Постмодерні запозичення в українському літературознавстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Постмодерні (постструктуральні) запозичення в українському літературознавстві

Доволі помітними у 90-ті роки XX ст. були також методологічні інтенції постмодернізму, компаративізму, міфокритики та христології. Постмодернізм (постструктуралізм) був переважно зорієнтований на засвоєння зарубіжної метадискурсивної традиції, не знаходячи тривкого опертя в національній гносеологічній культурі. У намаганнях деміфо-логізувати нігілістичний політичний досвід інтернаціоналістичного соцреал ізму деякі українські дослідники звернулися до іншого політико-міфологічного досвіду -- космополітичного постмодернізму (постструктуралізму), що естетично й теоретико-методологічно виражав ідеологію неолібералізму та, частково, неомарксизму (праці Ж. Батая, М. Фуко, Ж. Дерріди, Р. Барта, Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Дельоза, Ю. Крісте-вої, Г. Сіксу та ін.). Постмодернізм як інтердисциплінарна методологія структурувався на деконструктивізм, неофемі-нізм (феміністичну критику), гей-лесбійські студії та деякі космополітичні течії в постколоніальній критиці, культурних дослідженнях, дискурс-аналізі та ін.

Постструктуральний дискурс формували: ідея деструкції (утвердження вичерпності ("смерті") історії, естетики, мистецтва, людини, теорії літератури, нації, культури, герменевтики, статевої ідентичності та ін.); релятивний еклектизм (стирання меж між мистецтвом і немистецтвом); апофеоз суб'єктного самовираження із одночасним нехтуванням ідеалами краси, добра, правди, людяності, релігійності, національної солідарності, осмисленості як "метафізичними ілюзіями"; розгляд літератури як іронічно-ігрового "письма"; утвердження перманентного скепсису стосовно традиційних вартостей; глорифікація (часто прихована) концепцій мультикультуралізму, антиісторизму, космополітизму та ін. Серед основних постструктуральних проблем -- "деконструкція" європейської свідомості як "білої міфології" (Ж. Дерріда); "війна цілісності"; "активізація розбрату" (Ж.-Ф. Ліотар); "гноїння ідей" чи розгляд літератури як "яскраво вираженої форми зла" (Ж. Батай); "смерть, автора" (Р. Барт, М. Фуко); "фашизм мови" (Р. Барт); "мовні ігри" (Л. Вітгенштейн); боротьба проти патріархальної (фалічної) культури та ін. Постмодерністсь-кі тексти насичені термінами "деконструкція", "гра", "влада", "міфологія", "текст", "письмо", "слід", "фалічна культура", "ідеологія", "децентрація", "дискурс", "ризома", "маргінальність", "цитування", "відмінність", "симулякр", "логоцентризм", "гіпертекст", "досвід лесбіянства", "інтер-текст", "політика" та ін.

Конструктивні елементи (критика тоталітарної свідомості чи деяких рис споживацького суспільства), за спостереженнями фахівців, часто поєднувалися в цих дослідженнях із нігілістичними інтенціями, підсиленими політичною, міфотворчою риторикою. Тому постструктуральні явища і тенденції незрідка окреслювались як "культурний імперіалізм" (Е. Сміт, Е. СацО; як вираження "нігілістичної метафізики" (І. Ільїн) і "буржуазного лібералізму" (Р. Рорті, Б. Шов); як "абсурдний момент в сучасній літературній теорії, бо вони не містять чіткого уявлення про те, що таке література" [196, 4] (Г. Байт). І. Фізер цитував Р. Веллека, котрий так окреслював постсгруктуралістську теоретичну парадигму: "Вона довела до зловживання свободою, довільно накручувала метафори, каламбури, гру в слівця. Вона заохочувала до нестабільності, крайнього суб'єктивізму, а цим до руйнування самого поняття знання і правди" -- і так підсумовував постмодерні теоретизування: постмодернізм виявився скептичним до всіх традиційних літературознавчих понять (автора, читача, літературного твору, теорії та ін.), він розглядав мистецьку творчість як антитезу до "телічної спрямованості, етичної та естетичної переконаності", художня творчість для нього -- "ідіолект, який розкладає, децентрує, відокремлює", це "сучасність без минулого", "парадокс" [196,5, 78].

