Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Італійська література XVIII ст. К. Гольдоні і К. Гоцці

література драматург гольдоні гоцці

Італія, ще донедавна світило культури Відродження і зразок, який прагнули наслідувати усі європейські держави, протягом XVII-XVIII століть перетворилася на «застінки Європи».

На відміну від Франції, Англії, Іспанії, єдина національна держава тут не була сформована; країна залишалася політично роздробленою, економічно розрізненою. Це зробило Італію легкою здобиччю для іноземців:

Протягом XV-XVI століть Іспанія заволоділа півднем Італії, включаючи острови Сицилію та Сардинію, на півночі - Ломбардією з Міланом, герцогством Мантуєю. У залежності від Іспанії опинилися також Тоскана, Парма, Генуезька республіка.

Папство, яке всіляко протидіяло об'єднанню країни, розширило свої володіння у центрі Італії, скориставшись послабленням місцевих держав.

Проте із середини XVIII століття у соціально-політичній ситуації країни відбулися деякі зміни. У 1748 році на півстоліття було встановлено мир.

У результаті військових поразок Іспанія втратила свої італійські володіння. Неаполітанське королівство здобуло самостійність, північ Італії перейшла до Австрії, у Тоскані й Ломбардії прийшла до влади Лотарингська династія, більш схильна прислухатися до вимог століття.

Як наслідок - у другій половині XVIII століття дещо пожвавився економічний розвиток країни, набула особливого значення зовнішня торгівля тощо.

Все це відповідним чином знайшло відображення в італійській літературі та культурі взагалі. Усе XVII століття і перші десятиріччя XVIII - період глибокого занепаду культури. У літературі тривалий час панівне місце займали постулати бароко, тобто відчувалося тяжіння до створення елітарної культури. Лише деякі діячі наук та мистецтва усвідомлювали необхідність її оновлення і у пошуках шляхів здійснення цього завдання зверталися до досвіду Франції та Англії, де вже утвердилася філософія, наука, література та мистецтво доби Просвітництва.

На відміну від Англії і Франції, італійське Просвітництво не створило власної філософської основи і орієнтувалося на досягнення європейської філософії. Просвітництво в Італії розвивалося порівняно пізно.

Наприкінці XVIII століття формальну незалежність і навіть республіканський спосіб правління зберегла серед італійських міст лише Венеція. Цьому сприяли колосальні багатства, накопичені Венецією протягом попередніх століть, та сильний флот. Проте економічний занепад був тут не меншим, аніж в інших містах Італії.

Венеція, втрачаючи колишню могутність, почала поступово перетворюватися на місто-музей у місто-готель, де привілейовані прожигачі життя протягом шести місяців на рік влаштовували карнавали, а народ, через нестачу хліба, втішався видовищами феєрверків та гучних процесій. Венецією керувала, як і в епоху Відродження, аристократична олігархія - 200 найбагатших родин, занесених до так званої «Золотої книги».

Пізнє формування італійського Просвітництва мало своїм наслідком також і те, що в Італії не було послідовної зміни літературних напрямків. Просвітницький класицизм тут зародився майже одночасно із сентименталізмом; часто риси цих напрямів дивним чином перепліталися у творчості одного митця.

Із літературних жанрів менш за все у добу італійського Просвітництва представлена проза взагалі і романний жанр зокрема. Це було свідченням незрілості та обмеженості італійської просвітницької літератури. Єдиним романістом того часу був П'єтро К'ярі (1711-1785).

Для італійського мистецтва XVII-XVIII століть характерним був бурхливий розвиток так званої комедії dell'arte - імпровізованої комедії.

Вона виникла у XVI столітті і спочатку мала актуальний соціально-сатиричний, викривальний характер.

Сам термін «комедія dell'arte» перекладається як «професіональна комедія». Вона виконувалась акторами-професіоналами і вимагала високої акторської майстерності на відміну від так званої «вченої комедії» (остання, як правило, виконувалась у багатих будинках акторами-аматорами).

