Юрій Липа

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Юрій Липа ? одна з найвеличніших зірок, що з'явилась на суспільно-політичному та літературному небосхилі України XX століття. Свій життєвий шлях розпочав він під щедрим полудневим сонцем Одеси 5 травня 1900 року.

Початкову освіту майбутній письменник здобув у гімназії №4 м. Одеса. Тут же вступив до Новоросійського (Одеського) університету. У 1917 р. Ю.Липа робить свої перші кроки на літературній ниві -- він є редактором часопису «Вісник Одеси», пише свої перші брошури: «Союз визволення України» (історія і діяльність), «Королівство Київське за проектом Бісмарка», «Носіть свої відзнаки», «Гетьман Іван Мазепа», які побачили світ у заснованому батьком видавництві «Народний стяг». Тоді ж, з огляду на загрозу більшовицького перевороту в м. Одеса , вступає до лав організованої полковником І.Луценком та підполковником В. Змієнком Гайдамацької дивізії, у перший курінь, бере участь у січневих боях на вулицях Одеси.

Після вступу у місто союзних німецько-австрійських та українських частин Ю.Липа стає заступником командира одеської «Січі» В.Яніва. В той час він редагує українську щоденну газету, видає останню, написану в Одесі, книжку «Табори полонених українців».

Вступивши 1922 р. до Познанського університету на медичний факультет, він не полишає громадсько-політичної діяльності. Зі студентів, колишніх вояків армій УНР і ЗУНР, за почином Ю.Липи утворюється таємне товариство, корпорація «Чорноморе», де Ю.Липа обіймає посаду ідеологічного референта. В умовах бездержав'я українські емігранти, очолені Ю.Липою, намагалися не лише зберегти своє національне обличчя, але й думали про майбуття України.

Разом з цим Ю.Липа плідно працює на літературній ниві, здебільшого з суспільно-політичної тематики. В численних виданнях з'являється друком перша поетична збірка Ю.Липи «Світлість», одразу помічена критиками, які пророкували авторові велике майбутнє.

Щодо дослідження творчого доробку Ю. Липи, відзначимо ряд праць сучасних українських літературознавців. Наприклад, М. Ільницький аналізує історіософську концепцію митця, демонструючи на цьому тлі його стосунки з Є. Маланюком і Д. Донцовим. Т. Салига слушно виокремив найважливіші моменти, що свідчать про спільні складники творчих біографій Ю. Липи та Є. Маланюка. Розглядаючи поетичний доробок митців як дискурсійний текст, дослідник помічає «схоже у несхожому», зокрема у «стихії раціональної підпорядкованості образів», «неопоетичній бароковості мови», «радикальності синтаксичних конструкцій» та у «структурах строф з їх особливою ритмікою». На поезії як «справжньому покликанні» митця неодноразово наголошує Ю. Ковалів. Учений висвітлює характерні для поетичних творів письменника пафос державництва, вишуканість тропіки, архаїзованість лексики, готичні джерела тощо. Проблемі текстуальності та контекстуальності художнього світу Ю. Липи присвячена одна з розвідок М. Зубрицької. Творчість письменника й науковця у силовому полі естетичних пошуків доби, творчі зв'язки із Середньовіччям, неоготикою в його доробку відстежує О. Баган. Специфіку мистецької та наукової діяльності Ю. Липи на різних етапах його життя ґрунтовно досліджує О. Янчук. Треба назвати також публікації С. Андрусів, М. Сулими, Г. Сварник, О. Тарнавського, Б. Мельничука, В. Івашківа, І. Роздольської, І. Руснак, інших учених.

У час, коли ще не сформувалось українське політичне і культурне життя в нових «таборових», а невдовзі еміґрантських умовах, Ю. Липа творить альтернативу не лише власній національній розпуці, але й непереможному, здавалося б, комуністичному світоглядові. Адже ніщо так не протиставлялось його тоталітарній доктрині, як «вітаїзм» (світогляд) М. Хвильового і похідні від нього стилі - „кларнетичне необароко“ П. Тичини і «необарокова акварельність» Ю. Липи. Це була своєрідна українська відповідь наступові російської революційної поезії (ширше - духовності), висловленої у творах тих, хто своїми віршами вітали прихід більшовизму.

Однак уже в польських таборах Ю. Липа намагається витворити не тільки мистецьку доктрину опору космополітичному світоглядові комунізму, але й організувати для цього мистецький рух. Так, за участю Ю. Липи утворюється літературно-мистецьке товариство «Сонцесвіт», яке видавало однойменний альманах, що протиставляв комуністичному власний український світогляд, базований на високих естетичних і гуманістичних принципах, духовно близький прогресивній Європі.

