Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Період нової літератури і формування історичної школи в літературознавстві

романтизм синкретизм література

На рубежі XVIII-XIX ст. європейське літературознавство вже ніби остаточно прощалося з неокласичними уявленнями про творчість, а в Росії, до складу якої входила й Україна, старі традиції все ще залишалися дуже живучими. У європейських країнах, наприклад, майже повсюдно мовою науки ставала не латинська, а національна мова; у Росії ще в 1830 p. докторська дисертація М. Надєждіна захищалася середньовічною латиною, а у вищих суспільних верствах більшу пошану мала теж не російська, а французька мова. Ще навіть 1857 p., як зазначав Т. Шевченко у своєму «Щоденнику», російські поміщики говорили між собою тільки по-французьки. Про українську ж мову в наукових колах того часу ще навіть гадки не було. Опубліковані 1798 р. перші частини «Енеїди» І. Котляревського були поки що єдиним на той час і художнім, і науковим українським винятком.

Щодо активності переходу до нових літературознавчих уявлень, то ситуація того часу є не менш показовою. В Європі на початку XIX ст. вже інтенсивно утверджувався філософсько-історичний погляд на саму природу творчості; який знайшов обґрунтування в працях най відоміших філософів того часу - Емануїла Канта (1724-1804) і Георга-Вільгельма-Фрідріха Гегеля (1770-1831). Суть його зводилася до формування універсальних знань про мистецтво, які поєднували в собі історію літератури, теорію (поетику), літературну критику і стилістику. Кант, зокрема, обґрунтовує філософську природу естетичного як феномена, а Гегель - три типи художнього мислення (символічний, класичний і романтичний). У працях новочасних теоретиків і практиків творчості - Йоганна-Готфріда Гердера (1744-1803), братів Шлегелів (Август, 1767-1845; Фрідріх, 1772-1829), Йоганна-Вольфганга Гете (1749-1832) та ін. - обґрунтовується категорія особливого в мистецтві, за якою визнається беззаперечна наявність у літературі кожного народу й періоду суто свого ідейного і художнього змісту та визнається як очевидний факт неможливості відновлення старих (класицистичних) форм творчості та реальності нових (романтичних) форм, в основі яких - символіка духовного й безкінечного в людському існуванні. В історію європейського літературознавства період утвердження цих теоретичних положень увійшов як період «бурі й натиску» (за назвою твору німецького драматурга Ф. Клінгера), визначальні риси якого зводяться до визнання національної своєрідності й народності мистецтва і вимог зображення в творах сильних пристрастей, героїчних діянь і вольових характерів. Найбільш показовими для цього часу є філологічні міркування Й. Гердера і братів Грімм (Якова, 1785-1863 і Вільгельма, 1786-1859). Й. Гердер, зокрема, довів цілковиту безперспективність біографічного і фактографічного прочитання історії літератури, а в галузі теорії показав схоластичність розгляду літератури за родами, видами й жанрами, яким буцімто властиві лише певні ознаки й норми. Брати Грімм у працях «Германські героїчні сказання» і «Німецька міфологія» показали невичерпні багатства народної творчості і природне звучання її як художнього феномена. У цьому розумінні і брати Грімм, і Гердер були послідовниками італійця Віко, вважаючи народну поезію не тільки не нижчою, а значно вищою за авторську, індивідуальну, бо вона (народна) виражає колективний настрій і дух нації взагалі. Цих висновків Гердер і брати Грімм дійшли на основі зібраних ними й записаних творів фольклору і на основі вивчення психології й естетичних смаків різних народів і народностей. Характерним було в цьому зв'язку висловлювання Й. Гердера щодо українського народу, яке з'явилося після його подорожі Україною в 1768 p.: «Україна в майбутньому стане новою Грецією, - > писав він, - прекрасний клімат цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля прокинуться, з багатьох малих племен… постане велика, культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтак ген, у далекий світ» 2.

