Античний розквіт і середньовічна принагідність літературознавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Античний розквіт і середньовічна принагідність літературознавства

Художня форма фольклорного літературознавства безслідно не зникла ні з появою професійної літератури, ні з виникненням науки про літературу в її академічному розумінні. Ще в античну епоху міркування про літературну творчість стали з'являтися і в суто поетичних творах тогочасних авторів, і особливо в творах драматичних. Серед них класичної слави набули драми Арістофана "Жаби" й "Ахарняни". Створені в сатиричному ключі, вони містили чітко здекларовану систему літературних поглядів і самого автора, і численних його сучасників. Найбільшою цінністю в літературі Арістофан вважав утверджувану духовну високість і моральну чистоту. Водночас він заперечував апологію ницості й натуралізму, протестував проти грубощів і лестощів, проти показного комізму в літературі та намагань письменників привернути увагу до себе всілякими вульгаризмами і непристойностями. Це було естетичним кредо драматурга, яке ґрунтувалося на протиставленні творчих методів Есхіла й Евріпіда, і водночас це був один із видів художнього уявлення про принципові питання сучасного для автора наукового літературознавства: з одного боку -- про відтворення ідей життя, а з іншого -- самого життя. Основні положення цієї проблеми невдовзі будуть викладені в діалогах молодшого сучасника Арістофана -- Платона та в "Поетиці" Арістотеля, який народився через рік після смерті Арістофана.

В Україну деякі відомості про античне розуміння і тлумачення літератури потраплять більш як через тисячу літ. Але відлуння їх дійшли до нас переважно у вигляді саме художнього літературознавства часів Київської Русі. У "Слові про Ігорів похід" невідомий автор міркує про два типи літературної творчості в такий спосіб: "по билицях часу нашого" і "за вимислом Бояна". Розвиваючи свою думку, автор показує, що "вимисел Бояна" ("соловія години давньої") полягав у надмірній метафоризації оповіді, в надто велемовному оспівуванні подій і героїв, які віддалено стосувалися предмета сучасного художнього осмислення, а тим часом можна ж не "розтікатися мислію по древу", "не літати умом під хмарами", а повести оповідь просто, як у житті бувало, коли князь Ігор зважився "навести свої хоробрі полки на землю Половецьку за землю Руськую". Отже, маємо справу з тими ж уявленнями про два способи художнього мислення, які існували ще в античності і базувались або на формах самого життя, або на символах (ідеях) його. Є підстави твердити, що в часи народження "Слова" (чи одразу після цього) могла б утвердитися в Русі-Україні і суто наукова концепція цієї проблеми, але на перешкоді постали, з одного боку, догмати християнської ідеології, яка заперечувала саму ідею світської художньої творчості, а з іншого -- татаро-монгольська навала, яка спричинила тривале вигасання в русичів-українців і художньої, і науково-аналітичної енергії. Пізніше звільнення від татаро-монголів (майже через 200 років) утверджувало в українській духовності традиційний уже християнський догмат, який дуже повільно й обережно призвичаювався до світських уявлень про творчість і наукового осмислення її, через що вони продовжували виявляти себе, як і раніше, у фольклорній та суто художній формах. Відтак елементи літературознавства бачимо в напутніх передмовах до "посланій" та "обличеній" І. Вишенського (рубіж XVI--XVII ст.), у філософських (антисхоластичних) трактатах Г. Сковороди (друга половина XVIII ст.), в "Енеїді" та драмі "Наталка Полтавка" І. Котляревського (рубіж XVIII--XIX ст.), численних поезіях Т. Шевченка та ін. Для цих авторів ніби не існували науково-професійні настанови щодо літературної творчості, викладені вже того часу в спеціальних працях, зокрема в "Поетиках" раннього і пізнього Ренесансу (про них йтиметься далі). Вони висловлювали принагідні думки щодо певних літературних явищ, виражаючи не лише суто своє, а й узагальнене уявлення про них. Форма при цьому була, звичайно, емоційно-естетичною, але мірку вальне (раціональне) начало в ній усе ж проступало відчутно. Несучи в собі заряд узагальнення, воно спрямовувало думку читача-реципієнта до розуміння істинності літературного твору, позиції автора в ньому, яка в концепції художнього пізнання світу відіграє вагому роль. Особливо настійно в таких узагальненнях письменники вимагали від літературної творчості "пафосу правди" й осуду лжі та лицемірства. Найбільшою вадою книги П. Скарги "Про єдність церкви божої" І. Вишенський вважав те, що в ній слово "на лжи основано", що за "медовными словами" її живе трутизна, якою можна хіба що "слабоумных й ненаказанных прелыцати". Тим часом, підсумовує І. Вишенський, всяка лжа та лицемірне фарисейство не властиві слов'янській мові загалом, вона заснована на істинній (божій) правді, і тому кожен, хто її плекає, може сподіватися на порятунок і захист божий. Все інше -- тільки від поганства, в якому І. Вишенський підозрює і П. Скаргу. Це, звичайно, своєрідний полемічний спосіб захисту православної церкви від ідеолога унії П. Скарги. Однак тут відлунювало і традиційне для українських письменників побожне ставлення до своєї мови, до своєї думи та пісні. Через три століття після І. Вишенського Т. Шевченко поставить слово, думу й пісню українську в один ряд із ратними подвигами захисників вітчизни і назве їх такою правдивою славою нашою, "як господа слово". літературознавство античний релігійний

