Модифікація жанру антиутопії в сучасному британському романі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

У ХХ ст. значного поширення в літературі набуло явище антиутопії. У цьому жанрі різними авторами була створена ціла низка творів. Для їх повноцінного аналізу потрібно перш за все з'ясувати жанрові особливості антиутопії. Літературознавча енциклопедія Ю.І. Коваліва визначає антиутопію як альтернативне фантомному прогресизму зображення в художній літературі небезпечних наслідків, пов'язаних із безвідповідальним, іноді злочинним експериментуванням над людством задля його «поліпшення», застосування ілюзорних, зовні принадних соціальних, педагогічних ідеалів.

Антиутопія є прямим антонімом утопії, але водночас і тісно пов'язана з нею, адже є її, так званим, побічним ефектом. В утопічних працях автори втілювали своє бачення про найліпший устрій держави. Ці твори вплинули на формування соціалістичних поглядів, живлених теоріями Сен-Сімона, К. Маркса, В. Леніна і спонукали до їх реалізації, яка перетворювалася на катастрофу у світових масштабах.

В антиутопії, як правило, зображується криза історичної надії, оголошується безглуздою революційна боротьба, підкреслюється неможливість знищення соціального зла, наука і техніка розглядаються не як сила, що сприяє вирішенню глобальних проблем і побудові справедливого соціального порядку, а як ворожий культурі засіб поневолення людини.

Історичний процес у антиутопії ділиться на два відрізка - до здійснення ідеалу і після. Між ними - катастрофа, революція або інший розрив наступності. Звідси особливий тип хронотопу в антиутопії: локалізація подій в часі та просторі. Усі події відбуваються після перевороту, війни, катастрофи, революції і т.д. й у якомусь певному, обмеженому від решти світу місці. У антиутопії «кінець історії» є точкою відліку, початком.

Першим твором, що частково відповідав поліжанровій специфіці антиутопії вважають «Левіафан» (1651) Т. Гоббса - трактат про розбудову потворного суспільства, в якому було спрофановано біблійні принципи. Такі мотиви характерні для алегоричної сатири «Байка про бджоли, або Приватні пороки - загальна вигода» (1714) Б. Мандевіля, який критикував у ній ідейні побудови Т. Мора і Т. Кампанелли. Надалі антиутопічні мотиви прослідковуються у 3 та 4 книгах «Мандри Гуллівера» Дж. Свіфта, «Записки із запілля», «Біси» Ф. Достоєвського, «Замах на міражі» В. Тендрякова). Наприкінці ХІХ ст., з розвитком у літературі жанру наукової фантастики, з'являються романи-попередження («Іруон» С. Батлера, «Машина часу» Г. Веллса, «У нас це неможливо» С. Льюїса, «Легша за абетку» Дж.Р. Кіплінга, «Ми» Є. Замятіна, «Чевенгур» А. Платонова, «О, дивний новий світ» Хакслі тощо).

Саме з роману Хакслі бере свій початок жанрова традиція антиутопії, котра отримала розвиток в книгах Дж. Орвелла та інших прозаїків 40-50-х р. ХХ ст. З-під його пера виникла гнітюча картина суспільства технократії, для якого прогрес прирівнюється до повної відмови від духовності та придушення всього індивідуального в ім'я соціальної стабільності, матеріального благополуччя й стандарту. В подіях, перенесених на багато років вперед , в Америку «ери Форда», вчувається відлуння переживань, які охоплювали самого Хакслі, а саме зростаюча байдужість держави до особистості та послаблення етичних норм, що створювало сприятливі умови для тоталітарного режиму.

Після утвердження тоталітарних фашистських та комуністичних режимів, що зумовили деградацію людства, за умов вірогідної атомної та екологічної катастрофи антиутопія набула особливої актуальності: «Звірина ферма», «1984» Дж. Орвелла. Твори Орвелла, що частіш за все ґрунтуються безпосередньо на особистому досвіді автора, мають наскрізний мотив «історичної кризи», від якої в умовах ХХ ст. залежна кожна нація і кожна особистість, що наївно намагається абстрагуватися від трагічної історії, обравши для себе кредо консерватизму і непричетності. Програмним для Орвелла стало есе «В череві кита» (1940), де він пропонує переосмислення біблійного міфу, у якому жертва пророка Іони намагається спокутувати провину за бурю, що розбушувалась. В Орвелла черево кита стає притулком для тих, хто змирився з божевіллям «доби, коли свобода думки вважається смертним гріхом». Саме такі настрої отримують свій відгук у творі «1984».

