Літературна критика як жандарм у палітурках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Літературна критика як жандарм у палітурках (М. Шамота та ін.)

Рецензенти восьмитомника відгукувались про нього загалом позитивно. Були, щоправда, спроби партійних функціонерів піддавати ревізії принцип добору в "Історію..." письменницьких імен (особливо -- з сучасного літературного процесу), а в рецензіях фахівців робилися зауваження стосовно розтягнутості вступних розділів, відсутності цілісної характеристики творчості деяких письменників, плутанини в датуванні окремих літературних подій тощо. Але минув якийсь час і на місці цих суто технічних огріхів з'явилися огріхи методологічного характеру. С. Крижанівський заговорив про "поблажливе ставлення" авторів до "вихідців з дрібнобуржуазної націоналістичної партії боротьбистів" (В. Блакитного, В. Чумака, а особливо -- А. Заливного і Г. Михайличенка), недостатню "критику" окремих творів Г. Косинки, B. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, перебільшення ролі в літературному процесі шістдесятників та ін.35. Згодом М. Шамота вказав на "помилкове" трактування в "Історії..." новел А. Заливного, які названі "революційними", і на хибне висвітлення протистоянь літературних організацій ВАПЛІТЕ і ВУСПП (першу, мовляв, вихваляють, а другу гостро критикують, тоді як треба навпаки). П. Колесник свою критику восьмитомника поширив і на не завжди класове висвітлення в ньому творчості П. Грабовського, І. Франка та інших класиків. В очах тогочасної літературної громадськості ці критики (М. Шамота й ін.) мали вигляд відомої унтер-офіцерської вдови, яка саму себе відшмагала: всі ж бо вони як співробітники академічного Інституту літератури брали участь у створенні восьмитомника, а тепер шмагають його за допущені методологічні хиби. Стимули для цього, звичайно, були, але ніяк не наукового характеру.

Останні кроки "застійного" літературознавства ("Історія української літератури" в 2-х томах, "Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті" в 5-ти томах, перші томи УЛЕ та ін.)

Протягом 1972--1978 pp. відбулося кілька суто ідеологічних акцій (прийняття постанови ЦК КПРС "Про літературно-художню критику", ейфорійне відзначення 50-річчя утворення СРСР та ін.), на які треба було (в дусі вироблених уже радянських традицій) оперативно відреагувати -- показати всенародні "позитиви" і затаврувати окремі "негативи". Першим це зробив тодішній секретар ЦК КПУ В. Маланчук, загостривши увагу на рисах "політичної та ідеологічної аморфності, методологічної безпорадності" окремих літературознавців і на захопленні їх "суто естетичним аналізом". Після цього і C. Крижанівський, і М. Шамота, і П. Колесник у згадуваних публікаціях лише деталізували означені партійним функціонером "хиби" в науці про літературу, кваліфікувавши їх як відступ від "вимог" марксистської естетики. Ще далі при цьому пішов М. Шамота. У журналі "Комуніст України"39 він піддав нещадній критиці методологічні прорахунки в осмисленні літературного процесу, назвав низку художніх творів з "порушеним історизмом" і з притиском наголосив, що "пора кінчати з лібералізмом, його методологією і фразеологією". Серед тих, з ким треба було "кінчати", опинилися, відтак, і деякі автори восьмитомної "Історії..." (зокрема, Л. Новиченко як автор розділу, в якому йшлося про "революційність" новел антирадянського письменника-боротьбиста А. Заливного), і дослідники сучасного літературного процесу (В. Дончик, Г. Сивокінь, В. Яременко, H. Кузякіна, Т. Салига, М. Малиновська та ін.), і найбільше -- сучасні та в минулому репресовані письменники (М. Хвильовий, М. Куліш, А. Заливчий, М. Семенко, М. Руденко. Гр. Тютюнник, С. Плачинда, Є. Гуцало, Ю. Мейгеш, Р. Федорів, І. Білик, С. Тельнюк, Л. Горлач, В. Базилевський та ін.). Окремим рядком було виділено Ю. Смолича як автора "Розповідей про неспокій", у яких, мовляв, проглядаються підступні спроби "перегляду історії" "реабілітації ВАПЛІТЕ" і недооцінки "найближчої до партії літературної організації ВУСПП". Цього було достатньо, щоб створилася в критиці та літературознавстві винятково напружена атмосфера.

