Галицькі оповідання Захер-Мазоха у французьких перекладах

Размещено на http://www.allbest.ru/

LES BROUILLARDS GALICIENS: ГАЛИЦЬКІ ОПОВІДАННЯ ЗАХЕР-МАЗОХА У ФРАНЦУЗЬКИХ ПЕРЕКЛАДАХ, 1870-1900За авторським рукописом «Les brouillards galiciens: Sacher-Masoch's Galician Tales in French Translation, 1870-1900» текст статті переклала Ліна Попович.

К. КЕБУЗИНСЬКА

1887 року австрійський письменник Леопольд Захер-Мазох, що сам себе називав русинським (тобто галицьким) українцем, у французькій газеті опублікував відкритого листа, де захищав інтереси любої йому Галичини і її мешканців супроти суперечливих політичних планів Відня і Санкт-Петербурга. Ім'я письменника, автора популярних галицьких оповідань, що часто перекладалися, здобуло визнання і викликало захоплення у Франції 1870-1880 років. Отримавши в 1883 році Орден Почесного легіону з рук президента Французької республіки та після теплого прийому під час візиту до Парижа в 1886-1887 роках, Захер-Мазох сподівався використати свою популярність для впливу на франко-австрійські та франко-російські взаємини й опосередковано - на долю східної Галичини. У згаданому листі письменник покликався на кореспонденцію, яку саме тоді отримав зі Львова, та звістку від «еміґранта- малороса з Женеви» щодо тяжкої ситуації в Галичині. Письменник критикував австрійський уряд за грубе вирішення слов'янського питання шляхом декларування провінційної автономії Галичини після укладення австро- угорської угоди 1867 року, за умовами якої освіта та врядування перейшли під польський контроль, а також підкреслив, що це рішення підсилило вразливість русинського населення до російського маніпулювання і іноземного втручання. Намагаючись викликати більше співчуття серед французьких читачів, Захер-

Мазох удався до порівняння Галичини й Ельзаса, що повинно було роз'ятрити в свідомості французів національну рану, пов'язану з утратою земель Ельзаса й Лотарингії після поразки у франко-пруській війні 1870-1871 років: «Помилковою політикою було перетворення однієї з найвірнішої провінції імперії [Галичини] на австрійський Ельзас» Sacher Masoch. Cotй faible: le mouvement slave dans les provinces autrichiennes II Le Matin. - 1887. - 4. 1271 (10 aoы t). Що ж до особи невстановленого еміґранта-малороса з Женеви, то можна тільки констатувати, що це не був Михайло Драгоманов, як припускала Александра де Голстейн. У серпні 1887 року Драгоманов написав їй листа, де наполегливо заперечував будь-які зв'язки письменника (див.: Струмінський, Богдан. Матеріяли до історії літератури і громадської думки: листування з американських архівів, 1857-1933. - Нью-Йорк: Українська вільна академія наук у США, 1992. - С. 48, 49-50)..

Виникає низка питань: як французькі сучасники письменника розуміли словосполуку «австрійський Ельзас»? що вони знали про Еаличину і її мешканців, особливо про «русинське» («малоросійське») населення? якою була роль творів Захер-Мазоха в поширенні знань про Еаличину у Франції і як вплинули переклади французькою мовою на сприймання серед французів культури цієї провінції та її мешканців - покращили чи, навпаки, погіршили?

Австрійський Ельзас. Захер-Мазох розглядав Еаличину і її слов'янське населення як невід'ємну частину Австрійської імперії. Це бачення збігалося з поглядом французів на роль Ельзаса, що від XVII сторіччя до анексії Німецькою імперією в 1871 році, був економічно й політично важливою прикордонною провінцією. Але що знали французи про так званий Ельзас австрійський?

Від часу австро-угорської угоди 1867 року у Франції було опубліковано кілька праць, які або щось додавали до загальних відомостей про Еаличину, або пропагували проросійський чи панслов'янський рух, що саме розростався і набирав сили.

У 1868 році політик, економіст, редактор Казимир Делямар (1796-1870) опублікував памфлет, присвячений українському питанню, під назвою «П'ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією» («Un peuple europйen de quinze millions oubliй devant l'histoire»), написаний y формі клопотання до французького Сенату щодо перегляду історичного курсу країни. Автор закликав визнати всіх русинів, включно з 2,5 мільйонами, що жили у східній Еаличині, окремим, відмінним від російського народом Casimir Delamarre. Un peuple europйen de quinze millions oubliй devant l'histoire. - Paris: Amyot, 1869..

