Характеристика творчості Г. Флобера

Размещено на http://www.allbest.ru/

Характеристика творчості: "Лексикон прописних істин", "Саламбо", "Виховання почуттів", "Проста душа"

література реалістичний флобер ілюзія

Тема втрачених ілюзій - класична для французької літератури XIX століття. Флоберівські "Пані Боварі" і "Виховання почуттів" неодмінно викликали у пам'яті читача "Втрачені ілюзії" Оноре де Бальзака. Однак у тлумаченні цієї теми двома видатними французькими реалістами були суттєві відмінності. Якщо герої Бальзака виявляли шалену енергію, нестримні пристрасті у своєму прагненні розбагатіти, прославитися, піднятися на верхній щабель соціальних сходинок, то персонажі Флобера охоплені "тугою", "зневірою або романтичними наслідуванням, неприродністю і навіть вульгарністю "бульварної романтики" (саме вона визначала трагедію Емми Боварі)".

Отже, втрата ілюзій для героїв Флобера - не результат їхньої боротьби за щастя, а початок сірого існування з вантажем втрачених ілюзій. У романах письменника ці ілюзії - найважливіші вихідні характеристики його героїв, і полягали вони навіть не в їхній історії, а в передісторії. Більше того, вони були сутністю передісторії самого Гюстава Флобера, перші літературні спроби якого були відзначені романтичним песимізмом, культом мистецтва та обраної особистості.

З презирством ставлячись до буржуазної дійсності свого часу, митець дійшов парадоксального висновку: якщо ти мусив писати про те, що глибоко зневажав, залишалося одне - "намагатися гарно писати".

Романи "Пані Боварі" (1857) і "Виховання почуттів" (1869), повість "Проста душа" (1877), а також останній, незакінчений роман "Бувар і Пекюше" - реалістичні твори з "буржуазним сюжетом", до якого Флобер звернувся як до символу і гарантії художньої правди.

У цих творах найповніше проявилися риси, що ознаменували новий етап розвитку реалізму. їх добре видно під час порівняння героїв Бальзака й Флобера. Бальзаківський Растіньяк розумний, енергійний, зухвалий, сповнений надій, він готовий до двобою з усім світом і відчайдушно виборов своє місце під сонцем. А герої Флобера - Шарль Боварі, Фредерік Моро та інші - позбавлені будь-яких талантів. У їхніх образах - депоетизованих і дегероїзованих - відбилася яскрава й точна характеристика сучасної письменнику буржуазної дійсності.

У 1850 р. прозаїк почав працювати над новим романом "Мадам Боварі. Провінційні звичаї", а також над так і незавершеним твором "Лексикон прописних істин", у якому митець зібрав вульгарні судження, що свідчили про цілковите невігластво сучасного йому буржуа-обивателя. Згодом Флобер використає ці "перли" у багатьох своїх творах. Ось деякі із цих взірців "міщанської" мудрості: "Газети - без них не можна обійтись, але потрібно їх лаяти", "Дворянство - зневажати його і заздрити йому", "Актриси - погуба наших синів", "Жандарми - опора суспільства" тощо.

Потворному світові буржуа, де "багатство заміняє все, навіть повагу", реаліст, здавалося, протиставляв вежу зі слонової кості - поетичний символ романтика А. Де Віньї.

Ненависть до самовдоволеного буржуа, який зневажав ерудицію "як ознаку вузького кругозору" ("Лексикон прописних істин"), захоплення Сходом і думками Спінози про єдність духовного і фізичного, людини і природи спонукали письменника взятися до створення історичного роману з епохи Пунічних війн.

Уже в 1857 р. Флобер збирав матеріал до роману "Саламбо", який було закінчено у 1862 р. З огидою працюючи над "сучасними буржуазними сюжетами", Флобер мріяв про "розкішний історичний сюжет", у якому вбачав порятунок від світу "кольору плісняви". Так виникли яскраві, насичені барвами твори: "Саламбо" - роман про Карфаген доби Першої пунічної війни; філософська драма "Спокуса святого Атонія", повість "Іродіада".

