Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра германських мов і зарубіжної літератури

КУРСОВА РОБОТА

із зарубіжної літератури

«?Страждання молодого Вертера” Гете як зразок сентименталістського роману»

Мова і література (англійська)

Кам'янець-Подільський - 2016 рік



ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОСТІ ГЕТЕ

1.1 Німеччина доби Гете

1.2 Характеристика творчості Гете

РОЗДІЛ 2. «СТРАЖДАННЯ МОЛОДОГО ВЕРТЕРА» ГЕТЕ ЯК ЗРАЗОК СЕНТИМЕНТАЛІСТСЬКОГО РОМАНУ

2.1 Сентименталістський роман

2.2 «Страждання молодого Вертера» Гете як зразок сентименталістського роману

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Кожна епоха вносить щось нове і, з погляду на те нове, виникають об'єктивні вимоги доповнень, нових висвітлень, нового удосконаленого підходу. Інтенсивний розвиток в галузі лексикології, що проводиться останніми роками, дає нам можливість стверджувати, що дослідники творчості Ґете ще не достатньо уваги звернули на використання цих досягнень стосовно визначення мови письменника, використання ним наукової термінології для конструювання художніх образів. Тим часом розгляд цього важливого аспекту є потребою сьогодення. Враховуючи такі концептуальні положення, трактуємо творчість німецького письменника як таку, що залишається об'єктом подальших досліджень.

Актуальність дослідження. На сьогодні творчість Й.В. Ґете досліджена порівняно ґрунтовно загалом у філософському, лінгвістичному, естетичному, мовнокультурному, ідейному, мовно-стилістичному та інших аспектах. На їх основі вже визначено місце Ґете у німецькій, а також у світовій літературі серед найвидатніших велетнів слова, таких як Шекспір, Сааді, Байрон, Шевченко, Міцкевич, Гюго, Толстой, Данте, Сервантес та ін. Проте, враховуючи діалектику розвитку, кожне нове дослідження, присвячене титану людської думки, вносить доповнення, що хоч і не змінює і не впливає істотно на зміну загального погляду на його творчість і на місце його в літературі, все ж збагачує певними рисами або їх нюансами, важливими для загальної характеристики, для висвітлення різних сторін життя і творчості.

Як відомо, нікому з окремих дослідників ще не вдалося до кінця розкрити творчість цього німецького письменника, поета і вченого, яким є Й.В. Ґете, хоч і йому сьогодні надано найбільше уваги серед інших поетів німецької нації. Недостатність вивчення проблеми жанрового та стилістичного відображення страждання молодого Гете в однойменному романі і зумовили актуальність дослідження та вибору теми роботи: "Страждання молодого Вертера Гетте як зразок сентименталістського роману".

Мета роботи полягає в аналізі стилістичних особливостей літературного та філософського відображення страждання молодого Вертера Гетте як зразок сентименталістського роману.

Відповідно до мети роботи ми визначили наступні завдання дослідження:

1) Дослідити Німеччину в добу Гете;

2) визначити основні риси сентименталістського роману;

3) дати характеристику стражданням молодого Вертера як зразку сентименталістського роману.

Предметом дослідження є літературні засоби та прийоми відображення страждання молодого Вертера Гетте як зразок сентименталістського роману.

Об'єктом дослідження є сентименталістський роман Гетте «Страждання молодого Вертера».

Структура роботи включає вступ, два розділи, висновки та список використаних джерел (25 найменувань). Загальний зміст роботи представлений на 25 аркушах.



РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА ТВОРЧОСТІ ГЕТЕ

1.1 Німеччина доби Гете

У сучасному світі точиться гостра ідеологічна боротьба. Вона не обминає і естетичної сфери, де реакційні теоретики спекулюють передусім на недостатній дослідженості, розробленості ряду складних проблем, що дає буржуазним ученим змогу інтерпретувати їх на ідеалістичній, формалістичній основі. А тому вивчення і з'ясування актуальних проблем естетики буде, на думку М.Овсянникова, найкращою формою критики буржуазних концепцій, передумовою успішності цієї критики[1, c. 8].

Приступаючи до аналізу естетичної спадщини Гете, слід памятати і те, що не досить зосередити увагу на актуальних для сьогодення проблемах; цю спадщину необхідно розглядати системно, в її цілісності й сукупності, бо це теж надзвичайно важливий засіб боротьби з буржуазійними фальсифікаторами поглядів Гете-теоретика. З метою використання ідей Гете у своїх реакційних цілях вони користуються прийомом, розкритикованим В.І.Леніним в листі до І.Арманд, де мовиться про декадентський прийом полягає у вихоплюванні, висмикування окремих моментів із загального контексту, однобічному підході до інтерпретації того чи іншого положення чи висловлювання [2, c. 290]. У статті «Статистика і соціологія» В.І.Ленін вимагає «брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, які стосуються даного питання, без єдиного вийнятку» [3, c. 330].

