Размещено на http://www.allbest.ru/

Літературна течія

Ширшою категорією від літературного угруповання є літературна течія.

Течія -- це група письменників, об'єднаних ідейно-естетичними поглядами та художньо стильовими особливостями. Це історико-типологічне утворення, що охоплює як змістовний, так і формальний рівні мистецтва, які між собою взаємопов'язані. За словами Ю. Коваліва -- "динамічна єдність концептуальних ідейно-естетичних, світоглядних, передусім стильових принципів, що охоплює творчість багатьох письменників, сформована на певній стадії літературного процесу".

В.М. Лесин і О.С. Пулинець ("Словник літературознавчих термінів") ототожнюють течію з напрямом. У багатьох вузівських підручниках термін "течія" не виділяється як окреме специфічне явище у розвитку літератури. У статті "Літературний напрям" ("Літературознавчий словник-довідник". -- К., 1997. -- С. 419) читаємо: "Стильові тенденції меншого масштабу, ніж літературний напрям, називаються течіями, струменями тощо". Ми дотримуємося думки, що напрями ширші за течії, вони можуть мати течії. Категорія "течія" вужча від категорії "напрям", "метод", але ширша від літературної школи. Як складову частину напряму розглядають літературні течії О. Соколов, М. Каган, О. Рев'якін, В. Воробйов, Г. Сидоренко, Ю. Ковалів.

Літературна теч і я має конкретно-історичний характер, творчу історію, національні особливості. Український символізм, наприклад, з'явився пізніше, ніж французький. Він відрізняється від західноєвропейського і російського. Як відзначають Ю. Ковалів та І. Дзюба, "український символізм у цілому поступався їм філософською концептуальністю та естетичною визначеністю; водночас у ньому менше езотеризму, окультності і містицизму, більше відгуків на життя, він небайдужий до ідеї національного визволення, що набирала часом форми "національного містицизму...".

Літературна течія може мати свій стиль. Його мали символісти, футуристи, імпресіоністи.

Художній метод

Художній метод (грец. methodos -- шлях дослідження, спосіб викладу) -- одна з наймолодших категорій у літературознавстві. Вона з'явилася у 20-30-х роках XX ст. Цей термін використовували російські символісти В. Брюсов, А. Бєлий. О. Соколов вважає, що метол зародився разом з мистецтвом. Питанням методу цікавився ще Арістотель. Він називав три типи мімезису: літературний художній фольклор ренесанс

1) наслідувати дійсність такою, якою вона є;

2) такою, як про неї думають чи говорять;

3) якою повинна бути.

Арістотель веде мову про різні методи творчості, але термін "метод" не вживає. Р. Декарт у філософському трактаті "Роздуми про метод" (1637 р.) виклав основні принципи раціоналізму: вимога строгої систематизації знань, вироблення канонів і правил, які регулюють пізнавальну діяльність людей.

Провідні вчені сходяться на думці, що художній метод -- це загальні принципи відображення дійсності. "Немає твору мистецтва без художнього методу, як немає наукового дослідження без наукового методу". У теоретичних поглядах на художній метод бракує чіткості. Метол ототожнюють з напрямом, течією, стилем. В. Лесин і О. Пулинець під методом розуміють "сукупність основних принципів художнього відбору жиги них явищ, їх узагальнення, осмислення й ідейно-естетичної оцінки з позицій певного естетичного ідеалу, а також відповідних способів художнього відображення дійсності і втілення її в образах мистецтва". "Одні вчені, -- зауважує Ю. Борєв, -- визначають його як сукупність художніх прийомів і засобів; другі -- як принципи естетичного відношення мистецтва до дійсності; треті -- як систему світоглядних спрямовуючих творчості". Розмірковуючи над цими визначеннями, Ю. Борєв відзначає, що на формування методу впливають усі три фактори: "дійсність в її естетичному багатстві, світогляд в Його історичній та соціальній визначеності й художньо-розумовий матеріал, накопичений у попередні періоди".

