Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія українського літературознавства

План

1. Зародження та розвиток українського літературознавства (XI--XVIII ст.)

2. Українське літературознавство в перші десятиріччя XIX століття

3. Розвиток українського літературознавства в середині XIX століття

4. Українське літературознавство в останні десятиліття XIX століття

1. Зародження та розвиток українського літературознавства (XI--XVIII ст.)

Першою працею з літературознавства в Україні був вільний переклад з болгарської мови трактату Георгія Херабоска "О образах", вміщений в "Ізборнику Святослава" (1073 р.). Значну частину праці Херабоска складають визначення тропів і синтаксичних фігур. Невідомий перекладач замінив грецькі терміни слов'янськими: приятноє -- епітет, превод -- метафора, лицетвореніє -- уособлення, інословіє -- алегорія, отіменіє -- метонімія, приклад -- символ, лихоречіє -- гіпербола, поруганіє -- іронія, переходноє --інверсія, возврат--повтор, нестаток--еліпсис, ізрядіє--градація, ізобіліє -- тавтологія, прилог -- паралелізм, імятвореніє -- звуконаслідування.

Проблеми літературознавства розглядає і невідомий автор "Слова про Ігорів похід". Він характеризує два види творчості: "по билицях часу нашого", тобто так, як було у житті і "за вимислом Бояна". Вимисел Бояна полягав у надмірній метафоризації. М. Наєнко слушно відзначає: "Маємо справу з тими ж уявленнями про два типи художнього мислення, які існували ще у античності і базувались або на формах самого життя, або на символах (ідеях) його"1.

Окремі питання літературознавства розглядав письменник І. Вишенський (між 1538 і 1550 рр. -- 20-ті роки XVII ст.), він вимагав від художньої літератури "пафосу правди" і гостро критикував книгу Петра Скарги "Про єдність церкви божої" за те, що у ній слово "на лжи основано", з захопленням писав про рідну мову і пісню.

Проблем літературознавчого характеру торкалися автори передмов і післямов книжок, зокрема К. Острозький до Біблії, І. Федоров до нового Заповіту. Він -- автор післямови до "Апостола".

Певний внесок в українське літературознавство зробив Лаврентій Зизаній (рік народження невідомий -- помер після J633 року). У 1596 році надрукував у Вільні книгу "Граматіка словенска сьвершеннаго искуства осми частій слова", у якій є розділ "О метре и о рифме", присвячений особливостям силабічного віршування.

Теоретичні відомості з літературознавства подавали давні українські поетики XVII--XVIII століть, які були специфічними курсами з літературознавства, що читалися в Києво-Могилянській колегії (згодом -- академії), колегіумах і братських школах. Таких поетик учені налічують близько тридцяти, більшість збереглася у рукописах. Найдавніша з'явилася у 1637 році, всі поетики написані латинською мовою. "У підручниках поетики, -- зазначає канадська дослідниця Н. Пилипюк, -- літературна теорія підпорядковувалася процесові освоєння латинської мови". Латиномовні поетики Феофана Прокоповича і Митрофана Довгалевського "Поетика. Сад поетичний" (1736--1737 рр.), "Про поетичне мистецтво" (1705 р.) і визначили напрям розвитку теоретико-літературної думки в Україні на XVIII століття.

У "Поетиці" Ф. Прокоповича -- три частини. У першій, що мас назву "Вступ до поетики", йде мова про походження, специфіку і призначення поезії. У другій аналізується епічна і драматична поезія, третя присвячена буколічній, сатиричній та епіграматичній поезії.

У "Риториці" Ф. Прокопович характеризує три мовні стилі: "високий" (важливий), "середній" (барвистий) і "низький" (простий). "Високий" стиль використовується у роздумах, "низький" - у листах до друзів, діалогах і трактатах, "середній" -- у похвальних словах та історичних описах. Історичним описам учений присвятив розділ "Про спосіб написання історії". За спостереженням М. Наєнка, "автори поетик (передусім Ф. Прокопович) помітили тенденцію до зміни в літературному процесі жанрових "лідерів". Якщо досі (як і в часи Арістотеля) визначальним вважалося драматичне художнє мислення, то у XVIII столітті намітився "зсув" у бік епічності. Літературна історія XIX століття і пізнішого часу цілком підтвердила це передбачення: в літпроцесі переміг епос -- спочатку віршований, а згодом -- прозовий".

