Колективна віршова збірка "Революційна поезія жовтня"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Колективна віршова збірка «Революційна поезія жовтня»: нове прочитання

Н. В. Науменко

...Когда-то в старину писатели писали Про нежных ангелов, про ведьм, про колдунов, Про Бога, про царя и про любовь, Потому что их цензура заставляла, И Грозный им каторгой грозил И часто высылал в Сибирь...Цей уривок із вірша безіменного автора, процитований у розвідці 0. Малинкина «Навчання молодих письменників» [7, 61], міг би стати засновком до розгляду масової поезії 1920-1930-х років із точки зору її формозміс- тового наповнення. Є. Добренко, автор однієї з найбільш ґрунтовних праць про літературу радянської доби, зараховував до «масової літератури» (беручи це поняття в лапки) твори дилетантів. Такими дилетантами, чиї вірші лишилися майже винятково у критичних ци- таціях, були представники абсолютно всіх професій - друкарі, металурги, перукарі, виробники паперу та інші. «Заклик ударників у літературу» породив специфічну хвилю масової поезії - притому не лише у Росії, а й в Україні. Мікулаш Неврлий виокремлював у тогочасному українському письменстві течію «пролетарських письменників», у ширшому значенні - всі літератори 1920-х років, а у вужчому - ті, хто «не погоджувався з естетикою минулого й свідомо підпорядковував свою творчість вимогам нової доби та партії» [8, 202-203].

Тому мета цієї роботи - на основі прочитання деяких творів збірки «Революційна поезія Жовтня» (1960) з позицій новітнього літературознавства встановити головні константи формування жанрово-стильової різноманітності тогочасного вірша, особливостей літературного навчання і становлення поетичної майстерності.

Антології тодішньої масової поезії можна сприймати як практичний вияв засвоєння азів віршування, викладених у численних порадниках і підручниках. Адже ще на початку ХХ століття книги, автори яких обіцяли навчити віршувати кожного охочого, публікувалися вельми рясно. Заголовки їх доволі промовисті, а нерідко й претензійні: «Як за п'ять уроків стати поетом»; «Як навчитися писати вірші. Упорядкував Ямб Хорейович. СПб, 1908»; «Шлях до слави. Як стати поетом? Л. Д. Кранц. Москва, 1915»; «Георгій Шенгелі. Як писати статті, вірші та оповідання. 5-те видання. Москва, 1928»; «Крайський О. Що треба знати пись- менникові-початківцю. Ленінград, 1930»... образність метричний вірш збірка

Та складалися ці інструкції, адресовані не завжди філологам, переважно з початкових відомостей про метрику і ритміку, типових римових пар (кров - любовь, чувство - искусство) і сюжетних ходів. У декотрих наявні такі метафоричні постулати: «Меркою стихотворной речи является метр. Не тот метр, который пришел на смену покойному аршину, а другой, имеющий пять разных названий размер» [6, 93]. «Тема пьесы - предназначение дома, - баня, амбар, казарма, изба; сюжет - остов дома, - матицы и стропила; фабула - дом в разрезе или его внутреннее устройство» [4, 41]. На справедливу критику з боку Є. Добренка здобулася, зокрема, спроба Ф. Іль- їнського проаналізувати за такими критеріями шекспірівського «Гамлета» [2, 386].

З усіх різножанрових «порадників молодим авторам» цінність становить адресована «робітничим кореспондентам» книга Г. Шен- гелі «Як писати статті, вірші та оповідання». У ній викладено правила, що їх потрібно знати початківцям журналістам, поетам і белетристам. Автор прямо говорить, що ці правила є лишень абеткою майстерності: «Засвоївши їх, письменник повинен іще дуже багато й наполегливо працювати, доки не виробить своїх прийомів побудови статті, вірша чи оповідання» [12, 6].

Навчити людину поезії не можна загалом, якщо мати на увазі не римовані вправи, а істинні витвори мистецтва. Той, хто сам віршує, глибше розуміє різницю між поезією та прозою, оскільки знає природу вірша зсередини. Тому чудовим ґрунтом для дослідження з позицій новітнього літературознавства дедалі частіше стає поезія так званого соцреалізму - попри те, що ще в часи виникнення і розквіту вона здобулася на силу-силенну пародій та шаржів, а сьогодні деякі хворі на «дитячу хворобу ревізіонізму» (за образним висловом Л. Талалая) навіть лірику Павла Тичини, Максима Рильського та інших класиків, творену з початку 1930-х років, воліють лишати поза розглядом як «імітат-поезію», хоча це зовсім не так. У нашому випадку це - антологія «Революційна поезія Жовтня». Репрезентовано в ній значну кількість поетів мало, а то й зовсім невідомих, чиї вірші з'являлися здебільшого на шпальтах районних і обласних газет З огляду на професію автора, до власне письменства були дотичними хіба робкори та сількори, решта ж були вихідцями з «низів» - робітниками, селянами, червоноармійцями.