Ю.Липа організовує у Варшаві літературну групу «Танк», з однойменним журналом біля якого згуртувалися кращі літературні сили української еміграції: Є.Маланюк, Л.Мосендз, Н. Лівицька?Холодна, О.Стефанович та інші. «Танк» був реакцією на занепад українського духу, розчарування через поразку української держави. Висловлюючи позиції і ролі митця в історії народу, Ю.Липа писав: «Не зважаємо на сих нащадків віку безволля і зневіри - виховуймо і творім Державність. Пишім цікаво, віддаймо себе цілою енергією і оптимізмом. Нехай нас відвідає творчий дух літератури». Така чітка позиція зумовила тематику літературної творчості Ю.Липи.

Перша поетична збірка «Світлість», яку Богдан Червак характеризує як «поезію прозору, пастельну, проникливо-ліричну». Тут ми можемо зустріти імпресіоністтичне змальовування природи, залюбування її красою, ніжне ставлення до неї:

Гляну рано нині:

Наші гори сині

Поскидали киптарі,

І шумить гора горі:

? Свято в полонині!

Тут, в «Світлості», розміщена і історично?філософська поема «Сон про ярмарок», де символічно змальовані картини з історії України, образи її гнобителів, безвольних інтелігентів, чужинців і землі, що прокидається з сну неволі. Закінчує поему Юрій Липа своєрідним маніфестом духовної єдності нації, як запоруки майбутньої перемоги:

? Каже кров: - З'єднаю!

? Каже любов: - Пробачу!

? Каже віра: - Веду!

Символіка і знаковість назви поетичної збірки «Світлість», та й сама назва літературно-художнього об'єднання «Сонцесвіт», утвореного поетом, свідчать не тільки про подібність психології асоціативного мислення Ю. Липи і П. Тичини, типові з тичинівським світобачення і типом мислення, але й у ширшому плані - про відлуння в поетиці молодого Липи традицій українських поетів символічного спрямування - М. Вороного, О. Олеся, Г. Чупринки, особливо поетів «Молодої Музи», зокрема П. Карманського, В. Пачовського, творчості яких декадентство «не було характерне» (В. Шевчук) і які свідомо відмежовувались від декадансу.

Звідси й інтерес молодих письменників до символізму. Він випливає насамперед з їх неприйняття натуралізму й побутовізму як зображення однозначного, одновимірного і прагнення до багатовимірності й трансцедентності. Тому рання творчость Ю. Липи, пронизана символічністю середньовічного художнього мислення, характерною особливістю якої була «відмова від відтворення матеріально?чуттєвої конкретності і перетворення зображуваного в легко пізнавані символи трансцендентного» [6].

З «молодомузівців» найближчим до символізму і до творчості Ю. Липи і за мотивами, і за поетикою був М. Яцків. Подібно до Яцкова, у Липи реально схоплені сцени виступають знаками «другої дійсності», «віконцем поза межі конкретно?чуттєвого у світ безконечного, загадкового, що водночас відштовхує і притягає, як глибінь неба, що відбилося, може, в звичайній калабані і відкрило хлопчикові таємницю безмежност» [1]. Присутня внутрішня суперечність, антитетика: веселість - тривога, сміх - плач, що є однією з ознак символістської поетики. Цю ж рису двоїстого, опозиційного, дослідники українського модернізму (М. Степняк, С. Павличко) відзначали і в поезії В. Пачовського, творчість якого також була знайома Ю. Липі і мала вплив на розвиток молодого поета.

Однак у цій суперечності є лише окремі прояви символізму, а не завершеність естетичної системи. Вона є лише елементом, що зв'язує його поетику з поетикою символістів, який належить переважно романтизмові, традиції якого безпосередньо ввійшли, як певний компонент, у символізм [7].

Метою даної роботи є дослідження життєвого і творчого шляху Юрія Липи, і вивчення його чудової збірки «Світлість».

Об'єктом дослідження є діяльність Юрія Липи, а саме його творчості.

Предметом дослідження є збірка «Світлість».

літературний липа поетичний

1. Життєвий шлях Юрія Липи

Юрій Липа ? одна з найвеличніших зірок, що з'явилась на суспільно-політичному та літературному небосхилі України XX століття. Свій життєвий шлях розпочав він під щедрим полудневим сонцем Одеси 5 травня 1900 року.

Батьком Юрія був видатний український письменник, лікар і борець за самостійність України Іван Липа ? комісар Одеси від Центральної Ради (1917), міністр культів і віросповідань Директорії УНР та автор проекту її першої Конституції (1918), міністр здоров'я уряду УНР в екзилі (1921).

Початкову освіту майбутній письменник здобув у гімназії №4 м.Одеси. Тут же вступив до Новоросійського (Одеського) університету. У 1917 р. Ю.Липа робить свої перші кроки на літературній ниві він є редактором часопису «Вісник Одеси», пише свої перші брошури: «Союз визволення України» (історія і діяльність), «Королівство Київське за проектом Бісмарка», «Носіть свої відзнаки», «Гетьман Іван Мазепа», які побачили світ у заснованому батьком видавництві «Народний стяг». Тоді ж, з огляду на загрозу більшо-вицького перевороту в м.Одесі, вступає до лав організованої полковником І.Луценком та підполковником В.Змієнком Гайдамацької дивізії, у перший курінь, бере участь у січневих боях на вулицях Одеси.