Німеччину доби Гете більшість літературознавців описує дещо однобічно, надто підкреслюючи економічну слабкість, соціально-політичну пасивність молодої німецької буржуазії й перебільшуючи вплив феодалізму та абсолютизму на життя країни. Насправді ж у Німеччині XVIII сторіччя феодальний устрій переживав глибоку кризу, й, незважаючи на усякі перешкоди, тут відбувався помітний розвиток продуктивних сил, міцніло капіталістичне виробництво. Під кінець сторіччя в Німеччині з'явилися крупні мануфактури, у тім числі й найманих, отже, зароджувався пролетаріат. У 1789 році а й у наступні роки в країні часто вибухали селянські повстання. Восени 1789 року повстали селяни в околицях Аахеня, Саарбрюкена, Пфальца. В 1790 році проти поміщиків виступили зі зброєю в руках селяни Сілезії та Саксонії. Наприкінці 1792 року почалися виступи ремісників і робітників Нижньої Саксонії. А в березні 1793 року відбулося широковідоме постання сілезьких ткачів[4, c. 129]. У 1793 році під керівництвом Г. Форстера у Майнці зібрався німецько-рейнський національний конвент, який проголосив Рейнсько-Мозельську область республікою, а і містах Рейнської області один за одним виникали якобінські клуби.

Ще яскравіший вияв буржуазної опозиції феодалізмові та абсолютизмові в Німеччині спостерігаємо в духовній сфері -- філософії та літературі. Недарма К. Маркс у « Філософському маніфесті історичної школи права» назвав філософі. Канта «німецькою теорією французької революції» [5, c. 83]. Й.-Г. Фіхте написав «Вимогу від володарів Європи свободи думки» (1792) і «До виправленння суджень публіки про Французьку революцію» (1793); обидва трактати користувалися великою популярністю серед демократичної інтелігенції. Аналогічно стояли справи і в галузі літератури. «Кожний виданий твір цієї епохи, - твердить Ф.Енгельс у роботі ``Становище в Німеччині'', -- пройнятий духом виклику, обурення проти всього тодішнього німецького суспільства». [6, c. 528].

Звичайно слід погодитися з А.Луначарським, що німецька буржуазія доби Гете не витримує порівняння з буржуазією Англії чи Франції, де «королям рубали голови, розганяли стару аристократію, стирали внутрішні кордони між станами і князівствами, змінювали закони і закладали фундамент буржуазної демократії з величезною рішучістю і послідовністю» [7, c. 733]. Має рацію

А.Луначарський і в тому, що молода німецька буржуазія, виявившись «слабшою і неорганізованішою, ніж будь-де», не домоглася бездоганно блискучих успіхів і «в своїй галузі, галузі ідеології». «навіть їх художні творіння, - констатує він, - заражені духом певної відсталості» і «залишаються в полоні того порядку, що існував в Німеччині і дуже відрізнявся від порядку, що існував в інших західноєвропейських країнах» [8, c. 734].

Проте учені, передусім філософи, вносять корективи в обрах Німеччини XVIII сторіччя, якою її зображали досі. Так, А.Гулига у статті «Гегель. Віхи творчого шляху» слушно зауважує, що дослідники «розмальовують відсталість Німеччини, не шкодуючи фарб; промисловість і землеробство украй запущені, державні справи в країні, роздробленій на безліч карликових держав, препогані, немає ні свободи друку, ні громадської думки». Німеччина пише далі А.Гулига, відставала від Англії та Франції, однак все-таки «рухалась вперед по шляху буржуазного розвитку»; її відсталість була відсталістю « в рості», а не відсталість «розпаду» [9, c. 5].

Слід зазначити, що позитивнішу, ніж традиційна, характеристику Німеччини епохи Просвітительства започаткував на Україні І.Франко. Ще наприкінці XIX сторіччя він доводив, що «ані поети доби Sturm und Drang-y, ані Лессінг з своїми ідеологічними письмами та «Натаном Мудрим», ані Шіллер з своїми драмами («Rдuber» і «Kaballe und Liebe»), повними гарячих протестів проти усієї гнилі сучасного життя, - не попались у тюрми, не були карані, а їх твори, заборонені в однім князівстві, ставились на сценах другого князівства» [10, c. 410].

Історична особливість Німеччини XVIII сторіччя полягала в тому, що буржуазний розвиток відбувався тут повільнішими темпами, ніж в найпередовіших країнах Європи. Другою характерною рисою країни було те, що в ній, замість єдиного антифеодального фронту на чолі з буржуазією, існувало кілька течій буржуазного руху, кожна з яких по-своєму виражала протест проти феодалізму і абсолютизму.

Головними антифеодальними течіями в Німеччині другої половини XVIII -- початку XIX сторіч слід вважати дві. В галузі суспільної і філософської думки це були: німецький класичний ідеалізм(Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель) і німецьке Просвітительство (Лессінг, Гердер, Шіллер, Гете, Форстер, Шубарт, Зойме, Фосс та ін). між ними існував тісний зв'язок, вони мали ряд спільних рис, впливали одна на одну, але в суттєвих питаннях ці течії різко відрізнялися одна від однієї, тому що відбивали дві різні тенденції соціально-політичного і економічного розвитку країни -- тенденцію до демократизму й прогресу і тенденцію до компромісу і реакції.

Класовою основою німецької класичної ідеалістичної філософії був компроміс буржуазії з феодалізмом. Ця філософія виражала суперечливе, хитке становище німецької буржуазії, якій в ту пору належало виступити гегемоном визвольного руху нації, виражала суперечність між історичною місією німецької буржуазії як нового, прогресивного класу та її дійсним становищем, зумовленим певною економічною і політичною слабкістю, залежністю в окремих відношеннях від дворянства, панівних князів[11, c. 90].

1.2 Характеристика Творчості Гете

«Народ породжує геніїв, що, як напівбоги, стоять на чолі його, приносять йому добро і захист…» Гете

Він виводив своє прізвище Goethe від готів, або просто від Gotter - боги. З приємністю згадував, як великий імператор Франції і повелитель Європи привітав його на аудієнції; «Ви справжня людина» і звертався Monsienr Gott.

