Буфонадно-емблематичні "Префігурації" Леся Мартовича

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Буфонадно-емблематичні «Префігурації» Леся Мартовича

Солецький О. М., кандидат філологічних наук, докторант кафедри української літератури ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

мартович авторський карикатурний

Анотація. У статті осмислюється проблема проявлення авторського психотипу та світоглядної позиції в оповідних структурах. Наративна буфонада й карикатурна емблематичність визначаються як особливі риторичні типи оповідної манери Леся Мартовича.

Ключові слова: наратор, карикатурність, буфонада, амбівалентність, міметична манера, емблематичність, «маска».

Постановка проблеми. Попри перманентне домінування у творчості Леся Мартовича тем, що відображають рустикальну філософію буття галицького світу, стильова манера, наративна тональність і поетологічні засоби художніх конструювань виходять далеко за межі «народницьких літературознавчих штампів» [13, с. 67]. Відтак світоглядно-стильова текстуальна позиція письменника почасти вкладається в координати пост- модерної сприйнятливості: бачення повсякденного селянського життя як театру абсурду, акаліптичного карнавалу («Лумера»), зумисне химерне переплетення різних оповідних наративів - псевдоміфологічного, -класичного, -наукового («Винайдений рукопис про Руський край», «Стрибожий дарунок»), усепро- никна іронічність і пародійність («Іван Рило», «Народна ноша» тощо), буфонадний тон [3, с. 327-332]. Через те його творчість в оцінках сучасників не завжди сприймалася однозначно, зазнавала як схвальних, так і негативних відгуків.

Новаторство оповідної манери Леся Мартовича визнавав Іван Франко: «Як ніхто інший, уміє він підмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону» [16, с. 143]. Очевидно, він відображав загальну стихію мовленнєвої поведінки письменника й в усно-розмовному побуті, його природній наративний тип, що презентував особливу форму бурлескно-іронічного трактування «покутської» картини світу.

У спогадах В. Стефаника, В. Равлюка часто надибуємо згадки про дотепний хист Мартовича-гімназиста копіювати й пародіювати міміку та жести різних людей, тембр і ритм мовлення, інтонування. «Анекдотичні» історії, створені Лесем Мартовичем, швидко ставали мандрівними оповідками, що оригінально пожвавлювали побутові діалоги. Василь Стефа- ник із певним розчаруванням згадував: «Ще тепер серед його знакомих і приятелів ходять оповідання, які він компанував, не записуючи їх ніколи. Добре було б, щоби його приятель Лев Ба- чинський списав з пам'яті тоті бродячі оповідання» [14, с. 278]. Можливо, на перешкоді такого відтворення ставала складність письмової реконструкції артистичного комізму Леся Мартови- ча. Безперечно, можна лише пошкодувати, що сучасники письменника не зафіксували всіх отих розмов. Вони могли б стати багатим джерелом пізнання психіки митця, усно-розмовного вияву його художнього мислення, «бо талант Мартовича - талант усного оповідача. Він роздаровував сюжети із ходжа-на- среддинівською щедрістю» [13, с. 71].

Центральним нервом отих сюжетів були гумор і їдка сатира, яка виявляла бунтарський характер письменника до сакральних цінностей рустикального світу й викликала певний острах навіть у близьких людей. Василь Стефаник, пригадуючи враження від оповідей Леся Мартовича в Коломийській гімназії, писав: «Мартович був надзвичайно здібний. Вже тоді писав поезії проти бога і професорів, дотепні і злостиві. Між нами 3-ма (Л. Мартовичем, В. Стефаником, Л. Бачинським - О. С.) він був нігіліст. Не дарував ані свойому батькові, ані своїй матері, і, по правді сказати, я його боявся. Його їдкі сатири, поеми про пекло, святих і про бога попропадали» [14, с. 278]. Зі слів В. Стефаника розуміємо, що сміх Леся Мартовича не знав заборон, авторитетів і обмежень, а «в його ставленні до життя, - як формулював М. Зеров, - переважає сувора мужня простота» [9, с. 739].