Письменники та літературознавці повели себе тоді по-різному: одні вдалися до ще крутіших виразів у критиці не раз уже критикованих літературних явищ (Л. Новиченко, наприклад, виступаючи на четвертому письменницькому пленумі в 1973 p., обрав для нищівної критики такий найменш захищений об'єкт, як творчість неокласиків і "поширювача культу Зерова" Г. Кочура), інших було примушено взятись за невластиве їм заняття в галузі розвінчування буржуазних фальсифікаторів радянської літератури (В. Дончик. "Правду не здолати", 1977); ще дехто змушений був публічно визнавати свої "помилки" (І. Дзюба, В. Яременко та ін.). Розгорнулась у 70-х роках кампанія виключення з членства Спілки письменників (серед виключених були й критики та історики літератури І. Дзюба, В. Іванисенко, Є. Сверстюк, I. Світличний), звільнення з роботи вчених-філологів з подальшою неможливістю працювати за фахом (Л. Махновця, наприклад, звільнено за вжиту на обкладинці монографії фразу Г. Сковороди "Неравное всем равенство"; В. Іванисенка -- за виявлений у робочому столі машинопис монографії І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація" та ін.)- Деякі письменники "добровільно" опинилися на ударних будовах "розвинутого соціалізму" (Л. Горлач і С. Тельнюк -- на будівництві БАМу; І. Григурко -- на спорудженні каналу в південно-українських степах; уся Спілка письменників очолила шефство над будівництвом Чорнобильської АЕС, яка через десять літ по тому спричинить найбільшу в XX ст. техногенну катастрофу, та ін.); масованій критиці була піддана творчість тих письменників, які виявляли, буцімто, антиісторизм мислення чи акцентували на "нетипових моментах нашого прогресивного життя" (Г. Коновалов і Ю. Ярмиш, виступаючи в пресі, почали шукати цих вад у Б. Харчука, A. Гордієнко і В. Мельник; свої передмови до різних видань та монографії наснажували різкою критикою творчості Гр. Тютюнника, публічному розносу піддавалися історичні романи І. Білика "Меч Арея", Р. Іванченко "Клятва" та ін.). література крижанівський шамот колесник

Тим часом значна частина велемовних публікацій присвячувалась саморобній літературі на "робітничу тему" (романи В. Собка "Лихобор", Ю. Бедзика "Поверх -- 42", П. Загребельного "З погляду вічності" чи поеми М. Бажана "Нічні роздуми старого майстра"), мемуарним "шедеврам" Л. Брежнєва "Мала земля", "Відродження", "Цілина" (монографія О. Мазуркевича "Трилогія високих пристрастей", 1982), боротьбі з зарубіжними дослідниками української літератури та буржуазними націоналістами (упорядковані О. Мазуркевичем збірники публіцистичних і художніх творів "Зброєю слова", 1973, 1974; монографії В. Шпака "Сучасні фальсифікатори ідейної спадщини Т. Шевченка", 1974; B. Микитася "Проти фальсифікації спадщини Лесі Українки", 1974; "Правда про Василя Стефаника", 1975; М. Дубини "Слово ненависті і гніву", 1979; "Правда звинувачує", 1982; статті Л. Новиченка "Тіні недоброго минулого", 1974; Є. Волошка "Хто вони -- "друзі" та "доброзичливці?", 1974); а академічне псевдолітературознавство вщерть було виповнене студіями, в яких під єдиним партійно-ідеологічним кутом зору переглядався весь літературний процес України і в такий спосіб ще раз науково "узаконювались" ті псевдоположення, в основі яких не було жодного наукового змісту: класовий характер художньої творчості, історичний оптимізм радянської літератури, партійне керівництво літературним процесом тощо.

