Утвердження компаративістичної методології

Размещено на http://www.allbest.ru/

Утвердження компаративістичної методології

Компаративізм (компаративістика, порівняльно-історичний метод) зосереджений на вивченні національного художнього письменства в різноманітних інокультурних контекстах, але вже без колоніальних озирань на російську літературу як обов'язкового посередника міжлітературного діалогу. Для перших пострадянських десятиліть характерне активне відродження компаративістичних шкіл -- в Інституті літератури, Києво-Могилянській академії та Київському, Львівському, Тернопільському, Прикарпатському, Чернівецькому та інших уншерситетах, що символізувало розвиток національної наукової традиції (М. Драгоманов, М. Дашкевич, І. Франко, В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, Д. Чижевський, М. Гудзій, А. Шамрай, Ю. Бойко, М. Ласло-Куцюк, М. Неврлий, Г. Вер-вес, Д. Наливайко та ін.), а також активне засвоєння світового теоретичного досвіду, дослідження "діалогу культур". На теоретичному рівні новітній компаративістиці, як і багатьом сучасним методологіям, притаманні міждисци-плінарність та плюралізм аналітичних підходів, інтегрування з герменевтикою, феноменологією, семіотикою, формалізмом, націологією, рецептивною естетикою, пост-структуралізмом, постколоніалізмом, інтертекстуальністю, що урізноманітнювало напрями дослідницьких пошуків і значно розширювало предмет інтерпретації.

Мало кого з літературознавців логіка наукового дослідження не змушувала братися і за компаративістський пізнавальний інструментарій. Когорту послідовних компаративістів формували В. АІггофійчук, Р. Багрій, Ю. Барабаш, компаративізм неоміфологічний українська література

A. Волков, М. Васьків, Г. Вервес, О. Веретюк, О. Гальчук, 3. Геник-Березовська, Л. Голомб, М. Гольберг, Г. Грабович, С. Гречанюк, Л. Грицик, Р. Гром'як, Т. Денисова, І. Дени-сюк, І. Дзюба, Л. Задорожна, М. Зимомря, І. Качуровський, С. Козак, Л. Кравченко, М. Лановик, Т. Лучук, Т. Маленька,

B. Матвіїшин, М. Машкудіані, П. Михед, В. Моренець, Д. Наливайко, В. Нарівська, Г. Нудьга, А. Нямцу, Н. Овча-ренко, Л. Оляндер, В. Панченко, І. Папуша, І. Пасемко, 0. Пахльовська, С. Пригодій, Р. Радишевський, С . Росо-вецький, Т. Руда, Л. Рудницький, Т. Рязанцева, Т. Свербіло-ва, Г. Сиваченко, Е. Соловей, О. Тарнавський, М. Ткачук, О. Турган, Л. Ушкалов, С. Хороб, Р. Чілачава, М. Шах-Май-стренко, М. Шкандрій та ін.

Дефіцит розлогих теоретичних студій з компаративістики частково компенсувало практичне її використання: М. Машкудіані "Грузинсько-українські літературно-мистецькі взаємини 20--30-х років XX століття" (К., 1991), Д. Наливайко "Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських історико-літературних пам'ятках)" (К., 1992), "Очима Заходу: Рецепція України в Західніїї Європі XI--XVIII ст." (К., 1998), Р. БагрШ "Шлях сера Вальтера Скотта на Україну" (К., 1993), Л. Грицик "Орієнталістика А. Кримського в українському літературному процесі поч. XX ст." (К., 1994), Л. Задорожна "Вірменська література і Україна" (К., 1995), М. Ткачук "Західноєвропейська романна традиція і жанрова матриця роману "Основи суспільності" І. Франка" (Донецьк, 1995), Р. Чілачава "Сходження на Зедзані" (К., 1995), Н. Овчарен* ко "Міфологема землі в канадській і українській прозі" (К., 1996), В. Антофійчук, А. Нямцу "Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі" (Чернівці, 1997), Л. Ушкалов "Григоріїі Сковорода і антична культура" (Харків, 1997), С. ПригодШ "Літературний імпресіонізм в Україні та США" (К., 1998), М. Зимомря "Німеччина та Україна: у нарисах взаємодії культур" (Львів, 1999), Т. Рязанцева "Змалювати думку (Консептизм як напрям метафізичної поезії в літературі Європи доби Бароко)" (К., 1999),

О. Гальчук "Микола Зеров і античність" (К., 2000), 3. Геник-Березовська "Грані культур" (К., 2000) та ін.