Д. Наливайко вважає метод головним нервом напряму, категорією гносеологічною й аксіологічною. А. Ткаченко зауважує, що метод як категорія гносеологічна (пізнавальна) й аксіологічна (оцінна), "не конче повинен бути "головним нервом" напряму. Бодай тому, що мистецтво загалом і мистецтво слова зокрема, мають власні "нерви", які відрізняються від філософії, соціології, інших виявів людського раціо. Інша справа -- наука (в тому числі -- мистецтво та літературознавство), котра послуговується певними методами... аналізу, синтезу, прогнозу". На думку Є. Васильєва, кожен метод має напрями, "метод, як шлях художнього пізнання не обмежений часовими та географічними рамками, хоч і є історично зумовленими. Напрям же є спільністю митців на основі методу; він пов'язаний з певною добою та країною (країнами)"3. Відомі терміни "античний реалізм", "реалізм Відродження", "реалізм Просвітництва" можна, вважає Є. Васильєв, застосовувати до реалізму як методу, якому, за спостереженням С. Петрова, властиві:

1) універсальність зображення людини;

2) соціальний і психологічний детермінізм;

3) історична точка зору на життя.

В історії літератури виділяють такі методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм. Цікаво малює міні-портрети цих методів П. Сакулін. "Класицизм -- струнка фігура воїна в гордій позі, з величною протягнутою рукою. Сентименталізм -- ніжна, тендітна дівчина, сидить, підперши підборіддя рукою; на обличчі сумна задума, очі замріяно спрямовані вдалечінь: на віях виблискує нависла сльоза. Романтизм -- красивий юнак у плащі й крислатому капелюсі; кучеряве волосся розвівається за вітром; зір, що палає від захвату, звернений до неба. Художній реалізм -- зрілий чоловік із здоровим кольором обличчя, зі спокійним і вдумливим поглядом. Натуралізм -- нечупарно одягнутий чоловік у картузі; волосся стоїть дибки, в руках -- нотатник, на ремені висить кодак; неспокійно і критично озирається по сторонах. Символізм -- нервова молода людина; сильно жестикулює; голосно і протяжно декламує вірші про метафізичну красу потойбічного світу".

"Категорію художнього методу, -- зазначає Є. Васильєв, -- необхідно сприймати не догматично та абстрактно... Художній метод --... живий, образний регулятор творчої діяльності. Методи не є усталеними формами. Вони співіснують, взаємопроникають, збагачують один одного. Різні художні методи поєднуються і в окремому літературному напрямі, і в індивідуальному стилі письменника".

Художні методи по-різному досліджують дійсність. Реалістичний метод надає перевагу раціональному, детермінованому підходу до світу перед чуттєво-інтуїтивним, спрямовує увагу на суспільне життя (проблеми економіки, політики, моралі, побуту). Романтичний зосереджує увагу на бажаному, належному, на ідеалі. Він надає перевагу чуттєво-інтуїтивному підходу до дійсності, використовуючи й раціональний.

Реалістичний і романтичний методи змальовують світ у різній послідовності. Реалістичний передусім матеріальний, наближаючись до духовного, романтичний -- спершу духовний. Особливості цих методів добре розкрив Д. Чижевський, порівнюючи їх. Любов до простоти -- ухил до ускладненості; нахил "до ясних, за певними приписами вибудуваних рамок або, навпаки, прагнення надати творові навмисне незакінченої, розірваної "вільної" форми; прагнення до прозорої ясності думки -- нехтування ясністю, бо, мовляв, важливіша "глибина", хоч би вона читачеві і не завжди була до кінця зрозуміла"; прагнення виробити унормовану, нормалізовану, "чисту мову" -- шукання своєрідної оригінальної мови, любов до мовних дивацтв, використання діалектизмів і жаргонів; прагнення дати найточніший вислів -- намагання розкрити найбільшу повноту мовного вияву, хоч би це і не на користь творчості; "прагнення досягнути в загальному враження спокійної гармонії або, навпаки, напруження, руху, динаміки. Представники цих двох різних типів літературних стилів цінять не те саме: ясність або глибину, простоту або пишність, спокій або рух, закінченість у собі або безмежність перспектив, викінченість або прагнення та мінливість, сконцентрованість або різноманітність, традиційну канонічність або новизну і т. д. З одного боку, переважає ідеал спокійної урівноваженої краси, з іншого -- краса не є єдиною естетичною цінністю літературного твору, поруч краси стоять інші цінності, та до естетичної сфери приймається навіть незугарне".