Широкого розголосу в цей час набуває псевдотеза про соціалістичний реалізм як світову естетичну систему та історична критика погляду на реалізм, викладеного в книзі Р. Гароді "Реалізм без берегів". Про все це (більшою чи меншою мірою) йшлося в багатьох колективних збірниках та індивідуальних монографіях на зразок "Ленін у літературі та мистецтві українського народу", 1970; "Соціалістичний реалізм -- творчий метод радянської літератури", 1975; "Партія і література", 1975; "Соціалістичний спосіб життя і література", 1977; "Партійність літератури і художня творчість", 1977; "Етапи великого шляху", 1978; "Будівник комунізму -- герой багатонаціональної радянської літератури", 1980, а особливо в підручниках для вищих навчальних закладів ("Теорія літератури" за редакцією В. Воробйова та Г. В'язовського), де згадані псевдоположення без жодного наукового змісту підносились до рівня церковних догматів і канонів. Певний "продих" міг з'явитися лише тоді, коли йшлося про суто "технічну" специфіку художньої творчості (структура художнього образу, літературні роди і види, стилі і жанри літератури тощо), але й тут часом не обходилось без того, щоб не давали про себе знати якісь ідеологічні під крутки. У згаданій "Теорії літератури", наприклад, автор розділу "Лірика" Я. Білоштан обов'язково підкреслював, що поет-лірик говорить завжди не від себе, а "від імені народу, класу, покоління" (220); Л. Новиченко у статті "Широта пошуку, розмаїття барв" наголошував, що новий етап у стильовій еволюції літератури соціалістичного реалізму "настає з переходом радянського суспільства в фазу зрілого, розвинутого соціалізму"; І. Семенчук у загалом змістовній монографії "Мистецтво композиції і характер" говорить, що "передовий марксистський світогляд дає письменникові можливість побачити діалектичний зв'язок і взаємозв'язок часів".

Найпосутніша ознака таких міркувань -- цілковита несвобода наукового мислення. Вона сковувала творчі потенції дослідників, перетворювала їхні думки на набір штампів, підпорядкованих ідеологічній доктрині і тому позбавлених будь-якого наукового змісту. Найнесподіванішим при цьому було те, що паралельно зі збільшенням у літературознавстві праць, позначених несвободою мислення, інтенсивно стали продукуватись роботи саме про свободу творчості. М. Шамота в 1978 р. перевидав "перероблену й доповнену" монографію "Про свободу творчості" (російською мовою виходила в 1967 p.); збірник статей Є. Шабліовського в 1978 р. вийшов під назвою "Свобода творчості й громадська відповідальність письменника"; стаття Л. Новиченка "Широта пошуків, розмаїття барв" мала підзаголовок "Свобода творчості в СРСР..."; Інститут літератури імені Т. Шевченка АН УРСР разом із Спілкою письменників провели конференцію на тему "Конституційні гарантії свободи творчості в СРСР і сучасна радянська література", видавши потім матеріали конференції в серійному збірнику "Питання соціалістичного реалізму" (1979). Сказати, що в усіх цих і багатьох інших "матеріалах" не було й натяку на істинне розуміння проблем свободи творчості, означало б фактично нічого не сказати. Річ у тім, що "натяків" якраз не бракувало, але всі вони стосувалися марксистсько-ленінського розуміння свободи як "пізнаної необхідності" і обов'язкового виявлення в творчості класової, партійної позиції митця. Коло, відтак, замикалося на ідеологічній зумовленості пошуків, котрі (якщо вони чимось зумовлені й продиктовані) мимоволі стають не пошуками, а фікцією. Фікцією та лицемірством були і всі розмисли на тему свободи творчості, які містилися в названих статтях і монографіях з цієї проблематики.

Тягар несвободи, однак, був не завжди всесильним у науково-критичному мисленні. Окремим підрозділам його вдавалося інколи "вислизати" з-під його дії, що помітно, зокрема, на деяких словниково-бібліографічних працях, виданих у 60--80-х роках. Серед них, наприклад, "Літературний щоденник", укладений М. Терещенком (1966), п'ятитомний біобібліографічний словник "Українські письменники" (1960--1965), "Шевченківський словник" у 2-х т. (1976--1977) та ін. Хоча тут і не було можливостей сягнути повноти в охопленні літературного матеріалу, ввести в літературний обіг традиційно одіозні постаті М. Грушевського, С. Єфремова, В. Винниченка чи М. Хвильового, зате чимало інших імен і фактів було хоча б побіжно названо. Характерний у цьому розумінні "Шевченківський словник", де вперше в радянському шевченкознавстві було представлено десятки нових імен і явищ, пов'язаних із творчістю й життям Кобзаря. Слабкою ланкою словника залишались, однак, теоретичні проблеми творчості поета, "світогляд і творчий метод, творча індивідуальність, стильова своєрідність, новаторство, художня система, естетика, типологічні зв'язки з світовою поезією та ін.". В одних випадках ці проблеми висвітлювались у дусі замаскованих соціологічних вульгаризацій, в інших -- залишались зовсім поза увагою авторів видання.

