Масовій літературі - "масову філософію"

Размещено на http://www.allbest.ru/

МАСОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ - «МАСОВУ ФІЛОСОФІЮ» (АНТРОПОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

Т.П. ШЕСТОПАЛОВА

На всьому шляху існування література обертається навколо людини й повсякчас відновлює «свідомість нашого буття» [15, 26]. Із філософією вона перебуває, за висловом Л. Архипової, «в жахливій близькості» [1, 13]: «література постає тим полем, де вже є, вже здійснено все те, до чого філософія тільки прагне». З другого боку, М. Мамардашвілі виділив глибоко людяну здатність філософії витворювати поле ідеальних людських станів («чиста віра», «безкорислива любов»), піднестися до яких у реальній життєвій ситуації без філософії людині ніяк [14, 55]. Цей же мислитель прокреслив шлях, яким модерна література ХХ ст. провадить людину з темряви її життя, із темряви вражень, звичаїв, наявного ладу, власного «Я» на світло її унікального особистого досвіду. Філософ заохочує - на «милицях мистецтва», «його артефактичних органах» - піти, щоб зрозуміти, «чи здатна людина розкрутити до кінця те, що з нею насправді сталося, що вона насправді відчуває і що за історія виростає з її призначення» [8, 98].

Приступаючи до читання літературного тексту, я сподіваюся на його когерентність моєму досвіду, дорівнюю акт читання до життєвого акту чи до зустрічі з істиною, яка не передіснує, а народжується тут і зараз разом зі мною. В. Моренець схарактеризував цю ситуацію такими словами: мистецтво цікаве «світоглядними горизонтами кожного часу, де з пітьми неіснування виринають нові риси людини, яка живе» [9, 7]. Інакше: література потребує філософії, щоб реалізувати свою антропологічну сутність.

У ситуації постмодерну виникає масова культура як «неповноцінний, кічевий двійник постмодерністської» (І. Скоропанова). Філософський компонент цієї останньої дедалі більш тяжіє до повсякдення. Якщо модернізм надавав акту читання буттєвого значення, бачив у ньому шанс долучитися до істини, то в постмодернізмі читання порівнюється з практикою творення і тотальності певного настрою. Якщо раніше в почуттях і настроях у літературі конституювала себе особистість, то тепер «суб'єктів нема, є тільки настрої, які перетинаються» [12, 18].

Практика масової літератури метонімічно відбиває зміни в стосунках між літературою й філософією. Там, де через втрату філософією «попередньої безсумнівної достовірності (аподидактичності)» [15, 26] інтелектуали міркують про переформатування її ролі в гуманітарному знанні, масова література легко робить її об'єктом іронічного зниження й профанації.

Елементарний персонологічний компен- діум філософії сприймається як загроза для психічного здоров'я й комфортного настрою, він провокує сучасну брендову хворобу - депресію, як це є в «комедійній драмі» (чи то «романі», чи то «автоіронічній жіночій повісті») Л. Денисенко «24:33:42». Ліка - приятелька Шу, - разом з якою вони «чистять нерви» в «лікувальному закладі», беззаперечно переконана: «Для того, щоб бути здоровим і не доводити себе до такого стану, коли власні нігті перетворюються на неземні ласощі, ніколи не читайте філософських трактатів. Треба читати масову літературу. Ні в кого не поїхав дах від мелодраматичних новел та іронічних детективів, чи не так? А от ті, хто насолоджується викладами Канта, Руссо, Сартра, кінчають кепсько. Перевірено на собі» [5, 111]. Так, із філософії виокремлюється її «масова» частка, яка метонімічно присутня в свідомості пересічної людини й становить симулякр фундаментального знання. Людина існує в оточенні симулякрів, що створюють ілюзію повної обізнаності в різних практичних, креативних, інтелектуальних сферах. Філософія з її колишньою претензією на надзнання, вочевидь, виступає в ролі одного з найпоширеніших.

І це могло б, вочевидь, бути предметом глибшої критичної рефлексії, якби фактура масліту як така іронічно не переспрямовувала будь-які подібні спроби на особу самого критика, ставлячи під сумнів його професійну притомність і адекватність. Навряд чи потребує предметного коментарю фраза: «Люська жила з комендантом п'ятого корпусу. Він був філософом із загостреним почутям власної гідності, коли напивався, завжди всіх перепитував, у чому сенс життя, вкладався на землю та волав: «Я - людина!». І краще було йому щось відповідати. Простими словами...» [5, 108].

