Бібліографічна діяльність М.О. Максимовича

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА ДОКУМЕНТОЗНАВСТВА, ІНФОРМАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ТА УКРАЇНОЗНАВСТВА

Комплексне практичне індивідуальне завдання

з дисципліни «Біліографознавство»

на тему: «Бібліографічна діяльність М.О. Максимовича»

Виконала: студентка групи ДІД-21

Гекавчук Л.С.

Перевірила: Науковий керівник:

ст. викладач, к. і. н. Гавліч І.Б.

Тернопіль 2015

Зміст

Вступ

1. Максимович Михайло Олександрович: життєвий і творчий шлях

2. Принципи наукового аналізу літературних творів М.О.Максимовича

3. Бібліографічна діяльність М.О.Максимовича

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Від давніх часів слово відігравало неабияку роль в історичному бутті. Зі словом асоціюється феномен людського спілкування, фіксація багатоманітного досвіду наших пращурів, народження письма, культурний розвій, самобутні мистецько-художні та естетичні виміри світу... Втім, справжній світоглядний злам у розумінні вартості слова стався у добу післянаполеонівської Європи, коли романтики безпосередньо пов'язали словесність із душею, ба навіть із сутністю народу-нації. Так народилася славнозвісна «мовна програма» романтизму, яка розгорталася під знаком моральності та добра, краси й естетизму, фольклористичних, етнографічних та літературних захоплень національним буттям. Власне, романтики відкрили широкому загалу неповторну палітру європейських націй зі славною та величною історією.

Українським фундатором цієї «мовної програми» був М. Максимович -- перший ректор Університету св. Володимира в Києві.

Михайло Олександрович Максимович -- учений-енциклопедист, природознавець, фольклорист, етнограф, історик, письменник, поет, магістр фізико-математичних наук (від 1827), доктор слов'яно-російської філології (від 1871), ординарний професор кафедри ботаніки (від 1833), кафедри російської словесності (від 1834), декан 1-го відділення філософського факультету (1834, 1837), перший ректор (1834-1835) Університету Св. Володимира, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (від 1871).

1. Максимович Михайло Олександрович: життєвий і творчий шлях

М.М. Олександрович народився 15 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер с. Богуславець Черкаської обл.) у збіднілій дворянській родині, що мала козацьке коріння. Початкову освіту Михайлик здобув у церковнопарафіяльній школі в Золотоноші. Згодом навчався у свого дядька, доктора права, професора Харківського університету Іллі Тимківського в маєтку Туранівцях "началам разных наук и по-латыни". Дядько "заронив у душу хлопчика перші зерна любові до філософії та взагалі до науки".

Чотирнадцятирічним учнем Новгород-Сіверської гімназії Михайло зустрів кохання всього життя. За сніданком у садибі Павла Балюбаша він задивився на струнку бліду панну Лізавету Товбач, яка нагадала юному ботаніку білу лілею. "Німфея кандіда", - прошепотів худенький хлопчик у круглих окулярах. У тінистих алеях парку вони трохи поспілкувалися. Виявилося, що панна Лізавета - наречена племінника Балюбаша і на Спаса має бути весілля. З того часу він не забував, не міг забути панну німфею.

У 19 років Михайло закінчив словесний і природничий відділи філософського факультету Московського університету, згодом закінчив і медичний факультет. Здібного студента залишили в університеті викладачем і директором ботанічного саду. За десять років Максимович написав понад 100 праць: "Главные основания зоологии", "Систематика растений", "Ботаника"; написав "Курс математики", що був основним підручником кілька десятиліть у всій Російській імперії. У 1812 вступив до Новгород-Сіверської гімназії, по закінченні якої (1819) навчався (1819-1821) на словесному відділенні філософського факультету Московського університету. В серпні 1821 перевівся на фізико-математичне відділення. В червні 1823 закінчив курс зі ступенем кандидата фізико-математичних наук.

Завершивши навчання, М. О. Максимович залишився в університеті: працював в університетській бібліотеці, де впорядковував книги для укладання систематичного каталогу, вивчав флору, збирав колекції рослин та мінералів у Московській губернії. Водночас слухав лекції на медичному факультеті та словесному відділенні філософського факультету. В 1825-1829 викладав господарську ботаніку й садівництво в Землеробській школі. Від 25 лютого 1826 завідував університетським Ботанічним садом і гербарієм. У лютому - травні 1826 викладав природничу історію в університетському Шляхетному пансіоні.