У друкованій в материковій Україні літературознавчій продукції уникнути соціологічних вульгаризацій у 70--80-х роках фактично було неможливо. З одного боку, спрацьовував у дослідницькому методі сформований в умовах несвободи відповідний стереотип, з іншого -- на сторожі кожної дослідницької роботи завжди стояв відповідальний (чи видавничий) редактор, автор передмови чи післямови, які обов'язково нагадували вченим про той стереотип. Наприклад, праця К. Фролової "Розвиток образної свідомості" (1970) найменшою мірою могла б бути регламентована всілякими вульгарними надбудовами, оскільки йшлося в ній про значною мірою формотворчі, суто фахові секрети ліричної образності -- емоційний темпоритм, поетика подиву, ліричний суб'єкт, "пряма" змісту і "крива" форми тощо. Але автор передмови не обійшовся без того, щоб не наголосити, що глибоке проникнення дослідниці в ці секрети "не затушовує", як це інколи буває в працях подібного типу, а ще яскравіше виявляє визначальні, родові риси радянської поезії -- високу ідейність, партійність, народність, вірність правді життя, могутню гуманістичність, героїчний пафос...".

Зближення діаспорної і материкової науки про літературу

Дослідження окремих літературних жанрів і розробка тем з літературних взаємозв'язків не відзначалися, звичайно, необхідною глибиною й об'єктивністю. Мали місце при цьому відомі вже вульгаризації про всюдисущу радянську героїку й "реальний гуманізм", прісні переліки Письменницьких контактів і поверхові описи "спільних тем" у різних літературах, демонструвалися неприховані спекуляції в розумінні проблеми "зближення літератур" і формування нібито єдиної радянської літератури. Особливо грішили цим роботи про українсько-російські літературні зв'язки, де, крім усього, українська література розглядалася обов'язково як "похідна" від російської.

Окремі теми, яким "щастило" в літературознавстві, підказував інколи сам художній процес, а інші все ж диктувалися іманентною специфікою літературознавства. Щодо перших, то вони найбезпосередніше стимулювались тією новою якістю, яку внесла в художнє мислення 70-х років так звана "химерна проза", новий етап якої після відомого роману О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу" пов'язувався насамперед з появою роману В. Земляка "Лебедина зграя".

У цьому ж ключі в той час і пізніше були створені також "Ирій" В. Дрозда, "Зорі й оселедці" В. Міняйла, "Черлене вино" Р. Іваничука, "Левине серце" П. Загребельного, "Оглянься з осені" В. Яворівського та ін. Неоднакові художньою силою, а часом і відверто епігонські, ці твори складали потужний пласт нового мислення в літературі і потребували до себе пильної критичної уваги.

Міркуючи над питаннями, які пропонувала "химерна проза", критика в 70-х роках і пізніше стала уважнішою до літературної форми, чимдалі допевнюючись, що література таки не ілюструє життя, а постійно щось у ньому відкриває. Почастішали відтак розмови про течії й напрями в сучасному літературному процесі (щорічники "Рік 75" та ін., до 1985 p.; збірник досліджень "Художнє розмаїття сучасної радянської літератури" за редакцією Л. Новиченка, 1982) про відродження "школи" умовно-фольклорного, алегоричного, амбівалентного мислення ("Художня умовність в українській радянській прозі" А. Кравченка, 1988) тощо.