Тим часом (у самій колоніальній Україні та імперській Росії всі ці проблеми мали зовсім інший вигляд; Літературознавство, зокрема, залишалося залежним від неокласичних уявлень про творчість, хоч тенденція до спрямування його в нове національне річище, звичайно, простежувалася. Першою власне російською працею (насамперед - щодо мови) була «Риторика» Михайла Ломоносова (1711-1765), в якій викладено вчення про три літературні стилі (високий, середній і низький) та про поділ слова на поетичне і прозове. Пізніше А. Байбаков (1745-1801) у своїх «Правилах пиитических…» розмежував поняття «оповідна» і «змішана» поезія, автор «Опыта риторики» Іван Рижський (1761-1811) доводив наявність у поезії і прозі двох видів красномовства і т.д. Все це було ще не тим магістральним шляхом, на який уже виходило в цей час європейське літературознавство, поєднуючи теоретичні й історико-літературні знання для вияскравлення суті самої науки - історії літератури як центрального предмета літературознавства. Й. Гердер вважав історію літератури сукупністю не всіх творів, написаних певною мовою, а тільки таких, які виражають чуттєво-розумову фізіономію народу - їхнього творця. Фр. Шлегель справжньою літературою вважав лише ту, яка за основу брала життя і саму людину. Пізніше Геттнер дав відоме визначення історії літератури, яке збігається в принципі з ідеями щодо цього всіх його попередників-романтиків - від Гердера до Шлегелів і братів Грімм: «Історія літератури до XVIII століття була історією книг, а після того стала історією ідей і форм, наукових і художніх» 3.

У Росії історико-літературна свідомість такого змісту стала формуватися тільки з опублікуванням у 1800 р. «Слова про Ігорів похід», яке засвідчило, що вітчизняна література з духом «місцевого» народу має глибоке історичне коріння, але з тим, що те коріння належало насамперед Україні, а не тільки Росії, російська наука про літературу на початку XIX ст. і пізніше погоджуватися не хотіла. Студент Петербурзького педінституту В. Александровський у дипломній роботі, яку захищав 1806 p., всю літературу Київської Русі відносить до давнього російського періоду. В 1808 p. І. Борн видає «Краткое руководство к российской словесности», в якому теж київсько-руську і пізнішу літературу називає російською і вперше в російському літературознавстві розглядає ЇЇ не за родами й видами (як це робили «неокласики»), а за історичними періодами. З цього часу виникає наукова проблема літературних періодів, а автор «Введения в науку стихотворства…» Н. Язвицький (1811) виділяє вже в розвитку «російської» літератури п'ять періодів: епоха Київської Русі, період феодального роздрібнення, період та-таро-монгольського іга, допетровський час і література XVTII ст. В описовій (публіцистичній) формі автор наголошував, що в такий спосіб бачимо Росію «народжувану», «поділену», «загарбану», «воскреслу» і «процвітаючу». Отже, скрізь і завжди - тільки Росію…

Уперше в Росії про дух народу, відображений у літературі, заговорив Н. Греч в «Обозрении русской литературы 1814 года». У 1822 р. він опублікував «Опыт краткой истории русской литературы», в якому розглянув літературу як суспільне явище. До XIX ст., на думку Н. Греча, російська література пройшла не п'ять (як у Н. Язвицького), а чотири етапи: до прийняття християнства (X ст.), після прийняття християнства (XI-XIV ст.), від XV до початку XVHI ст. (тобто до царювання Петра І) і від петровського часу до початку XIX ст. (До речі, філософ П. Чаадаев розглядав Росію з позиції трьох періодів - Русь Київська, Русь Московська і Русь Петровська, за що був визнаний божевільним). Пізніше або в цей самий час з історико-літературними працями виступали О. Бестужев-Марлінський, В. Кюхельбекер та інші, але їм усе ще не вдавалося показати літературу в розвитку, в послідовному засвоєнні традицій. Однак вони вироби л и суто імперське уявлення про художній напрям у літературі, а П. Вяземський у монографії про Д. Фонфізіна безапеляційно визнав зв'язок історії літератури з історією суспільства. Загальний пафос у трактуванні літературного напряму і зв'язку його з історією визначався як «торжественный», «хвалебный», незалежно від того, про що писали поети: про сходження чергового імператора на престол чи про завоювання Росією нових і нових земель. Все одно - «гром победы, раздавайся», як писав Г. Державин. Певним дисонансом до цього «торжества» стали звучати окремі мотиви в творах О. Пушкіна. Але це буде новий період у розвитку і російської літератури, і російського літературознавства.

