Размещено на http://www.allbest.ru/

Художня література як вид мистецтва

План

1. Естетична функція художньої літератури

2. Прекрасне в житті та мистецтві

1. Естетична функція художньої літератури

У широкому значенні література --- це все написане, що має суспільне значення. А твори, які мають мистецьку вартість, естетичне значення, називають художньою літературою. Синонімом до терміна "художня література" є красне письменство. А. Ткаченко зауважив, що термін "художня література" -- це калька з російського "художественная литература". У нас немає слова "художества" як збірного з різних видів мистецтва, тому доцільно вживати термін "мистецька література", але він незвичний, поки що не прижився у нашій естетиці.

Існують два погляди на те, що таке художня література. Класичне визначення літератури йде від давніх греків. Згідно з цією концепцією, літературою називаємо творче відображення дійсності в картинах і образах, створених засобами мови. Таке відображення має і пізнавальне, і виховне, і естетичне значення.

У кінці XIX -- на початку XX століття сформувався й інший погляд на літературу. Згідно з ним літературою називають мистецтво слова. Розуміння літератури як мистецтва утвердилося у XIX столітті у практиці романтиків, які вважали, що поет наділений креативною силою. "Мистецтво, -- відзначає Ю. Ковалів, -- художня дійсність, рівнозначна довколишній, естетично неповторна, створена за законами краси, оцінювана на підставі сформульованого І. Кантом "незацікавленого інтересу". Хоч мистецтво не має аналогів у реальному світі, однак спирається на принципи мімезису, сформульовані Платоном та Арістотелем, розбудовує внутрішній світ творчості, що тяжіє до універсалізму, протистоїть руйнівному хаосу та утилітарній практиці".1 Ю. Ковалів називає кілька моделей мистецтва:

1) вираження митцем його думок, почуттів, фантазійного мислення, несвідомих імпульсів;

2) засіб спілкування чи ігрової активності;

3) "зображення життя у формах життя";

4) конструювання ризоморфних структур.

Кожна із таких моделей, на думку вченого, має право на існування.

Довгий час мистецтво трактували як засіб естетизації міфів, політики, релігій, педагогіки, утилітарних інтересів. Лише у XIX столітті з'являється теза "мистецтво для мистецтва", яка актуалізує ідею несумісності мистецтва зі службовими функціями.

Марксистсько-ленінська естетика вважала художню літературу специфічною формою суспільної свідомості, яка естетично освоює дійсність, тобто відображає її в конкретно-чуттєвих образах з позицій відповідних естетичних ідеалів. Але мистецтво, як зауважує Б.-І. Антонич, не обмежується простим відображенням дійсності, воно створює нову дійсність, "яка викликає в нас переживання, потрібні для нашої психіки, котрих не може дати нам реальна дійсність"'. Мистецтво може зображувати вигадку і уяву. Отже, у літературному творі художній світ може бути максимально наближеним до реальності (як у реалізмі чи натуралізмі) або максимально відрізнятися від нього -- бути містичним, фантастичним, міфологічним.

У мистецтві важливу роль відіграє творча індивідуальність. Крім свідомого, у мистецтві є підсвідоме, ігрове начало. Однак не можна зводити мистецтво виключно до гри, як це робив Ф. Шиллер. Він вважав, що мистецтво виникло з гри, у якій людина відчувала вроджену потребу. Художні образи мають умовний характер, вони захоплюють винахідливістю, оригінальністю асоціацій, майстерністю зображення людського щастя і трагедій.

У будь-якому виді мистецтва присутній елемент гри. Грою є музика, танець, образотворче мистецтво, поезія з її ритмом, римою, асоціаціями, асонансами, алітераціями, театральне, пісенне мистецтво. Творячи або сприймаючи мистецтво, людина отримує емоційну енергію, відпочиває, ставить себе на місце героїв. Але не всяка гра є мистецтвом.

Мистецтво поліфункціональне. Крім ігрової, виконує пізнавальну (гносеологічну), виховну (дидактичну), естетичну (розвиток чуття красивого), оцінну (аксіологічну), моделюючу, комунікативну, емоційну, пропагандистську, прогностичну, компенсаторну (заміщує або доповнює життєвий досвід), евристичну (передбачає розвиток творчих здібностей), культуротворчу (створює духовні цінності), мнемоністичну (сприяє запам'ятовуванню, розвиває пам'ять), гедоністичну (приносить втіху і радість), катарсистичну (звільняє від негативного стану), ідеологічну (суспільну, суспільно-політичну, соціальну) функції. Ідеологію націоналізму утверджували Т. Шевченко, пізній І. Франко, Є. Маланюк, Олег Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа, В. Стус, В. Симоненко, націонал-комунізму -- Микола Хвильовий, демолібералізму -- І. Драч, Ю. Андрухович, О. Забужко.

Мистецтво може виконувати й містичну (релігійну) функцію. І. Качуровський відзначає: "Є містика християнська (до неї близькі М. Зеров, П. Филипович, В. Симоненко) і антихристиянська (антирелігійна, безду-ховна, диявольська -- так званий сатанізм). її сповідували російські поети Клюєв, Брюсов, Блок, Гумільов і сучасні постмодерністи".