У новітній літературі ХХІ ст. жанр антиутопії не втрачає своєї актуальності. Орієнтація літератури на молодіжну аудиторію спричинила появу молодіжної антиутопії. Її репрезентують такі бестселери, як «Голодні ігри» Сюзанни Коллінз і «Той, що біжить лабіринтом» Джеймса Дешнера. Яскравим прикладом сучасної антиутопії є роман Кадзуо Ісіґуро «Не відпускай мене». Дія відбувається в антиутопічній Великобританії XX століття, де люди клонуються для створення живих донорів органів для трансплантації. У своєму романі Ісігуро зображує світ відчуження, населений героями, що відчувають страх та невпевненість у собі. Хибне сприйняття дійсності, що притаманні як окремим персонажам, так і суспільству в цілому, приводять до трагічних наслідків.

Наскрізним у всіх антиутопічних творах є конфлікт держава-особистість. Державний апарат розглядається як механізм, що прагне скорити собі уже людство і перетворити його на бездумну, безініціативну сіру масу. Якщо у системі трапляється якийсь збій, тобто людина, що мислить інакше, його намагаються зразу ліквідувати. Якщо ти не такий, як решта, тобі не вижити у цьому суспільстві. Державі, що прагне безапеляційно керувати своїми громадянами не потрібні люди з власним поглядом на речі.

У кожного з трьох авторів, як у Хакслі і Орвелла, так і у Ісігуро, неминуче присутній мотив всемогутньої держави і пригніченої нею людини.

Герої Хакслі живуть у «дивному, новому світі» майбутнього, де існує лише одна держава, суспільство якої є суспільством консюмеризму. Бога не існує, про нього знають лише деякі люди, і то з книжок, які заборонені для решти. Замість нього Великим Творцем для цих філістерів виступає Генрі Форд. Людей, ніби машини, виробляють на заводах. Призначення і доля кожного з них розписані наперед. Люди-альфи створені, аби займати високі посади, люди-епсилони, аби виконувати найбруднішу роботу. І кожен з них щасливий виконувати свою функцію в суспільстві. Адже гарувати на державу значно приємніше, коли ти був для цього створений і це закладено в тобі генетично, чи не так?

Спільне у всіх каст одне, вони всі живуть за шаблоном, нав'язаним державою і не мають нічого проти. На їх думку, держава піклується про них, їм не знайомі такі аспекти людського буття, як хвороби, старіння. Вони звільнені від бідності, горя і зла. Будь-яка психологічна проблема вирішується з допомогою легкого-наркотику, соми. Це, власне, ще один важіль влади, який керує людьми.

На Землі ще залишились люди, які думають інакше. Вони живуть поза суспільством в резерваціях. Їх називають дикунами. Один з таких, на ім'я Джон потрапляє до цивілізованого світу і стає там справжньою сенсацією. Його світ - цілковита протилежність світу, де він опинився. Він намагається пізнати його, призвичаїтися, знаходить друзів, закохується. Але його первісні бачення йдуть всупереч сучасному устрою. Він стає маргіналом у цьому суспільстві. Його спроби довести людям абсурдність та нікчемність їх рабського існування провалюються. В решті-решт держава ламає його особистість, він здається і кінчає життя самогубством.

Герой Хакслі вимагає права на нещастя: на «старість, каліцтво, безсилля; права на сифіліс і рак, права на недоїдання; права на вошивість і тиф». антиутопічний літературний поліжанровий

У всіх смілива, рішуча жінка, подруга героя, вільно чи мимоволі веде його до заколоту і загибелі. Скрізь герої фізично і духовно гинуть.

Утопія - літературний жанр, в якому йдеться про вигадку, нездійсненну мрію. Іноді розглядається як різновид наукової фантастики, в якому піддана критиці сучасність. Їй протиставляється ілюзорна вигадка. Р. Дарендорф відзначає, що спільнота утопії застигає в непорушності, їй невідомий перехідний етап, розвиток, еволюція, внутрішні конфлікти відсутні. Людина втрачає свою сутність.

Джордж Орвелл. Книга мемуарів про пережите на фронті «Homage to Catalonia», 1937 була відкинута англійським видавцем В. Голланцем, котрий вимагав вилучення згадок про терор та свавілля республіканців, адже тоді вважалося, що перед обличчям фашистської агресії будь-які вислови, що кидають тінь на соціалізм та його форпост-СССР, недопустимі. У воєнні роки Орвелл був коментатором Бі-бі-сі, щоденно готуючи програми, що стосувались широкого кола політичних та культурних тем.