М. Моклиця до романтичних методів відносить бароко, сентименталізм, романтизм і неоромантизм, до реалістичних -- античний реалізм, класицизм, просвітницький реалізм, критичний реалізм, натуралізм, соціалістичний реалізм. "Усі вони, -- відзначає дослідниця, -- різні, бо сформувалися у різні епохи, але споріднені між собою однаковими естетичними настановами: романтики всіх часів відтворюють свій внутрішній світ, і це для них головне (фантазія і уява спричиняє поширення умовних форм), реалісти всіх часів намагаються відтворити дійсність, тому підпорядковують мистецтво життю (у такому разі панують життєподібні або, використовуючи термін Арістотеля, міметичні, тобто наслідувальні форми у мистецтві). В епоху модернізму відбулося органічне з'єднання романтичного і реалістичного типу світосприйняття, коли суб'єкт, тобто митець, усвідомив себе як головний об'єкт для естетичного опанування".

Художні методи постійно чергуються, напрями народжуються лише раз, розвиваються і згодом назавжди припиняють своє існування.

літературний напрям

13.1. Бароко

13.2. Класицизм

13.3. Сентименталізм

13.4. Романтизм

13.5. Реалізм

13.6. Натуралізм

13.7. Модернізм і його стильові течії

13.8. Авангардизм і його стильові течії

13.9. Соціалістичний реалізм

13.10. Постмодернізм

Літературний напрям -- не конкретно-історичне втілення художнього методу. Напрям об'єднує митців на основі методу і подібних стильових особливостей. Автори "Літературознавчого словника-довідника" називають такі чинники літературного напряму:

1. Світоглядний... фундамент, який породжує певну концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання, розуміння суспільно-історичних закономірностей, місця людини у суспільстві та Всесвіті. Сюди ж відносяться ідейні переконання, спрямовані па зміну наявних суспільних відносин, суспільні та моральні ідеали, згідно з якими оцінюється сучасність, а також погляди на роль і значення літературної творчості в житті суспільства, історичної епохи, людської культури в цілому.

2. Поетика як система більш-менш нормативних правил... Власне поетика зосереджує в собі всі специфічні художні особливості літературного напряму (на рівні стилю, композиції і т. ін.), визначає його літературну суть.

3. Спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у певному літературному напрямі...

4. Сукупність художніх засобів, регульованих поетикою літературного напряму. Це певні стильові, композиційні особливості, певні жанрові форми, що переважають у даному літературному напрямі, є характерними для творчості його представників".

Зміна напрямів виражає закономірності літературного процесу. Творчість багатьох письменників виходить за межі напрямів. В. Гюго починав свою творчість як класицист, а згодом перейшов на позиції романтизму. О. Пушкін, Т. Шевченко були і романтиками, і реалістами. Літературні напрями мають національні особливості.

Дотримуючись періодичності літературного процесу, запропонованої Д. Ч (іжевським, розглянемо розвиток художньої літератури в естетико-стильовій системі координат.

Окреме місце у літературному процесі займає фольклор -- перша стадія художньої словесності. На основі фольклору сформувалася писемна література. М. Грушевський писав: "Хоч наша писана література не позбавлена творів високо цінних..., але все-таки в порівнянні з багатою усною словесністю наша писана традиція аж до останнього відродження XIX віку являється сорозмірно невеликим сегментом".

Фольклор за типом творчості має романтичний характер, він з'явився як протилежність міфології з її практичним реалістичним змістом. Писана література, що почалася як антитеза до фольклору, мала реалістичний зміст. До того ж у фольклорі домінує колективне творення, а письменство -- індивідуальна творчість. Фольклорні зразки, поширюючись в усній формі, набували варіантності, у них зникали індивідуальні особливості, пов'язані з місцем і часом дії, зоставалося загальне, характерне для різних місць і часів, і всієї нації. У писаній літературі відображалося індивідуальне світосприйняття і світорозуміння, а у фольклорі -- душа нації.

"Із-за вдосконалення, поширення писемної літератури (загальніше цивілізації), -- відзначає В. Пахаренко, -- фольклор невпинно слабне, згасає (спочатку на рівні творення, а тоді й па рівні поширення), його залишки деградують, переходять у т. зв. масову культуру, кітч. Цей сумний, хоч і неминучий, процес згасання фольклору спостерігаємо нині, зокрема, і в Україні".

