Вертепна модель світу в "Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію" Майка Йогансена

Іронічне змалювання дійсності як основа творення суспільного життя у літературі 20-х рр. ХХ ст. постає яскравим виразником людської свідомості. Письменники неодноразово звертались до засобів іронії, оскільки вона створює колорит справжності, емоційності зображуваного, «оживлення» стандартної композиційної основи твору. В основі української літератури 20-х років минулого століття лежить «принцип можливості, який декларує відмову від статичного погляду на порядок речей. Відповідно твір мистецтва перебуває в русі, започатковуючи нові механізми сприймання і взаємини між автором і реципієнтом» [2, 10]. Блискучий приклад іронічного змалювання дійсності в українській літературі ХХ століття - експериментальний іронічний роман Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію». Іронія М. Йогансена спрямована на показ конфлікту інтерпретацій в уяві читача героїчного доктора Леонардо і прозаїчного селянина Данька. Тонке іронізування над епохою та її «героями» вибудовується під пером М. Йогансена у цілісний філософський погляд на життя - у світі, де відносні сприйняття подій і відносною має бути і творчість, і буття, і ідеологія, і мистецтво.

Розробкою проблеми використання засобів іронічного у «Подорожі...» М. Йогансена займались Н. Бернадська, М. Гірняк, В. Денисенко, Р. Семків, О. Філатова. Науковці у своїх розвідках аналізують образну систему твору та її іронічне змалювання, елементи іронічного зображення подій, що використовує автор для передачі реальної атмосфери у романі, засоби іронії як складові компоненти творення справжньої моделі людського буття в авангардному тексті тощо.

Мета нашої статті полягає в дослідженні іронічної складової роману Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» та визначенні ролі іронії у вираженні суспільної свідомості українського народу.

Іронія належить до фундаментальних механізмів семантичних трансформацій у тексті. Насамперед іронія зберегла своє традиційне значення принципу мислення і художньої творчості. Також іронію відносять до стилістичних фігур або до художніх тропів, які виражають «глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення» [6, 321]. Як зазначено в Літературному енциклопедичному словникові, іронічне ставлення реалізується за допомогою гротеску, парадоксу, пародії, дотепу, гіперболи, контрасту, поєднання різних мовленнєвих стилів тощо [7, 132]. Наведемо приклад, в якому іронічність створюється за допомогою дотепності та парадоксу: «І от цей самий мистецький народ, що дорівнює в художній умілості навіть негрському, а не тільки японському талантові, цей самий народ зовсім не розуміє краси»[4, 455]. Часто ключ до іронії міститься не в самому вислові, а в контексті або інтонації, інколи (особливо в прозі) - тільки в ситуації висловлювання.

У прозових текстах «романтиків вітаїзму» іронія домінує не лише як одна з найбільш використовуваних риторичних фігур, але й «перетворюється на більш загальний чинник - передумову, заздалегідь покладений принцип написання цілого тексту, «спільний знаменник», до якого зводиться текстуальна, у тому числі й художня структура» [8, 8]. Так, у романі Майка Йогансена «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайца- рію», в якій вагоме місце займає ігровий чинник, іронія виявляє себе як форма художнього мислення. Тут найяскравіше втілено ознаки модерністичної художньої парадигми доби «романтики вітаїзму», свідченням чому став йогансенівський авторський текст, що дефінітивно закладав у своїй структурі ускладнення проекту універсального читача кардинально нової, семантично і структурно орієнтованої на інший, ніж до того, філософський тип моделі світу, в якій взаємовідбиваються поверховий і глибинний зрізи.

Сміх для Майка Йогансена - життєствер- джувальна сила, яка допомагає протистояти абсурдності, антигуманності й несправедливості світу. За висловом самого М. Йогансена, єдиною безпечною для письменника філософською позицією є «іронія та скепсис, бо вони принаймні нічого не висувають позитивного, а тільки заперечують» [4, 392].

Комічне в «Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію» найяскравіше виражається у грі, коли відбувається «коливання» здібності судити про явище і його ідеальний образ, що впливає на афект задоволення. Твір Майка Йогансена якнайповніше використовує риторичний потенціал іронії, що розщеплює структурні елементи тексту. Іронічне поєднання образів, символів, що належать різним стильовим парадигмам й естетичним традиціям, створює враження карнавальної розкутості й алогічності, коли обличчя і маску непросто розрізнити в калейдоскопі перетворень. Автор, обравши стратегію вільної гри з читачем, використовує іронію, яка, втілюючись засобами пародії, гротеску, колажу, творить амбівалентний текст з нестійкою, хаотичною будовою. «Сама структура "Подорожі ученого доктора Леонардо...” - це дотепне пародіювання багатосторінкових романів» [1, 141], - зауважує Н. Бернадська. В інтертекстуальному полі твору помітні впливи Сервантеса на поетику комічного Йогансена, традиції «стерніанської подорожі, гоголівські фантасмагорії», а також присутність дискурсу «Рабле, Гофмана, українського бурлеску» [1, 138].

