Художнє моделювання тиші та мовчання в поетичній палітрі Миколи Вінграновського

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХУДОЖНЄ МОДЕЛЮВАННЯ ТИШІ ТА МОВЧАННЯ В ПОЕТИЧНІЙ ПАЛІТРІ МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО

Шарагіна О. В.,

Анотація. У статті проаналізовано поетичні твори Миколи Вінграновського. Здійснено спробу з'ясувати реалізацію світоглядно-естетичної позиції автора через комунікативні конструкції naturalis silentio (тиші) та homo silentio (мовчання). Доведено, що панівне місце в творчій палітрі митця посідає природнє безголосся в натурфілософській, кордоцентричній та екзистенційній площинах ліричного тексту.

Ключові слова: натурфілософія, кордоцентризм, екзистенціалізм, homo silentio (мовчання), naturalis silentio (тиша).

вінграновський поетичний тиша мовчання

Постановка проблеми. Микола Вінграновський - представник шістдесятників, які ввійшли в «гучну» літературу зі свідомим відмежуванням творчості від соціокультурних замовлень. Його увага акцентувалася на вічних загальнолюдських істинах - суверенній духовній субстанції мистецького простору, що набувала особливої актуальності в поетичному світі українських літературних сподвижників. Як стверджує дослідник творчості митця Т. Фоміна, художній доробок культурної еліти другої половини ХХ століття «репрезентує взірець позачасової поезії, «чистої» лірики» [8, с. 161]. Саме така лірика віддзеркалювала естетичні цінності в доробку М. Вінграновського. Його протистояння ідеологічному пресуванню зумовило «другу хвилю» поезії, що відзначилася філософською мудрістю й виваженістю художнього світовідчуття поета. Зосереджуючись на поетичному слові митця, літературознавець І. Дзюба дає таку характеристику: «Воно в нього буває грізне, суворе й лапідарне, та завжди ненапружено точне, буває тихо-грудне, як мова смутку, тверде, як виважене оскарження, тривожне до людства, як стук костура сліпого...» [4, с. 570]. Незважаючи на цей вичерпний аналіз творчості лірика, нас цікавить його «тихо-грудне слово», яке виділяється вишуканою метафоричною формою та імпліцитно-інформативним підтекстом у всій повноті його «невербального вираження» [6, с. 820].

Метою статті є осмислення кодів тиші й мовчання в ліриці Миколи Вінграновського, дослідження їхнього художнього моделювання в поетичному просторі митця.

Джерельну базу публікації склали художні тексти М. Вінграновського, а також літературознавчі праці відомих українських дослідників, а саме: «З криниці літ: Микола Вінграновський» І. Дзюби, «Віхи життя і творчості М. Вінграновського» В. Моренця, «Гармонія парадоксів як художнє надзавдання: Микола Вінграновський» Л. Тарнашинської. Чимало спостережень в обраному нами контексті простежується в наукових дослідженнях Т. Бахтіарової, І. Борисюк, Т. Мішеніної, Т. Салиги, М. Фоміної.

Виклад основного матеріалу. Репрезентація кодів тиші й мовчання в ліричному тексті М. Вінграновського як поліаспектного вияву суспільно-політичного, культурно-ідеологічного та художньо-естетичного явища вирізняється індивідуальними особливостями, що закладені в підтекстовій структурі його віршотворення. Контраверсійність безголосся в ліриці поета досягла апогею в натурфілософській площині мистецького простору. На думку І. Борисюк, його «гра зі звуком і значенням створює семантичні розлами та зсуви, крізь які темніють глибини прамови» [2, с. 44]. Езопівське трактування naturalis silentio та homo silentio в творчості митця дефінувало нову якість поезії, що сфокусувалася на філософсько-психологічній проблематиці духовного мікросвіту індивіда. Пейзажний образ, заснований на єдності зорових і слухових вражень [1, с. 11], виводив за межі особистої екзистенції, вдало мігрував у натуралістичний контекст віршів.

