Феномен карнавалу в масовій літературі (на матеріалі роману Оксани Забужко "Музей покинутих секретів")

Л.П. КОПЄЙЦЕВА

Теорія й історія виникнення масової культури та літератури до сьогодні залишається на периферії досліджень не лише літературознавства, але й культурології. Невизначеність об'єкта аналізу стає основною перешкодою в теоретичному осмисленні цього феномену.

Нині проблема співвідношення «високого» і «низького» в літературі стала предметом наукових дискусій Т. Гундорової [5], Я. Поліщука [10], А. Таранової [11] та ін. Особливу позицію в масовій літературі відведено феномену карнавалу, який став об'єктом уваги багатьох науковців: зокрема, В. Агеєвої [1], Я. Голобо- родька [4], Т. Гундорової [5], Н. Зборовської [7]. На думку вітчизняних літературознавців, ідеологія карнавалу неоднозначна і поліфунк- ціональна. З одного боку, карнавал слугує формою самоствердження нового покоління українських авторів і асоціюється з молодістю, грою, ексцентрикою та масовою культурою. З другого - діонісійський карнавал відштовхує буфонадою, порушенням сакрального простору національної культури, демонічним напруженням його сміхових і апокаліптичних потенцій. Він розчиняє двері риторичному апокаліпсисові цитувань і повторень, загрожуючи перетворитися в посттоталітарний кітч [5, 238].

Не байдужою до феномену карнавалу є 0. Забужко, яка в романі «Музей покинутих секретів» активно опрацьовує поетику «карнавального письма». Для її твору характерна виняткова свобода сюжетного і філософського вимислу, найсміливіша і неприборкана фантазія й авантюра внутрішньо мотивуються, виправдовуються з метою створення виняткової ситуації для утвердження філософської ідеї.

Поділяємо думку А. Таранової, що проблема ідентичності особи у ХХІ ст. стала предметом постійних рефлексій для письменників, літературознавців, психологів, культурологів і філософів. Усвідомлення амбівалентності (чи навіть множинності) людини зумовило появу низки художніх творів, де наскрізним виявився образ тіні, чи двійника, який спонукав читача збагнути природу гри та двозначності й відповідно заглибитися в суть людського існування. Так, у «Музеї покинутих секретів» майстерно групуються персонажі, авторка влаштовує гру із зовнішньою схожістю, внутрішньою несхожістю і навпаки. Кожен із героїв роману має двійника, наприклад, Дарина і Влада схожі на Нінель Устимівну жіночністю та одночасно силою волі й наполегливістю: «Мовби-то в Дарині (як і у Влади та Нінель Устимівни. - Ю. Є., Л. К.) й було джерело того химерного світла, проявленого мольфарським «Фотокором», і слупи скісного сяйва текли й мінилися рівночасно від неї й до неї, створюючи, коли дивитися довше, ефект живого, пульсуючого мерехтіння...» [6, 238]. Це внутрішньо цільні особистості, емансипантки й патріотки; кожна по-своєму, на своєму місці відстоює загальні гуманістичні цінності і стає перед драматичними дилемами, коли виходить за пересічний рівень у соціумі й відчуває студений подих смерті: «Наші маленькі життя, накриті скельцями, - як експонати у мами в музеї. Такий величезний музей покинутих «секретів». А люди по ньому ходять - і навіть не здогадуються, що він там, у них під ногами...» [6, 78].

Вадим і «Стодоля» є представниками влади, Бухалов старший і молодший - репрезентанти чоловічої сили: «Переродились, переплавились у горнилі боїв, вигартувавшись у дулевину, відсіявши з-поміж себе на вітрах перехресних фронтів нетривку породу, намиту війною, - випадкових месників, примусово змобілізованих... з нас зостались лише добровольці смерти, коханці смерти - чистий, як дзвін, шляхетний метал» [6, 385]. Щодо Ад- ріяна «Звіра» («На всяку силу, що неволить людину, завжди знайдеться друга, більша сила...» [6, 411]) та Аді, який є сучасним інтелігентом, ми схильні дотримуватися думки про антидвійництво: «На силу визволу - нема другої: вона одна така, на всі племена й народи, скільки їх є на землі» [6, 412].

