Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Костомаров про сучасний літературний процес. Стаття "Огляд творів, писаних малоруською мовою"

Інший етап вростання М. Костомарова в проблематику української художності пов'язаний з осмисленням професійної літератури українських авторів. 1843 р. він опублікував в альманасі "Молодик" "Огляд творів, писаних малоросійською мовою". Це був один із перших історико-літературних оглядів української літератури нового періоду.

У радянському літературознавстві цю працю М. Костомарова оцінювали переважно негативно, оскільки саму постать автора вважали "недостатньо революційною" і майже націоналістичною. У своїй монографії П. Федченко зазначає: "...На цій статті молодого М. Костомарова позначилися і його ідеалістично-романтичні захоплення, і вузьке розуміння проблем народності української літератури. Вже тут намітилися і ті тенденції, що вилилися згодом у систему буржуазно-ліберальних поглядів, які зближували Костомарова то з українськими буржуазними націоналістами, то з російськими слов'янофілами". Оскільки тут надто сумнівно поєднано ідеалізм, націоналізм і слов'янофільство, є потреба спинитись на "Огляді" М. Костомарова детальніше.

Спочатку про "звужене" розуміння М. Костомаровим народності: вона нібито пов'язується тільки з мовою народу. Насправді в М. Костомарова з цього приводу були значно ширші уявлення. "Енеїду" І. Котляревського, наприклад, він вважав справді народним твором через те, що: а) в ній відображена істинна картина українського життя; б) вона сповнена суто українського гумору; в) романтичною душею її є народна мова. Ці три ознаки остаточно заперечують твір І. Котляревського як пародію на поему Вергілія та утверджують його як справжнє явище духовності суто українського народу.

Повісті Г. Квітки-Основ'яненка є творами народними не лише завдяки українській мові. На цю висоту їх піднесли насамперед зв'язки з фольклором України, серцевиною якого було й залишається глибоке почуття. В народних піснях і казках це почуття було стихійним і "розірваним", а в повістях Г. Квітки-Основ'яненка воно набуло цілісності й організованості. "Письменник, -- наголошує М. Костомаров, -- сприймає передане йому народом і повертає йому у нього взяте повним і усвідомленим; неправильним уривчастим частинам надає цілісності, визбирує розсипані перлини і створює з них художні шедеври. Саме з такої точки зору ми повинні дивитися на Основ'яненка і його прекрасні повісті, де найбільше виявляється це суттєве життя Малоросії, все сповнене почуттів і подиху його цнотливого повітря".

Щодо народності поезії Т. Шевченка, яку М. Костомаров характеризував тоді лише на основі першого видання "Кобзаря" в 1840 р., то в ній теж народна стихія цілком підпорядкована цьому незвичайному таланту. "...Це весь народ, що говорить устами свого поета: душа його пройнялася співчуттям і тотожністю стану свого і загальнонародного почуття; разом з порухами серця, що належить поетові, органічно злилися порухи, що властиві кожному, хто буде здатний йому співчувати"18. Від Т. Шевченка, підкреслив М. Костомаров, за щасливих обставин можна буде чекати гідних його народу творів. Таке передбачення його збулося навіть за нещасних обставин, що випали на долю Шевченка, і виняткова заслуга М. Костомарова полягає якраз у тому, що він передбачив це першим в українському літературознавстві. Та й взагалі його "Огляд" був першим науковим узагальненням ідейно-естетичних принципів нової української літератури, яка в першій половині XIX ст. пов'язала свою долю з духовністю свого народу і цим самим влилася в сім'ю європейських літератур. Чи було щось ідеалістичне в такому трактуванні її, на чому наголошували радянські критики М. Костомарова? На це питання слід відповідати творчо, зважаючи і на звинувачення його в націоналізмі, який, поряд із ідеалізмом, був найбільшим "злочином" у радянському літературознавстві. Нація для М. Костомарова була тим ідеалом, до якого на рубежі XVIII--XIX ст. дійшли всі європейські народи, і невизнання цього факту може призвести хіба що до конфлікту з історією. А в художніх творах відтворюється не "натуральний" народ, а його ідеал, точніше -- ідеал певної національної ментальності. У такому розумінні М. Костомаров був і націоналістом, і ідеалістом, і в цьому одна з найбільших заслуг його перед українським літературознавством. Теоретичний аспект своїх літературознавчих ідей, що знайшли свій вияв в "Огляді", він поглибить у "Слов'янській міфології", від яких залишався один крок М. Костомарова до основних ідей Кирило-Мефодіївського братства. Слід наголосити на тому, що вели до створення її і літературознавчі ідеї М. Костомарова.