Колізія двійництва - «доктор хлопістики», учений «мужи- кознавець», знавець темних селянських душ і водночас їдкий сатирик, без краплини «перечуленого співчуття», що «безпощадно заносить над всіма анатомічний ніж... зі значною дозою цинізму» [5, с. 18] - формувала особливий риторичний тип наративної буфонади, оповідної карикатурності, у якій проглядається мовна маска блазня. Чи не вона відлякувала критиків і видавців? Іван Франко, ознайомившись із трьома першими оповіданнями Леся Мартовича («Нечитальник», «Лумера», «Іван Рило»), указував на відсутність в автора почуття міри, такту, наявність зайвих епізодів, зображених «з такою надмірністю, що утворюють карикатури» [17, с. 15]. Володимир Гна- тюк, прочитавши рукопис повісті «Забобон» як представник львівської філії ЛНВ, на запитання автора, яка його думка про повість, відповів: «Знаєте приповідку, що багато на світі дурнів, та не разом ходять. А в вас у повісті зовсім інакше. Де ви таку чудову колекцію їх поназбирували?» [5, с. 15-16]. Така реакція відомих літературознавців і критиків спонукає до вивчення експліцитних та імпліцитних виявів змісто- й формотворчих складових художньої системи Леся Мартовича.

Виклад основного матеріалу дослідження. Тексти письменника, а часом окремі їхні фрагменти потребували авторської артистичної декламації, усного оживлення з використанням міміки, жестів, пародії, маніпуляцій із голосом, одним словом театралізації, того мистецтва, яким майстерно володів автор. Окрім того, письменник використовував неактуальні для координат західноукраїнського народницького дискурсу буфонадні традиції, зокрема й інтермедійну, яку плекали мандрівні дяки-пиворізи та яка стала підґрунтям нового українського письменства, зокрема творчості І. Котляревського, Г Квітки-Основ'яненка. Саме «низовий вимір» старожитньої української літератури (анекдоти, «масний фольклор») був особливо привабливим для Леся Мар- товича. Його гімназійні «їдкі сатири, поеми про пекло, святих і про бога», згадані В. Стефаником, очевидно, були стилізовані під бурлескно-сатиричні інтермедії давньої української літератури, а його художні презентації прикметно споріднені з уявленнями Григорія Сковороди про світ як «якийсь божественний театр маріонеток, де сміх і сльози є неодмінним скадником космічної рівноваги та гармонії» [15, с. 180].

У текстах Леся Мартовича наявні виразні ознаки авторської суб'єктивізації, що виражають природну стихію його психотипу. Однією з форм наративного самовираження автора є буфонада, основана на гіперболічному окарикатуренні персонажів і ситуацій. Авторські оцінки головних протагоністів повсякчас дуалістичні, сфокусовані навколо бінарних опозицій - він водночас співчуває й засуджує, підносить і нещадно кпить, шкодує та безжально викриває селянські типи. Роздвоєне емоційне переживання «мужицької долі» (одночасна симпатія й антипатія) висновувало амбівалентність як визначальну форму оповідно- сті, стилю та авторської позиції.