Відповідно до принципів організації літературного навчання, притаманних зазначеним верствам населення, Берта Корсунська окреслює домінанту поезії над іншими родами в масовому письменстві: «Літературні вечори й секції, студії й майстерні художнього слова, гуртки і мережа народних університетів, агітпоїзди, літсуди, конкурси, премії, диспути, усні, рукописні та друковані видання - ця потужна хвиля загальноосвітнього і літературного руху піднімала на свій гребінь передусім поезію» [9, 7-8].

Отож, колектив, колектив і ще раз колектив! Тому в такій поезії формується відповідний образ ліричного оповідача і ліричного героя. За спостереженням Олени Романенко, на авансцену історії виходить не унікальна особистість, а тип «людини із маси» [10, 146], що, своєю чергою, вело до жорсткішого систематизування критеріїв та норм, а з другого боку - до збідніння формозмісту поезії. За колективом не видно людини. На це свого часу нарікав в «Етюдах» Гео Коляда: «Ось теми: банда, кохання, куркуль, буржуй, червоний, чорний, комуніст і тільки одіж, тавро та словесний блуд. А де ж людина? Її нема» [5, 236].

Як говорив О. Дорошкевич, «пролетарська» поезія «повинна стати могутнім чинником організації революційних сил, формування соціально-культурного світогляду серед тих класів, що ще недавно були позбавлені всякої можливості політичного і культурного розвитку» [8, 205]. Ця теза червоною ниткою проходить через переважну кількість теоретичних праць 1920-х років, присвячених поезії та окресленню її ролі в житті нового суспільства.

Доказом тому є різноманітні збірники на взірець «Поезії робітничих професій» (1924), де, наприклад, міститься така ліризо- вана розповідь токаря про свою працю:

Я с утра его (станок. - Н. Н.) сначала весь проверю, смажу,

Центора, каретки, суппорт и патрон налажу.

Заточу резец, как надо, приверну покрепче,

Сам пою, не унываю, чтоб жилося легче [1, 128].

В унісон цим рядкам звучить поезія робітника Т. Дацюка «Чари праці» (чом би й не «наша відповідь Чемберленові» на олесівські «Чари ночі»?): «Праця нам дарує чари,//сонця сяйвом осипає, // Гинуть чорнії примари, // Круку розпачі конає...». Водночас у творі українського автора, чия хореїчна домінанта відсилає до ранньої Лесі Українки (зокрема, «Давньої казки»), відлунюють ноти гоголівсь- кого містицизму, введені, вочевидь, задля переконливішого показу омріяної перемоги світла над темрявою:

Поховались чорні гноми: / Сонця ясного не зносять,

Плазма лазять до драконів, - / і лиш помочі в них просять.

Хотять сонця світ закрити, / Щоб воно нам не світило,

Нас в кайдани знов забити / і вернути те, що згнило (?)...

І нарешті - щаслива розв'язка, заклик до дії:

Але ми - шикуймось в лави,

Всі під прапор пролетарів!

То вони хай вік плазують,

А не спинять праці чарів!.. [9, 319].

Тому можна зробити попередній висновок, що українська масова поезія тієї доби являє собою новітнє зведення міфів і тим цікава для сучасного дослідника. На жаль, і в теоретиків, і у практиків революційного віршування за «мобілізаційним» началом часто губиться істинна природа поезії як «інтимного союзу людини з природою, таємницями якої народжено стільки художніх творів, [що] стає головною реальністю та пояснює різноманітні аспекти повсякдення» [11, 271]. Та водночас це не дає підстав «скидати» цю частину нашого письменства з «корабля Сучасності», а, навпаки, спонукає подивитися на неї по- новому.

Сам концепт «масова», сполучений із поняттями «революції» як доби стрімких перетворень у суспільстві та «поезії» як найбільш піднесеної форми втілення цих перетворень, зумовлює інтерес дослідника до особливостей образотворення, опанування жанрово- стильових і віршотворчих констант, шляхів літературного навчання окремого автора. Не можна оминути увагою також ономастичний шар - імена і псевдоніми репрезентованих у збірці поетів, назви окремих віршів та віршових циклів.