У романі "Саламбо" зображено давній дохристиянський і домусульманський Схід, сприйнятий Флобером як "несвідома" пантеїстична "поезія". Під час роботи над романом митець прагнув збагнути, що відчували люди, які жили дві тисячі років до нас. Для цього він перечитав сотні томів спеціальної літератури. Автор навіть називав "Саламбо" археологічним твором. Добу Карфагена (III ст. до н.е.) Флобер змалював як письменник-реаліст, застосувавши до античності прийоми сучасного роману, використовуючи при цьому досягненнями В.Скотта; і водночас відтворив переломний етап у розвитку свідомості володарів Карфагена, виступивши як реаліст-аналітик. Усе це письменник підпорядкував "єдності колориту" і вірності психології, чого не було у його попередників. Головним ідейним завданням автора знову, як і у романтиків, стало відтворення споконвічної боротьби у світі добрих і злих стихій. Він передав це у романі, протиставивши культу богині Таніт - опікунки життя та кохання - культ Молоха - бога війни та руйнування.

У "Саламбо" Флобер відтворив не тільки історичні декорації, а й суть доби, а головне - психологію "природних героїв". Роман побудовано на контрастах. Особливо відчутний контраст у любовній колізії твору і розкритий в образах Саламбо (донька полководця Карфагена ніби зіткана з благочестя) і Мато (цей лівійський найманець - ідеальне знаряддя війни, складене з крові і плоті). Історія кохання цих молодят розгорнулася на тлі історичних подій. Завдяки детально виписаним реаліям доби Першої пунічної війни у читача виникає ілюзія реальності подій, що відбувалися.

У центрі роману - постать жінки. Але якщо всі почуття Емми були спотворені прагненням наслідувати облудні ідеали, а її розум сприяв лише формуванню перекручених уявлень про світ (роман "Пані Боварі"), то Саламбо була істотою настільки чистою і природною, що навіть саме почуття кохання до Мато вона не називає цим словом, але померла, не в змозі пережити загибель коханого.

Не зміг і не захотів Флобер уникнути зображення ницості політичних діячів: у романі про далеку минувшину письменник змалював членів Ради республіки безчесними, підступними, корисливими і жорстокими, їх прототипами стали сучасники автора - так "цвяхи чобіт" не давали йому відірватися від реальності.

Сучасність стала головним змістом роману - "Виховання почуттів" (1869), у якому письменник показав духовну спустошеність сучасної йому молоді. Флобер писав про це покоління так: "Мені здається, що аморальні герої Бальзака багатьом запаморочили голови. Немічне покоління, що зараз метушиться в Парижі навколо влади, і слави, нахапалося в цих романах придуркуватого захоплення якимсь обивательським аморалізмом, якого воно намагається досягнути... Тепер уже не хочуть бути не Вертером або Сен-Пре, а Растіньяком або Люсьєном де Рюбампре".

Цей твір, по суті, "історія одного молодого чоловіка". Головний герой роману - Фредерік Моро. Він - молодший брат героїв Бальзака, Ежена Растіньяка й Люсьєна де Рюбампре. Але між ним і "старшими братами" майже така сама різниця, як між діяльністю і повною бездіяльністю. Якщо герой "Людської комедії" Бальзака сприймав Париж як поле бою, де можна реалізувати честолюбні задуми, то флоберівський Фредерік вбачав у столиці Франції місце, де можна "нічого не робити".

Головна подія у його житті - отримання спадщини, яка гарантувала йому стабільне існування. Фредерік - типовий рантьє: він не творив, а витрачає, не досягав, а проживав, не діяв, а пересувався.

Але принаймні герой вмів кохати. Його перша зустріч з мадам Арно, коли він побачив її на пароплаві: залиту сонцем, у дивовижно вишуканій сукні, у солом'яному капелюшку з широкими полями і рожевими стрічками, наче створила лейтмотив, що став невіддільним від її сутності, від світлого почуття Фредеріка, яке він зберіг на все життя. Бальзаківського Растіньяка пристрасті спалювали. Моро Флобера був здатний лише захоплюватися. Його життя наповнилося інтересом тільки тоді, коли у нього з'явилася багата коханка пані Дамбрез. Від безкорисливого поклоніння Красі до поклоніння красуні, яка володіла мільйонами, - такий шлях "виховання почуттів" подолав Фредерік Моро, характерний герой світу "кольору плісняви".

