Українське літературознавство XX століття: здобутки і втрати

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українське літературознавство XX століття: здобутки і втрати

літературознавство єфремов грушевський

У XX столітті українське літературознавство мало помітні здобутки і втрати, пов'язані з поразкою української національної революції, приходом до влади більшовиків, насадженням марксистсько-ленінської ідеології, розколом літературознавства на радянське і емігрантське.

Здобутки вітчизняного літературознавства пов'язані з іменами С. Єфремова (1876-1939 pp.), M. Возняка (1881-1954 pp.), Б. Лепкого (1872-1941 pp.), M. Зерова (1890-1937 pp.), M. Грушевського (1866-1934 pp.).

В історії українського письменства С. Єфремов прослідкував розвиток літератури від найдавніших часів до першої чверті XX століття. Він піддав критиці чотиритомну (шість книг) «Історію літератури руської» О. Огоновського (1887-1894 pp.) за «номенклатурність» і брак «внутрішньої ідеї»; «Нарис історії українсько-руської літератури» І. Франка (1910 р.) за «бібліографічний метод»; «Історію української літератури» М. Возняка (1920-1924 pp.) - за «невиразність основних поглядів»; «Начерк історії української літератури» Б. Лепкого (1909-1911 pp.) - за однобокий підхід до літератури; «Нове українське письменство» Зерова (1924 р,) - за «абстрактний, занадто загальний… і неплодючий метод аналізу літературного процесу». С. Єфремов виділив такі періоди у розвитку української літератури: доба національно-державної самостійності (від найдавніших часів до кінця XIV ст.); доба національно-державної залежності (кінець XIV-кінець XVIII ст.); доба національного відродження (кінець XVIII ст. - до наших часів).

Найбільш відомою працею С. Єфремова є «Історія українського письменства», яка охоплює український літературний процес від найдавніших часів до 20-х років XX століття. У передмові до неї С. Єфремов писав:

«Історія письменства є історія ідей, а не книг, і через те з творів письменства до неї можуть увіходити тільки ті, що становлять неминучий етап в ідейному процесі літературного розвитку, що позначені печаттю творчого таланту. Цим самим викидається за межі письменства усе, що ні змістом, ні формою не може служити кільцем у ланцюзі літературного розвитку, не позначене печаттю творчості, - все те шумовиння в письменстві, що спливає на верх і пропадає, ніякого сліду не лишивши. Такий літературний баласт має свою ціну для бібліографії, для статистики писаного чи друкованого паперу, але історії письменства робити з ним нема чого».

Такий підхід до вивчення історії літератури вперше використав німецький учений Гатнер, основоположник історичної школи у літературознавстві. Високо оцінюючи роль художньої літератури в історичному розвитку народу, С. Єфремов писав: «Письменство у кожного народу має величезну вагу як вираз творчої сили нації, з одного боку, та міжнародного єднання і впливів, з другого. Кожне національне письменство, зазнаючи помітних і непомітних впливів од інших письменств, все-таки органічно переробляє й перетворює їх і виявляє тим самим натуру даної нації, її ідеали й змагання, її інтереси й потреби. Письменство в цілому скрізь виступає оборонцем покривджених, утіхою од життєвої буденщини, - тією втіхою, що підіймає дух людський, привчає його не за скороминуще й буденне вболівати, а добувати високе й вічне з окрушин життя, запалює його тим святим незадоволенням сучасністю, невпинно жене людскість уперед і далі - все вперед і далі».

Помітне місце в історії українського літературознавства в перше десятиліття XX століття зайняла праця М. Гру шевського «Історія української літератури» (1923-1927 рр.). Використовуючи різні засоби аналізу (текстологічний, біографічний, порівняльно-історичний, лінгвістичний), М. Грушевський створив цілісну картину розвитку української літератури, починаючи з усної народної творчості, яка, на його думку, зародилася в IV-IX ст. н. е.

Позитивний вплив на розвиток українського літературознавства мало відкриття в Харкові в 1926 році Інституту української літератури ім. Т.Г. Шевченка. Науковці інституту зосередили основну увагу на вивченні творчості Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Вагомим внеском в теорію літератури стали праці «Поетика новели» Г. Майфета, «Наука віршування» Б. Якубського, «Як будувати оповідання» М. Йогансена, «Основи української літературно-наукової критики (Спроба літературно-наукової методології)» Л. Білецького. Дослідженням літературного процесу XIX-XX століть займалися такі відомі вчені, як М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара.

Одним із найвидатніших літературознавців, які працювали за межами України, був Леонід Тимофійович Білецький (1882-1955 рр.). У праці «Основи української літературно-наукової критики» він простежив розвиток національного літературознавства від поетик XVII-XVIII ст. до історико-літературних праць XX ст. «Вчений, - відзначає М. Ільницький, - будує свою книгу за літературознавчими школами, які виникали в Європі і знаходили розвиток та інтерпретацію серед українських вчених у зв'язку з розвитком нашої літератури».

