Антитеза як основний принцип побудови роману В. Гюго "Собор Паризької Богоматері"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Антитеза як основний принцип побудови роману В. Гюго «Собор Паризької Богоматері»

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ДЕТАЛЬНИЙ РОЗГЛЯД ПОБУДОВИ РОМАНУ «СОБОР ПАРИЖСЬКОЇ БОГОМАТЕРІ»

1.1 Роман В. Гюго «Собор Паризької Богоматері» - шедевр романтичного твору

1.2 Сюжетна основа роману В. Гюго «Собор Паризької богоматері»

1.3 Антитеза як основний принцип змалювання образів роману

РОЗДІЛ 2. СТАВЛЕННЯ ДО ГЕРОЇВ СОБОРУ ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ

2.1 Образ Собору Паризької Богоматері

2.2 Есмеральда. Трагічна доля дівчини в романі В. Гюго

2.3 Квазімодо. Тяжка доля народного героя в романі

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Славетний представник французького романтизму, поет, драматург, романiст Вiктор Марi Гюго написав багато чудових творiв. Сам Гюго стверджував, що людство пройшло три етапи розвитку. Перший - первiсний, коли людина милується величчю Всесвiту. З цим Гюго пов'язує лiрику. Другий етап - античний, коли починається соцiальна iсторiя людства. З цим перiодом Гюго пов'язує епос. Третій етап - християнська ера. З ним, на думку Гюго, пов'язана драма.

Гюго написав такі твори, як «Собор Паризької Богоматерi», «Знедоленi», «Трудiвники моря», «Людина, яка сміється», «Дев'яносто третiй рік» тощо.

1831 року Гюго написав визначний твiр «Собор Паризької Богоматерi». Дiя відбувається в ХV столiттi. Завданням письменника-патрiота було створити величезний епос, присвячений нацiональнiй культурi французького народу. Тому так багато мiсця автор вiдводить опису пам'ятникiв середньовiчної архiтектури i насамперед Собору Паризької Богоматері, бiля якого розгораються подiї роману.

Сюжет роману, як i трактування окремих образiв, глибоко романтичний. Оповiдь розгортається динамiчно i драматично. Гюго використовує гротеск і антитезу. А також гiперболу i емфазу в епiзодах зустрiчi божевiльної мешканки Щурячої нори iз загубленою дочкою бiля пiднiжжя шибеницi, на якiй та повинна загинути, в епiзодi смертi Фролло, якого скинув дзвонар з висоти Собору; в епiзодi, де описано скелет Есмеральди, знайдений в обiймах другого скелету з кривим спинним хребтом у склепi Монфокона.

Мотиви, якi покладено в основу сюжету, пiдкреслюють романтичний характер твору: це чисте кохання потворного дзвонаря Квазімодо до прекрасної вуличної танцiвницi Есмеральди, злочинна пристрасть архiдиякона Клода Фролло, яка призводить до трагiчної загибелi Есмеральди. Образ Есмеральди - улюбленої героїнi народу - втiлив у собi в романтичнiй формi чудовi риси народного характеру. В основi мотивiв роману знаходиться контраст прекрасного й потворного, свiтла й темряви як Квазімодо, так i Клода Фролло - романтичнi узагальнення.

Мета курсової роботи: дослідити використання антитези, як основного художнього засобу у романі Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері».

Завдання курсової роботи: дослідити походження та значення явища антитези, його використання в романі В. Гюго;

Об'єктом дослідження курсової роботи є антитеза, як основний художній засіб.

Предметом дослідження є роман В. Гюго «Собор Паризької Богоматері».

Гіпотезу даного курсового дослідження можна сформулювати наступним чином: «Гротеск і антитеза в романі «Собор Паризької Богоматері» є основними принципами побудови роману.

Методологічну і методичну основу дослідження становлять сучасні теорії літературознавства.

Дослідження здійснене на основі системного підходу з використанням таких методів: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація. Практичне значення курсової роботи полягає у можливості наукового використання результатів дослідження. Результати дослідження можуть бути використані при викладанні навчальних дисциплін «Літературознавство», «Історія зарубіжної літератури» та ін. Головні завдання курсової роботи обумовили її структуру. Робота складається із вступу, двох розділів, висновків і списку використаної літератури, котрі займають 34 сторінки. Список використаної літератури складається з 16 джерел.

РОЗДІЛ 1. ДЕТАЛЬНИЙ РОЗГЛЯД ПОБУДОВИ РОМАНУ «СОБОР ПАРИЖСЬКОЇ БОГОМАТЕРІ»

1.1 Роман «Собор Паризької Богоматері» - шедевр світової літератури

Роман «Собор Паризької Богоматері» - це шедевр романтичного твору не тільки в творчості великого французького письменника, а й в усій світовій літературі. Цей твір ось уже більше півтора століття із захопленням читається у всіх кінцях землі.

Роман «Собор Паризької Богоматері» був написаний Віктором Гюго під час Липневої революції, в 1831році. Історичні події не могли не зробити важливого впливу на світогляд художника. Звертаючись до історії, письменник не ставив перед собою цілі вивчити історичні процеси, їх закономірність, прослідити історичний розвиток характерів.

Роман вражає багатством і динамічністю дій. Створюється враження, що автор переносить читача з одного світу в абсолютно інший. Так гучну тишу собору раптово змінюватиме шум Гревської площі, де кипить життя, де так чудно з'єднуються жорстокість і веселість, трагічне і смішне. Але всі нитки дій неодмінно зводяться до собору, який і є головним героєм. Він управляє долею кожного, навіть другорядного персонажа.[6]

Тема конфлікту любові і ненависті, краса і потворність, а так само проблема «відторгнутих суспільством» людей, виникнення і втрата нових ідей - все це дотепер залишається актуальним, непідвладним часу...

Головним ідейно-композиційним стрижнем роману є любов циганки Есмеральди до двох героїв: архідиякона Клода Фролло і дзвонаря собору Квазімодо. Ця любов виявляє два характери. Персонаж Клода Фролло викликає співчуття, жалість. Слід сказати, що життя у цієї людини не склалося із самого початку: мрія виявилася роздавленою обставинами. Собор став його будинком, місцем, де молода людина залишила душу і пристрасть. Так вийшло, що відчуття, які, як йому здавалося, були поховані у минулому, захопили його. Він починає боротися з своєю пристрастю, але програє. У самому романі «Собор Паризької Богоматері» виділяється безліч сюжетних ліній. Але найбільш трагічний момент гри долями людей.

Затворниця Ролландової башти - Гудула, ненавидячи циганів, оскільки ті вкрали її дитину, проклинає Есмеральду, а у фіналі жінка впізнає у своєму заклятому ворогу втрачене дитя. Дочка гине на очах у матері.