Усвідомивши зв'язки літературної творчості слов'ян з фольклором і міфами, "братчики" знайшли багато спільного і в суспільній історії слов'янства і тому висунули ідею його (слов'янства) єдиного співжиття. Це була, звичайно, романтична мрія, в якій існуюча тоді влада побачила неабиякий єретизм, що заслуговує лише в'язниць і заслань. М. Костомаров відбував таке заслання з 1847 по 1856 p., що певною мірою негативно позначилося на долі його як ученого-літературознавця.

У рецензії на "Народні оповідання" Марка Вовчка (1859) він уже зайняв двояку позицію. З одного боку, твори письменниці здалися йому непідробно правдивими і "натуральними". Це -- мова народу, наголошує рецензент, "підслухана" авторкою тоді, коли той говорив не з принуки, а невимушено. Водночас це голос на захист слабких і беззахисних носіїв правди, які несуть на собі тягар пригніченості. Далі, ніби спохопившись, М. Костомаров почав доводити, що твори Марка Вовчка все ж не є значним художнім узагальненням, а тільки окремими картинами, які не претендують на мистецтво. Картини ж, мовляв, творяться хіба що для розваги, а завдання письменника -- відтворювати життя цілком, будити людей для творення добра, загоювати рани народні тощо. Саме цього, на думку М. Костомарова, якраз і бракувало оповіданням Марка Вовчка.

Це часткове зауваження щодо творів письменниці М. Костомаров невдовзі розвине у поглядах на всю українську літературу. У низці статей він висловлює песимістичні припущення щодо перспектив української мови загалом, а в статті "Малоросійська література" (1871) характеризує всю українську літературу як "етнографічний напрям" у літературі великоросійській і фактично переоцінює всі свої міркування, які висловив 1843 р. в "Огляді". І Котляревський, Квітка й інші автори України -- це письменники, пише він, "мужицького кола" і за мовою, і за рівнем свого духовного розвитку. Про Т. Шевченка М. Костомаров намагався теж говорити як про "поета простого народу", котрий, наприклад, і в художніх засобах, і в "вихованні" поступається Міцкевичу чи Пушкіну. І все ж наукова щирість і сумлінність ученого не дали йому на цьому спинитись. Далі він сказав, що цей "недолік" Т. Шевченка компенсувався, зрештою, "силою його творчого генія". "...Життєвістю його ідей, масштабністю почуттів, природністю і простотою Шевченко значно підноситься над ними. Його значення в історії -- не літератури, не суспільства, а всієї маси народу".

