розмишляє о законі його день і ніч!” [Псалом 1, 1]. “Блаженний муж” І. Франка доповнює образ “цілого чоловіка”, який всупереч несприятливим обставинам твердо виявляє своє “я”, постійно дотримуючись раз і назавжди обраного кредо “semperidem”: “Против рожна перти, Против хвиль плисти…”.

Давня схильність поета до “полеміки” зі Святим Письмом проявилася і у переспіві 14-го псалму “Говорить дурень в серці своїм…”. Замість канонічної тези “Безумний говорить в серці своїм: нема Бога” автор пропонує цілком протилежне судження “Говорить дурень в серці своїм: “Єсть Бог і єсть він Богом моїм!”, розгортаючи його у металогічну сповідь ліричного персонажа. Альтернативною до 35-го (36-го) псалму є також поезія “Вже ж твоя святая воля…”, де І. Франко з неприхованою іронією коментує хвалебну оду пророка, розвінчуючи його концепцію раю: “Справедливість твоя, як високі гори, суди твої, як глибінь велика; ти, Господи, спасаєш людей і скотину” [Псалом 36, 6]. Адже у такому разі всепрощення заслуговують “скоти в людськім тілі”, усі, хто в земному житті свідомо завдавав непоправної кривди ближньому. Суттєво змінює поет і головну ідею 136-го (137-го) псалма у вірші “На ріці вавілонській - і я там сидів…”, що “вирізняється витонченим психологізмом і глибиною соціально-психологічного аналізу, а також усебічним розвитком теми рабства, яка розглядається у сфері духовного життя нації”. До того ж, тут прочитується ще й тема іншого полону - єгипетського, що знайде своє логічне вивершення у поемі “Мойсей”. Загалом ставлення літературознавців до псалму як ліричного жанру неоднозначне. Якщо М. Бондар зараховує його до медитативно-зображальної лірики, то І. Бетко вважає, що “визначення “псалом” не є строго жанровим, оскільки не розкриває чітко окресленого змісту”. Щоправда, ще у “Псалтирі” можна виокремити гімн, молитву, пророцтво, плач, інвективу тощо. Тому не дивно, що жанрова дифузія проникла і в новотвори, які об'єднує в родинну псалмову групу не тільки спільне походження, а й особливий старозавітний дух, характерний для більшості переспівів.

У поезії “Антошкові П. (АзъПокой)” І. Франко, як і в літа своєї молодості, знову звертається до Першого Послання святого Апостола Павла до коринтян (“Коли мовами людськими глаголю й ангельськими, любови ж не маю, то став ся я як мідь дзвіняча і бубенгудячий”; 1 Кор. 13, 1), яке лягло колись в основу вірша “Любов” (1875). Цього разу дещо модифікований епіграф висвічує асоціативні зв'язки між біблійним текстом і “мовознавчим” пасквілем москвофіла А. Петрушевича, чиї погляди поет аргументовано й дотепно розвінчує в жанрі посланні, де переплелися різностильові лінії, нарочито панібратський тон і висока духовна напруга.

Форма звертання до абстрактного і конкретного адресата, і до себе самого також, переважає в циклі “Із книги Кааф”. Такі твори власне і належать до інвокативної лірики, у якій перша особа, тобто ліричне “я”, посідає окремий пункт у позатекстовому просторі, поступаючись своїм місцем ліричному “ти” - DuLyrik. Однак, перебуваючи на маргінесі ліричної ситуації, ліричне “я”, що часто ідентифікується з образом автора, стає, можливо, й активниішм чинником впливу на адресата, оскільки виступає досвідченим проповідником чи поважним ментором. У віршах-закликах “Поете, тям, на шляху життьовому…” і “Гуманний будь, і хай твоя гуманність…” автор передає власні інтенції, переживання, рефлексії фіктивному герою - своєму ж художньому віддзеркаленню. Усі його настанови усвідомлені, він сам їх пережив, а тому мають категоричний, пророчий характер. Поет веде свого героя тими тернистими стежками, на яких уже побував сам, тільки застерігає його від ілюзій у пошуках “перлини-щастя”, від надмірної довірливості у світі “бляг і брехень”. Він майстерно володіє мистецтвом красномовства: спочатку нанизує в анафори звертання і ключове слово з імперативами (“поете, тям…”, “гуманний будь…”), а потім чергує різні дієслівні форми, уникаючи інтонаційної монотонності. Особливе місце в композиції обох творів займають численні імперативи, які притягують до себе семантичні сполуки, що виражають головний зміст поезії.

У психологічній студії “Ти йдеш у вишукано-скромнім строї…” головним суб'єктом ліричної ситуації стає самодостатнє ліричне “ти”, що вирізьблюється у пластичний портрет двадцятивосьмилітньої дівчини, яка “весну молодості вже найкращу пустила мимо”. У цьому творі немає спонукальних дієслів, відсутні поклики, властиві інвокативній ліриці. Поет глибоко проникає у внутрішній світ своєї героїні, відкриває його насамперед для неї самої, безжально, може, навіть жорстоко зриваючи заслону з її прихованих еротичних бажань.

