Теоретико-методологічний поступ у 90-ті роки XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теоретико-методологічний поступ у 90-ті роки XX ст.

У 90-ті роки розвивалися, хай і нерівномірно, всі складники літературознавчого буття. Парадигмальні зміни торкнулися різних сфер літературознавства як комплексної філологічної науки, всі її основні та допоміжні дисципліни. Насамперед це стало відчутно у галузях теорії літератури, зокрема на рівні методологічного дискурсу.

Прямим свідченням скерування наукових пошуків у сферу теоретичного плюралізму, намагання засвоїти все більші обшири ідейного методологічного простору в межах національної та інокультурних традицій стали основні теоретико-літературні антології та хрестоматії, що здобули помітний резонанс. Протягом 1993 р. у київських видавництвах побачили світ, згодом у 1994 - 1996 рр. і пізніше були перевидані, чотири томи «Українського слова» - хрестоматії української літератури та літературної критики XX ст. (упорядники В. Яременко (Україна), Є. Федоренко (США), Оксана СлІпушко (Україна)). Хоча основну текстуальну масу хрестоматії утворювали різножанрові художні твори, добірку конкретного письменника супроводжували один чи кілька критичних матеріалів: В. Базилевського, В. Барки, М. Вінграновського, В. Голобородька, О. Гончара, М. Грушевського, Є. Гуцала, В. Державина, І. Дзюби, Д. Донцова, І. Драча, М. Жулинського, Л. Залеської-Онишкевич, М. Ільницького, П. Кононенка, Г. Костюка, Ю. Лавріненка, О. Мишанича, О. Мусієнка, М. Мушинки, М. Наєнка, В. Неділька, Б. Олійника, М. Ореста, Д. Павличка, М. Павлишина, Ф. Погребенника, А . Погрібного, І. Приходько, Б. Рубчака, Т. Салиги, Є. Сверстюка, І. Світлйчного, О. Сліпушко, Ю. Стефаника, О. Тарнавського, Л. Череватенка, О. Черненко, Ю. Шерехи (Шевельва), Вал. Шевчука, В. Яременка та ін. В окремий підрозділ третього тому винесено загальнометодологічні статті В. Державина, М. Євшана, Ю. Косача, І. Павелка, А. Погрібного, Д. Чижевського, Ю. Шереха (Шевельова).

У1996 та 1998 рр. виходять перші дві книги хрестоматії «Історія української літературної критики та літературознавства» (упорядники П. Федченко, М. Павлюк, Т. Бовсунівська). У ній було взято за мету «простежити довгий, складний і славний шлях розвитку естетико-теоретичної і літературно-критичної думки в Україні та подати її найголовніші зразки» за ХГХ та XX ст. У хрестоматії були «представлені належно систематизовані різножанрові матеріали нової та новітньої літератури» (статті, трактати, літературні маніфести, есе, уривки з монографій та листів) [99, 4]. Щоправда, третя книга, котра мала охоплювати матеріал XX ст., так і не побачила світу.

На відміну від «Українського слова» та «Історії...», зорієнтованих на актуалізацію вітчизняної мета дискурсивної традиції, «Антологія світової літературно-критичної думки XX ст.», що з'явилась у Львові в 1996 р., орієнтувалась на репрезентацію сучасного світового теоретичного досвіду. Упорядники антології - львівська дослідниця Марія Зубрицька, американські вчені Лариса Онишкевич та Іван Фізер. Попри деякі помилки та недосконалості перекладів антологія стала помітним явищем в літературознавчих колах, своєрідним! посібником з новітньої літературознавчої методології. Упорядники охопили чимало основних течій від кінця ХГХ століття: психолінгвістичну теорію О. Потебні, філософсько-модерністичні концепції Ф. Ніцше, А. Бергсона, Т.-С. Еліота, психоаналіз і теорію архетипів, феноменологію, літературознавчу герменевтику, екзистенціалістичний метод, школу рецептивної естетики, теорію діалогізму М. Бахтіна, структуралізм і семіотику, постструктуралізм, деконструктивізм, феміністичну критику, постколоніальну теорію, неомарксистську концепцію Ф. Джеймсо-на, теорію іронії Р. Рорті. Для пострадянського читача цінними стали передмови до кожного з теоретичних напрямів та термінологічний словник. Щоправда, поза їх увагою опинилася духовно-історична школа, неотомізм (христологія взагалі), нова критика, дискурс-аналіз тощо.

