П’єси І. Карпенка-Карого в репертуарі театру М. Садовського

Размещено на http: //www. allbest. ru/

П'єси І. Карпенка-Карого в репертуарі театру М. Садовського

Аліна Марченко

Анотація

У статті розглянуто історію сценічних втілень драматургії І. К. Карпенка-Карого на сцені першого стаціонарного театру М. К. Садовського.

Ключові слова: драматургія І. Карпенка-Карого, репертуар першого стаціонарного театру М. Садовського.

Аннотация

В статье рассмотрена история сценических воплощений драматургии И. К. Карпенка-Карого на сцене первого стационарного театра М. К. Садовского.

Ключевые слова: драматургия И. Карпенка-Карого, репертуар первого стационарного театра Н. Садовского.

Annotation

In the article the story drama stage incarnations I. Karpenko-Karyi at the scene of the first permanent theater N. Sadovskyi.

Keywords: drama I. Karpenko-Karyi, the first permanent theater repertoire N. Sadovskyi.

Видатний учений-театрознавець Ростислав Пилипчук у передмові до видання творів Івана Карпенка-Карого зазначав: «Творчість І. Карпенка-Карого -- вершина української драматургії 80-90-х років XIX -- перших років XX ст. Драматург продемонстрував глибинність аналізу соціальних конфліктів, справжню, а не показну народність, яка полягала не в простих запозиченнях з фольклору й етнографії, а в збагаченні його творів народною мудрістю. Мова його героїв, хоч і позначена поспіль особливостями південноукраїнських говорів, яскраво індивідуалізована, насичена фразеологізмами, приказками і прислів'ями, специфічними термінами, підслуханими в сільській глибинці і в чиновницько-бюрократичному середовищі, у різних суспільних верствах Народна пісня в п'єсах І. Карпенка-Карого не відіграє ілюстративної ролі, як це часто трапляється в творах драматургів, що культивували так званий етнографічний реалізм, а завжди виконує конкретну функцію у творенні характеру чи руханні дії твору. Всі п'єси І. Карпенка-Карого позначені динамічністю дії, яскравою сценічністю, що забезпечувало їм успіх у глядача. Майстер діалогу, І. Карпенко-Карий не гребував таким традиційним засобом, як монолог, особливо внутрішній, який, однак, ніколи не порушував загальної динаміки твору. У кращих п'єсах І. Карпенка-Карого завжди спостерігається єдність змісту і форми. Психологізм його героїв розкривається в конкретних подіях, у думках і вчинках, що ріднить його з творами західноєвропейської психологічної драми.

Як ніхто з українських драматургів другої половини XIX ст., І. Карпенко-Карий розгорнув широку картину життя українського народу, показавши класову диференціацію в його середовищі, опоетизувавши красу духовного світу простих людей і сатирично висміявши звиродніння панівних верхів.

Розвиваючи дві паралельні тенденції в українському театрі -- романтичну і реалістичну, які органічно взаємодоповнювались, І. Карпенко-Карий створив свій театр, який, спираючись на традиції, що йшли від І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка і Т. Шевченка, сягнув вершин критичного реалізму, цілком відповідаючи духові часу, естетичним потребам тогочасного глядача і глядача наступної епохи».1

І. Карпенко-Карий збагатив українську драматичну літературу яскравими творами різноманітних жанрів, серед яких і історичні, й соціально-побутові, і соціально-психологічні драми. Він написав вісімнадцять оригінальних п'єс.

«В основі майже кожного його твору лежить дійсний факт або подія в суть яких драматург умів глибоко вникнути, умів знайти їх зв'язки з явищами і процесами суспільного життя.

Коли уважно простежити за діями, характером і мовою героїв Карпенка-Карого, то майже всі вони мають прототипів серед людей, яких знав драматург особисто або з розповідей близьких йому людей».

«Майстерність драматурга виявилась не тільки в тому, що він примушує своїх героїв говорити лише ті необхідні слова, які природно звучать в їх устах і які властиві їх характерам, думкам і становищу, але й у тому, що він багато чого «не договорює», залишаючи, таким чином, простір для уяви глядача і можливість самому глядачеві “договорити”, домислити розмову на сцені. Отже, глядач стає ніби співучасником творчості письменника й акторів; ілюзія ще більш посилюється, дія на сцені стає самим життям».

