Осмислення проблеми ідентичності в німецькомовній літературі Швейцарії кінця ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Осмислення проблеми ідентичності в німецькомовній літературі Швейцарії кінця ХХ ст.

В останні десятиріччя сучасний світ, окрім процесів глобалізації та інтеграції, характеризується зміною культурно-історичної парадигми з її світоглядною актуалізацією проблеми ідентичності. Мобільність і динамічний стиль стають домінантними якостями сьогочасного життя. Колізії ХХ ст. призводять до того, що цілісність, узгодженість «Я» опиняється під загрозою. Проте жодне суспільство не здатне повноцінно функціонувати, якщо людина втратить почуття ідентичності з соціумом, народом та його історією. Тому проблема самоактуалізації особистості стає предметом дослідження не лише психологічних чи соціологічних студій, але й знаходить свій вияв у письменницьких творах.

У психологічній і соціологічній науці питання ідентичності особистості має досить широкий спектр теоретичних і практичних досліджень. Виокремимо праці таких вчених як В. Агеєв, М. Бахтін, Е. Гоффман, В. Джемс, Е. Ериксон, Л. Краппман, Г. Теджфел, Д. Тернер, З. Фройд, М. Хогг, К.Г. Юнг, В. Ядов. Ідентичність у літературі вивчали М. Кирчанів, М. Попова, М. Шкандрій, Г. Бгабга, Е. Ван, М. Вандерверф, Е. Томпсон.

Метою пропонованої статті є аналіз творів швейцарських німецькомовних авторів кінця ХХ ст. для виявлення та осмислення в них проблеми ідентичності особистості.

У роки Другої світової війни Швейцарія фактично була закритою територією й дотримувалася позиції нейтралітету, тому не дивно, що й література повоєнного періоду розвивалася в умовах політичної кризи в країні. Звідси, письменники розпочинають популяризувати політичний успіх і гармонію німець - комовної Швейцарії. Як наслідок, ізоляція та політичний вакуум надають інтелігенції нових сил, щоб виступати проти нав'язаної політичної ідеології, стійкої традиції, що відкидала все нове. У літературі розпочинається процес критичної самосвідомості й пошук власної ідентичності. Письменники полемізують зі швейцарським патріотизмом, протестують проти тієї думки, що Швейцарія є зразковою країною. Головними героями їх творів цього періоду, на думку російського дослідника В. Сідельника, стають «трагічні постаті людей, які хворобливо відчувають процес дегуманізації суспільства, та - що є особливо важливим - процес розпаду особистості, яка перетворилася на набір стандартних властивостей, потрібних і зручних для суспільства» [7, 293].

У сучасній швейцарській літературі є дві ключові особистості, творчість яких надзвичайно різна і, водночас, дуже подібна. Це - Макс Фриш (1911-1991) і Фридрих Дюрренматт (1921-1990), публіцисти, драматурги, новелісти й романісти. Їх творам властиві іронія, скептицизм, сатира. Вони не стільки відтворюють реальність, скільки моделюють її. Унаслідок цього маленька Швейцарія сприймається читачами як модель великого європейського дому.

О. Чертенко, досліджуючи творчість М. Фриша, стверджує: «Двоїста сутність перших фрішівських творів обумовлює своєрідність їхньої архітектоніки. Вони починаються як публіцистика, а, розгортаючись, перетворюються на літературу: відштовхуючись від баченого, чутого, звіданого (нерідко від фактів незначних, сказати б, «приватних»), Фріш прагне вийти на вищий рівень узагальнення, вичитати з нейтральних явищ та подій якийсь прихований у них і важливий для нього особисто сенс» [8, 35]. У контексті даного твердження дослідник виділяє два нариси «Хто я такий? (І)» і «Хто я такий? (II)». У центрі нарисів подібний факт: молодий журналіст марно шукає роботу. В його особі впізнаємо Фриша. Юнак постійно відчуває власну недосвідченість, а відтак, - брак фахового досвіду. Як наслідок, він, недовчений германіст, щоразу натрапляє на зачинені двері. Молодий автор і сам усвідомлює, що поступається конкурентам - тим, «хто знає бойовище, а до того чудово натренований» [8, 34]. Зауважимо, однак, що журналіст-початківець не переймається скепсисом потенційних роботодавців. Важливими для нього є запитання редакторів і директорів видань, які справляють на нього глибоке враження: «…кожне слово, яке я вживаю, аби переконати у власній обдарованості всіх тих панів, які сидять за своїми письмовими столами, повертається до мене зі знаком запитання. Ця внутрішня невпевненість ятрить душу» [8, 34-35]. У такий спосіб автор фактично визначає ключову проблему, що, з'явившись у його ранній творчості, домінуватиме аж до роману «Назву себе Ґантен - байн» (1964) включно, - проблему ідентичності особистості.