У межах українського постетруктурального метадис-курсу (В. Агеєва, Р. Веретельник, Г. Грабович, Т. Гундорова, І. Жерьобкіна, О. Забужко, Н. Зборовська, М. Зубриць-ка, С. Павличко, М. Павлишин та ін.) найпослідовніше проявили себе три течії -- деконструктивізм, неофемінізм (гендерна критика) та постмодерний постколоніалізм, котрі не лише взаємно переплітались, а й часто поєднувались із іншими методами -- психоаналізом, міфокритикою, формалізмом, соціологізмом, структуралізмом, феноменологією, біографізмом та ін. В окремих студіях і теоретичних досвідах можна було віднайти доволі активне інтегрування національно-екзистенціальних методологем (праці М. Богачевської-Хом'як, Т. Гундорової, О. Забужко, Н. Збо-ровської, С. Павличко та ін.).

Засвоєння постмодерної методології часто відбувалося на основі спроб не завжди критичної "модернізації" та "вестернізації" постколоніальної культурної парадигми (політики, науки, мистецтва та ін.), що мало, на думку дослідників, і негативні наслідки: "Поверхова "окциденталіза-ція" зруйнувала... слабкі оборонні споруди національної культури. Культурне життя набуло невідомих досі ритмів. Український культурний простір поглинав маси європейської і загалом західної різномасштабної продукції, часто без необхідних критичних фільтрів та контекстуальних адаптацій (...) Естетичні (а частіше -- антиестетичні) моди й оренди" та супровідні до них ідеологічні імперативи, іпюголошені постмодернізмом, витісняли одне одного, мов кадри в старій зіпсутій кінострічці у сільському клуби Але серед цих мод і "трендів" почали утворюватися і свої константи'під незмінним знаком "деполітизації" культурної свідомості: скажімо, теза "література як гра" чи похідна від вищезгаданої теза "незаангажованої літератури", "десакралізація", різні форми запізнілого фемінізму... вже не кажучи про поширені "скандальні імперативи" як ефективний засіб "творчо збутися" тут-і-зараз, типу наративних еротичних екстремів чи безглуздо експресивної агресії так званої ненормативної лексики" [159]. Все це витворювало, в межах постмодерного напряму доволі складні, внутрішньо суперечливі теоретичні моделі.

Найбільший вплив на становлення та розвиток постмодерної літературознавчої парадигми мав доробок професора Гарвардського університету Григорія (Джорджа)

Грабовича: "Поет як міфотворець" (К., 1991, 1998), "У пошуках велико! літератури" (К., 1993), "До історії української літератури" (К., 1997), "Шевченко, якого не знаємо" (К., 2000). Г. Грабович засновує газету "Критика"'та однойменне видавництво. Загалом його інструментарій охоплював різні, інколи-протилежні, теоретичні підходи -- структуралізм, феноменологію, рецептивну естетику, міфокритику, націологію, компаративізм, соціологію, формалізм та ін. Плідне, попри деякі суперечливі моменти, їх застосування ілюструють праці "До історії української літератури" (1977, 1981, 1995), "Ще про "неісторичніи нації і "неповні" літератури" (1981), "Семантика котляревшини" (1994), "Теорія та історія: "горизонт сподівань" і рання рецепція нової української літератури" (1996) та ін.

У цих роботах актуалізувались концептуально важливі, віддавна апробовані літературознавчою традицією положення, що стосувались осмислення національної сутності літератури та її націотвірної функції (".. .пошук органічності чи "органічного українського" стилю тощо -- це необхідне і неминуче шукання того своєрідно-українського, без якого ця література, культура взагалі не мають сенсу. Бо жодна творчість не може існувати тільки на запозиченій моделі, якою б вона не була високою" ("Деякі теоретичні'проблеми українського літературознавства") [33, 21]; "Література як вияв самоствердження не могла не враховувати в першу чергу свій власний культурно-психічний простір (...) На літературному ґрунті, і тим самим в національному, або скорше націотворчому дискурсі, кожний етап реформулює попередній, і впроваджує основне пересунення і розширення горизонту сподівань; кількома, зовсім не пропорційними етапами протягом одного сторіччя уможливлюється перехід від провінції'до нації" ("Теорія та історія: "горизонт сподівань" і рання рецепція нової української літератури") [33, 81]; наголошення поруч із естетичним -- суспільного коду літератури ("...разом з іншими видами мистецтва -- живописом, архітектурою, музикою і т. ін. -- література існує в комплексному культурно-естетичному й суспільному кеді"); увиразнення теоретичної необхідності для вирішення.складних історико-літературних питань опертя на "аналіз творення канону, його риторики і суспільно-політичних функцій, символіки і, сказати б, державно-національного міфу" [33, 22, 19]; критики універсалістських, космополітичних уявлень про мистецтво слова ("Попри те що будь-яка література посідає різні універсальні риси, вона є -- у своїй специфічності -- еманацією та віддзеркаленням конкретної культури. Відтак її безпосередні вияви ґрунтуються на культурній підготовленості й на потребах групи") [33,566].