Так, перший цикл називається «Буря буде» (вірогідна алюзія до горьківського «Буревісника»), і в його заголовку створюється атмосфера майбутнього грандіозного перетворення в суспільстві. Це помітно в лейтмотивах - правда, сила, найми / воля, комітет / стан мирового, рух до світла, «геть, капітал» тощо; в іменах авторів, котрі здебільшого підписувалися псевдонімами, - Будяк,

І. З., Л. К., ***, Федот Гіркий, Нетерплячий. Другий цикл є закономірним продовженням першого - «Свято волі». Тут ідеться вже про здійснену революцію, чільними образами якої є Першотравень, робітники, червоний прапор, будівництво, Інтернаціонал.

Прикметна назва третього циклу - «Ми панські всі мрії розвієм». Сучасний читач може скрушно похитати головою: бідні пани, і так у них усе відібрали, а тепер навіть помріяти не дають... Хто ж «розвіює панські мрії»? Злидар, Тарас З-ський, Ланцет, Гречаний, Ж- ця, Пролетарій, Робітник, Червоний Шершень, Кука, Не-Тарас, Забродін (метранпаж), Тавро, Антон Бідний, А. Недобитий - ось далеко не повний перелік «прокурорів старого режиму» з цілковито промовистими псевдонімами. У віршах, зібраних під цим гаслом, відбито ейфорію від перемоги над споконвічними гнобителями селянства й робітництва - панами, попами та чиновниками, проте, хоч як дивно, особливу «любов» автори циклу виявляють до. отамана Симона Петлюри. Його «викрито- перевикрито» у творах абсолютно всіх доступних для розуміння початківця жанрів - від «лібрето кримської оперетки» одного «червоного стрільця» Шагайди до пародії «Кобзар» іншого поета-аноніма, що виступав під псевдонімом «Не-Тарас»: «Петлюра йшов до Києва / Та й сів спочивати...» [9, 200].

Четвертий цикл - «На чатах», лейтмотивом якого стала громадянська війна. Ставлення поетів до цієї події відбилося в розмаїтій мілітаристичній концептосфері - образах зброї (кріс, шабля, танки) та воїнів (стрільці, некрути, вартові тощо).

Мілітаристична термінологія загалом невіддільна від масової, зокрема «соцреа- лістичної», поезії. Як стверджує Ірина Захарчук, на початку 1920-х років «індустріальні перетворення інтерпретуються як війна за «новий світ», а якості воїна-бійця посилено культивуються як риси нової людини. Робітники й колгоспники не просто виконують певні виробничі завдання, а «ведуть війну» з природою, різного роду небезпеками, а також ворогами та диверсантами. Як від бійців Червоної армії, так і від бійців «трудового фронту» вимагалася «дисципліна й ентузіазм» у ставленні до виконання трудового завдання як до вирішального бою з ворогом» [3, 73].

Водночас мілітаристичні концепти виявилися живучими й у свідомості наших сучасників. З одного боку, у нинішніх реаліях України, зокрема АТО, така воєнна лексика не завжди є надлишковою. З другого ж, вона подеколи проникає в неспоріднені галузі, навіть у систему гуманітарних досліджень: частотними стали словосполучення «наративна стратегія», «читацька субстратегія», введені в обіг, вочевидь, із метою мобілізувати (знову-таки військовий термін) думку читача.

Щоб читач перепочив від «вічного бою», упорядник «Революційної поезії.» пропонує йому п'ятий цикл - «Вільна праця хай цвіте». Тут провідною стає тема «раніше і тепер», котра, внаслідок незліченних інтерпретацій уже в 20-ті роки, перетворилася на штамп і в творчості українських класиків другої половини ХХ століття сприймалася вже як анахронізм (див., наприклад, аналіз сонета М. Рильського «Коло дуба в Щорсах» у працях Л. Новиченка). Інтерпретатором цієї теми стає поет із псевдонімом Злидар. Його вірш «Раніш і тепер», котрий займає три сторінки, є діалогом між ліричним персонажем і селянином, цілком у дусі «Intermezzo» Коцюбинського, але, так би мовити, його продовженням - «через 20 років». Бо у ньому йдеться про таке: Було - орав на пана і «на різних посіпак», на «ченців і попів», а держава, натомість, поїла його горілкою, «щоб був дурний, неначе пень», попи «лякали чортом, пеклом»; стало - оре селянин «для війська злидарів», для робітників у шахтах, що «дадуть.. залізо, нафту» за борошно; для голодних сіл; для шкіл, де навчатимуть не лише дітей, а й дорослих.

І - завершальний акорд: «Я певен вірю, що вже скоро / Для всіх почнеться справжній день, // День праці вільної - розваги, // Достатків, радості й пісень» [9, 315-317].