Але власне ім'я для Гете звучало велично ще до того, як став популярним. У дев'ятнадцять років він писав на прощання своєму першому коханню: «Ви для мене назавжди залишитеся чарівною дівчиною, навіть коли станете чарівною жінкою. А я, я назавжди залишуся Гете. Ви знаєте що це значить. Коли я називаю своє ім'я - я розкриваю і саму свою суть».

Власне, ця суть ще нікому не відома, бо юнак щойно спалив всю свою десятирічну творчість… Зате він носився з величними задумами - Прометей, Магомет (з яких збереглися фрагменти), Сократ, Пезар (З яких залишилися спогади) і Фауст, котрий, після початкового варіанта, буде визрівати разом з Гете і в самому Гете ще 60 років. Але саме тепер він носиться серед великих образів та легенд історії і шукає ключів до сенсу буття в людях, що найглибше врізалися в життя людства і піднеслися до символів. Гете живе фаустівським прагненням прорвати завісу видимості, досягти одвічних таємниць буття, «наблизитися до надчуттєвого» за допомогою середньовічних містиків - астрологів та алхіміків. Хвиля зухвалих юнацьких поривань заносить його на верховини аж поряд із Шекспіром: «Шекспіре, друже мій, - пише студент і статті «Про німецьку архітектуру», - Коли б ти був ще серед нас, я міг би жити тільки поряд із тобою». Листи до звичайних людей Гете закінчував словами: «Любіть мене» [12, c. 7].

Творчість Гете розвивалася на грунті Просвітительства - ідейного руху, що, як уже зазначалося, відбивав боротьбу буржуазної демократії проти феодалізму і абсолютизму, проти релігії і схоластики. Бувши ідеалістами в питаннях суспільного розвитку, просвітителі єдиний фактор історичного прогресу вбачали в розумі, в поширенні науки й освіти. Німецька література початкового етапу Просвітительства не виявляє ще чітких національних, соціально-викривальних, реалістичних тенденції; тут переважають наслідування античних авторів або творів європейського класицизму в його французькому варіанті.

Основна увага поета прикована до живої навколишньої дійсності. Навіть у циклі віршів «Західно-східний диван» (1819), в якому Гете віддав данину неприйнятому для нього романтизмові, описуються враження від німецької дійсності, і дійсність ця змальовується не менш реалістично, ніж східна екзотика, - недарма твір названо «західно-східним». Реальні в «Дивані» у соціальні відношення; тут багатий експлуатує бідного, відбувається станове (класове) розшарування, поетові нелегко відстояти свою незалежність і гідність. Глибоке розуміння закономірностей і взаємозв'язків сучасного Гете світу ми бачимо і в його філософській ліриці останніх років («Демон», «Випадковість», «Любов», «Доля», «Надія»).

Залишаючись в основному на позиціях просвітительського реалізму, Гете прокладає шлях до критичного реалізму XIX століття не тільки в літературі Німеччини, а й в усій європейській літературі. Реалізм Гете, збагачений в першій третині нового сторіччя елементами романтизму («Вільгельм Майстер», «Герман і Доротея», «Західно-східний диван»), виявився в його ліриці, де широко розкрито внутрішній світ людини, в його прозі, якою він започаткував новий тип роману, в його велетенських постатях із «Фауста», над яким він працював майже протягом усього життя. Саме у «Фаусті» діалектика Гете досягла вершини. Основними принципами цієї діалектики є полярність («Polaritдt») і піднесення («Steigerung»). Кожне явище, на думку Гете, має свою полярність - те, що протистоїть йому. Полярні елементи перебувають на одному рівні розвитку і взаємозумовлюються. В процесі їхньої взаємодії виникає третій елемент, що стоїть уже на сходинку вище, бо розвиток відбувається через заперечення старого, віджилого. Усвідомивши позитивну роль принципу заперечення Гете в образі Мефістофеля втілив ідею сили, яка все заперечує і саме цим творить добро [13, c. 10].

Тема мистецтва і образ художника розробляються в багатьох творах Гете: в оповідній прозі, драматичних фрагментах, віршах. Згадаймо хоча б «Прометея», «Земне життя художника», «Торквато Тассо», початкові розділи «Фауста», вірш «Тлумачення давньої гравюри на дереві, що виражає поетичне покликання Ганса Сакса» та ін. Незакінчений роман «Театральне покликання Вільгельма Майстера» (1777-1785) цілком і повністю присвячений проблемі мистецтва, зокрема проблемі становлення німецького національного театру. Зусилля головного героя роману дуже нагадують історію театральних зусиль Лессінга («Гамбурзька драматургія»), а також самого Гете - директора веймарського придворного театру. Автор роману показує, що його герой ставить перед собою не просто художні, естетичні цілі, а зайнятий вирішеннями засобами мистецтва важливих просвітительских завдань.

Будучи директором Веймарського театру, Гете написав багато п'єс спеціально для свого театру, враховуючи і його склад акторів. Він не тільки враховував, а й навчав і виховував акторів, віддаючи їм більшість свого часу: ставив їм правильну дикцію, боровся з діалектизмами, підвищував їх смак, давав їм освіту. Зберіглась розповідь, як боровся Гете за загальну культуру Веймарського театрального колективу викорчовуючи незмінне і неблагородне в ньому. Коли на сцені надумали поставити п'єсу, де принижувалась національна гідність євреїв, Гете заборонив цю постановку, зібрав акторів і звернувся до них із злісною промовою: «Це ганебно - виставляти на посміх народ, який проявив себе видатними талантами в мистецтві і в науці» [14]. Коли його старий друг і начальник, веймарський герцог - великий реакціонер і самодур - почав на догоду улюбленої їм актрисі заводити в театрі свої довільні порядки, Гете мужньо і принципово повстав проти нього. Він провів окремі опери і драми у Веймарському театрі, уважно і детально обґрунтував цей поділ. Навіть будівництво нового театру, після пожежі попереднього, була справа рук самого Гете, до найменших дрібниць обдуманого і його план і архітектуру.