Юний журналіст зі згадуваних нарисів стикається з проблемою ідентичності особистості як спостерігач. Він відсторонено спостерігає за життям дорослих і констатує його фрагментарність. Мова ведеться про те, що існування дорослих, які працюють, розподілено на дві, нерівноцінні в часовому відношенні частини: «робочий день» і «те, що після робочого дня». Як наслідок, їх життя перетворюється на біг по замкненому колу: «Я знаю людей, які живуть лише задля того, щоб заробляти копійчину, а заробляють копійчину, щоб жити; життю ж вони, знову-таки, віддаються, аби заробляти копійчину» [8, 35]. Осмисливши фрагментарність повсякденного буття, Фриш зауважує, що і його життя позбавлене цілісності та повноти. Автор нарисів «Хто я такий?» прикутий до власного вичерпаного дитинства і трактує цей факт як перешкоду, тимчасом як і дорослі застигли у своїй неповноцінній, зосередженій на роботі зрілості. Але письменник прагне зрілості, щоправда не тої, що у всіх, а тому ускладнюється і його ставлення до власного дорослішання.

Над співвідношенням дитинства і зрілості розмислює М. Фриш і в есеї «Маленький спогад» (1934). Він доходить висновку, «що є й інше дитинство - самодостатнє, не прагне будь-що перетворитися на зрілість, - одне слово, іманентна епоха людського буття» [8, 37-38]. Звідси, автор прагне з'ясувати, наскільки близько він підходить до втілення проекту власної ідентичності або ж наскільки віддаляється від нього.

Проблема самоідентичності особистості, здатність людини змінювати власну долю, причини і наслідки моральних хвороб суспільної свідомості мають місце й у творчості Ф. Дюрренматта. Митця відносять до генерації неспокійних, «бурхливих» швейцарських письменників, яким удалося зруйнувати національний міф про «винятковість» своєї країни, про особливий шлях її розвитку, що мовби гарантує повну, всеосяжну демократію та загальне процвітання. Він автор численних романів, драм, новел і радіоп'єс. Незважаючи на різноманітність матеріалу, який він використовує, декілька основних тем присутні практично у всіх його творах. Одна з них - це сумнів. Сумнів у сенсі людської діяльності, оскільки, за словами автора, окрема особистість не здатна змінити хід подій у світі. Інша - це зображення світу як певного лабіринту. Людина ув'язнена у світі, в якому панують хаос і випадковість. Почуття безпорадності перед несправедливістю завжди залишається актуальним. Звідси, відчуття безвиході майже у всіх ранніх творах Ф. Дюрренматта. В оповіданні «Різдво», наприклад, мандрівник виявляє мертве немовля Христа; розповідь «Аварія» закінчується самогубством героя, якого несправедливо звинуватили у вбивстві; оповідання «Тунель» завершується тим, що поїзд нестримно мчить назустріч катастрофі.

Автор завжди прагнув вразити і шокувати читача, порушував традиційні підвалини «благополучного» суспільства. Його творчість у цілому відрізняє критичне ставлення до офіційної конформістської політики держави. Як слушно зауважує З. Кучер, «загальному матеріальному добробуту письменник протиставляє окрему людську особистість, яка стає відчуженою та самотньою в суспільстві само - вдоволених обивателів» [6, 1]. Цьому почасти сприяла онтологічна орієнтація екзистенціалізму, яка знаходить вияв у ранніх творах Ф. Дюрренматта. Письменник звертається до фундаментального для цього філософського напряму положення про занедбаність людини, безвихідь її існування та богозалишеність. У перших оповіданнях («Місто», «Портрет Сизифа», «Тунель», «Пілат») простежуються модуси «межової ситуації», екзистенції, свободи. Людська особистість у цих творах виявляється відчуженою від суспільства і самотньою. Тільки свобода вибору дає їй можливість са - моідентифікації та визначає сенс її існування.