Художнє літературознавство в Шевченковій поезії -- це вже інший тип уявлення про слово, ніж у І. Вишенського. Шевченко -- явище епохи романтизму, а романтики від слова жадали не просто правди, а істини, суті буття земного. Вони прагнули сягнути ідеального сенсу в людській духовності і були переконані, що все це криється в глибинах слова. Ось чому Шевченкові вірші "До Основ'яненка", "На вічну пам'ять Котляревському" чи "Гоголю" -- не стільки твори про великих письменників, скільки хвала великому слову. У вірші "Гоголю" ліричний герой тужить над тим, що немає кому привітать і вгадати суть саме великого слова ("...Хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово?"), а у вірші "На вічну пам'ять Котляревському" він кличе праведную душу померлого вже поета, щоб вона прилинула до нього на чужину і прийняла, привітала саме його мову -- "не мудру, та щиру". Лише у вірші "Марку Вовчку" Т. Шевченко поставив слово (як і Вишенський) в один ряд із правдою, однак, вкладаючи в неї зміст не звичайної правдивості, а правоти, життєвості ("Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало").

У художньому літературознавстві, певна річ, не можна шукати чітких наукових дефініцій чи висновків; у всіх випадках письменник вдається до образних означень певного літературного явища, за якими завжди стоїть чи узагальнення, чи конкретний "інший" зміст. Якщо, скажімо, в "Енеїді" І. Котляревського потрапили до пекла "скучнії піїти", "писарчуки поганих вірш", то цілком зрозуміло, що йдеться про осуд поетом будь-якого графоманства чи літературщини, а коли в тому ж пеклі карається якийсь "мацапура", що "кривив душею для прибитку, чужеє оддавав в печать", то в цьому образі вгадувався натяк на конкретного книговидавця з іменем Парпури, який без відома І. Котляревського видав перші частини його "Енеїди". Щоправда, деякі дослідники вбачають у "мацапурі" також узагальнююче значення -- як образ потвори, страховиська тощо. Однак є підстави вважати, що першопоштовхом до створення цього образу був таки реальний видавець Парпура, тим більше, що подібний прийом творення образу в художній палітрі І. Котляревського був непоодиноким. У "Наталці Полтавці" так само піддано критичному осуду виставу в Харківському театрі, де "велика неправда виставлена перед очі публічності... москаль узявся по-нашому і про нас писати". Як відомо, йдеться про конкретну комічну оперу О. Шаховського "Казак-стихотворец", у якій шаржовано подані українські мотиви, хоча в певному розумінні критичні роздуми про неї І. Котляревського, вкладені в уста героя "Наталки Полтавки", можна сприймати і як узагальнюючий художній засіб.

Після І. Котляревського і Т. Шевченка художнє літературознавство в українській літературі почало якщо не згортатись, то відігравати майже непомітну роль. Вірші про письменників і літературні явища, звичайно, з'являлися (наприклад, вірш І. Франка "Котляревський", роздуми про завдання драматургії в "Суєті" І. Карпенка-Карого, поезія Лесі Українки "Слово, чому ти не твердая криця", віршований діалог між І. Франком та М. Вороним про старі й нові шляхи літератури тощо), але суто літературознавчі завдання в них були на задньому плані, оскільки цю галузь літературного процесу України в другій половині XIX і в XX ст. вже активно освоїло професійне літературознавство. За винятком поетичного діалогу між І. Франком та М. Вороним, І. Франком та В. Щуратом про "нове" й "старе" в українській літературі початку XX ст., новочасні віршовані чи й вкраплені в прозу і драматургію роздуми про письменників і їхню творчість сприймалися щонайбільше як художні мотиви, на які й погляди формувалися як на речі суто художні, а не наукові. Чимало з них у XX ст. було охарактеризовано зневажливим означенням "вірші про вірші", хоч серед них були й справжні поетичні шедеври: вірш П. Тичини "Один в любов", сонет Д. Пав личка "Гранослов", деякі "іменні" поезії І. Драча та ін. Але вичерпні професійні судження про літературні явища означеного періоду народжувались у працях не художньої, а наукової критики, в історико-літературних і теоретичних дослідженнях художнього процесу.

