Літературно-критична рецепція Степана Руданського в аспекті фольклоризму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

У розвитку кожної національної культури особливо вагомою є роль уснопоетичної творчості народу. Вона як явище мистецтва споріднена з письменством, генетично й контактно взаємодіючи із «книжною» літературою як суміжною галуззю художньої словесності. Їх споріднюють чуттєво-образний людинознавчий характер, естетизація дійсності, провідні мотиви (любові до рідної землі й праці, волелюбності й боротьби, кохання тощо), визначальна роль творчої фантазії. Спільне й відмінне у бутті двох художніх систем, безперервний процес їх художньої взаємодії давно привернув увагу науковців.

Проблема естетичної асиміляції фольклорних джерел новою літературою належить до знакових в осмисленні шляхів і особливостей літературного процесу, є однією з найбільш складних та інтердисциплінарних проблем сучасної філологічної науки. Зокрема, в Україні фольклорові та літературі історично було надто складно розбудовувати природне творче контактування за умов майже безперервних урядово-адміністративних і царських заборон російського самодержавства, паралізуючої дії цензурних перешкод, що внеможливлювало повноцінний перебіг літературного процесу, функціонування вільнолюбних слова та пісні на Наддніпрянщині в др. пол. ХІХ ст.

Не бракувало при цьому і «технічних» проблем. Відносимо до них, зокрема, колізію між раціоналізмом світогляду реалістичної епохи, міметичним типом творчості, з одного боку (значною мірою ці реалії досі визначають усталене сприйняття світогляду й творчості С. Руданського, який, на нашу думку, більше був романтиком, аніж реалістом), та триваючими з доби романтизму інтересами до духовного, ідеального, навіть ірраціонального чинників українських соціуму та фольклору, з іншого.

Крім того, митці, які збагачували національно-народні координати образного світу рідного письменства, повинні були шукати власних підходів до «олітературнення» народнопоетичного досвіду, змушені долати залежність від впливів органічної традиції спілкування з українським та інонаціональним фольклором попередників - давніх авторів, І. Котляревського, Л. Боровиковського, М. Шашкевича, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Костомарова, Т. Шевченка, П. Куліша, А. Метлинського й ін. Чи не найскладнішим завданням виявилася необхідність підноситися до творення на основі фольклору і літератури індивідуальної «третьої поетики» (О. Веселовський) - без втрат у культурі письма.

Розкриття мистецького діалогу літератури й фольклору пов'язане з ширшими проблемами розвитку художніх напрямів та історії фольклоризму в словесно-образному мистецтві, ідейно-естетичної еволюції літературних стилів (романтизму, реалізму в часи С. Руданського), навіть формування і зміцнення української ідентичності та самосвідомості, національно-народної самобутності двох художніх систем, які вступали у взаємодію, та нею утвореного нового літературного «продукту». Активність спілкування літератури з народним «Космо - Психо - Логосом» (Г. Гачев) зумовлювалася, крім іншого, демократичним походженням більшості творців нового письменства, їх настановою на глибше пізнання народної душі через її творчість та збереження шляхом записування, вивчення і видання, введення у власні твори - фольклорних «артефактів», цих посвідок мудрості свого народу, його волелюбства, чуття краси і любові до влучного слова.

Вперше фольклором як явищем історичної пам'яті народу зацікавилися в 19 столітті. Перші збирачі народних пісень і переказів глибокої старовини ще намагалися визначити, що ховається за поетичними образами, який їхній прихований зміст, що можуть вони розповісти про минуле. Так чи інакше фольклор завжди привертав читача, слухача, спадкоємця. Тут і цікавий сюжет, і особливе відчуття "причетності" (адже це спадщина предків!), і споконвічне прагнення передати досвід наступному поколінню.

Реалізм 60 - 70-х років ХІХ ст. мав значні здобутки у галузі фольклористичної й етнографічної науки, до яких причетні провідні письменники післяшевченківської доби з Наддніпрянщини, зокрема С. Руданський, А. Свидницький, І. Манжура, М. Старицький і автори меншого літературного доробку (як П. Чубинський, М. Драгоманов - проте видатні дослідники фольклору, упорядники фундаментальних його видань). На жаль, донедавна навіть академічні вчені й автори монографій радянської доби П. Колесник, В. Герасименко, Ю. Цеков не мали можливості об'єктивно висвітлити національно-патріотичний метанаратив С. Руданського, оформлений здебільшого у фольклорних стильових координатах.