Послідовно теоріїо порівняльного літературознавства у 90-х роках розробляв Дмитро Наливайко. Показові щодо цього вступ до монографії "Очима Заходу...", у якому йшлося про вивчення "образу України" в межах імагології, та доповідь "Стан і завдання українського порівняльного літературознавства" на IV Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999). У нш розкрито непрості обставини існування української компаративістики в радянський період, коли під впливом "відродження імперської великодержавної ідеології" часто головним у порівняльних студіях було "розкриття "величезного і благотворного впливу передової російської літератури"... на українську літературу, літературу інших народів СРСР, країн "народної демократії", зрештою на всесвітню літературу". Наголошував Д. Наливайко на необхідності розширення предмета дослідження -- доповнення аналізу контактно-генетичних зв'язків порівняльно-типологічними студіями, здійсненими на тематологічному, морфологічному, генологічному, формальному, інтертекстуальному рівнях, активізації "вивчення міжнаціонального контексту (чи контекстів) української літератури", зосередженні на імагології -- "вивченні національних образів (іміджів) народів і країн у рецепції інших народів і цілих регіонів", а також вивченні "літератури в системі мистецтв та інших сфер духовно-практичної діяльності" [140,55--58].

Компаративний контекст осмислення національно-духовної та естетичної ідентичності української літератури домінував у багатьох докторських дисертаціях історико-лі-тературного плану: В. Матвіїшин "Українсько-французькі літературні зв'язки ХГХ -- поч. XX ст. (Переклади. Критичне сприйняття. Творче засвоєння)" (1991), В. Нарівська "Національний характер як художньо-естетичний феномен української та російської прози 50--70-х років двадцятого століття" (1995), Л. Задорожна "Історія українсько-вірменських літературних взаємин XX ст. Парадигма розвитку" (1996), Р. Радишевський. "Польськомовна українська поезія кінця XVI -- початку XVIII століття" (1996), Т. Руда "Взаємодія національних художніх культур: літературознавчі аспекти" (1996), О. Турган "Античність в українськії! літературі кінця ХГХ -- початку XX століть. Шляхи рецепції" (1996), В. Панченко "Творчість Володимира Вин-ниченка 1902--1920 рр. у генетичних і типологічних зв'язках з європейськими літературами" (1998) та ін.

Повернення до неоміфологічних (міфокритичних) способів тлумачення

Неоміфологізм (міфологічна критика) використовував епістемологічні ресурси діалогу літературної творчості із фольклорною та міфологічною традиціями, інколи наближаючись до прямих ототожнень літератури та міфу. Українська міфокритика базувалась на класичному досвіді романтичного та позитивістського міфологізму ХГХ ст., ідеях аналітичної психології К.-Ґ. Юнга, етнології, символічної філософії Е. Кассірера та ін . Активно зверталися до потенціалу західного неоміфологізму XX ст. -- архетипної, міфоритуальної та семантико-символічної критик із відповідною термінологією: "міф", "символ", "архетип", "семантика", "міфопоетика", "ритуал", "міфологема", "колективне підсвідоме" та ін. Міжпредметна налаштованість неомі-фологічних студій проявлялася в активному комунікуванні із семіотикою, христологією, феноменологією, націоцен-тризмом, постструктуралізмом, історичними школами, психоаналізом, компаративізмом та ін.

Міфокритичний метод часто брали за основу досліджень С. Андрусів, І. Бетко, Л. Голомб, Г. Грабович, В. Дани-ленко, О. Забужко, Л. Задорожна, І. Зварич, С. Кирилюк, Н. Колесніченко-Братунь, Т. Колотило, М. Ласло-Куцюк, Т. Мейзерська, С. Мишанич, Ю. Мосенкіс, В. Нарівська, В. Пахаренко, Я. Поліщук, Л. Плющ, Л. Скупейко, О. Сло-ньовська, Н. Слухай, Т. Шестопалова, Н. Ярмоленко та ін. Серед помітних неоміфологічних монографій -- "Вогонь і слово. Космогонічний міф на Україні" М. Ласло-Куцюк (Бухарест, 1992), "Художественный образ в зеркале мифа этноса: М. Лермонтов, Т. Шевченко" Н. Слухай (Молотає-вої) (К., 1995), "Проблеми індивідуальної міфології.- міфотворчість Т. Шевченка" Т. Мейзерської (Одеса, 199В)" "Міфологічний горизонт українського модернізму" Я. Поліщука (Івано-Франківськ, 1998) та ін.

Чи не найпосутнішим внеском у розпрацювання теорії української міфологічної критики стали роботи професора Одеського університету Тетяни Мейзерської, передусім її монографія "Проблеми індивідуальної міфології...". У ній дослідниця вибудувала оригінальну й ґрунтовну методологічну базу, що доречно синтезувала класичну й новітню термінологію і мала всі ознаки інтердисциплінарності та плюральності (філософія, естетика, етнологія, юнгівський психоаналіз, вісниківська націософія, семіотика, психологічна інтерпретація, феноменологія, христологія, екзистенціалізм, філологізм, класичні академічні методи та ін.). На її основі авторка вивчала специфіку "індивідуальних законів творчості" Кобзаря в межах таких теоретичних проблем: "трансісторичний рух художнього твору і символічна природа індивідуальної творчості", "екзистен-ційна природа художньої творчості і способи її експлікації", "буття художньої ідеї та проблеми індивідуальної міфології", "співвідношення метафори і символу в міфо-мисленні: структура художньої міфотворчості" та ін.