Після захисту 30 червня 1827 дисертації «О системах растительного царства» дістав ступінь магістра фізико-математичних наук і почав читати лекції з ботаніки на фізико-математичному відділенні філософського факультету Московського університету. В жовтні 1829 затверджений ад'юнктом, а 23 серпня 1833 Радою університету обраний ординарним професором кафедри ботаніки.

Різнобічні інтереси М. О. Максимовича втілилися в численних наукових працях. Його першу статтю «К чему служат листья на растениях» надруковано 1821, а до 1834 опубліковано ще понад 100 праць, зокрема з ботаніки й зоології «О системе растительного царства» (1823), «Главные основания зоологии, или науки о животных» (1824), «Органология растений» (1828) та «Систематика растений» (1831), які стали складовими його відомої монографії «Основания ботаники» (1828). А брошура для народу «Книга Наума о великом Божьем мире» (1833) до 1876 перевидавалася дванадцять разів.

Протягом 1830-1834 видавав літературний альманах «Денница» (побачили світ три номери), упорядкував і опублікував збірки «Малороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834), «Голоса украинских песен» (1834). У 1849 надруковано «Сборник украинских песен».

У 1834 розпочався київський період діяльності М. О. Максимовича. Зважаючи на бажання працювати в Україні, 4 березня 1834 призначений ординарним професором кафедри російської словесності й деканом 1-го відділення філософського факультету новоствореного Університету Св. Володимира. 13 липня 1834 попичитель Київського навчального округу.

Є. Ф. фон Брадке доручив М. О. Максимовичу тимчасово взяти на себе обов'язки ректора. Затверджений на цій посаді наказом імператора від 16 жовтня 1834.

Обіймаючи посаду ректора, М. О. Максимович ніс основний тягар із науково-методичного й кадрового забезпечення навчального процесу та господарського влаштування університету.

За відсутності попечителя здійснював нагляд за навчальними закладами Київського навчального округу.

27 червня 1835, завдяки клопотанням М. О. Максимовича, отримано дозвіл на відкриття Тимчасового комітету з розшуку старожитностей у Києві. Очолив комітет Є. Ф. фон Брадке, а членами його були професори університету (В. Ф. Цих, І. М. Данилович, С. М. Орнатський).

Через погіршення стану здоров'я 11 грудня 1835 М. О. Максимович пішов із посад ректора й декана, залишившися професором кафедри російської словесності. Протягом 1837 знову виконував обов'язки декана 1-го відділення філософського факультету. Викладав історію російської літератури на філософському та юридичному факультетах. Із перервами через хворобу залишався професором до 12 червня 1845, коли остаточно вийшов у відставку й оселився у своєму маєткові Михайлова Гора неподалік Золотоноші, присвятивши себе науково-літературній та громадській діяльності.

М. О. Максимович був одним з організаторів Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (1843) та редактором історичних і літературних пам'яток. За його редакцією вийшло два томи «Памятников, изданных временной комиссией для разбора древних актов...» (1845, 1846). Упродовж 1840-1850 видавав альманах «Киевлянин» (вийшло три випуски), присвячений Києву та його старожитностям; у 1859 та 1864 побачили світ два номери часопису «Украинец». Деякий час у 1857 редагував також московський часопис «Русская беседа».

Зацікавленість історією, особливо Київської Русі, фольклором, походженням російської та української мов, літературою дістала відображення в багатьох працях М. О. Максимовича, зокрема з історії Київської держави, Литовської доби, Козаччини, Гетьманщини, гайдамацького руху: «Откуда идет русская земля, по сказанию Несторовой повести и по другим старинным писаниям русским» (1837), «Исторический быт России, или повествование о достопамятных событиях в русской земле и о деяниях ее православных государей» (1842), «О Петре Конашевиче-Сагайдачном» (1843), «Нечто о земле Киевской» (1864), «О литовском гетмане князя Острожском» (1864) та ін. У галузі літературознавства та філології досліджував основні етапи формування й розвитку української мови та її місце в слов'янському світі, чому присвятив такі праці: «История древней русской словесности» (1839); «Песнь о полку Игореве, сложенная в конце XII в. на древнем русском языке» (1837); «Критико-историческое исследование о русском языке» (1838), «О правописании малороссийского языка»(1841); «Начатки русской филологии» (1848) та ін.

Визнанням заслуг ученого було обрання його дійсним членом: Імператорського Московського товариства дослідників природи (1829), Московського товариства любителів російської словесності (1833), Російського товариства любителів історії та старожитностей російських (1834), Російського товариства шанувальників садівництва (1834), Одеського товариства історії та старожитностей (1839), комітетів акліматизації тварин і рослин при Московському товаристві сільського господарства (1858), Московського археологічного товариства (1865); Товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті (1870), Історичного товариства Нестора Літописця (1873). Крім того, був почесним, членом Полтавського губернського статистичного комітету, Київської духовної академії та Університету Св. Володимира (1869).