Наступного року бельгійський економіст Еміль де Лавелей (1822-1892) у щомісячнику «Revue des deux mondes», одному з найстаріших (виходив від 1829 року) і найвпливовіших франкомовних журналів соціокультурної тематики, оприлюднив кілька великих статей про стан Німеччини після Австро- пруської війни 1866 року, одну з яких присвятив польському й русинському питанню в Еаличині. Лавелей вважав, що майбутнє Австрії залежить від її ставлення до русинів: «Майбутнє Польщі й Австрії залежить від питання про те, хто вони і чого хочуть русини» La question polonaise et la question ruthиne en Galicie // Revue des deux mondes. - 1869. - 39 annйe, tome 83 (15 oct.). - P. 848.. Він пропонував Австрії перейти до федерального устрою за американським зразком та надати меншинам автономію в урядуванні. І застерігав: якщо Австрія не зреформує уряд, то її слов'янське населення запрагне союзу з Росією.

У 1880 році, завдяки дружбі і співпраці з Михайлом Драгомановим, про українську націю, землі якої простягаються від Галичини до Дону, заговорив видатний французький географ Жан-Жак Елізе Реклю (1830-1905) у своїй багатотомній студії «Загальна географія» («La Nouvelle gйographie universelle») Йlisйe Reclus. La Nouvelle Gйographie universelle, la terre et les hommes. - Tome V: L'Europe scandinave et russe. - Paris: Librairie Hachette, 1880.. Це було перше, висловлене західноєвропейською мовою, систематизоване трактування українських земель, що включало так само вперше відтворену мапу України, яка об'єднувала території правого й лівого берегів Дніпра, Галичину, Буковину як єдине ціле, понад існуючими тоді політичними кордонами Ibidem, p. 488..

Проте після поразки й національного приниження, яке зазнала Франція в 1870-1871 роках від Прусько-німецької держави Бісмарка, будь-яка прихильна суспільна думка, що склалася серед французів щодо русинів чи українців, зійшла нанівець. Франція почала приглядатися до Росії як потенційного союзника проти Німеччини, а панслов'янська модель завойовувала тут усе більший вплив. Журналіст і письменник Віктор Тіссо (1845-1917), який народився у Швейцарії, подорожуючи в 1884 році Росією, записав у подорожніх нотатках, що росіяни й українці вже більше не ненавидять один одного, тобто не бачать один в одному ворогів. Як і Реклю, Тіссо визнавав українців на теренах, підвладних Росії і Австрії, за одну націю, утім, у дусі своїх панслов'янських поглядів вважав, що інтересам Росії відповідає приєднання трьох мільйонів підавстрійських русинів чи малоросів: «панславізм заявляє від імені своїх громадян, це є відокремлені брати» Victor Tissot. La Russie et les Russes. Kiew et Moscou: impressions de voyage. - Paris: Librairie Plon, 1884. - P. 128..

Попри панівний економічний чи політичний дискурс, французькі критики й культурна публіка продовжували і в 1880-ті роки цікавитися галицьким світом Захер-Мазоха, залишаючись відданими читачами його творів. Бо саме в літературі, а не в петиціях чи політичних трактатах, можна було зустрітися з русинською нацією, з якою автор себе ідентифікував: «саме роман проникає в серце, або, як сказали б сьогочасні реалісти, в «нутро» нації. [...] Читаючи іноземний роман, ніби подорожуєш новими країнами» Amйdйe Achard. [Рецензія на «Спадок Каїна] // Journal des dйbats. - 1874. - 22 sept..

Культурний переклад. Запропоноване дослідження окреслює переклад та сприймання Захер Мазоха у Франції з погляду як зовнішньої, так і внутрішньої «літературної географії» його творів. У розумінні зовнішньому йдеться про поширення і сприймання галицьких історій Захер-Мазоха крізь час і простір, від

Австрії, де вони були написані, через Німеччину, де вийшли друком, до Франції, де були перекладені. Розгляд перекладу як культурного продукту та фізичного об'єкта пропонує іншу перспективу його вивчення - як процесу. Переклади дозволяють книжкам «подорожувати поза мовним середовищем письменника й сягати тих читачів, про яких він навіть не мав уявлення» Mark Gamsa. Cultural Translation and the Transnational Circulation of Books // Journal of World History. - 2011. - № 3. - P. 556.. Вивчення перекладу у випадку Захер-Мазоха стає ще цікавішим, коли взяти до уваги особливу експресивність його літературного стилю і поліфонічність у зображенні мультикультурного простору й мультиетнічного лінгвістичного середовища.