Репрезентація кодів безголосся активно здійснювалася в натурфілософському розтині поетичного світу М. Вінграновського, у якому тиша й мовчання відзначалися позитивною конотацією. Т. Мішеніна зазначає: «Тихі звуки поет використовує як естетичну платформу задля передавання глибини станів довкілля, «проживання» природного явища своєї сутності» [5, с. 222]. Персоніфікована тавтологія посилила сакраментально-онтологічне значення образу naturalis silentio в поетичних рядках, наприклад: «Спить жадання якесь таємниче /На всесвітнім святковім чолі, / Тиша тишу по імені кличе» [3, с. 72]. А у вірші «Затям собі на віки вічні» її інтенцію посилює тавтологічний епітет: «На тихі тиші і на січі» [3, с. 169], що в антитичному контексті якісно підкреслює власну важливість. Особлива акцентація поета на безголоссі у світі природи свідчить про те, що в його пейзажній ліриці, як констатує Л. Тарнашинська, часто звучить «тиха-тиха тишина - як неодмінна умова са- мовслухування поета в себе і вслухування його у світ природи» [7, с. 319]. Такі вишукані тропічні сполучення виступають в різних поетичних іпостасях, наприклад: «лимонній тиші» [3,с. 194], «жовтійтиші» [3, с. 226], «шовкову тишу» [3, с. 258], «тиша- сіра миша» [3, с. 263]. Філігранна поліфонія природного безголосся надає йому низку різновекторних характеристик, які вдало репрезентують сенсорику кольору, смаку, дотику. Недаремно Л. Тарнашинська стверджує: «М. Вінграновський - поет надчуттєвий: слово його сягає чуттєвої глибини, розростається «углиб речі». Він пізнає це слово на смак, дотик, колір, температуру, запах, звук тощо» [7, с. 309]. У вірші «Ходімте в сад. Я покажу вам сад» персоніфікований образ тиші підсилюється алітерацією та набуває особливого спокою: «І сонна тиша сонним язиком / Шепоче саду сиву колискову» [3, с. 183]. Цим підтверджується медитативна атмосфера поетичного простору. Образне поле безголосся урізноманітнюється фітонімом культової рослинності: «Зимовий сад під вороном білів, /Стояли очі у вікні сухому. / Смеркалося. Година йшла на сьому. / Життя лежало тихо як посів» [3, с. 304]. Вдале порівняння буттєвого концепту існування з посівом підкреслює значимість тиші як онтологічної категорії. Небесна сфера в ліриці М. Вінграновського доповнює земну, чим витворює особливу гармонійну дійсність. Таку ж думку підтверджують слова Л. Тарнашинської, яка наполягає: «Есхатологічні дисонанси покликані лише увиразнювати відцентрову напрямну цієї гармонії в нескінченній боротьбі протилежностей» [7, с. 306]. Дуальність спостерігається в таких поетичних рядках: «Він оглянувсь на всесвіт - простиралась / Небесна тиша в збурені поля, / А перед ними повільно оберталась /Хрестами перехрещена Земля» [3, с. 111]. Картина польового спокою змінюється руховим пожвавленням, чим створює особливу звукову гаму, а пейзажний контраст небесного безгоміння підкреслює актуальність незвучності. Ця тема продовжується в таких рядках: «На крило небокраю сіла хмара в червоній хустині /1 задумалась, тиха, над краєм Землі» [3, с. 57]. Перехід naturalis silentio як «одухотвореної (оживленої, олюдненої) природи» [9, с. 34] в контрастне поле «землі» підкреслює важливість медитативного простору небесної сакраментальності: «Земля ж спочила тихо просто неба» [3, с. 70]. Усі земні звуки притягуються до природнього безголосся, яке є першопочатком, огортає та заспокоює: «І, тихий туман, пригорнувши до себе, / Вечеряє поле піснями з долин, / Над селами й полем вечеряє небо, / Вмокаючи в ріки хлібини хмарин» [3, с. 61]. Анаколуф посилює персоніфікований образ туману, сутність якого апріорі «дихає тишею». Усе живе готується до переходу в інший часовий вимір, де поступається naturalis silentio, яке презентує всемогутність: «І тихо видно білі дива, /На руку руку ніч кладе...» [3, с. 159]. У вірші «На Псло, на Ворсклу, на Сулу» довкілля замовкає: «Притихли далі охололі, /1 висвист птичого крила / Затих над хвилею і в полі, /1 небо падає поволі / В холодній краплі із весла» [3, с. 233]. Код тиші з Господнього світу переходить у стихію води, яка в емоційній сфері людського, увиразнюючись парономазією, набуває особливої тихості: «Обливають душу сині води, / І до серця серце тихо водить / Синій клич купальської весни» [3, с. 269]; «на тиху свою воду» [3, с. 272]. Цікавою є поезія «Країно чорних брів й важких повільних губ», у якій майстерність репрезентації коду тиші акцентується на зливанні двох бінарних сфер: «Лиш очерет навстоячки щось пише, / Навпомацки пошепітнілій воді, /1 над водою й очеретом тиша / Виводить в небо зорі золоті» [3, с. 391]. Розбіжності між небом і водною стихією спостерігаються в звукових варіаціях «шипіння» - аналогії беззвучності та «рикання» - звуку, що посилює важливість naturalis silentio.