Для авторки домінантним є художній прийом «авторської маски». У «Музеї покинутих секретів» О. Забужко стає персонажем, який розщеплюється на безліч часток - так виявляється «маска автора». У поняття «авторської маски» ми вкладаємо розуміння І. Ільїна, який вважає, що це важливий структуротвірний принцип оповідної манери масової літератури в умовах постійної загрози комунікативного провалу, викликаний фрагментарністю дискурсу й зумисною хаотичністю композиції роману [8, 114]. 0. Забужко у «Музеї покинутих секретів» послуговується поняттям, яке акцентує увагу читача на розумінні і сприйманні твору, провокує співтворчість або непередбачувану реакцію, тим самим уберігаючи твір від утрати комунікативного зв'язку. У романі троє оповідачів: сімейна пара (журналістка Дарина Гощинська і колишній фізик Адріян Ватама- нюк, який у 1990-ті став бізнесменом, зайнявшись торгівлею антикваріатом) і вояк УПА, який з'являється їм у снах. Така послідовність свідчить про те, що авторка прагне якнайкраще відобразити почуття, переживання героїв, установити зв'язок між поколіннями і читачем. Авторське «я» відчуваємо під час оповіді Дарини, її світо- прийняття значною мірою визначає стиль і способи художньої організації твору. Так, наприклад, головна героїня, яка є карнавальною маскою самої 0. Забужко, розмірковує про взаємини між жінками; «Шановні пані й посестри, любімо своїх свекрух: це наше пряме майбутнє, ті жінки, якими ми станемо років через тридцять (а інакше коханий нас би просто - не розгледів, не впізнав). Любімо своїх суперниць, давніх і нинішніх: кожна з них несе в собі щось від нас, щось таке, чого ми за собою найчастіше й не завважуємо, й не цінуємо, а для нього воно якраз і виявляється головним...» [6, 19]. Поділяємо позицію

Т. Кислої, яка про авторську роль у творі письменниці говорить: «.в Оксани Забужко, - маска автора, єдиний реальний герой, що здатен викликати увагу читача» [9, 13]. Таким чином автор розщеплюється, створюючи своєрідну систему авторських персонажів, від осягнення яких залежить розуміння проблем у романі, адже авторське «я» виступає «ввутрішньою» темою твору.

Незаперечною перевагою роману 0. За- бужко більшість дослідників уважає мову (тобто репліки під час карнавального дійства), особливу «забужчину» складну мову, насичену неологізмами, галицизмами, віднайденими метафорами: «Опа-на! Тепер уже я почуваю себе повним бараном: цього факту Юльчиної біографії я не знав. Коханка ґанґстера, ні фіга собі. Серпрайз, серпрайз...» [6, 348]. Поділяємо думку Ю. Володарського, який, коментуючи мовну палітру «Музею покинутих секретів», зазначає, що «мова роману є його перевагою, адже відтворює карнавальне життя його героїв» [3].

Традиційно масової літератури не буває без містики, і цей аспект є однією з особливостей карнавалу. У романі Оксана Забужко порушує тему прокляття Бориспільської тераси, на якій загинула Влада Матусевич, що проходить крізь кладовище жертв Голодомору: «Там через дорогу могильник був у голодовку... Звозили з села трупи й закопували там. Ми, як малі були, то весною бігали дивиться, - де неглибоко, земля просідала, то часом кості людські виносило. Здоровенний, казали, був могильник! То вже потім через нього асфальт проклеїли» [6, 34].