Це сприяло великій популярності вистав за п'єсами Карпенка-Карого.

Зазвичай же, коли йдеться про початковий репертуар першого стаціонарного театру Миколи Садовського, дослідники зазначають, що основою репертуару М. Садовський вважав власний національний репертуар -- оригінальну українську драму. За кількістю вона займала в репертуарі театру близько двох третин. Чільне місце належить українській драматургічній класиці, друге -- тогочасній українській драмі.

Чи, скажімо, науковці зазначають, що Микола Садовський зберігав у репертуарі кращі свої постановки української класики, саме ці вистави становили золотий фонд театру. Вони йшли роками, виставлялись у театрі раз-два на місяць.

У книжці «П'ять великих акторів української сцени» Валер'ян Ревуцький писав, що в репертуарі театру було залишено найкращі п'єси М. Кропивницького, М. Старицького та І. Тобілевича. В цих п'єсах наголошувалося на правдивому зображенні життя. Спрямування у бік зображення правильних психологічних образів, зменшення кількості пісень і танців (етнографічного моменту) та органічного вплетення їх до дії п'єси.

А якщо детально розглянути, які саме п'єси становили «золотий фонд» театру на початку його існування, то побачимо шістнадцять п'єс І. Карпенка-Карого, із, як раніше зазначалося, вісімнадцяти написаних ним.

Уже в перші дні створення «Трупи українських артистів під орудою Миколи Садовського», -- саме з такою назвою театр розпочав своє творче життя в Полтаві, серед інших було показано вистави: «Мартин Боруля», «Суєта», «Бурлака», «Безталанна».

А якщо розглядати посезонно репертуар стаціонарного театру в Києві, то вимальовується така картина:

Перший сезон у Києві 15 вересня 1907 р. відкрили виставою «Суєта» І. К. Карпенка-Карого;

10 листопада 1907 року в театрі була показана вистава «Наймичка» за участю М. Заньковецької та М. Садовського в пам'ять видатного драматурга;

У цьому сезоні репертуарі з'являється вистава «Сава Чалий» -- режисер та виконавець ролі Сави Чалого Микола Садовський.

У сезон 1910/11 рр. з'являється вистава, яка давно не йшла на сцені, -- «Підпанки» («Прислужники»).

На гастролях у Петербурзі (28 лютого -- 1 квітня 1911 р.) в театрі «Пасаж» серед інших вистав були показані: «Суєта», «Хазяїн», «Ґандзя».

У наступному сезоні (1911/12 рр.) відновлено постановку «Чумаки».

У сезон 1914/15 рр. М. Садовський запрошує до трупи галицьких акторів -- Леся Курбаса, Софію Стадникову. У перші місяці роботи замість вибулих акторів їх увели в старі постановки. Так Лесь Курбас у виставі «Безталанна» виконував роль Гната, а Софія Стадникова в «Наймичці» грала Харитину, у «Саві Чалому» -- Зосю. Також у цьому сезоні відновили виставу «Житейське море».

29 лютого 1916 року в бенефіс М. Садовського була показана вистава «Бондарівна», де він сам грав роль Тараса.

Досить символічно, що останній сезон у приміщенні Троїцького народного дому 7 травня 1917 р. театр Миколи Садовського закінчив виставою, якою і розпочинав далекого 1907 року, -- «Суєта».

Та чи були всі перелічені вистави за п'єсами І. Карпенка-Карого сталими, архаїчними? Відповідь -- ні! Так, це вже був перевірений роками репертуар на глядача. Ці вистави, звичайно, мали успіх і касовий збір, що теж було не останнім для театру того буремного часу.

Але в нових умовах, з появою стаціонарного театру, з'явилася можливість ретельніше ставитись до художнього та музичного оформлення вистав. Участь і допомога видатних митців музичного та декораційного мистецтва підносила їх художній рівень. Тобто треба зазначити, що змінився підхід до постановки вистав і драматургічний твір оживав по-новому.