Оповідання «Народна ноша» розпочинається з виписаної в бароковому стилі метонімічної картини «торгового дня» в місті: «сардаки, сіряки, опаначі, байбакраки, гуні, полотнянки, свити, петеки, киптарі, кожухи всілякого крою повністю залляли і єврейську, і німецьку ношу. Як навесні до цвіту, а взимі до снігу, то так привикло око до народної ноші» [11, с. 153]1. Цей початковий акцент із невизначеною фокалізацією (читач ще не знає, хто оповідає історію) пропедевтично окреслює оманливий погляд (перспективу), із якої вона подана, - предметом художнього оцінювання, мовляв, є «зовнішній вигляд», одіж конкретних станів, відтак історія належить безликому «сарда- кові», а не конкретній людині. Надалі текст характеризується першоособовою нарацією внутрішнього типу («я-об'єкт», го- модієгетичний наратор), у такий спосіб автор присвоює собі роль оповідача-буфама й одягає маску «сардака» на власний світоглядний профіль. Використовуючи «внутрішню фокалі- зацію» Маніпуляції з одягом, ефект «маски», перевтілення та перевдягання, що широко використовувалися в інтермедіях, вертепному дійстві, перманентні вияви буфонадної гри. Тут використовуємо термінологію Ж. Женетта, описану в книзі Женетт Ж. По-вествовательный дискурс / Ж. Женетт // Женетт Ж. Фигуры / Ж. Женетт. - М.,1998. - Т 2. - 1998. - С. 60-281., Лесь Мартович репрезентує почуття та міркування «мужика» амбівалентно - як сміливого й упевненого («зовсім простий мужик має себе за нижчого, але не за гіршого... Мужик їм (представникам вищої соціальної «породи» - О. С.) кланяється, але боя перед ними не має. Бо як лиш держить мошонку цупко в жменях, то розмовиться з найвищою ексцелен- цією» [11, с. 153]) і як боязкого та переляканого (вияви страху через комплекс «меншовартості» власної фігури в корчмі), як нерозсудливого й дурного (розмова з кельнером, паном Гнат- ковським) і дотепного та кмітливого (ведення різних справ у новому профілі - «панській ноші»). Це бінарне опозиціювання характеру творить карикатурний тип химерного образу, у якому поєднується антинонімічні й ірреальні риси. Власне воно вказує на приховану присутність автора, що «грає» сюжетну дію.

Оповідь подається в міметичній манері, із домінуванням «сценічного способу», драматизовано. Конкретні «сцени», «ситуації» з відповідними діалогами та монологами, антуражем творять ілюзію зримості. Темп оповіді уповільнений і відповідає послідовності вражень та емоцій селянина. Наратор указує чіткі деталі, що ставлять читача в позицію персонажа, створює враження, що все розгортається перед його очима. У корчмі: «Отим- то так воно мене збентежило, що я своєю одежею та колю панам очі. Я рад би був, щоби моя одежа сталася на той час невидимкою. Аж ось вона, собача віра, ще й поли панам наставляє!

Оті непевні погляди лихих очей із-поза столиків та поли мого сардака нагадували мені виразно, що мені належиться по- заушник. За те, що зайшов сюди. Така мені підійшла під серце розгадка, що просився би був у всіх: «Люди! Я в цім не винуватий!» [11, с. 154].

Головний протагоніст, що відчуває глузливу соціальну обмеженість у міському панському світі через свою мужицьку одіж, долає суспільну асиметрію в простий спосіб - купує панську «ношу» та кардинально змінює свою фігуральну поставу. Таке перевтілення творить чергову амбівалентну колізію, перевертає звичну для селянина систему соціального ототожнення/ відчуження - він стає «своїм» серед панства й «чужим» серед мужицтва (дружини, дітей, сусідів). Фабула розгортається за принципом контрастного комізму - перевдягання оповідача перекидають його в різні системи аксіологічних координат, взаємно суперечливих оцінок знайомих і чужих людей, а його персону, зведену в маску «ноші», роблять виразно буфонадною. Автор використовує традиційні прийоми творення комічного сюжету

повторення (однотипне, циклічне невезіння/везіння в мужиць- кій/панській подобі), інверсію (кардинальне перевтілення героя, зміна образу в його протилежність), інтерференцію (взаємона- кладання в одному образі протилежних постав, що продукує певну смислову двозначність) Теоретичне обґрунтування категорій «повторення», «інверсія», «інтерференція» див. у книзі: Бергсон А. Смех / А. Бергсон ; предисл. и примеч. И.С. Вдовина. - М.: Искусство, 1992. - 127с.. Мета їхньої функціональності