Тоталітаризм у ньому трактується як небезпека, що загрожує усьому людству, а реальні історичні події 20ст. отримують лише часткове висвітлення. В цьому соціальному устрої панує принцип повного нівелювання індивідуальності, адже людина повинна належати режиму повністю, навіть у найінтимніших аспектах свого існування, а самі навіть натяки на нестандартне мислення чи поведінку визнаються злочинними. Таким чином виникає нація фанатиків, безмежно відданих диктатору на ім'я «Старший Брат». Їй характерна абсолютна ідентичність думок, вчинків та переживань. Історія, яка може ставати на заваді цьому устрою, замінюється доктриною «змінного минулого». Вигадуються версії, що влаштовують владу на даний момент і водночас здатні за необхідності радикально трансформуватися, крок за кроком знищуючи поняття історичної пам'яті. Мова, що здатна вказувати на індивідуальність мовця, замінюється «новоязом», що зводить спілкування до сухої офіційності. Навіть теоретична можливість незгоди поступово викорінюється шляхом знищення індивідуальності.

У романі простежується також ряд паралелей або навіть запозичень з творчості попередників Оруелла - перш за все, роману-антиутопії Євгенія Замятіна «Ми» (Благодійник - Старший Брат; Єдина Держава - Океанія; операція по видаленню з мозку центру фантазії - промивка мізків).

Філософсько-історичний контекст творчості Оруелла виявляє себе в загальному для всіх його романів ліричному відступі - роздумах про феномен пам'яті і її зв'язку з мисленням і уявою. Більше всіх особистих бід і негараздів героїв Орвелла мучить проблема глибоко філософська: в якому часі вони живуть, чи є у них і у світу взагалі реальна, жива зв'язок часів - історія? Причому за цим стоїть не близька нам сьогодні проповідь історичної пам'ятливості (хоча є і вона), але саме філософія пам'яті - невтомний, нещадний аналіз загадкових відносин особистості з часом.

Як зазначається поруч дослідників, тоталітарний кошмар «1984» представлено як повна реалізація якоїсь квазіраціональной філософської системи. На роль Великого Інквізитора цього суспільства письменником обраний інтелектуал 0'Брайен: його розум і тонкість визнає скептик і вільнодумець Уїнстон. Поєднуючи фізичні тортури з витонченою софістикою, 0'Брайен ставить і вирішує суто інтелектуальну задачу-перебудову свідомості. У підвалах Міністерства Любові він веде зі своєю жертвою «високочолі» діалоги - метафізичні, філософські, богословські. Те, чого він добивається від Сміта - всепоглинаючої любові до Великого Брату, формулюється не як сліпа відданість, а як «єдність слова, почуття і вчинку», як філософський постулат ідеальної розумової і стабільності, символізовану чином світу без тіней - яскраво освітленого катівні. До цього явища незастосовні прийняті соціально-економічні категорії. Що це: неофашизм, капіталізм, соціалізм? Намагаючись засвоїти новий страшний досвід людства, Оруелл відкидає ці категорії. Англійська критик А. Казин зазначає: «Для Оруелла, як і для утопічних реформаторів і ідеалістів XIX ст., Соціалізм був не економічною, а моральною проблемою»

Наука і технічний прогрес служать лише знаряддям контролю, управління і придушення. Тотальна сатира Оруелла вражає всі інститути тоталітарної держави: ідеологію партійні гасла свідчать: війна - це мир, свобода - це рабство, незнання - сила); економіку (народ, крім членів Внутрішньої партії, голодує, введені талони на тютюн і шоколад); науку (історія суспільства нескінченно переписується і прикрашається, втім, географії пощастить не більше - йде безперервна війна за переділ територій); правосуддя (за жителями Океанії шпигує «поліція думок», а за «мислепреступленіе» або «ліцепреступленіе» засуджений може бути не тільки покалічений морально або фізично, а й навіть «розпорошений»).

«1984» - це екстраполяція сучасних Оруеллу політичних процесів на середньострокову перспективу. І не тільки політичних, а й психологічних, духовних ... Стан перманентної війни виявляється вкрай зручним для еліт трьох протиборчих наддержав: Євразії, Остазія, Океанії. Торгуючи страхом можна виправдовувати власну некомпетентність, узурпацію влади, «закрутити гайки» всередині країни, ліквідувати навіть видимість демократії, встановивши тоталітаризм.