У фіналі роману Моро та його товариш замислились над прожитими роками. Як найяскравішу подію життя вони згадали невдалі відвідини будинку розпусти, куди так і не наважилися увійти. Спогад і його сприйняття набули символічних рис: тим, хто знав зміст роману, будинком розпусти видалася вся продажна Франція. Усе брутально, принизливо й фальшиво в сучасній Флоберу країні.

У 1876 р. прозаїк створив незвичайний для себе твір - повість "Проста душа". Сам він писав про цю книгу так: "Історія простої душі" - це не що інше, як розповідь про непримітне життя бідної селянської дівчини, побожної і містично налаштованої, відданої без будь-якої екзальтації і ніжної, як свіжий хліб. Вона послідовно любить чоловіка, дітей своєї господині, племінника, старого, про якого піклується, а згодом папугу. Коли папуга гине, вона замовляє його опудало і, помираючи, плутає його зі святим духом. У цьому немає ніякої іронії, як ви можете подумати, навпаки - усе це дуже сумно і дуже серйозно".

Цей твір повернув читачів до французької сучасності. Повість була навіяна спогадами молодості автора, чим і пояснював її невеселий тон і прихований ліризм. У процесі роботи, у квітні 1876 р., письменник навіть здійснив двотижневу поїздку в Нормандію, щоб оживити враження від тих місць, куди він помістив своїх героїв. Колись у Трувілі, родині знайомих Флобер бачив опудало папуги, любимця їхньої служниці, і почув історію цієї жінки, яка стала прототипом служниці Фелісіте.

Робота над твором ішла важко. Він майже дійшов до половини книги, як його вибила з колії звістка про смерть Жорж Санд, якій думками Флобер присвячував твір. "Я розпочав писати просту душу виключно заради неї, тільки заради того,щоб бути їй приємним".

Життя простої служниці у творі - це свого роду легенда, перенесена на сучасність. Г. Флобер розказав дуже сумну історію, історію винятково доброї людини з нерозвинутим розумом, яка ледве вміла писати. У повісті стверджена не нова для Флобера думка про те, що для істинного почуття не обов'язково мати розвинутий інтелект, бути освіченим. Прикладами могли слугувати: негативним - мадам Боварі, позитивним - Саламбо. Проте сприймати Фелісіте як образ, що відповідав ідеалові Флобера, мабуть не варто: у його ідеалі людини неодмінно поєднувалися освіченість, висока культура, вміння цінувати і розуміти мистецтво - самої лише простодушності для цього замало. Фелісіте протистояла бездуховності світу міщан і буржуа. Саме у цій якості вона вписалася в палітру образів Флобера, у систему створених письменником ідеальних чи просто позитивних героїв.

Творчий метод Флобера. Новаторство Г. Флобера

У Змалював повністю реалістичні картини, беручи факти із власного життя чи життя людей, які його оточували.

У Ввів у роман образи простих людей, які поєднували в собі як негативні, так і позитивні риси, суто "позитивних" героїв його твори не мали.

У Виступив проти поєднання реалізму і романтизму.

У Відсунув розповідь на задній план, головне місце надав показу життя простих обивателів провінційного французького містечка. У створив "об'єктивний метод".

У Не давав повністю деталізованих портретів своїх героїв. Як художник точними мазками пензля, подавав портретну характеристику героїв, зміни у їх настроях, що яскраво відображали їхні обличчя, погляди, жести.

У Використовував у творах імпресіоністичну манеру письма.

У Писав твори з характерними рисами психологізму, що проявилося у:

o формі психологічного аналізу;

o зовнішньому і внутрішньому, фізичному і психологічному, що злилися в єдиний потік;

o най адекватнішій формі його стилістичного втілення - застосування невласної прямої мови, яку автор широко ввів першим у літературу;

o використанні художніх деталей, які сприяли психологічному аналізу особистості героя;

o передачі порухів серця.

У Відмовився від поділу героїв на позитивних і негативних носіїв добра і носіїв зла. Як реальні люди його персонажі поєднали позитивні і негативні риси в складному переплетінні і різних співвідношеннях.

У Використовував невласну пряму мову, яку він перший широко ввів у літературу. Це така форма мовлення, де голос автора і голос героя твору перепліталися, причому автор постійно допомагав йому висловити те, що герою важко або непосильно передати словами.

Размещено на Allbest.ru