Нині вітчизняне літературознавство має певні здобутки у вивченні зв'язків із фольклором письменства доби Бароко (М. Грицай, О. Мишанич, М. Корпанюк), нової та новітньої української літератури поч. ХІХ ст. (О. Гончар, О. Дей, В. Бойко, В. Погребенник, О. Вертій), а також індивідуальних внесків першорядних авторів у розширенні цих контактів, насамперед, Т. Шевченка (Т. Комаринець, М. Коцюбинська, С. Росовецький та ін.), Г. Сковороди (Ф. Поліщук), Ю. Федьковича (М. Пазяк), П. Куліша (О. Вертій), Лесі Українки (О. Дей, В. Погребенник), П. Грабовського (О. Дей), І. Франка (О. Дей, О. Вертій) й ін., а також С. Руданського (генетичне дослідження співомовок у монографії М. Сиваченка, характеристика фольклористичної спадщини митця у вступній статті Н. Шумади до видання пісень у його запису, згадки у літературних портретах і статтях).

Друга половина XIX століття - переломний етап розвитку української літератури. У цей час відбувалися кардинальні зміни у принципах художнього осмислення буття, руйнувалися старі канони й формувалися нові уявлення про естетичні пріоритети, роль і завдання мистецтва. Особливе місце в цьому періоді належить шістдесятим рокам, коли в українську літературу прийшло чимало талановитих письменників. Вивчення творчих доробків письменників періоду реалізму має вже тривалу історію, певні національні традиції. На сьогодні склалися провідні основи для з'ясування проблеми виникнення, розвитку та визначальних рис цього літературного напряму. Тому дивною може здатися пропозиція - вивчити реалістичні твори з погляду епохи модернізму. Проте, думається, що це є доречним, оскільки сучасна літературна наука базується на розумінні художніх процесів, що дозволяють говорити про твір як явище прояву внутрішнього «я» письменника; поєднання та взаємодії «свого» й «чужого».

Фольклорна «підсистема» спадщини митця сформувалася на підставі природного поєднання біографічного, психологічно-світоглядного, естетичного й наукового складників формування (освітній чинник, нехай більше від супротивного, також виконав свою роль). Адже Степан Руданський, замолоду сформований фольклорним світом патріархального подільського села, зріс на народолюбного письменника з українським патріотичним світоглядом, значного вченого-фольклориста. При цьому семінарська духовна освіта навіть русифікаційними недемократичними впливами гартувала його народнолюбність. Вона збагатила його знаннями фольклору, зокрема й того, що ввійшов у Біблію.

Таким чином, можна стверджувати, що феномен С. Руданського - явище унікальне. Йому судилося стати одним із найталановитіших українських гумористів пошевченківської доби.

Актуальність теми зумовлена потребою вивчення і дослідження творчості С. Руданського. Творчість С. Руданського поєднує у собі дві, на перший погляд, протилежні риси: твори митця є новаторськими, не дивлячись на те, що ним застосовується мотиви, запозичені з народної творчості, які вже роками побутували як в усній, так і в писемній літературній творчості. Степан Руданський відомий читачам як автор-новатор, який започаткував та ввів у широкий ужиток новий ліро-епічний жанр - співомовки.

1. Літературно-критична рецепція Степана Руданського в аспекті фольклоризму

Творчість С. Руданського вивчалася непослідовно, спорадично, але спільними зусиллями вітчизняних і зарубіжних критиків й літературознавців кількох поколінь, яким мали змогу у загальних рисах окреслити літературний портрет видатного митця. У публікаціях Г. Зленка, П. Киричка, С. Кисельова, П. Колесника, М. Перебийноса, І. Приходька, В. Романюка, М. Сиваченка, О. Янук, М. Чубука досліджена художня та жанрова своєрідність окремих творів поета; запропоновані цікаві, але суперечливі інтерпретації багатьох творів письменника; здійснені спроби визначити місце його творчості в літературі другої половини XIX століття. Та при всьому цьому відчувається нагальна потреба у всебічній, внутрішньо несуперечливій характеристиці художньої системи письменника, її зв'язків із явищами і тенденціями розвитку сучасної йому літератури.