Художні твори збагачують нас знаннями про світ. Художньо змодельовані явища стають предметом наших роздумів. Про пізнавальну роль мистецтва може йти мова там, де є справжні художні відкриття. У художніх творах осмислюються найскладніші проблеми минулого і сучасності, розкриваються моральний стан суспільства, свідоме й підсвідоме в мотивах і вчинках персонажів. Поеми Гомера "Іліада" і "Одіссея" є скарбницею мудрості давніх греків. Вони дають яскраве уявлення про політичні, економічні, родинні відносини, побут, виховання в Давній Греції. Пушкін у "Євгенії Онєгіні", Лермонтов у "Герої нашого часу", Тургенєв у "Руціні" показали, наприклад, які умови породили зайвих людей і якою була їх роль у Росії середини XIX ст. Бальзак у "Людській комедії" осмислив історію звичаїв, розкрив пороки і чесноти, соціальні явища, економічні проблеми французького суспільства XIX ст.

Т. Шевченко у повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" (1858 р.) писав, що високе мистецтво сильніше діє на душу людини, ніж сама природа. Давні греки вважали, що мистецтво очищає душу людини від зла, робить її добрішою. Мистецтво здатне звільнити людину від негативних емоцій зі стресовими переживаннями, перенести її в інший світ звуків, кольорів, музики, фантазії, звільнити від втоми і напруги. Деякі твори мистецтва можуть мати і негативний вплив на читача чи глядача. Це стосується, зокрема, творів, які зосереджують увагу на людській жорстокості, естетизують приниження людини, вбивства.

Як відомо, художні твори впливають не лише на розум, але й на почуття. Почуття, які викликають твори мистецтва, називаються естетичними. Те, наскільки цікаво зображено в художньому творі естетичне, залежить від таланту митця. естетичний художній література мистецтво

О.П. Довженко писав, що мистецтво, в якому немає краси, погане мистецтво. "Якщо вибирати між красою і правдою,-- писав він, -- я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне. І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучаснім, ні в майбутньому".

Художньо досконалі твори приносять естетичну насолоду. Вони дають можливість відчути багатство і красу людської душі, природи, майстерність художнього зображення.

Естетичне може мати в художньому творі форму прекрасного, піднесеного, трагічного, потворного, героїчного, драматичного, комічного, сатиричного, гумористичного, ліричного.

2. Прекрасне в житті та мистецтві

Естетичне почуття це один із найскладніших видів духовного переживання. Воно не є вродженим, а формується і розвивається в процесі людської діяльності. Важлива роль у формуванні естетичного почуття належить мистецтву. Між мистецтвом і прекрасним існує тісний зв'язок.

Що може бути прекрасним? Прекрасною може бути людина, природа, будь-яка річ, прекрасним може бути і твір мистецтва.

Краса людини включає будову її тіла, риси обличчя, поведінку і духовний світ. Кожна раса по-своєму уявляє собі красу людини. Індійці, наприклад, білий колір шкіри вважають некрасивим. На картинах африканських художників чорти -- білі. Отже, краса людини має відносний характер, її конкретні прояви визначаються расовими і національними особливостями. У кожну епоху з'являються відповідні моделі людської краси. В епоху палеоліту моделлю жіночої краси була Венера Мілоська. В епоху матріархату художники гіпертрофували статеві ознаки жінки. В епоху патріархату люди прикрашали своє тіло орнаментом, зубами і кігтями диких звірів, металевими браслетами. Усі ці прикраси свідчили про хоробрість і багатство людини. Як бачимо, уявлення людей про красу має конкретно-історичний характер. Однак не все красиве є прекрасним. Людина може бути зовні красивою, але духовно убогою, морально потворною, або зовні некрасивою, а духовно багатою, морально досконалою. Герой роману В. Гюго "Собор Паризької богоматері" Квазимодо зовні некрасивий, але благородний, добрий, безкорисливий.

Змінювалося ставлення людини до природи. У той час, коли люди займалися лише полюванням, на картинах художників героями були тварини (олені, бізони). З появою землеробства художники звернули увагу на красу неба, сонця, землі.

Мистецтво відтворює як прекрасні предмети та явища, так і потворні. Прекрасні Прометей, Гамлет, прекрасними художніми типами, а не людьми, є й герої роману Гоголя "Мертві душі" Собакевич, Коробочка, Плюш-кін. Прекрасне в житті -- це все позитивне, а прекрасним у мистецтві може бути і позитивне, і негативне.

І. Франко писав, "що для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого... Все доступно для його творчості... Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси. Грецькі фавни і сатири можуть собі бути, які хочуть бридкі, а проте ми любуємося ними в скульптурі. Терзіт і Калібан погані, брудні і безхарактерні, а проте ми говоримо: ах, як же чудово змальовані ті постаті! Гоголівські фігури, такий Хлестаков, Сквозник-Дмухановський, Ноздрьов, Плюшкін і т. ін., певно, не взірці ані фізичної, ані моральної краси, а проте вони безсмертно гарні артистичною красою".