Внутрішній галицький світ Захер-Мазоха - місця, де розгортаються сюжети його творів - простягається від Дуклі й Добромиля на сході до Золочева на заході, від Червонограда на півночі до Коломиї на півдні, містить описи подорожей до столиці провінції Львова, а деякі - до столиці імперії Відня. Частими є згадки про південно-західні кордони Східної Галичини: Карпатські гори, річки Прут і Дністер. Переклад описів цих місць разом з етнографічними деталями про німецькі, слов'янські, єврейські елементи галицького суспільства, допомогли французьким читачам здійснити подорож в іншу країну і культуру. Таким чином, переклад, що в первісному - латинському - сенсі слова означає «перенесення; переміщення чи передача від однієї людини, місця чи стану до іншої», дозволяє дослідити зв'язки між двома культурами, австрійською і французькою. Щобільше: ми можемо вважати, що, хоч Захер Мазох писав лише німецькою, та він завдяки годувальниці-русинці прикипів душею до українських пісень і казок: «Вплив моєї годувальниці був найбільшим і найвирішальнішим у моєму житті [...]. Я з її молоком всотав любов до русинського народу, своєї країни і своєї батьківщини» Цит. за джерелом: Bernard Michel. Sacher-Masoch, 1836-1895. - Paris: Йditions Robert Laffont, 1989. - P. 30..

Галичина в перекладах. У внутрішній світ галицького етносу французькі читачі занурилися після опублікування «Дон Жуана з Коломиї» на сторінках «Revue des Deux Mondes» в 1872 році. Водночас це оповідання вивело Захер- Мазоха на шлях до здобуття слави у Франції «Дон Жуан з Коломиї» - перше оповідання Захер-Мазоха, перекладене французькою мовою і опубліковане в «Revue des deux mondes» (1872, 42 annйe, tome 101 (1oct.), p. 709-40).. Більшість галицьких оповідань письменника перекладено французькою, а деякі - витримали кілька перевидань, як, наприклад, другий том «Спадку Каїна» (1878, 1884) та «Чорний кабінет у Лемберґу» (1880, 1888). Коли перший том «Спадку Каїна», куди входили твори «Мандрівник», «Дон Жуан з Коломиї», «Фрінко Балабан», «Місячне світло» та «Марцелла», вийшов друком у престижному паризькому видавництві «Hachette» (1874), досвідчений журналіст і відомий белетрист Амеде Ашар, тогочасний дописувач газети «Journal des dйbats politiques et littйraires», писав на сторінках цього впливового консервативного видання: «Протягом кількох днів у салонах, де поціновували смак і дух його [Захер- Мазоха] творів, замість привітання стало модним запитувати: “Чи Ви читали «Дон Жуана з Коломиї»?”. І якщо хтось необачно відповідав: “Ні!”, то йому не соромилися вказати: “Тож почитайте!”» Amйdйe Achard..., op. cit..

Гарне враження від першого літературного успіху Захер-Мазоха у Франції відзначав і Віктор Тіссо, що згадав і про «Спадок Каїна», і про відвідини його автора в Брук-ан-дер-Мур на початку 1877 року. Водночас Тіссо висловив здивування, що цей Дон Жуан з Коломиї не живе «на вільному повітрі, як султан степу», а насолоджується тихим сімейним життям у цьому куточку Штирії Victor Tissot. Vienne et la vie viennoise. - Paris: E. Dentu, 1878. - P. 99..

У зв'язку з публікацією творів Захер-Мазоха французькою, окрім «Revue des deux mondes», варто згадати ще двох видавців - Hachette та Calmann-Lйvy, які, співпрацюючи з основними перекладачами його творів - Терезою Бенцон та Анн-Катрін Стребінґер і менш значними - Ноемі Майже, Луї-Казимиром Коломбом та Августом Лавалем, доклалися до розповсюдження ідей цього автора у Франції.

Від 1872 до 1888 року в «Revue des deux mondes» вийшло 11 оповідань Захер-Мазоха. Коли в жовтні 1872-го з'явилося перше - згаданий вище «Дон Жуан з Коломиї», автор нетямився з радощів, бо поява твору на сторінках цього часопису була «найпалкішим бажанням будь-якого французького письменника» і неминуче оберталася для нього популярністю і збільшенням перекладів у Франції Wanda de Sacher-Masoch. Confession de ma vie: mйmoires de Mme de Sacher-Masoch II Mercure de France. - 1907. - № 230 (15 janv.). - P. 239-240.. При цьому Захер-Мазоху видалося дивним, що перекладачка Тереза Бенцон не побажала контактувати з ним і отримати авторське схвалення публікації перекладу, однак він відкинув ці застереження як дрібничкові, розуміючи, що важливіше, щоб його твори читали у Франції. їх і справді досить часто публікували на сторінках часопису й окремими виданнями аж до смерті автора в 1895 році.