Плюралістичні тенденції відображав і виданий у 1997 р. видавництвом «Академія» «Літературознавчий словник-довідник» (за редакцією Р. Гром'яка, Ю. Коваліва, В. Теремка), що попри певні критичні зауваги став на наступне десятиліття популярним літературознавчим довідково-енциклопедичним виданням. Про це свідчили і його перевидання. У передмові редколегія такими словами актуалізувала необхідність свого проекту: «Наприкінці другого тисячоліття перед українським літературознавством постала необхідність оновлення методологічних основ критичної думки, повернення аналітичної свідомості на позиції об'єктивного історизму. Потреба відповідності філологічних студій зумовила уточнення понятійного апарату з метою адекватного осмислення літературного процесу та літературних текстів» [123, 5]. Окрім основних літературознавчих термінів, словник містив найсуттєвіші поняття філософії, естетики, мистецтвознавства, книгознавства, лінгвістики, фольклористики. Авторами видання стали кілька десятків українських та троє польських учених. Переважна більшість статей належала тернопільським та київським дослідникам Р. Гром'яку, Ю. Коваліву, Ф. Погребеннику, П. Федченку, М. Кодаку, М. Чорнопискому.

Теоретичне пожвавлення стимулювали також і численні, незрідка контроверсійні, виступи та відкриті лекції вітчизняних та зарубіжних україністів: Г. Грабовича, Я. Дашкевича, І. Дзюби, О. Забужко, О. Зуєвського, І. Качуровського, Л. Костенко, М. Коцюбинської, Г. Кочура, В. Мороза, М. Неврлого, Ф. Неуважного, С. Павличко, О. Пахльовської, О. Пріцака, Л. Рудницького, М. Рябчука, В. Скуратівського, І. Фізера, О. Черненко та ін.

Суттєвим внеском у теоретико-методологічне оновлення стало відновлення, завдяки зусиллям професора Михайла Наєнка, у 1996 р. знаменитого семінару Володимира Перетца у Київському університеті, учасниками якого стали вчені України та з україністичних центрів зарубіжжя. В основі відновленого семінару - традиції філологічної школи інтерпретації як методологічної домінанти. Водночас його учасники демонстрували множинність методик і підходів щодо тлумачення художніх творів та літературного процесу. У діяльності філологічного семінару склалася традиція щорічного окреслення його тематики. Так, у 1996 р. було обговорено дві проблеми: «Сергій Єфремов і Дмитро Чижевський: дві методології- одна мета» та «Літературознавство як наукова і освітня проблема»; у 1997 - 1998 рр. - «Інтерпретація художнього тексту»; «Реалістичний тип творчості: теорія і сучасність»; «Мова і література: кроки до національної ідентичності».

У 1999 р. - «Наука про літературу на межі століть: тема вільна»; у 2000 р. - «Сучасна наука про літературу: «больові точки»«. Семінар продовжував свою діяльність й у 2000-ні роки.

Відхід від марксистсько-ленінського монізму, що розпочався наприкінці 80-х років, заглиблення в національну наукову традицію, вільний діалог із зарубіжними теоретичними досвідами, а також практичні потреби інтерпретації та реінтерпретації всіх літературних періодів зумовили появу альтернативних методологічних підходів у межах наукового тлумачення художнього письменства. Чимало з них і в наступному десятилітті визначали ідентичність української науки про літературу.

Філологічні домінанти в теоретичному дискурсі.

Філологічний (в іншій термінології - естетичний, формальний, формально-естетичний, або «філологічно-естетичний» (М. Грушевський)) напрям передусім опонував соцреалістичній теорії, що розглядала літературу як «коліщатко і гвинтик загально-пролетарської справи» й ідеологічно гертрофувала зміст твору. Виникнення цієї методології дослідники пов'язують із модерністичними пошуками наприкінці XIX - на початку XX ст., в котрих ототожнювали художнє (мистецьке) та естетичне, а також із деякими ідеями класичних герменевтичних шкіл доби еллінізму, зосереджених передовсім на питаннях лінгвістики, риторики, стилістики й текстології. Звідси походить пріоритетна зорієнтованість філологістів на естетичну самодостатність художнього письменства, на виражене в зовнішній формі твору, на слові «художнє, естетичне узагальнення». Як зауважував М. Наєнко, «любити художнє слово означає наближатися до краси його, пройматися його внутрішнім вогнем і знаходити джерела, першопричини цього вогню» [138, 175 - 176].

