Течії символізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Течії символізму

Символізм (грец. symbolon -- знак) -- з'явився у 70--80-х роках XIX століття у Франції, згодом поширився в Австрії, Англії, Німеччині, Бельгії, Норвегії, Росії. Він був реакцією на позитивізм і натуралізм. Творча історія символізму почалася з літературних "вівторків" Малларме, у яких брали участь поети Р. Ґіль, П. Кіяр, Е. Мікаель, А. Жід, П. Клодель, П. Валері. Першими маніфестами символізму були "Трактат про слово" Р. Ґіля і стаття Ж. Морсаса "Літературний маніфест. Символізм". Поетика символізму яскраво виявилася у колективному збірнику "Сонети до Вагнера", у творах Ж. Мореаса ("Кантілсни"), А. де Реньє ("Заспокоєння"), С. Мерріля ("Гамми").

Предтечею символізму вважають американського письменника, критика Едгара Аллана По, який прагнув поєднати європейський романтизм, кордоцентризм, інтуїтивізм з американським практицизмом. Він вважав, що поет повинен насамперед вразити читача формою, ритмами, алітераціями, строфікою, пробудити в ньому підсвідоме, викликати емоційний шок. Ідеї Е. По розвивав французький поет Шарль Бодлер, який твердив, що поезія мусить викликати в ч итачів таке світле, високе, але неясне захоплення, яке викликає музика Ріхарда Вагнера, шокувати невиразними зв'язками між предметами і почуттями.

Найбільші досягнення французького символізму пов'язані з творчістю Ш. Бодлера, А. Рембо. З 1880 р. починають свою творчість бельгійські символісти Е. Верхарн, М. Метерлінк, а наприкінці XIX ст. -- австрійські Гуно фон Гофмансталь, Райнер Марія Рільке, німецький драматург Герхард Гауптман, англійський письменник Оскар Уайльд, росіяни Д. Мережковський, З. Гіппіус, К. Бальмонт, Ф. Сологуб, В. Брюсов, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов. На початку XX століття символізм набуває популярності в українській літературі. Його репрезентують М. Вороний, М. Філянський, В. Пачовський, П. Карманський, Г. Чупринка, П. Тичина, М. Рильський, Д. Загул, О. Слісаренко, Олександр Олесь, С. Черкасенко.

Символісти виступали проти реалізму, який, за словами В. Брюсова, перетворив мистецтво на просте відображення життя, і натуралізму з його фактографією, соціальним та біологічним детермінізмом. Реалізм, відзначав Бальмонт, перебуває у рабстві матерії, а символізм піднімається у сферу ідеальності. За спостереженням Брюсова, символізм є останньою стадією після реалізму в боротьбі за свободу творчості. С. Малларме писав, шо завдання письменника не називати предмети, а "натякати" на них. Назвати предмет -- значить знищити три чверті його поетичної чарівності. Символісти не описують факти, а передають сприйняття і переживання. Символ у їх творах поєднується з сугестією. А. Бєлий вважав, що символ дає можливість торкнутися надчуттєвого, метафізичного, він пов'язує земне з іншими світами, з вічним. У творах символістів органічно поєднуються явне і таємне, до того ж останнє є визначальним, очевидне і приховане. Символічний образ -- багатозначний. У творах символістів пейзаж, дія, герої, кольори, звуки мають подвійне значення. А. Бєлий писав, що з символа бризкає музика, вона обходить свідомість, пробуджує музику душі. А. Рембо у сонеті "Голосні" говорив, що кожен звук має колір: а - чорний, е -- білий, і -- червоний, и -- зелений, о -- голубий.

На думку О. Уайльда, втручання життя у мистецтво є згубним для мистецтва. Символісти заявляли, що не дійсність, а мистецтво первинне, ставилися до творчості як до священнодійства. Вони прагнули передати інтуїцію творця, його мрію, музику почуття, відтворити таємниці людської психіки, зануритися у "світ у собі", виступали проти регламентованої моралі, пропагували волюнтаризм і естетство.

Вичерпну характеристику символізму дав історик і теоретик української літератури А. Товкачевський: "Звичайно ми блукаємо по світі, але душа наша лишається холодною, ми не помічаємо ні краси, ні таємничості в тих речах, які бачимо під собою і над собою. Речі видаються нам немовби замороженими і цілий світ -- нерухомим, неживим, як в стереоскопі. Але бувають моменти, коли в нас мовби розвиднюється в душі. Ми з зачудуванням дивимося навколо себе -- і не впізнаємо того світу, який так довго споглядали. Ми немов набуваємо нові органи зору і слуху. Нерухомі, раніш мертві речі починають виявляти якесь дивне життя, ми чуємо якісь таємні голоси, бачимо незримий, таємничий зв'язок всіх речей між собою, бачимо в речах присутність чогось невидимого, невідомого і вічного. Світ набуває в наших очах незнаного перед тим значення: "кожна річ, зокрема, стає символом, емблемою, видимим знаком невидимого і вічного".