Французька літераторка й перекладачка Тереза Бенцон, що серед іншого мала й певні українські зацікавлення, познайомила Францію із Захер- Мазохом і перекладала його тексти до середини 1870-их, після чого її ставлення до автора значно погіршилося Див., наприклад, її розлогу критику німецького оповідання «Die Ideale unserer Zeit»: Un romancier galicien: M. Sacher-Masoch II Revue des deux mondes. - 1875. - 45 annйe, tome 12V. 12(15 dйc.). - P. 826-837.. Ким же ж була ця жінка? Бенцон - псевдонім Марі Терези де Сольм Блан (1840-1907), особи, що належала до вищого паризького товариства, проте як авторка доброчесних ідеалістичних романів мала невеликий успіх. У дев'ятнадцятирічному віці розлучилася зі своїм чоловіком і, опинившись на межі бідності, почала заробляти на життя літературною працею. Завдяки родинним зв'язкам Бенцон познайомилася із Жорж Санд, що, в свою чергу, рекомендувала її редакторові «Revue des deux mondes» Франсуа Булозу. Тож набувши за десятиріччя досвіду в написанні статей до газет і другорядних часописів, Бенцон із 1871 року почала публікувати в цьому журналі переклади, статті про іноземних авторів, власні романи та подорожні нотатки, зокрема про Сполучені Штати та Канаду, а згодом про Росію Вона також опублікувала свої враження ві,ц подорожі в Україну під назвою «En Petite-Russie» («Revue des deux mondes», 1902, 72 annйe, tome 8 (1 avril), p. 595-637; tome 9 (15 mai), p. 357-399). Повний звіт про мандрівки в Росію мав назву «Promenades en Russie» (Paris: Hachette, 1903).. Окрім Захер-Мазоха, Бенцон рецензувала і перекладала твори Марка Твена, Генрі Джеймса та Волта Вітмена. І хоч не була феміністкою в сучасному розумінні цього терміна, та все ж дотримувалася переконання, що молоді жінки повинні бути добре обізнаними з веденням домашнього господарства, прагнути до інтелектуального розвитку і самовдосконалення, багато подорожувати перед одруженням, а також вважала, що до працюючих жінок потрібно ставитися справедливіше: «вона була феміністкою для жінок, а не стосовно жінок» Див. некролог, опублікований в «Les Annales politiques et littйraires» (1907, 25 annйe, № 1234 (17 fйvr.), p. 101). Більше про життя і феміністичні погляди перекладачки див. також її біографію: Mme Paul Fliche. Madame Th. Bentzon. - Paris: P. Lethielleux, 1924..

Переживши свого часу матеріальну скруту як матір-одиначка підліткового віку, Тереза Бенцон спершу із симпатією поставилася до образів освічених та/або емансипованих жінок, які Захер-Мазох часто виводив у галицьких оповіданнях. Однак згодом вона, як видно, не прийняла прямих асоціацій прізвища Захер-Мазох із особливим психосексуальним станом, якому воно дало назву - мазохізмом, а також почала помічати надто пильний інтерес письменника до фінансових питань.

І коли в 1876 році Захер-Мазох запропонував видавцеві П'єрові Жулю Ецелю опублікувати свій роман «Новий Иов», той відхилив його почасти за порадою Терези Бенцон, що вважала твір «книжкою дуже холодною, уривчастою та погано скомпонованою». Загалом визнаючи талант галицького романіста, перекладачка застерігала видавців, що автор і сам вказував на присутність у деяких своїх творах «сцен палкої чуттєвості», а тому прогнозувала, що читачі вважатимуть їх «огидними». Бенцон також роздратовано відзначала, що Захер-Мазох «не мав ні такту, ні міри», а «гроші - це те, що викликає в нього натхнення». За іронією долі Захер-Мазох на той час таки насправді не мав грошей і повністю жив у кредит. Він сподівався на скромну частку від гонорару за переклад, яку був змушений просити в листі до Бенцон. Натомість, як згадувала дружина Захер-Мазоха Ванда в своїх мемуарах, перекладачка це прохання сприйняла з образою і зверхністю: «вона [Бенцон] мала сміливість написати, що Булоз не платить молодим письменникам, які цілком винагороджені честю співпрацювати з першим серед світових часописів [...] Замість платні вона надіслала Леопольдові свою фотокартку» Wanda de Sacher-Masoch. Confession de ma vie // Mercure de France. - 1907. - № 231 (1 fйvr.). - P. 421.. публікація повість твір переклад