Однак у 90-ті роки XX ст. домінував у працях Г. Грабо-вича постструктуралізм. Саме постструктуралістом він окреслював себе в інтерв'ю "Літературній Україні" 1987 р. [149,445]. У передмові до збірника праць "До історії української літератури" (1995) вів мову про притаманну йому теоретичну еволюційність -- "від певного історизму й дослідження формальних моментів до постструктуралістських і культурологічних настанов" [33,10). У 1989 р. чітко протиставляв "традиційне, авторитарне, до речі, ще далі народницьке світосприймання" лібералістичному, "віль-норинковому" контекстові, "де плюралізм, спочатку поверховий на рівні політичного сектантства, починає утверджуватися на глибших духовних і естетичних рівнях" [41,53]. Один із постійних складників дослідницьких сюжетів -- протиставлення позитивно трактованого "модерного" і "ліберального" "народницькому", "патріархальному", "традиційному", "нативістичному", "націоналістичному" тощо.

З усієї постмодерної проблематики найпослідовніше дослідник утверджував деконструктивістський метод з його опертям на ідею децентрування. Вже у 1985 р. Г. Грабовичу йшлося про актуалізацію в українському теоретичному контексті ідеологічного "питання, що на Заході тепер широко привертає увагу вчених" -- "канону і творення канону": "В контексті постструктуральної критики, дослідження того, ким, з якими свідомими і несвідомими цілями творилися канони або взагалі канонізувалися ті чи інші твори , творці, комплексні явищі, цінності тощо - є визначальним напрямом власне тому, що він дає змогу перевірити весь тягар суспільно-культурної традиції, яку ми звикли трактувати як закономірність, як цілковиту даність" ("Деякі теоретичні проблеми українського літературознавства") [33,18--19]. Однак, окрім ревізії соцреалі-стичних канонотворчих міфів, дослідник основну увагу скеровує на "перевірку" національно-культурної традиції, перетлумачуючи класичні літературні досвіди з позицій "децентрування", "самодеконструкції", "деконструктивно-го прочитання" та ін. [42, 68,104, 9].

Основним предметом деконструктивістського аналізу Г. Грабович обирає творчість та біографію Т. Шевченка [94]. У студії "Поет як міфотворець", перекладеній С Пав-личко, він пропонував тлумачити Шевченка як самосупе-речливого "міфотворця", антитрадиціоналіста, антимаску-лініста, "шамана", антиреволюціонера, антидержавника, "популіста", богоборця, розірваного між українським та російським світами маргінала, космополітичного універсаліста. Оскільки, як стверджував дослідник, "незважаючи на силу власного зв'язку з народом, Шевченко просувається від нативістичної й етноцентричної настанови до універсальних істин", його "міфічна мисль" -- "глибинна, позачасова й універсальна"; Водночас "міф" ("символічний код") Т. Шевченка, хоч і "допоміг своєму народові знайти себе й осягнути свою відроджену силу", виявився деструктивним -- "містив у собі і краплю отрути", бо "залишив сумнівну соціально-політичну спадщину" й "фатально" спричинив до гіпертрофування "емоційних та блокування раціональних видів мислення" [39,168,188]. В такий спосіб дослідник начебто виводив Шевченка з "домену священного", критикував "культ Шевченка" та "популярні сприйняття його як... батька свого народу ("батько Тарас"), "великий Кобзар", котрий як ніхто до й після нього зазирнув у самі глибини національної душі й висловив її потреби, цінності" [39,193,184].