Після вступу у місто союзних німецько-австрійських та українських частин Ю.Липа стає заступником командира одеської «Січі» В.Яніва. В той час він редагує українську щоденну газету, видає останню, написану в Одесі, книжку «Табори полонених українців».

Вступивши 1922 р. до Познанського університету на медичний факультет, він не полишає громадсько-політичної діяльності. Зі студентів, колишніх вояків армій УНР і ЗУНР, за почином Ю.Липи утворюється таємне товариство, корпорація «Чорноморе», де Ю.Липа обіймає посаду ідеологічного референта. В умовах бездержав'я українські емігранти, очолені Ю.Липою, намагалися не лише зберегти своє національне обличчя, але й думали про майбуття України.

Разом з цим Ю.Липа плідно працює на літературній ниві, здебільшого з суспільно-політичної тематики. В численних виданнях з'являється друком перша поетична збірка Ю.Липи «Світлість», одразу помічена критиками, які пророкували авторові велике майбутнє.

У Варшаві в 1934 р. вийшов друком роман Ю.Липи «Козаки в Московії». Наступного року він познайомив читача зі збіркою літературознавчих несе під назвою «Бій за українську літературу». Ю.Липі вдалося досягти дивовижної цілісності у виявленні цінностей української культури та накреслити у глобальному плані проблеми і завдання, які стоять перед нею у майбутньому як перед культурою незалежної України ? перлини світової цивілізації.

У 1936 р. Ю.Липа видав три томи новел «Нотатник» на тему національно-визвольних змагань 1917-21 рр., а також дві політичні праці - «Українська доба» й «Українська раса», в яких проаналізував політичні доктрини Європи XX століття.

Найповніше ідейно-філософські погляди Ю.Липи розкриті в його «всеукраїнській трилогії" - «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940) та «Розподіл Росії» (1941). В цих працях Ю.Липа виступає як теоретик сучасної української геополітики.

У вкрай несприятливий час воєнного лихоліття Ю.Липа разом із Л.Биковським та І.Шовгенівим 1940 р. утворюють у Варшаві Український чорноморський інститут ? науково-дослідну установу вивчення політичних і економічних проблем, що постануть перед Україною після здобуття незалежності. Протягом 1940-42 pp. ними було видано 40 актуальних праць. Мрією вчених було після відновлення Української держави перенести Український чорноморський інститут до Одеси, щоб він став потужним центром наукових досліджень у багатьох галузях. 3 цією метою Ю.Липа 1942 р. приїздив до Одеси, навіть зумів організувати видання декількох наукових збірок. Проте війна не дала змоги довершити задумане.

Постать Ю.Липи була настільки значущою, що 1943 р. його діяльність помітили у вищому державному проводі фашистської Німеччини. За наказом Гітлера Ю.Липу було перепроваджено до Берліна, тому що, на думку правителів Німеччини, він був найбільшим українським ідеологом-державником. Йому було запропоновано очолити маріонетковий уряд України. Однак Ю.Липа з гідністю відкинув цю ганебну пропозицію. І, на диво, залишився живим.

Помітили його і радянці, з лабет яких вирватись мислителю не поталанило. На світанку 20 серпня 1944 р. Ю.Липу було по-звірячому замордовано в с. Бунів Яворівського району, що на Львівщині.

Сьогодні прийшов час віддати письменникові заслужену шану, повернути Україні і світові його фундаментальні твори і славне Ім'я.

2. Творча спадщина Юрія Липи

Мистецький світ Юрія Липи - явище складне, багатогранне, позначене філософсько-естетичною скомплікованістю й синкретичністю, його внутрішній структурі властиве поєднання різновекторних стильових компонентів.

Ю. Липа і М. Бажан як талановиті виразники мовно-літературного життя народу на початку XX століття -- це віхи, які виділяє Є. Маланюк у еволюційному розвитку української літературної мови в її органічній єдності з розбудовою українського художнього стилю.

Виходячи з теоретичних засад символізму, зокрема твердження Д. Наливайка, який поділяє думку польської дослідниці М. Подрази-Квятковської про три тенденції символізму:

1) здатність виражати й утверджувати ідеальний бік буття;

2) інтерес до підсвідомого,

3) зосередженість на створенні нової сутності й поетики, покликаних виразити бачення і переживання сутності реального світу , можна визначити деякі окремі аспекти витоків поетики Ю. Липи, зокрема світовідчування поета, пов'язане з рухом людини переважно у просторі, з ірраціональними прагненнями її досягти висоти буття. При цьому Ю. Липа постає як поет, «деміург», який перебуває над часом і часто ігнорує причинно-наслідкові зв'язки. У нього переважає інтуїтивне, ірраціональне, що зближує поета з модернізмом, у тому числі символізмом, до теорії і практики якого Ю. Липа звертався спираючись на творчість М. Бодлера, Е. По, А. Рембо, П. Верлена та С. Маларме. Але характерною особливістю Липиного, його властивістю є «посейбічність», тобто незначна увага до містичних устремлінь і проекцій. У його поезії символ-образ багатством ниток зв'язаний з реальними життєвими явищами і виникає із взаємодії з ними. Як і більшість поетів-неоромантиків, намагаючись вийти із сфери реального, від дисонансів життя у світ духовного, Липа розуміє, що його надто міцно тримає дійсність (соціальні проблеми, національні ідеї, літературні традиції) і здійснити це бажання повністю неможливо.