Ліричні пісні Гете, здавалося би, найособистіше і суб'єктивне, були також відказані часом, в будь-якому випадку народний початок в них, близкість до усної пісні, те, що надає їм безсмертну чарівність, не являлось для Гете випадковою «творчою знахідкою». Він пише в «Поезії і правді» про положення речей в поезії тих часів, яке нагально потребувало від поета свідомої роботи в необхідному для суспільства напрямку: «Вглядевшись пристально, чего именно недоставало немецкой поэзии, можно было видеть, что недоставало содержания и притом национального; в талантах же никогда не было недостатка» [15, c. 49].

Отож уже молодий Гете не уявляв собі художника у відриві від епохи , від суспільства. Чи не найяскравіше органічний зв'язок митця з сучасністю і минулим виступає в його вірші «Поетичне покликання Ганса Сакса». Гете стверджує тут, що поетичний (малий) світ народжується у свідомості художника, в абстрактному мислення, проте цей світ «живий і дійовий» і являє собою аналог реального (великого) світу. Поет зображує у вірші чотири стихії - головні дійові особи людської драми: реальну, об'єктивну дійсність, яка виступає в образі повногрудої, дебелої жінки; історичне минуле, що тяжіє над людством як «первородний гріх», внутрішня детермінанта; ідеологічну надбудову - сукупність форм суспільної свідомості даної епохи, де значне місце посідають ілюзії, забобони, і, нарешті, біологічну любов як джерело відродження людства і всієї природи, гарант вічності, незнищенності життя. Гете захоплюється суворим, безкомпромісним реалізмом Ганса Сакса, який зображував життя так, як його великий сучасник Альбрехт Дюрер, тобто дивився на світ «ясними очима», «називав зло злом», «нічого не перебільшував і не применшував, нічого не спотворював і нічого не прикрашував» [16, c. 23].

У статті «Літературне санкюлотство», як, зрештою, і в багатьох інших статтях, замітках і висловлюваннях, Гете наголошує, що естетичне начало - в самій дійсності, бо «…ні письменник, ні дійовий чоловік не створює тих обставин, в яких він народився і в яких відбувається його діяльність». Гете запитує далі, коли і де з'являється класичний і національний автор, і відповідає: «Тоді, коли в історії своєї країни він застає великі події та їх наслідки у щасливій і значущій єдності; коли в ладі думок своїх співвітчизників він не помічає браку величі, в їхніх почуттях - браку глибини, а в їхніх учинках - могутності й послідовності; коли він сам, пройнявшись національним духом, почуває себе завдяки своєму генієві здатним співчувати минулому й теперішньому»; і, врешті, «коли перед ним лежить багато зібраного матеріалу, вдалих чи невдалих спроб його попередників». «Значущий твір, - підкреслює Гете, - завжди є наслідком життя». На жаль, автор не зумів до кінця заглушити в собі німецького філістера і стверджує: краще, щоб у Німеччині не було класичних авторів, ніж допустити, щоб сталися «перевороти» [17, c. 29].

Перші ліричні вірші Гете зразу заполонили читача своєю свіжістю і новизною, своєю художньою силою і переконливістю. Вже зовсім скоро вони перетворились на пісні. Найкращі світові композитори, він Бетховена до Чайковського, писали до них свою музику, найвеличніші поети всіх країн і народів не раз ставали перекладачами, щоб знайти для них рівновагомий вираз на рідній мові.

У спадщині Гете є ще один великий твір, про який не можна сказати, що він тільки написаний, тому що Гете пережив його, пережив по-справжньому, в реальності, як великий і яскравий випадок свого життя, створював його не за письмовим столом, а в дорозі на гору, відмірюючи строфу за строфою, як кілометр за кілометром. це народжена ним у дорозі, під час сходження на Брокен, маленька поема «Подорож зимою в Харц» [18, c. 145]. Вона може слугувати ключом для біографа і дослідника Гете, - настільки незвичайно для себе відкрився в ній і в зв'язку з нею людина-Гете, по природі дуже і стриманий і замкнутий.



РОЗДІЛ 2. «СТРАЖДАННЯ МОЛОДОГО ВЕРТЕРА» ГЕТЕ ЯК ЗРАЗОК СЕНТИМЕНТАЛІСТСЬКОГО РОМАНУ

2.1 Сентименталістський роман

Роман - арена напружених суперечок між теоретиками, літературознавцями, естетиками, філософами, критиками різних ідеологічних спрямувань, навіть між самими романістами. Він, власне, є однією з найгостріших і найдискусійніших проблем у світовій науці про художню літературу в наші дні.

Як і будь-який жанр, роман, його природа певною мірою не лише пов'язані з самою реальністю, а й зумовлюються з нею. В ньому, як правило, відбиваються складні життєві процеси й людські долі в їх взаємодії. Настанова митця на широке охоплення життєвих процесів «диктує» багатолінійність і багатоплановість роману, значну кількість персонажів, складні «взаємовідносини» між подіями і людськими характерами. «Обсяк зображуваного життєвого матеріалу є вихідним моментом, -- відзначає М.Кузнецов. - Та суттєвий і обсяг твору. Велика епічна форма -- роман - вимагає іншого ритму оповіді, інших художніх прийомів [19, c. 14].

