"В'язничні" мотиви в українській літературі ХХ століття

Ключові слова: герой-в'язень, деструкція, «в'язничні» мотиви.

Оперуючи сучасними можливостями літературознавчої науки та історії, відкривши таким чином завісу цензури та заборони, можна по-іншому трактувати надбання вітчизняної літератури, що безумовно проливає світло на глобальний пласт літератури, яка умовно названа «в'язничною», «табірною», «гулагівською». Умовно, оскільки дефініції зазначених понять варіювали залежно від періоду історії та умов становлення.

«В'язнична» література наразі не обійдена увагою дослідників - про неї таки чимало писали і пишуть. На сучасному етапі можемо говорити про ряд філософсько-культурологічних досліджень (М. Фуко «Наглядати й карати. Народження в'язниці», Ц. Тодорова «Обличчям до екстрими», полемічний збірник публіцистичного характеру «Смертна кара: за і проти»), які говорять про політику карного апарату, психологічні аспекти ув'язнення тощо. Це дає змогу краще зрозуміти особливість «тюремної» літератури. Специфіку «табірних» мотивів у творчості вітчизняних письменників, причини створення та еволюції «в'язничної» літератури у ХХ столітті досліджували Л. Якименко, М. Коцюбинська та ін. За упорядкування О. Ушкалова та Л. Ушкалова 2010 року виходить ґрунтовна праця «Архів розстріляного відродження», яка демонструє документальні матеріали слідчих справ письменників - в'язнів 20-30-х років ХХ століття. Українська література презентує велику кількість прізвищ, що повністю чи частково асоціюються з темою ув'язнення, «Гулагу», тюрми тощо.

Мета нашої статті полягає в цілісному аналізові «в'язничних» мотивів у творчості письменників ХХ століття, дослідженні явища людської деструкції героя-в'язня в літературі означеного тематичного комплексу.

Мотиви ув'язнення зустрічаємо ще у літературі ХІХ століття. Про долю героя-в'язня у своїх творах пише Т. Шевченко («В казематі»), говорячи про те, що попри «невольничу» долю, важливо зберігати людяність і розвивати у собі ідеї всепрощення. Показовою в руслі «тюремної» літератури є постать І. Франка (цикл «Тюремні сонети», «В тюремнім шпиталі» та ін.), який став автором першої спроби тюремного «живописання» та спромігся глибоко зобразити одну з численних «суспільних ям». За словами критиків, інтерес до творів Франка «загратного» типу пов'язаний з наскрізною автобіографічністю (письменник не раз сам був ув'язнений). Автор вдається до змалювання натуралістичних картин в'язничного життя, аналізує і синтезує образи в'язнів та тюремників, що надалі концентрується в узагальнений глобальний образ поліційно-колоніальної «тюрми народів» - Австро-Угорської імперії.

Торкнулась теми «тюремного буття» і Леся Українка в незавершеному оповіданні «Помилка (Думки арештованого)». Вона розкриває не тільки громадсько-психологічне буття пересічного ув'язненого, але й синтезує індивідуально-психологічне - трагічну долю безіменного героя-оповідача, якого за політичну діяльність кинули за грати. У сфері авторської уваги - руйнівні й болісні наслідки потуги модерного художника, який прагне звільнитися від громадських «пут» і моральної відповідальності.