Певне пожвавлення, яке все ж мало місце в літературознавстві 70-х -- початку 80-х років, було пов'язане з іманентною природою самої науки про літературу. Вона не могла не чинити внутрішнього опору ідеологічному насиллю) над собою і тому в окремих своїх виявах проривалася у власне наукові сфери й там давала змогу розвинутись своїм притлумлюваним потенціям, своїй природній енергії. Як наслідок, з'являються деякі свіжі (в науковому розумінні) повідомлення на традиційних шевченківських конференціях, матеріали яких почали публікуватися з 1954 р.; на міжнародних з'їздах славістів, котрі через кожних п'ять років проводяться в одній із слов'янських країн (восьмий відбувся в Києві в 1983 р.), на конференціях з питань художності літератури і т. ін.

Одна з таких конференцій відбулася 1978 р. в Донецьку, де її учасниками були запропоновані навіть доповіді про "нетрадиційні" в радянському літературознавстві ("буржуазні") форми аналізу художніх творів -- структуралізм, семіотика, компаративістика. Це був час, коли в науку про літературу поверталися дослідження послідовного опозиціонера соціалістичного реалізму М. Бахтіна, а в мову науки про літературу -- недостатньо вживані раніше поняття "естетика художнього слова", "художня картина світу", "теорія хронотопа", "амбівалентність мислення", "карнавалізація художньої мови" тощо. До них стали звертатися й деякі українські вчені, хоч це часом мало форму вкраплень зовсім "іншої" наукової мови в панівну соцреалістичну методологію. Відбувалося щось на зразок спроби поєднати планову економіку з ринковими відносинами. В літературознавстві це поєднання, щоправда, було не завжди таким карикатурним, як в економіці, а до певної міри навіть продуктивним. Принаймні воно стимулювало у вчених активний інтерес до таких першооснов літератури, як стиль і поетика, жанр і естетика, текст і стилістика, слово й емоція, котрі давали , змогу глибше проникати у філософію художньої творчості, виявляти в різних літературних явищах поліфонічну таїну письменницької думки, секрети пошуків нею сенсу людського буття. З цього погляду показові дослідження 70--80-х років, присвячені етапним у художньому розумінні явищам українського літературного процесу ("Давня українська проза. Роль фольклору у формуванні образного мислення українських прозаїків 16 -- поч. 18 ст." М. Грицая, 1975; "Українська література другої половини 18 століття і усна народна творчість" О. Мишанича, 1980; "На рубежі літературних епох" М. Яценка, 1977; "Становлення нової української літератури"