Тому раннього Ю. Липу можна вважати радше естетом передсимволістського періоду з великими корективами на навколишню поетові дійсність, яка не дала змоги заглибитися і розкритися йому в своєму естетизмі.

Тож за такого підходу не можна говорити про «чистоту» Липиного символізму, а радше про поєднання в його творчості символізму з неоромантизмом, що збагачувався деякими рисами, властивими символістському світосприйняттю. Його творчості притаманні такі властиві неоромантизмові, як і його попередникові - романтизмові, риси, як конфлікт особистості й середовища, її протистояння цьому середовищу. Але цей конфлікт розкривається не через бунт, а через усамітнення, що так часто простежується у першій збірці «Світлість».

Образові революції, як «страшної помсти» всьому світові, П. Тичина і Ю. Липа протиставляли витворений ними образ революції, як символу визволення і сподіваннями на об'єднання людини зі Всесвітом. Образові світового комуністичного інтернаціоналу протиставляли вони образ здиференційованої, структурно розчленованої «музичної» єдності Світу, образ оновленої України, «нації, народженої в огні», «нації, сузір'я міліонів». І саме це було причиною тісних творчих стосунків молодого поета із символістами нової хвилі української еміграції - Василем Бобинським, Романом Купчинським, Олесем Бабієм, Юрієм Шкрумеляком та заснованого ними «символістського» літературно-мистецького угруповання «Митуса», у однойменному журналі якого Ю. Липа частий автор. Ю. Липа відчував і передбачав, що настає новий етап боротьби за українську духовність - не у площині політичній, а у площині культурній. Настає доба боротьби не стільки за саму державність - це вузько, скільки за українську людину, здатну цю державність вибороти і розбудувати[9].

Ю. Липа, як і більшість названих письменників-символістів, був прибічником закону «відповідності», сформульованого Ш. Бодлером: розімкненості у безконечному, постійно оновлюваному світі, де відбувається «активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє», їх синтез, «самотожна відмінність внутрішнього і зовнішнього», тобто Ю. Липа йшов через інтуїтивне розуміння і пояснення, перетворення духа в частину життя. Він зосереджувався на почуттях і це прагнув зберегти у своїй поезії на противагу політичній діяльності. В цьому законі йшлося про сутність (єство), доступну лише інтуїції, що розкривається через натяк, осяяння, тобто через музику і поезію. З огляду на це, пріоритетне значення надавалося творчій особистості.

Такі принципи обстоювала «філософія життя», на базі якої і постав модернізм, а відтак і символізм. Вона склалася у зв'язку з переломними зрушеннями у тогочасному світобаченні, зумовленими усвідомленням вичерпаності раціоналізму з його невиправданими домаганнями на абсолютне знання, ігноруванням багатства розмаїтого світу, нехтуванням ірраціональних процесів і духовних цінностей.

«Філософія життя» відроджувала традиції романтизму, поціновувала життя як першооснову буття і свідомості, сприймала його у вигляді цілісного ненастанного становлення, на противагу механістичним утворенням, застиглим у конкретних формах, окреслювалася теоретиками в різних трактуваннях життєдіяльності: як космічного пориву (А. Бергсон), подолання світової волі (А. Шопенгауер), волі до влади (Ф. Ніцше), потоку вражень (В. Дільтей), непідвладних аналітичному розумові.

На основі «філософії життя» формувалися теоретичні положення модернізму, а відтак і символізму, закладені Ш. Бодлером і Е. По, розроблені і поглиблені їх наступниками А. Рембо, П. Верленом та С. Малларме, із творчістю яких докладно був знайомий Ю. Липа (свій поетичний шлях він почав з перекладів віршів цих поетів), і які, поза сумнівом, зробили неабиякий вплив на його світогляд.

Варто зазначити, що в українській літературі символізм, як власне і в цілому модернізм, розвивався не лише під європейським впливом, але й мав свої, національні джерела, витоки яких зосереджувані у «філософії серця». Остання відображала специфіку національного менталітету українців, витворену під тиском тривалого національного поневолення українства, неможливості вільного розвитку його культури[3].

Українські символісти, до яких слід відносити й молодого Ю. Липу з його першою збіркою «Світлість», обстоюючи право митця на свободу творчості, на відміну від символістів західних, не відмовлялися від своїх громадянських обов'язків, бо виходили із розуміння, що в неструктурованій і навіть еклектичній українській літературі, крім письменників, нікому було займатися націотворчими справами. Водночас вони протестували проти сліпого підкорення позаестетичним інтересам, проти обмеженого функціонера, протиставляючи йому «цілого чоловіка» (М. Вороний) як гармонію критеріїв Краси і Правди, як достеменний прояв «аристократизму духу».