Тобто: якщо модерністський естетизм через філософію стверджує своє негативне ставлення до масовості, то постмодерністський, презентований масовою літературою, переадресовує цей негатив «елітарній» претензії філософії, яка перетворилася на «тавтологію самоствердження» людини масового суспільства. Б. Дубін називає це антропологічним принципом масової культури, яка «включає тебе таким... яким сам хочеш себе бачити» [3, 434].

«Історії / біографії», зібрані в «Месопотамії» С. Жадана, експлуатують концепт філософії так само на «низькому», властивому постмодерністській традиції рівні: приміром, п'яний Костик виголошує прописні, хоч і незаперечні істини про «добре серце», «внутрішнє світло», «порятунок душі», перш ніж звично «полізти в бійку» [6, 35].

Поза цим, у текстах простежується конвергенція філософії й літератури, коли, за висловом С. Пролеєва, вони сходяться на символічній грі, яку оприявнює риторика. Риторика як широка культурна й символічна практика, фактично, посідає місце зниклої в постмодернізмі трансцендентальної суб'єктивності й симулює останню [11, 12].

Саме тому властива історії «Матвій» алюзія прустівського «втраченого часу», «зупиненого часу», «піщаних дюн», «що перетікають життям», не сприймається як сенсот- ворчий інтертекст. Радше це риторичний прийом. Він уводить зібрані тексти в мережу катарсичних поривань у дусі феноменологічних очікувань згадуваного вже М. Мамардаш- вілі, але не задовольняє їх і не забезпечує рівноправного діалогу модернізму, зосередженого на «глибинах» і «висотах» людини, з постмодерністським текстом, який і «глибини», й «висоти», і саму людину перетравлює на однорідний продукт.

Прикметою новелістично-прозової «Месопотамії» є риторичні «одкровення», які притягають до загальновідомих «осяянь» (за На- боковим, «озарений») прустівського «втраченого часу». (Цікаво, що В. Неборак у передмові до «Месопотамії» риторичні компоненти історій / біографій називає «розкішними порівняннями». Це перегукується з тим, що Набоков відзначає як «багатство» й «багатошаровість» порівнянь в «осяяннях» Марселя [10, 280]). Українська «Месопотамія» в цих пи- сьменникових «одкровеннях» має для мене як читача певну художню притягальність (наприклад: «Більшість життєвих негараздів та душевних сумнівів походять від нашого небажання щоденно поділяти наші вчинки на добрі й погані. Ми маємо нашу любов, проте не завжди нею користаємось. Ми маємо страх і покладаємось на нього більше, аніж потрібно...» [6, 134]). Поза ними персонажі, які розпізнаються не останньою чергою за властивими їм поведінковими й морально-етичними девіаціями, не виходять за межі вулиці, сусіднього дому, автосервісу чи лазні, де письменник знайшов їх. Їхні історії-біографії - приземлено- фізичні, «одкровення» відтінюють їх вичерпа- ність, демонструють розрив між максимами - щоденного життя й гуманітарної місії людини. модерністський естетизм містифікація роман

«Історії / біографії» - справа минулого, архіву, натомість, філософсько-антропологічна перспектива покладена на «риторичну лірику» проникнення в «тепер-і-завжди». І в цьому, поза притягальністю для мене як читача, існує й проблема: людина залишається далеко позаду потенційної значущості й символічної сенсовості рухливого й активного світу - і письменник-постмодерніст не має що запропонувати читачеві, аби заповнити чи скоротити відстань між ними. (Хоча для Жадана це, вочевидь, ностальгія за міцним «стоянням в житті», цим настроєм і просякнуті «історії / біографії» «Месопотамії»). Така риторизація становить проблемну зону і для літератури, і для філософії, і для цілого людського світу.

Ірен Роздобудько в романі «Амулет Паскаля» вдалася, за її власним визначенням, до «філософської містифікації». Текст твориться навколо концепту присутності в світі як опції самооприявнення, незалежного представлення себе світові й собі світу.

«Активність реальності», трансформатив- ність - це передумова появи Голки в будинку мсьє Паскаля: «Коли я думаю про те, як опинилася тут - у цій країні, у цьому домі, біля цього лісу, - саме тоді й спадає на думку те, про що я вже говорила: ліфт відкрився, хід планет порушився, найменша матрьошка впала, розбилася, з неї вилетіла гуска, з гуски випало яйце, з яйця - голка. Голка впала у стіг сіна. Усе просто. Голка - це я...» [13].