В інших роботах Г. Грабович висловлював ідеї, що увиразнювали інтенцію на деконструювання творчості Т. Шевченка (десакралізацію та деканонізацію -- одночасне підважування герменевтичної авторитетності в межах українського культурного та літературного канонів). Значна їх частина викладена у збірнику есе "Шевченко, якого не знаємо", в якому висловлено давнє (з перекладеної статті 1979 р.) припущення про перверсійність поета ("Існує чимало розгорнутих і різною мірою патетичних коментарів про центральне місце жінки в Шевченковій творчості, передусім у плані самоототожнення. Ми перебуваємо нині лише на попередній стадії аналізу, але треба зазначити, що з погляду психоаналітичної теорії таке ототожнення з жінкою часто вказує на гомосексуальну орієнтацію"), осяжні висновки, на основі оголеного автопортрета, про Т. Шевченка як "достеменну реальну людину, зі статтю", з "фізичністю, сексуальністю", виявлено "децен-трувальні" суперечності "символічної автобіографії", протиставлено "громадські" тлумачення Т. Шевченка як "серцевини українського самоототожнення, української духовності" та прочитання за "інтелектуальними" критеріями, заторкнуто "питання канону й боротьби за канон" і доволі різко були критиковані пострадянські тлумачення Т. Шевченка (І. Дзюбою, І. Драчем, М. Яфлинським, В. Пахаренком, Є. Сверстюком, Вал. Шевчуком та ін.) за "національний і націоналістичний, антиімперський" пафос, "встановлення нової офіційної парадигми, нового канонічного обличчя Шевченка", "невідрадну традиційність" та ін. Можна побачити там спробу підважити вартість української постімперської академічної науки: "Поширення невіглаських побудов і підміна науки науковою фантастикою -- закономірний результат майже цілковитого колапсу академічних інституцій, зокрема в гуманітарному секторі, і втрати ними решток наукового авторитету" [42, 37, 302, 10--12, 248--249, 240, 15]. Пропонував Г. Грабович деконструктивне прочитання й інших ключових для історії української літератури класиків -- І. Франка та Лесі Українки [35].

Очевидні епатажність, контроверсійність та політична заангажованість постструктуральних оцінок дослідника викликала аргументований полемічний опір "десакраліза-ційним" (Л. Костенко) тлумаченням у 90-ті роки XX ст. та особливо в наступному десятилітті (С. Андрусів, Б. Бойчук,

0. Вертій, С. Гречанюк, Я. Дашкевич, І. Денисюк, В. Дон-чик, П. Іванишин, С. Карав анський, І. Калинець, С. Квіт, Г. Клочек, Л. Костенко, Т. Мейзерська, М. Наєнко, О. Пах-льовська, Т. Салига, Л. Сеник, І. Фізер, К.Фролова, О. Хо-менко, Вал. Шевчук та ін.) - Є підстави вважати міркування

1. Фізера своєрідним узагальненням ситуації. Беручи до уваги судження С. Андрусів стосовно того, що Г. Грабович "привніс в нашу науку про літературу дуже корисні, ще недавно малодоступні в першоджерелах західні методології, але з виразними реліктами східної нетолерантності й нетерпимості, як теж східної -*т манери згущення, демоні* зації рис супротивника й поділу наукового світу на "ми -- вони"", дослідник стверджував: "Долучаюсь до цього І скажу, що такої участі філологів із діаспори українська літературознавча наука навряд чи потребує" [195, 9].

Методологічні амбівалентність і дуалістичність, да поєднувала постструктуральні (деконструктивістські, феміністичні, постмодерно-постколоніалістичні) методо-логеми із іншими, толерантніше налаштованими стосовно національної традиції, інтерпретаційними стратегіями* були притаманні більшості українських постструктура-лістів. Чи не найяскравіше була позиціонована в цьому дискурсі Соломія Павличко, котра здобула визнання як основоположниця новітньої феміністичної критики ("Лабіринти мислення. Інтелектуальний роман сучасної Великобританії" (К., 1993), "Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: Складний світ Агатангела Кримського" (К., 2000), "Зарубіжна література: дослідження та критичні статті" (К., 2001), "Теорія літератури" (К., 2002), "Фемінізм" (К., 2002)). ЇЇ теоретичне мислення синтезувало концепти пост-структуралізму, психоаналізу та національно-екзистенціальної методології. Домінантним став, за окресленнями авторки, "постмодерний" ("ліберальний") фемінізм, взятий не лише як літературознавчий метод, а й як ідеологія (суспільний світогляд), соціальний рух та політична доктрина жіночої емансипації. Вже у 1990 p. С. Павличко організовує феміністичний семінар в Інституті літератури, перші феміністичні статті виходять друком у 1991 р. в академічному журналі "Слово і час". У1998 р. дослідниця висловлювалася, що "фемінізму в Україні як масового явища і масової свідомості немає, адже Україна не є ліберальним, демократичним суспільством", а українська "академія" "не сприйняла" феміністичного дискурсу, попри те що він існує як "інтелектуальна теорія" та "несвідома практика... невідворотний як частина демократизації і модернізації суспільства та Його інтелектуальної думки" [150, 175--176]. Щоправда; ще у 1993 р. в концептуальній статті "Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві" вона хоч і називала феміністичну критику "найбільш перспективною... серед ідеологічних", відразу ж застерігала: "...але й тут не будемо забувати про її межі, за якими закінчуються продуктивні ідеї й залишаються банальні і вторинні політично забарвлені лозунги" [147,488]. Прикметно, що деякі прихильниці фемінізму (Н. Зборовська), згодом активно позбуватимуться тендерних ідеологем.