Заявлений як «Книга пейзажу», «флоро-фаунний» роман, твір Майка Йогансена нагадує бароковий ляльковий театр. Принаймні, назва твору, його структура засвідчують наявні в тексті сильні культурний та хронологічний коди, що сягають корінням барокової доби. Проекція колишнього мистецького дійства у «Подорожі...» здійснюється на рівні емоційної образності: це виявляє себе в маріонетковості, об'єктності персонажів, їх національній забарвленості, а також у «двосвітності» буттєвої парадигми. Однак нерідко автор вдається до законів карнавальної свободи і тоді про високе, непроминальне говориться в бурлескному тоні, а принижене піднімається на рівень ідеалу. іронічний література йогансен

Вертепна модель світу як композиційний принцип саме й була покладена в основу «Подорожі.». Цілісність новітнього мистецького дійства забезпечує автор («Я, автор цієї повісти і отець Дона ХозеПерейра та його приятеля, рудого сетера Родольфо, так само як і багатьох інших персон, реальних й нереальних, що є в тій повісті, і багатьох речей у ній, показаних дуже наочно і докладно ...» [4, 399], - зауважує він) - один із провідних героїв твору, що повсякчас грається з читачем. Йогансен артикулює до принципу лялькового дійства, що полягає в автоматизації рухів, які імітують і тим самим пародіюють людські рухи. Те, що в житті зовсім не смішне, як-от смерть Данька Перерви від сокири куркуля Щовби чи, скажімо, невідповідність між заманливою мрією про «азіатський Ренесанс» та дійсністю, яка з цією мрією не збігалася, - стає смішним у вертепній моделі світу, «архітектурний» еталон якого письменник використав із сатиричною метою.

У йогансенівському художньому дискурсі виявляє себе «деміфологізація основних метанаративів епохи» [3, 136]. Автор відверто глузує з тогочасного вульгарно-соціологічного літературознавства, що обстоювало ілюстративно-прикладну методологію осмислення словесної творчості, ігнорувало художню інтуїцію, заперечувало мистецький хист, вважаючи висхідним критерієм творення літератури класове походження, партійність. «Один відомий критик, приміром, запевняв мене, що добрий стиль, блискуча фабульна конструкція, драматичне напруження твору, що давалися буржуазії довгою роботою, самі зваляться під перо пролетаріятові, як тільки пролетаріят, ознайомившись із політграмотою Коваленка, візьметься писати оповідання. Правда, цей критик мізерний, напівбожевільний істерик, але йому пощастило надрукувати вже багато знаків і за нього взялися добре лише останніми часами» [4, 396]. При цьому сміх Йогансена спрямований не стільки на окремі типажі, скільки на саму атмосферу, сам стиль епохи 20-х років ХХ століття - суспільні уявлення, думки, культуру як вона передавалась у різних дискурсах (філософських, естетичних, літературознавчих тощо) того часу, у всіх видах суспільного зв'язку. Автор згадує про людей, які, «... повернувшися з-за кордону, вміють розповісти тільки про те, яку німецьких готелях улаштовані ванни, який обід можна знайти в Парижі, як одягаються холуї в Лондоні і як кусаються клопи в готелях Іспанії. ... Вони повернулися на радянську батьківщину в європейських штанях, з кишенями, напханими гігієнічними резиновими препаратами» [4, 392-393]. Такі люди є смішними, адже в їх рецепції європейськість зводиться лише до зовнішніх форм життя. Але свої авторські міркування Йогансен не оголює, лише грається ними. На наш погляд, уже в заголовку роману - «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» - обігрується актуальна в культурному житті 20-х років тема європеїзму.

Географічна назва - Слобожанська Швейцарія - містить у собі іронічний підтекст. Адже це не лише реальний топонім; для української свідомості 20-х років було властиве переживання свого простору як частини цілого - усієї Європи. Отже, в авторському тексті Слобожанська Швейцарія - не так географічне поняття, як культурологічний і психологічний феномен, яка вирізняє основна дихотомія Схід / Захід. Тому й виводить автор дію за простір - то в далеку Еспанію, то в безмежжя українського степу, то на терени всієї України. Поза тим, авторський прийом переміщення відповідає й містеріально-інтерлюдійному характеру твору.