В інтерпретації художніх творів Л. Білецький використовував положення філологічної, культурно-історичної, порівняльно-історичної і психологічної шкіл.

У 1925 році почалася літературна дискусія. Вона тривала по 1928 рік. У дискусію були втягнуті такі мистецькі угруповання, як «Плуг», «Гарт», «неокласики», футуристи, ВАПЛІТЕ, Марс, «Молодняк» ВУСПП. Центральною фігурою дискусії став Микола Хвильовий. Свої позиції в дискусії він виклав у критичних памфлетах «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?». У цих статтях є три важливі думки:

1. Кінець малоросійському провінціоналізму, українське мистецтво - частина західноєвропейського і світового.

2. Росія мусить повернутися в свої етнографічні межі. Україна - самостійна.

3. Українське мистецтво має свою місію. Воно розпочинає, за словами Миколи Хвильового, «азіатський ренесанс».

Думки Миколи Хвильового підтримали М. Зеров, П. Филипович, М. Куліш, М. Могилянський. Опоненти звинуватили Миколу Хвильового у націонал-ухильництві, під яким розуміли ідеологічну диверсію, спрямовану проти марксизму-ленінізму. Почався наступ на академічне літературознавство, було засуджено 35 «контрреволюційних академіків», серед них - С. Єфремова, М. Зерова, П. Филиповича, О. Дорошкевича.

23 квітня 1932 року ЦК ВКП (б) прийняв постанову «Про перебудову літературно-художніх організацій», згідно з якою усі письменницькі організації були ліквідовані з метою створення єдиної Спілки радянських письменників. У цей же час розпочалася полеміка про метод радянської літератури. В. Коряк, Ф. Якубовський, Б. Коваленко, Я. Савченко, С. Щупак пропонували такі назви методу: пролетарський, діалектико-матеріалістичний, монументальний, героїчний, романтичний, соціальний. Перший всесоюзний з'їзд письменників ухвалив назву соціалістичний реалізм. У письменницькому статуті відзначається, що цей метод вимагає від письменника соціалістично усвідомленого, правдивого історично-конкретного відображення дійсності у її революційному розвитку.

У другій половині 30-х років у літературі утвердився вульгарно-соціологічний погляд на літературу, літературознавство і літературну критику. Історію літератури трактують як постійну боротьбу реалізму і антиреалізму. Під реалізмом розуміють правдиву в класовому розумінні ілюстрацію історичних процесів. Нереалістичні течії (неоромантизм, символізм, імпресіонізм, експресіонізм) оголошуються буржуазними. З літературного процесу вилучають твори ваплітян, неокласиків, футуристів, конструктивістів. Літературна критика підтримує письменників, відданих «справі пролетаріату».

Чи не найпомітніше місце у літературознавстві радянського періоду займає О.І. Білецький (1884-1961 рр.). Його праці «В майстерні художнього слова» (1923 р.), «До побудови літературних стилів» (1931 р.), «Проблема синтезу в літературознавстві» (1940 р.), «Поетика драми» (1950 р.), «Про специфіку літературного мистецтва» (надрукована у 1984 р.) є вагомим внеском у розвиток теоретико-літературної думки. На працях О. Білецького теж позначився вплив вульгарного соціологізму. Він використовував терміни «пролетарська» і «буржуазна» література, дотримувався політизованої періодизації літератури («література епохи громадянської війни і перших років непу, література епохи відбудови…»), досліджував проблему «марксизм і література», ототожнював літературу з різними формами ідеології.

Досліджуючи літературний процес 20-30-х років, Я. Гординський приходив до висновку, що літературознавство і критика потрапили у «глибоку кризу, ще глибшу, ніж художнє письменство», бо думка «підпорядковується партійним наказам: критика переходить одверто на партійного жандарма» 1. Вона пильно слідкувала за дотриманням норм, яких вимагав соціалістичний реалізм, уніфікувала і знеособлювала літературу, вишукувала «ворогів народу». У повоєнний період з'являються партійні постанови, «пройняті турботою» про розвиток літератури. Вони, як відзначає М. Наєнко, «ставали нормою літературного життя, заганяючи талановитих письменників у дедалі глухіший кут несвободи, а спритних ділків від літератури підносячи на нові й нові п'єдестали офіційної слави і вседозволеності» 2. У 1946 році з'являються постанови ЦК ВКП (б) про «Нарис історії української літератури», «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», «Про репертуар драматичних театрів і заходи до його поліпшення», у 1948 році публікується постанова «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі». Українські більшовики за прикладом російських «творили» свої постанови, у яких шельмували, таврували, викривали. Вони прийняли постанови «Про журнал «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення», про оперу К. Данькевича «Богдан Хмельницький», про «націоналістичний» вірш В. Сосюри «Любіть Україну». 15 вересня 1947 року на пленумі СРПУ О. Корнійчук гнівно розвінчував роман Ю. Яновського «Жива вода», в якому «виявилися» «буржуазно-націоналістичні тенденції». Критичні проробки, ідеологічні акції, ярликування стали нормою життя. Ті письменники, які виходили за традиційні рамки реалізму, зараховувалися до буржуазних націоналістів, декадентів, формалістів, космополітів. Були вилучені з літературного процесу П. Куліш, М. Драгоманов, М. Зеров, М. Драй-Хмара, В. Винниченко, Микола Хвильовий, Григорій Косинка, Є. Маланюк та ін. Із 280 українських літературознавців у 20-30-х роках 39 знищено, 103 репресовано, 50 пропало безвісти, 74 перестали писати, 25 опинилися в діаспорі. Ідеологічне літературознавство мало деструктивний характер.