Поетичне кредо символізму виразно постає з вірша М. Рильського "Під осінніми зорями":

Не показать, а заховать я хочу,

В моїх словах душі моєї цвіт,

Моїх бажань чутливість півжіночу

І ріжних душ надзоряний привіт.

Не сяєвом, а димом фіалковим

У присмерковій музиці зітхань

Я пропливу незрозумілим словом

За дальню грань.

Помітний слід залишив символізм в українській літературі. Він пройшов у своєму розвитку три етапи. Перший тривав до 1917 року, його репрезентували М. Вороний, Олександр Олесь, Г. Чупринка, П. Карманський, М. Філянський. Б. Рубчак називав ранній символізм передсимволізмом, а М. Неврлий -- пресимволізмом.

Друге відгалуження символізму репрезентує Львівське угруповання "Молода муза". До нього належали поети В. Пачовський, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, С. Чарнецький, М. Яцків. Третє -- "Українська хата", яка в 1909--1914 pp. виходила в Києві. У ній друкувалися символісти М. Філянський, Г. Чупринка, В. Пачовський, П. Карманський, П. Тичина, М. Євшаи, М. Сріблянський. Український символізм виростав на фунті, який підготували М. Вороний, Олександр Олесь, поети "Молодої Музи" та "Української хати". Він набув завершеного характеру і оформився як національне культурне явище.

У 1918 році виникла фупа "Музагет", яка об'єднала символістів і футуристів. Ю. Меженко у програмній статті "Музагету" "Творчість і колектив" писав, що в літературі і мистецтві пріоритет належить національному, безнаціональних і міжнаціональних діячів культури немає. Згодом одна частина музагетівців об'єдналася навколо альманаха "Гроно" (В. Поліщук, М. Тсрсщенко, П. Филипович, Д. Загул), а друга приєдналася до літературної організації "Аспис" (Асоціація письменників) -- Григорій Косинка, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович. У 1924 році з "Аспису" виділилася "Ланка", навколо якої об'єдналися прозаїки В. Підмогильний, Григорій Косинка і Б. Антоненко-Давидович.

Серед поетів символістів виділялися Д. Загул, Я. Савченко, П. Тичина, О. Слісаренко. Тичину пов'язує з символізмом музичність світосприйняття природи і життя. Арфи, флейти це поетична філософія П. Тичини. Всесвіт для нього -- це насамперед музика, ритм, а життя -- любов, танець, пісня. Його ріка горить, тремтить, як музика.

У 1922 p. у Львові виникла група "Митуса", вона об'єднала колишніх січовиків - В. Бобинського, Р. Купчинського, М. Матіїва-Мельника. У стильовому плані митусівці були послідовниками молодомузівців. Група проіснувала лише рік. В. Бобинський перейшов на радянофільські позиції, почав співпрацювати з комуністичним виданням "Культура", інші учасники "Митуси" (О. Бабій, Р. Купчинський, Л. Лепкий, М. Матіїв-Мельник) об'єдналися навколо видавництва "Червона калина", вони дотримувалися національної орієнтації, зосталися вірними стрілецькій темі. Короткий період існування "Митуси" був спалахом символізму.

Символізм мав великий вплив на розвиток української літератури. "Поетика символізму, -- зазначає М. Неврлий, -- омолодила старі затерті і часто примітивні кліше народницького віршування, збагатила українську поетику кращими здобутками західноєвропейської поезії і, нарешті, значно поширила тематичні обрії українського письменства.., символізм на Україні, як і в інших слов'янських країнах, пробив вікно у широкий світ".

Завдяки символізму виникли акмеїзм, футуризм, імажинізм, він вплинув на поетику експресіонізму та сюрреалізму.

Акмеїзм

Акмеїзм (грец. akmл -- вищий ступінь або якість чого-небудь) з'явився у російській поезії в 1910 році. Його прихильники (М. Гумільов, Лина Ахматова, О. Мандельштам, С. Городецький, Г. Іванов, М. Зенкевич, Г. Нарбут) називали себе адамістами. Назва походить від імені першої біблійної людини Адама. Спочатку акмеїсти об'єдналися навколо спілки "Цех поетів" (1911--1914 pp.). Вони мали друкований орган -- журнал "Гіперборей", редактором якого був М. Лозинський. У 1912 році всередині "Цеху поетів" виникла нова поетична течія. Акмеїсти видавали журнал "Аполлон" (1909--1917 pp.). У 1913 році у ньому були надруковані маніфести акмеїстів -- стаття "Спадщина символізму та акмеїзм" М. Гумільова і "Деякі напрями в сучасній російській поезії" С. Городецького. М. Гумільов писав, що акмеїзм прийшов на зміну символізму. Акмеїсти вважають символізм своїм "батьком", але виступали проти надмірного ірраціоналізму та містики, вважали, що непізнаване не можна пізнати. Використовуючи досягнення символізму, акмеїсти не сприймали властивої символізму туманності образів, натякали, що вони ближчі до реалізму. У творах акмеїстів немає незрозумілих образів. Акмеїсти вимагали відображення конкретного предметного світу.