«механізація життя»(А. Бергсон), творення моделі, що відображає певну буттєву однотипність. Автори, котрі вдаються до цього прийому, «беруть систему дій та відносин і повторюють їх в одному й тому виді, або перевертають їх догори дриґом, або переносять їх повністю в іншу систему, із якою вони частково збігаються, - проводять різноманітні операції, що зводяться до уподібнення життя механізму, що повторює одне й те саме, зі зворотними рухами та частинами, які можуть замінюватись іншими» [4, с. 65-66]. Така форма оповіді вказує на те, що Лесь Мартович спрямовує сатиричний вектор насамперед не на свого «ірреального» героя, а на безглузду систему станових відносин, шаблонність соціальної комунікації, асиметричну визначеність соціальних «ролей», розділених за принципом «ноші». Відтак усі ситуативні розгортання є лише авторською грою в «комічний сюжет», а смисловий нерв тексту сховано в підтексті. Очевидно, саме така мовленнєва форма адекватно відображала емоційну стихію і світоглядну позицію Мартовича-оповідача, без відкритого моралізаторства й надмірної патетичності в карикатурних образах та буфонадних сценах ховалося глибоке розчарування й невдоволення «галицьким світом». Міметична менера оповіді вказує на зумисне залучення читача (глядача) до оцінювання конкретних гіперболізованих образів і ситуацій, себто до оцінювання «героя» та «дії».

У сюжеті оповідання «Народна ноша» проглядається давня оповідна матриця, визначена ще Аристотелем на основі повторюваних елементів у давньогрецьких трагедіях. Називаючи головними складовими оповіді героя та дію, Аристотель у «Поетиці» виділяє три центральні компоненти сюжету: гамартію, анагнорисис, перипетію[1, с. 1064-1112].

Зберігаючи класичні оповідні елементи щодо префігура- цій протагоніста («героя»), текст Леся Мартовича позбавлений трагедійності «дії», автор немов піддає бурлескному перекодуванню («вивертанню») давню жанрову форму. Г арматія («гріх», «провина») героя розкривається в тому, що через свою «народну ношу» він не може відчувати себе повноцінним представником соціального світу, не здатен владнати побутові проблеми. «Анагнорисис» («усвідомлення») - це момент оповіді, коли герой оповідання відкриває для себе просту істину - причиною всіх невдач є його мужицьке вбрання - і спритно змінює його на панське. «Перипетія» (зміна долі) - злагоджене розв'язання будь-яких ускладнень у новому «облицюванні», нове, комфортне утвердження в панському світі. «Механізованість» цього фабульного ланцюга виявляється в коловому русі - зміна мужицької одежі на панську дає змогу наблизитись до «вищого» світу, упорядкувати матеріальне залагодження окремих справ, проте віддаляє від духовного єднання з власною родиною (дружиною, дітьми), тому, повертаючись із міських ходінь додому, протагоніст змушений змінювати «панську личину» на звичну селянську. Інтерпретація оповідання за допомогою давніх на- ратологічних категорій розкриває позначену автором свідому невідповідність між змістом і формою, показує механізм творення значень оповіді. За надмірним комізмом і карикатурністю ховається оповідна трагедійна матриця.

З-поміж двох центральних смислових знаків оповідання - народна та панська «ноші» - автор для номінації твору обирає перший. Домінанта «народної ноші», що в тексті набуває ко- нотацій обмеженості, недолугості, меншовартості, себто має трагедійно-приречену семантику, виказує зумисний авторський акцент - усі комічні ситуації мають не розважальну, а співчутливу функцію, імпліцитно виявляють авторську симпатію, прихований жаль і турботу за долю українського селянства.

Окрім того, центральні образно-ідейні концепти («народна» та «панська» ноші) в оповідній композиції тексту набувають своєрідної емблематичності, перетворюються в скоординовані автором синтетичні візуально-поняттєві форми, що приховано структурують і моделюють смислові акценти, наділяючи їх універсальними, шаблонними функціями. У такий спосіб, знову ж таки «буфонадно», Лесь Мартович творить новітні «емблеми доби». У тексті вони виконують «функції своєрідної культурної універсали» [6, с. 10], що у визначеній комбінації позначають соціальні, психологічні, моральні й етичні закони свого часу.