Сентименталізм (франц. sentiment -- почуття, почуттєвість) -- літературний напрям другої половини XVIII -- початку XIX ст. Його назва походить від роману англійського письменника Лоренса Стерна "Сентиментальна подорож по Франції та Італії". Особливості сентименталізму проявилися в європейській літературі 30--50-х років XVIII ст., зокрема у творах Дж. Томсона, Е. Юнга, Т. Ґрея (Англія), А. Прево, П. Лашоссе (Франція), Х.В. Ґеллерта, Ф. Клопштока, Й. Гете(Німеччина).

Головні риси сентименталізму:

- основним предметом зображення в романі - це відтворення почуттів і пристрастей людини;

- позитивні герої -- представники середніх і нижчих верств суспільства;

- вільна побудова твору;

- підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;

- мальовничі сільські краєвиди;

- розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;

- інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої [20, c. 29].

В українській літературі деякі впливи й елементи сентименталізму наявні в п'єсах І. Котляревського («Наталка Полтавка») і в українських, російських повістях, оповіданнях Г. Квітки-Основ'яненка(зокрема, «Маруся»).

Наявність сентименталізму і впливів російського сентименталізму у творчості І. Котляревського заперечували І. Стешенко, С. Єфремов, Г. Житецький та ін., не виключаючи багатьох виявів сентименталізму у психологічному розумінні (чутливості) у творчості українських письменників 19 і 20 ст.

Представники сентименталізму, для того щоб розчулити своїх читачів, вдавалися до описування нещасливого кохання, страждання великодушної людини, переслідування. Герой сентименталістського роману страждає від жорстокості дворян, позитивно впливає на своїх кривдників.

Велику роль в основі сентименталізму відіграє - перебільшена роль почуттів. Сентименталізм повністю заперечував класицизму, його поетика була цілком протилежна класицистичній. Сентименталісти відкидали раціоналізм Декарта, і на головне виставляли почуття. Сентименталісти замінили знаменитий вислів Рене Декарта "Я мислю, отже існую", на вислів Жан Жака Руссо: "Я відчуваю, отже існую". Представники сентименталізму за філософську основу взяли агностицизм англійського вченого Давіда Юма. Він заперечував безмежні можливості розуму, і зауважував, що розумові уявлення можуть бути не правдивими, а моральні оцінки людей базуються на емоціях. В утвердженні сентименталізму значну роль відіграла філософія Френсіса Бекона і Джона Локка. Естетичним кредо сентименталізму можна вважати вислів Ж.Ж. Руссо: "Розум може помилятися, почуття -- ніколи"

Сентименталісти надавали перевагу писати свої твори у жанрах: елегія, ідилія, послання, мадригал. Поезію англійських сентименталістів представляють Дж. Томсон, Е. Юнг, Т. Грей, О. Ґолдеміт. Сумні мотиви у їх творах породили назву "цвинтарна поезія". Відомим твором сентименталізму є "Елегія, написана на сільському цвинтарі" Т. Ґрея. Сентименталісти значно менше зверталися до драматичних жанрів ("міщанська драма", "серйозна комедія ", "сльозлива комедія"). Вони повністю відмовилися від суворих правил побудови творів. У епічних творах сентименталістів ми часто можем зустріти ліричні відступи, їх автори нерідко відмовляються від елементів сюжету (зав'язка, розвиток, дії, кульмінація, розв'язка). Особливе місце у їх творах займає пейзаж як засіб розкриття внутрішнього стану персонажа. Він викликає здебільшого меланхолійні переживання. Л. Стерн у романі "Життя та думки Трістрама Шенді, джентльмена" зосереджує увагу не на послідовності зображення подій, а на змалюванні внутрішнього світу людини, на розкритті її переживань і настроїв.

Роман як жанр ще не розкрив на повну силу своїх можливостей у пізнанні сучасності, йому належить завойовувати нові висоти [21, c. 24].

2.2 «Страждання молодого Вертера» Гете як зразок сентименталістського роману

Світову славу приносить Гете його перший і найвидатніший роман - «Страждання молодого Вертера» ( «Die Leiden des jungen Werthers», 1774).

Він написав в популярному для того часу жанру «роман в листах», а оскільки всі листи належать одному обличчю, то роман набуває характер ліричної сповіді. Нескладна сентиментальна історія кохання Вертера до Шарлотти, яка «віддана іншому», історія, закінчується самогубством героя, розгортається як глибоко реалістична драма; в деяких скупих словах, але з величезною силою в ній відкриваються картини соціальної дійсності епохи Гете. гете вертер сентименталізм філософський

Вертера Гете зображує благородним молодим юнаком, не обділений здібностями, який тільки-но вступає в життя і не знаходячи в ній для себе місця. Його випадкова зустріч із Лоттою набуває особливе значення тільки тому, що в ній він бачить увесь світ: природність і незіпсованість її натури, партіархальна простота, безпосередність її почутті робили Шарлотту в очах Вертера відколком з природи, втіленим ідеалом, що так живо протистояв світу неприродніх стосунків, що оточував його «Я сказав їй якийсь незначний комплімент, а сам не зводив з неї очей, милуючись її постаттю, голосом, рухами… Я відчував у її мові сильну вдачу, бачив усе нові чари в кожному її слові, усе новий прояв духу в кожній рисочці її обличчя, яке ставало все яснішим, бо вона почувала, що я розумію її» [22, c. 218]. Вертер не може намалювати в листах портрет Лотти, ми бачимо лише її силует.