Нарешті, потрібно відзначити майстерність в зображенні масових народних сцен: представлення містерії, життя «Двору Чудес», події на Гревській площі.

Тяжіючи в своїй філософській концепції до ідеалістичних узагальнень, Віктор Гюго зумів у своєму романі передати колорит тієї епохи, до якої він звернувся. [10]

1.2 Сюжетна основа роману

«На початку січня 1831 року Гюго завершив роботу над «Собором Паризької Богоматері». Цей роман він написав за шість місяців, представив рукопис в останній термін, призначений видавцем Госліном. В дійсності йому потрібно було тільки все записати і системазувати, а матеріал він збирав три роки; він прочитав багато історичних праць, хронік, грамот, вивчав Париж часів Людовіка ХІ, оглядав те, що збереглося від старих будинків тої епохи. І головне, він докладно знав собор, його таємничі камерні коморки, старовинні і сучасні документи. В цьому романі він надіявся, що все буде історично точним: обставини, люди, мова. «Між іншим не це важливо в книзі. Якщо є в ній позитиви, то завдяки тому, що вона плід уяви, причуди і фантазії...» Насправді, якщо ерудиція автора була цілком реальна, то персонажі роману здаються нереальними. Архідиякон Клод Фролло - чудовище, Квазімодо, потворний великоголовий карлик, - один із гротескних образів, які були в уяві Гюго; Есмеральда - швидше всього видіння, ніж жінка».[14]

Роман створювався в період підготовки і під час Липневої революції 1830 року, але Гюго звертається до подій ХV століття. Чому? Безумовно він наслідує принцип Скотта: від історії до сучасності і обирає ХV ст. невипадково. ХV ст. у Франції пройшло у боротьбі між старим і новим, між Середньовіччям і Ренесансом. Показуючи зміни у суспільстві на прикладі долі вигаданих особистостей Гюго звертається до скотівської моделі історичного роману, але інтерпретує її по-своєму. Його романтизм називають «живописним», і не випадковим. Гюго - знавець Середньовіччя, знавець старого Парижу, його архітектури, його побуту. Він показує Париж з висоти польоту птахів, розповідає про історію міста, і особливо зосереджує увагу на духовному центрі середньовічного Парижу, на Соборі Паризької Богоматері, який народ будував віками, і який колись, до появи друкарства висловлював його душу. Тому головним персонажем роману є Собор, вічний і нерухомий. Це не просто величезна споруда на острові Сіте, яка об'єднує Париж університетський і Париж буржуазний, це - жива істота, яка спостерігає життя Клода Фролло, Есмеральди, Квазімодо, і скоріш за все, ставиться до них байдуже. Собор втілює вічний закон «ананке», вічний закон необхідності смерті одного і народження іншого. Невипадково грецьке слово є накреслене невідомою рукою на стіні однієї з його веж.[3]

Романтичне мистецтво створює не типові, буденні, а надзвичайні образи. Гюго розумів Шекспіра у романтичному дусі і зосередив увагу на такій якості його образності, як універсальність. Універсальні образи поєднують у собі конкретику і величезне узагальнення, за ними стоїть певна філософська проблема, яка віками не втрачає своєї актуальності. Такими є образи Дон Кіхота, Гамлета, Макбета, короля Ліра. Такими є образи роману Гюго. Романтики намагалися творити образи, які б далеко виходили за кордони сучасного життя. Вони творили індивідуальну міфологію на рівні міфології античної, або християнської, і будь-яку міфологію сприймали як абсолютну правду. Клод Фролло втілює середньовічне нехтування усім земним. Це талановита людина, але людина викривлена. Гюго доводить: нехтування людським, тілесним, природним породжує зло. Пристрасть Фролло до Есмеральди не має нічого загального із любов'ю, в тому числі із любов'ю християнською.

Клод Фролло - злочинець, але і нещасна людина, жертва трагічного і жорстокого ставлення до реального світу, яким грішило Середньовіччя. Есмеральда - циганка [правда тільки за вихованням] і француженка [за походженням]. ЇЇ унікальна краса звела з розуму Фролло, і він знищив її, тому що не міг зрозуміти і не міг привласнити. Есмеральда втілює ідеал Гюго. Це його суб'єктне, романтичне бачення свободи і краси, які завжди йдуть поряд. Гротесковий Квазімодо, потворний, розумово неповноцінний, неймовірно сильний фізично, усе життя знав тільки образи та жорстокість. І він відповідав жорстокістю на жорстокість. Навіть Фролло, який нібито виховав сироту, інакше, як з огидою на нещасного дивитися не може. Любов Квазімодо до Есмеральди є високою любов'ю до ренесансної Мадонни. Так Данте кохав Беатріче, так Петрарка ставився до Лаури. До зустрічі з Есмеральдою Квазімодо не знав, що в світі існує любов, краса і добро. Добрий вчинок дівчини із Двору Чудес став для Квазімодо «щиросердною подією», перевернув його життя. Квазімодо втілює авторське осмислення природи і долі народу, забитого й безправного, нерозумного і рабсько покірного. Але не завжди. До зустрічі з Есмеральдою життя Квазімодо проходило нібито у стані сну. Він бачив перед собою величезну споруду собору, служив їй і був її частиною. Тепер він побачив інше, і за це інше готовий віддати життя. Протест Квазімодо є протестом безсвідомим, жорстоким і навіть страшним. Але його важко звинувачувати, йому можна тільки співчувати, так Гюго засобами романтичного мистецтва висловлює власне ставлення до революційних подій.

В «Соборі Паризької Богоматері» Гюго, слідом за Скоттом, перевів історичних особистостей на рівень фону [ЛюдовикХІ, Гренгуар], а на авансцену виводить особистостей вигаданих [Фролло, Есмеральда, Квазімодо], але, на відміну від Скотта, Гюго малює не тьмяні почуття, а великі пристрасті, і згідно із власною теорією «концентрованого дзеркала», активно використовує контраст і гротеск. Есмеральда - не просто красива дівчина, вона є унікально вродливою, Квазімодо - не просто потвора, його вигляду люди боялися навіть тоді, коли він був немовлям. Концентрація протилежних рис, загострення пристрастей створюють могутній живописний ефект і роблять твір Гюго одним із найяскравіших в історії світової літератури.[5, 16]