Структура образних представлень «народної ноші» та панського одягу виразно ідентифікується з давнім жанром емблеми: перший компонент - надпис/заголовок (ішсгірїю) - «ноша» - акцентує на соціальній прив'язаності, визначає місце в соціальній картині світу; лексема «ноша» занижено-згрубіло виражає тональність приреченості селянського життя як тягаря й у тексті синонімічної «п'ятнованості»[11, с. 157]. Другий компонент - візуальний образ (малюнок (рісїига)) - власне відображення селянського вбрання, що рясно розсипане автором у тексті - «перелякався я полів мого сардака, що здудурилися навперед мене, як песі вуха» [11, с. 153]; «А ти, свито, не рада, що спряталася з-перед людських очей» [11, с. 154]; чи початковий опис-каталог «сардаки, сіряки, опанчі, байбараки, гуні, полотнянки, свити, петеки, киптарі, кожухи всілякого крою» [11, с. 153]. Третій компонент, що в давній бароковій традиції номінувався як епіграма/підпис (subscriptio) [7, с. 236], - це ті пояснення, які автор накладає на метонімічний образ ноші. Одним із таких є уся фабульна історія, а у меншому вираженні ті авторські висновки, що прив'язані до образу «сардака», - «доки народна ноша буде ознакою мужицтва, доти відгони- тиме панотців від пива, лякатиме пана Гнатковського, надо- їсть табулярникові, забере багато дорогого часу адвокатові... Народна ноша не пускає тебе між люди» [11, с. 160]. Цілісно всі компоненти становлять розширену модифікацію класичної емблематичної форми, вони взаємодіють між собою й визначають смислові координати тексту. Іронічно-буфонадний наратив формує уявлення емблематичної карикатурності образів, відтак і зображуваного світу.

У тексті «Народної ноші» наявні ознаки пародіювання міфологічного дискурсу та символічної матриці. Розгортання фабульної дії через префігурації з одягом надають йому особливого статусу, концентрують у ньому стереотипні форми колективних уявлень про однорідність, ритуально-культовий поділ на «свій/чужий». Оцінуючи роль і функції емблематизму в первісних формах релігійного життя, Еміль Дюркгайм зазначав: «Емблематика вкрай потрібна, аби дати спільності змогу усвідомлювати себе, не менш вона потрібна й для того, щоб забезпечити тривалість цього усвідомлення» [8, с. 219]. Почуття та емоції, поведінка конкретної племінної групи прив'язані до речей і предметів. Таку прив'язаність виявляють представники різних соціальних станів і в Леся Мартовича, символічним знаком якої є «ноша», що сприяє ототожненню й розрізненню. «Єдність гурту відчувається тільки завдяки гуртовій назві, яку носять усі його члени, та емблемі, також колективній, яка відтворює річ, означену його ім'ям. Клан - переважно зібрання індивідуумів, які носять однакову назву й гуртуються довкола однієї ознаки, відберіть назву та ознаку, і клан перестане бути представницьким» [8, с. 221]. Емблема «ноші» виконує саме такі функції в проекції префігурацій головного протагоніста твору Леся Мартовича, змінюючи вбрання (ідентифікаційне «татуювання»), він утрачає визначену ним соціальну тотожність. Повернувшись додому з міста в панському одязі, селянин так налякав цим свою жінку, що та «зараз-таки назвала мене кримінальником. (скорочення наше - О. С.) потому заломила руки, вибігла надвір та й скликає всіх сусідів, аби збігались на обзорини варіята»[11, с. 160].

Буфонадно-емблематична стратегія простежується й у метаморфозних перевтіленнях персонажа оповідання «Іван Рило». Об'єктом карикатурних постав є обличчя й тіло Івана, його вміння перевтілюватись «свинею, або псом, або зайцем, або чим», залазити в душі інш их людей: «Отак стоїть який чоловік, а коло нього Іван Рило. Нараз Іван скочить, і лишається тільки сам чоловік, а Івана Рила вже коло нього нема, бо, бачите, вскочив у нього. Поверхи по тім чоловікови не пізнати: який був, такий і є, але говоріть до нього слово, так і пізнаєте, що Іван Рило у нім сидить, бо зараз зробить з нього або свиню, або зайця, або іншу яку скотинку» [10, с. 48]. Сюжет цього твору розгортається за принципом того самого контрастного перевтілення (інверсії), що презентує один із життєвих «механізмів» моральної й етичної ницості. Міфологічно-алегорична форма метаморфози людини у тварину [12, с. 58-64] творить низькокомічну, згрубілу сміхову тональність, проте її підтекстове вираження має «високий» етичний пафос. Використовуючи зміну наративних масок, усезнаючий оповідач - автор і сторонній споглядач, й Іван Рило, й узагальнений голос народної спільноти - немов творить «театр одного актора», для якого немає жодних світоглядних обмежень у художніх репрезентаціях.