Така неоднозначна еволюція поглядів М. Костомарова певною мірою пов'язана, мабуть, з прийнятими в 60-- 70-х роках XIX ст. указами про заборону української мови й літератури, яким відводилася суто побутова, "мужицька" роль, але відчувався тут і вплив реакційного слов'янофільства, яке всіляко роздмухувало тезу про всі слов'янські мови (крім російської) як мови "для домашнього вжитку". М. Костомаров на схилі літ теж ніби пристав до цієї тези, але залишився великим прихильником української народної творчості, написавши в останні роки життя фундаментальну працю "Історичне значення південноруської народнопісенної творчості". Вона почала друкуватися ще за життя вченого, в 1872 p., а повністю була опублікована через двадцять один рік після його смерті, в 1906 р. Це був своєрідний підсумок роздумів ученого, викладених у працях "Про історичне значення російської народної поезії" і "Слов'янська міфологія". У новому дослідженні М. Костомаров дав теоретичне обґрунтування природи фольклорного і міфічного символу й визначив місце української пісні саме з цього погляду, з погляду багатства поетичної символіки в ній. Дослідник пише, що з усіх слов'янських пісень українські пісні є чи не найбагатшими саме символікою, яку можна згрупувати за чотирма ознаками: символіка небесних тіл і явищ; символіка землі, місцевостей і води; символіка рослин; символіка тварин. Крім того, дуже багатою є символіка в українських історичних і родинно-побутових піснях, що свідчить про великий духовний світ українського народу, з яким у цьому розумінні не може зрівнятися жоден інший слов'янський народ.

Ці дослідження і висновки М. Костомарова стануть у майбутньому ґрунтом для розвитку історичної школи, але вже в такому відгалуженні її, як психологічний напрям. Найвиразніше він виявиться в дослідженнях О. Потебні та І. Франка.

Панько Куліш як один з основоположників української літературної критики нового періоду

Ще одним учасником "Кирило-Мефодіївського братства", яке найбільше прислужилося утвердженню історичної школи в українському літературознавстві, був Панько Куліш (1819--1897). Найбільшою його заслугою стало утвердження в остаточних правах власне української літературної критики, писаної не тільки іншими, а й українською мовою. Нагадаємо, що серед інших мовою української критики були польська, російська, а в часи Ренесансу й класицизму -- латинська, якою писані всі поетики періоду неокласичної школи.

Літературна критика -- це (як прийнято вважати) першовзірець літературознавства. В перекладі з грецької слово "критика* означає -- міркувати, судити, розглядати. Отож, відтоді, як з'явилися перші судження про літературні твори, стала утверджуватися й первісна ланка літературознавства -- критика. На самому початку критичні судження про твори були компетенцією найбільш шанованих і обізнаних літераторів та філософів. Так воно фактично й було ще з античних часів. Імена Арістотеля й Горація, середньовічного Фотія й новочасних Лессінга та Гегеля говорять самі за себе. Однак треба було пройти довгі шляхи еволюції, щоб критика в літературознавстві посіла окреме місце і стала тим, чим вона є сьогодні: судженням тільки про сучасний літературний процес або про твори, що вже належать історії, з позицій сьогоднішніх уявлень і завдань літератури.

Протягом тривалого часу поняття "судження" мало тільки прикладний зміст: загальна оцінка твору, порада читачеві, похвала чи огуда на адресу письменника. За таких умов у літературного критика було багато простору для суб'єктивізму. Згодом у зв'язку з цим виникла необхідність теоретичного обґрунтування завдань і специфіки критики. В доромантичний період літературні критики керувалися переважно смаковим "здоровим глуздом", вказували на окремі "красоти" чи "погрішності" в художньому творі, але про сприйняття його в історичному аспекті, з погляду художньої цілісності мови, як правило, не було. Останнє стало завоюванням нового періоду в літературі і пов'язане з розумінням літературного твору як породження певної епохи, певного суспільства і певних уявлень про єдність у творі ідей та образів. У Західній Європі така літературна критика пов'язана з іменами Лессівта, Гегеля, Сент-Бева та інших, а в Росії -- Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова та ін.