1.3 Антитеза як основний принцип

За принципом контрасту, що властивий роману, на відміну від героїні та її матері, головний дзвонар Собору Квазімодо є втіленням людської потворності. Не випадково під час виборів «папи блазнів» юрба віддала перевагу над всіма претендентами саме йому. Він досяг того «ідеалу гротесковості, який у збудженій оргією уяві створила юрба...». Уявіть собі «чотиригранного носа, цього підковоподібного рота, маленького, майже прикритого рудою щетинистою бровою лівого ока, тоді як праве зовсім зникало під величезною бородавкою, кривих тут і там повиламлюваних зубів... потріскану губу, на якій звисав, немов бивень слона, зуб...». До цього ще й слід додати «якусь суміш злоби, здивування і смутку» в усьому виразі його обличчя. І це була не гримаса, як у інших претендентів на звання «папи блазнів», що надавалось щороку найогиднішому. Він «увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудою щетиною, між плечима - здоровенний горб... дивовижна будова стегон і ніг, настільки вигнутих, що вони сходилися тільки в колінах і були схожі на два серпи, з'єднані ручками; широкі ступні, потворні руки».[2]

І от такий блазень закохався в неземну красуню Есмеральду. Вперше він доторкнувся цього прекрасного тіла, викрадаючи її для Клода Фролло, вдруге - вихопивши її з рук ката і давши їй притулок у соборі, де годував її та розмовляв до неї, хоча й не чув її мови [бо був глухий], милуючись нею та охороняючи її; втретє він доторкнувся до неї, вже мертвої, в королівському склепі, де знайшли його через півтора-два роки «два скелети, з яких один стискав другий в обіймах. Один скелет був жіночий... Другий скелет, який міцно обнімав перший, був скелет мужчини. Помітили, що спинний хребет його був скривлений, голова глибоко сиділа між лопаток...». Тепер вони були вже рівні в певному розумінні.[11]

На відміну від тваринної Клодової, ця пристрасть Квазімодо була людська. Тверезо оцінюючи свою зовнішність, він не втрачав розуму [як архідиякон], а жив своїм почуттям духовно, і це знаходило відбиток на його обличчі та поведінці, що можна побачити в низці епізодів. Так, у сцені покарання, коли Есмеральда подала йому води, горбань чи не вперше просльозився: [«на цьому оці, досі такому сухому й запаленому, заблищала велика сльоза...»], він був глибоко зворушений.

Коли ж сама Есмеральда попала на ешафот, Квазімодо, вихопивши її у ката, надав дівчині притулок у Соборі і «був по-своєму прекрасний». Пам'ятаючи про своє потворство, він ніс її так обережно, наче боявся розбити або зім'яти... хвилинами він не насмілювався торкнутися до неї навіть своїм подихом. І раптом притискав її до своїх незграбних грудей... наче мати свою дитину». Це наближення до краси посилило в ньому все людське, сховане в глибині душі: «Його око циклопа, звернене до неї, огортало її то ніжністю, скорботою і жалістю, то раптом підводилося вгору, сповнене вогню». Як бачимо, герой готовий захищати здобуту ним красу.[7, 8]

Переховуючи Есмеральду в одній із келій Собору, Квазімодо лише вночі приходив подивитись, як вона спить: «Не лякайтесь, я ваш друг... Що вам до того, що я біля вас, коли ваші очі заплющені?». Він рішуче запротестував, коли вона вдень запросила його до себе: «пугачу не місце в гнізді жайворонка». Але шляхетна Есмеральда бачила, що «на всій цій потворності лежав відбиток такого суму й ніжності, що вона поволі почала звикати до свого рятівника».

У грубому серці горбаня знайшлися слова про красу: він не був від природи духовним калікою. Квазімодо - «природна людина, якої не торкнулася феодальна цивілізація». Тому він так рішуче захищає ніжне створіння [а потім і мститься за неї Клодові], котре покохав після «краплі води» біля ганебного стовпа: «За ту краплю води, за ту краплю жалю я можу заплатити лише всім своїм життям». Ця глибока щирість не може не викликати співчуття у Есмеральди, бо вона теж по-своєму «природна людина» [за Руссо]. Але цього не можуть зрозуміти «цивілізовані» кати, продажне духовенство, Клод і навіть Феб. До того ж Квазімодо готовий до самопожертви. В нього вистачило шляхетності та чуйності, помітивши, як Есмеральда дивиться на Феба, що «воскрес», спробувати привести його до неї. І лише черствість та егоїзм Шатопера стали на шляху виконання цього плану. Іншого разу, помітивши, що одна із скульптур біля її вікна лякає дівчину, він вночі, ризикуючи життям, знімає її, не потривоживши Есмеральду. Відданість Квазімодо дівчині й у тім, що, показавши їй високі башти Собору [«людина, яка впаде з них, помре...»], він цілком серйозно сказав: «Якщо ви побажаєте, щоб я стрибнув униз, вам не треба буде говорити й слова, досить буде одного вашого погляду».

За принципом контрасту, на відміну від легковажного Феба, у Квазімодо почуття кохання не лише природне, а й глибоке. Зовні Квазімодо різко контрастує і з Есмеральдою: «Я здаюсь вам звірем, скажіть? А ви, ви сонячний промінь, ви крапля роси, ви пісня пташки». Як бачимо, герой чудово розуміє свою потворність і весь трагізм свого стану, але не перестає кохати дівчину, шукати можливості бути їй корисним. Саме на цьому контрасті письменник і досягає глибокої романтичної виразності.[1]

Крім любові, Квазімодо відчуває й інші почуття, зокрема злість. Вона була наслідком його потворності і ставлення до нього людей, а не вродженою якістю. Так, коли його одностайно обрали «папою блазнів» і Коппеноль почав вульгарно вітати Квазімодо [«Істинний хрест! Найсвятіший отче, досконалішої потворності я в житті не бачив»] той [хоч і глухий] «раптом обернувся до нього і так страшно заскреготав зубами, що фламандський велетень позадкував, немов бульдог перед кицькою»). [Ця сцена носить гротесковий і романтичний характер].

До такої реакції Квазімодо звик з дитинства, коли відчув, а згодом і переконався, що люди не розуміють його біди, а лише збиткуються над ним, унаслідок чого він став «затаврований, обпльований, упосліджений». Ось чому і виробилась така злість. Дійсно, вийшло, як пізніше у лермонтовського героя [«Я був скромний, мене звинуватили у лукавстві, я став скритним»]. Це дозволяє поставити Квазімодо в один типологічний ряд романтичних героїв не лише з Печоріним, а й Конрадом [Байрона], Кирилом Туром [Пантелеймона Куліша], що частково відзначено в критиці, хоч це ще й потребує доказів. Злобливість іноді перемагає в Квазімодо всі інші почуття. Так, попри все те, що йому дав архідиякон Клод [притулок, освіту], він не міг утриматися, щоб не помститись йому за смерть Есмеральди, скинувши його з Собору, адже той хотів відібрати у нього найкраще у житті. Не випадково після загибелі обох він каже: «Ось усе, що я любив».[12]

Чи залишилось після цього ще щось для Квазімодо в цьому світі? За сюжетом - нічого. Але натура цього героя настільки сильна, що не можна не помітити його потенціальних можливостей, що виходять із його народного характеру. Пригадаймо сцену звільнення ним Есмеральди, коли «він відчував себе величним і сильним, він дивився прямо в обличчя цьому суспільству... Дивився в обличчя людському правосуддю, що в нього він вирвав здобич, усім тиграм, змушеним лише клацати зубами, усім цим приставам, суддям і катам, усій королівській могутності, яку він, нікчемний, зламав за допомогою всемогутнього Бога». Отож, лише найвища сила і народ дали змогу Квазімодо повстати проти королівського наказу; герой виявився могутнім з народною підтримкою [таку думку на іншому матеріалі й інших героях висловлював О. С. Пушкін в «Борисі Годунові»].