Курс поетики Митрофана Довгалевського (роки життя невідомі) "Поетика. Сад поетичний" подає відомості про особливості давньої української літератури і бароковий стиль у ній. Поетики Гедеона Слонимського (рік народження невідомий -- 1772 р.) і Георгія Кониського (1717--1795 рр.) характеризують особливості силабічної системи віршування.

Українські поетики XVІІ--XVIII століть відіграли важливу роль у становленні вітчизняного літературознавства.

Досягнення теоретико-літературної думки XVIII ст. пов'язані з працями Григорія Сковороди (1722--1794 рр.). Він виступав проти наслідування творів античної літератури, закликав орієнтуватися на українські літературні традиції. На противагу доктрині Платона про розлад між поезією і філософією Сковорода утверджував ідею їх спорідненості і взаємодії. У своїх творах він показував органічний зв'язок краси і добра, синонімом доброти вважав сердечність.

2. Українське літературознавство в перші десятиріччя XIX століття

Розвиток теоретико-літературної думки в Україні в перші десятиліття XIX ст. пов'язаний з іменами І.С. Рижського, І. Кронеберга, А. Гевлича, М. Максимовича, І. Срезневського. Іван Семенович Рижський (1761-- 1811 рр.), перший ректор Харківського університету, завідуючий кафедрою російської словесності, опублікував два посібники з літературознавства ("Опыт риторики", 1805 р. і "Введение в круг словесносте", 1806 р.). "Ці посібники І. Рижського (як і праці його наступника в завідуванні кафедрою -- І. Срезневського), -- відзначає М. Наєнко, -- несли в собі ще домінуючий дух класицистичної естетики і до нових віянь у європейському літературознавстві були фактично в опозиції".' І. Рижський вважав, що всі естетичні категорії, предмет мистецтва -- незмінні і вічні. Письменник не копіює природу, а переробляє, прикрашає її. Творчий процес, на думку вченого, включає фантазію і художню вигадку. І. Рижський писав, що "нерозумно нехтувати своє власне, якщо воно ні в чому не поступається чужому"2. Він високо цінував виховну функцію літератури, її роль у моральному і естетичному вихованні людини.

Випускник, а згодом ректор Харківського університету І.Я. Кронеберґ (1788--1838 рр.) виступив з критикою класицистичної теорії з її правилами трьох єдностей (єдності місця, часу і дії"), він розробляв теоретичні основи романтизму. І. Кронеберґ вважав, що художній твір необхідно вивчити у трьох аспектах: історичному (твір розглядати відповідно до існуючих у певні епохи уявлень про мистецтво), критичному (твір порівнювати з канонізованими зразками) та емпіричному (твір розглядати поза будь-якими зв'язками). Критика, на думку Кронеберга, повинна здійснювати всебічний аналіз твору, розглядати його у зв'язку з народною творчістю та історичною епохою. Ідеї Кронеберга співзвучні з положеннями історичної школи у літературознавстві.

Наприкінці першої чверті XIX ст. в історичній школі утверджуються символічний та порівняльний напрями. Одним із їх фундаторів став перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804--1873 рр.). У передмові до "Малороссийских песен" (1827 р.) він писав про необхідність вивчення міфології, у якій відображається дух народу, звучить його думка та істинна історія.

М. Максимович вважав, що українська мова і література сягають своїм корінням у Київську Русь. На його думку, історію літератури треба вивчати у зв'язку з історією народу, мовою і фольклором. М. Максимович першим в українській літературі обґрунтував поняття "народність".

3. Розвиток українського літературознавства в середині XIX століття

У розвиток українського літературознавства середини XIX століття значний внесок зробили фундатори Кирило-Мефодієвського братства М. Костомаров, Т. Шевченко і П. Куліш. Микола Іванович Костомаров (1817--1885 рр.) у статті "Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке" (1843 р.) писав про самобутність української мови і українського народу. "Мова, що звичайно називається малоросійська, на якій говорять у південно-західних губерніях Росії та в Галицькому королівстві, не є наріччя мови російської, що утворилася в останній час; вона існувала здавна". Мову Костомаров вважав основною ознакою народності. Серед головних вимог до художнього твору Костомаров, виходячи з ідей народності та світоглядних засад просвітительської естетики, на перше місце висуває правдивість і оригінальність відображення національного життя та національного характеру персонажів. Своє розуміння народності М. Костомаров показав у статтях про Т. Шевченка. Шевченко, за словами Костомарова, -- "це цілий народ, що говорить устами свого поета: душа його усвідомила співчуття і схожість між станом своїм і загальнонародним почуттям"1. У статті "Малорусская литература" (1871 р.) М. Костомаров акцентує на єдності у творах Шевченка національного і загальнолюдського: "Вірші Шевченка не відступають від форми й прийомів малоросійської народної поезії. Вони глибоко малоросійські, але в той же час їх значення ніяк не місцеве; вони постійно носять в собі інтереси загальнолюдські"2.