Шалений (неистовый) Віссаріон, як сучасники називали Бєлінського (1811--1848), значною мірою сформувався під впливом Лессінга та Гегеля і переніс їхню методологію критики на російський ґрунт фактично без особливих змін. Єдине, що було в нього новим чи відмінним, -- це зміщення акценту в критичних судженнях із літературного твору на особу автора, що інколи породжувало напруження в середовищі письменників і вияви неприхованого волюнтаризму в критичній діяльності самого В. Бєлінського. Показовими є два приклади: в 1834 p., коли в російській літературі уже був сформований як поет О. Пушкін, В. Бєлінський у своїх "Литературных мечтаниях" словами відомого класика доводить, що "в нас немає літератури"; в 1847 р., в один із критичних періодів творчого життя М. Гоголя, В. Бєлінський пише сумнозвісного "Листа до Гоголя", в якому не аналізував літературну ситуацію, а яким вбивав один із перших осикових кілків у труну ще живого М. Гоголя. Суб'єктивне зміщення акцентів із творів на особу автора було цілком очевидним.

Трактуючи літературні твори і їх авторів у співвіднесенні з епохою, В. Бєлінський взагалі не виходив з річища основних принципів історичної школи, але коли посилався на зв'язки з суспільством і певним народом, то знову збивався на суб'єктивізм, забарвлений водночас очевидним прислужництвом ідеям імперської Росії. Звідси його великодержавницькі пасажі в бік літератур національних меншин Російської імперії, найпоказовішим із яких (пасажів) було неприйняття Шевченкових "Кобзаря" та "Гайдамаків" і просто-таки хуліганські випади проти П. Куліша ("экая свиная фамилия"). У радянському літературознавстві такі випади в спадщині В. Бєлінського всіляко замовчувались або витрактовувались як "вболівання" критика за розквіт української літератури і позитивний вплив на неї. Якщо, наприклад, самі російські літературознавці ще могли з цього приводу сказати, що "...о Шевченко Белинский отзывался пренебрежительно, но был не прав"15, то українські (радянські) намагалися пом'якшувати хибність і тенденційність суджень Бєлінського, прикриваючись при цьому словами І. Франка: "...Критична замітка Бєлінського о "Гайдамаках", хоч побіжна та не зовсім справедлива, мала значний вплив на Шевченка, охолодила його козацький патріотизм і звернула його в напрямі, рівнобіжнім до думок Бєлінського -- патріотизму на основі суто людській, соціальній"10. Складається враження, ніби Шевченків патріотизм був недостатньо людським і соціальним. Применшувати значення цих чинників у козацтві -- річ дуже сумнівна, хоч і пов'язується з висловлюванням І. Франка. Тому ні В. Бєлінський, ні І. Франко не мали рації. Можна говорити хіба що про певні втрати в самій еволюції історичної школи.

Після В. Бєлінського російська критика пішла шляхом певного ігнорування естетичної специфіки літератури і спрямовування її в бік публіцистичних завдань. Уже М. Добролюбов, наприклад, ніяк не вдовольнився аналізом ідейно-художнього задуму автора в тому чи тому творі й висловлював судження про саме життя, утвердивши відтак поняття "реальної критики" в російському літературознавстві. За всіх "позитивних" якостей такого критичного мислення, яке пізніше в гіпертрофованому вигляді буде підхоплене радянським літературознавством, критика дуже втрачала як судження про естетичну вартість літератури, інтенсивно наближаючись до жанру публіцистики.

У середині XIX ст. критика в межах історичної школи пропонувала ще кілька способів трактування літературних творів, серед яких чи не найпомітнішою була "біографічна критика". Основоположник її -- французький критик і поет Ш. Сент-Бев (1804--1869). Його теорія, викладена переважно в "Літературно-критичних портретах" (ч. 1--5, 1836--1839), породжувала напрям, сформований згодом як психологічна школа (див. наступний розділ). "Естетична критика" й "органічна критика", які (відповідно) утверджували російські письменники О. Дружинін і А. Григор'єв, належать теж до середини XIX ст. Але особливого розвитку на той час "естетична критика" не набула, оскільки виявилася ніби "передчасною": в ній проступали риси, що знайдуть своє місце в явищі початку XX ст. -- філологічній школі. Нині згадуємо про все це лиш тому, що українській критиці 40--50-х років XIX ст. треба було і шукати точний науковий орієнтир у такому розмаїтому морі критичних методик, і залишатись водночас самобутнім надбанням національної літературознавчої думки. Таку місію найбільшою мірою й судилося виконати саме П. Кулішу.