У літературі українського середньовіччя Д. Чижевський виділяє монументальний (X) ст.) і орнаментальний (XII--XIII ст.) стилі. Монументальний стиль з'явився у той період, коли Київ був політичним, церковним і мистецьким центром Сходу Європи. У той час у літературно-релігійному світогляді утвердилася філософія християнського оптимізму. Монументальний стиль або рання готика характеризуються такими особливостями: зосередження уваги на змісті, простота композиції і синтаксису, обмеженість прикрашальних засобів. Особливості монументального стилю виразно постають з "Повісті врем'яних літ": короткі афористичні речення, ритмізація мови, використання усталених засобів при змалюванні подій, утвердження думки про самостійне історичне і політичне життя Руси. осуд чвар і здирниці ва князів, заклик до єдності усіх руських земель, відмова від язичництва, утвердження християнського світогляду. За типом творчості монументальний стиль - реалістичний. Окремі особливості монументального стилю є у літературі класицизму, бароко, соцреалізму.

Орнаментальний (лат. ornamentum -- прикраса) стиль припадає па XII--XIII ст. Його особливості: багатотемність творів, мозаїчність композиції, наявність історичних екскурсів, ліричних відступів. У "Слові о полку Ігоревім" розповідь про сучасні події поєднується зі спогадами про минуле. Орнаментальний стиль використовує символічні образи, постійні епітети, гіперболи, складні синтаксичні конструкції. Про поразку Ігоря автор говорить символами: "Впали прапори Ігореві... Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили учту: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську". Битва змальована як "учта", "посів", "жнива": "Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров'ю полита, сумом зійшла на руську землю". Використовуючи гіперболу, автор створює напінфантастичну картину: князь Святослав, який переміг половців, нагадує космічну стихійну силу: "наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив річки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Кобяка з лукомор'я від залізних великих полків половецьких, як вихор вирвав". Мова "Слова о полку Ігоревім" мелодійна, багата па асонанси та алітерації ("уже бо Сула не течет cеребреними струями"). Автор твору вдало відтворив настрої та переживання героїв.

За типом творчості монументальний стиль -- реалістичний, а орнаментальний -- романтичний.

Переходова доба (XlV--XVcm.) не дала оригінальних творів. Причиною були складні історичні умови нашого народу.

Ренесанс та реформація (XVI--XVH ст).

Ренесанс (франц. renaissance, лат. renascor -- відроджуюсь) відновив античний ідеал краси, поставив у центр уваги всебічно розвинуту особистість. На місце властивого епосі середньовіччя геоцентризму прийшов антропоцентризм. Визначальне місце у мистецтві зайняв реалістичний тип творчості. Для стилю доби Відродження характерні гуманізм, наслідування античного мистецтва, звернення до життя простих людей, егоцентричний індивідуалізм, критика середньовіччя.

Батьківщиною Ренесансу стала Італія, згодом він поширився в Англії, Франції, Німеччині, Іспанії. З Відродженням пов'язана творчість Франческо Петрарки (1304--1374 pp.), Джованні Боккаччо (1313--1375 pp.), Данте Аліг'єрі (1265--1320 pp.), Леонардо да Вінчі (1452--1519 pp.), Франсуа Рабле (1494--1553 pp.), Мігеля де Сервантеса (1547--1616 pp.), Вільяма Шекспіра(1564--1616рр.).

Свого роду викликом Ренесансу з його раціоналізмом, егоцентричним індивідуалізмом, антропоцентризмом стала реформація з теоцентризмом, ідеологією християнства. Єдине, шо об'єднувало Ренесанс та реформацію -- це критика середньовіччя і католицької церкви.

Ідеї Відродження в Україні почали утверджуватися в кінці XV ст. тими українцями, які навчалися в європейських вузах і прийняли католицьку віру. Вони обирали собі прізвиша-геоніми типу Русин, Роксолянин, декларуючи таким чином своє українство. Найвидатнішими поетами доби Відродження в Україні є Юрій Дрогобич (1450--1494 pp.), Павло Русин з Красна (1470--1517 pp.), Станіслав Роксолянин Оріховський (1513--1566 pp.). Найпомітніший слід в українській літературі епохи Відродження залишили твори Івана Вишенського.

На зміну Ренесансу у XVII ст. прийшла доба бароко.

Размещено на Allbest.ru