До підписання Бернської конвенції 1886 року Бельгією, Францією, Німеччиною, Великобританією, Гаїті, Італією, Іспанією, Швейцарією і Тунісом твори мистецтва не були захищені міжнародним законами про авторські права. Це означало, що твори письменників можна було привласнити через неавторизований переклад іншими мовами і в інших країнах. Забезпечення прав при перекладі було надзвичайно важливим для авторів, які шукали захисту для своїх праць у чужих країнах. Переклад був par excellence питанням міжнародної ваги як єдиний спосіб відтворення книжки в міжнаціональному просторі. Вже в 1878 році, на міжнародному літературному конгресі, що скликало і провело французьке літературне товариство «Sociйtй des gens de lettres de France» y Парижі під головуванням Віктора Гюґо й Івана Тургенева, було висунуто пропозиції щодо захисту міжнародних авторських прав Матеріали конгресу див.: Congrиs littйraire international de Paris 1878. Prйsidence de Victor Hugo. Comptes rendus in extenso et documents (Paris, 1879).. Французька делегація виробила рекомендації, які б могли забезпечити їхнім письменникам в кожній державі ті ж права, що ними користувалися національні письменники. Інакше кажучи, твір не можна було друкувати, перекладати, репродукувати в інших країнах без формального на те дозволу авторів. Російські делегати, а також деякі чеські і польські, були також занепокоєні захистом прав своїх літератур стосовно європейських гігантів, особливо Франції. І хоч твори письменників Центрально-Східної Європи, в тому числі австрійських, таких як Захер-Мазох, перекладалися за кордоном, та автори не отримували від них прибутку, про що красномовно свідчить зневажливе ставлення Терези Бенцон. Сам Тургенев уважав переклади з чужих мов, що виходили в Парижі, неприбутковими. Французькі редактори й видавці не намагалися платити своїм іноземним авторам, тим паче, що переклади не надто добре продавалися. Російський письменник скаржився, що він ніколи не отримував грошей за переклади своїх творів і що жодна книжка перших видань (приблизно 2400 примірників) не розпродалася Лист І. C. Тургенєва до M. В. Авдєєва, який переклав і процитував Леонард Шапіро у кн.: Turgenev: His Life and Times (New York: Random House, 1978), p. 149..

І хоча питання міжнародних авторських прав були внормовані лише на початку наступного десятиліття, та й то лише для країн-учасниць, усе ж дискусії на літературному конгресі мусили привести до певного визнання авторських прав. У 1879 році видавництво «Hachette» надрукувало роман «Новий Иов», який раніше відхилили видавці П'єр-Жуль Ецель та Calmann- Lйvy, у перекладі Ноемі Майже (1841-1916), яка вже не дозволила собі знехтувати думкою письменника і заручилася авторським схваленням перекладеного тексту. Майже була донькою Жака Реклю, священика Вільної протестантської церкви в маленькому містечку Ортез у південно-західній частині Франції. Її четверо братів - Елі, Елізе, Онесім та Поль Реклю - прославилися своїм внеском у розвиток науки й теорії анархізму. Ноемі вийшла заміж за Ежена Майже та сорок років свого життя навчала дітей із бідних родин у Домме (департамент Дордонь), де її чоловік працював аптекарем. «Новий Иов» став єдиною опублікованою перекладацькою працею Майже, тому природно засумніватися, чи насправді вона сама переклала цей роман, чи, ймовірно, хтось інший, можливо, навіть із родичів, був причетний до появи твору французькою мовою.

Третьою перекладачкою творів Захер-Мазоха, головною впродовж 1879-1886 років, стала неординарна і загадкова Анн-Катрін Стребінґер. Вона була донькою народженого в Баварії протестантського священника, що осів у місті Морж у Швейцарії. Її мати померла молодою, залишивши Анн-Катрін великий спадок. Досягнувши повноліття, дівчина скористалася перевагами фінансової незалежності і, вирвавшись на волю з аскетичної релігійної атмосфери батьківського дому, самостійно облаштувалася в Женеві. Саме звідси взимку 1876 року вона вперше написала до Захер-Мазоха, попросивши дозволу на переклад його романів для «Revue des deux mondes». Із творчістю письменника її познайомив коханець - журналіст і політик Анрі Рошфор. Стребінґер прочитала всі переклади Бенцон і була готова приступити до роботи. Захер-Мазох погодився за умови, що отримає половину гонорару за переклад. Через кілька місяців по тому, як він надіслав їй рукопис, переклад вийшов у «Revue des deux mondes», і винагорода, яку він цього разу отримав,

Зверхньо відхиливши пропозиції одружитися від Анрі Рошфора Оголошення про шлюб Анрі Рошфора й Анн-Катрін Стребінґер було опубліковане в Моржі у травні 1878 року, однак шлюб не відбувся через побоювання, що німецьке походження Стребінґер зруйнує політичну кар'єру Рошфора: «Вона радше воліла мати Рошфора-президента за друга, ніж Рошфора-журналіста за чоловіка» (Wanda de Sacher-Masoch. Confession de ma vie // Mercure de France. - 1907. - № 233 (1 mars). - P. 75. та Шарля Булоза, нового редактора «Revue des Deux Mondes», Стребінґер y квітні 1878 року поїхала до Ґраца, щоб познайомитись із Захер-Мазохом. Прибувши до Австрії в червні, вона шокувала місцеве товариство нетрадиційною поведінкою і сумнівними стосунками з Леопольдом, його дружиною Бандою і компанією місцевих джентльменів. Пробувши в Граці цілий рік, чергуючи любовні втіхи з роботою над перекладом інших творів Захер-Мазоха, Стребінґер, урешті, остаточно розсердила автора своєю безцеремонною поведінкою, і він попросив її виїхати.

