Модерністська проза початку ХХ століття

Марсель Пруст з повагою ставився до традицій національної культури. Наслідуючи майстрів французького реалізму XIX ст., він на сторінках роману "У пошуках утраченого часу", починаючи з першого тому, критично зображував побут буржуазно-дворянського середовища, моральну розпущеність, взаємовідносини, які ґрунтувались на корисливому розрахунку і обмані.

Мета творчості: показати, як реальні факти і події відбивалися в сучасному сприйнятті окремої людини.

Автора цікавила не дійсність, а індивідуальна свідомість, яка по-різному реагувала на неї. Роман за свідчив майстерність і новаторство Пруста в галузі художнього аналізу психічного стану людини. Він був одним із перших письменників у світовій літературі, які звернули увагу на асоціативний характер людського мислення.

Ще задовго до своєї смерті Марсель Пруст перетворився у середовищі французьких літераторів на живу легенду. Людина з репутацією світського лева стала самітником. Хворий на алергію й астму, страждаючи від шуму, світла й пилу, вік цілими днями напружено працював, відтворивши все розмаїття покинутого світла і прожитого життя.

Марсель - Валентен - Луї - Ежен - Жорж Пруст народився 10 липня 1871 року в родині паризького професора медицини Андрієна Пруста. Хлопчик був дуже слабкий: позначилося нервування матері під час подій Паризької Комуни. Ніжність і терпіння рідних допомогли подолати підвищену вразливість, проте хворобливість даватиметься взнаки все життя. У 10 років з'явились астматичні напади - перші прояви хвороби, яка в ті часи не виліковувалась.

Зовні життя родини Прустів було схожим на життя більшості заможних парижан: прогулянки з дітьми по Єлисейських Полях, відпочинок влітку в родовому будинку, навчання у престижному ліцеї. До ліцею "Кондорсе" хлопець вступив у 1882 р. Відвідував заняття з великими перервами через хворобу, показуючи велику хист і потяг до літературної творчості: читав та аналізував твори Леконта де Ліля, Ренана, Лоті; писав самостійно оповідання "Потьмарення" і "Хмари". Цікавими його були погляди на щастя: "Жити серед своїх близьких, серед чудової природи, достатньої кількості нот і недалеко від театру".Нещастя ж вбачав у розлуці з мамою.

У 1886 році, відповідаючи на анкету в альбомі своєї знайомої А. Фор, у графі своїх уподобань він записав: "Читання, мрії, історія, театр".

У ліцеї, крім захоплення літературою, з'явилася ще одна пристрасть - філософія. У 1889 р. М. Пруст закінчив навчання зі ступенем бакалавра словесності з почесною відзнакою за французький твір. Через кілька місяців відпочинку його призвали на службу та зарахували солдатом до військової частини в Орлеані, але через астму юнак квартирував у місті.

Після військової служби юнак повернувся до Парижа, де одночасно продовжив навчання на філософському та юридичному факультетах Вільної школи політичних наук. Ного літературні етюди, нариси, портрети друкувалися у ж. "Бенкет", засновником якого став Пруст зі своїми друзями Фернаном Грогом, Робером Дрейфусом, Даніелем Галеві, Жаком Бізе. Згодом він стане ведучим світської хроніки у ж. "Фігаро".

У той час Пруст відвідував модні салони Паризької богеми, де познайомився з Уайльдом, А. Франсом, Г. Мопассаном. У 1889 році Анатолію Франсу він написав: "З чотирьох років я перечитував ваші божественні книги доти, доки не вивчив їх намап'ять". Захоплення у молодого літератора викликали красуні вищого товариства, котрих порівнював з жінками із старовинних картин майстрів Відродження. Сучасники вважали Пруста еталоном галантності та вишуканості.

Життя вищого товариства мало вплив на подальшу творчість Пруста: остаточно сформувалися літературні смаки; визначилися особисті пристрасті; з'явилися прототипи нових прозових творів.

У 1896 р. прозаїк видав першу книгу - "Утіхи і дні" з малюнками Мадлен Ле-мер і передмовою А. Франса. Але на збірку новел не звернули уваги ні читачі, ні критики. Останні роки XIX ст. і поч. XX ст. Пруст мандрував по Європі. Разом із матір'ю приїздив до Трувіля, відвідав виставку Рембрандта в Амстердамі, подорожував на яхті вздовж бретонського й нормандського узбережжя. Це був щасливий період, письменник виконував безліч творчих планів.