Цей «аристократизм духу», літературно-естетичні риси котрого втілені у персонажах творів О. Кобилянської, Лесі Українки, А. Тесленка, С. Васильченка і В. Винниченка, назавжди став стрижнем і характерною особливістю світогляду самого Ю. Липи (а відтак і його ліричного героя), який створювався під впливом творчості О. Олеся, М. Вороного і М. Коцюбинського. Він відтворював і розкривав у образах своїх героїв вищі (елітарні) якості людської душі, позначеної чеснотами і тонким естетичним смаком, притаманні не окремим «вибраним» особам, а українській людині вцілому, що випливало з основ менталітету українства. Липа заперечував і відкидав уявлення про український народ, як про «хлопський».

Потужний пафос «аристократизму духу», піднесений творами О. Олеся, М. Вороного і М. Коцюбинського та інших, згодом розвинувся у творчості «неокласиків», представників «празької“ школи», вісниківських неоромантиків, Ю. Липи зокрема[7].

Відкриття Є. Малинюка музичного принципу світу, його структуро-розчленованої, здиференційованої єдності ставило перед людиною єдиний виклик: рости, очищуватись, удосконалюватись, аби найповніше злитися зі світлоритмом, знайти гармонію універсального буття і душевну світлість. І цей виклик був почутий Ю. Липою, в душі якого відкрилася дорога подолання смерті як кари, вивільнення душі з найбільшої в'язниці, якою є людина для самої себе.

Тому новий етап боротьби за Україну набуває для Липи значення новонародження, а не помсти за минулі поразки, адже насамперед це визволення від рабства внутрішнього, позбавлення комплексу рабського малоросійства, власної духовної скаліченості й дисгармонії - головних духовних першопричин історичної поразки українства. У «Світлості» Ю. Липи відсутня поетика революційного фанатизму, така властива поезії перших «радянських» поетів. Звертаючи увагу на власний внутрішній духовний всесвіт, Ю. Липа намагається очистити його, адже саме така людина - оновлена, чиста, внутрішньо сильна і духовно багата, лише така буде здатною вивести націю на нові обрії Світу. На справу завоювання душі цієї прийдешньої нової української людини (людини нового покоління, яка не знала ще гіркого полину поразок) скеровує свою поетичну експансію письменник.

Ці ідеї, що в поетично-філософській формі проглядалися у поезії збірки «Світлість», вперше проростають у світогляді Ю. Липи ще наприкінці 20-х років, ретельно викладені у його ідеологічних статтях «Влада і особистості» та «Державницька молодь».

З кожним разом заглиблюючись в читання перших поетичних збірок П. Тичини і Ю. Липи переконуєшся в непереборній силі «кларнетизму», з якої пульсує глибоке дихання великої ідеї. Життя великої ідеї вимірюється століттями, вона вічна, її основа захована в музичній будові універсуму, їй відомі таїни «гармонійної всеохопності океану диференціацій» (Ю. Лавріненко). Їх поезія - глибоко вітаїстична. Їх вітаїзм - творче натхнення життям. Натхнення, що дає мужність і витривалість. Це - універсальна зброя у царині духовності.

Образний ряд перших поетичних збірок П. Тичини і Ю. Липи теж доволі подібний. В обох подібна патріотична позиція («Одне є в світі - кров людей хоробрих / Одні живуть могили - вірних Батьківщини». Ю. Липа. «Епітафія»; «Смерти той не знає, хто за Україну помирає». П. Тичина. «Війна»), в обох зустрічаємо образ нареченої, яку трагічно залишає обранець задля виконання свого покликання (Ю. Липа. „Князь полонений“, П. Тичина. «Одчиняйте двері»); обоє змальовують героїку і трагедію війни за Україну (Ю. Липа. «Сімнадцятий», «Дев'ятнадцятий і Двадцятий», П. Тичина. «Війна»); обоє персоніфікують образ захисника України (Ю. Липа. «Війна», «Епітафія», П. Тичина. «Пам'яти тридцяти», «На майдані...») і змальовують образ матері - уособлення України (Ю. Липа. «Жінка», П. Тичина. «Скорбна Матір»). Згодом цей образ матері, матері-України, Богоматері, нищеної братовбивством і зрадницькою рукою сусідів, зринатиме у творах найбільших талантів України «радянської» (Хвильовий, Головко, Косинка, Осьмачка, Яновський, Бажан, Сосюра, Рильський) і України «зарубіжної» (Ольжич, Маланюк, Клен).

П. Тичина відчуває, що найголовніший ворог України сидить всередині кожного українця. В нас самих причина всіх наших невдач упродовж історії:

Немає, каже, ворога

Та й не було.

Тільки й єсть у нас ворог -

Наше серце...

Ю. Липа також закидає сучаснику його маловірство (З «Війни» - «Орел золотий побіди...»).