Трохи згодом, можливо, в рідній Женеві, Стребінґер вийшла заміж за польського вигнанця, якобінського революціонера Каспара Турського, що був центральною постаттю у групі, яку пов'язували з еміграційним часописом російських і польських бланкістів «Набат» (Женева ; Лондон, 1875-1881) Більше про Каспара Михайла Турського (1847, Тираспільський повіт Херсонської губернії, нині Молдова - 1926, Ніцца, Франція) див.: В. Николаевский. Памяти последнего «якобинца»- семидесятника: Гаспар-Михаил Турский // Каторга и ссылка: историко-революционный вестник. - 1926. - № 2 - С. 211-227.. Після 1886 року перекладачка безслідно зникла, і як засвідчив дружині Банді Анрі Рошфор, імовірно, померла і була похована в морі на шляху до нової авантюри в Америці Wanda de Sacher-Masoch. Confession de ma vie II Mercure de France. - 1907. - № 233 (1 mars). - P. 82.. Зв'язок із Захер-Мазохом Стребінґер підтримувала до самої смерті: в 1879 році переклала збірку «Коломия: єврейські та малоросійські казки», у 1880-му - збірку оповідань, у 1881-му - роман «Розлучена жінка», в 1886-му - «Нові слов'яни» та ще одну збірку. Стребінґер була найбільш обдарованою і вірною з усіх перекладачів Захер-Мазоха. їй вдалося створити правдиву адаптацію, майстерно витягуючи з тексту те, «що вже в ньому було». Рецензент новел «Саша і Сашка» і «Божа Матір» писав про її переклад: «[Маючи] абсолютно оригінальний смак [....], [вона] досягає такого ж враження, як і під час прочитання самого тексту, і це найголовніша з вимог до перекладу, який призначений для будь-якої аудиторії...» Рецензія на «Саша і Сашка», «Божа Матір» в журналі «Le Livre: bibliographie moderne» (1886, 7иme annйe, № 77 (10 mai), p. 230). Австрійський письменник Фердинанд фон Саар також хвалив переклад своєї новели «Steinklopfer» роботи Стребінгер, і визнавав, що твір був «чудово перекладений, принаймні, дух його вдалося передати» (Лист до Каролін дю Зайн-Вітгенштейн від Фердинанда фон Саара від 25 березня 1886 II Fьrstin Marie zu Hohenlohe und Ferdinand von Saar: ein Briefwechsel, ed. Anton Bettelheim. - Wien: Christoph Reisser's Sцhne, 1910. - S. 155)..

Інші двоє прижиттєвих перекладачів Захер-Мазоха - Август Лаваль та Луї-Казимир Коломб (1834-1890) - менше долучилися до формування його літературної репутації у Франції. Про перекладацьку версію «Грішних душ» («La pкcheuse d'вmes») Коломба, що вийшла в 1889 році, критика відгукнулася несхвально: «Ми можемо лише шкодувати про те, як [книга] була перекладена: стилістично невиразно, і часто неправильно. [...] Подібна робота не повинна залишатися, як кажуть французькою, dans une forme aussi piteuse (в настільки жалюгідному вигляді)» Рецензію на «Грішні душі» див. «L'Annйe littйraire» (1889, 5иme annйe, p. 57-58).. Порівняно з ранніми перекладами творів Захер- Мазоха, що дихали життям, пізнішим - що належали Лавалю і Коломба - виразно бракувало життєвого досвіду й жіночого бачення.

Рецепція Галичини. Акцентування на особах французьких перекладачів творів Захер-Мазоха могло б видатися надмірним без спроби з'ясувати, чим вони керувалися, обираючи тексти для перекладів, і яку роль відігравали у сприйманні цього автора у Франції, адже переклади вже самі собою є матеріальним проявом засвоєння літературних творів письменника іншою культурою. Ми повинні пам'ятати, що Тереза Бенцон навмисне вилучила дві важливі новели з першого тому «Спадку Каїна» - «Спадок любові»: «Венера в хутрі» та «Платонічна любов» «Венера в хутрі» вперше вийшла в перекладі французькою мовою в 1902 році («La Vйnus а la fourrure: roman sur la flagellation», пер. [Raphaлl] Ledos de Beaufort, Paris: Carrington, 1902), після чого твір перевидавався досить часто.. Вона вважала, що в цих двох творах автор знехтував законами оповідної структури - «такту, порядку та поміркованості» Th. Bentzon. Un romancier galicien..., op. cit., p. 836.. Також ми маємо пам'ятати, що популярність Захер-Мазоха у Франції дорівнювала тій, чи навіть переважала ту, яку він мав на батьківщині: «Можливо, репутація пана Захер- Мазоха є навіть більш усталеною і менш суперечливою серед нас, ніж серед його співвітчизників» Arvиde Barine (псевдонім Mme Charles Vincens, nйe Louise-Cйcile Bouffй). [Рецензія на «Новий Иов»] // La revue politique et littйraire.- 1879. - 8-e annйe, № 42 (19 avril). - P. 996.. Другий том «Спадку Каїна» - «Спадок майна» був опублікований у французькому перекладі в 1876 році, перед його появою німецькою мовою. Серед окремих критиків побутувала думка, що більший успіх його творів у Франції, ніж у Німеччині й Австрії, якраз зумовлений якістю перекладу. Автор, мовляв, був таким плідним що в поспіху в нього не вистачало часу «очищувати своє золото і відмітати шлак». І саме перекладачам належало виділити найкраще в його творах: «Роблячи вибір, вони були обачними, остерігаючись вибрати те, що звучить занадто фальшиво» Ibidem..