М. Йогансен, надаючи слово не персонажам, а лялькам, які відверто висловлюються про себе і світ, художньо втілює основоположну ідею руху, що зводилася до інтенсивних пошуків української перспективи, при цьому використовує символіку. В авторському тексті виявляє себе архетип світового дерева, який трансформується в образ-символ, що набирає конкретних ознак - це «груша, а не, приміром, берест чи ще якесь дерево» [4, 419].

Однак у Йогансена дерево постає не лише символом життя, плодючості і моделлю світотворення, але й також виявляє ту життєву форму, що сприймається у повсякденному українському досвіді і є джерелом життєвої енергії. Актуалізуючи символ дерева, Йогансен здійснює спробу тимчасово поєднати вічне із проминальним, ідеально-утопічне з реальним. Митець орієнтується, з одного боку, на біблійну традицію, згідно з якою дерево - центр досконалого Божественного космосу. З іншого боку, кожне людське буття є космічним деревом життя в мініатюрі. Леонардо Пацці з-під Болоньї, коли знайомить Альчесту з ландшафтом Слобожанської Швейцарії, звертає увагу супутниці на дерево: «Он там понад дубовим і ясеневим молодняком на горі стремить одиноке дерево» [4, 432]. Тут дерево не лише постає єднальною ланкою між минулим, теперішнім і майбутнім, а й має знижену інтерполяцію. Пояснення Леонардо щодо груші тут дуже показовий штрих, адже в рецепції українця саме це дерево викликає певні асоціації: «Вирубаючи ліси, українець залишає груші. Восени в одну з субот його сім'я піде в ліс, узявши з собою міхури. Його жінка й діти наберуть повні лантухи диких грушок, маленьких і прикрих на смак. Вони попечуть ці грушки в попелі і вечорами їстимуть їх, як ... шоколадні цукерки Моссельпрому. Ця груша є селянський Моссельпром» [4, 433].

У йогансенівському тексті весь світ сприймається у своїй веселій відносності й організований на основі сміху, який є амбівалентним: одночасно веселий і викривальний, заперечувальний і стверджувальний, такий, що ховає і відроджує. Він є одним із виявів життєспроможності України, здатності поглянути збоку на самого себе, посміятися з себе. У «Подорожі ...» світ постає у русі та постійному адекватному осмисленні.

Адресуючи роман «розумному читачеві і прекрасній читачці», письменник застосовує техніку подвійного, орієнтуючись як на елітарну меншість, здатну збагнути особливі значення, так і на масового читача, який спроможний застосувати лише загальнодоступні коди. Автор у тексті наголошує, що фігури героїв роману - «прості картонні ляльки», «рухомі декорації», але живим, справжнім лицедієм у неомістерії постає український ландшафт, зокрема степ, що відіграє важливу семантичну роль. Степ у тексті - «непевний, непередба- чуваний, безмежний, але у цьому степу буває під і верх. На око вони нічим не різняться, та старий степовик одразу помічає, що на версі більший буває обрій і не ті ростуть трави, що на поду. І трави в поду трішки зеленіші й пізніше сохнуть» [4, 394]. Єдиний перехід на шляху Дона ХозеПерейри - роз'єднання степу на під / верх, ставило перед мандрівником необхідність вибору: іти подом чи йти верхом. І Дон ХозеПерейра й Родольфо пішли подом, де й зустрілися з велетенськими людьми, «що ходили надоколо конічних копиць». Вони «накладали в гарби пшеницю, і Дон ХозеПерейра, не дуже твердий у політичній економії, узяв їх за пролетаріят» [4, 399]. Адже він теж у минулому - пролетар, який «возив вугілля на кораблі у Барселоні», і тому полюбив цих людей українського степу, та й «щир, щирей і щириця», які росли в українському степу.

Отже, використовуючи прийоми та засоби шаржу, гротеску, іронічного пародіювання у романі, Йогансен вказує на такі риси української етнопсихології, як східний ірраціоналізм, стихійність, емоційність, що особливо яскраво проявлялися у 1917-1920-х роках. Навіть зовнішність куркулів - стихійно-барокова - в авторському тексті репрезентує персоніфікацію Сходу. Естетична гра Майка Йогансена на тлі заполітизованого часу 20-х років століття була явищем модерним і непересічним. Його «Подорож ученого доктора Леонардо...» - нове слово в тогочасній українській прозі - і в змісті, і в формі. Іронія набуває сили філософського узагальнення, перетворюючись із засобу зображення дійсності на художню форму бачення та інтерпретації явищ життя.

Список використаних джерел