Без перебільшення можна стверджувати, що саме Тичинівський «кларнетизм» став тим зародком своєрідного необарокового стилю, що невпинно наростатиме і в літературі Розстріляного Відродження, і в літературі української еміграції, зокрема «празької поетичної школи», «вісниківської квадриги». Серед останньої найпершим явищем цього була перша поетична збірка Ю. Липи «Світлість». В інших ділянках мистецтва, як слушно помітив Ю. Лавріненко, - творчість Миколи Леонтовича, який дав українській пісні універсальність звучання драматичної опери в мініатюрі; Юрія Нарбута, що суверенно відродив у мистецтві необарокову українську традицію; «Молодий театр» Леся Курбаса (організація, що у площині мистецькій на диво нагадувала корпорацію «Чорноморе», створену Ю. Липою, у площині політичній), що за два роки революції європеїзував українську сцену і окремими виставами («Різдвяний вертеп») нагадав про українську бароккову традицію[3].

У «Світлості» - цьому невеликому томику віршів, як і в Тичинівських «Соняшних кларнетах», мала вияв дивна синтеза різноманітних складників: «поетикальні осяяння європейського модернізму зливались із мелодією української народної пісні; розгонисті ритми козацьких дум із ліричною хоральністю херувимів; візантійська монументальність божественної грози із еллінською блакиттю рівноваги й гармонії; дитяча грайлива ніжність із глибокою печаллю сковородинівської мудрості; любов до Людини і волюнтаристська непримиренність. Символізм наголошував музику і символ, класичні нотки - пластику, імпресіонізм - колір, експресіонізм - рух» [2].

Усі ці стилі, сплівшись в один вінок, дали той неповторний стиль поетичного необарокко і неоромантизму, до створення якого, серед інших, доклав зусиль в українській еміґраційній літературі Ю. Липа.

Відтак наукове осмислення творчості митця потребує висвітлення її зв'язків із загальними тенденціями літературного процесуміжвоєнного двадцятиліття ХХ століття. Творча спадщина письменника і науковця налічує три поетичні збірки: «Світлість» (1925), «Суворість» (1928), «Вірую» (1931), роман «Козаки в Московії» (1934) та три збірки новел, оповідань і повістей під однойменною назвою «Нотатник» (1936 - 1937). Поетичну творчість Ю. Липа розпочав під впливом імпресіоністичного світовідчуття, згодом еволюціонувавши до історіософічних алюзій та автологічності. Роман «Козаки в Московії» витриманий у дусі творів П. Куліша та В. Скотта. «Нотатники» сповнені національно-визвольними мотивами, героїзацією учасників української революції 1917 - 1921 років. Ім'я Ю. Липи широко відоме й у зв'язку з його науковою діяльністю. Людина енциклопедичних знань, він цікавився проблемами геополітики, історіософії, культурології, літературознавства, політології, етнографії, медицини тощо. Найбільш відомі такі публіцистичні та наукові праці літератора й ученого: «Бій за українську літературу» (1935), «Українська доба», «Українська раса» - 1936), «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941) та ін. Прикметно, що чимало порушених ученим проблем українства залишаються актуальними дотепер, а відтак потребують дослідницької уваги[2].

Щодо дослідження творчого доробку Ю. Липи, відзначимо ряд праць сучасних українських літературознавців. Наприклад, М. Ільницький аналізує історіософську концепцію митця, демонструючи на цьому тлі його стосунки з Є. Маланюком і Д. Донцовим. Т. Салига слушно виокремив найважливіші моменти, що свідчать про спільні складники творчих біографій Ю. Липи та Є. Маланюка. Розглядаючи поетичний доробок митців як дискурсійний текст, дослідник помічає «схоже у несхожому», зокрема у «стихії раціональної підпорядкованості образів», «неопоетичній бароковості мови», «радикальності синтаксичних конструкцій» та у «структурах строф з їх особливою ритмікою». На поезії як «справжньому покликанні» митця неодноразово наголошує Ю. Ковалів. Учений висвітлює характерні для поетичних творів письменника пафос державництва, вишуканість тропіки, архаїзованість лексики, готичні джерела тощо. Проблемі текстуальності та контекстуальності художнього світу Ю. Липи присвячена одна з розвідок М. Зубрицької. Творчість письменника й науковця у силовому полі естетичних пошуків доби, творчі зв'язки із Середньовіччям, неоготикою в його доробку відстежує О. Баган. Специфіку мистецької та наукової діяльності Ю. Липи на різних етапах його життя ґрунтовно досліджує О. Янчук. Треба назвати також публікації С. Андрусів, М. Сулими, Г. Сварник, О. Тарнавського, Б. Мельничука, В. Івашківа, І. Роздольської, І. Руснак, інших учених.

Поразка українського народу у визвольних змаганнях 1917 - 1920 років спонукала багатьох діячів мистецького життя Західної України до активних дій, що могло б допомогти накреслити шляхи боротьби за втрачену незалежність[8].