Теоретики мистецтва давно займаються проблемою прекрасного. Теорія прекрасного має свою історію. Давньогрецький філософ Платон у діалозі "Папій Більший" подає розмову Сократа із софістом Гіппієм. На питання Сократа "Що таке прекрасне?" Гіппій відповідає, що прекрасною може бути дівчина, горщик і кобилиця. Сократ не погоджується з такою думкою і згадує Геракліта, який сказав, що найкраща мавпа потворна в порівнянні з людиною.

У праці "Бенкет" Платон заперечує думку про прекрасне як щось вигідне, доцільне чи таке, що дає чуттєве задоволення. Він вважає, що "прекрасне за природою своєю щось, по-перше, вічне, тобто таке, що не знає ні народження, ні загибелі, ні зростання, ні зубожіння...". Прекрасне, за Платоном, -- "одвічна ідея". Таємницю краси прагнув розкрити й Арістотель. На думку Арістотеля, прекрасне має об'єктивний характер, воно -- властивість предметів і явищ, воно в гармонії, симетрії, пропорції, величині і порядку.

Середньовічні філософи прекрасним вважали аскетичне, божественне. В естетиці Відродження прекрасне визначали як гармонію матеріального і духовного, людини і навколишнього світу. Художник, архітектор, письменник, музикант і вчений Леон Баттиста Альберті у трактаті "Про архітектуру" писав: "Краса є строга гармонія всіх частин, об'єднаних тим, чому вони належать, -- така, що ні додати, ні відняти, ні змінити нічого не можна, аби не зробити гірше. Велика ж і божественна річ, здійснення якої вимагає всіх сил мистецтва і обдарованості, рідко коли навіть самій природі дано витворити щось цілком довершене й у всіх відношеннях досконале".

Для мистецтва Відродження краса людини -- це гармонія досконалого тіла і душі.

На думку Іммануїла Канта, прекрасне те, що пов'язане з нашою волею, те, що ми надаємо життю своєю діяльністю, "краса є форма досконалості предмета, оскільки вона сприймається без уявлення мети". Краса зумовлена тільки формою, а не змістом. Особливу увагу Кант приділяв естетичному судженню, яке базується на грі розуму, силі уяви і має суб'єктивний характер. Кант вважав, що прекрасне не можна пояснити логічно і, отже, науки про прекрасне нема, є тільки критика прекрасного.

Ґеорг Вільгельм Фрідріх Геґель зауважував, що краса в природі недосконала, досконаліша вона у мистецтві. Предметом естетики є художньо прекрасне. Художньо прекрасне вище від природи, бо "краса мистецтва є красою, народженою і відродженою на грунті духу, і наскільки дух і твір його вищі за природу та ЇЇ явища, настільки ж прекрасне в мистецтві вище за природну красу". На думку Гегеля, прекрасне те, що чудове у своєму роді.

М. Чернишсвський слушно зауважує, "що предмет повинен бути чудовий у своєму роді для того, щоб називатися прекрасним". Наприклад, ліс може бути прекрасний, але тільки "високий, прямий, густий, одним словом, чудовий ліс; корчуватий, жалюгідний, низенький, рідкий ліс, не може бути прекрасний. Троянда прекрасна, але тільки свіжа, необщипана троянда". Одним словом, все прекрасне чудове в своєму роді. Але не все чудове в своєму роді прекрасне; кріт може бути чудовим екземпляром породи кротів, але ніколи не здається він "прекрасним"; цілком те саме треба сказати про більшу частину амфібій, багатьох порід риб, навіть багатьох птахів: чим краща для природодослідника тварина такої породи, тобто чим повніше виражається в ній її ідея, тим вона некрасивіша з естетичної точки зору. Чим краще в своєму роді болото, тим гірше воно в естетичному відношенні. Не все чудове в своєму роді прекрасне, тому що не всі роди предметів прекрасні". М. Чернишевський відзначав, що прекрасне -- це миле і дороге людині, а наймилішим на світі є життя, "таке життя, яке хотілось би їй вести, яке любить вона; потім і всяке життя, тому що все-таки краще жити, ніж не жити; все живе уже з самої природи своєї жахається загибелі, небуття і любить життя. І здається, що визначення: "прекрасне є життя", "прекрасна та істота, в якій бачимо ми життя таким, яким повинно бути за нашими поняттями; прекрасний той предмет, який виявляє в собі життя або нагадує нам про життя, задовільно пояснює всі випадки, які збуджують у нас почуття прекрасного". Як бачимо, М. Чернишевський вважає, що життя вище від мистецтва, у трактуванні прекрасного автор стоїть на позиціях антропологізму. Прекрасне в житті не можна ототожнювати з прекрасним в мистецтві. Прекрасне у житті -- це все позитивне, це творення. Руйнування, загибель -- не є красивими. У творах мистецтва можна прекрасно відтворити найпотворніші життєві явища.

Прекрасне має об'єктивно-суб'єктивний характер. Там, де немає людини, нема і поняття про прекрасне. Австрійський філософ Р. Фішер писав, що краса є предметом для нас і станом нашого суб'єкта, вона стан і наша дія.

Размещено на Allbest.ru