Тема відчуження, характерна для ранньої творчості Ф. Дюрренматта, притаманна й швейцарській літературі 40-х рр., залишалася актуальною впродовж декількох десятиліть. Таких письменників як В.М. Диггельман, В. Кауер, П. Біксель цікавлять трагічні аспекти людського існування, у їх творах звучить тема відчуженої, роздвоєної людини, невідповідності її істинної сутності та ролі, яку нав'язує їй суспільство. Стрижневі позиції тема відчуження займає і в творчості таких швейцарських письменників 70-80-х рр. як Ю. Ледерах, Ю. Федершпиль, М. Фриш, які прагнуть відтворити складні соціальні явища, пов'язані з відчуженням особистості від суспільства. Дослідник фришівської творчості Д. Затонський звертає особливу увагу на те, як і чому трансформувалися погляди швейцарського автора на літературну фіксацію реальності, змінювалися використовувані письменником художні засоби та жанри. Розглядаючи під таким кутом зору схильність Фриша до форми щоден - никових нотаток, взаємовплив у його творчості театрального і прозового начал, інтерпретуючи проблеми ідентичності, ролі, маски, вчений так підсумовує свої спостереження: «Залишаючись вірним собі, Фріш постійно змінюється. Його творчість… взаємоперехід - на, тому що її компоненти весь час перебувають у взаємодії, у взаємовідштовхуванні: театральні ефекти, вимисел, документалістика. І це не просто проблеми форми, оскільки вони впливають на зміст, зливаються з ним, надають йому тієї дивної відкритості… тієї суверенної багатозначності, поза якою сучасний світ навряд чи взагалі збагненний» [3, 10].

Проблематизація відчуження індивіда та його екзистенціального вибору головним чином має місце у трилогії М. Фриша «Штиллер» (1954), «Homo Фабер» (1957), «Назву себе Ґантенбайн» (1964). «Щоденник 19461949», хоча й побіжно, виявляє зв'язок світобачення швейцарського письменника з філософськими концепціями та художньою практикою екзистенціалістів. Дослідники творчості митця відзначають певну іманентну подібність його великої прози (йдеться про романну трилогію), внаслідок чого складається враження взаємозумовленості її появи. Так, на думку Д. Затонського, ці романи поєднує спільна проблема - буття людини в умовах сучасної західної цивілізації, дослідження «стану індивіда, що живе не у своєму «одязі», діє всупереч своїй сутності» [2, 21]. Припустивши можливість експериментального підходу до вирішення означеної проблеми, О. Євченко наголошує на закономірності виникнення цих творів й вирізняє три основні підходи: прагнення до самореалізації через незадоволення присутністю та заперечення власного ego («Штиллер»); слідування стандартизованій присутності («Homo Фабер»); відмова від самореалізації на користь індиферентної присутності, нав'язуваної особистості розвитком суспільно-економічних стосунків («Назву себе Ґантенбайн») [1, 148]. Головні герої романів - творчі люди: Анатоль Людвіг Штиллер - скульптор, Вальтер Фабер - талановитий інженер, Гантенбайн-Ендерлін - дослідник, якому запропонували викладання у Гарварді. У кожному творі розповідається про їх особистісне пристосування до реальності, що супроводжується внутрішнім усвідомленням себе. М. Фриш виділяє в художніх текстах певний аспект, модельована автором реальність відкриває його героям нові горизонти для са - морефлексії та пошуків модерних смислів. Так, у «Штиллері» - це відчуження людини і пошук власної ідентичності, у «Homo Фабер» - втрата людиною своєї сутності внаслідок надмірної технократизації суспільного життя. Трансформації суб'єкт-об'єктних і суб'єкт-суб'єктних стосунків комунікації мають місце в романі «Назву себе Ґантенбайн» [1, 151]. Причини внутрішнього зламу головних героїв своїх творів письменник вбачає у ворожому ставленні сучасного суспільства до людини.