6 вересня 1871 з ініціативи історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира відбулося вшанування 50-річного ювілею наукової та літературної діяльності М. О. Максимовича. З цієї нагоди його було обрано доктором слов'янсько-російської філології та почесним членом Київського товариства дослідників природи, Московського, Новоросійського університетів, а в грудні 1871 - членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук.

Мав чин статського радника (від 1845). Нагороджений орденом Св. Володимира IV ступеня (1839).

Помер М. О. Максимович 10 листопада 1873 на хуторі Михайлова Гора (тепер с. Прохорівка Черкаської обл.), де й похований.

2. Принципи наукового аналізу літературних творів М.О.Максимовича

До кінця першої чверті XIX ст. символічний та порівняльний напрями в історичній школі стали відомими не лише західному, а й східноєвропейському літературознавству. В Україні одним із його фундаторів став М. Максимович. До міфічного періоду художньої творчості він, щоправда, не доходив, зосередившись переважно на народних піснях і думах та старокиївській професійній літературі, але в передмові до зібраних ним «Малороссийских песен» (1827) він говорить і про потребу вивчення міфів, і про відображений у них засобами мови дух народу. «Дуже значні і тому гідні уваги, -- пише вчений, -- були б пошуки слідів народної міфології, обрядів, пісень, прислів'їв та ін. Особливо мова вдосконалюється внаслідок досліджень залишків минулого, в яких вона ближча до свого кореня, отже -- чистіша за складом і міцніша в силі». У цій же передмові до «Малороссийских песен» М. Максимович наголошував, що в українських піснях звучить душа українського народу і нерідко -- його істинна історія. Серед пісень слов'янських племен українські пісні посідають одне з чільних місць за артистизмом, поривами пристрастей, природністю вислову.

З таким критерієм і з таким науково обґрунтованим поглядом підходив М. Максимович і до тлумачення «Слова про Ігорів похід», яке він здійснив уперше в університетських лекціях протягом 1835 р. На той час філологічна наука про «Слово» тільки зароджувалася. Адже існував лише єдиний список поеми, та й той дуже попсований. Художня ж сила його видавалася такою значущою, що одразу ж у певних колах дослідників зародився сумнів: чи це оригінальне явище XII ст., чи якийсь фальсифікат? М. Максимович стає на бік оригінальності твору, навівши уривки з «Апостола» та «Сказаній о побоїщі» (обидві пам'ятки належать до XIV ст.), в яких уже е відгук «Слова» і які своїм історичним духом дуже близькі до нього.

3. Бібліографічна діяльність М.О.Максимовича

Максимович був справжнім ученим-енциклопедистом, і то дуже широкого діапазону -- від ботаніки до історії. Його наукові праці в царині природознавства, опубліковані у 1820-х рр. -- на початку 1830-х рр., не лише стояли на рівні тогочасної науки, але й прокладали для неї методологічні шляхи.

Як фольклорист Максимович видав 1827 р. у Москві «Малороссийские песни», 1834 р. -- «Украинские народные песни» (третя збірка «Сборник украинских песен», ч.1 вийшла вже в Києві 1849 р.). Передмова Максимовича до видання 1827 р. була «свого роду літературним маніфестом, повним ентузіазму до народної української поезії» (Д.Дорошенко). Фольклорні видання Максимовича мали величезний вплив на українську фольклористику (також в Устилузі). Вони викликали інтерес до українського фольклору не лише серед інших слов'янських народів (зокрема, росіян, поляків, чехів), а навіть в Англії й Америці.

Як мовознавець Максимович опублікував низку статей про класифікацію слов'янських мов (1838, 1845 і 1850), у яких широко користувався даними з української мови. У дискусії з М. Погодіним і П. Лавровським Максимович обстоював «старобутність» української мови. Максимович був автором етимологічного правопису «максимовчівки».

Як літературознавець Максимович вивчав «Слово о полку Ігоревім», яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам'яток Київської Русі --«Руської Правди», «Повісті минулих літ». Був автором праці «История древней русской словесности» (1839 р.), про козацькі літописи, зокрема Грабянки тощо. Крім того, Максимович перекладав псалми українською мовою та написав низку віршів, у тому числі «Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна», присвячений Т.Шевченкові.