Невдовзі помер батько, за ним у 1905 р. - мати. Тогочасні Марселеві листи були сповнені безмежної туги й болю: "Віднині моє життя втратило свою єдину мету, єдину ніжність, єдину любов, єдину втіху". До тяжких втрат додалося загострення астми, яка завадила край не тільки поїздкам, а й простому перебуванню на природі. Лише у 1907 році прозаїк знову взявся за перо після року жалоби та важких переживань.

Починаючи із січня 1909 р., молодий чоловік майже не виходив із дому. Стіни кабінету були оббиті корою коркового дуба, щоб запах каштанів не викликав нападів. Вікна завжди зачинені, а сам хазяїн закутувався у теплі фуфайки, які постійно грів біля вогню. Подальше життя М. Пруст відчайдушно боровся з неміччю та самотністю. Йому допомогла величезна творча уява.

З 1910 р. по 1922 р. автор написав понад 20 зошитів, які склали багатотомний роман - "У пошуках утраченого часу". Він поставив собі за мету створити "суб'єктивну епопею", яка відображала не події, що правлять світом, а психологічні процеси, котрі визначають стан суспільства.

Незважаючи на смертельну хворобу і виснажливу працю над твором, письменник був обізнаний з новинами музичного та театрального життя Парижа. Він приймав у себе друзів із щирістю самотнього серця. Перша світова війна принесла йому багато горя: гинули товарний, знищували улюблений Париж. У 1913 р. він перебував у місті, коли на вулиці падали німецькі снаряди. Саме війна зупинила вихід з друку його епопею. Перша частина (роман "На Сваннову сторону") була видана за власні кошти у 1913 р. і не мала успіху. Наступна книга вийшла лише в 1919 р. Того ж року прийшов визнання: присудження літературної премії Гонкурів, популярність в Англії, Америці, Німеччині.

Але здоров'я погіршувалося. Письменник виснажував себе постійною працею, безсонними ночами, відмовою від лікування. На початку 1922 р. захворів на запалення легенів і 18 листопада помер. На останній сторінці рукопису перед смертю написав: "Кінець".

Марсель Пруст створив працю свого життя у дуже драматичний для нього період.

Багатотомний роман "У пошуках утраченого часу" - це сучасна епопея. У ній письменник відобразив психологічні процеси, які визначили стан суспільства. Його "реальністю" стала особистість із настроями, думками, почуттями, які постійно змінювалися. Автор звернув увагу на свідомість людини, що складалася з низки асоціацій, вражень, спогадів.

У романі відсутній історичного часу, а був наявний психологічний, духовний час, який складався із пам'яті, відчуттів і переживань. Саме увага до звуків, смаків, кольорів, запахів, які пробудили забуті враження, дала змогу порівняти твір з естетикою імпресіонізму.

У романі "Сванново сторону" М. Пруст дослідив одне почуття - кохання до жінки, пов'язане з безліччю відтінків і проявів: ревнощі, недовіра, закоханість, розчарування, пристрасть... і "прозріння".

Одного разу в театрі один із давніх приятелів Сванна познайомив його з Одеттою де Кресі, про яку він ще раніше говорив з ним, як про чарівну жінку... Одетта справді видалася героєві гарною, але красивого тією вродою, до якої він був байдужий, яка не пробуджувала в ньому пристрасті й навіть викликала якусь фізичну відразу. Як на його смак, вона мала різко окреслений профіль, надто ніжну шкіру, риси обличчя завеликі.

Отже, перша зустріч з Одеттою взагалі не вразила Сванна, він надто критично оцінив риси її обличчя. Це жінка не його типу. Сванн - духовно багата людина з витонченою душею, закохана в красу й мистецтво.

Через деякий час після знайомства в театрі вона передана героєві листа і попросила дозволу оглянути його колекції, які за цікавили її, "жінку темну, але наділену слабиною до гарних речей", додавши, що краще пізнає його, коли побачить у домашньому побуті, у затишній обстановці, за чаєм, серед книжок. Він запросив її до себе. Одетта, прощаючись, висловила жаль, що так мало пробула в домі, де відчула себе щасливою. Вона зробила натякала на те, що між ними виникли романтичні стосунки. Хоча цим викликала у Сванна усмішку.

Кожен наступний візит Одетти ставав для Сванна розчаруванням. Вони зовсім різні. Одетта постала перед нами жінкою з міщанськими поглядами, далекою від духовності, її більше цікавило матеріальне.

М. Пруст не випадково ввів своїх героїв у салон Вердюренів, де збиралися ті, хто уособлював вишуканість і культуру. У салоні звучить музика, а всі присутні робили вигляд, що знаються на ній, що світ мистецтва посідав особливе місце в їхньому житті, щоб їх ніхто не запідозрив у відсутності духовності.