У1997 p. С. Павличко надрукувала монографію "Дискурс модернізму в українській літературі", що викликала чимало полемічних оцінок. Перероблене і доповнене двома розділами видання цієї монографії побачило світ у 1999 р. Саме цю історико-теоретичну монографію вважають основною в доробку С. Павличко. У ній вона застосувала різні методологічні підходи -- деконструктивізм, фемінізм, постколоніалізм, психоаналіз, історизм, дискурс-аналіз та пилі -- із виразним домінуванням постструкту-рального способу розуміння, налаштованого на перегляд, деканонізацію, "перечитання" української літератури останніх десятиліть XIX -- середини XX ст. під оглядом центральної дискурсивної опозиції народництво / модернізм. Оминувши деякі важливі проблеми (творчість письменни-ків-вісниківців, греко-католицьких літераторів міжвоєнного періоду), С. Павличко поставила в центр уваги модернізм як "певну мистецьку філософію", "безперервну деканоніза-цію", що "має фундаментальні національні відмінності"; літературну "неуспішність", незавершеність українського модернізму; народницьку культуру як "традиційну, корінну, центральну" в українському контексті; складники модерністського дискурсу -- європеїзм (західництво), сучасність, інтелектуалізм, антинародництво, індивідуалізм, фемінізм, зняття культурних табу, інтерес до сексуальності, деканонізацію, формалізм та ін.

Як дискусійні було сприйнято твердження авторки про начебто виражену в листах "лесбійську фантазію", що фігурувала між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянсь-кою, а також парадигматичну для інших постмодерних авторів критику політичного та літературного народництва, котре, за її словами, тривало від Котляревського та Шевченка до Франка та Коцюбинського. Народники,) стверджувала С. Павличко, ототожнювали народ і селянство, культивували ідею "національного відродження" та "міф про славне минуле України", висували на перше місце образ поета як "борця" пророка, шамана", практикували ритуальність і культовість, у сфері критики утверджували імперативність і патетичність. Значною мірою із народництвом (у цьому авторка солідаризувалася з тезою В. Петрова та інших ліберальних теоретиків) пов'язаний соцреа-лізм радянського часу. Тому народництво поставало в її оцінках як "парадигма тоталітарної реакції" на "зовнішній тоталітарний тиск на українське мистецтво" [145, 86--87, 27--39, 436]. Згодом ці положення аргументовано спростували Л. Голомб, І. Денисюк, Н. Зборовська, Л. Мірошниченко, В. Моренець, Т. Скрипка та ін.

Як певну внутрішню антитезу до низки постструкту-ральних тлумачень, особливо до концепції модернізму в С. Павличко, є підстави розглядати студії Тамари Гундоро-вої. У 1996 р. вона видала працю "Франко не Каменяр" (Мельбурн), а через рік -- монографію "Проявления Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація". Полемічна назва та зовнішня настанова в ній на "деканонізацію Франка-Каменяра", на "десакралізацію міфологізованої культурної свідомості" аж ніяк не означали постмодерного руйнування в її тексті "культурного міфу" (Каменяр як уособлення культурного "дилетантства", суспільного обов'язку та "національної ідеї"). Більше в ній ішлося про еволюцію мінливого творчого методу (методів) І. Франка, висвітлення його творчої біографії як представника "емансипаційного проекту" "Молодої України". Це висвітлення здійснено, на чому авторка наголошувала і перевидаючи свою працю десятьма роками пізніше, через озвучення питань, "занурених у політику, критику, філософію позитивістської та постпозитивістської епохи" [49,15]. В такий спосіб це естетико-ідеологічне дослідження більше опонувало соцреалістичним абераціям та нігілістичним прочитанням творчості І. Франка минулого (І. Костецький) і сучасності, ніж цілковито децентрувало її: "...Франко надавав цілісного системного характеру взаємодії літературної творчості й літературної критики, зак-тивізовував процес національно-культурного самовизначення, підносив значення та роль творчої індивідуальності в історії української літератури" [49,151].