Отже, в образі дзвонаря Квазімодо уособлено силу народного протесту проти жорстоких законів Середньовіччя, короля та духовенства, проти несправедливості людей, а не природи, хоч нею він і був обділений, залишаючись «природною людиною».[9]

Виховуючись вулицею, «школяр» Жеан Фролло, рідний брат Клода, засвоює уподобання натовпу. Разом з іншими він регоче, побачивши «маску» Квазімодо, знущається з нього під час його покарання; висміює глухого теж суддя й обіцяє йому, що засуджує «гультіпак» за гру в кості, теж «грати вдень, грати вночі, жити граючи, вмерти граючи, програвши останню сорочку, поставити на карту й свою душу!». Жеан, дійсно, так і гине, граючи і борючись проти королівської влади. Адже це він під час заколоту здогадався відшукати драбину, щоб по ній залізти в Собор, не знаючи, що там його й зустріне ревнивий захисник Есмеральди. Смерть Жеана від руки Квазімодо є безглуздою та трагічною [обидва бились за неї], але «веселою»: він наспівував пісеньку, йдучи на смерть. Отже, Жеан Фролло - дитя свого народу, «школяр» і гульвіса, що віддає своє життя в боротьбі проти короля та його прислужників. Він безжурний і дещо легковажний, але щирий та сміливий. Роль Квазімодо в його долі явно випадкова, адже перед ним - романтизм.

По-іншому склався життєвий шлях автора містерії. Що виконувалась у Палаці правосуддя на честь приїзду фламандських послів, виходця із народу [що навчався у Клода Фролло П'єра Грентуара. Залишившись без копійки, він потрапляє до «Двору чудес», де його рятує від ешафота Есмеральда. Пізніше він прагне звільнити її, викравши з Собору Богоматері під час заколоту. Але ошуканий Клодом, стає мимоволі зрадником, бо залишає її [після втечі з Собору] на руках у Клода, не знаючи про його справжні наміри. Врятувавши козу Есмеральди, він «від астрології, філософії, архітектури, герметики та інших безглуздь... знову повернувся до драматургії, яка є найбільшим безглуздям», а за містерію [разом із теслею] все ж одержав сто ліврів. Отже, у Гренгуара не вистачило мужності, стійкості за справу народу; інтелігентність не сприяла ростові та зміцненню його характеру. П'єр є уособленням тієї частини ІІІ-го стану, яка не злилася з народом. Якщо улюбленець натовпу Жеан Фролло змальований у стилі веселощів, то «філософ» П'єр Гренгуар - у стилі романтичної іронії до його вчинків і долі. Тут ми знову бачимо антитезу у зображенні героїв. [14]

Таким чином, представники народу [Есмеральда, Пакетта, Квазімодо, Жеан Фролло, Клопен разом з усім «Двором чудес»] протистоять королю Людовику ХІ та продажному духовенству [безіменний Кардинал, Жак Шармолю, Клод Фролло], в чиїх психологічних поруках не помітно прагнення до добра, краси, милосердя та моральності. У характерах же людей із народу є місце мужності, сміливості, рішучості. Проте у свідомості своїй багато із них ще перебуває в стані духовного отроцтва, що найяскравіше виявилося в образі Жана та в його улюбленій пісенці.

На контрасті побудовані й описи вражень, які справляє на людей Собор. Фасад храму, «за словами його літописців, нагонить жах»; «храм набирав химерного, надприродного, жахливого вигляду. Тут і там роззявлялися пащеки, спалахували очі, чути було гавкіт, сичання і виття кам'яних псів, зміїв і драконів, які, витягнувши шиї і широко відкривши пащі, день і ніч стережуть суворий Собор»; «йому здалося, що церква теж захиталася, заворушилася, зарухалась, ожила, що кожна товста колона перетворилася на величезну лапу, яка тупала по підлозі своєю широкою кам'яною стопою, і що весь гігантський Собор перетворився на казкового слона, який пихтів і ступав своїми колонами-ногами, з двома хоботами-баштами й величезним драпуванням замість попони».[17]

А ось описи протилежного характеру: «сама церква, цей величезний Собор, що з усіх боків їх обнімав, охороняв і зберігав, діяв цілюще. Величні лінії його архітектури, релігійний характер усіх предметів, що оточували молоду дівчину, благочестиві й світлі думки, які ніби видихало це каміння з усіх пор, благотворно впливали на неї всупереч її волі. Звуки, що долинали з храму, мали в собі стільки благодаті, були такими урочистими, що заколисували її хвору душу»; «Старовинний храм, увесь тріпотливий і дзвінкий, був сповнений нестихаючою веселістю дзвонів. У ньому постійно відчувалася присутність якогось гомінкого і свавільного духу, що виспівував усіма цими мідними вустами»; «Сидячи навпочіпки перед якоюсь із цих статуй, він інколи годинами розмовляв з нею. Коли хтось приходив, він утікав, немов коханець, зненацька захоплений під час серенади. Собор заміняв йому не тільки людей, але й увесь світ, усе, що існує».

Вулична танцюристка циганка Есмеральда, дитя паризького «дна» - «Двору чудес», зачаровує городян граціозністю і витонченістю свого танцю, дивує їх показом «фокусів» кізочки-розумниці Джалі. Красуня Есмеральда стає об'єктом кохання двох чоловіків-антиподів: архідиякона Клода Фролло і дзвонаря Квазімодо. Проте Есмеральда закохана в ротмістра королівських стрільців Феба де Шатопера. Ревнуючи циганку до Феба, архідиякон замислив згубити дівчину: він звинувачує її у чаклунстві, а «блюстителі правосуддя» засуджують Есмеральду на смерть. Квазімодо рятує Есмеральду від шибениці й ховає в Соборі Паризької богоматері. Клод Фролло продовжує переслідувати дівчину, і вона гине через нього, лишаючи розбитим серце Квазімодо. Дзвонар помстився Клодові за смерть Есмеральди, але й сам умирає з туги й безвиході. Навіть смерть побудована на антитезі: мати прокляла власну дочку і лише в останній момент зрозуміла свою помилку. [1, 18]

РОЗДІЛ 2. СТАВЛЕННЯ ДО ГЕРОЇВ СОБОРУ ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ

2.1 Образ Собору Паризької Богоматері

Без собору неможливо уявити Квазімодо - «душу собору», одну з його химер, яка ожила. Ця дивна істота, «божество храму», «людина-дзвін» також є невід'ємною від собору, як і черепаха від свого панцира, «він бачить собор» то яйцем, то гніздом, то будинком, то батьківщиною, то всесвітом. Цей немічний глухий дух знаходить у соборі повноту сприйняття світу. Гюго порівнює його з невідомим кентавром: напівлюдина, напівдзвін.