Природно, що викриття «темного минулого» й оспівування «чудового сьогодення» завершується футурологічними візіями «світлого майбутнього» - сьомим циклом «Комуністи». Тут промовистим прикладом є перший вірш - «Тов. Леніну» І. Кащука (варто навести його повністю): Великий російський комуністе,

В який ти щасливий час родився,

І з далекого краю-землі до тебе приїжджає,

Хоче з тобою говорити,

Твої слова по всьому миру розголосити.

Буде твоя правда вічно жити,

Буде твоя зірка всьому світу світити [9, 369].

Цікаво, що Берта Корсунська в цитованих рядках, попервах подібних до першої дитячої проби пера, вирізняє «звертання до традицій урочистої оповідно-декламаційної народної поезії, до тих жанрових ознак, з якими в уяві народу пов'язуються розповіді про найсуттєвіші події в його житті» [9, 36].

Підбиваючи підсумки, можна зауважити, що українська масова поезія 1920-х років багато в чому є образом «лірики початківців». Про це свідчать такі формозмістові ознаки, як хореїчна метрична домінанта, поодиноке звертання до трискладових розмірів, доволі однотипний набір зображально-виражальних засобів, зародкове розуміння поетичних жанрів, а також - частотна формальна прикмета стилю початківців - надто довгі вірші (по 2-3 сторінки й більше). Ця остання прикмета ріднить масову поезію 1920-х років із добою бароко, для якої характерними були фіксація сильного враження в перших рядках і розвиток теми - в наступних.

І, звичайно ж, славнозвісне «навчання у класиків». Якщо для російської масової літератури еталонами були твори здебільшого писемні (лірика та ліро-епіка Пушкіна, Лермонтова, Некрасова), то українська масова поезія дедалі більше черпає з фольклору - і теми, і жанри, і сюжетні ходи. Спроби епічного виразу подій жовтневого перевороту, громадянської війни та після них призвели до якісного оновлення жанру думи. Поширеним було перелицювання народних пісень на новий штиб. З українських класиків прикладами для наслідування стали, без сумніву, Тарас Шевченко, Леся Українка і Степан Рудансь- кий. «Коломийковий вірш» і «співомовка» виявилися найдоцільнішими жанровими формами для викриття негативних явищ суспільного життя: «Припиняйте, люди, людям / Ліси вирубляти, // Припиняйте на ваші груди / Корчі зоставляти. // Той над лісом знущається, /хто не розуміє, // Яку користь він приносить, / окрім, що нас гріє. // З нього ми будуєм хати / і вільгість беремо // Для своїх степів широких, / на яких оремо...» [9, 356].

Вірогідно, більшість поетів, чиї твори вміщено в «Революційній поезії Жовтня», надалі знайшли нову царину діяльності, та водночас усі вони створили новітній тип, можна навіть сказати - архетип «масового» письменника, автора так званої «літератури читачів» (Є. Добренко), творця «чистого мистецтва» соцреалізму. І ті початкові знання з віршування, що їх практичним виявом і стала «Революційна поезія...» й подібні книги, могли б надалі й не знадобитися цим діячам, але саме такі вірші допомагають сучасному дослідникові осягнути порухи душі людини, котра волею долі стала свідком великих суспільних потрясінь - як і сьогоднішні українці.

Список використаних джерел

1. Волин Б. Поэзия рабочих профессий / Бор Волин // На посту. -- 1923. -- № 2--3. -- С. І20-- 130.

2. Добренко Е. А. Формовка советского писателя. Социальные и эстетические истоки советской литературной культуры / Евгений Добренко. -- СПб. : Гуманит. агентство «Акад. проект», 1999. -- 557 с.

3. Захарчук І. В. Війна і слово: мілітарна парадигма літератури соціалістичного реалізму / Ірина Захарчук. -- Луцьк : Твердиня, 2008. -- 408 с.

4. Ильинский Ф. Построение пьесы : (Беседы по драматургии) / Федор Ильинский. -- М. : Изд-во ВОКП, 1928. -- 110 с.

5. Коляда Г. Етюди / Гео Коляда // Нова генерація. -- 1928. -- № 10. -- С. 236--237.

6. Крайский А. Что надо знать начинающему писателю : (выбор и сочетание слов, построение стихов и рассказов) / Алексей Крайский. -- 4-е изд. -- Л. : Красная газета, 1930. -- 253 с.

7. Малинкин А. Учеба молодых писателей / А. Малинкин // Рост. -- 1934. -- № 9. -- С. 51--70.

Размещено на Allbest.ru