Висновки. Отже, формами наративного самовираження письменника є буфонада й модифікована під цю тональність карикатурна емблематичність, основана на гіперболі, інверсії, інтерференції, зумисному «вивертанні» та ідеологічному переакценту- ванні класичних шаблонів, семіотичній грі з різними оповідними дискурсами. Оповідна маска «блазня» допомагала письменнику ефектно розкрити внутрішню стихію реакцій на ницість і убогість, нікчемність і одноманітність покутського світу.

Література

Аристотель. Поэтика / Аристотель // Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории / Аристотель. - Мн. : Литература, 1998. - С. 1064-1112.

Баррі П. Вступ до теорії: літературознавство і культурологія / П. Баррі ; пер. з англ. О. Погинайко ; наук. ред. Р Семків. - К. : Смолоскип, 2008. - 360 с.

Барський Р Постмодерність / Р Барський // Енциклопедія постмодернізму / за ред. Ч. Вінквіста та В. Тейлора ; пер. з англ. В. Шовкун ; наук. ред. пер. О. Шевченко. - К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2003. - С. 327-332.

Бергсон А. Смех / А. Бергсон; предисл. и примеч. И.С. Вдовина. - М. : Искусство, 1992. - 127 с.

Горак Р «Забобон» Леся Мартовича в контексті часу та подій / Р Горак // «Покутська трійця» в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ - початку ХХ століття : збірник наукових праць. - Івано-Франківськ, 2006. - С. 13-23.

Григорьева Е. Эмблема: Очерки по теории и прагматике регулярных механизмов культуры / Е. Григорьева. - М. : Водолей Publishers, 2005. - 232 с.

Довгалевський М. Поетика (Сад поетичний) / М. Довгалевський ; пер. В.П. Маслюка. - К. : Мистецтво, 1973. - 436 с.

Дюркгайм Е. Первісні форми релігійного життя: Тотемна система в Австралії / Е. Дюркгайм ; пер. з фр. Г. Філіпчука та З. Борисюк. - К. : Юніверс, 2002. - 424 с.

Зеров М. Лесь Мартович (1871-1916) / М. Зеров // Зеров М. Українське письменство / М. Зеров ; упоряд. М. Сулима ; післямова М. Москаленка. - К. : Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. - С. 737-740 .

Мартович Л. Твори / Л. Мартович. - К. : Держлітвидав України, 1954. - 482 с.

Мартович Л. Твори / Л. Мартович. - К. : Дніпро, 1976. - 426 с.

Пропп В. Проблемы комизма и смеха. Ритуальный смех в фольклоре (по поводу сказки о Несмеяне). (Собрание трудов В.Я. Проппа) / В. Пропп ; научная редакция, комментарии Ю.С. Рассказова. - М. : Лабиринт, 1999. - 288 с.

Севрасевич М. Лесь Мартович як герой літературної бувальщини / М. Севрасевич // «Покутська трійця» в загальноукраїнському літературному процесі кінця ХІХ - початку ХХ століття : збірник наукових праць. - Івано-Франківськ, 2006. - С. 67-72.

Стефаник В. Автобіографія / В. Стефаник // Стефаник В. Твори /

Стефаник. - К. : Дніпро, 1964. - 551 с.

Ушкалов Л. Барокові джерела нового українського письменства / Л. Ушкалов // Ушкалов Л. Есеї про українське бароко / Л. Ушкалов. - К. : Факт-Наш час, 2006. - С. 162-211.

Франко І. Українська література / І. Франко // Франко І. Зібрання творів : у 50 т. / І. Франко. - К., 1982. - Т. 33. - 1982. - С. 142-143.

Франко І. Українська література за 1899 рік / І. Франко // Франко І. Зібрання творів : у 50 т. / І. Франко. - К., 1982. - Т. 33. - 1982. -10-17.

Размещено на Allbest.ru