У посланні “Ф. Р.” поряд з формою DuLyrik з'являється авторське “я”, що активно впливає на ліричну ситуацію, моделюючи то біблійну алюзію чи форму благословення, то інтимні зізнання або імперативні поради. Цей вірш цікавий ще й тим, що І. Франко вплітає у структуру тексту рольову вставку із сластолюбного монологу александрійської блудниці, готової розділити своє ложе з усіма, “хто пристрасті пожежею згорає”. Образ єгиптянки Марії, перенесений з далекого минулого, стає ідеалом розкутого, вільного кохання, і поет закликає таємничу адресатку поринути у світ “любовних мрій” за прикладом легендарної грішниці. Ліричне видіння визначає жанрову домінанту однієї із найтрагічніших Франкових поезій “Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…”. Цим твором Є. Маланюк закінчував свою статтю “Франко незнаний”, зауваживши, що “сам текст його розповість більше за цілу монографію”. Експозиція вірша чітко окреслює час, місце та обставини події, психологічне підґрунтя глибокої душевної паузи. Глухої, холодної ночі поет обсервує власне нутро, вільне від думок, чуття і болю, схоже на нерухомий “гнилий ставок в гущавині”.

Моторошна рефлексія, що виникає в надрах втомленого мозку, переходить у не менш страхітливі галюцинаційні химери, які “матеріалізуються” в образах “втоплеників з болотного дна” - “невроджених дітей”, “невиспіваних співів”, нереалізованих творчих задумів. Важко сказати, наскільки “справжнім” було Франкове видиво, а скільки в ньому виявилося художньої фантазії, близької до сюрреалістичних візій. Однак умовно-фантастичний діалог автора зі своїми утопленими “дітьми”, “скрученими головами” надто натуралістичний для поетичної вигадки, а тому окремі його риси виявилися, очевидно, саме у вигляді нічних примар, тобто відбулася характерна для сновидь трансформація думок чи бажань у пластичні конкретні образи.

Важкий патопсихологічний стан та апокрифічні алюзії нав'язали І. Франкові інше ліричне видіння - “Як голова болить! Пожовклі карти…”, де переважають жанрові елементи легенди. Б. Тихолоз небезпідставно вважає цей твір “лірично-філософською медитацією”. Основний фантасмагоричний сюжет “страшної історії”, прочитаної “у власнім серці”, викристалізовується на тлі галюцинаційного “хаосу” і випливає з неймовірно дикої пригоди святого Матвія у місті людожерів, зафіксованої на сторінках старого рукопису. Природне вкраплення одного тексту в інший породжує нову естетичну реальність, що отримавши початковий імпульс, продовжує життя апокрифа у площині самоаналізу ліричного героя, а доля Христового учня у країні канібалів трансформується в долю “проскрибованого” поета-апостола на рідній і такій чужій для нього землі. Мотив рокованого на смерть в'язня, який три дні чекає свого часу в “сумній темниці” і сподівається на спасителя, викликав асоціативну реакцію Лесі Українки, і на легенду вона відповіла легендою: “Ні, справді, здається мені, що в тих легендах багато правди. І я думаю, що, коли по наказу тавматургів: “Встань і йди!” - мертві і хворі люди справді вставали і йшли, то, певне, вони не були мертві і такі хворі, як здавалось. І хто марить для себе про таке чудо, то чи не єсть то якесь несвідоме почуття, що йому справді досить тільки почути слова: “Встань і вийди!”, щоб встати і вийти? Коли так, то нащо ждати “барки з Чорномор'я”?.. Нащо вичікувати тії кабалістичні “три дні”, а не вийти зараз таки в перший день, ледве сторожа хоч трошки одхилить двері?”. Далеким відгомоном цього міфу стала казка “Про велета” (1913).

Це був останній вірш Лесі Українки, який разом з двома іншими поезіями увійшов до триптиха, опублікованого в ювілейному збірнику “Привіт Іванові Франкові в сорокалітє його письменської праці. 1874-1914” (1916). І хоч поетеса застерігала, що вона не шукає у художніх творах автобіографії, та все ж, можливо, найглибше із сучасників зрозуміла страшний суб'єктивізм тих вражаючих карток “Із дневника”. Якщо М. Мочульський сприймав ті нічні візії, “немов краплі вечірньої роси”, що “сповняють серце правдивою, естетичною розкішшю”, як всього лише “декорацію”, “предмет”, щоб “видобути з нього стан душі”, то Леся Українка перестраждала разом з поетом, бо “чула виразно”, як плакала його душа, “що втратила діти свої”.

На відміну від автопсихологічної, вокативної лірики “днів журби” з її елегійною жанровою модальністю, у збірці “Sempertiro” основні параметри структурування ґрунтуються переважно на дискурсі ліричного “я” з ліричним “ти”. Однак найчастіше будуються ситуації звернення до адресата, а внутрішні, глибоко суб'єктивні переживання виходять у наративний “простір”, що зумовлює відповідну жанрову парадигму. Тому формотворчу сутність Франкової “семпертірівської” лірики визначають інвокативні різновиди послання, вірша-заклику, апострофи, вірша-діалогу, які, зрештою, співіснують поряд із іншими жанрами. Сюжетна канва “співомовок” та “старих тем” витворює медитативно-зображальні жанрові моделі, серед яких вирізняються політично забарвлені віршовані гуморески та контроверсійні неканонічні псалми. А особистісні, трагедійні рефлексії сублімуються в сугестивні форми ліричного видіння.

франко поезія література ліричний

Размещено на Allbest.ru