Філологічний метод насамперед стосувався «оперування художньою формою», оскільки, як вважали його прихильники, у мистецтві важливе не значення («що»), а форма («як»). Форму вони розглядали як вираження змісту і як синонім стилю: «Найточніший синонім художньої форми - стиль. Він є чуттєвим, оформленим вираженням не тільки настрою поета, не тільки засобом, з допомогою якого автор змушує читача бачити все так, як бачить його сам, не лише індивідуальною рисою автора, а й визначальним принципом, що об'єднує письменників однієї художньої школи, однієї епохи». Основним предметом літературознавства поставала форма твору, а історія літератури розглядалась як історія стилів («стильове прочитання літературного процесу») [138, 196 - 197].

Визначальними для формування методологічного інструментарію філологістів були естетичні теорії А. Баумгартена, І . Канта, В. Кузена, Ф. Ніцше, літературознавців Ш. Сент-Бева і Т. Готьє, антипозитивістські маніфести «парнасців» та пізніших модерністів, інтуїтивістичний метод А. Бергсона та Б. Кроче, російський символізм і формалізм, празький лінгвістичний гурток, англо-американська і французька «нова критика», частково праці структуралістів, М. Бахтіна, Е. Ауербаха та ін. Попри усвідомлення того факту, що в українському літературознавстві «філологічна школа... не набула системної цілісності» [138,178], українські постколоніальні вчені, відроджуючи естетичний напрям, спирались на досвід неоромантиків та символістів (Леся Українка, О. Кобилянська, частково І. Франко, О. Олесь, М. Вороний та ін.), «молодомузівців», «хатян», праці Б. Леп-кого, М. Гнатишака, М. Рудницького, Є.-Ю. Пеленського, Б.-І. Антонича, «семінарій російської філології» В. Перетца у Київському університеті (1904-1914) та роботи його учнів (О. Дорошкевич, О. Назаревський, О . Багрій, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт (Ю. Клен), Л. Білецький, С. Маслов, І. Огіенко, Д. Чижевський та ін.), студії В. Державина, Ю. Лавріненка, С. Гординського, І. Качу-ровського, Ю. Шевельова (Шереха) та інших, котрі так чи інакше виражали ідеї філологічної теорії інтерпретації.

Не бракувало й застережень стосовно можливостей застосування естетичного підходу. У 1999 р. Соломія Павличко розмірковувала: «Загалом побудова канону за естетичними критеріями є дуже складним завданням, адже саме поняття естетичного критерію в абсолютизованому вигляді є так само ідеологічним, політичним. (Повне виключення ідеології є свого роду ідеологією.) Крім того, так званий «чисто естетичний» критерій є дуже широкою категорією. Наприклад, у Блума основа канону, або його «естетичний критерій» - це складність, амбівалентність, невичерпність людського характеру і самого життя, як вони представлені літературою» [146; 634]. літературознавство філологічний естетичний тлумачення

Як і в класичних філологічних працях, так і в пострадянських дослідженнях, формально-естетичні принципи тлумачення переважно поєднувалися з іншими методологіями та методами (герменевтичним, компаративістичним, націоцентричним, феноменологічним, соціологічним, культурно-історичним, психологічним, рецептивно-естетичним, системологічним, структурально-семіотичним та ін.), що сприяло об'єктивізації процесу та результатів пізнання. Відповідно основні теоретичні питання в естетичних студіях стосувалися зовнішньої та внутрішньої форми літературного твору, художньої стилістики, художнього мислення, поетики, генології, ейдології, літературного процесу, віршознавства, теорії прози, текстології та ін.