І тому, коли герой і героїня в перший вечір їхньої зустрічі підходять до вікна і, занурені в споглядання яке відкривається перед ними велична картина природи, із сльозами на очах згадують оду Клопштока, Вертер схвильовано переживає цю хвилину, так як найщасливіший момент в своєму житті « Вона стояла, спершись на лікті і задивившись у далечінь; потім глянула на небо й на мене, і я побачив, що її очі повні сліз Вона поклала свою руку на мою і мовила «Клопшток!» Я вмить пригадав чудову оду, яка їй спала на думку, і поринув у потік почуттів, що їх викликав у мене цей вигук…»[22, c. 223].

Сентиментальні виявлення героя викликають посмішку у сучасного читача. Але для письменників «Бурі і натиску», як для французького сентименталіста Руссо, чутливість була критерієм істинно людського, і розцінювалась як визначальна риса у характері героя, який не розділяє обмеженості «цивілізованих» верств суспільства або обачливих обивателів, рабів корисливості, які втратили будь-який зв'язок із природою.

Вертер прагне служити. Але він не може відчути радості, находячись серед чужих йому людей : «А це блискуче убозтво, ця нудьга серед поганих людей, які товчуться в цьому колі! Це вічне суперництво і погоня за чинами! Тут тільки те і роблять, що підстерігають один одного і приловчаються, ніби обігнати когось хоча б на один крок. Низькі, жалюгідні, нічим не прикриті пристрасті» [23, c. 78].

Він розуміє безглуздість своїх службових обов'язків, непотрібність своїх бюрократичних занять, далеких від справжньої справи : «Діяльність! - вигукує він, - якщо той, хто садить картоплю і їздить в місто щоб продати своє зерно, не працює більше ніж я, тоді я готовий ще десять років пропрацювати на цій галері, до якої я тепер прикований» [23, c. 78].

Вертер жаліється що в такій обстановці і ньому «висихають почуття» і йому здається, що він сам ніби знаходиться в кунсткамері і дивиться, як «рухаються… всі ці чоловічки і конячки»: «Я сам приймаю участь у цій грі, або, швидше, мною граються ніби маріонеткою, і часто, коли зловиш сусіда за дерев'яну руку, тремтіння бере тебе» [23, c. 80].

І тут перед нами постає не просто чутливість, але протест проти безчуттєвого світу, де люди - це маріонетки, протест проти німецького убозтва, причому, як це характерно для нерозвинутих соціальних відносин Німеччини XVIII ст., протест Вертера Направлений не тільки проти феодальної відсталості, але і проти міщанської обмеженості.

Коли Вертер попадає на світський вечір, йому дають зрозуміти, що він, не належить до дворянського стану, не може тут залишатись. Вертер залишає вечір, ображений у своїх кращих почуттях, тому що він дуже добре знає, чого варті ці знатні нероби. Він їде, щоб «…подивитись з пагорба на захід сонця і прочитати при цьому дивну пісню Гомера про те, як Улис, був гостинно прийнятий богорівним свинопасом» [23, c. 85].

Так природа і давньогрецький епічний поет Гомер, який розуміється тут в дусі Гердера як виразник патріархальнього світу давньої Греції, стають безпосередніми учасниками ідейного конфлікту в романі. Патріархальний світ Гомера і жива велична природа протистоять тут світу соціальної нерівності, несправедливості і безсердечності.

Вертер закінчує самогубством. В передсмертній записці він пише:

«Тільки небагатьом благородним дано було пролити кров за близьких і запалити своєю смертю нове, стократне життя у своїх друзях» [23, c. 143].

Соціальна трагедія Вертера полягала в тому, що він не знав, як «проливають кров за своїх близьких». Вісь світ для нього був закладений у Шарлотті, і за Шарлотту він міг і померти. Але на столі в нього лежала розкритою «Емілія Галотти». В останню хвилину він читав не любовний роман, а соціальну драму, в фіналі якої батько вбивав свою рідну дочку, рятуючи її честь від посягань зі сторони феодального тирана. Роман закінчується коротким, але виразним описом поховання героя: «Ремісники несли його гріб. Із духовенства ніхто його не провожав»

Представник старшого покоління німецьких просвітителів, бойовий і непримиренний Лессінг різко засудив кінцівку роману: самогубство героя не могло бути виходом, роман не закликав до боротьби. В листі до Ешенбургу він писав: «Щоб не наробити більшої шкоди, ніж користі, не повинно би це такий теплий витвір мати коротеньких, холодний епілог? Потрібно би декілька слів про те, як розвивався в Вертера такий дивний характер; як інший юнак з подібними нахилами може вберегти себе від цього. Бо він може прийняти поетичну красу за моральну і уявити, що якщо цей чоловік так сильно збуджує нашу участь, то означає, що він був хороший. А він зовсім не був хороший… Скажіть, грецький або римський юнак позбавив би себе життя так і через таку причину? - Непевне ні… Так, люб'язний Гете, додайте в кінці це маленьку главу, і чим цинічніше, тим краще» [24, c. 205-206].