Показовим у розвитку «тюремної» прози було ХХ століття. Письменники на початку століття (М. Коцюбинський, «Persona grata»; В. Винниченко, «Дим»; А. Тесленко, «В тюрмі»; О. Кобилянська, «Лист засудженого на смерть вояка до своєї жінки» та ін.) намагалися створити враження людської правди, хоч би якою вона була. Вони не розмірковували над подіями, а схоплювали деталь предмета чи явища; не відображали світ закостенілим у пам'яті, а свіжим, живим, яким бачили його в свій час Це стає помітним і при психоаналітичному вимірі героїв та їх еволюції. Так, з власного досвіду про наслідки роботи пенітенціарного апарату дізнався М. Коцюбинський. Попри постійний політичний та партійний нагляд та сумнівну репутацію неблагонадійного, Коцюбинського не було ув'язнено. Для митця було достатньо й інших факторів, які сприяли формуванню у письменника певної «тюремної» картини. Відомо, що дружину письменника було ув'язнено за революційну діяльність до Варшавської цитаделі. Фактично під загрозою була і воля сестри Коцюбинського - Ольги. У творах М. Коцюбинського («Невідомий», «Persona grata», «На віру» тощо) презентовано ворожий сутності людини «фатум» в'язниці. Для героїв це - «холодний льох», «мішок», «вовча нора». Нарешті, тюремні мури асоціюються з «домовиною».

ХХ століття презентувало українській та світовій літературі відому постать В. Винниченка. Письменника арештовано тричі, були спроби самогубства та інсценізації психічної хвороби, еміграції та знову ув'язнення вже за кордоном. Усе це не могло не відобразитись на творах В. Винниченка (особливо в «малій» прозі), які змушують читача до психоаналізу та з'ясування місця людини в суспільстві. Болючий протест проти системи письменник висловлює в оповіданнях «Промінь сонця», «Талісман», «Таємність», «Уміркований та щирий», «Темна сила» тощо. Для Винниченка тюрма - «дім неволі» («А він, сей дім неволі, ся двоповерхова домовина, сіра і брудна, байдуже приймає тужливу ласку сонця і мовчить») [4; 34].

Про неминучий вплив суспільних обставин, а саме тюремного ув'язнення, на людину писав В. Винниченко у «Темній силі». Його вартові у в'язниці позбавлені індивідуальних, яскравих особистісних ознак. Це - сірі постаті, притуплені, боязкі, насторожені. Обов'язок зробив їх такими: вони несуть варту біля «важных политических» і їм «не приказано». Жваві розмови арештантів турбують вартового, він намагається зрозуміти для себе їх зміст, поволі й сам втягується в розмову із «земляками», співчуває їм: «Ех! І на таких людей присилують винтовки піднімать! - з гнівом стукнувши об землю прикладом, скрикує вартовий і обводить поглядом конвойних. На їхніх лицях, уважних і серйозних, написано співчуття, і, задерті догори, сі лиця похожі на лиця благаючих. А слова, нові і дужі, як ударом молота, гарні і вразливі, як проміння сонця, вилітають із вікон і боляче і солодко б'ють їх по серцю... І знов ангел правди зліта в подвір'я неправди, і не стає ні арештантів, ні конвойних» [1]. Та варто лише з'явитись караульному офіцерові, як вся «ідилія» сходить нанівець. У цьому оповіданні окреслено деструктивність особистості не арештанта, а ув'язнюючого, який страждає на роздвоєння та втрату свого «Я» через середовище, в якому перебуває. Цікаво, що автор не пристає на чиюсь сторону і не виступає проти якогось із героїв. Виходячи з цього, караульні постають своєрідними «жертвами системи» поряд із в'язнями.

Найцінніше, що може забрати суспільство у митця - спроможність творити. Таке обмеження (як фізичне, так і психологічне) відчули на собі письменники, чиє світобачення не співпадало з ідеологічними постулатами влади. Особливої гостроти це поневолення набуло в радянські часи (особливо у сталінський період), що ввійшли в історію кальними загонами, арештами, тюрмами, розстрілами. Аналізуючи дії комуністичного режиму, спрямовані проти української інтелігенції, можемо стверджувати, що антагоністичні стосунки влади й митця переростають із політичних в особистісні, які несуть за собою фізичне знищення письменника. Довгий час документи, що констатували долю репресованих митців залишались під суворою секретністю або ж знищувались під страхом розповсюдження серед мас і підриву авторитету «старшого брата».