Усі наукові центри України мали представників філологічного напряму або розробляли формально-естетичну проблематику. Найпомітніші філологічні школи сформувалися в Інституті літератури HAH України та Київському, Львівському, Чернівецькому, Одеському, Донецькому, Дніпропетровському, Тернопільському, Кіровоградському, Луганському та ін. університетах. У межах цього методу (інколи пропонуючи посутні методологічні ідеї) постійно чи принагідно, з різною послідовністю працювали В. Агеева, В. Антофійчук, О. Астаф'єв, В. Барчан, Н, Бернадська, П. Білоус, Т. Бовсунівська, Л . Бондар, В. Будний, Б. Бунчук, С. Бураго, А. Войтюк, О. Галич, Л. Грицик, М. Гіршман, Я. Голобородько, Р. Голод, Л. Голомб, М. Голянич, Р. Гром'як, 3. Гузар, А. Гуляк, В. Гуменюк, Т. Гундорова, Г. Давидова-Біла, І. Денисюк, Т. Денисова, Л. Дунаєвська, Л. Задорожна, Л. Залеська-Онишкевич, Д. Затонський, Б. Іванюк, В. Івашків, М. Ігнатенко, М. Ільницький, Ф. Кейда, Г. Клочек, Ю. Ковалів, М. Кодак, А. Козлов, Л. Копаниця, Н. Костенко, В. Костюк, М. Коцюбинська, A. Кравченко, Л. Краснова, Б. Криса, Ю. Кузнецов, О. Куца, М. Лановик, М. Ласло-Куцюк, М. Легкий, Н. Лисенко, О. Луцишин, П. Майдаченко, Н, Малютіна, В. Марко, Н. Мафтин, В. Мельник, Б. Мельничук, P. Мовчан, В. Мов-чанюк, А. Мойсієнко, М. Моклиця, В. Моренець, Л. Мороз, М. Наєнко, В. Назарець, Д. Наливайко, В. Нарівська, Є. Нахлік, Л. Новиченко, Г. Нога, А. Нямцу, В. Панченко, Т. Пастух, Ю. Пелешенко, Т. Пінчук, В. Погребенник, B. Просалова, Ф. Пустова, Б. Рубчак, В. Саєнко, Т. Салига, Г. Семенюк, Л. Сеник, Г. Сиваченко, Н. Слухай, В. Смі-лянська, В. Соболь, Д. Стус, Л. Тарнашинська, А. Ткаченко, М. Ткачук, Г. Токмань, Л. Ушкалов, В. Фащенко, К. Фролова, С. Хороб, H. Чамата, О. Червінська, Є. Черноіваненко, Н. Шляхова, А. Шпиталь, Н. Шумило, М. Яценко та ін.

На тлі потужних класичних естетичних праць А. Бергсона «Сміх» (1900), «Творча еволюція» (1907), Б. Кроче «Естетика як наука про вираження і як загальна лінгвістика» (1902), В. Перетца «З лекцій по методології історії російської словесності» (1914), В. Шкловського «Воскресіння слова» (1914) набутки українського пострадянського літературознавства виглядали дещо скромно через відсутність системних методологічних робіт. Щоправда, є підстави вести мову про окремі філологічні концепції та методики:

- літературознавчу теорію естетичних категорій (П. Майдаченко «Комічне в сучасній українській прозі» (К., 1991), О. Луцишин «Категорія «літературний розвиток у науковому трактуванні Івана Франка» (Львів, 1998));

- поетику творчості окремого автора (М. Ткачук «Стиль балад Левка Боровиковського» (Тернопіль, 1991), Л. Новиченко «Поетичний світ Максима Рильського (1941-1964)» (К., 1993), В. Мовчанюк «Медитативна лірика Т. Г. Шевченка» (К ., 1993), Ю. Войчишин ««... Ярий крик і біль тужавий»: Поетична особистість Євгена Маланюка» (К., 1993), Т. Салига «Високе світло» (Львів, 1994), Г. К6-шарська «Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивності» (К., 1994), Я. Голобородько «Художньо-естетична цивілізація Миколи Куліша» (Херсон, 1997), Т. Пастух «Романи Івана Франка» (Львів, 1998), Б. Бунчук «Віршування Івана Франка» (Чернівці, 2000));

- теорію літературного напряму чи стилю (А. Макаров «Світло українського Бароко» (К., 1994), М. Ільницький «Література українського відродження: Напрями і течії в українській літературі 20-х - поч. 30-х pp. XX ст.» (Львів, 1994), В. Агеєва «Українська імпресіоністична проза» (К., 1994), Л. Ушкалов «Світ українського бароко: філологічні етюди» (Харків, 1994), Ю. Кузнецов «Імпресіонізм в українській прозі XX ст. (проблеми естетики і поетики)» (К., 1995), Т. Салига «Імператив» (Львів, 1997), Б. Криса «Пересотворення світу. Українська поезія XVII-XVIII століть» (Львів, 1997), Т. Бовсунівська «Феномен українського романтизму» (К., 1997-1998), М. Моклиця «Модерном як структура» (Луцьк, 1998), Т. Рязанцева «Змалювати думку... (Консептизм як напрям метафізичної поезії в літературі Європи доби Бароко» (К., 1999), Ю. Ковалів «Українська поезія першої половини XXстоліття» (К., 2000));