"Для акмеїзму, -- відзначає Ю. Ковалів, -- було характерне переорієнтування художньої свідомості із трансцендентної площини на утвердження ясного безпосереднього погляду на довкілля (кларизм), милування конкретними речами, дотримання чуттєвої, предметно-пластичної визначеності образних структур та поетичного мовлення при послабленні просодії, відмові від музично-акустичного ефекту й семантичного напряму символістів... Обстоювалися визначальність бездоганної форми, стрункої композиції вірша, принадність онтологічних повсякденних рис життя,... увага зосереджувалася на семантичному навантаженні слова, підтримувалися пріоритети іменника над дієсловом та прикметником, насичення розмовною інтонацією запозиченого від символістів дольника та верлібру".

Акмеїзм перестав існувати після 1917 року. М. Гумільов і О. Мандельштам були знищені. В українській літературі ця течія не мала послідовників.

Імпресіонізм

Імпресіонізм (франц. impression -- враження) -- з'явився спершу у французькому малярстві у II половині XIX століття (Едуард Моне, Клод Моне, Опост Ренуар, Едгар Дега, Каміль Піссарро). Його назва пішла від картини К. Моне 1873 року "Імпресія. Схід сонця". Основоположниками імпресіонізму в художній літературі вважають братів Едмона і Жуля Ґонкурів.

Імпресіоністи виступали проти натуралізму, але не заперечували натури як об'єкта зображення. Вони відтворювали світу русі, враховуючи, що кожне явище відкривається очам щораз новими гранями. Імпресіоністи вважали, що твори повинні виникати без попереднього осмислення чи задуму, ніби інстинктивно, бо не можна охопити широку панораму подій, об'єктивна істина людині недоступна. Треба малювати тільки те, що бачиш, звідси ідея спостереження на природі. Н. Калиниченко писала, що українські письменники вважали імпресіонізм протестом проти застиглих штампів. Вони шукали нові форми і засоби, звертаючись безпосередньо до життя, прагнули змалювати не предмет, а враження від нього.

Образ у імпресіоністів виникає при безпосередньому погляді на предмет не всебічно, а фрагментарно, етюдно, незавершено. Імпресіоніст є свого роду колекціонером вражень. В. Брюсов писав про І. Анненського, якого вважав імпресіоністом: "Він усе зображує не таким, яким він це знає, але таким, яким воно йому здається, причому здається саме тепер, у дану мить". Письменник-імпресіоніст створює не готову картину, а ескіз до неї. Жертвуючи широтою зображення, він прагне знайти таку деталь, яка б відповідала душевному стану героя або слугувала б контрастом до нього.

Нове світовідчуття вимагало і нових мовно-стилістичних засобів, яскравих троп, ускладнених асоціацій, посиленої емоційності, використання безсполучникових речень та інверсій. У творах письменників-рсалістів домінувало раціональне начало, типізація життя людини і суспільства, в імпресіоністів переважало почуттєве, інтуїтивне. Предметом художнього дослідження імпресіоністів стає індивідуальне та індивідуалістичне, вони зосереджують увагу на проблемі самотності, протиставленні людини і світу.

У творах імпресіоністів змінюється концепція людини. "Пошук єдності й гармонії зі світом, -- відзначає Ю. Кузнецов, -- стає далекою мрією (це ріднить імпресіонізм з романтизмом і неоромантизмом). Натомість у літературу входить герой стражденний і бунтівний, з рефлексіями і комплексами, втомлений і водночас агресивний. Творам, що написані в імпресіоністичній манері, притаманні заглибленість у внутрішній психодуховний світ індивідуума, лірична сугестивність, яка справляє особливий вплив на читачів, тонкий естетизм".

Розвитку імпресіонізму в українській літературі сприяла, за словами Ю. Кузнецова, "сама українська ментальність, зокрема, притаманні їй індивідуалізм та ліричність". Він з'явився у поезії г прозі наприкінці XIX століття і мав лірико-романтичне забарвлення, що єднало його з неоромантизмом та символізмом. Це добре помітно у творах М. Коцюбинського, зокрема у повісті "Тіні забутих предків", в етюдах, образках, акварелях.