Професійне європейське літературознавство веде свій родовід з античної Греції і Риму. Але це не найдавніша форма суджень про літературну творчість. Відома також дуже багата східна традиція науки про літературу, яка започатковувалась (як і антична) в народнопоетичній творчості східних народів і так само пережила форму розглянутого вище художнього літературознавства. Один із зразків її -- в індійських ведах (X ст. до н.е.) та .в китайській "Книзі оповідей (легенд)", яка старіша від вед на три-чотири століття.

В "Іліаді" та "Одіссеї", що належать до VIII--VII ст. до н.е. і є вершиною давньогрецького народнопоетичного епосу, міркування про літературну творчість трапляються лише принагідно і стосуються переважно думки, що герой кожного твору має бути не простим смертним, а рівним з богами, тобто наділеним богатирською силою, красою і високою духовністю. В такий спосіб утверджувалася перша і чи не найголовніша якість мистецтва -- узагальнююча піднесеність його. Коли в IV ст. до н.е. почала формуватися професійна наука про художню творчість, то визначальним предметом її було означено саме узагальнюючу піднесеність, котру Платон обґрунтував як категорію прекрасного в мистецтві. Він же залишив учення про інші естетичні категорії -- трагічне та комічне, які до наших днів вважають по-своєму канонізованими й загальноприйнятими, оскільки точно і найбільш переконливо (що для науки дуже важливо) характеризують головні естетичні константи мистецтва.

Платон першим помітив, що ці константи неоднаково виявляються в різних типах літературних творів, і ця обставина покликала до життя відомий поділ мистецьких явищ на три роди -- епос, лірику, драму. За Платоном, література, як і всі інші мистецтва, творчо (за умов особливого натхнення автора) наслідує життя, точніше -- ідею життя, і тому для кожного з названих родів характерна саме своя пізнавальна (гносеологічна) природа. Вказавши також і на виховну функцію художньої творчості, Платон заклав у фундамент античної науки про літературу всі найголовніші складові її, залишивши для свого наступника Арістотеля лише проблему класифікації літературознавчих дисциплін. Але Арістотель не тільки класифікував літературознавство на теорію літератури, критику, стилістику, а й запропонував (зокрема в своїй "Риториці") принципи аналізу способів творчості і стилю прозових творів та заклав основи ще одного підрозділу літературознавства -- поетики. В своїх працях про мистецтво поезії і поетів, серед яких найповнішою дійшла до нас "Поетика"" Арістотель "уточнив" вчення Платона щодо наслідувальної природи мистецтва: якщо той вважав, що художник наслідує дійсність лише як відблиск її ідеї, котра перебуває за межею людського осягнення, то Арістотель "ідею дійсності" заперечив цілком і по-своєму довів, що художник наслідує суто реальну дійсність, яка водночас є втіленням ідеї цієї дійсності. Інакше кажучи" Арістотель матеріалізував саму природу творчості, і від цього розвинувся ще один напрям у науці про літературу. В найзагальніших рисах і з певною умовністю можна стверджувати, що Платон поклав початок ідеального (романтичного), а Арістотель -- натурального (реалістичного) літературознавства. Що ж до античної епохи, то слід нагадати, що в ближчі до нас часи, в римський період, зародилася і багатовікова традиція наслідування самої "Поетики" Арістотеля та платонівського вчення про мистецтво. Одним із перших тут було "Послання до Пізонів" римського поета Горація (65-- 8 pp. до н.е.), яке пізніше було назване "Наукою про поезію". В ньому загалом повторено (тільки у віршованій формі) основні особливості поетичної творчості, теоретично обґрунтовані Арістотелем, але з підкресленою нормативністю, яка через півтори тисячі літ буде ще більш догматизованою в ренесансних та класицистичних поетиках XVI--XVHI ст.