Власне, ідентичність карнавального часопростору є однією з найважливіших рис у творі мисткині. Переплітаючи різні часові шари - 40-ві роки ХХ і початок ХХІ століть, - авторка вдало поєднує їх у цілісну інтригу. З одного боку, вона раціонально проектує одну зі «сторін» Дарини Гощинської (сюжет Довганівни), що веде героїню до неймовірно важливих знайомств, передусім, до пізнання Адріяна Ватаманюка, який стає її омріяним коханням. З іншого боку, до гри належать містичні зв'язки: таке параболічне наближення минулого і сучасного забезпечують сни Адріа- на. Саме під назвою «Сни Адріяна» авторка виокремлює три розділи, що накладаються на паралельну сюжетну лінію роману, з часів чину УПА на західноукраїнських землях. Різні часові шари настільки переплетені, що дію, яка відбувається з персонажами, як зауважила А. Вовк, «можна пояснити лише мовою карнавалу» [2]. Так, Дарині й Адріянові сняться дивні марення, які вони протягом роману намагаються зрозуміти разом із читачем: «Коліно! Згадав! Я згадав, Лялюська!.. Я крався під плетеним тином десь на передмісті, а в місті на мене чекала зрада. Я мав убити зрадника, Лялюсь! Я для того і йшов, мене для того викликали! Але я навіть імени його не взнав, нічого!.. Це в сні було? ...І я вдарив коліно - об той тин!.. Жартуєш? Які жарти, дівчино! Я через цей біль і згадав. І ти, до речі, теж там була - говорила зі мною, але щоб то могло значити?» [6, 537]. Сюжетно спостерігаємо моменти, коли герой сам не розуміє в який час дія з ним відбулась (у минулому чи майбутньому): «Звук, от не можу пригадати, чи було чутно звук?.. Утробно- глухе, погрозливе диркотання танків, що в'їжджають на міст, - чи воно справді долинало, чи це моя уява його ввімкнула - за аналогією із сухим татаканням автоматної черги з отого мого сну?..» [6, 473]. карнавал роман іронія стилізаторство

Також використано один із прийомів містичної гри - послання, яке Андріян отримав від прабабусі Гельці уві сні: «Кров залишиться в Києві, жінки не покинуть родити» [6 512], яке героям удалось розкодувати лише в кінці роману. Тим самим мисткиня майстерно грає з читачем.

Елементи масового карнавалу і гри простежуються і у відчуттях Дарини, стосунках між нею та Адьою: «У мене часом таке відчуття... Тільки ти не смійся, добре?.. Не буду. Таке відчуття, ніби нам дісталася чиясь інша любов. Чиясь, колись, несправджена - знаєш, як у граматиці недоконаний вид. Ну, значить, так мусило статися» [6, 427].

У цьому коханні Дарина, котра позиціонує себе як сильна жінка, несподівано виявляє потяг до інфантильності, що відображається на рівні відносин із коханим на зразок: «Лялюська зробила одну з своїх фірмових «гримасенцій» - глибокодумно закопилена губка й грізно наставлені рогом очка, зветься «мовчання вовків»: коли всі аргументи вичерпано, але до поразки не признаєшся, бо западло (є в неї ще «мовчання ягнят» - із жалісним поглядом спідлоба, і то вже означає благання в опонента пощади), - як завжди в таких випадках, я не втримався, щоб не розсміятись та не обняти мою милу кривляку» [6, 116].

Отже, «Музей покинутих секретів» - це простір карнавального дійства персонажів, поле, на якому розгортається складна ігрова ідентичність. Авторські ігри письменниці з ідентичністю цікаві, передусім, своєю багатовимірністю і різноплановістю.

Дослідження феномену карнавалу на основі роману О. Забужко дає розуміння найхарактерніших рис аналізованого аспекту. Так, у тексті письменниці виявлені такі риси карнавалу: поєднання патетики з іронією, нахил до стилізаторства, заміна «ліричного героя» щоразу новою «маскою», розмитість персонажів, специфічна наративна ідентичність, схильність до гри з текстом і читачем, особливий карнавальний часопростір, звернення до фольклору, містики та еротизму, до яких так прагне масова література.

Авторка не претендує на створення об'єктивної моделі світу, пропонуючи безліч її версій. Окремі частини твору об'єднуються за принципом колажу, не утворюючи структурного цілого. Картина світу розщеплюється на безліч уламків. Літераторка передає характерне для сучасного світогляду відчуття абсурдності, нереальності життя. О. Забужко першою в сучасній масовій літературі презентувала зразок популярної зараз карнавальної прози, яка має жанрове і стильове різноманіття, поєднання «високого» і «низького» у творі.