- теоретичну поетику (поетологію) і художню стилістику (Н. Костенко «Українське віршування XX ст.» (K.f 1993), М. Голянич «Внутрішня форма слова і художній текст» (Коломия, 1997), А. Мойсієнко «Слово в операційній системі поетичного тексту: Декодування Шевченкового вірша» (К-, 1997), В. Антофійчук, А. Нямцу «Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі» (Чернівці, 1997), М. Лановик «Функціонування художнього образу в різномовних дискурсах» (Тернопіль, 1998), Б. Іванюк «Метафора и произведение» (Чернівці, 1998), С. Бураго «Мелодия стиха» (К., 1999), М. Легкий «Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка» (Львів, 1999));

- генологію (О. Галич «Українська письменницька мемуаристика: природа, еволюція, поетика» (К., 1991), П. Білоус «Українська паломницька проза: історія жанру» (К., 1998), О. Астаф'єв «Лірика української еміграції: еволюція стильових систем» (К., 1998), М. Кодак «Траєкторія баладного трагізму. Динаміка жанру: 20-30-ті роки» (К., 1999), С. Хороб «Українська драматургія: крізь виміри часу» (Івано-Франківськ, 1999), Л. Копаниця «Метапонятійна модель української ліричної пісні» (К., 2000) та ін.

Типовий зразок тогочасної філологічної теоретичної позиції-друга частина монографії «Поетичний світ Максима Рильського (1941-1964)» (К., 1993) Леоніда Новиченка. У ній автор критично переглядав марксистсько-ленінську традицію як фальсифікувальну й «тоталітарну», намагався сформулювати новий методологічний підхід до тлумачення літературних явищ, зосереджений на «естетичній оцінці» як пріоритетній: «У другій, завершальній частині монографії автор прагнув, тверезо оцінюючи тиск суспільно-політичних умов, у яких творилась література радянського часу, а отже, й поезія Максима Рильського, з особливою уважністю простежувати, як складалась (або не складалась) художня істина цієї поезії. Художність - індикатор і критерій у мистецтві всеосяжний, вона в останньому підсумку висвічує і міру правди, яку несе в собі поетична мова митця, і справедливість його ідеалу, і ступінь фахової досконалості, якого зміг досягти Його талант. Ніяких оцінок - соціальних, моральних, когнітивних (пізнавальних) поза оцінкою естетичною, опертою, зокрема, і на безпосереднє художнє чуття дослідника, - цією давно відомою, але не так уже часто здійснюваною вимогою хотів би неухильно керуватися автор у своїх роздумах над віршованими сторінками Рильського» [144,6]. Можна спостерегти в цьому дослідженні Й типове для формалістичного мислення, хоча не завжди виправдане, ототожнення мистецького та естетичного.

Л. Новиченко поєднував естетичний підхід із соціологічним, культурно-історичним, біографічним, архетип-ним, психологічним, структуралістичним, націологічним тощо методами, послуговуючись міркуваннями О. Потебні, І. Франка, Є. Маланюка, Г.-В.-Ф. Гегеля, М. Монтеня, Е. Фромма, К.-Ґ. Юнґа, О. Лосєва, М. Бахтіна, Ю. Лотмана, Г. Гачєва, Ю. Борєва, С. Аверінцева та ін. Автор поглиблено зупинявся на хронологічно-проблемному висвітленні пізньої поезії М. Рильського у першому розділі праці, питаннях художнього мислення, лінгвостилістики, мікроаналізу, жанрових струменів. При цьому дещо уточнював свою методологічну позицію, привертаючи увагу до «таємниць єдності змісту й форми» як єдино можливого способу існування «ідеї в поетичному творі». Погоджуючись із Ю. Лотманом, що варто вести мову і про «ідею, яка реалізує себе в адекватній структурі і не існує поза цією структурою», відверто заявляв про своє тяжіння до формально-естетичного підходу: «...не бувши структуралістом і працюючи в традиціях російсько-українських літературознавчих шкіл першої половини XX ст. (В. Жирмунський, Б. Ейхенбаум, Ю. Тинянов, О. Білецький, М. Зеров, Д. Чижевський), можна з користю застосовувати й деякі часткові методи та прийоми, вироблені сучасним літературознавчим структуралізмом» [144,173].