Пов'язаний із собором і Клод Фролло: «Дивна доля була у Собору Богоматері - доля бути улюбленим зовсім по-різному двома такими несхожими істотами, як Клод і Квазімодо». «Один з них - напівлюдина, дикий, покірний лише інстинкту, любив собор за його красу і гармонію... Інший, збагачений знаннями, любив в соборі його внутрішнє значення, схований в ньому смисл, любив пов'язану із собором легенду, його символіку, що сховалась за скульптурними прикрасами фасаду, - любив ту загадку, якою і досі для людського розуму залишається Собор Паризької Богоматері».[8]

Собор живе своїм таємничим життям, приваблює одних багатством, інших мудрістю, красою, беззахисних - останньою надією врятуватись... Для Есмеральди та її матері собор «злий», для Гренгуара, який двічі позбувся смерті, - «щасливий», для Клода Фролло - неминучою помстою за жорстокість, за зло. Для Квазімодо - долею, яка дає бій всім заборонам: не люби краси, бо ти потвора; відступись, бо що може один проти 6 тисяч; поступись коханням смерті, бо вона смерть, а ти лише людина!

Усе бачив собор: народні бунти, королівські примхи, усе відбилось на його багатостраждальному обличчі. Собор - жива істота в романі, чи не один з найголовніших героїв людської трагедії. Але він ще і книга, книга зодчества, дверей до світової культури. Достеменно відомо, що для опису собору та Парижа в XV столітті, зображення звичаїв епохи Гюго вивчив чималий історичний матеріал. Дослідники середньовіччя прискіпливо перевірили «документацію» Гюго і не змогли знайти в ній будь-яких серйозних похибок, незважаючи на те, що письменник не завжди черпав свої відомості з першоджерел.[17]

Ідея автора організувати дію роману навколо Собору Паризької Богоматері не випадкова: вона відображала захоплення Гюго старовинною архітектурою і його діяльність на захист пам'ятників середньовіччя. Особливо часто Гюго відвідував собор в 1828 році під час прогулянок по старому Парижу зі своїми друзями - письменником Нодье, скульптором Давидом д'Анже, художником Делакруа. Він познайомився з першим вікарієм собору абатом Егже, автором містичних творів, згодом визнаних офіційною церквою єретичними, і той допоміг йому зрозуміти архітектурну символіку будівлі. Поза всяким сумнівом, колоритна постать абата Егже послужила письменникові прототипом для Клода Фролло. В цей же час Гюго вивчає історичні твори, робить численні виписки з таких книг, як «Історія та дослідження старожитностей міста Парижа» Соваля [1654], «Огляд старожитностей Парижа» Дю Брів [1612] та ін. Підготовча робота над романом була, таким чином, ретельною і скрупульозною; жодне з імен другорядних дійових осіб, у тому числі П'єра Гренгуар, не придумано Гюго, всі вони взяті зі старовинних джерел.

Згадувана нами вище заклопотаність Гюго долею пам'яток архітектури минулого більш ніж чітко простежується протягом майже всього роману.

Перший розділ книги називається «Собор Богоматері». У ній Гюго в поетичній формі розповідає про історію створення Собору, дуже професійно і докладно характеризує приналежність будівлі до певного етапу в історії зодчества, високим стилем описує його велич і красу: «Перш за все - щоб обмежитися найбільш яскравими прикладами - варто зазначити, що навряд чи в історії архітектури знайдеться сторінка прекрасніше тієї, якою є фасад цього собору... Це як би величезна кам'яна симфонія; колосальне творіння і людини і народу, єдине і складне, подібно Іліаді і Романсеро, яким воно родинно; чудовий підсумок з'єднання всіх сил цілої епохи, де з кожного каменю бризкає і приймає сотні форм фантазія робітника, що направляється генієм художника; словом, це творіння рук людських могутнє і безмірне, подібно творіння Бога, у якого автор як би запозичив його двоїстий характер: різноманітність і вічність».

Разом з захопленням людським генієм, який створив величний пам'ятник історії людства, яким Гюго представляється Собор, автор висловлює гнів і скорботу з-за того, що така прекрасна споруда не зберігається і не оберігається людьми. Він пише: «Собор Паризької Богоматері ще і тепер являє собою благородну і величну будівлю. Але яким би прекрасним собор не залишався, не можна не сумувати й не обурюватися при вигляді численних руйнувань і пошкоджень, як і роки, люди завдали поважному пам'ятнику старовини... На його руїнах можна розрізнити три види більш-менш глибоких руйнувань: перш за все впадають в очі ті з них, що завдала рука часу, там і сям непомітно вищербів і покритою іржею поверхню будівель; потім на них безладно кинулися полчища політичних і релігійних смути, - сліпих і лютих за своєю природою; довершили руйнування моди, усе більш вигадливі і безглузді, що змінювали одна одну при неминучому занепаді зодчества...[6, 17]

Ми вже згадували про те, що долі всіх головних героїв роману нерозривно пов'язані з Собором як зовнішньою канвою, так і нитками внутрішніх помислів і спонукань. Особливо це справедливо по відношенню до мешканців храму: архідиякона Клоду Фролло і дзвонареві Квазімодо. У п'ятому розділі книги четвертої читаємо: «...Дивна доля випала в ті часи на частку Собору Богоматері - доля бути коханим настільки благоговійно, але зовсім по-різному двома такими несхожими істотами, як Клод і Квазімодо. Один з них - подоба напівлюдини, дикий, покірний лише інстинкту, любив собор за красу, за стрункість, за гармонію, яку випромінювало це прекрасне ціле. Інший, обдарований запальним, збагаченим знаннями уявою, любив у ньому його внутрішнє значення, прихований в ньому сенс, любив пов'язану з ним легенду, його символіку, що тане за скульптурними прикрасами фасаду, - словом, любив ту загадку, якою споконвіку залишається для людського розуму Собор Паризької Богоматері».