У "ПроЯвленні Слова..." запропоновано оригінальне бачення раннього українського модернізму; авторське трактування постмодерної методології. При цьому помітне дещо ідеалізоване уявлення про постмодерністську критику, спрямовану "на широку культурну гру, діалог різних символів і знаків, включаючи передмодерні, на зміщення абсолютного права якого б то не було закону чи канону", поза якими, схоже, опинилися потужні ідеологічні імперативи цієї теорії. Водночас розкрито ідейну та естетичну самобутність українського модернізму, що відрізняло його від універсалістського "європейського модернізму". Розглянуто конкретні національні варіанти цього напряму -- "європейські модернізми": "Нинішня постмодерна свідомість наближає нас до того, щоб усвідомити цей факт, переглянувши канони, які відводили національним варіантам модернізму роль маргінальну стосовно "великого" європейського модернізму". У тлумаченні Т. Гундорової постмодернізм насправді ідентифікувався із традиційним академічним плюралізмом та постколоніальним критицизмом. Найбільшої деконструкції зазнав європоцентричний та космополітично-постмодерний "канон "великого" європейського модернізму", з позицій котрого український модерн сприймався "гібридним, а то й несправдженим різновидом європейського модернізму".

Методологічну основу цього дослідження структуру* вали формалізм, націоцентризм та постструктуралізм (деконструктивізм і фемінізм). Крім них, було застосовано екзистенціалізм, неомарксизм, семіотику, феноменологію, рецептивну естетику, культурний історизм, постколоніа-лізм, міфокритику та ін.

Монографія, хоч і не продемонструвала чіткості та послідовності застосування постмодерного тлумачення, все ж виявилась плідною в аналізі "національної моделі модернізму" [48, 69, 9, 285]. Це дало підставу В. Брюхо-вецькому висловитися про дослідження Т. Гундорової, в якому проаналізовано "явище власне українського літературного модерну, а не... тіні якихось видатних, проте недог сяжних європейських впливів", як про "безперечне досягнення нашої сучасної літературознавчої думки -- при всіх дискусійних моментах, присутніх у ньому". Значно чіткіше і послідовніше постструктуральні методи, особливо деконструктивізм та феміністичну критику, Т. Гундорова застосовуватиме у наступному десятилітті.

Концепти постмодерного постколоніалізму отримали чітке обґрунтування в статтях Марка Павлишина, що сформували збірник "Канон та іконостас" (К., 1997). Плю-ралістичність, іноді -- еклектичність, застосованих класичних та новітніх підходів -- формально-естетичного методу, міфокритики, біографізму, культурно-історичного методу, націологізму, компаративізму, рецептивної естетики, феноменології та ін. -- не затінили домінування в ній постструктуралізму, передусім його постколоніальної течії як методологічної домінанти і теоретичного рефлексування щодо нього. Цій проблематиці була присвячена і теоретична стаття "Постколоніальна критика і теорія" в "Антології світової літературно-критичної думки XX ст." (1996).

Однією з концептуальних проблем постколоніальних студій, що розвинулися після Другої світової війни зі здобуттям незалежності колоніями європейських держав, М. Павлишин назвав "відсутність загальноприйнятого визначення терміна "постколоніальний" щодо явищ культури". До невдалих, бо надто всеохопних і неконкретних, він зараховував "первісне хронологічне значення" ("після колоніального періоду"), а також значення, котре пробує "об'єднати під поняттям "постколоніальна культура" всі культурні явища, що постали під впливом колонізації". Від себе пропонував тлумачити цей термін "аналогічно до понять "постмодернізм" і "постструктуралізм", де префшс "пост" не виключає паралельного існування у часі і сигналізує не так заперечення, як діалектне злиття". Отже, "постколоніальне, не відмежовуючись від колоніального, рівночасно вбирає в себе його історичний досвід, а то й співіснує з ним в одному часі, місці і навіть в одному культурному явищі" [152,532]. При цьому колоніалізм чи імперіалізм, за його міркуваннями, -- це "ідеологія, яка впливає на людей і на установи так, що вони приймають імперську структуру домінування за нормальну і своєю поведінкою її зміцнюють" [151,225]. А культурний колоніалізм / імперіалізм тлумачив як "комплекс заходів... у будь-яких видах популярної чи високої культури, спрямований на підтримку політичної та економічної влади -- гегемонії".

Чітко розрізняв М. Павлишин два види протистояння колоніалізмові в культурі: антиколоніальний та постколоніальний. Антиколоніальний спротив вважав більш примітивним ("простий опір колоніалізму"): "Свою полемічну виразність і політичну заангажованість антиколоніалізм досягає коштом прямого успадкування структур колоніалізму" [152, 533]. У 1992 р. висловловився ще конкретніше: "Антиколоніяльні стратегії об'єднує структура заперечення -- переставлення з ніг на голову--колишніх колоніальних аргументів та цінностей. Антиколоніялізм не менш монологічний та ідеологізований, ніж його противник, і в дискурсі антиколоніялізму зустрічається часто підсвідоме' бажання далі говорити від імені влади -- хоч, правда, влади нової та іншої" [151, 227]. Над такими оцінками антиколоніалізму дотепно іронізував основоположник постколоніальної критики Ццвард Саїд: "В той час як антиколоніалізм стає на Сході дедалі впливовішим і по суті об'єднує весь орієнтальний світ, орієнталіст проклинає весь цей процес не тільки як велику прикрість, а й як образу західним демократіям" [171,144].