Комедія dell'arte мала ряд особливостей та правил:

¦ комічні персонажі виступали у карикатурних масках (звідси інша назва жанру - «комедія масок»);

¦ уся п'єса являла собою сценарій, ролі були лише поверхово намічені, і актори імпровізували свої діалоги та монологи (тут проявлялася блискуча здібність італійців до імпровізації);

¦ постійними, незмінними були персонажі комедії і навіть їхні імена;

¦ у «комедії масою> брали участь від 10 до 13 дійових осіб:

- дві пари закоханих;

- два комічних старигани;

- двоє слуг;

- «бій-служниця»;

- пихатий «боягуз-капітан»;

- 2-3 другорядних персонажі;

¦ всі герої мали усталені риси:

¦ один із закоханих юнаків відрізнявся сміливим та за хвацьким характером; другий - скромністю та сором'язливістю;

¦ таким же чином різнилися і характери закоханих дівчат тощо;

¦ ці дві пари драматург (точніше - укладач сценарію) міг групувати різними способами, викликаючи між ними непорозуміння, ревнощі, суперечки та примирення;

¦ один із комічних стариганів носив ім'я Панталоне і зображував скупого багатого венеціанського купця;

¦ другий комічний стариган, «доктор», зображав вченого з Болоньї;

¦ слуги позначалися поняттям «дзанні»: це слово було зменшувальним від «Джіованні» і вважалося рівнозначним до слова «простак»; перший і другий дзанні відрізнялися один від одного за темпераментом і походженням:

¦ один зображував селянина з Бергамота, нахабного увальня та ненажеру;

¦ другий був міським спритним плутом;

¦ Арлекін, Пульчінелла, Брігелла, Труффальдіно - ось найбільш поширені імена цих персонажів;

¦ Служниці, як правило, мали імена Коралліна, Смеральдіна, Коломбіна тощо.

Примітка. Спочатку в образах та рисах цих героїв відчувалася гостра та злободенна насмішка.

Венеціанський купець виявлявся скнарою, жалюгідним розпусником; учений доктор із БолоньГ, «напханий» нікому не потрібними схоластичними знаннями, відрізнявся крайнім педантизмом. Із найбільшим сарказмом було змальовано образ «капітана», в якому всі пізнавали нахабного та п'яного іспанського офіцера. Таким чином, комедія dell'arte розправлялася із поневолювачами Італії.

Роздробленість Італії проявлялася і в тих специфічних місцевих рисах, якими були наділені герої - уродженці різних міст. Кожен говорив на своєму місцевому діалекті, відстоював переваги свого міста. Тільки закохані розмовляли літературним тосканським наріччям, проявляли вишуканість манер і почуттів й звільнялися від комічних та вузько провінційних рис.

Умовність імпровізованої комедії стала все більше гальмувати розвиток цього жанру. Соціальна гострота персонажів поблідла, самі персонажі втратили свою актуальність. Тим більше заміна літературного тексту випадковою імпровізацією, насиченість грубими непристойними буфонадами - все це свідчило про занепад італійської драматургії й про деградацію самого жанру комедії масок.

Цей жанр викликав незадоволення передових діячів італійської культури. Навколо нього розпалилася жорстока полеміка, що найвиразніше відчувалася між двома найвизначнішими драматургами Італії XVIII століття - Гольдоні та Гоцці.

Гольдоні відштовхувала застарілість та літературна неповноцінність цього жанру, його обмежені можливості. Гоцці ж приваблювала його національна самобутність. Перемога залишилася, по суті, за Гольдоні.

Найвизначніший драматург Італії, блискучий комедіограф, виступав одночасно і як носій кращих національних, народних традицій і як послідовник французьких просвітників.

Народився у Венеції. Його дід був багатим юристом, який влаштовував на своїй розкішній віллі у передмісті Венеції постійні святкування та вистави. Коли Карлу виповнилося 4 роки, батько подарував йому ляльковий театр маріонеток. Свою першу п'єсу Гольдоні написав у 9 років.

Сім'я Гольдоні вела занадто розкішний спосіб життя і повністю збанкрутіла, коли хлопчику було лише 5 років. Тільки тоді батько, який уже мав двох дітей, вирішив отримати хоч якусь освіту та опанувати будь-яку професію.

Карло отримав освіту у єзуїтській колегії у Перуджі, потім у домініканській колегії у Ріміні.

Він змінив багато різних професій: навчався медицини, був писарем у прокурора, вивчав римське право, працював помічником судді, був адвокатом, багато їздив Італією. Це дозволило йому добре вивчити країну та її народ.

Але єдиною мрією Гольдоні ще з дитинства залишався театр.

Остаточно Гольдоні пов'язав свою долю із театром тільки наприкінці 30-х років (хоча і продовжував протягом декількох років займатися адвокатурою).

Свою першу п'єсу, яка була поставлена на сцені - «Венеціанський гондольєр», - він написав 1733 року і приблизно з того часу почав писати для театру.