Для цього, виступаючи на сторінках часописів «Дзвони» та «Літературно-науковий вісник», Юрій Липа разом із соратниками Олегом Ольжичем, Юрієм Кленом, Оксаною Лятуринською, Леонідом Мосендзом, Наталею Лівицькою-Холодною пропагував націоналістичний напрям у розвитку літературного процесу міжвоєнного двадцятиліття.

Як зазначено вище, поетичний доробок письменника кількісно невеликий - це три збірки поезій: «Світлість» (1925). Але, як пише Є. Маланюк у «Книзі спостережень», «тут згадується експромт одного поета про «книжку невеличку», що «важча від важких томів». На думку критиків, саме в поезії Ю. Липа «найщиріше відкриває нутро своєї душі, душі, яка спрагне дії, чину». Служіння справі націєтворення, бажання пробудити патріотичну свідомість і знищити комплекс національної меншовартості - ось основа, на якій викристалізувалась світоглядна концепція поета. Кожне слово у його віршах змістовно наповнене й несе певну ідею. Доводять це й назви збірок, що якнайглибше розкривають суть поетичної творчості митця. «Легкі та граціозні» вірші творять збірку «Світлість», у патріотичній ліриці пробивається «туга за залізною Суворістю», а «Вірую» є блискучим взірцем релігійної поезії. Ю. Липа виступає як «послідовний і переконаний націоналіст з вірою у постання Української Держави, тому чільне місце в його творчому доробку посідає державотворча ідея, а наскрізним поетичним образом є Нація. Мотиви полум'яного патріотизму є найхарактернішими для творчості поета. Душу ліричного героя поезії «Сімнадцятий» переповнює безмежна любов до Батьківщини, яку він називає «найпрекраснішою з країн». Тут звучить пристрасний заклик: «Вперед, Україно! В Тебе - тяжкі стопи, / Пожари хат димлять з-під них: / Ні Росії, ні Європі / Не зрозуміти синів твоїх!».

Українці мають бути непохитні в боротьбі проти ворожих для них ідей та ідеологій. Саме збереження і примноження тисячолітніх висококультурних традицій стане основою для розбудови нації і виховання її гідності. Головною зброєю у цій боротьбі, за Ю. Липою, стане Правда. Грізно звучить у поезії «Дев'ятнадцятий і двадцятий» молитва полків, що «моляться тільки їй (Україні - С.К.)»: «- Правдо, ти - зброя Нації, / Ми - гнів!».

Світоглядна концепція митця вибудовується навколо державницько-культурних традицій доби Княжого Києва, яку поети-вісниківці вважали найславетнішою в українській історії.

Визначальною особливістю українського державного устрою, що виходить із часів давнього Києва, є «асоціятивна група», традиції якої ґрунтуються на відвічних народних звичаях, що передаються з роду в рід. Виходячи з цих засад, і має зрости нове покоління національних борців.

Сила українців - у збереженні культурних традицій і в дотриманні «вічних» законів, що виросли з „великокиївської «Руської Правди» [Липа 1992: 180] і з козацьких часів. За Ю. Липою, свідомим і найвищим виявом української Людини з її стремлінням до особистої свободи і почуттям відповідальності перед релігійними святощами є доба Києва - «Вічного міста». У циклі «Київські легенди» автор створює романтичний образ давньої європейської столиці: «Ой і славен Київ / Та по всій Україні, / Та й на цілий світ / Від віку і донині, / І до кінця літ» [5].

Поет глибоко усвідомлює значення героїчного минулого в боротьбі з найстрашнішими хворобами Нації - відступництвом і пораженством. Він неодноразово звертається до часів козацької епохи, в його віршах постають образи славних запорозьких ватажків, лицарство й відвага яких мають бути прикладом у процесі виховання нового покоління борців за національну ідею.

Символічним у цьому плані є вірш «Суд Сірка». Отаман Сірко, повертаючись із походу, веде за собою тисячі визволених із татарської неволі бранців. Козак вирішує перевірити, «кого ж провадимо тепер на Україну? Душа козача в них, чи, може, бісурменська?» і дозволяє всім, хто хоче, повернутись у Крим: «І видно у степу, як стали завертати / Одна по одній гарби в бік Гнилого Моря, / Верталась спішно міць до ворогів велика, / І застогнав Сірко недовірків злічивши, / У груди вдаривсь, помолився ревне, / І рік: - Скарать на горло їх».. Страшним було покарання зрадників, але кошовий отаман не визнає компромісу. Патріотизм для нього -основне мірило духовності людини[6].

Основою української нації, за Ю. Липою, є селянство, яке століттями відстоювало національну незалежність і зберігало давні культурні традиції України. Селяни безмежно вірять у «справедливість, що карає криваво». Поет переконаний, що прийде час, коли встануть вони, «як тучі» і промовлять «із дивним спокоєм»: «- Господи, був я і злодієм, і героєм, / - Я ж бо ріжним голосам внемлю, / - Але дав Ти мені, Боже, землю, / То не пустив я нікого, / І не віддав нікому, / Аж до блиску і грому Страшного Суду Твойого!».