Зовсім іншу природу, на думку М. Павлишина, мав постколоніалізм: "Постколоніальним можна вважати протистояння на рівні не простого заперечення колоніалізму й схвалення протилежного (як звичайно, нації), а на рівні усвідомлення" [152,533]. І цю "природу" він витлумачував цілком у постмодерному дусі, оскільки "постколоніальне... вписується в знайому раму постмодерного". Постколоніалізм поставав як дискурс "менш реакційний, більш оригінальний і творчий", він "не так веде боротьбу проти колоніалізму, як обганяє його і стає на "вищі" позиції" [151,227], він "не позбавлений політичної заангажованості", але ця заангажованість тлумачиться дослідником (на відміну від антиколоніальної) як правильна, бо "їй притаманна схильність до плюралізму, толерантності, компромісу й іронії" [152,533]. На відміну від національного антиколоніаліз-му, який був більш "реакційним", менш "оригінальним і творчим", "нижчим" від колоніалізму, неспроможним "сформувати власну самосвідомість", ліберальний постколоніа-лізм поставав як вищий тип свідомості: "Озброєний пост-сгруктуралістським скептицизмом, постколоніалізм розуміє релятивність і терміна "колоніалізм", і його заперечення: він готовий користати з такого стану справ у сферах політичної дії та культурної продукції. В політиці постколоніалізм створює свободу орієнтуватися на прагматизм, звільнений від ідеології, а в творі мистецтва він відкриває можливість використовувати старі колоніальні міфи й гратися ними -- не так заперечуючи чи стверджуючи їх, як використовуючи для власних, нових, естетичних задумів" [151,227].

На практиці це означало підтримку автором постмо-дерної деканонізації та ігнорування антиколоніальної, національно зорієнтованої культурної політики. Його обурювали дерусифікаторські ініціативи -- як приклад небезпечного перевернення з ніг на голову "ієрархії колоніальних вартостей": "Замість русифікаторської освітньої політики антиколоніалізм кінця 1980-х початку 1990-х років вимагав українських шкіл, одержавлення української мови, пожвавлення видавничої діяльності українською мовою, посилення українськомовних засобів масової інформації та інших державних ініціатив у сфері культури" [151,226].

Цілісної постмодерної концепції праці М. Павлишина не репрезентували. Бо ще у статті 1990 р. він висловлювався цілком в антиколоніальному дусі націоцентричного постколоніалізму: "Безперечно, треба бути обережним, щоб процес переоцінки не став простим начиненням нового канону, породженого західними методами і оцінками, і навантаженого їхніми ж ідеологічними передумовами. Але для осягнення не-колоніальної культури необхідно припинити теперішнє репродукування й поширення соц-реалістичного іконостасу" [152,197].

Не уникнув внутрішніх методологічних суперечностей постмодерно-феміністичний дискурс Оксани Забужко, що дуалістично інтегрував у собі націоцентричну компоненту. Художнє вираження цього дуалізму -- роман "Польові дослідження з українського сексу" (К., 1996). Помітними також виявились її зацікавлення у сферах постколоніалізму, неоміфологізму та психоаналізу -- це продемонструвала збірка есе "Хроніки від Фортінбраса" (К., 1999). В есе "Жінка -автор у колоніальній культурі" (1996) О. Забужко взялася обміркувати "травму нашої колоніальної історії в тендерному аспекті" на прикладі літератури, зокрема жіночої творчості, в українській "патріархальній" культурі. У процесі осмислення відбувалося і деконструктивістське прочитання не лише імперського антинаціонального досвіду, а й літературного жіночого канону (Леся Українка, О. Теліга, Л. Костенко). Особливо категоричної феміністичної деканонізації зазнала творчість Л. Костенко, котра, на думку О. Забужко, "прийняла для себе "не за розміром" скроєного "лицарського корсета"" і прирекла себе "на фактичне насильство над природою власного обдарування". її жіночість, мовляв, ігноруючи першообрази Жінки та Матері, проявлялася тільки у "фольклорному архетипі Мудрої Баби", поза тим поетеса "зриває голос", що виявлялося у "неперетравності" світової культури, у "вторинності" тем і прийомів, у "до несмаку наївному школярстві", у "виклично демонстрованій "мужності"", що "перескакує у нарцисичне самозамилування", у поглинанні образу Матері "барикадно-борців-ським" каноном тощо [79,182--185].