Сам Гете, звичайно, не оправдовував самогубства героя. Але Лессінг був правий. На прикладі Вертера неможна було виховувати молоде покоління. Автор «Геца» і «Прометея», зраджуючи штюрмеровскій установці на героя - «бурхливого генія», сьогодні пропонуючи в герої, говорячи словами Лессінга, «дрібно-великого, ганебно-милого оригінала». Боєвий протест підмінявся сентиментальною жалобою і втечею від життя. «Вертер, бунтівний мученик» (Пушкін), викликав співчуття до своїх страждань, але «бунтівливість» його була обмежена, була замкнута в сфері почуттів, і його загибель означала відказ від боротьби.

Роман мав особливий успіх. Ним зачитувались, героям наслідували, юнаки носили голубий фрак із жовтим жилетом, як у Вертера; були випадки самогубства із томом «Вертера» у руках. Гете вдалось створити реалістичний твій, залишивши далеко позаду себе всі попередні образи сентиментальної прози. [25, c. 47-50].

Зараз, у сучасному літературознавстві, «Вертер» визначається як «сентиментально-романтичний роман». Не дивлячись на те, що «Вертер» прокладає шлях романтичному роману, цілісність його поетичної системи визначається просвітницькою естетикою. Роман про «Вертера» часто порівнюють із французьким романом-сповіддю. Це порівняння виявляє, що романтичне мистецтво народжувалося у складній системі відштовхування від просвітницьких концепцій та взаємодії з ними, як обумовлене своєрідністю епохи і новим світосприйняттям якісна видозміна просвітницької поетики.

В сентиментальному романі емоційність - це особливий душевний склад, делікатність почуттів, вразливість, комплекс моральних норм, які визначені природною сутністю людини, а в романі-сповіді емоційність стає ліричною призмою сприйняття світу, способом пізнання дійсності. Новий зміст не може тому вилитися у форму сентиментального роману ХVIII ст., бо він несе в собі нове світосприйняття, нову концепцію особистості, нове співвідношення особистості та світу, сам по собі він вже пропонує ліричну структуру.

Роман «Страждання юного Вертера» - один із найвизначніших творів німецького та нації європейського сентименталізму. Енгельс говорив, що Гете здійснив один з найбільших критичних подвигів, написавши «Вертера», що ніяк може бути названо лише простим сентиментальним романом з любовної фабулою. Головне у творі - це «емоційний пантеїзм», прагнення героя здійснити хоча в своєму «серце» природне стан.

Гете написав роман , форма якого стала художнім відкриттям XVIII століття - форма роману у листах, такий спосіб написання давав можливість показувати людину у перебізі подій і пригод.



ВИСНОВКИ

Німеччину доби Гете більшість літературознавців описує дещо однобічно, надто підкреслюючи економічну слабкість, соціально-політичну пасивність молодої німецької буржуазії й перебільшуючи вплив феодалізму та абсолютизму на життя країни. Насправді ж у Німеччині XVIII сторіччя феодальний устрій переживав глибоку кризу, й, незважаючи на усякі перешкоди, тут відбувався помітний розвиток продуктивних сил, міцніло капіталістичне виробництво. Під кінець сторіччя в Німеччині з'явилися крупні мануфактури, у тім числі й найманих, отже, зароджувався пролетаріат. У 1789 році а й у наступні роки в країні часто вибухали селянські повстання.

Німецька буржуазія доби Гете не витримує порівняння з буржуазією Англії чи Франції, де «королям рубали голови, розганяли стару аристократію, стирали внутрішні кордони між станами і князівствами, змінювали закони і закладали фундамент буржуазної демократії з величезною рішучістю і послідовністю».

Головними антифеодальними течіями в Німеччині другої половини XVIII -- початку XIX сторіч слід вважати дві. В галузі суспільної і філософської думки це були: німецький класичний ідеалізм(Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель) і німецьке Просвітительство (Лессінг, Гердер, Шіллер, Гете, Форстер, Шубарт, Зойме, Фосс та ін). між ними існував тісний зв'язок, вони мали ряд спільних рис, впливали одна на одну, але в суттєвих питаннях ці течії різко відрізнялися одна від однієї, тому що відбивали дві різні тенденції соціально-політичного і економічного розвитку країни -- тенденцію до демократизму й прогресу і тенденцію до компромісу і реакції.

Творчість Гете розвивалася на грунті Просвітительства -- ідейного руху, що, відбивав боротьбу буржуазної демократії проти феодалізму і абсолютизму, проти релігії і схоластики. Бувши ідеалістами в питаннях суспільного розвитку, просвітителі єдиний фактор історичного прогресу вбачали в розумі, в поширенні науки й освіти. Німецька література початкового етапу Просвітительства не виявляє ще чітких національних, соціально-викривальних, реалістичних тенденції; тут переважають наслідування античних авторів або творів європейського класицизму в його французькому варіанті.

Залишаючись в основному на позиціях просвітительського реалізму, Гете прокладає шлях до критичного реалізму XIX століття не тільки в літературі Німеччини, а й в усій європейській літературі. Реалізм Гете, збагачений в першій третині нового сторіччя елементами романтизму («Вільгельм Майстер», «Герман і Доротея», «Західно-східний диван»), виявився в його ліриці, де широко розкрито внутрішній світ людини, в його прозі, якою він започаткував новий тип роману, в його велетенських постатях із «Фауста», над яким він працював майже протягом усього життя. Саме у «Фаусті» діалектика Гете досягла вершини. Основними принципами цієї діалектики є полярність («Polaritдt») і піднесення («Steigerung»). Кожне явище, на думку Гете, має свою полярність - те, що протистоїть йому. Полярні елементи перебувають на одному рівні розвитку і взаємозумовлюються. В процесі їхньої взаємодії виникає третій елемент, що стоїть уже на сходинку вище, бо розвиток відбувається через заперечення старого, віджилого.