Серед видатних діячів одразу розпізнав непересічний талант автора співомовок і беззастережно підтримав його лише М. Драгоманов. Особливо цікаве міркування М. Драгоманова про С. Руданського як новатора, бо саме проблема оригінальності його творчості й через чверть віку по смерті письменника викликала інтерес пошанувачів. Йому належить заслуга відмежувати талановитого, хоча й нікому не знаного, літератора від тих численних епігонів, про яких він висловлювався з насмішкою.

Дослідження творчості поета через багатогранність критичних відгуків лишаються несинтезованими. З усього загалу публікацій варто виділити праці М. Гончарука, М. Сиваченка, О. Янука, де проаналізовані гуморески та лірика поета, визначені особливості й тематичне розмаїття творів.

Поезія С. Руданського розглядається І. Франком як гідне завершення тієї школи романтиків, що виникла в Харкові до Т. Шевченка, але розвивалась далі з урахуванням його появи як своєрідний "перехід від тих перших орачів до свобідної та суто ліричної музи Т. Шевченка". [6, 221]. Перше місце серед епігонів після Т. Шевченка І. Франко відводив П. Кулішеві. Далі назвав "цілу плеяду дрібних натур": П. Огієвський-Окоцький, П. Чубинський, В. Куліш, О. Чужбинський, поряд з якими є ім'я С. Руданського. Це була явна помилка, яку І. Франко сам і виправив. Адже не всі поети-сучасники й наступники Т. Шевченка були його епігонами. М. Драгоманов, який багатьох поетів 50-70-х років "записував у мертвяки", виділив С. Руданського з ряду інших.

П. Колесник, І. Пільгук, Ю. Цеков намагалися розглядати твори письменника як художнє явище, оцінюючи їх у контексті розвитку всієї української літератури. Дослідники застосовували реалістичний метод аналізу творів, акцент зроблений саме на проблемі взаємин людини й середовища, впливові соціально-історичних обставин на формування духовного світу особистості. Відомо, що С. Руданський писав твори в епоху реалізму, а метою напряму було, на відміну від романтизму, висування пізнавально-аналітичного начала, тому митець прагнув до об'єктивності, безпосередньої достовірності відображення світу.

М. Сиваченко, В. Слапчук, О. Янук, М. Яценко дослідили твори С. Руданського з точки зору часу їх написання, акцентували увагу на зв'язках із античністю, порівнювали з творчими набутками письменників зарубіжних країн. Дослідники намагалися показати розвиток творчості поета протягом його життя, зауважуючи на вплив середовища, політичного розвитку країни та взагалі причинах написання кожного із поетичних шедеврів.

Дослідження творчості С. Руданського показали, що це - одна з найвизначніших постатей в українській фольклористиці ХІХ століття. Це- талановитий письменник, багатогранна діяльність якого ще належним чином не вивчена і не спопуляризована. Однією з важливих ділянок праці вченого була фольклористика. Народна пісенність та її носії перебували в центрі уваги Степана Васильовича Руданського.

Перші фольклорні записи С. Руданського припадають на 40-50 роки XIX століття. До 1852 року він уже мав двотомний збірник «Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии». Через дев'ять років він підготував до друку великий етнографічний опис подільського весілля, а ще через рік упорядкував збірник українських народних пісень з нотами «Копа пісень». Ідея публікації всіх фольклорно-етнографічних записів С. Руданського належить І. Франкові, який у праці «До студій над Ст. Руданським», підкреслив, що «Степан Руданський належить, без сумніву, до найбільше талановитих українських поетів серед тих, що появилися після смерті Шевченка [5, 146]». Пісні, записані С. Руданським, становлять особливий інтерес з метою встановлення взаємин між народною творчістю та особистою поезією і тому, що вони є вагомим внеском в українську фольклористику. Триста двадцять зразків пісенних текстів, дають дослідникам винятково цікавий матеріал. Записані С. Руданським понад вісімдесят мелодій народних пісень розширюють нашу уяву про українську народнопісенну творчість тих часів, а також розкривають мало відому сторону його діяльності - музиканта-етнографа. Уже перша рукописна двотомна праця «Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии» свідчить про широку обізнаність дослідника з подільською пісенністю різних жанрів, з матеріалами різних рукописних та друкованих збірок, з існуючими на той час системами класифікації. При упорядкуванні пісенних збірників С. Руданський обрав найбільш науково виправдану систематизацію. Взявши за основу жанрово-тематичний принцип, він поділив одібрані ним сто п'ятдесят шість пісень на два великі розділи. Перший - пісні родинно-побутові (він називає їх любовними і ділить у свою чергу на дві групи: смутні і веселі) та соціально-побутові. Упорядник не дав загальної назви пісням, вміщеним у другому розділі, але пісенні групи, на які він ділить пісні цього розділу, в основному належать до соціально-побутових; а саме: козацькі, чумацькі, бурлацькі та рекрутські. Щоправда, до другого розділу потрапили і дві групи обрядових пісень - веснянки (великодні) та весільні. Сім пісень, які не піддавалися цій класифікації, С. Руданський виділив в окрему групу - «Пісні так собі», що було зовсім у дусі часу: «Думки, шумки та ще дещо», «Прислів'я, приказки і таке інше» - такі додатки досить часто фігурували в назвах тодішніх фольклорних збірників.