Автор розвінчав лицемірство, брехливість Вердюренів, у яких відсутній художній смак. У той же час, Сванн на одному вечорі, слухаючи музичний твір для роялю і скрипки, відчув справжнє сп'яніння, якого ніколи. Він зрозумів, що відчув це лише завдяки Одетті, і пройнявся до неї якоюсь незнаною любов'ю. Повернувшись додому, Сванн затужив за нею. Таким чином, це кохання дало змогу відмолодитися душі Сваннові.

Вона злилася з музикою. Проте такі почуття не були справжніми, бо герой покохав уявну Одетту, а не реальну. її постать він порівняв з полотнами Відродження. Ця схожість зробила її дорожчою і кращою для Сванна. Цим герой нагадав Пігмаліона, бо любив витвір свого мистецтва. На юнака не справляла враження погана репутація Одетти. Йому говорили про неї як про дівку, про утриманку, а він продовжував любити "добру, наївну Одетту - ідеалістку, майже не здатну брехати".

Одного разу Одетта привела до салону Вердюренів графа Форшвіля, і тоді Сванн ще більше почав "привертати" прихильність Одетти. Ного кохання набуло хворобливої ознаки, він ладен слугувати їй, але Одетта не звертала ніякої уваги.

Згодом герой дізнався, що кохана - це легковажна жінка, проте хотів вірити, в неї. Ревнощі викликали у юнака захворювання, але така хвороба не піддавалася лікуванню - "видалити її - це було все одно, що знищити Сванна".

Самотність спонукала чоловіка покохати не справжню жінку, а витвір свого вишуканого уявлення.

Ілюзорне кохання під натиском долі зруйнувало. Пані Вердюрен запросила на обід графа Форшвіля з Одеттою до Булонського лісу, але без Сванна, бо називала його "занудою і дурнем". М. Пруст цим епізодом підкреслив сатиру на буржуазний "клан", який до культури, краси не мав ніякого відношення, виділив нікчемність людей. Після всіх цих подій Сванна у салоні Вердюренів не з'являвся.

Ілюзії героя до Одетти розвіялися на одному великосвітському зібранні у маркізи де Сент-Еверт.

"Сидіти з цими людьми в одній клітці йому було страшенно важко; їхня дурість і недоречні жести дошкуляли тим більше, що не знаючи про його кохання, нездатні... поспівчувати йому і поставитися до нього інакше, ніж із посмішечкою, як до хлоп'ятства, або з жалем, як до божевілля, вони спонукали його уявляти своє кохання як чисто сучасний стан...".

Слухаючи музику композитора Вентейля, герой став почувати себе знедоленим і самотнім, натомість відчув величезну силу Мистецтва.

М. Пруст дуже тонко розкрив духовно-психологічний стан свого героя, відчуженого від суспільства. Сванн прагнув щастя і любові. Чому ж у "мистецькому" середовищі Сванн не знайшов спорідненої душі, щоб бути щасливим і коханим? Мистецтво володіло магічною силою в тому випадку, коли кожна людина розуміла його, відкривала в собі естетичні почуття і створювала навколо таке ж середовище Краси. Тільки духовність двох людей може породити справжнє кохання. Одвічний ідеал любові - це бажання відчути іншого, пізнати його. Кохання - це злиття двох душ, а не однієї. Головним мотивом твору стало злиття кохання з музикою, яке сприяло зародженню почуття Сванна до Одетти, далекої від мистецтва. Тому і закінчилася драматично ця історія кохання.

Пруст справив помітний вплив на розвиток роману XX століття, хоча безпосередніх учнів та послідовників у нього не було. У 20-х роках митець, поряд із А. Жі-дом та П. Валері, став для європейської інтелігенції одним із найбільших авторитетів. Прустівський стиль позначився на творчості Ф. Моріака, А. Моруа, А. Жіда, С. Цвейга, А. Моравіа, В. Набокова. У 30-х роках інтерес до творчості митця значно зменшився. Екзистенціалісти відкинули прустівську концепцію провіденціальності мистецтва, їм були чужі його естетизм, суб'єктивність і відверта неангажованість.

Послідовниками письменника себе оголосили представники школи "нового роману" у Франції (Н. Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор).

На даний час Пруст сприймається у Франції як визнаний класик, один із най-видатніших французьких письменників, котрий здійснив революцію у розвитку романного жанру, створив "епопею сучасного письма". Перекладацька майстерність А. Перепаді дозволила сучасному читачеві ознайомитися з романами Марселя Пруста.