В античну епоху історія й теорія літератури зробили значний крок до самостійності, тобто активно стали відокремлюватися від філософії. Інтерес до книги й читання зумовив появу численних бібліотек і власних книгозбірень; у певних колах інтелігенції ставала популярною літературна критика текстів і пристрасть до бібліографічних занять. Як наслідок, з'являються різноманітні тлумачення текстів "Іліади" й "Одіссеї" Гомера, багатьох драм і поетичних творів, а в бібліотеках складаються ґрунтовні каталоги сувоїв і книг. Найвідомішою постаттю серед тлумачів і критиків літературних текстів був Арістарх, який обґрунтував найголовніший принцип літературно-критичної роботи в такий спосіб: для тлумачення тексту слід користуватися тільки самим текстом. Йшлося про тексти поем Гомера, але це мало й загально-методологічне значення: річ у тім, що вже в античну пору були спроби довільного поводження з художніми творами -- тільки функціональне сприйняття їх, довільне "збагачення" текстів самими переписувачами, поширення всіляких підробок, плагіатів тощо. Арістарх став на сторожі ідентичності авторського тексту і навчав цьому своїх численних учнів, які формували основи окремого в майбутньому підрозділу літературознавства -- текстології. Вони чимало попрацювали для збереження текстів Гомера й Гесіода, багатьох драматургів, комедіографів, ліриків. Сам Арістарх залишив після себе до 800 сувоїв (книг) критичних коментарів, а також безліч монографічних праць з різних літературно-критичних проблем.

Широкознаним бібліографом античності був Каллімах (III ст. до н.е.), який склав відомі в науці бібліографічні "Таблиці". Це був своєрідний путівник у світі книг, які Каллімах згрупував у п'ятьох розділах: поети, законодавці, історики, ритори, всі інші. Ці розділи являли собою не просто статистичний перелік імен і книг, а охоплювали й окремі коментарі, біографічні відомості, інформацію про назву та обсяг твору тощо. Інакше кажучи, це був прообраз майбутніх літературних енциклопедій, завдання в яких не облікові, а концептуально змістові; з таких енциклопедій черпаються знання не про кількість, а про дух літературної (і книжної загалом) творчості.

З утвердженням християнства дослідницькі й теоретичні основи літературознавства античності не тільки відійшли на задній план, а були на якийсь час фактично вилучені з духовного життя Греції та Риму. Лише в II-- III ст. н.е. стали відроджуватись деякі елементи філологічних знань, але на матеріалі не світської, а релігійної літератури. Йдеться про окремі філологічні тлумачення біблійних текстів, до яких вдавалися вчені-богослови Візантії як своєрідної наступниці античних держав. Один із них -- Ориген (182--251 pp. н.е.) проаналізував переклади Святого письма з єврейської на грецьку мову. Методи аналізу він почерпнув з античної методології.

Більш відомим у Візантії тлумачем книг був церковний і літературний діяч Фотій (IX ст. н.е.), який залишив переказ змісту 285 книг не лише богословського, а й історичного та літературного змісту. Це своєрідні рецензії на книги "чистих" письменників, істориків церкви, риторів, граматистів, лікарів, філософів та ін. Що вони являли собою, видно хоча б із рецензії на роман Ахілла Тація, який складався з 8 книг: "...Твір -- драматичний: розповідь про любов з перешкодами. Автор (за бажання) вміє бути ясним і дотепним з точки зору композиції. Слова, крім того, виразні, ясні, часом захоплюючі, а на слух -- гармонійні. Але е місця просто-таки безсоромні, в яких, хоча думка автора й виявляється дуже ясною, все ж зміст відбиває бажання в читача читати загалом".