Основу збірника складають довгі ліричні пісні. Багато пісень мають коломийкові вкраплення - і в цьому своєрідність побутування загальновідомих пісень на Поділлі, де коломийкова традиція є дуже сильною. Великою популярністю користувалися також пісні баладного характеру. С. Руданський зафіксував їх близько двох десятків. Двадцять вісім зразків жартівливих пісень завершують перший том цього збірника. Крім власних записів, Руданський вмістив дванадцять зразків пісень, взятих з різних рукописних та друкованих джерел, на що він вказує у своїх примітках. Здебільшого це пісні, які були і нині залишаються популярними на Поділлі.

До наступного, підготовленого до друку Руданським 1862 року в Ялті збірника під назвою «Копа пісень» увійшли понад тридцять пісень з «Народных малороссийских песен», близько двох десятків нових записів і шість авторських творів.

У 1956 році у монографічному дослідженні І. Пільгука "С. Руданський", дослідник наголошував на значенні творчості поета, у роботі диференціюється вся творчість поетапно, виокремлюючи при цьому поетичні жанри. руданський література фольклор творчість

У 1985 році у розвідці В. Герасименка "Степан Руданський. Життя і творчість", всебічно досліджується життєтворчість поета, аналізуються його ліричні та гумористичні поезії, балади, поеми, переклади і переспіви. Автор диференціює поетичні жанри творчості С. Руданського: балади, лірика, поеми, співомовки-приказки, драми, переклади та переспіви. Дослідник аналізує кожний твір в аспекті текстуальності, наголошуючи на причинах написання, народній основі твору; намагається вперше порівняти твори з поетичними жанрами попередників. Цінність монографії полягає в тому, що дослідник дає чітке розмежування кожному періодові творчості письменника та визначає причини написання творів. Він підкреслює, що літературні інтереси й уподобання поета складалися під впливом народної творчості та українських, російських, польських романтиків. Монографія відкриває окремі незнані сторінки біографії поета, в ній уперше впроваджується компаративний та інтертекстуальний підходи до аналізу творчості, розробляється класифікація поетичних жанрів.

Інтерстекстуальність найчастіше трактується як властивість одного художнього твору асоціюватися з іншим твором чи творами. І на перехрещенні цих асоціацій виникають судження про художню своєрідність твору, що аналізується, про стильову манеру автора, його філософське бачення, яке втілюється в літературному творі.

Історія літератури засвідчує постійну присутність інтертексту на формальному рівні, що надає творові специфічного звучання, по-різному трактованого в різні періоди й пов'язаного з розумінням тексту як відкритої структури. Одним із різновидів закритого інтертексту є прихована цитація твору. Таким явищем є схожість римованих рядків у гуморесках С. Руданського "Козацька міра" та Л. Боровиковського "Пан та мужик". У С. Руданського: "Ти не перший, в кого п'ю я, "пив я вже немало" [46, 118], відповідно у Л.Боровиковського: "Чого не пив, чого я не їдав!" [55,108] Такий приклад вказує на історичну практику формальної інтертекстуальності.