Ще 16-річним юнаком, навчаючись у колегії, Гольдоні багато розмірковував про занепад сучасної йому італійської літератури. Комедія Маккіавеллі «Мандрагора», що випадково потрапила йому до рук, вразила Його. У ній він побачив те, чого так не вистачало імпровізованим п'єсам Його часу:

* силу сатиричного викриття;

* соціальні типові образи.

З того часу Гольдоні мріяв підняти італійську комедію на належний світовий рівень.

Великий вплив на Гольдоні мали комедії Мольєра, а також знайомство із англійською літературою XVIII століття.

Справою усього життя для Гольдоні стала реформа італійської комедії, перетворення її з імпровізованої комедії масок (сommedia dell'arte) на реалістичну соціальну комедію.

Він розумів, що пропагувати передові ідеї свого часу, викривати негативні вади суспільства письменник може, користуючись написаним текстом, а не покладаючись на імпровізацію актора.

Проте провести реформу було не так вже й легко. Комедія масок користувалася величезною популярністю, вона вважалася національним видовищем, специфічним жанром італійського мистецтва. На автора сценаріїв актори дивилися як на особу другорядну.

Гольдоні приступив до реформи із великою обережністю і проводив її поступово, але неухильно.

У 1738 році він написав і поставив комедію «Момоло, світська людина», у якій тільки одна роль (проте головна - роль Момоло) була написана повністю. Актор, який виконував її, виступав без маски. Інші ролі не були розписані, для них були збережені традиційні імена та маски, а вся п'єса зберігала подобу сценарію.

Гольдоні ще довго не наважувався остаточно порвати із сommedia dell'arte. Одна із кращих його комедій - «Слуга двох господарів» - була написана у 1744 році і являла собою сценарій; лише у 1749 році Гольдоні написав для неї текст.

Найбільш плідними у творчості Гольдоні були 14 років, які він прожив у Венеції (1748-1762). Це були роки його письменницької слави.

Титанічна праця, якою займався Гольдоні протягом цих років, принесла йому величезну популярність, любов народу і водночас нещадні напади критиків. У той час, як італійці називали його «протокоміко» («першим комічним поетом»), а прості люди Венеції буквально носили його на руках, критика піддавала його та його твори жорстокому цькуванню.

На чолі ворожого табору стояли публіцист Баретті та письменник Карло Гоцці. Гольдоні називали «поетом черні». Гоцці звинувачував його у відсутності патріотизму, у наслідуванні французьких зразків, у грубому натуралізмі.

Через ці цькування драматург був змушений залишити венеціанський театр і переїхати у 1762 році до Франції, у Париж, куди його запросили як драматурга італійської комедії. Тут, на батьківщині європейського Просвітництва, Гольдоні користувався симпатією і підтримкою Вольтера.

У Парижі Гольвін прожив останні 30 років свого життя. Робота драматурга в Італійській комедії принесла йому величезне розчарування. Гольдоні довелося знову писати «комедії сюжету», тобто сценарії для імпровізації, як того вимагала французька публіка.

Починаючи з 1765 року був призначений вчителем італійської мови принцес, доньок Людовика XV. Цю посаду він обіймав протягом декількох років, переїхав до Версалю і відійшов від театральної справи. Однак, за його власним висловом, багаторазово повторюваним у «Мемуарах», він «жив при дворі, але не став придворним».

У 1771 році Гольдоні написав французькою мовою, яку досконало опанував, комедію «Ворчун-благодетель». Ця п'єса мала у Франції такий успіх, що навіть на меморіальній дошці, прибитій на будинку Гольдоні у Парижі, він характеризувався перш за все як автор саме цієї п'єси. Наводимо для підтвердження зміст напису: «Здесь скончался в бедности б февраля 1793 года Карло Гольдони, прозванный итальянским Мольером, автор «Ворчуна - благодетеля», родившийся в Венеции в 1707 году».

Комедія «Ворчун-благодетель» була останнім яскравим спалахом драматургічного таланту Гольдоні.

Останні роки свого життя він присвятив написанню «Мемуарів» французькою мовою, які були опубліковані 1787 року.

Літературний спадок величезний. Він написав 267 п'єс, з них більше 150 комедій. Найкращі з них: «Слуга двох панів» (1749), «Хитра вдова» (1748), «Феодал» (1752), «Трактирниця» (1753).

Комедії Гольдоні можна поділити на дві групи:

* комедії нравів із буржуазного та дворянського побуту, написані італійською літературною мовою;

* комедії із народного побуту, написані венеціанським діалектом.

Размещено на Allbest.ru