Дослідниця актуалізувала класичні та формулювала оригінальні концепції, обґрунтовуючи те, що "трансісторичний рух художніх творів можливий в силу природи творчості, що експлікує свідомі та несвідомі інтенції автора". За її словами, "художня творчість є не що інше як прояв інтенції духу самого художника; його світогляду, інтелекту, почуттів"? "у творах художник ніби помножує себе/свою духовність, що імпліцитно проявляється в цілісності його розчиненої в конкретних формах ідеї"; "міф є частиною індивідуальної словотворчості, він цілком входить у сферу вислову, при цьому ж, звичайно, значно перекриваючи її"; "міф як замкнута в межах індивідуальних можливостей автора оповідна (словесна) структура завжди тотожна її автору" тощо. Плідною вона вважала ідею Н. Слухай (Молотаєвої), згідно з якою етнічний міф є наслідком еволюції міфу народно-поетичного, "своєрідним образом, що відбиває загальнолюдську дійсність через дзеркало етнічних та індивідуальних уподобань".

У світлі неоміфологічної методології очевидними поставали суперечності політично забарвлених постструк-туральних тлумачень. Тому Т. Мейзерська аргументовано та системно полемізує із деконструктивними прочитаннями творчості Т. Шевченка передусім Г. Г^абовичем: "Художня свідомість Шевченка, попри ЇЇ явно міфологічні ознаки... є наскрізь історичною, замкненою в межах національної історії, з яскравими виходами в її етичну та філософську площини"; "Ні в історії, ні в релігії Шевченко міфу не творить, залишаючись продуктом і носієм не свого, а національно-культурного міфу, яким дихала прогресивна українська інтелігенція його часу"; "Словотворчу акцію Шевченка можна розглядати як певний "автономний комплекс" його психічного життя", котрий дозволяє "розглянути творчу особистість Кобзаря як певну цілісність, при всій видимій зовнішній різнорідності його творчих проявів, як і цілісність, об'єднану, в першу чергу, іманентною субстанцією душі, символічним позначенням якої якраз і виступає глибинна міфотворчість". Не погоджувалася вона і з тезою Д. Чижевського про антропоцентризм Т. Шевченка, характеризуючи його творчий метод як синтетичний Бого- чи космоцентричний, де "характерною є постійна система екстраполяцій--художніх і філософських" [125,4,22, 61,123,118--119,121,124].

Для методологічного стимулювання українського нео-міфологізму багато працював Ярослав Поліщук -- монографія "Міфологічний горизонт українського модернізму" (К, 2000); вдруге вона побачила світ у доповненому та переробленому варіанті в 2002 р. Я. Поліщук ототожнював поняття міфологічної та архетипної критики і вважав її "загальновизнаною науковою методологією", особливо "актуальною й перспективною в нашій літературознавчій науці" з огляду на необхідність "перегляду концепції історії літератури". Гносеологічний потенціал міфокритики бачився авторові у "з'ясуванні динаміки форм через окреслення сталих першооснов, культурних кодів, архетипів, міфологем". При цьому "визнання спільних культурних кодів світового мистецтва, яке належить до постулатів міфологічної критики, не хвилює індивідуальності у мистецтві, а, навпаки, унаочнює сферу ЇЇ проявлюваності, конкретизує її функції та значення".

Я. Поліщук заперечував цінність класичного розуміння міфу на користь близького до понять "ідеологія", "ментальність" чи "суспільний світогляд" -- "як універсального культурного феномена, значення якого виходить поза конкретні часові виміри... як певний код символів, смислів, світоглядних уявлень чи, за узвичаєним у науці терміном, архетипів". Враховуючи невивіреність неоміфологічної термінології, він пропонував власні дефініціювання, узгоджуючи різні теоретичні позиції: "міфологія -- універсальний культурний код буття, який екзистенційно конституює нашу свідомість та гармонізує суперечність між марнотністю й сенсом буття"; "міф -- одиничний факт такого конституювання та гармонізування"; "ритуал -- забезпечує міфові механізм реактуалізації через дію"; "архетип -- певна модель (матриця) героя, сюжету чи мотиву, яка в літературній традиції набула статусу константної моделі", "створення письменником цілісної, органічної, естетично самоцінної картини буття на підставі розгортання міфологічного концепту означується як візійний (фіктивний, віртуальний) світ" та ін. Намагання ототожнювати міф і літературу Я. Поліщук не поділяв. Міфологізм допоміг йому осмислити основні трактування міфу в модерній культурі, в архетипному контексті проінтерпретувати ранній український модернізм, котрий, на відміну від С. Павличко, не розглядав як невдалий проект: "Раніше ми мали на місці модерну білу пляму, тепер вона загрожує стати плямою сірою через надто категоричну й прозахідну інтерпретацію своєрідності явища. Це тим більше прикро, що культурне життя українського помежів'я було досить активним і різнобічним..." [166,5, 20--22,15].

Размещено на Allbest.ru