Проте найбільшого апогею свого розвитку «тюремна» проза зазнала під час нищівного і безжального удару по українській інтелігенції апаратом тоталітарної системи, зокрема в 30-ті р. ХХ століття. Деякі резонуючі фактори її впливу на літературу відчуваємо і сьогодні. За словами Г. Касянова, кількість репресованих митців, як і кількість ненаписаних творів і книг, піддати кількісному обчисленню неможливо [3]. Окремі письменники навіть не дочекались «випробування гратами».

Показовою у руслі в'язничної тематики зазначеного періоду є творчість Г. Косинки. У творах письменника прослідковуємо різноманітні інтерпретації топосу в'язниці: дається взнаки не лише особливий мистецький підхід, а й особистий досвід. Так, у новелах Г. Косинки «Заквітчаний сон», «Гармонія», «Фавст» не репрезентовано розлогі описи в'язниці. Це тимчасові місця ув'язнення, як «мурована школа» в «Гармонії». Виняток становить хіба-що тюрма з новели «Фавст», оскільки в ній є карцер. Організатори тюрем, виконавці покарання приречених іншими членами спільнот своїх супротивників чи зумисних злочинців в усі епохи «піклувалися» про подібні «архітектурні споруди», їхні інтер'єри, враховуючи й передбачаючи очікувані впливи на ізольованих, на їхні реакції та поведінкові акти. Звуження простору позбавляє ізольованих людей не тільки спілкування, але й елементарних умов для звичного нормального функціонування організму як матеріального тіла з органічними потребами. Особи ув'язнених у Косинки змальовуються винятково крізь призму сприйняття протагоніста. Цілу галерею катів за професією та покликанням виводить автор у новелах «Фавст» та «Гармонія».

У творчості письменника спостерігаємо відверто неприязне, подекуди вороже ставлення в'язнів по відношенню один до одного. Маючи різний життєвий досвід і психофізіологічні можливості, вони не тільки зазнають духовного пригнічення гратами, але й пронизаються ним, примножують у стосунках між собою [7, 328]. У цьому аспекті твори Г. Косинки яскраво демонструють процес людської деструктивності у межах тюремної дійсності. Топос в'язниці тут не виконує самостійної ролі, а лише увиразнює внутрішні переживання героїв.

У 30-х роках ХХ століття в'язнями немаловідомих Соловків стали О. Слісаренко, М. Зеров, Г. Шкурупій, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий і багато інших. Ці письменники як і багато інших потрапили в немилість Москви. Висланий на Соловки 1935 р., втративши єдиного сина, свободу і все найдорожче, в умовах фізичного знищення, М. Зеров і далі писав сонети, працював над перекладами Вергілієвої «Енеїди». 1935 року до згаданого табору заслано Г. Шкурупія. 1937 року, в час розстрілів в'язнів, його вивозять нібито до «іншого табору». Про арешт письменника, заслання, фізичні знущання, літературну діяльність, звісно, замовчували, як і про більшість в'язнів Соловецьких таборів. 9 жовтня 1937 року за постановою УНКВС по Ленінградській області розстріляно М. Куліша, В. Підмогильного, В. Штангея, Г. Епіка, Ю. Мазуренка, М. Любченка, А. Паніва, а також знищено деяких членів Спілки письменників «Західна Україна». Через деякий час винищувальна машина направляє свої сили на знищення нового покоління поетів та письменників, творчість яких розвивалась у руслі модернізму.

Вдвічі болючіше, коли доля в'язня-втікача торкається жінки. Н. Суровцова пройшла безглузді звинувачення, камеру політізолятора, пересильні в'язниці, етапи, примусові поселення. Тридцять років табірного життя далися б взнаки будь-кому, а особливо жінці, але Н. Суровцова залишилася не тільки Людиною, а й Жінкою в цих нестерпних умовах. Її «Колимські силуети» - це «мініатюри, позначені тонкою спостережливістю, поетичні й зворушливі - це цікавий літературний та життєвий документ. За уламками людських доль, за буржуазно-правдивими деталями, влучно вгаданими характерами, вихопленими з буднів рельєфними епізодами, дуже виразно проглядає силует самої авторки» [5].