Лише ретельне порівняння текстів німецького оригіналу і французького перекладу може виявити, скільки було змінено чи пропущено та дозволить пересвідчитися, чи мали рацію згадані вище критики. До прикладу, цікаво зіставити дві вступні зауваги в «Дон Жуані з Коломиї», що пояснюють національні особливості русинів (малоросів), одна з них - мовою німецького оригіналу, інша - у французькому перекладі:

Das ganze цstliche Galizien, vom San an, ist vorwiegend von Kleinrussen, drei Millionen, bewohnt, welche der unierten griechischen Kirche angehцren und mit der Bevцlkerung des sьdlichen RuЯlands und den Kosaken ein groЯes Volk von etwa zwanzig Millionen bilden, welches sich durch Schцnheit der Kцrperbildung, Adel der Gesichtszьge, geistige Anlagen, Wohlklang der Sprache und seinen Reichthum an Volkspoesie vor allen slawischen Stдmmen auszeichnet Leopold von Sacher-Masoch. Mondnacht: Erzдhlungen aus Galizien. - Berlin: Rьtten & Loening, 1991. - 24 S. В англійському перекладі: «The whole of eastern Galicia, beginning with the San River, is home primarily to three million Little Russians who belong to the Greek Uniate Church and who form along with the population of southern Russia and the Cossacks a great nation of approximately 20 million. The beauty of their [physique], the nobility of their facial features, their intellectual gifts, the harmony of their language, and the richness of their folk poetry confers upon them the greatest distinction among the Slavic tribes» (Leopold von Sacher-Masoch. Love: The Legacy of Cain / trans. Michael T. O'Pecko. - Riverside, CA: Ariadne Press, 2003. - P. 66..

Више згаданий французький переклад Бенцон, який п'ять нотаток з оригіналу змішав в одну, елімінує виражені матеріально-культурні атрибути нації і її географічні масштаби, а відтак передає їх через спрощене твердження: On sait que la partie orientale de la Galicie est peuplйe par 3 millions de Petits-Russiens, qui appartiennent а l'Йglise grecque unie Sacher-Masoch. Le legs de Caпn: contes galiciens. - Paris: Hachette, 1874. - P. 1. (Відомо, що східну частину Галичини населяють 3 мільйони малоросів, які належать до греко-католицької церкви).

Як видно, у відредагованому перекладі відкинуто зв'язок між австро- галицькими русинами й російськими українцями та усунуто той привілейований статус серед слов'ян, яким Захер-Мазох наділив русинів. На подальше дослідження заслуговують інші перекладацькі інтерпретації етнічних або національних атрибутів русинів, поляків і євреїв у решті творів письменника. Наразі ж ми можемо звернутися до рецензій на них, аби зрозуміти, що саме знайшло відгук у літературних колах Франції і наскільки екзотичною була для них Галичина. Читачі оповідань Захер-Мазоха отримали можливість сягнути крізь «невизначені межі туману» та віддалитися від паризького бульварного

Французькі критики XIX сторіччя захоплювалися творами Захер- Мазоха з двох головних причин: через реалістичні та яскраві описи сільської місцевості Галичини та відображення її багатокультурних характерів - німецьких, слов'янських, єврейських мешканців, які належали до різних суспільних прошарків. На відміну від своїх колег в XX столітті, що звертали увагу на Захер-Мазоха великою мірою як на письменника еротичної, сексуально гріховної прози, його сучасники високо поціновували в своїх критичних статтях притаманний письменнику етнографічний реалізм. Знову і знову рецензенти акцентували увагу на тому, що його поетичні описи Галичини реалістично і правдиво віддавали належне цій землі, і що характеристики її мешканців були списані з натури. Поетичними засобами Захер-Мазох спромігся охопити всю сцену галицького життя XIX століття.