П. Хропка, 1988; "Нарис розвитку естетичної думки України" І, Іваньо, 1981; "Українська література XIX ст. Напрямки, течії" Н. Калениченко, 1977, 1983; "Ідейно-естетичні основи українського романтизму" Т. Комаринця, 1983; "Романтичний епос" М. Наєнка, 1988; "Естетика і критика" Р. Гром'яка, 1975; "Мистецтво: напрямки, течії, стилі" Д. Наливайка, 1981, 1985; "Субстанції незримої вогонь" К. Фролової, 1983; "У світлі вічних критеріїв" Г. Клочека, 1989; "Специфіка і функції літературно-критичної діяльності" В. Брюховецького, 1986; "Наближення" М. Жулинського, 1988; "Знаю человека..." Ю. Барабаша, 1989; "Святим огненним словом..." В. Смілянської, 1990; "Про художню цінність" О. Білого, 1986; "Генезис художнього мислення" М. Ігнатенка, 1987; літературні портрети письменників, створені критиками І. Зубом, М. Слабошпицьким, М. Стрель-бицьким, В. Брюховецьким, А. Ткаченком, М. Ільницьким, Т. Салигою, Г. Штонем, В. Фащенком та ін.). Плюси й мінуси цього літературознавчого масиву показово виявились у дослідженнях 80-х років, які можна назвати підсумковими щодо всього соцреалістичного літературознавства. На завершення 80-х років воно вже добігало свого кінця, але ще відчутно дало про себе знати саме в цих, підсумкових роботах. Маються на увазі насамперед "Історія української літературної критики. Дожовтневий період", 1988; двотомна "Історія української літератури", 1987--1988; п'ятитомна "Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті", 1987--1994; перші три томи п'ятитомної "Української літературної енциклопедії", 1986--1996 та ін. Ці дослідження виконувались переважно в академічному Інституті літератури, де після ліквідації в 70-х роках відділу літератури в Інституті суспільних наук (Львів) зосереджувався основний потенціал українського літературознавства. Вузівська наука про літературу в цей час стала займати в ньому дедалі вужчий сектор; вибірково беручи участь у створенні спільних з Інститутом літератури досліджень, вона більш помітною була в підготовці та виданні нових посібників для викладачів і підручників для студентів -- з давньої української літератури (за редакцією М. Грицая), з історії літератури першої половини XIX ст. (за редакцією І. Скрипника), другої половини XIX ст. (за редакцією В. Поважної), рубежу XIX--XX ст. (за редакцією Н. Жук та ін.), радянського періоду (за редакцією П. Кононенка та В. Фащенка). Підручник з методики викладання літератури в вузах створив В. Неділько, з української дитячої літератури -- Л. Киличенко, П. Лещенко, І. Проценко. За змістом усі ці підручники не тільки не йшли далі восьмитомної "Історії української літератури", а були навіть жорсткішими в оцінках деяких літературних явищ, оскільки "враховували" критику восьмитомника, висловлену в згадуваних публікаціях М. Шамоти, П. Колесника та С. Крижанівського. Найбільш жорсткими в них залишалися класово-партійні рамки, що накладалися на творчість кожного письменника, а також означення ступеня зв'язків української літератури з літературою російською. Не було в підручниках, по суті, жодного розділу, де б ці зв'язки не акцентувалися і не тлумачилися в дусі вторинності української літератури стосовно російської. Досвід у цьому вже був великий, але зміст його залишався на тому ж антинауковому рівні, який витримувався прорадянськими вченими фактично протягом усіх років більшовицької влади.

Двотомна "Історія української літератури" (1987-- 1988, голова редакційної колегії -- І. Дзеверін), як слушно зауважено в передмові до неї, не була стислим конспектом восьмитомної "Історії...", що виходила двадцятьма роками раніше. Вона була кроком уперед, містила почасти нову аналітичну інформацію і про деякі добре відомі, і про раніше замовчувані чи хибно трактовані літературні явища. Сприяла цьому, зокрема, значна наукова, текстологічна робота, виконана в процесі академічного видання деяких пам'яток давньої літератури (В. Крекотень, О. Мишанич, В. Микитась, В. Яременко та ін.), п'ятдесятитомного зібрання творів І. Франка, багатотомних зібрань творів М. Рильського і П. Тичини, а також текстологічні дослідження класичної літератури, здійснені М. Сиваченком ("Студії над гуморесками Степана Руданського", 1979; "Над текстами українських письменників", 1985; "Текстологія поетичних творів Павла Грабовського", 1986 та ін.), авторами періодичного збірника "Питання текстології" (почав виходити в 1968 р.) В. Бородіним, М. Гончаруком, А. Полотай, К. Сєкаревою, Т. Третяченко та ін.

Найсуттєвішу роль відігравала поступова зміна уявлень про сам феномен художньої творчості, що намітилась після 1985 р. Для цілковитого відходу від ідеологічних догм, якими регламентувалося літературознавче мислення, час іще, звичайно, не настав, але певне значення (в оцінках переважно явищ класичної літератури) мала зміна пріоритетів: класові цінності щодалі поступалися місцем загальнолюдським. Ця контамінація (хоч і здійснювалася певний час у межах офіційної ідеології марксизму-ленінізму) дала змогу дослідникам демократичніше поглянути на проблему цілісності українського творчого процесу, зокрема вписати в нього, хай поки що обережно, кілька літературних явищ, які донедавна існували тільки із застрашливими характеристиками (М. Хвильовий, В. Підмогильний та ін.). Втім усе ще залишалися для дослідників у стані неприйнятних "для нас" буржуазно-націоналістичних істориків і літературознавців М. Грушевський та С. Єфремов, а такі, як О. Бургардт чи Т. Осьмачка і надалі несли на собі тавро представників "ворожого табору" чи "внутрішніх емігрантів". Відтак і залишалася тенденційно створювана фізична неповнота національної літератури. Знемагала література і від духовної неповноти, особливо в радянські роки, коли з неї були витіснені всі нереалістичні стилі й низка жанрових різновидів творчості (трагікомедія, наприклад), коли тему національно-визвольної боротьби 1917--1919 pp. дозволялось розробляти лише в шаржовано-карикатурному вигляді (як у дилогії Ю. Смолича "Рік народження 1917-й"), а теми, пов'язані з голодоморами 1922, 1933, 1947 років, узагалі були "закритими" для письменників -- про все це у двотомній "Історії української літератури" писалося.