В «Амулеті Паскаля» пульсує «нова культурна чуттєвість», суголосна епістемологічній перспективі Г. Ґумбрехта, окресленій у його роботі [4], що розглядає зрушення від герменевтики до постгерменевтики, та літературній антропології В. Ізера. Текст випробовує й репрезентує «людські можливості творення» у літературі як спеціфічній буттєвій діяльності людини. Голка «явлена» в місті (а точніше, в тексті) крізь архетипальну предметність чарівної казки та через її власний голос оповідача, учасника й свідка подій. Ефект її присутності в домі мсьє Паскаля й місті набуває повноти в стосунку з багатьма фантастичними, тривіальними, спекулятивними речами.

Насамперед, це предмети й речі, яких вона вимагає на знак протесту проти занедбання мсьє Паскалем її присутності в його домі (у її «контракті» саркастично сусідять «сто пар білих панчіх з ангоркової вовни» і... «два собачих хріни»). Це предмети, які вона зустрічає (т. зв. скульптура мсьє Паскаля в дитинстві), які самі висуваються / наближаються до неї (зелений блокнот, «сріблясті звірі» в нічному повітрі, серед них білий кінь, що тицьнувся мордою їй у щоку), які призначені їй особисто (амулет). Вони розширюють присутність Голки в новому місті до стану «можливо все». Імовірні сенси інкарновані у взаємодію речей між собою, у вплив речей на Голку, через це цілком об'єктивованими бути не можуть. Вони виявляються як імовірність, щоразу несподівану можливість «про-явити», оприсутнити себе через подію (вчинок) і фантазію. У романі долається вимушеність, яку, зазвичай, уособлює час. Місто, в яке приїхала Голка, перебуває поза часом, а його простір має ознаки розірваної континуальності, коли присутніть стверджує себе наново в кожній частці і стверджує своє право нести досвід й витворювати сенси: «Щоб зрозуміти світ, достатньо одного Маркеса... Навіть достатньо одного роману «Сто років самотності». Тобто відчути частину краще, ніж усе життя полювати за цілісністю, котра, до речі, відсутня...» [13].

Концептуалізацію присутності в тексті здійснюють епіфанії в ґумбрехтівському розумінні. Вони наголошують євхаристичність феномену тілесної присутності [4]: «Але коли ти ось так стоїш на верхівці гори, покритої снігом, у повній тиші (котра зовсім не схожа на тишу, бо навіть тишу можна почути!), серед нерухомих дерев, під білим небом, на котрому ані хмарини, - ця фраза виникає в тобі сама по собі: «Господи, якщо Ти є...». А що далі?

Я хитнула головою. Я придумала іншу: подумки прибрала слово «якщо». Вийшло значно краще. Безіменна гора, небо й дерева навколо набули сенсу. І більше нічого не треба казати. Як просто!» [13].

На думку І. Бондаревської, «рецепція доторкання і пов'язана з нею насолода ще не замкнені у певності наданого смислу, не спрямовані у простір комунікації. Звільнення від необхідності смислу та свобода від належного в уподобанні плекають можливе» [2, 20].

В «Амулеті Паскаля» присутність людини в бутті нерозривно пов'язана з її самотворчіс- тю, в якій долається «ніщо» і відкриваються обернені на неї, людину, шанси, можливості (потенції] буття... словом, його виклики, які людина приймає.

Отже, художній зразок № 1 демонструє властиве постмодернізму змішування філософії й літератури, намагання довести їх ідентичність шляхом безсистемного змішування обох дискурсів. Як зазначила О. Йосипенко з посиланням на Жака Бувреса, постмодерніст- ське ігнорування відмінності між літературою й філософією обертається додатковим метанаративом на кшталт «don't care!», таким само ірреалістичним і маловірогідним, як і всі попередні [7, 8].

У зразку № 2 задані в символіко-антропологічних проекціях філософеми вказують на вичерпаність людини як етико- гуманітарного дискурсу. У тексті, прикметному риторичними «одкровеннями», філософія і література втрачають свою попередню ідентичність, розчиняючись у риторичних пасажах і розмиваючи межі символічної та культурної практики автора.

Зрештою (зразок № 3), в масовій літературі є тенденція до переборення іронічних і риторичних ігор, поширених у постмоденіст- ській літературі, шляхом наголошення сакраментальної тілесної «явленості» / присутності людини. На цьому шляху може відновитися художній наголос на повноті й цінності нашого існування через усвідомлення реальних загроз для нас і нашого світу. Катастрофи, конфлікти, війни, відчуття спустошеності зумовлені не в останню чергу перевиробництвом значень і маніпулюванням свободою сенсотво- рення, не обтяженим увідомленням реальних колізій сучасного людського існування.