Для архідиякона Клода Фролло Собор - це місце проживання, служби та напівнаукових-напівмістичних вишукувань, вмістилище для всіх його пристрастей, пороків, покаяння, метань, і, в Врешті-решт - смерті. Священнослужитель Клод Фролло, аскет і вчений-алхімік уособлює холодний раціоналістичний розум, що тріумфує над усіма добрими людськими почуттями, радощами, прихильностями. Собор, будучи як би складовою частиною життя Клода Фролло, і тут виступає в ролі повноправного учасника дії роману: з його галерей архідиякон спостерігає за Есмеральдо, танцює на площі; в келії собору, обладнаної їм для занять алхімією, він проводить години і дні у заняттях і наукових дослідженнях, тут він молить Есмеральду зглянутися та обдарувати його любов'ю. Собор, врешті-решт стає місцем його страшної загибелі, описаної Гюго з приголомшливою силою і психологічною вірогідністю.[3]

У тій сцені Собор також здається майже одухотвореною істотою: всього два рядки присвячені тому, як Квазімодо зіштовхує свого наставника з балюстради, наступні ж два сторінки описують «протиборство» Клода Фролло з Собором: «Дзвонар відступив на кілька кроків за спиною архідиякона і раптово, в пориві люті кинувшись на нього, зіштовхнув його до безодні, над якою нахилився Клод ... Священик впав вниз ... Водостічна труба, над якою він стояв, затримала його падіння. У розпачі він обома руками вчепився за неї ... Під ним зяяла безодня ... У цьому страшному становищі архідиякон не вимовив ні слова, не видав ні єдиного стогону. Він лише вився, роблячи нелюдські зусилля піднятися по жолобу до балюстради. Але його руки ковзали по граніту, його ноги, дряпаючи почорнілу стіну, марно шукали опори... архідиякона знемагав. За його лисому лобі котився піт, з-під нігтів на камені сочилася кров, і ноги були в саднах. Він чув, як при кожному зусиллі, що він робив, його сутана, зачепившись за жолоб, тріщала і рвалася. На довершення нещастя жолоб закінчувався свинцевою трубою, котра гнулась за вагою його тіла ... Грунт поступово виходив з-під нього, пальці ковзали по жолобу, руки слабшали, тіло ставало важче... Він дивився на безпристрасні статуї вежі, повислі, як і він, над прірвою, але без страху за себе, без жалю до нього. Все навколо було кам'яним: прямо перед ним - розкриті пасти чудовиськ, під ним - у глибині площі - бруківка».

Собор поглинає долі окремих дійових осіб. Тим самим Гюго передає одну з характерних рис епохи, до якої розгортається дія роману.

Слід відзначити, що, якщо романтики старшого покоління бачили в готичному храмі вираз містичних ідеалів середньовіччя і пов'язували з ним своє прагнення піти від життєвих страждань у лоно релігії і потойбічних мрій, то для Гюго середньовічна готика - чудове народне мистецтво, а Собор - арена не містичних, а життєвих пристрастей.[4, 16]

2.2 Есмеральда. Трагічна доля дівчини в романі В. Гюго

Есмеральда - головна героїня роману «Собор Паризької Богоматері», долю якої письменник-романтик зображує піднесено і схвильовано. Дівчина в романі є символом краси, уособлює в собі стихійну радість і красу життя, гармонію прекрасного тіла і душі. Юна вулична танцюристка з'являється із народного натовпу під час свята на площі перед Собором. Вона танцює і показує фокуси. Ніби дивовижна перлина, з'являється вона серед бруду і потворності Двору Чудес.

Есмеральда - молода смуглява циганка, бідна на гроші, але багата на природну і душевну красу. Це втілення краси і молодості, душевної краси і доброти. І справді, краса дівчини надзвичайна: невисокого зросту, тонкий гнучкий стан, ніжне смугляве обличчя... І чарівні очі чорні, мов вуголь, блискучі, які разили відразу, як блискавка. Одягалась Есмеральда дуже скромно, та і в бідному одязі вона виглядала чудово: «Тоненька, тендітна, з оголеними плечима, маленькі стрункі ніжки, в яскравій сукні вона здавалась неземною істотою». «Дівчина танцювала, літала, кружляла... Чи була ця юна дівчина людською істотою? Чи була вона феєю або ангелом...»Есмеральда - справжнє дитя народу. Жорстоким злидарям Двору Чудес вона уявлялась сонячним променем. Вони вбачали в ній джерело Добра і Світла. Вони про неї піклуються, ставляться до неї з глибокою шанобливістю. Своїми танцями вона приносить радість простим людям. І коли Есмеральді загрожує небезпека всі вони повстали і пішли на штурм неприступного Собору, аби її врятувати.[6]

Важко жилося в світі Есмеральді, вона не мала щасливого дитинства. Ще маленькою її викрали цигани у матері, про яку вона нічого не знає. Але серце дівчини залишилось добрим і чуйним. Лише перед смертю судилось Есмеральді зустрітись з матір'ю.

Смерть Есмеральди в романі розкриває філософську думку автора: світ існує для радості, щастя, добра, сонця.

Один з найулюбленіших жіночих образів світової літератури - образ Есмеральди в романі В. Гюго «Собор Паризької Богоматері». Есмеральда є втіленням того, що ми називаємо жіночість. Ніжність, тендітність, чарівність, цнотливість гармонійно поєднуються із незламною силою духу. І найголовніше - вона уміла кохати, самовіддано, безмежно, до смерті.

Письменник відразу не відкриває таємницю Есмеральди, він готує читача, сплітає невидимі нитки долі, які нарешті створюють клубок трагічного фіналу. Смерть Есмеральди певною мірою є закономірною. Вона стала іграшкою в руках розбещеного, аморального ротмістра Феба та справжньої моральної потвори, породженої своєю епохою, архідиякона Клода Фролло. Перший залюбки користується тим, що Есмеральда обожнює його як свого рятівника. Другий твердить про неземне кохання, але насправді задовольняє свої земні потреби. Коли Есмеральда не відповідає на почуття Клода Фролло та його палкий заклик закохатися в нього, він виходить на шлях злочинця. Недаремно у передмові письменник наголошує, що надихнуло його до написання твору побачене на стіні викарбуване грецькими літерами слово «фатум, доля». Невидима рука якоїсь вищої сили зумовила народження та життя Есмеральди. Перше знайомство читача з героїнею відбувається крізь призму погляду поета Гренгуара. Сама Есмеральда ще не з'являється у всій своїй красі, проте слава її гучна. Вистава Гренгуара не отримала прихильної підтримки глядачів, але самовпевнений поет продовжував пошуки тих, хто міг би висловити йому свою оцінку твору. Тільки-но Гренгуар зрадів, що Квазімодо зник зі сцени, як юрба жадібно кинулася дивитися на якусь Есмеральду. Слово «Есмеральда» справило на всіх магічний ефект, так що і Гренгуар не втримався, щоб дізнатися, а хто ж така Есмеральда.[7, 11]

Звернемо увагу на таку деталь: вперше у романі Есмеральда з'являється, освітлена палаючими в'язками хмизу: «на широкому, вільному просторі між натовпом і вогнищем танцювала молода дівчина». Вона була невисока, але здавалася високою, оскільки її постать була дуже тонкою.