Вловлюючи красу літературних пейзажів, описів просторів, що простягайся від Дону до Карпат, Амеде Ашар почувався мандрівником, який, сидячи в кріслі, міг подорожувати до нової країни, і дивувався, як колоритно і вдало Захер-Мазох «зобразив загальні обриси, яскраві горизонти, величний спокій, глибоке мовчання, тіні, подібні до тих, які можна бачити на картинах [...] Я ніколи не бачив [степу], і на останніх сторінках мені здавалося, що я виходжу з нього...» Achard (1874, 22 sept.).. У рецензії на книжку, вміщену в часописі «Le Livre», також відзначено красу реалістичних описів в новелах Захер-Мазоха: критик робив висновок, що на всіх сторінках твору «правда сильно вражає» Рецензію на «Le Cabinet noir de Lemberg» див.: Le Livre: bibliographie moderne, 1880, 1иre annйe, 6иme livraison (10 juin), p. 461.. У некролозі про Захер-Мазоха Ґастон Девене стверджував, що лише кільком письменникам ще так вдалося описати «поезію степу чи приголомшливу величність Карпат» Davenay (Le Figaro, 1894, № 113 (23 avril))..

Більшість сучасних французьких критиків захоплювалися наділеними плоттю і кров'ю персонажами Захер-Мазоха - Дон Жуаном з Коломиї, Фрінком Балабаном, Ольгою, Теофілом Писаренком. Проте лише побіжно вони аналізували належність його творів до тогочасних літературних напрямів, таких як натуралізм чи навіть песимізм Шопенгауера, хоч Захер-Мазоха часто зараховували до філософської школи останнього: «Шопенгауер перетворився на романіста і називається Захер-Мазохом» M. C. [Рецензія на «La femme sйparйe»] // Le Livre: bibliographie moderne. - 1881. - 2иme annйe, 11иme livraison (10 nov.), p. 680.. На відміну від «цих типажів - напідпитку чи знервованих», представлених школою натуралізму, що, вочевидь, були недолугими жертвами поганої спадковості й бідного соціального середовища, персонажі Захер-Мазоха - «справжні чоловіки, які цілковито володіють усіма своїми природними здібностями» [Рецензія на «Sascha et Saschka»] // Revue des livres nouveaux. 1886. - 6иme annйe, 11иme volume, № 135 (15juin). - P. 201.. Люди, що населяли його вигаданий галицький світ, хоч і мали людські вади та слабкості, та все ж видавалися сповненими оптимізму, прагнень, волі до життя. Тереза Бенцон, яка, крім перекладів ранніх творів Захер-Мазоха, ще написала біографічний нарис про нього, відзначала, що французьку читацьку аудиторію приваблювало не застосування автором філософських чи соціальних теорій, а саме правдоподібність персонажів, «витончені нюанси їхніх почуттів і їхніх пристрастей... кожен вважає, що він насправді зустрічав героїв [його] творів [...], чув, бачив, вони дихають, вони радіють, вони живуть.» Bentzon. Un romancier galicien..., op. cit., p. 817-18..

Саме реалістичні характеристики та безліч контрастних типів - з різного етнічного, релігійного й соціального середовища - справили найбільше враження на французьких критиків. Галичина постала як різновид багато- культурної утопії, яка, проте, порівняно з Францією, була примітивним краєм на нерозвиненому східному боці Європи. Захер-Мазохова Галичина сприймалася не лише як місце з космополітичним населенням, але і як окрема нація - що не була німецькою, польською чи українською. Галичани виступали як люди, що «живуть власним життям, життям свого часу і своєї країни. Селяни і поміщики, євреї і прекрасні дами, та всі вони - галичани [...] служники і хлібороби, орендарі і корчмарі. Вони не є абстракціями, вони - створіння із плоті». І хто краще описав цю «націю», як не «le romancier galicien» («галицький романіст») Захер-Мазох?

Анотація

LES BROUILLARDS GALICIENS: ГАЛИЦЬКІ ОПОВІДАННЯ ЗАХЕР-МАЗОХА У ФРАНЦУЗЬКИХ ПЕРЕКЛАДАХ, 1870-1900 За авторським рукописом «Les brouillards galiciens: Sacher-Masoch's Galician Tales in French Translation, 1870-1900» текст статті переклала Ліна Попович.

Леопольд Захер-Мазох отримав широке визнання у Франції після публікації повісті «Дон Жуан з Коломиї» у першорядному журналі «Revue des Deux Mondes» (1872). Більшість його оповідань було перекладено на французьку мову, численні переклади витримали кілька перевидань, наприклад, «Спадок Каїна» і «Чорний кабінет у ЛемберТу». У цій статті порушуються питання, пов'язані із захопленою реакцією на творчість Захер-Мазоха у Франції, досліджується, як і хто перекладав і випускав його твори, а також ступінь їх критичного сприймання у французьких журналах і газетах. Авторка вважає важливими особисті контакти Захер-Мазоха із французькими інтелектуалами і вплив цих зв 'язків на розуміння австрійської Галичини і її мешканців, особливо русинів (українців).

Ключові слова: Леопольд Ріттер фон Захер-Мазох (1835-1895), Галичина (Польща м Україна), австрійська література, переклади на французьку мову.

Размещено на Allbest.ru