З відкриттям у Харкові в 1804 р. університету в історико-літературній думці Росії мав би утвердитися й український (чи хоча б малоросійський) мотив. Але на перешкоді стояли зачерствілий консерватизм і зневажливе ставлення до самого факту існування України та її мови й літератури. Ставленики великодержавної політики, професори Харківського університету, ревниво оберігали російську науку і від усіляких іноземних впливів, і від зв'язків її з «низьким малоросійським наріччям». Якщо професор Ягелонського (Краківського) університету Ю. Бандтке в одній з публікацій початку XIX ст. наголошував, що українська мова не поступається за віком російській І тому є не її наріччям, а самостійною мовою в ряду інших слов'янських мов, то російські лінгвісти й політики подібні думки піддавали всілякому остракізмові й доводили, що до ступеня «вченості» малоросійська мова ніяк не дотягується. Редактор «Вестника Европы» М. Каченовський твердив у своєму журналі, що ця мова придатна лише для таких жартів, з яких «складено» «Енеїду» І. Котляревського. Такої ж думки, але ще більш реакційно, дотримувалися й викладачі Харківського університету. Завідуючий кафедрою російської словесності І. Рижський опублікував, наприклад, два навчальні посібники з літературознавства («Опыт риторики», 1805; «Введение в круг словесности», 1806), але в жодному з них навіть «Енеїди» І. Котляревського не згадав, хоча подібну до цього твору «Вергилиеву Энеиду…» Н. Осипова проаналізував з великим пієтетом як визначне досягнення російської художньої думки. Цілком очевидно, що вчений керувався не науковою, а суто політичною кон'юнктурою, оскільки зіставлення цих двох творів було б явно не на користь Н. Осипова.

Ці посібники І. Рижського (як і праці його наступника в завідуванні кафедрою І. Срезневського) несли в собі ще домінуючий дух класицистичної естетики і до нових віянь у європейському літературознавстві були фактично в опозиції. Однак І. Срезневський у своїх лекціях і окремих публікаціях уже акцентував на необхідності вивчати вітчизняну літературу, розуміючи під нею насамперед літературу російську. Перші натяки на існування української літератури стали з'являтися цього часу не в університетських аудиторіях, а в харківській періодиці - в журналах «Харьковский демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816-1819), «Украинский журнал» (1824-1825), у газеті «Харьковский еженедельник» (1812). У журналах публікувалися деякі етнографічні й фольклорні матеріали, а газета містила переклад статті Ф. Шіллера «О предназначении лирического стихотворства», що було першим в Україні повідомленням про існування нової, романтичної епохи в літературі та науці про неї. Естетичний вияв її був присутній ще і в раніше опублікованих перших частинах «Енеїди» І. Котляревського, який скоріше за все інтуїтивно пройнявся, «модою» романтизму, коли наснажив образну систему поеми і фольклорно-етнографічним матеріалом, і духом вітчизняної історії, і окремими лірико-романтичними вкрапленнями. Зрештою, і звернення автора до національної мови було виявом того ж романтизму. Про її виражальні можливості певний час автори названих періодичних видань висловлювалися (як і І. Котляревський) - у бурлескній формі, а інколи і в номінативних міркуваннях, що нагадували літературно-критичні. У віршованій легенді про заснування Харкова В. Маслович у 1815 р. писав:

Побожиться я готов, девушки российски,

Говорит сама любовь по-малороссийски,

Нет нежнее язика, да навряд и будет…

А вже у 1818 році жартівливу пісню про свій від'їзд із Слобожанщини до Петербурга В. Маслович пише власне українською мовою («Коню мій, коню, не спотикайся, Люба матусенько! Ти не печалься…» і т.д.), де відчутні і стилізація в дусі фольклору, і суто романтична поетизація мандрів.