У філософській концепції Ф. Дюрренматта, характерній для його пізньої творчості, дослідження відносин між людиною і суспільством перебуває на другому плані, увага зосереджена на природі людської особистості. У прозі 70-80-х, зокрема в новелі «Доручення, чи Про спостереження за тим, хто спостерігає за спостерігачами» (1986)», мотив відчуження набуває глобального масштабу, тогочасна людина зрікається традиційних ціннісних категорій, відчуває гостру кризу власної ідентичності, стає «духовно безпритульною, духовно вигнаною» [4, 46]. Гранично чітка, «класична» побудова новели контрастно підкреслює хаос життя й незворотну руйнацію причинно-наслідкових зв'язків. Сучасний світ зображено, як і в багатьох інших творах Ф. Дюрренматта, за принципом лабіринту, а вчинки головних героїв пройняті почуттям усвідомлення руйнування власного «Я» та прагненням віднайти внутрішню ідентичність. Це засвідчує епіграф-цитата, який автор обрав із праці К'єркеґора: «Що буде? Що принесе майбутнє? Я цього не знаю і ні про що не здогадуюся. Коли павук, втративши точку опори, обривається в безвість наслідків, він неодмінно бачить перед собою порожнечу, де нема за що зачепитися, скільки не борсайся. Ось так і зі мною: попереду незмінно порожнеча, а те, що жене мене вперед, є наслідок, залишений позаду. Це життя позбавлене сенсу, страшне та нестерпне» [5, 27]. Для позначення глобально абсолютного відчуження автор використовує, за словами З. Кучер, «метафору спостереження, яка відтворює процес моніторингу на всіх рівнях життя людини» [5, 29]. Перетворившись на об'єкт постійного споглядання, людина знаходить у цьому свою значущість і лише завдяки іншому прагне відшукати власну ідентичність.

Таким чином, стисло проаналізувавши твори Макса Фриша і Фридриха Дюрренматта, доходимо висновку про наявність чинника ідентичності особистості у творчій манері цих авторів, які презентують Я-ідентичність як результат пізнання сутності особистості, соціоку - льтурної ідентифікації, самореалізації та самоствердження через світоглядні, ментальні особливості в сучасному світі. Проблема ідентифікації особистості не вичерпується однією науковою розвідкою і відкриває перспективи для її подальшого дослідження не тільки у творчості М. Фриша і Ф. Дюрренматта, а й інших швейцарських письменників кінця ХХ ст.

Список використаних джерел

література ідентичність особистість суспільство

1. Євченко О.В. Проблема відчуження сучасної людини в трилогії М. Фріша / О.В. Євченко // Вісник Житомирського державного університету. Філологічні науки. - Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2011.! Вип. 55.! С. 148! 152.

2. Затонский Д. Проза Макса Фриша / Д. Затонс - кий // Избр. произведения: в 3 т. | М.: Худож. лит., 1991. | Т. 1. | С. 5^3.

3. Затонський Д.В. Макс Фріш - прозаїк і драматург / Д.В. Затонський // Вікно в світ. Зарубіжна література: наукові дослідження, історія, методика викладання. | 2002. | №1 (16). | С. 5^5.

4. Ігнатенко М. Відчуження й імморалізм у дійсності та літературі Хх ст. / М. Ігнатенко // Слово і час. | 2001. | №11. | С. 45^9.

5. Кучер З. Проблема відчуження особистості в повісті Ф. Дюрренматта «Доручення» / З. Кучер // Питання літературознавства. - Чернівці: Чернівецький національний університет, 2010. | Вип. 80. - С. 25-30.

6. Кучер З.І. Особливості поетики та проблематики прози Ф. Дюрренматта: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.04 / З. І. Кучер; Дніпропетровський національний університет. - Дніпропетровськ, 2003. - 18 с.

7. Седельник В.Д. Отчаяние и надежда: (Литература Швейцарии в 80-е годы) / В.Д. Седельник // Вопросы литературы. | 1988. | №1. | С. 78-108.

8. Чертенко О.П. Особливості розвитку художньої системи Макса Фріша: (на матеріалі прозових творів): дис…. канд. філол. наук: спец. 10.01.04 / О.П. Чертенко; НАН України. Ін-т літератури ім. Т.Г. Шевченка. | К., 2005. | 20 с.

9. Dьrrenmatt F. Der Auftrag oder Vom Beobachten des Beobachters der Beobachter / F. Dьrrenmatt. | Zьrich: Diogenes, 1986. - 79 S.

Размещено на Allbest.ru