«Недоторканною особистості», «рівних можливостей», «невидимої руки ринку», «свободи підприємництва», «свободи слова» як і інших буржуазних свобод, немає і в помині. Світ ніби повернувся назад, в період до буржуазних революцій. Є «нове середньовіччя», є станове, навіть кастовий поділ суспільства. Нагорі всемогутня каста партійців. У підставі соціальної піраміди каста «недоторканних» - протоку. Проли - роботяги, що створюють матеріальні цінності. Проли - гарматне м'ясо.

Проли не вміють думати і аналізувати. Проли, не люди - стадо. Проли випали з історії. Проли не становлять небезпеки для існуючого порядку. Вчасно поставити корм. Забезпечити низькопробними видовищами. «Проли нижче підозр». Проли не можуть дозріти для протесту. Бунт протоку буде пригнічений так само, як сказилися тварини в зоопарку. «Проли і тварини вільні».

Оруелл досяг успіху в зображенні інструментів і технологій насильства над людьми, дебілізації, обдурення, расчеловечивания мас. Саме мас, оскільки людей, особистостей немає, все «обстріжени одним нумером», стандартизовані, уніфіковані до декількох видів однорідної маси (відповідно до тієї чи іншої кастою).

Особливо вражають так звані «двохвилинка ненависті». Колективне божевілля, транс, «самогіпноз». Ритмічні похитування. На екрані нескінченні колони ворогів. Нещадні особи. Залізна хода. Ворог непереможний. Ти беззахисний. Поразка неминуча. Тваринний жах охоплює все єство. Крупним планом позамежна жорстокість ворога. Фізіологічні, до деталей, до волосків. І на цьому інфернальному тлі лідери ворога віщають про миролюбність.

Обов'язкова для всіх доктрина «рухомого минулого». «Пам'ять злочинна, коли вона вірна істині, а минулого не існує, за вирахуванням того, яким воно сконструйоване на даний момент». Що зробив мислепреступленіе прирікає себе на забуття. Його ім'я викреслювали зі списків, згадки про діяння стираються, сам факт існування людини заперечується. Людина як би «скасовується», або, як прийнято говорити в Океанії, «розпорошується».

«Історія - політика, перекинута в минуле» (М.Н. Покровский). Щодня величезна «Міністерство правди» трактує - тасує факти, підганяючи під потреби верхів. Міністерство правди. «У міністерства правди патрулювали охоронці в чорній формі, схожі на горил і збройні суглобистими кийками». Чи не в брову, а в око. Міністерство правди - міністерство брехні. «Війна - це мир». Це у Оруелла. А у нас помудрёнее - «миротворча» або «антитерористична» операція. Немає нічого достовірного, абсолютного, все змінюється з калейдоскопічною швидкістю. Біле - чорне, чорне - біле. Герой - покидьок. Покидьок - герой.

«Хто керує минулим - той керує майбутнім; хто керує сьогоденням, той керує минулим ». Потрібна всього навсього безперервний ланцюг перемог над власною пам'яттю. Це називається «підкорення дійсності» або «двозначність».

Ще про «телекрани». Він все-таки відрізняється від телевізора. Вимкнути телекрани - значить продемонструвати свою неблагонадійність, які можуть бути наслідки ми вже знаємо. Телекрани не тільки «рупор» партії, а й «очей» її. Через встановлені всюди телекрани, як наглядач за укладеним через вічко, партія, «великий брат», завжди «дивляться на тебе», точніше, за тобою. Людина, що відає, що він постійно знаходиться «під ковпаком» не може розслабитися, побути самим собою. «Завжди бути в масці» - доля, доля нещасного. Скоро ця маска намертво приростає до шкіри. Наші камери відеоспостереження і навіть стільникові телефони з різними «вбудованими» розумними штучками подвійного призначення, поки ще не перевершили «телекрани». Може бути, і не перевершили.

У партії, «великого брата» є ще два найпотужніших інструменту маніпуляції людиною. Перший - секс. Фрейд, пам'ятається, вчив, що мистецтво, політика, спорт, взагалі культура - є сублімація, перетворена форма задоволення статевого інстинкту. Партійці, найпотужнішим «Над - Я», різними єзуїтсько-пуританськими табу закріпачили-забили статевої інстинкт. «Убили любов», «порвали мрію» і направили жадання і еротизм на схиляння перед партією, на службу їй. Партія отримала контроль над людиною цілком, з усіма його потрухами. Сім'я стала атавізмом і практично померла. Прості, особистісні, емоційні відносини і прихильності були знищені разом з особистістю.