Цей тип інтертекстуальності можна визначити як безпосереднє цитування тексту. Зазначимо, що у гуморесках присутні образи та сюжети, взяті з творів попередників, вміщені у новий контекст літературного твору. Як літературна цілість такі твори цілком оригінальні. Очевидно, таке переміщення з однієї структурної площини в іншу й створює, за Ю. Крістєвою, ефект "подвійного прочитання". У гуморесках С. Руданського присутні образи злодіїв, скупих, попів, мужиків, панів, які фігурують і в прибаютках Л. Боровиковського. Сюжетна інтертекстуальність у С. Руданського простежується насамперед із прибаютками Л.Боровиковського, який порушував злободенні суспільні проблеми (пияцтво, крадіжки, скупість). Наприклад, у творі "Злодій" вимальовується картина вміння винного довести протилежне. Подібні сюжетні лінії маємо в гуморесках С. Руданського "Два рабини", "Хто винен?", "Циган в огірках". Подібний вид інтертекстуальності Плінт називає структурним, коли переноситься певна структура, на відміну од матеріальної інтертекстуальності, коли переноситься самий текст у різних формах.

Різновиду структурної інтертекстуальності набувають твори, що формально нагадують інші форми тексту. Більшість творів письменника побудовані у формі діалогів. Завдяки такій формі викладу С.Руданський розкриває злободенні проблеми тогочасної дійсності. Аналогічну побудову гумористичних творів зустрічаємо у Л. Боровиковського, Л. Глібова, Є. Гребінки. Використання такої форми надає жвавості творові та дозволяє використовувати гумористичні твори для інсценізації. С. Руданський не називає своїх героїв, але завдяки діалогізації в уяві реципієнта постає реальна особа. Проте письменник розширює діалог, що наближається до монологу, робить акцент на внутрішньому світі персонажа, на відміну від байок Л. Глібова та Є. Гребінки, де головне - мораль. Новоутворенням у жанрі гуморесок є збереження іншомовних слів і фраз в українському тексті: "Duren ze ty za to jestes!" [ 46, 116 ],"juz bym wotal psa calowac!" [46, 155], "podaj wody, Jane!" [46,157], "Nie pozwalam tego!" [46, 211]. Взагалі сама природа заголовків часто має інтертекстуальний характер завдяки певному узагальненню, насиченню, що веде до крилатості фрази, вже відомої з інших текстових структур.

Інтертекстуальний характер носять назви міст, національностей, суспільних верств населення. Письменник згадує Київ ("Чи далеко до Києва?"), Польщу ("Хмельницький з ляхами"), Париж ("А що тепер буде?"). Майже в кожному творі згадуються "жиди", "ляхи", "турки", "москалі", "хохли". Мовні кліше, типові для минулого устрою, що панував у країні, теж мають інтертекстуальний характер, оскільки наявна пряма цитація. Автор вживає короткі мінімалістичні форми: "аби душа чиста була", "ваша правда, пане", "бійтесь Бога!", '"поганая віра", "тільки світиш, та не грієш"..

Отже, наведені приклади засвідчують, якою значною мірою присутній у книзі інтертекст у гуморесках С. Руданського.

С.Руданський вплітає в тексти мотиви зради, бажання розбагатіти, пияцтва, соціальної нерівноправності, що неодноразово інтерпретувалися в літературі, Біблії, народній творчості. Однак сила його авторського таланту полягає у витворенні нової оригінальної комбінації старих кодів і формул, пристосуванні старого тексту до потреб нового часу. Загальновідомо, що ці мотиви є злободенними, болючими. С. Руданський, трансформуючи їх у гумористичному плані, зміг підкреслити й одночасно знівелювати ці явища для сучасного йому суспільства. Вони перестали сприйматися як першорядні..

Сучасний стан літературного процесу та розвитку новітніх методологічних засад дозволяє говорити про історико-літературну взаємодію зарубіжних та українських творів. Останнім часом набула важливого звучання теорія компаративістики.

В.Герасименко зосереджував свою увагу на питанні компаративного методу дослідження творчості митця. "Компаративістика" (лат. сomparo - порівнюю) - порівняльне вивчення фольклору національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу" [16, 369]. Прибічники цього методу вивчають той чи інший мотив, образ, простежують їхню долю в літературах різних народів та епох. "Предметом компаративістики є генетичні, генетично-контактні збіги (аналогії) в національних, регіональних і світових літературах. Вважаю за доцільне простежити взаємодію гумористики С.Руданського з творчістю зарубіжних письменників. Насамперед зосередимо увагу на вічних темах, ідеях, образах, формах викладу.