Усі риси дівчини видавало андалузьке походження: смугляве обличчя, яке при денному світлі повинно було мати чудовий золотавий полиск; маленька ніжка у гарненькому черевичку. «Тоненька, жвава немов оса, у своєму золотистому корсажі, барвистій сукні, що надималася від швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими ніжками, що мелькали з-під спідниці, чорним волоссям, сяючими очима - вона, здавалося, була неземною істотою». Це фантастичне видовище викликало в Гренгуара захоплення: «Дивовижно. Це саламандра, це німфа, це богиня, це вакханка з гори Менад!» Упродовж гарячого танку чари дівчини розвіються: «одна коса «саламандри» розплелася, і мідна монета, що була прив'язана, покотилася по землі». Ця сцена має і глибокий підтекст: у матеріальному світі немає місця для дива, а зовнішній вигляд речей, явищ може ввести в оману.[14] Отже, коли Гренгуар вперше побачив Есмеральду, він несвідомо розкрив таємницю її народження, але маленька мідна монета, циганський атрибут, віддалила його від істини. У цьому ж епізоді ми знайомимося з персонажем, який врешті-решт своїм коханням загубив Есмеральду.

У полум'ї вогнища серед тисячі облич поет побачив одне обличчя, на якому ще більше, ніж на інших, відбивалося захоплення танцівницею. «Це було суворе, замкнуте й похмуре обличчя», - таким постає перед читачами Клод Фролло. Вже на матеріалі другої книги допитливий і уважний читач може прогнозувати подальший розвиток подій. І яким би чином В. Гюго не ускладнював сюжет все новими і новими подробицями, доля головних героїв вже визначена на початку твору і освітлена вогнищем. Це ускладнення сюжету створює враження штучності зображуваних подій: герої пов'язані між собою якимись невидимими зв'язками, які на певному етапі унаочнюються. На мій погляд, така побудова відображає творчу концепцію письменника, який стверджував: всі явища, що існують у природі та суспільстві, можуть бути відображені у мистецтві. Мистецтво не повинно себе обмежувати, але сутність його повинна бути правдивою. Як бачимо, ця вимога правди у мистецтві Гюго була доволі умовною. Стверджуючи, з одно боку, що драма - це дзеркало, що відображає життя, письменник наполягає на особливому характері цього дзеркала.[18]

Необхідно, говорив Гюго, щоб воно «збирало, згущувало би сонячні промені, відблиск перетворювало на світ, а світ - на полум'я!». Тому вимога правди поєднується у Гюго із повною свободою творчості, до того ж геній митця, його натхнення, його суб'єктивна правда для письменника є навіть вищою за правду об'єктивну: «Поет повинен радитися... з природою, істиною і своїм натхненням, яке також є істиною і природою». Уява художника покликана романтизувати дійсність, за її буденною оболонкою показати одвічну боротьбу добра і зла. Звідси виникає друге твердження: посилюючи, перетворюючи дійсність, митець демонструє звичайне, але виняткове, зображує протилежне, контрасти. Тільки так він може виявити тваринне та божественне в людині. Таких протиставлень, контрастів в романі кілька, але всі вони тим чи іншим чином пов'язані з образом головної героїні Есмеральди. Вона єдина, хто не зазнав руйнуючого впливу зла. Есмеральда - це втілення добра у найприроднішому своєму вигляді. Вона цнотлива не тільки у своїх діях, але й думках. Її кохання до Феба перебувало в площині духовній. Згадаємо, як Есмеральда висловлює свої почуття коханому: «Фебе, ви добрі, ви великодушні, ви гарні, ви врятували мене, мене - сироту, яку підібрали цигани». Вона кохає Феба не як звичайна земна жінка, вона кохає Феба як витвір своєї фантазії, «красивий мундир, шляхетний вигляд, шпагу». Але Феб, незважаючи на красу, був звичайним земним чоловіком, до того ж не обтяжений якимись глибинними моральними настановами. Він бачив перед собою тіло прекрасної молодої жінки, і його тіло прагнуло чуттєвої насолоди. Есмеральда підкорилася нестримному бажанню свого рятівника, але дарувала вона своєму коханому не тіло, а те, чого він не міг сприйняти та оцінити належно, - душу: «Роби зі мною, що хочеш, я твоя. Навіщо мені талісман? Що мені моя мати! Ти мені мати, бо я кохаю тебе, Фебе!».

Той, хто належить вищій силі, ніколи не стане належати силам земним. Фатум не дозволив Фебу знущатися над нещасною дівчиною, і з цього часу вона вже втратила свою земну оболонку. Нещастя, страждання від народження позначило долю Есмеральди, але вона гідно пройшла всі випробування. Так само, як з'являється на початку роману Есмеральда у відблисках полум'я, так само вона і зникає у ту мить, коли потік світла «ринув з обрію, що здавалося, всі високі шпилі Парижа - дзвіниці, димарі й вишки, запалали водночас».[2, 17]

антитеза роман квазімодо трагічний

2.3 Квазімодо. Тяжка доля народного героя в романі

Квазімодо - вигаданий романтичний герой з народу, потворна, жахлива зовні людина, горбань, дзвонар Собору. Уперше ми зустрічаємось із ним під час народного свята на площі перед Собором. Він король блазнів, король потвор. Скільки ж нещасть випало на долю однієї людини! Сирота від народження був кривим, горбатим, кульгавим. «Він весь являв собою гримасу», - пише В. Гюго. Потім він став глухим і майже німим. І душа його застигла. Така потворність відштовхнула Квазімодо від людей, серед яких він відчуває себе затаврованим.

Підібрав і виховав потворного підкинутого сироту архідиякон Фролло, але не добро керувало ним, церковнику був потрібен слухняний прислужник, вірний, як пес, який міг би зробити для нього все, що завгодно. Так Квазімодо, скалічений та спотворений долею став дзвонарем Собору, його живою душею. Він живе самотньо під дахом споруди і нагадує мармурових химер, що прикрашають собор. Квазімодо краще за всіх розуміє музику дзвонів. За словами Гюго, «наповнював життям цю велику споруду» Квазімодо.