В історичних (як і в фольклорно-етнографічних) творах Максимович був прихильником панівного тоді романтизму та ідеї народності. Він обстоював генетичний зв'язок між княжою та козацько-гетьманською добами в історії України, яким він присвятив багато розвідок, статей, критичних заміток про джерела, літературу тощо. У статті «О мнимом запустении Украины» (1857 р.) та «Письмах» до М. Погодіна, Максимович довів безпідставність його гіпотези про «великоруське» населення Київщини за княжої доби. Численні праці Максимовича з історії княжої України, Києва та його пам'яток (зокрема, «Очерк Киева», 1847; «Письма о Киеве к М.Погодину», 1871 та ін.), з історії козаччини, гетьманщини й гайдамаччини (розвідки про гетьмана П.Сагайдачного, «История письма о казаках приднепровских», 1863-1865), «Письма о Б.Хмельницком», 1859, «Бубновская сотня», 1848-1849, про Гайдамаччину й Коліївщину тощо, мали особливе значення для подальшого розвитку української історіографії. В 1830-1834 рр. видав три випуски альманаху «Денница». В 1840 і 1841 у Києві та в 1850 у Москві видав історичний альманах «Киевлянин». У 1859 р. та у 1864 р. у Москві видав альманах «Украинец».

Максимович працював також у царині української археології та був автором першої в Україні археологічної праці з застосуванням типологічного методу («Украинские стрелы древнейших времен», 1868).

Наукові праці Максимовича в галузі природознавства («Про системи рослинного царства», 1827; «Основи ботаніки», тт. 1-2, 1828-31; «Роздуми про природу», 1831) дають підстави вважати вченого одним з основоположників вітчизняної ботаніки.

максимович літературний мовознавство науковий

Висновки

Захоплення Максимовича українською словесністю назавжди змінило не тільки царину його наукових зацікавлень, а й інтелектуальну біографію. Ба більше, етнографічні збірники М. Максимовича виплекали нову генерацію українських інтелектуалів -- харківських романтиків та кирило-мефодіївських братчиків, зокрема таких видатних діячів, як М. Костомаров та П. Куліш.

У текстах М. Максимовича споглядаємо й чимало метафоричних елементів. Приміром, він порівнює початок історії Малоросії з кометою, що швидко промайнула на небосхилі, називає монголо-татарську навалу «грозою Батиєвою», висловлює думку щодо виникнення Запорозького козацтва як «живого злиття» двох стихій -- азіатсько-наїзницької та греко-християнської, порівнює козаків із західноєвропейськими лицарями та іменує козацтво «народним лицарством», розглядає Гайдамаччину як «вогнедишне виверження народної помсти та ворожості».

Проте рух історії уявляється М. Максимовичу не тільки у вигляді широкого річища унікальних фактів-мозаїк, а й з руху різних поколінь людей, що посідали в ньому самостійне і виняткове становище. Як влучно зауважив літературознавець М. Петров, «стислі розповіді Максимовича про стародавніх людей схожі на спомини онука про маститого дідуся, ще живо пам'ятного та міцно-міцно любимого».

Цей чаруючий дар слова, властивий М. Максимовичу, справляв незвичайне враження на сучасників. «Йому (Костомарову) в Харкові потрапив до рук збірник українських народних пісень Максимовича, 1827 року, а я в Новгороді-Сіверському також випадково став власником іншого збірника українських дум та пісень того ж Максимовича 1834 року. Ми обидва в один день із великоруських народників зробилися народниками малоруськими», -- згадував П. Куліш.

Зрештою, розвідки М. Максимовича торували шлях до національного самоусвідомлення іншим генераціям українських інтелектуалів. Відтак у сприйнятті наступних поколінь перший ректор та тяжкохворий самітник із Михайлової гори поставав як один із піонерів української науки, заради якої він відмовився від блискучої кар'єри московського професора ботаніки.

Список використаної літератури

1. Гуменюк М. П. Українські бібліографи ХІХ -- початку ХХ ст.: нариси про життя та діяльність / М. П. Гуменюк. Х.: Ред.- вид. від. Кн. палати УРСР, 1969. 182 с.

2. Енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько. К., 2010. С. 558-559.

3. Віктор Жадько. У пам'яті Києва: столичний некрополь письменників. К, 2007. С. 11-18, 48, 113, 302.

4. Віктор Жадько. Український некрополь. К., 2010. С. 229.

5. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. Луцьк: Вежа, 2000.

6. Довідник з історії України / За ред. І. Підкови та Р. Шуста. К.: Генеза, 1993.

7. Бурій В. Михайло Максимович як природодослідник / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). 2011. 10 верес. С. 4.

Размещено на Allbest.ru