У своїх творах поетка уникає осуду, повчань, дидактичних настанов щодо своїх героїв, не оцінює події, залишає відкритим фінал. Вона не виносить власний вердикт вчинкам чи словам, а пропонує зробити це читачам, аби, власне, і їх залучити до творчо-мисленнєвого процесу. У своїй табірній прозі Н. Суровцова («ТЕС № 3», «Самотність», «Він приїхав здалеку») порушує ряд екзистенцій них проблем у постмодерному соціумі, породжених як перебуванням людей у місцях позбавлення волі, так і кризою гуманності, самозреченням особистості, самотністю й відчуженням індивідуального «я» в здеморалізованому суспільстві, заснованому на жорстокості, примусі, тотальному контролі [9, 322].

Чи не найпопулярнішою постаттю, що потерпала від «радянського пресу» через свою громадянську позицію був В. Стус. Поет всіляко підтримував і стояв на захисті української інтелігенції. Із хвилями арештів «інакодумців» у 1965 року ентузіазм Стуса посилюється, що пізніше призведе до страшних наслідків. Відома акція у кінотеатрі «Україна» фактично вирішила долю поета. Свою тюремну поезію сам автор називає палімпсесами. І асоціація доволі-таки виправдана. М. Коцюбинська у статтях «На цвинтарі розстріляних ілюзій...», «Новітні палімпсести» пояснює цю асоціацію наступним чином: «Пам'ять зберегла дуже багато, але не все, щось здавалось втраченим назавжди, а потім відновлювалось, якимось незбагненними шляхами поверталось. Стали відомі різні списки поезій автора, що їх робили і переховували його товариші по ув'язненню, навіть ті, які не знали української мови, але інтуїтивно відчували, що поряд - Поет. Звідси - різні варіанти, так би мовити, нові узори по старій канві, повторення одного й того самого з різними емоційними модифікаціями» [6, 27].

Нищівна радянська машина не оминула й інтелігенцію Миколаївщини. Одним із представників репресованого письменства нашого краю є В. Малагуша (1911-2007) - відомий у Миколаєві поет, активіст гурьївської молоді, в минулому студент Миколаївського інституту народної освіти, член ВУСППу. В. Малагушу заарештовано 1937 року. Свій термін ув'язнення відбував у таборах ГУЛАГу - «Одинокий», «Пурга», «Лєдяной». В. Малагушу було «врятовано» від звичного на той час вироку - розстрілу та реабілітовано в 1955 році. Він ще декілька разів приїздив у рідне місто, але на постійне місце проживання у Миколаїв так і не повернувся. У своїх мемуарах, листах та поезіях В. Малагуша говорить, що не озлобився на людей, не втратив віру в людську гідність. Навіть навпаки - із років свого ув'язнення виніс незабутній життєвий досвід, що надалі реалізується у творах.

Підсумовуючи додамо, що в українській літературі, починаючи з кінця ХІХ століття розвивається «тюремна» література, яка знаходить свій широкий вияв у творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки та ін. Особливої дефініції набуває поняття «тюремна література» у ХХ столітті, коли «топос» тюрми став досить поширеним явищем серед переслідуваної більшовицьким режимом і в подальшому ув'язненої (найчастіше знищеної) інтелігенції. Твори на в'язничну тематику у цей час зустрічаємо у В. Винниченка, Г. Косинки, Н. Суровцової, В. Стуса та ін. Показовим є те, що письменники, здійснюючи глибокий психоаналіз, у своїх творах розкривають проблему моральної деструкції особистості (героя-в'язня) в умовах ув'язнення.

ув'язнення тюремний проза