Минав 1988 р., а в науковому літературознавстві "мирно" співіснували нове й застаріле. Одна зі статей про повернення в материкову літературу творчості В. Винниченка мала дуже промовисту назву: "Оцінюємо з класових позицій". А в іншій публікації автора цієї статті В. Винниченко був названий "уламком революції" і водночас -- "талановитим письменником". Аберація мислення, в якому, крім усього, домінувало публіцистичне, а не аналітичне начало, залишалася, відтак, невигойною раною наукової критики до кінця 80-х років. Коли вона (аберація) виявлялася в якихось суто авторських публікаціях (С. Гречанюк у збірнику статей "На тлі XX століття", виданому 1990 p., кілька разів повторює думку про "помилки" М. Хвильового, на які йому "вказала республіканська партійна організація" і які визнавав "сам Хвильовий", с. 122), то її можна й не помітити, але коли таке з'являється в академічних працях... У дев'ятитомній "Истории всемирной литературы" поняття "Україна" й "українська література" вперше згадані лише в третьому томі (М.: Наука. -- 1985), де мовиться про художнє життя східних слов'ян у XIV ст.; до раніш их літературним явищ, зокрема й до явищ періоду Київської Русі, Україна, виявляється, ніякого стосунку не мала, позаяк усі вони віднесені до "древнерусской литературы". У тому числі й "Київський літопис" чи "Галицько-волинський літопис", у яких зустрічаються елементи розмовної української мови і які творені на українській території не в XIV, а в XII--ХІІІ ст. Аберація, виявляється, річ багатогранна: бувають у ній грані суто ідеологічні (як у випадку з характеристикою В. Винниченка та М. Хвильового), а бувають і відверто загарбницькі, московсько-шовіністичні (як у факті академічного позбавлення прав України на літературу Київської Русі).

Автори п'ятитомної "Української літератури в загальнослов'янському і світовому літературному контексті" не змогли уникнути в основному ідеологічних "граней". У вступній частині до видання зазначено, що потреба в такого типу дослідженнях викликана, "по-перше, намаганням оцінити внесок кожної з національних літератур у світову літературу; по-друге, вивченням сучасних слов'янських письменників у спільній ідейно-художній системі літератур соціалістичної співдружності; по-третє, визначенням най коротшого шляху, який веде до одного з найбільш важливих завдань сучасного слов'янознавства -- створення порівняльної історії слов'янських літератур". Заявлений тут мотив "соціалістичної співдружності" у наступних розділах праці діставав розвиток переважно під час порівняльного дослідження слов'янських літератур (у зв'язках з українською) повоєнного періоду, а щодо інших періодів, то там ідеологія виступала лише як концептуальна передумова: літературна творчість має класовий характер та ін. Значний відхід від неї намітився лише в двох останніх томах, які містять бібліографічний матеріал, що стосується досліджуваної проблеми.

Написанню цієї праці передувала значна підготовча робота, виконана протягом останніх десятиліть дослідниками зарубіжних і національної літератур в академічному Інституті літератури. Певний внесок зробило також вузівське літературознавство і літературознавство, що розвивалось завдяки україністам зарубіжжя (З. Геник-Березовська, М. Ласло-Куцюк, М. Мольнар, Ф. Неуважний, М. Неврли, С. Козак, М. Якубець, П. Кірхнер, Т. Мураї, Р. Гебнер та ін.). Частина з них стала співавторами п'ятитомника, внісши в нього певний і методологічний, і стильовий колорит, не схожий з колоритом радянського літературознавства,