Молодий Гете не уявляв собі художника у відриві від епохи , від суспільства. Чи не найяскравіше органічний зв'язок митця з сучасністю і минулим виступає в його вірші «Поетичне покликання Ганса Сакса». Гете стверджує тут, що поетичний (малий) світ народжується у свідомості художника, в абстрактному мислення, проте цей світ «живий і дійовий» і являє собою аналог реального (великого) світу. Поет зображує у вірші чотири стихії - головні дійові особи людської драми: реальну, об'єктивну дійсність, яка виступає в образі повногрудої, дебелої жінки; історичне минуле, що тяжіє над людством як «первородний гріх», внутрішня детермінанта; ідеологічну надбудову - сукупність форм суспільної свідомості даної епохи, де значне місце посідають ілюзії, забобони, і, нарешті, біологічну любов як джерело відродження людства і всієї природи, гарант вічності, незнищенності життя. Гете захоплюється суворим, безкомпромісним реалізмом Ганса Сакса, який зображував життя так, як його великий сучасник Альбрехт Дюрер, тобто дивився на світ «ясними очима», «називав зло злом», «нічого не перебільшував і не применшував, нічого не спотворював і нічого не прикрашував».

Сентименталізм - це напрям у європейській літературі, другої половини XVIII -- початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. В основі сентименталізму -- перебільшена роль почуттів (крайня чутливість).

Сентименталісти, щоб розчулити читача, описували історії нещасливого кохання, страждання благородної людини, утиски і переслідування.

Герой Гете -- людина ХVIII ст., сентименталіст і штюрмер, не відчужений від світу, від гармонії всього суттєвого, і якщо «хвороба Рене» -- в трагічному індивідуалізмі, то «хвороба Вертера» -- в його чуттєвості і у відчутті трагічного розриву між природною ( розумною ) нормою поведінки і неприродніми ( нерозумними ) законами суспільства. Причому Вертерне просвітницьке втілення авторської тези

Епістолярний роман «Страждання юного Вертера» - одне з визначних творів німецького та нації європейського сентименталізму.

Отже, Гете, визначаючи жанр свого твору, сам звертається до нього романом. «Роман - це велика форма епічного жанру літератури. Його найбільш спільні риси -- зображення у непростих формах життєвого процесу, багатолінійність сюжету, куди входять долі низки чинних осіб, багатоголосся, -- звідси великий обсяг порівняно коїться з іншими жанрами. Зрозуміло, звісно, що це риси характеризують основні тенденції розвитку роману і виявляються вкрай багатоманітно».

«Вертер» Гете відповідає небагатьом вимогам. Тут і зображення почуттів котрий страждає молодої людини, і любовний трикутник, і інтрига, як було зазначалося, піднята гостра соціальна тема -- людина і суспільство.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Овсянников М. Теория отражения и эстетика. - В кн.: Борьба идей в эстетике. Марксистсо-ленинская критика реакционных эстетических учений. -- М.: Искусство, 1974, с.8

2. Ленін В.І. Повне зібр. творів, т. 48, с. 290

3. Ленін В.І. повне зібр. творів, т. 30, с. 330

4. Очерки истории Германии с древнейших времен до 1918 г. -- М.: 1959, с. 129

5. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 1, с.83

6. Маркс К. і Енгельс Ф. Твори, т. 2, с.538

7. Луначарський А.В. Про літературу, с.733

8. Луначарський А.В. Про літературу, с.734

9. Гегель Г.-В.-Ф. Работы последних лет в двух томах, т. 2. -- М.:М Мысль, 1973, с.5

10. Франко І. Твори в двадцяти томах, т. 18. -- К.: Держлітвидав, 1955, с.410

11. Румянцева Т. Философия немецкого просветлителя Г.- Э. Лесссинга. --Ленинград, Вестник ун-та №5, Серия экономики, философии и права, выпуск 1, 1957, с. 90

12. Сверстюк Є. Відлунник Гете // Зарубіжна література. --1999. --№22-23, с.7

13. Гулыга А. Мыслящий художник. -- В кн.: И.-В. Гете. Об искусстве. --М.: Мысль, 1975, с.10

14. Цитирую по статье Отто Грогтеволя в «Neues Deutshland» 23 марта 1949 г.

15. Goethe's Werke, т. XXI, Dichtung und Wahrheit, кн. 7-я, стр. 49

16. Гавришків Б. Сміх Ганса Сакса. -- Жовтень, 1976, №7, с.23

17. Гавришків Б. Сміх Ганса Сакса. -- Жовтень, 1976, №7, с.29

18. «Harzreise im Winter». Coehte's Werke, т.1, стр. 145

19. Бондаренко І.І. Проблеми жанру роману в сучасному літературознавстві. Рад. Літературознавство, 1977, №10, с. 46

20. Замятин Е. И. Мы : роман / Е. И. Замятин // Избр. произв. : в 2 т. / Е. И. Замятин. - М. : Худож. лит., 1990. - Т. І. - С. 3-155.

21. Надярних Н. Багатовимірність роману. Жовтень, 1975, №4, с. 140

22. Йоганн Вольфганг Гете. Твори переклад з німецької «Страждання молодого Вертера». - Київ: Дніпро, 1982р.

23. Гёте, Соч., т. VI, стр.78

24. Lessing Briefe, hrsg von I.Petersen, Insel-Verlang, 1911, s. 205-206.

25. Гёте в школе. Пособие для учителя. - Москва. Красный пролетарий, 1950р.

Размещено на Allbest.ru

...