У часи існування Кирило-Мефодіївського братства (тобто до 1847 р.) літературною критикою П. Куліш ще активно не займався, але внутрішню готовність до такої праці формував уже тоді. За змістом його готовність була широкомасштабною і водночас полемічно загостреною. В радянському літературознавстві цю особливість таланту П. Куліша послідовно клали тільки на ідейні терези і доводили, що він (як і М. Костомаров) був цілковитим антиподом Т. Шевченка, бо сповідував нібито буржуазно-націоналістичні погляди і на історію України, і на її літературу, і на науку про неї. Тим часом феномен П. Куліша був значно складнішим, і пояснити його можна лише психологічними особливостями таланту. М. Зеров точно означив ці особливості: "Кулішеві треба віддати заслужене: з нього був великий майстер дратувати українську громадську думку". На ниві літературно-критичній він, наголошував М. Зеров, "визначався добірним смаком, але з особливим завзяттям клав наголос на розходженні своїх поглядів з оцінками громадськими: завзято нападався на те, що шанував читач, і підносив те, що "минали байдужі очі...". Весь час він був у позовах з українським громадянством, сперечався з ним за спаш, за межу, погорджував сучасниками як "руїно манами", покладаючи надії на признання з боку майбутнього "культурника"... Така була його мова, і громадянство платило йому тим самим.

Щоб зрозуміти всі ці речі, треба брати до уваги й об'єктивні, і суб'єктивні причини. До об'єктивних можна віднести невлаштованість усього українського буття (відсутність унормованого правопису, літературні спекуляції графоманів, імперський тиск на сам український дух та ін.), яке П. Куліш щиро хотів облаштувати. Щодо суб'єктивних причин -- то в П. Куліша було гостро розвинуте почуття лідерства, але, як виявилось, лідером в українській духовності утвердився Т. Шевченко. І цього не можна було не брати до уваги. Звідси контрастні погляди П. Куліша на одні й ті ж речі: звеличення, наприклад, і осуд козаччини та гайдамаччини; побожне, а згодом -- неоднозначне ставлення до Т. Шевченка; взаєморозуміння, а потім -- розходження з Марком Вовчком, схиляння то на бік безмежного народолюбства, то на бік імперських амбіцій. Але попри все П. Куліш у багатьох галузях своєї діяльності залишив справді непроминальні цінності, а в галузі літературної критики став провідним фундатором у роки її методологічного дозрівання й самоусвідомлення. Коли він говорив, наприклад, що єдиному Шевченкові відкрилася уся краса і сила рідної мови, що до появи оповідань Марка Вовчка нічого подібного не було ні в українській, ні в російській прозі, то це були не тільки емоційні пасажі. За цим стояла методологічно виважена об'єктивність, оперта на цілковите володіння ситуацією в історичній школі літературознавства18. Суть її П. Куліш найточніше виразив 1861 р. у статті "Характер і завдання української критики*, коли писав, що завдання літератури -- відтворити життя в його істині, а не в оманливих його виявах. Тут же П. Куліш наголосив, що кожен твір української літератури повинен служити насамперед нашому моральному існуванню, а завдання критики -- суворо вивіряти кожен твір естетичними почуттями і вихованим у вивченні своєї народності розумом. "Якщо ми відійдемо від цього завдання, якщо зігноруємо в своїй критиці основні положення естетики, -- ми станемо обманщиками власного народу і самозваними його діячами; література наша знову опиниться на наслідувальному парнасі, як у часи псевдоукраїнських віршів київських академістів (але вже в новому, паризькому чи петербурзькому одязі), і народ наш по-старому почне шукати від нас сховища в своїй неосвіченості, котра врятувала його від духовних академій і семінарій". Маємо, отже, чітке відмежування від неокласичної школи і розуміння історичної як підходу до літературного твору з позицій життєвої відповідності й естетичної довершеності.