Такі міркування про твір можна зарахувати хіба що до любительського літературознавства (якщо таке існує), але прикметним залишається сам факт звернення Фотія до світської літератури. Між III і IX ст. відомі лише так званий грецький словник Гезихія, в якому було зібрано певний історико-літературний матеріал (IV ст.), життєписи знаменитих мужів Гезихія Другого (VI ст.) та критичні тлумачення біблійного тексту Гезихія Третього, виконані в традиціях античної філології. Тим часом у X ст. з'явився монументальний лексикон Свиди (Суда), який містив відомості про всі види науки тодішньої Візантії, зокрема й філологічні. Автор цього лексикону невідомий. До XX ст. вважали, що Свида -- це ім'я можливого автора, а в XX ст. це слово стали читати, як "Суда", що означає "фортеця знань". Біографічні й історико-літературні матеріали цієї "фортеці" почерпнуті і в одного з названих Гезихіїв, і в літературних джерелах, що призначалися для тодішньої шкільної освіти. Візантія, порівняно з католицькою Західною Європою, була більш терпимою до античних (язичницьких) авторів та їхніх творів і зі школи (хай і в спрощеному вигляді) їх не вилучала ніколи. А Західна Європа якщо й зберігала про них якісь відомості, то тільки в напіванекдотичному, опобутовленому плані. Протягом тривалого часу ці відомості зберігалися тільки в різних писаннях монахів з католицьких монастирів, які фіксували, наприклад, таке: "Сократ народився в Римі й одружився з дочкою імператора Клав дія. Платон -- один із найбільших медиків давнини... Арістотель постійно в когось закоханий, і з ним траплялось багато різних пригод... Вергілій -- загальновизнаний чаклун, який очистив Неаполь від різних мух, п'явок, зміїв і т.д.". Такі "наукові" відомості поширювалися в Західній Європі аж до XIII ст. На них, до речі, формувався і великий Дайте -- перший протестант проти них і перший європейський літератор, який звернув увагу на існування не лише старих мов та старих літератур, а й народної (італійської) мови з її фольклорною літературою, що стала поштовхом до початку Ренесансу.

До Данте, тобто до XIII--XIV ст., на Заході народна література живими мовами не викликала ні поваги, ні співчуття. Внаслідок цього літературні науки майже вимерли. Література як вид мистецтва була фактично забута. Філологія впала в летаргію. Ось чому середньовічна Україна (Київська Русь) дізнавалася про античний світ у IX--X ст. не через Західну Європу, а через Візантію і її вчених. У художній формі ці знання, як уже зазначалося, вона зафіксувала у "Слові про Ігорів похід". Йдеться про міркування автора "Слова" щодо двох способів творчого мислення -- ускладнено-метафоричного, до якого нібито вдавався Боян, і оповідно-реалістичного" яким збирався користуватися сам автор "Слова". Можна припустити, що це були варіанти концепцій художнього мислення, як його трактували відповідно Платон і Арістотель. У наукові дефініції й означення їм тоді не судилося втілитись, і тому літературознавство як таке змушене було робити свої перші кроки на національному ґрунті лише в пізньовізантійських традиціях і у вигляді первісних, найпростіших форм.

Прийнята вже і в Київській Русі ідеологія християнства довго не знаходила місця для розвитку світської художньої творчості та науки про неї і тому лиш на певному етапі свого панування стала допускати незначні вкраплення такого типу в окремі галузі своєї релігійної сфери. Так, у "Збірнику" Святослава за 1073 р. з'являється перелік книг "істинних і ложних" та стаття про художні тропи і стилістичні фігури (метафори, порівняння, гіперболи, метонімії та ін.). "Істинними" книгами автори "Збірника" вважали духовно-християнську літературу, а "ложними" -- всю іншу: апокрифічну, з мотивами поганства тощо. У "Збірнику" за 1076 р. теж містилися рекомендації щодо книг, які варто читати, а також похвала книзі як такій, що навчає людину бути мудрою, доброю і натхненною. Подібну похвалу книзі й читанню містила також "Повість минулих літ" (XI ст.). "Якщо старанно пошукати в книгах мудрості, -- читаємо в "Повісті", -- то можна знайти велику втіху і користь для своєї душі. Бо той, хто часто читає книги, той веде бесіду з богом і наймудрішими мужами".

Традиція похвал книгам та бібліографічного опису їх була тривалою і дійшла аж до XVH ст. У XV--XVI ст. були спроби описати монастирські бібліотеки, наприклад -- у Слуцькому монастирі (XV ст.), в Супральському (XVI ст.) та ін. А до XVII ст. належить "Оглавлєніє книг, кто их сложил", яке, можливо, склав Єпіфаній Славинецький. В усьому цьому проглядалися лише первісні форми літературознавства, в яких є і фольклорні, й описово-реєстраційні елементи, а феномен аналітизму, з якого починається будь-яка наука і зразки якого дала ще античність, був фактично втрачений. Для відродження його потрібне було ще не одне століття, і сталося це в епоху Ренесансу, яка майже одночасно (XV--XVI ст.) прийшла в усі європейські країни.

Размещено на Allbest.ru