Філологічний підхід також зреалізований у ґрунтовній монографії Наталії Костенко «Українське віршування XX століття» (К., 1993). У цій ґрунтовній студії з поетології досліджено сучасний український вірш у контексті стильових течій української поезії (від символістів, футуристів, неокласиків, конструктивістів, неоромантиків, неореалістів і до авангардистів 80-х років XX ст.). При цьому дослідниця поєднувала соціологічні, психологічні та власне філологічні концепції (О. Потебня, А. Бєлий, Л. Тимофеєв, М. Гіршман, В. Кожинов та ін.). Особливо її цікавило питання змістовості цієї форми. Поруч із основною функцією мистецтва - «формуванням суспільного ідеалу» - виокремлено й інший системотвірний чинник - «розвиток емоційного смислу, почуття, переживання - його напруження й прояснення («переосмислення», «перетворення», катарсис) з метою впливу на свідомість сприймаючого і зміни його поведінки».

Плюралістична теоретична позиція прислужилася у розпізнаванні національної специфіки української віршової системи XX ст., аналізі її основних складників (фонологічні передумови, літературні традиції, ритмічні структури, метрика, стильові особливості, типологія форм некласичного вірша, тенденції розвитку класичного вірша, поліметричні форми тощо), синтетичному тлумаченні вірша як «естетичного явища, художньо-мовної системи, специфічно змістової форми поезії, особливості якої: зумовлені як предметом її відображення (духовно-емоційного світу людини) і функцією (перетворенням, удосконаленням цього світу), так і експресивним характером способу відображення - національної мови» [115, 9,14, 29].

Розвиток естетичного напряму живила інтелектуальна енергія праць Тараса Салити «Продовження» (Львів, 1991), «Високе світло» (Львів, 1994), «Імператив» (Львів, 1997) - представника львівської філологічної школи. Його перу теж притаманний характерний для українського фшологізму синкретизм (поєднання герменевтичного, духовно-історичного, психологічного, культурно-історичного, біографічного, соціологічного та інших підходів), поглиблений послідовним застосуванням націоналістичної методології.

Формально-естетичні засади інтерпретації увиразнювала монографія Т. Салиги «Імператив», у якій, крім герменевтично-стильових осмислень української релігійної поезії, доробків літературних груп «Митуса» і «Логос», поезії УПА, творчих досвідів Т. Шевченка, Є. Маланюка, І. Калинця, М. Осадчого, В. Герасим'юка, Р. Федоріва, Ю. Тарнав-ького, проаналізовано стилістичні особливості поезії авторів Наддніпрянщини, Галичини й еміграції першої третини XX ст. - імпресіонізму, символізму, експресіонізму, неоромантизму, футуризму, неокласицизму, сюрреалізму («Українська поезія: шляхами пхукань»). Т. Салига пропонував розглядати «конкретну стильову течію як цілісну систему, що розвивається в рамках часу природним шляхом, тобто за найбільш властивими їй формотворчими «нормами», а також розвивається під впливом «сусідніх стилів». Йому йшлося про т. зв. змішані стилі, цілісний стильовий розгляд літературного процесу в межах «трьох українських літературних материків», а також про актуалізацію вагомої смислової домінанти: «Адже поети Наддніпрянщини, Галичини та української літературної еміграції ставили перед собою спільне завдання - служити Україні». Прислужилося такому трактуванню й теоретичне спостереження Є. Маланюка: «... може, у жодного народу так гостро й болюче не стоїть проблема стилю, проблема духа форми, формотворчого духа, що змушує матеріал прийняти певну адекватну їй і єдину для неї форму. Бо на хвилину перейшовши з цією термінологією до сфери політики, ми з повним правом можемо констатувати, що проблема державності є теж проблемою стилю. Нація, що осягнула форми, є нацією державною» [175,15-17].