Питання про філософську опцію масової української літератури, звісно, не вичерпується трьома згаданими текстами. Вибір цих трьох текстів із початку був зумовлений зри- містю корелювання їх із концептом філософії. Свою роль відіграла й теза проф. С. Філонен- ко, що «у випадку популярного письменства перечитування всіх абсолютно без винятку текстів певного жанру є непотрібним, оскільки їх поетика стереотипна, повторювана» [16, 9]. Водночас ця тема має не стільки кількісну перспективу, скільки навертає на роздуми, як зміна картезіанської моделі культури (культури смислу) на постгерменевтичну модель (культура присутності) змінює саме читання й підхід до масової літератури. Як зазначила І. Бондаревська, «річ не в тому, що твір можна інтерпретувати по-різному. Існує потреба в інакшому способі міркування про літературу - її статус та режим функціонування. Хто читає? Коли читає? За яких обставин? (Я б додала від себе: Що і для чого читає? - Т. Ш.). Ці питання знижують філософське міркування майже до емпіреї, але їх неможливо уникнути сьогодні» [2, 20]. Масова література захоплює все більше й більше коло читачів. Це й змушує фахівців уважніше приглядатися до її внутрішніх сутностей.

Список використаних джерел

1. Архипова Л. «Жахаюча близькість» філософії і літератури : Круглий стіл редакції часопису «Філософська думка» / Людмила Архипова // Філософська думка. -- 2011. -- № 1.

2. Бондаревська І. Від належного до можливого : Круглий стіл редакції часопису «Філософська думка» / Ірина Бондаревська // Філософська думка. -- 2011. -- № 1.

3. Галета О. Від антології до онтології: антології як спосіб репрезентації української літератури кінця ХІХ - початку ХХІ століття : моногр. / Олена Галета. -- К. : Смолоскип, 2015. -- 640 с.

4. Гумбрехт Х. У. Производство присутствия. Чего не может передать значение [Електронний ресурс] / Ханс Ульрих Гумбрехт. -- Режим доступу : http://www.twirpx. сот/П1е/382310/.

5. Денисенко Л. Калейдоскоп часу / Лариса Денисенко ; передм. Т. Щербаченко. -- Харків : Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2013. -- 320 с.

6. Жадан С. Месопотамія : збірка оповідань і віршів / Сергій Жадан ; передм. В. Неборака. -- Харків : Книжковий Клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2014. -- 368 с.

7. Йосипенко О. Філософія та література сьогодні: проблема взаємодії чи взаємодія як проблема? : Круглий стіл редакції часопису «Філософська думка» / Оксана Йосипенко // Філософська думка. -- 2011. -- № 1.

8. Литература и литературно-художественная критика в контексте философии и обществознания : круглый стол «Вопросов философии» // Вопросы философии. -- 1984. -- № 2. -- С. 98--102.

9. Моренець В. Відчути час / Володимир Моренець // Людина в часі : (філос. аспекти укр. л-ри ХХ- ХХІ ст.) / НаУКМА ; упоряд. : В. Моренець, М. Ткачук. -- К. : Унів. вид-во «Пульсари», 2010. -- С. 5--8.

10. Набоков В. Лекции по зарубежной литературе / Владимир Набоков / пер.с англ. ; предисл. к рус. изд. Битова А. Г. -- М. : Изд-во Независимая Газета, 1998. -- С. 275--324.

11. Пролеєв С. Риторизація філософії і літератури як тенденція нашого часу : Круглий стіл редакції часопису «Філософська думка» / С. Пролеєв // Філософська думка. -- 2011. -- № 1.

12. Пролеєв С. Філософія та література за доби пост- метафізичного мислення : Круглий стіл редакції часопису «Філософська думка» / С. Пролеєв // Філософська думка. -- 2011. -- № 1.

13. Феноменология и ее роль в современной философии : Материалы круглого стола // Вопросы философии. -- 1988. -- № 12. -- С. 43--84.

14. Фізер І. Філософія літератури / Іван Фізер ; за наук. ред. В. Моренця. -- К. : НаУКМА ; Аграр Медіа Груп, 2012. -- 217 с.

Анотація

МАСОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ - «МАСОВУ ФІЛОСОФІЮ» (АНТРОПОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ)

У статті порушено питання про адаптацію філософії українською масовою літературою. На прикладі твору Л. Денисенко розглянуто властиве постмодернізму змішування філософії й літератури, намагання довести їх ідентичність шляхом безсистемного поєднання обох дискурсів. У «Месопотамії» С. Жадана філософія і література втрачають попередню ідентичність, розчиняючись у просторі риторики. В «Амулеті Паскаля» іронічні й риторичні ігри, властиві постмоденіст- ській літературі, переборюються шляхом наголошення сакраментальної тілесної «явленості» / присутності людини.