Аналізуючи твори Г. Квітки-Основ'яненка, М. Костомаров звернув увагу на діалектичний зв'язок характерів і обставин. Він писав, що майстерно відтворені обставини у повісті "Маруся" сприяють зображенню характерів.

Значний внесок у науку про літературу вніс Т. Шевченко (1814--1861 рр.). Як відзначає М. Наєнко, "своєю творчістю і особистим життям він довів, що нація -- це ідеальна форма буття особистості як головного предмета літератури. По-друге, його творчість стала спадкоємницею всієї духовності українського народу: від фольклору до давньоруської і ренесансної літератури. По-третє, своєю творчістю він відкрив закономірність щодо випереджального характеру мистецтва загалом: перо генія не лише фіксує історію чи сучасність, а й прозирає в майбутнє. На цих трьох китах, зрештою, зріс романтизм як тип мислення, і кожен історик й теоретик літератури з цим мусить рахуватися".

Т. Шевченко розкрив суть народного письменника. Він писав: "Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отоді і пишіть, і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним".

Багатим джерелом для розуміння естетичних поглядів Т. Шевченка є його "Щоденник". Шевченко вважав, що предметом мистецтва має бути істина, відтворена через моделі життя. "Великий Брюллов, -- писав він, - жодної лінії не дозволяв собі провести без моделі, а йому, як сповненому творчими силами, це могло б бути дозволеним. Але він як полум'яний поет і сердечний мудрець, огортав свої натхненні і світлі фантазії у форми цнотливої вічної істини. І через те його ідеали, сповнені красою життя, здаються нам такими милими, такими близькими і рідними". Отже, митець, на думку Шевченка, не копіює життя, а створює свій художній світ. Він обстоював думку, що мистецтво не є "дегеротипним" зображенням природи. Фотографія, якою б спокусливою вона не була, не є мистецтвом.

Студії Т. Шевченка про мистецтво були, за словами П. Федченка, "найвищим досягненням художньої думки в Україні", вони надовго визначили "шляхи поступального розвитку національної літератури".

Найбільшою заслугою сучасника Шевченка Пантелеймона Куліша (1819--1897 рр.) є утвердження української літературної критики, завдання якої -- вивіряти кожен твір естетичними почуттями і вихованим розумом. "Якщо ми відійдемо від цього завдання, якщо зігноруємо в своїй критиці основні положення естетики, -- ми станемо обманниками власного народу і самозваними його діячами; література наша знову опиниться на наслідувальному парнасі, як у часи псевдоукраїнських віршів київських академістів (але вже в новому паризькому чи петербурзькому одязі), і народ наш по-старому почне шукати від нас сховища в своїй неосвіченості, котра врятувала його від духовних академій і семінарій".1 Критеріями оцінки художніх творів П. Куліш вважав вірність "живопису з натури", глибину сердечного почуття, єдність форми і змісту. Мистецтво, на думку Куліша, -- це творчість за законами краси.

Праці П. Куліша сприяли появі в українській літературі пошевченківської доби етнографічно-побутової школи, представленої творчістю Ганни Барвінок, А. Свидницького, О. Стороженка.

4. Українське літературознавство в останні десятиліття XIX століття

В останні десятиліття XIX ст. центром літературного життя стає Галичина. Валуєвський циркуляр (1863 р.), Емський указ (1876), заборона національних театрів (1884 р.) створили нестерпні умови для розвитку національного мистецтва на східноукраїнських землях. Письменники і літературознавці із Наддніпрянської України друкують свої твори у Львівських виданнях.

"Друга половина XIX ст., -- відзначає П. Федченко, -- була періодом активного формування українського літературознавства (культурно-історична школа, історико-порівняльний метод, психологічний напрям, філологічний і філософсько-естетичний прийоми дослідження) як закономірного етапу нагромадження, систематизації й інтерпретації фактичного матеріалу".