Клод Фролло, який намагався вбити душу Квазімодо, примушує його викрасти Есмеральду, дзвонаря за цю спробу катують біля стовпа ганьби. Але саме Есмеральда подає напитися. І тут вперше почала танути багатостраждальна душа, яка відгукнулася на добро. Потвора Квазімодо покохав красуню за доброту і щирість. Звір зовні, Квазімодо - справжній ангел у душі. Під час страти Есмеральди Квазімодо зі швидкістю блискавки вихоплює дівчину з обіймів смерті, рятує її від жорстокого «правосуддя». І тут ми бачимо різкий контраст між потворністю героя і його внутрішньою душевною красою, яка виявилась у вірності, вдячності, та відданості Есмеральді.[16]

Широко використовуючи романтичний прийом контрастного зображення, іноді свідомо перебільшуючи, звертаючись до гротеску як до засобу характеротворення, Гюго протиставляє духовне й фізичне в образах своїх персонажів. Саме такий прийом використав письменник, змальовуючи дзвонаря собору Паризької Богоматері горбаня Квазімодо.

Наше знайомство з Квазімодо відбувається 6 січня 1482 року під час події, яка «схвилювала усю паризьку бідноту», у день подвійного свята, яке з найдавніших часів поєднувало в Парижі свято хрещення зі святом блазнів. У цей день на Гревській площі палали вогні, відбувалася церемонія висаджування травневого деревця, у приміщенні Палацу правосуддя давали містерію. Для простого люду найцікавішою подією дня стало обрання «папи блазнів». Серед глядачів знайшлось чимало веселих і відчайдушних претендентів на цю роль, були серед них і настільки потворні, що їхні гримаси викликали сміх натовпу, але усі голоси одностайно були віддані Квазімодо.

«Важко описати цей чотиригранний ніс, рот, схожий на підкову, крихітне ліве око, майже закрите щетинистою рудою бровою, у той час як праве зовсім зникало під величезною бородавкою, обламані криві зуби, які нагадували зубці фортечної стіни, цю потріскану губу, над якою нависав, точно ікло слона, один із зубів, це роздвоєне підборіддя... Але ще складніше описати ту суміш злості, здивування, смутку, які відбивалися на обличчі цієї людини.» Схвалення було одностайним. Але ж яким було здивування, коли виявилося, що та страшна гримаса була справжнім обличчям нового «папи».[1]

«Величезна голова, вкрита рудою щетиною; величезний горб між лопатками й другий, що врівноважував його, - на грудях; стегна настільки вивихнуті, що ноги його могли сходитися тільки у колінах... широкі ступні, страхітливі руки» доповнювали образ. Але навіть подаючи відразливий портрет свого персонажа, Гюго вже під час цієї першої зустрічі натякає на складність натури Квазімодо: «...незважаючи на потворність, у статурі його було якесь загрозливе втілення сили, спритності та відваги, - незвичайне виключення з того загального правила, яке потребує, щоб сила, подібно до краси, походила з гармонії». Отаким був обраний блазнями «папа». Отаким був Квазімодо, нещасний потворний горбань з душею озлобленої дитини - таємничий і незбагненний дзвонар собору Паризької Богоматері.[16]

Дуже важливим для розуміння образу Квазімодо є його дивовижний зв'язок із собором. От що пише про це сам автор: «Із часом міцні узи зв'язали дзвонаря із собором. Навік усунутий від світу подвійним нещастям, що тяжіло над ним, - темним походженням і фізичним каліцтвом, замкнутий з дитинства в це подвійне непереборне коло, бідолаха звик не помічати нічого, що лежало по той бік священних стін, які притулили його під своїм покровом. У той час, коли він ріс і розвивався, собор Богоматері був для нього то яйцем, то гніздом, то будинком, то батьківщиною, то, нарешті, всесвітом...»

Між цією істотою і собором, безсумнівно, була якась таємнича визначена гармонія. Так, розвиваючись під покровом собору, днюючи й ночуючи в ньому, майже ніколи його не залишаючи й безупинно випробовуючи на собі його таємничий вплив, Квазімодо зрештою став на нього схожий; він немов уріс у будинок, перетворився в одну з його складових частин...

Читаючи роман, ми переконуємось, що собор був для Квазімодо усім - і притулком, і житлом; він захищав горбаня від холоду, від людської злості й жорстокості, він задовольняв потребу знедоленого у спілкуванні: «із крайнім небажанням обертав він свій погляд на людей. Йому цілком достатньо було собору, населеного мармуровими статуями королів, святих, єпископів, які принаймні не сміялися йому в обличчя й дивилися на нього спокійним і доброзичливим поглядом. Лише нове, більш сильне, незнайоме досі почуття, змогло похитнути цей нерозривний, неймовірний зв'язок між людиною й будинком; вивільнити найкращі риси його душі, приховані зовнішньою потворністю. Трапилося це тоді, коли в життя знедоленого ввійшло чудо, втілене в образі безневинному й прекрасному. Ім'я тому чуду - Есмеральда».

Горбатий дзвонар собору Паризької Богоматері виявився здатним на любов, по-дитячому прекрасну й піднесену. Співчуваючи Квазімодо в його почутті до Есмеральди, ми вже не помічаємо його фізичного каліцтва і захоплюємось його щиросердною красою. Навіть після смерті Квазімодо залишився з Есмеральдою: через півтора чи два роки після описуваних у творі подій у склепі Монфокона було знайдено «два скелети, з яких один, здавалось, стискав інший у своїх обіймах.[4, 9] Один скелет належав жінці, він зберіг на собі ще деякі обривки колись білого одягу і намисто навколо шиї із зерен лавра, з невеликою шовковою ладанкою, прикрашеною зеленими намистинками, відкритою і порожньою... Другий скелет, який міцно обіймав перший, був скелетом чоловіка».

Кохання перетворило сутність цієї «майже» людини [«квазімодо» у перекладі з латинської означає «нібито», «майже»], і він виявився здатним не тільки розібратися у конфлікті Есмеральди та Клода Фролло, не тільки вирвати з рук «правосуддя» чарівну танцюристку, але й зважитися на вбивство її переслідувача Фролло, свого названого батька.

Таким чином, за допомогою образу Квазімодо в романі вирішується тема історичного прогресу. Цей прогрес веде до торжества більш гуманної моралі, а в більш узагальненому значенні - до зміни символічної «кам'яної книги середньовіччя», втіленої в образі собору книгою друкованою.

Квазімодо неодноразово ставав жертвою людської жорстокості. Які причини призвели до цього - епоха, соціальне становище героя? Питання залишаються без відповіді. Дзвонар-горбань символізує собою велетенську, народну міць. Незважаючи на зовнішнє каліцтво, у ньому зосереджена велика страшна сила, внутрішня велич, моральна правота, завдяки якій він виступає символом величі народної душі, втіленням її гуманних поривань і прагнень.[5]

ВИСНОВКИ

Віктор Гюго - великий французький письменник - прожив довге життя, протягом якого багато і плідно працював і залишив велику творчу спадщину. За 70 років своєї літературної діяльності він створив чимало поем, віршів, драматичних творів. Гюго автор відомих романів: «Людина, яка сміється», «Трудівники моря», «Дев'яносто третій» тощо.