Цілковитим антиподом соцреалістичних праць українських літературознавців стала книжка Дмитра Івановича Чижевського (1894-1977 рр.) «Історія української літератури» (1956 р.), у якій український літературний процес розглядається за художніми течіями. У вступі до названої праці Д. Чижевський подав загальну схему розвитку української літератури. Вона виглядає так:

1. Доба монументального стилю - 11 ст.

2. Доба орнаментального стилю - 12-13 ст.

3. Переходова доба - 14-15 ст.

4. Ренесанс та реформація - кінець 16 ст.

5. Бароко - 17-18 ст.

6. Класицизм - кінець 18 ст. - 40 роки 19 ст.

7. Романтика - кінець 20-х років - початок 60-х років 19 ст.

8. Реалізм - від 60-х років 19 ст.

9. Символізм початок 20 ст.

Про стилі, які виникали пізніше, Д. Чижевський писав: «Вже безпосередньо перед революцією зародилися нові напрями, напр., футуризм. За революції, поруч панівних течій революційної літератури, постає яскрава течія неокласицизму. Як звичайно буває, вичерпна характеристика недавніх течій має властиві труднощі» 1.

Науковість запропонованої Д. Чижевським періодизації у тому, що її, за словами М. Наєнка, «узгоджено (в основному) з «картою» загальноєвропейського естетичного розвою X-XIX ст. Орієнтуючись на нього, автор урахував також специфіку розвитку людської психології, від якої значною мірою залежить характер стильової організації художнього мислення».

«Історія української літератури» Д. Чижевського має широкий літературний контекст. У цій праці український літературний процес розглядається у взаємозв'язках із літературами світу. «З появою праці Д. Чижевського, - відзначає М. Наєнко, - розпочався цілком очевидний ренесанс українського літературознавства, головна риса якого - в наближенні до світової літературознавчої системи».

Певні досягнення мало українське літературознавство в період «хрущовської відлиги». Вони пов'язані з іменами Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, І. Світличного, В. Дончика, Л. Новиченка, С. Крижанівського, В. Фащенка, М. Жулинського, М. Наєнка. Та основні зусилля літературознавців були спрямовані в цей час на вивчення ідеологічних проблем: класовості, партійності, теорії соціалістичного реалізму, марксистсько-ленінської естетики.

Суттєві зміни в українському літературознавстві відбулися в період утвердження державності. Здобуття Україною незалежності створило умови для повернення в літературознавство науково-критичних досліджень М. Грушевського, С. Єфремова, Б. Лепкого, М. Возняка, Л. Білецького, М. Зерова, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, Я. Гординського, М. Гнатишака, Д. Чижевського. Об'єктивна оцінка літературного процесу постає в «Історії української літератури XX століття» (за ред. В.Г. Дончика) в двох книгах (1998 р.), «Історії української літератури XIX століття» (за ред. М.Т. Яценка) в трьох книгах (1995-1997 рр.), з «Історії українського літературознавства» М. Наєнка (1997 р., 2001 р.). Стало доступним для науковців, студентів і учителів літературознавство діаспори, зокрема праці Ю. Лавріненка, Ю. Шереха, Б. Кравціва, І. Фізера, Б. Рубчака, Л. Рудниць-кого, Л. Онишкевича, В. Державина, Івана Кошелівця, І. Качуровського, Г. Грабовича.

В арсеналі сучасних українських літературознавців, крім уже випробуваних методів, таких як біографічний, культурно-історичний, порівняльно-історичний, психологічний, психоаналітичний, міфологічний, структуралістський, нові: постструктуралізм, деконструктивізм, фемінізм, пост-колоніалізм, рецептивна естетика.

Сучасне українське літературознавство, як відзначає Л. Голомб, «переживає великі труднощі, пов'язані з процесом становлення нової методології, але ці труднощі, мабуть, неминучі і вказують скоріше не на кризу, а на початок виходу з неї, бо ж знаменують пошуки нових продуктивних шляхів вивчення літератури» 1. У доповіді на І конгресі Міжнародної асоціації україністів І. Фізер сказав: «Кінець науки починається тоді, коли одну понятійну систему проголошують універсальною в часі і просторі. Тоді вона стає міфом, догмою чи псевдорелігією і як така, у кращому випадку, веде до цензури, а в гіршому - до інквізиції, концтабору чи ГУЛАГу. Так було в недавньому минулому, але вірю, що такого проголошення на Україні вже більше ніколи не буде».

Размещено на Allbest.ru