Культурно-історичний напрям в українському літературознавстві представляли М. Дашкевич, О. Пипін і М. Петров. Професор Київського університету Микола Дашкевич (1852--1908 pp.), відзначає М. Наєнко, не був прямим послідовником І. Тена, "але загалом його праці витримані в дусі культурно-історичного різновиду історичної школи. Крім того, М. Дашкевич вдався до історико-порівняльної методології і став відтак одним із найпослідовніших в українському літературознавстві прихильником компаративістики". Про причетність Дашкевича до культурно-історичного напряму в історичній школі свідчить його праця "Постепенное развитие науки истории литературы" (1877 p.). На думку вченого, високохудожній твір може з'явитися тоді, коли письменник добре знає життя. Він вважав, що література має більший вплив на суспільне життя, ніж наука.

Література є мірою духовного, морального і розумового стану суспільства. Самобутню літературу може породити самобутнє суспільство. Для визначення самобутності літератури М. Дашкевич рекомендував використовувати порівняльний метод.

Особливе місце в науковому доробку М. Дашкевича займає стаття "Отзыв о сочинении г. Петрова: "Очерки из истории украинской литературы XIX столетия". "Свій відгук, -- відзначає М. Наєнко, -- М. Дашкевич створив у час найвищого злету культурно-історичного напряму, коли, з одного боку, він (напрям) набув свого крайнього (народницького) вираження, а з іншого -- в ньому дедалі вагомішим ставав філологічний акцент (тобто підхід до літературних явищ як до явищ естетики). Тому так багато місця у відгуку відведено з'ясуванню проблеми народності в українській літературі і водночас -- послідовним висновкам ученого про необхідність компаративного дослідження літератури, про значення у ній не стільки сюжетів і мотивів, скільки стилів мислення, форм вираження в них авторського я".

М. Дашкевич писав, що визначальною позицією в розвитку української літератури була любов до своєї народності, прив'язаність до рідного слова. Загальнонародним поетом, який умістив у своїх творах загальнолюдські болі і думи, є, на думку М. Дашкевича, Шевченко. Такі генії готуються до народження усім попереднім досвідом літератури, вони з'являються в історії народів дуже рідко.

Близькою до методології І. Тена була методологія О. Пипіна, який, правда, підкреслював, що тріада (раса, середовище, психологічний момент) викликає певні сумніви і навряд чи можна на ній починати вивчення літератури. О. Пипін вважав літературу частиною духовності народу, вона, за його словами, "несе в собі риси племені, суспільних особливостей та ідеалів... Без цього література мертва і не викликає ніякого інтересу". Він приписував літературі лише службову роль культурно-історичної ілюстрації.

Важливе місце в історії українського літературознавства займають праці М. Драгоманова (1841--1895 рр.). Він вважав, що в наукових дослідженнях потрібно використовувати історичний (соціологічний) і порівняльний методи. Порівняння необхідно робити в різних аспектах -- українсько-російсько-білоруському, загальнослов'янському, арійському та інших, бо наш народ перебуває у контактах з іншими народами. У своїх статтях "Література російська, великоруська, українська і галицька", "Листи на Наддніпрянську Україну", "Війна з пам'яттю про Шевченка", "Т. Шевченко в чужій хаті його імені" М. Драгоманов вимагав від художніх творів правдивості, створення "живих типів" як відображення типового й індивідуально характерного. Він вважав, що всі художні засоби повинні робити твір переконливим, забезпечувати йому пізнавально-виховну функцію. М. Драгоманов розробив концепцію народності літератури, вважав цю концепцію історичною, такою, що постійно розвивається, оновляючи зміст і форму. Підтримуючи народність, він вів рішучу боротьбу проти псевдонародності і провінційної обмеженості літератури.

М. Драгоманов одним із перших у вітчизняному літературознавстві розкрив особливості романтизму з його увагою до народної творчості, етнографії і міфології.

У другій половині XIX ст. в Україні заявляє про себе психологічна школа, її утвердження в українському літературознавстві пов'язане з діяльністю професора Харківського університету Олександра Опанасовича Потебні (1835--1891 рр.) і його послідовників -- Д. Овсянико-Куликовського, Б. Ле-зіна, В. Харцієва, Т. Райнова. Психологічна школа розвивала ідеї біографічного методу і культурно-історичної школи. її засновником був німецький фольклорист, психолог, філософ В. Вундт (1832--1920 рр.). Він вважав, що у творчому процесі провідну роль відіграє психічний стан митця, бо "мистецтво виражає все те, що людина носить у собі як враження довколишнього світу і як свої власні душевні порухи" ("Основи мистецтва", 1910 р.). Вундт особливого значення надавав сновидінням та галюцинаціям.