Одним із провідних у творчості поета є мотив особистого призначення, в основі якого лежить Сковородинський принцип пізнання самого себе. У філософському трактаті «Призначення України» читаємо: «Головним завданням міцної державности є дбання про те, щоб кожен її громадянин був на Своїм місці, тобто там, де може вказати якнайбільшу продуктивність». Ліричний герой однієї з поезій стверджує думку, що кожний повинен мати «свій труд», бо: « лиш, що охоче робим, робим добре. / Людина на фальшивім місці - півлюдини, / гончар найліпший кепський є городник» [7].

Власне призначення, котре Ю. Липа визначає як «труд виснажний, безустанний і відданий», усвідомлюється ним як невіддільне від призначення України, що, у свою чергу, вказане самим Богом: «Коли прийшла пора і ти дозрів / У муках днів, у боротьбі з собою, / Як образ берегів в імлі, на морі / В одній хвилині з'явиться тобі / Твоє призначення земне і зміст. / То лиш приходить раз, але назавжди. / Не стерти образу цього тобі, / Ти не втечеш, дивись вперед - і знай: / Одно тобі зосталось: тільки жити ним, / І сповнитися ним, воно - від Бога / Як же ж не вчув призначення свого, - / Ти ще не жив, і ще не вартий вмерти».

Мотив переважання громадянських інтересів над особистими присутній у багатьох віршах автора. Поняття власного «Я» осмислюється поетом як невіддільне від поняття

Нації в цілому, тому так твердо й упевнено в нього звучить: «Ми- Нація, сузір'я міліонів, / Ми - серце воль, ми - буйна кузня сили, / Що розсипає блиски, що як громи-стріли, / І думці не догнати тих громів-перегонів, - / Ми - Нація, сузір'я міліонів!»

Як і більшість вісниківців, Ю. Липа репрезентував неоромантичний напрям, що й визначило образність його поетичного світу. Однією з індивідуальних особливостей митця є стиль, просякнутий бароковими й готичними тропами. В основі його естетичної концепції лежить християнська філософія, у центрі котрої перебуває Бог як символ найвищої краси. Барокові ознаки стилю поета виявляються у філософському протиставленні душі й тіла, життя й смерті. Саме віра в Бога дозволяє осягнути вічність, зрозуміти, що все тлінне, вічна лише душа. Ю. Липа постійно звертається з молитвами до Бога, у вірі в якого вбачає нетлінне джерело для наснаги [4].

Долю українського народу поет осмислює крізь призму біблійних цінностей. Звідси - глибока релігійність його творчості. Автор у численних поезіях проводить думку про те, що збереження душі є передумовою збереження Нації.

Християнська свідомість українців, в основі якої лежить висока моральність і глибока побожність, має забезпечити збереження культурних традицій України. Поетичні образи, в яких втілюється поняття «Нації, народженої з огня», сповнені неземною силою. Дотримання Божих заповідей, втілення їх у життя породжують гуманістичне звучання віршів митця. Його твори пройняті почуттям любові, яке уможливлює осягнути велич Людини й наблизити її до Бога.

Бог, Нація, Чин - саме на цих поняттях вибудовується «органічне «вірую» Ю. Липи. Філософічнопоетичні роздуми митця звучать як заповіт для України: «Пануй, пануй, пануй над вільною землею, / Велика Націє із берлом і мечем! / Рости, рости, рости, блискуча Перемого, / Стелись широко нам в шляхах до ворогів! / Цвіти, цвіти, цвіти, могутня Україно, / Як розцвітає день, / Як розцвітає день»!

Список літератури

1. Енциклопедія українознавства: Перевидання в Україні. - Львів,І994.-Т.4.-С.І292.

2. Костельник Г. Липа Ю. Вірую: Вибрані вірші / Рецензія // Дзвони. (Львів). - 2001. - Ч. 5 -6. - С. 202 - 204.

3. Коструба П. Липа Ю. Світлість/ Рецензія // Дзвони. (Львів). - 2002. - Ч. 7. - С. 491 - 492.

4. Липа Ю. Вірую: Вибрані вірші. - Львів, 2000. - 100 с.

5. Липа Ю. Призначення України. - Львів, 2002. - 270 с.

6. Лівицька-Холодна Н. Юрій Липа, якого я знала: Уривок зі спогадів «Про моїх поетів» // Сучасність. - 2003.- Ч. 1 (309). - Січень. - С. 45 - 55.

7. Маланюк Є. Юрій Липа - поет // Книга спостережень: Статті про літературу. -К., 2002. - С. 277-286.

8. Стебельська А. Поезія, наукові записки ТНПУ. Літературознавство. Вип.31 107// Збірник наукових праць Канадського НТШ / Ред. Б. Стебельський. -, 2003. -С. 281-286.

9. Україна на зламі тисячоліть: Історичний екскурс, проблеми, тенденції та перспективи. - К., 2000. - С. 36-37.

Размещено на Allbest.ru