Вдало поєднала ідеї філологічного методу та наратології монографія Миколи Легкого «Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка» (Львів, 1999). У ній теоретично обґрунтовано й практично застосовано новаторську систематизацію малих творів І. Франка, вихідним критерієм для якої послужив формально-викладовий показник: граматична особа, тип наратора, який функціонує в художньому творі, форми перебігу нарації, що є породженням авторської наративної концепції.

Виразна закоріненість у формалістичну проблематику характеризує і донецьку філологічну школу, засновану в 1966 р. Михайлом Гіршманом (В. Фьодоров, О. Домащенко, О. Корабльов, М. Красіков, А. Паніч та ін.). Щоправда, історіографи схильні розглядати її як явище російської гуманітаристики в Україні, що підтверджується мовно, ментально, методологічно, об'єктом досліджень (російська література) та зорієнтованістю на зв'язки насамперед із російськими науковими центрами. Помітною була близькість методологічної позиції М. Гіршмана до теоретичних засад російського формалізму (Ю. Тинянов, Б. Ейхенбаум) та діалогізму М. Бахтіна [110], що зумовлювало її певну дуалістичність. У працях М. Гіршмана («Литературное произведение. Теория и практика анализа» (1991), «Избранные статьи» (Донецк, 1996), «Литературное произведение: теория художественной целостности» (М., 2002)) та його однодумців розроблялись питання художньої цілісності літературного твору, ритму вірша і прози, літературного діалогу, поетичного світу та ін. Намагання розширити поле методологічного синкретизму реалізовувалося через опанування традиції психоаналітичного, інтертекстуального, герменевтичного, культурно-історичного, деконструктивістського мислення.

Спробою теоретично осягнути філологічний метод стала історіографічна студія Михайла Наєнка «Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції» (К., 1997), п'ятий розділ якої присвячений «філологічній школі і модерним її розгалуженням в період новітньої літератури» [139, 130-153]. У ній автор виводив джерела цього методу від естетики А. Баумгартена і протиставляв концепціям історичної (ідеологічної) школи: «На першому плані тривалий час залишалася суспільна корисність слова, і представники історичної школи розглядали його переважно в дусі зв'язків з людською ментальністю, національною своєрідністю, ідеологічною спрямованістю, духовно-етичною наповненістю». Однак згодом актуалізується естетизм: «Краса його (слова. -П. /.), тобто секрети його внутрішньої! зовнішньої гармонійності, залишались ніби на другому плані, десь у тіні і лише в середині XIX століття ці категорії знову почали привертати до себе увагу». Згодом докладно розглядає розвиток формальної інтерпретації твори літератури - від Сент-Бева і Готьє до російської формальної школи, учасників семінару В. Перетца й українських модерністів та неокласиків. Одним із ключових у цій праці є твердження, що саме філологічна школа у XX ст. «фактично утримувала українське літературознавство в рамках власне науки і пізніше послідовно протистояла вульгарно-соціологічному радянському літературознавству». В цій історіографічній студії, в статтях і в другому виданні монографії «Романтичний епос: Ефект романтизму і українська література» (К., 2000) М. Наєнко успішно поєднував формально-естетичний підхід із іншими методами літературознавчого аналізу.

Потужну увагу закцентував на собі перший в незалежній Україні підручник Анатолія Ткаченка «Мистецтво слова (Вступ до літературознавства)» (К., 1998). Попри виразний синтетичний характер (апелювання до теорій Арістотеля, Г.-В.-Ф. Гегеля, О. Потебні, І. Франка, М. Бахтіна, Й. Гейзінгн, герменевтики, психоаналізу, міфокритики, феноменології, структуралізму, наголошування на духовно-націотвірній функції слова («... розбудова етнічної, національної самосвідомості, духовного й матеріального здоров'я народу»)) методологічні засади філологічної школи в цій праці домінували. Проявилося це в акцентовано поетологічній структурі (мистецтво слова, література як система, поетика літературного твору, літературний процес); у переконанні, що літературознавство вивчає «насамперед особливості, закономірності й секрети словесного мистецтва, художньої мови»; в релятивності щодо дефініювання мистецтва (від засобу художнього осягнення й перетворення світу за законами краси, джерела «нової, естетично зарядженої дійсності», вияву «ігрової» чи сакральної сутності людини до «дієвого інструмента виховання й розбещення, мобілізації й деморалізації»; висновок про «неможливість дати універсальне і всебічне визначення мистецтва») тощо.