Незалежно від досліджень зарубіжних теоретиків літератури О. Потебня, спираючись на теорію В. Гумбольдта про єдність мови і мислення, доходив висновку, що художній твір відображає внутрішній світ митця, який творить спершу для себе, а потім для читача. Художній образ, на думку О. Потебні, є засобом вираження внутрішнього світу митця. Образ -- багатозначний, не має постійного змісту, є символом, у який читач вклав свій суб'єктивний зміст. літературознавство максимович костомаров шевченко

Сприйняття художнього твору О. Потебня вважав продовженням процесу творчості, особливості якого залежать від досвіду, рівня і своєрідності культури, психічних якостей, поглядів і смаків реципієнта. На думку О. Потебні, літературознавство повинно зосереджувати увагу на питаннях психології творчості і психології сприйняття. "Мистецтво, -- писав О. Потебня, -- є мовою митця, -- і як за допомогою слова не можна передати іншому своєї думки, а можна тільки пробудити в ньому його власну, так не можна її повідомити й у творі мистецтва; зміст цього останнього (коли вже закінчений) розвивається не в митцеві, а в тих, хто розуміє". О. Потебня вважав читача співтворцем автора. Він акцентував на нетотожності задуму автора і рецепції художнього твору. "Слухач може, -- писав О. Потебня, -- значно краще мовця зрозуміти, що приховано за словом, і читач може краще самого поета осягнути ідею його твору. Суть, сила такого твору не в тому, що розумів під ним автор, а в тому, як він діє на читача або глядача, отже, в невичерпно можливому його змісті... Оповідання живуть цілими століттями не заради свого буквального змісту, а заради того, який у них може бути вкладений".

Згідно з концепцією О. Потебні, слово є окремим образом і окремим твором. Воно включає три елементи: зовнішню форму (звук), внутрішню форму (значення). Внутрішня форма вказує на одну ознаку предмета, є символом, за яким домислюємо значення слова, уявляємо предмет, що має різні ознаки.

У XX столітті ідеї О. Потебні розвивали М. Сумцов, О. Білецький, В. Смілянська, Г. Сивокінь, Н. Шумило. Здобутки О. Потебні осмислювали Д. Чижевський, М. Арнаудов та І. Фізер.

Значний внесок у розвиток літературознавства на рубежі ХІХ--XX століть зробив Іван Якович Франко (1856--1916 рр.). Він простежив розвиток теоретико-літературної думки від античності до кінця XIX століття. Переконливо довів, що в процесі розвитку літератури змінювалася історія, яка завжди є результатом осмислення художньої практики. І. Франко підкреслював, що поетика Арістотеля "була не догматична, а індуктивна: формулювання правил критик доходив, проштудіювавши багато творів даної категорії'". Зриви в розвитку літературознавчої думки І. Франко пояснював абсолютизацією положень Арістотелевої "Поетики". Значної шкоди літературі, на думку І. Франка, завдала канонізація вимог класицистів.

І. Франко вважав, що завданням літератури є нагромадження фактів, їх аналіз, пояснення причин і наслідків, створення конкретно-чуттєвих образів, здатних збудити ті "чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи". Літературну творчість "Франко розумів як складну діяльність усього психофізіологічного апарату автора, як діалектичну єдність свідомого та неусвідомлюваного, чи малоусвідомлюваного, психічного, чуттєвого та раціонального, як синтез вродженого дару й титанічної праці, задатків та виучки"3. У трактаті "Із секретів поетичної творчості" І. Франко глибоко розкрив психологічну природу естетичних чуттів, показав зв'язок зорових, запахових, смакових і дотикових "змислів" з різними видами мистецтва: музикою, малярством, архітектурою.

Розмірковуючи над предметом творчості, І. Франко доходив висновку, що для митця немає нічого ні гарного, ні бридкого, "не в тім річ, які явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе з їх допомогою в нашій душі, і в цьому полягає весь секрет артистичної краси".

І. Франко залишив найпомітніший слід в поширенні і утвердженні психологічного напряму у вітчизняному літературознавстві.

"Літературні дослідження І. Франка, -- за словами М. Наєнка, -- це справжній університет і академія в одній особі".

Размещено на Allbest.ru