Є. Федоренко, характеризуючи стиль М. Коцюбинського, відзначає, що письменник не дає детальних описів, а тільки "окремі натяки", "плями", тички, що вже показують шлях читачевій уяві", ставить на перший план психічні переживання героїв, а не фабулу. У новелі "На камені" він дає "цілком нове освітлення природи, яка асоціюється з психологічним станом Фатьми (її ненависть до моря, любов до гір)". Письменник часто використовує кольорові епітети ("синя хвиля", "стемніле море", "біла піна"). "Взагалі у Коцюбинського, -- відзначає Є. Федоренко, - - переважають зорові враження і кольорові образи. Саме в цьому проявляється своєрідна особливість письменника, звернення до інших видів мистецтва, зокрема до засобів живопису. Власне, тому його описи природи вирізняються своєю пластичністю та мальовничістю і оригінальністю метафор".

Зорові образи у творах М. Коцюбинського часто переплітаються із звуковими. Прикметний з цього погляду уривок з новели "На камені": "Літніми вечорами, такими тихими і свіжими, коли зорі висіли над землею, а місяць над морем, Алі виймав свою зурну, привезену з-під Смірни, примощувався під кав'ярнею або деінде і розмовляв з рідним краєм сумними, хапаючими за серце згуками..., зурна повторяла один і той самий голос, монотонний, невиразний, безконечний, як пісня цвіркуна, аж робилось млосно, аж починало під серцем свербіти, й запаморочені татари підхоплювали в такт пісні:

-- О ля-ля... о-на-на".

Сюжетна дія новели "На камені" розгортається на тлі сірого кольору, зміни, які відбувалися в душі татарської дівчини Фатьми після зустрічі з

Алі, символізує розквітлий гірський крокус. Білим скелям М. Коцюбинський протиставляє червоний колір головної пов'язки Алі і зелений колір фередже Фатьми. Ці живі кольори -- контраст до мертвої застиглої скелі.

Вершиною імпресіоністичного письма М. Коцюбинського є новела "Intermezzo". Враження від навколишньої дійсності і внутрішні переживання її автор передає зоровими картинами. Образи квітів, птахів відображають внутрішні процеси, які відбуваються в душі героїв. Дійові особи твору -- "ниви у червні", "сонце", "зозуля", "жайворонки". Сценою дії є душа ліричного героя з її болями, утомою, радощами і надією. Як справжній виплеск зливи переживань звучать слова: "Погаси сонце й засвіти друге на небі". Через конфлікт між громадським обов'язком і втомою, зневірою письменник розкриває соціальні (художник і суспільство) та психологічні переживання.

Імпресіонізм М. Коцюбинського Ю. Кузнєцов називає психологічним. Цю імпресіоністичну стильову течію продовжили Андрій Головко, Б. Лепкий, В. Підмогильний, Григорій Косинка, Микола Хвильовий.

Імпресіоністична образність характерна для творів В. Еллана-Блакитного, В. Чумака, Г. Михайличенка, Олександра Олеся, Є. Плужника, Т. Осьмачки. її використовували символісти (П. Верлен, С. Малларме, М. Метерлінк). "Поезія Верлена, -- писав Г. Косіков, -- імпресіоністична тому, що, руйнуючи межі між суб'єктивним та об'єктивним, духом і плоттю, високим і низьким, відмовляючись від раціонально-морального відношення до дійсності, вона цілковито віддається фіксації безпосередніх, миттєвих вражень, "душа" й "пейзаж" однаково втрачають визначеність, розмита лінія починає панувати над чітким контуром, відтінок -- над однотонністю кольору, а світлотінь -- над світлом і тінню".

У стилі імпресіонізму написаний вірш В. Чумака "Обніжок":

Вранці -- роси. Марити. Мовчати. Колос. Шум. Волошки. Знов волошки. Материнка. Конюшина. Смутку трошки. Вранці -- роси. Марити. Мовчати.

Його автор економить час і простір. Кожне слово у вірші -- імпресія, хвилеве враження, зворушення.

За словами Л. Андреєва, фундамент імпресіонізму -- "пейзаж душі", "миттєва реальність, ліричний щоденник без героя і сюжету, це "музика передусім", "краплинка поезії замість моря прози".

У творах імпресіоністів часто відтворюються такі психічні стани, як тривога, туга, нудьга, самотність, журба, смуток, відчай, зойк, рідше радість. Це основні дійові особи імпресіоністичної лірики. Ось як малює світанок М. Йогансен:

Захолола жахом зоря. Над лісом

(Давно вже помер місяць),

Червоне бадилля на сході кричить,

Угору лізе вогневий буряк,

Видирається вище, і вище, і вище.

Ударив, свиснув, розсипався іскрами --

Ранок.

символізм український література імпресіонізм

Імпресіонізм рідко виступав у чистих формах, найчастіше схрещувався з символізмом, експресіонізмом.

На початку XX століття імпресіонізм поступався іншим течіям модернізму.

Размещено на Allbest.ru