Не менш помітне й намагання віднайти методологічний баланс між полярними теоретичними ідеями. З одного боку, автор опонував І. Франкові й аргументував теорію «мистецтва для мистецтва»: «... коли підходити ... з погляду автономності, своєрідності, неповторності мистецтва в його різновидах, тоді визнаємо рацію і за твердженнями, згідно з якими «метою» мистецтва є саме мистецтво, його відшліфування, відточування, доведення до щонайвищої досконалості, гармонії: саме таким воно найкраще досягатиме і тих «завдань» та «цілей», які зазвичай на нього покладають, - виховної... естетичної... пізнавальної... оцінної... моделюючої, комунікативної, пропагандистської та ін.». З іншого, намагався пом'якшити виразно формально-естетичну позицію судженнями про пов'язаність мистецтва із «соціальним і національним життям», про постійне перебування мистецтва «в силовому полі етики», зрештою, про окремий художній твір як «формозмістову єдність» [189, 6, 7, 26,29, 32,139].

Зацікавлення естетичними проблемами в художній практиці та метадискурсі, наявність певної академічної традиції, здатність формально-естетичного методу поєднуватись із іншими інтерпретаційними стратегіями (міфокритикою, герменевтикою, структуралізмом, націоцентризмом, структуралізмом, компаративізмом тощо) спричинили популярність кваліфікаційних академічних досліджень основаних на теоретичному філологічно-естетичному досвіді, з використанням естетичних категорій і термінів.

Серед докторських дисертацій того часу формально-естетичний напрям репрезентують: «Советская драматургия 60-80-х годов. Конфликт, действие, характер. Проблема театрально-драматической выразительности» Ю. Корзова (1991), «Космический мир художественных произведений» А. Бойка (1991), «Українська драматургія 20-х років. Жанри, конфлікти, характери» Г. Семенюка (1992), «Художня концепція людини і стиль: закономірності взаємодії» В. Марка (1992), «Становлення поетичних форм в українській літературі XVII ст.» В. Крекотня (1992), «Діалектика мови й літературознавчий аналіз мелодії вірша» С. Бураго (1993), «Еволюція жанрів української класичної драматургії» А. Козлова (1993), «Сучасна українська лірика (особливості розвитку і логіка саморуху)» В. Моренця (1994), «Рух естетичної свідомості в українській поезії. Перша пол. XX ст. (ґенеза, контекст, перспективи)» Ю. Коваліва (1995), «Стильові моделі імпресіонізму в українській прозі першої половини XX століття» В. Агеєвої (1995), «Русская лирическая поэзия 60-80-х годов: тенденции, полемика, поиски» А. Науменко (1995), «Югославський (сербський та хорватський) історичний роман 40-80-х рр. XX ст. Особливості історичної концепції та оповідної структури» П. Рудякова (1995), «Грузинська класична поезія в українських перекладах (На матеріалі творчої практики Миколи Бажана)» Р. Чілачава (1995), «Українська барокова література у ЇЇ зв'язку із філософічністю» Л. Ушкалова (1996), «Авторська свідомість письменника і поетика української літератури кінця XIX - початку XX ст.» М. Кодака (1997), «Драма ідей в українській новітній літературі» М. Кудрявцева (1997), «Проблема історичної та художньої правди в українській історико-біографічній літературі (від початків до сьогодення)» Б. Мельничука (1997), «Драматургія Володимира Винниченка: ідейно-мистецьке експериментаторство на тлі «нової драми» кінця ХГХ - початку XX століть» Л. Мороз (1997), «Індивідуальний стиль: феноменологія / типологія; динаміка / статика (На матеріалі творчості українських поетів 60-90-х років XX ст.)» А. Ткаченка (1998), «Становлення українського історичного роману» А. Гуляка (1998), «Лірика української еміграції: еволюція стильових систем» О. Астаф'єва (1999), «Метафора і літературний твір: структурно-типологічний, історико-типологічний та прагматичний аспекти дослідження (на матеріалі російської літератури)» Б. Іванюка (1999), «Еволюція німецької віршованої байки (XIII-XX ст.): жанрово-стилістичні аспекти» Л. Піхтовнікової (2000) та ін.

Размещено на Allbest.ru