Зарубіжна література середніх віків була тісно пов'язана з фольклором, зображувала реальність, буденну сторону життя, повсякдення й зовсім новий тип героя - простолюдина. Її позитивний образ - городянин і селянин - перегукуються з персонажами реалістичної української літератури.

Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике віршоване оповідання народного походження про веселі й смішні випадки. У Франції воно називалось "фабльо", у Німеччині - "шванк". Схожими на антирелігійні гуморески С. Руданського є фабльо, де висміюються вади монахів і попів усіх рангів ("Заповіт осла", "Піп у ларі з-під сала"). Так, у фабльо "Про Вілана, який тяжбою здобув рай" невідомий автор з народу висміює святих. У С. Руданського сюжетоподібною є гумореска "Війна", де піп побив парубка Микиту за те, що він взяв мірку жита. Сюжет цей цікавий чіткою моральною спрямованістю: проста людина повинна наполегливо домагатися справедливості.

Аналогічним жанром у Німеччині були шванки. "Шванк" (нім. Schwank - жарт) - жанр німецької середньовічної літератури, переважно сатиричне оповідання, подеколи у віршованому вигляді (XII-XVI ст.) [16, 740].. У шванку "Піп Аміс" Штрікера, як і в гуморесці "Піп у ризах" С. Руданського, священик вдається до різних витівок. Різняться твори кінцівкою: у С. Руданського - перевага на боці простих людей, у Штрікера - піп зміг обдурити короля.

У статті М. Сиваченка «До порівняльного вивчення гуморески С. Руданського «Господь дав»» порівнюється сюжет твору зі шванком Штрінкера, Шаміссо. Автор зробив вагомий внесок у дослідження творчості С. Руданського, розглянувши взаємозв'язок змісту й форми, генезис сюжетів гуморесок, їхні типологічні й індивідуальні особливості.

Ці творчі перегуки свідчать про безпосередній зв'язок доробків письменників, епох і народів. Зіставивши гумористичні твори зарубіжної літератури середніх віків зі співомовками С. Руданського, переконуємося, що наша національна література - інтегральний і живий складник універсальної світової літератури, що моделює окрему групу асоціацій, внутрішніх проявів, вимагає глибинного вивчення змісту і форми.

В. Погребенник в журналі "Розбудова держави" (1996р.) подав короткий огляд творчості С. Руданського, намагаючись проаналізувати доробок митця під кутом зору сучасного розвитку літературознавства. Автор уводить поняття «фантастичності», властиве творам поета, підкреслює патріотичний характер художнього доробку С. Руданського.

Успішні спроби дати узагальнюючі оцінки творчості письменника, визначити художню своєрідність його творів представлені у працях М. Гончарука, М. Перебийноса, В. Погребенника, І. Романюка, В. Слапчука. Поступово серед літературознавців починає утверджуватися думка про неоднозначність текстів С. Руданського, певну «підспудну секретність», що вимагає особливо уважного читання.

Безперечно, творча спадщина Руданського велика і багатогранна, він активно заявив себе у всіх без винятку поетичних жанрах, але найбільшою мірою він засвідчив про себе у гумористиці. В цілому слід проінформувати, що творчість письменника поділяється на три періоди. Перший - припадає на період навчання С.Руданського у Кам'янець-Подільській семінарії(1851-1855 рр.); другий - пов'язаний із перебуванням поета у Петербурзі під час навчання у медико-хірургічній академії(1856-1861 рр.);третій-ялтинський(1862-1873).

Висновки до розділу 1

Тож, з наведених вище фактів та аналізованих літературних джерел, ми можемо зробити висновок, що творчість Степана Руданського в історії української літератури посідає важливе місце. Творчість С. Руданського вивчалася непослідовно, спорадично, але спільними зусиллями вітчизняних і зарубіжних критиків і літературознавців кількох поколінь удалося у загальних рисах окреслити літературний портрет видатного митця. Творча оригінальність поета найповніше реалізована ним у жанрі гуморесок. Саме тут найвиразніше проявляються грані його таланту -- прискіплива художня спостережливість, відтворення динаміки ситуації, увага до характеристичності поведінки певного людського типу тощо, а також виявлено суттєвий смисл його авторського суб'єктивного ставлення до дійсності, ставлення надзвичайно пристрасного, в якому поєднано й захоплення її багатоманітністю, й водночас розчарування, що іноді переходить у цілком негативістські характеристики.

Размещено на Allbest.ru