Активно наближався до розуміння нових шляхів у літературі й естетиці видавець і редактор «Украинского журнала» О. Склабовський. У статті «Взгляд на народные песни древних греков» він зіставляє еллінські пісні з обрядовими Й історичними піснями України. А його стаття «О подражании» (1824) - це спроба пов'язати нові уявлення про творчість з класицистичними теоріями. Говорячи про мистецтво як наслідування дійсності,

О. Склабовський відзначає при цьому роль авторської фантазії і необхідність не механічного, а вибіркового, найхарактернішого у відтворенні явищ і процесів. Деякі радянські дослідники (М. Пархоменко, П. Федченко) вважали, що в цьому твердженні виявлялися перші спроби теоретичного осмислення реалізму, але насправді йшлося про романтичний тип мислення, який під характерним у відтворенні дійсності розумів ідеальне, виняткове. Витоків такого ідеального й виняткового, підкреслював сучасник О. Склабовського, поет і професор Харківського університету П. Гулак-Артемовський, слід шукати в народній творчості. «Лише народний смак, тонкий слух народу, освічене серце, його схвалення, суд і вирок, нарешті - його здивування й оплески творять і вдосконалюють мистецьку красу», - писав він у статті «Про поезію і красномовство на Сході».

Продуктивним автором «Украинского журнала» був випускник, а пізніше ректор Харківського університету І. Кронеберг. Він не лише прокладав своїми публікаціями дорогу романтичному напряму в літературі, а й розробляв теоретичні основи романтичної літературної критики. За його уявленнями, розгляд літературного твору можливий у кількох аспектах: критичному (твір зіставляється з канонізованими зразками), історичному (твір аналізується відповідно до панівних у певні епохи уявлень про мистецтво) і емпіричному (твір розглядається поза будь-якими зв'язками). Нова критика (критика майбутнього) повинна, наголошував І. Кронеберг, керуватися всіма критеріями і давати синтетичне, отже - наукове, трактування художніх текстів. Йшлося відтак про всебічний і цілісний підхід до твору, про єдність у ньому змісту й форми, про зв'язок його з фольклором і історичною епохою, що було принциповим положенням формованої тоді історичної школи літературознавства.

Її становленню в харківський період української науки про літературу сприяла, зокрема, і значна пошукова робота Ізмаїла Срезневського (1812-1880). Після закінчення Харківського університету (1829) він гаряче перейнявся українською історією, видав кілька фольклорно-етнографічних збірників («Запорожская старина», «Украинский альманах»), у яких доводив самобутність української історії й мови, розкривав їхнє багатство в народнях піснях, історичних переказах, пам'ятках літописної літератури. На жаль, у пізнішій своїй діяльності І. Срезневський змінив свою точку зору щодо самостійності української мови, вважаючи її наріччям російської, а після обрання його академіком Петербурзької академії наук (1851) повністю відійшов від української проблематики і працював як типовий імперський філолог (у галузі історії російської мови, палеографії та ін.).

Якщо з «чистими» вченими таке переродження було в поневоленій Україні першої половини XIX ст. звичайним явищем, то більш чутливі до порухів народної душі, нових естетичних вимірів і соціальної справедливості письменники еволюціонували якраз у зворотному напрямку. Почавши писати і думати по-російськи, вони з часом переходили в табір українства і ставали послідовними захисниками його самобутності. Такими були Л. Боровиковський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші українські письменники. У виданому 1834 р. альманасі «Утренняя звезда» Г. Квітка-Основ'яненко, який до того писав російською мовою, опублікував написані українською мовою перші прозові твори («Маруся» і «Салдацький патрет»), а також критичне есе «Супліка до пана іздателя». Це своєрідна літературна декларація, в якій було дано відсіч недругам українського письменства, утверджувалися права на його існування і визначалися деякі його естетичні, змістові й формальні, засади («як говоримо, так і писати треба»). За переконанням Г. Квітки-Основ'яненка, нові твори українських письменників засвідчили здатність цієї літератури зображувати людські почуття,»… зворушувати і пробуджувати співчуття читачів, а тому користувалися більшою й якісно іншою популярністю у читачів, ніж твори бурлескно-пародійні». Йшлося про ту якість, яку несли в собі твори з новими романтичними почуттями й уявленнями про літературу як виразницю історії і буття народу. Новий етап у розвитку цих ідей в літературознавстві пов'язаний з відкриттям університету в Києві і дослідницькою діяльністю його першого ректора Михайла Максимовича (1804-1873).

Размещено на Allbest.ru