У найзагальніших рисах тема п'ятитомника зводиться до осмислення двох реценцій: української літератури за рубежем і зарубіжних літератур в Україні. Ґрунтовність і глибина тут перебувають у прямій залежності від того, наскільки глибоко було розроблене певне питання в ранішніх дослідженнях. Наявність, скажімо, створених у 60-- 80-х роках робіт Г. Вервеса "Максим Рильський у колі слов'янських поетів", 1972; "Ярослав Івашкевич", 1978; Л. Коваленка "Павло Тичина і поезія слов'ян" (у його книзі "Мовами світу",1984), Д. Затонського "Шлях через XX століття", 1978; "Минуле, сучасне, майбутнє", 1982; "Австрийская литература в XX столетии", 1985; Т. Денисової "Екзистенціалізм і сучасний американський роман", 1985; В. Вєдіної, Ю. Булаховської, В. Климчука, Г. Сиваченко і Вас. Шевчука про польську, болгарську, словацьку і чеську літератури, О. Чичеріна -- про епічні форми в західних літературах, І. Мегели, К. Шахової про деякі питання розвитку угорської літератури, О. Гайнічеру і Т. Носенко -- румунської, Д. Наливайка -- про рух художніх форм у зарубіжних літературах Середньовіччя та новіших часів, В. Харитонова і Ю. Покальчука -- про особливості літературного процесу в латиноамериканських країнах -- все це певним чином позначилось і на якості та повноті відповідних розділів у п'ятитомнику. Мала значення, звичайно, глибина осмислення в роботах цих авторів суто українського літературного матеріалу (на рівні не лише контактних зв'язків, а насамперед -- широких типологічних зіставлень), який протягом останніх десятиліть пробивався в дослідженнях українських "зарубіжників" не завжди з однаковою інтенсивністю, особливо, коли йдеться про дослідження літератур Заходу. Недостатня розробленість у п'ятитомнику проблеми зв'язків української літератури з літературами Заходу викликала чи не найбільше нарікань у спеціалістів.

Суттєвою рисою п'ятитомника слід вважати теоретичну постановку проблеми дослідження української літератури в системі світових літератур. Спроба ця, звичайно, не є новою. Г. Вервес, як автор передмови до видання і голова редколегії, назвав фактично всі етапи підходу до неї (М. Дашкевич, О. Потебня, І. Франко, В. Перетц та ін.), але зупинив ці етапи на О. Білецькому, котрий, мовляв, досяг вершин, бо обрав марксизм як "запоруку справді наукової академічної історії літературного процесу" (1, 24). Але треба йти далі за досягнуте О. Біленьким, наголошує автор передмови. О. Білецький (зокрема, у згадуваній уже статті "Українська література серед інших слов'янських літератур") порівнював українську літературу з літературами світовими "на рівні тематики, проблематики, загальної характеристики героїв, але без урахування стилю письменників, образної системи" (1, 25). Саме це (стиль і образна система) та ще наслідки контактів, типології, генетичних зв'язків української літератури з іншими літературами дасть змогу, на думку Г. Вервеса, "збагнути цей феномен -- національну художню систему як історично сформований тип художньої свідомості, в якій у діалектичній єдності перебувають національне і загальнолюдське, спільне й особливе" (1, 26). Поставлена в такий спосіб досліджувана проблема намічала нову перспективу руху, нові можливості з'ясування неповторності української літератури як частини літератури світової, чим, по суті, чи не найбільше були занепокоєні українські літературознавці особливо другої половини 80-х років. Звідси, до речі, незнана досі активізація об'єднавчих зусиль українських дослідників літератури, яка спостерігалася в цей час і на материковій Україні, і в діаспорі. Досвід дослідників із української діаспори при цьому виявився особливо повчальним, оскільки в ньому відсутнє було (як у материковому літературознавстві) запобігання перед ідеологічними догмами, але наявне постійне прагнення тримати в полі зору всю повноту українського літературного процесу, бачити його в контексті світових художніх систем і в зв'язках саме з національною психологією мистецької творчості. Йшлося, по суті, про дальший розвиток того нового мислення в українському літературознавстві, яке утвердило себе на новому етапі в "Історії української літератури" Д. Чижевського уже в середині 50-х років.

Размещено на Allbest.ru