Щоб прийти до цієї думки, П. Куліш виконав значну роботу, яка в його уявленні порівнювалась із роботою каменяра. На ранньому етапі досліджень він вивіряв свої критичні погляди на збиранні й аналізі фольклорних творів (тут підсумком були двотомні "Записки о Южной Руси", 1856--1857), на спробах остаточно довести самобутність української словесності ("Про стосунок малоросійської словесності до загальноросійської", 1857), на ґрунтовному й захопливому аналізі прози Г. Квітки-Основ'яненка ("Григорій Квітка-Основ'яненко і його повісті", 1858) та ін. Остання праця була написана українською мовою, і в ній П. Куліш висловив одну із своїх принципових полемічних думок: справжня, нова українська література почалася саме з творчості Квітки-Основ'яненка, а не І. Котляревського. У пізнішій своїй статті "Переднє слово до громади" (1860) П. Куліш поглибив цю думу в такий спосіб: "...Він (Г. Квітка-Основ'яненко) зробив те ж саме для прози, що Шевченко для поезії української: він так само постеріг і переняв поезію щоденної сільської мови, як Шевченко -- поезію народної пісні". А автора "Енеїди" тут схарактеризовано як "бурлацьке юродство Котляревського".

Певними негаціями позначене сприйняття П. Кулі-шем творчості М. Гоголя. Найбільше його дратував брак (нібито) етнографічно-фольклорної достовірності у його прозі. Він, мовляв, не знає ні минулого, ні сучасного українського народу і тому вдається до карикатурних форм художнього мислення. У цьому виявився той ранній ідеалізм П. Куліша, за яким йому хотілося бачити свій народ у рожевому, гармонійному світлі. Пізніше про цей же народ П. Куліш говоритиме з деяким презирством, а заодно й дуже критично про тих українських авторів, яких у ранній період він по-справжньому обожнював.

У "Передньому слові до громади" П. Куліш, наприклад, протиставляв Т. Шевченка О. Пушкінові. Останній, мовляв, уславив себе тим, що "Памятник себе воздвиг нерукотворный", а Шевченко своєю творчістю і життям став вищим за будь-які пам'ятники. "Наш поет, насміявшись із свого безталання, привітав свою щербату долю таким словом, на котре не всякий має право:

костомаров критика художність український

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли: у нас нема

Зерна неправди за собою".

Мине якийсь десяток літ і П. Куліш скаже: коли добре "провіяти" твори Т. Шевченка, то в них найціннішими будуть ті, які тісно пов'язані з етнографічним джерелом. Всі інші -- відвіються. І не на них треба рівнятися подальшій українській літературі... А тим часом слава Шевченка й усвідомлення величі його творчого подвигу дедалі зміцнювались і тому, мабуть, не давали спокою П. Кулішеві.

Деградація його літературних поглядів значною мірою була схожою на подібне явище в мисленні М. Костомарова. Знову свою зловісну роль відіграли, мабуть, заборонні акти Російської імперії щодо української духовності. Під їх тиском дала тріщину й психіка П. Куліша. Долучився ще й суб'єктивний елемент. Напрошується висновок про виняткове значення для творчих натур особливої сили волі. Із трьох чільних "братчиків" незламною виявилася вона тільки в Т. Шевченка. У галузі літературознавства він не залишив спеціальних досліджень, але його творчість для розвитку науки про літературу була не менш значною, ніж статті й монографії його побратимів -- М. Костомарова і П. Куліша. Можна сказати, що це був тріумф історичної школи в українському літературознавстві періоду романтизму.

Размещено на Allbest.ru