Наймасштабніший постструктуральний твір О. Забужко -- монографія "Шевченків міф України" (К-, 1997), основана на феміністичній критиці, неоміфологізмі та, частково, постколоніалізмі. Окремі спроби дискутувати із деякими контроверсійними положеннями Г. Грабовича (звідси -- аргументоване висвітлення Шевченка як "першого українського національного інтелігента") не завадили високій оцінці його за піонерську тезу про "міфотворчість". Дослідниця, постійно суперечачи власним міркуванням про "націотворчість" Шевченка, розвивала деконструктивістське тлумачення [94]. Шевченків "міф України" виростає із зображення героїв національно-визвольної боротьби (козаків та гайдамаків) як "демонічних", "нечистих" фігур, котрі, чинячи необхідне зло, закладають "у національну долю програму самознищення", "відьмац-тво" і "шаманство" самого поета, "ворожість" національного світу стосовно Шевченка та ін. Намагання космополітично роздивитися творчу персоналію Шевченка -- як "деполітизовану" й "універсальну" -- вивершувалося міркуваннями, що ціннісна структура її "не національна", а "панетична".

На думку О. Забужко, водночас "модерний і християнський" "Шевченків міф" є вельми актуальним у сьогоденні, коли "громадянська історія перестала бути історією націй, а стала в щонайпрямішому, буквальному сенсі історією людства як єдиної спільноти" [81,141].

Немало попрацювала на полі феміністичної критики Ніла Зборовська, учасниця феміністичного семінару й очільниця Центру тендерних досліджень при Інституті літератури. Не цуралася вона й ідей націоекзистенціально-го постколоніалізму, формалізму та актуалізованих класичних методологій *-- монографія ""Танцююча зірка" Тодося Осьмачки" (К., 1996), статті "Без задавнених комплексів і стереотипів" (1997), "Шістдесятники" (1999). З тих, що репрезентували постмодерний фемінізм, найяскравіші -- "На карнавалі мертвих поцілунків" (Львів, 1999), "Пришестя вічності" (К.', 2000). Мабуть, жодна із представниць тендерного підходу так чітко не артикулювала й не обґрунтувала спробу свого методологічного синтезу постструктуралізму, від якого на початку XXI ст. відмовиться на користь психоаналізу та націоцентризму: "Б Україні вже сьогодні можна констатувати як факт -- розгортання феміністичної критики, тобто такого типу критичної свідомості, що виявляє пильну увагу до тендерно розколотого буття світу і спрямована на деструкцію та підрив патріархальної цивілізації, що сама себе викінчує. У такій критиці можна схематично означити дві тенденції: перша оперує ворожим ставленням до національного вияву буття і визначає націоналізм як найпершого ворога феміністичних інтелектуальних стратегій в Україні (така критика декларує себе як космополітичний фемінізм), друга -- активно включає національну специфіку в "жіночі" студії і може бути означена як "м'який" національний фемінізм".

З позицій "м'якого" національного фемінізму Н. Зборовська опонувала шовіністичним та космополітичним абераціям творчості Т. Шевченка у працях інших феміїгі-сток: "Прочитання Шевченка поза національною перспективою, національною ідеєю -- просто недоцільне. Тенденційний "космополітичний" характер тлумачення І. Же-рьобкіною є не що інше як штучно накладена методологія на живу поетову душу. "Космополітична" правота дослідниці -- ідеологічний владний дискурс, спрямований на боротьбу а політичним націоналізмом. Проте націоналізм Шевченка -- це "жива душа", яку не можна привласнити жодним епатажним дискурсом. Феміністична стратегія письма, як її розумію я, тобто яка не ігнорує органічні засади індивідуальної національної душі, здатна відкрити саме цю відчуту і пережиту поетом свободу як свободу душі, на яку немає жодної ради" [82, 39, 52--53]. Цей методологічний ракурс оцінювання феміністичних тлумачень поділятимуть і поглиблюватимуть й інші дослідники, стверджуючи, що "українському фемшізмові бракує національної гідності, і тому він послідовно керується космополітичними поглядами на феномен України та її літератури". постмодернізм компаратівізм самовираження дискурс

Близькі до постструктуральної методології праці М. Богачевської-Хом'як "Білим по білому. Жіїїки у громадському житті України 1884--1939" (К., 1995), І. Же-рьобкіної "Женское политическое бессознательное" (Харків, 1996), В. Агеєвої "Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній Ьнтерпретації" (К., 1999) та ін.

Размещено на Allbest.ru