Нарешті, саме глибинне, підступне зброю расчеловечивания людини - слово. Партія знищує мову старий: «старояз», нав'язує мову примітивний, як у Еллочки-Людоедочка - «новояз». Слово страшна сила. Словом можна вбити і воскресити. Слово - свідомість - влада. Цитати з роману Джорджа Орвелла «1984» - про кожну з вершин цього трикутника окремо, і про всю тріаді у взаємозв'язку.

Новояз - штучна псевдомова, спричинена тоталітарними режимами, призначена для су суворої регламентації життя контрольованого суспільства, коли. Наприклад, вбивство називають ліквідацією. Йдеться про так звану «ідеологію ангсоцу», за якої «руйнування мови» обґрунтовувалося потребою редукції мислення, мовлення мусило «мінімально прив'язуватися до свідомості» тощо. Мовна деградація полягала у точному формулюванні дозволених висловлень й усуненні недозволених. Домінування двозначних евфемізмів, клішованих ідіом, надмір абревіатур та засилля абстрактних понять («ізмів») притаманне різновиду Н - словнику А (мінімум лексем для буденного слововживання майже без синонімів, використання словотвірних гнізд за рахунок позбавлених значення коренів), В (відсутність політично нейтральних слів, застосування так званих «ласкавих слів»), С (сукупність вузькоспеціалізованих понять за відсутності загальнонаукового термінологічного апарату). Поняття, запроваджене англійським письменником Дж Орвеллом. Він розкрив сутність типового для тоталітарних систем дискурсу, який ілюструє зумовленість мислення не природними лінгвологічними процесами, а штучними соціальними чинниками.

«Утопії страшні тим, що вони збуваються», - писав М. Бердяєв. Антиутопія тісно пов'язана з утопією - «задумом порятунку світу власною волею людини» (З. Франк) згідно з її ідеалами. Вона є її логічним розвитком і формально також може бути віднесена до цього напрямку. Однак, якщо класична утопія концентрується на демонстрації позитивних рис описаного в творі суспільного устрою, то антиутопія прагне виявити його негативні риси.

Принциповою відмінністю цих двох протилежних напрямів є те, що важливою особливістю утопії є її статичність, в той час як для антиутопії характерні спроби розглянути можливості розвитку описаних соціальних устроїв (як правило - в сторону наростання негативних тенденцій, що нерідко призводить до кризи і обвалу). Таким чином, антиутопія працює зазвичай з більш складними соціальними моделями. Виходячи з цього можна сказати, що там, де закінчується утопія, починається антиутопія.

Антиутопія не знає меж. У кінцевому висновку можна констатувати, що цей жанр постійно еволюціонує, так би мовити, йде в ногу з часом. Людина пише про те, що її турбує. Тому жанр антиутопії розвивається згідно з ключовою ідеєю певної доби. Якщо до другої половини ХХ ст. головним різновидом жанру була соціальна антиутопія, то після подій Другої світової війни до неї додалися такі види, як гротескно-сатирична, філософсько-психологічна та інтелектуально-іронічна. Роман-антиутопія спровокував виникнення таких своїх різновидів, як роман-пародія, роман-метафора, роман-енциклопедія, роман-детектив.

Усвідомлення людиною негативних наслідків своєї діяльності - науково-технічного прогресу, урбанізації, надмірного використання природних ресурсів, озброєного протистояння і т.д. спричинило появу нових моделей антиутопії: екологічної, технологічної, політичної.

У літературі ХХІ століття до основних, принципових антиутопічних мотивів, таких як протистояння особистості і держави, підкорення людини системою, значення родини, ролі мистецтва і науки в житті людини, пошуку стабільності та свободи, додаються також і нові, зумовлені сучасним соціумом. До таких можна віднести проблему клонування, донорства, залежності людини від віртуального світу, світу симулякрів.

Жанру антиутопії притаманна дуже важлива риса - гіперболізація. Це жанр-попередження, який прогнозує нам безрадісне майбутнє і змушує задуматися над тим, як ми живемо. В. Чаликова висловилася про антиутопію та її авторів так: «Якщо ми не дожили до майбутнього, яке вони описували, то цим ми завдячуємо їм. Якщо ж ми все-таки прийдемо до цього, то будемо змушені визнати, що знали, куди йдемо».

Размещено на Allbest.ru