Наприклад, художнє оформлення вистави «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого зробив художник Іван Бурячок. На думку В. Василька, ця постановка була однією з найвидатніших робіт М. Садовського. Режисер тлумачив «Саву Чалого» як соціальну трагедію. Великого значення надавав він народним персонажам. Не лише провідні ролі селян, а навіть другорядні були доручені кваліфікованим акторам. У народних сценах, крім досвідчених у цих справах хористів, брали участь вільні актори. Більш того, на цю виставу спеціально запрошувалося двадцять статистів, якими на сцені керували актори.

Театр корифеїв добре знав, що таке ансамбль, це було їх найбільше творче досягнення, а М. Садовський чудово володів цим прийомом. У своїх постановках він прагнув до ансамблевості, тобто єдності, узгодженості акторської гри, історичної правдивості декорацій, ретельної продуманості світлових і звукових ефектів. Особливо жвавими і різноманітними виходили у нього масові сцени.

А Валер'ян Ревуцький про Садовського як режисера писав: «спершу треба зазначити, що багато акторів знайшли в ньому доброго вчителя. Свої вистави він будував на акторові. Після розподілу ролей та характеристики їх акторові давалася повна воля творити образ на кону. Увесь процес готування п'єси відбувався тільки на кону, шляхом показування під час проб. Інтонації й рухів М. Садовський не нав'язував акторам. Лише, коли щось не вдавалося акторові чи акторці, тоді М. Садовський схоплювався й показував, як саме ту чи іншу фразу треба виголошувати. Тоді перед акторами відбувалося чудо: мертві слова (до того, як це показав М. Садовський) оживали й набували змісту, якого вони й не уявляли. Ця властивість винятково здібного інтерпретатора розкрити текст змушувала навіть провідних акторів звертатися до М. Садовського, коли всі відчували, що якась фраза їм не вдається. Але як режисер М. Садовський плану п'єси не мав, і на його праці позначався талант актора “нутра”. Деякі сцени він, запалившись, обробляв особливо глибоко, а поруч лишав сцени необроблені, на волю актора. Тому, що М. Садовський не мав раніше продуманого плану т. зв. мізансцен, вони теж утворювалися й розроблялися виключно під час проб» 2 3 4 5.

Крім того, хотілося б зазначити, що в акторському арсеналі М. Садовського була велика кількість ролей у виставах за творами І. Карпенка-Карого: Мартин Боруля («Мартин Боруля»), Іван Барильченко («Суєта»), Цокуль («Наймичка»), Опанас («Бурлака»), Гетьман Ханенко («Ґандзя»), Терентій Пузир («Хазяїн»), Тарас («Бондарівна»).

Та найулюбленішою була роль Сави Чалого за однойменним твором І. Карпенка-Карого. театр драматургія карпенко репертуар

«Особливо яскраво М. Садовський грав в історичних п'єсах українського репертуару. І тому недаремно багато критиків зазначали, що “його гетьмани та воєводи були шедеврами, про які можна було писати цілі розвідки”. В цих рамах Садовський умів потрясати глядачів величчю, чітко дотримуючись піднятого патетичного слова. Можна сказати певно, що такі історично-романтичні драми, як “Богдан Хмельницький” М. Старицького чи “Сава Чалий” -- І. Тобілевича знайшли в особі Садовського величавого актора-романтика на провідні ролі».

Микола Садовський дуже тонко відчував і глибоко розумів драматургію Івана Карпенка-Карого, і своїм талановитим акторським виконанням сприяв популяризації його п'єс.

І, можливо, збереження в репертуарі української класики -- то був мудрий механізм самозбереження найкращих традицій театру корифеїв.

Отже, простеживши репертуар першого стаціонарного театру, можна зробити висновок, що М. Садовський повною мірою представляв драматурга І. Карпенка-Карого на своїй сцені. І то не випадковість, адже навіть у нових історичних умовах п'єси Карпенка-Карого продовжують жити, а гострі соціальні питання, підняті драматургом в тих реаліях, залишаються актуальними й сьогодні.

Размещено на Аllbеst.ru