Витончена презентація концептів безголосся знайшла втілення в інтимній ліриці М. Вінграновського. Концептосфера тиші й мовчання у віршах поета позиціонувала як невимушену легкість юних почуттів, так і глибоке осмислення таємниці кохання. Л. Тарнашинська слушно наголошує, що в поезії М. Вінграновського активно розгортається «еволюція омовлення інтимного почуття: від вибуховості, пристрасті, шалу до тихої печалі зрілості людського віку» [7, с. 317]. Вона охоплює стосунки чоловіка й жінки в сакраментально-медитативній та екзистенційно-реалістичній площинах кордоцентричної системи поетикального світу лірика, у якому звукові варіації невербальних комунікантів naturalis silentio та homo silentio тонко оповивають просторовий світ ліричного героя. Це свідчить про те, що будь-яка дія в особистих стосунках закоханих супроводжується особливою святістю безголосся. У вірші «Вінок на березі юності» авторові пригадуються молоді роки, коли всі його кохані жінки «Натхненні скромністю і тихою любов'ю, /Вони мені сердечністю цвіли, / Вони були завжди самі собою, / Та з іншими ніколи не були!» [3, с. 80]. Енігматичність таких стосунків окреслюється анепіфорою, яка акцентує на істинній самовіддачі жінки чоловікові. У поезії «Ви, як стежка, кохана» розмова між закоханими стишується вже на підсвідомому інтуїтивному рівні: «Бо у ваших долонях голос мій потихеньку співа, / Тихоплинні слова коливають його. / Засинайте, спочиньте...» [3, с. 57]. Наявний анаколуф підкреслює таємничість високого почуття, дає змогу домислити подальший безголосий розвиток дії.

Дефінування тиші у вірші «Чорна радуга» набуває онтологічного значення, адже автор наголошує, що істинність спілкування між закоханими полягає в повному німотному безголоссі, яке здатне витворити вічне почуття любові: «Спалив без свідків, язиків, очей - / Лиш ви і я. Удвох. Обоє. Тихо. / Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей? / Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту?» [3, с. 104]. Наявні еліпси приховують недосказання, яке повинен підхопити реципієнт і потрактувати в особистісному вимірі розуміння любові, а параномазія надає гіперболічного відтінку святості. Архетип дороги, майстерно огранений епаналепсисом, у вірші «Дружиною мені приснились ви» трансформується в часову площину, протягуючи інтимність безголосся на все життя нероздільної пари: «Ми з вами ідемо дорогою старою, / Дорогою старою, по дорозі, /1 болі не болять мені, і тихо» [3, с. 175]. В уяві митця таке кохання апріорі не може бути гучним, воно повинне берегти таємницю, про що свідчать такі рядки його поетичних творів: «Мені приснились ми. Схвильовано і тихо» [3, с. 120]; «Цієї ночі - уночі / Ми тихо говорили...» [3, с. 160]; «У білій лодії тоді ми попливемо / По водах любощів між берегами ночі. / І голоси у гніздах ластівочі / Стихають тихо... Золоте кермо» [3, с. 194]; «Я наче в сні тебе ловлю, / Навколо тиша ні шелесне. / Благословляю і ловлю / Твоє чоло двадцятивесне» [3, с. 195]; «Заспіваю твоє ім'я, / Твоє тихе ім'я вишневе» [3, с. 357]. У наведених рядках святість безголосся презентується в найменших деталях, що свідчить про дуже трепетне ставлення автора до цього благородного почуття. Інтимність мовчання простежується в майстерній вражальності анаколуфа: «Сміятись Вам, мовчати Вами, / Вашим ім'ям сповнять гортань /1 тихоплинними губами / Проміння пальчиків гортать...» [3, с. 151]. Зумисна граматична неузгодженість речень надає очікуваного ефекту: підкреслює радість коханої та водночас наголошує на витонченому ставленні чоловіка до жінки, коли боязно сполохати це сокровенне відчуття. У вірші «Блакить на душі... забув, коли мовчав...» концепт любові знаходить свої витоки в naturalis silentio, яке виражається поєднанням епаналепсисису та алітерації-«шипіння»: «Люблю тебе. Ми думаєм одне. / За білим чорне, поза ним червоне. / Не вітер тишею, а тиша вітром дме, /1 тане мак, в червонім чорне тоне» [3, с. 257]. Щоб порушити святість цього відчуття («І спокій повнить груди і думки...» [3, с. 90]), автор наголошує: «Мовчи, любов! Мовчіть, буремні далі!» [3, с. 90]. Риторичні оклики акцентують на непотрібності звуку, чим витворюють особливе середовище для інтимної сфери особистості. Це свідчить про те, що перманентний стан тиші й мовчання в ліриці М. Вінграновського відіграє важливу роль в інтимних стосунках чоловіка та жінки, що зумовлює абсолютний апофеоз істинності цього почуття.

Інтенціональне значення кодів тиші й мовчання М. Вінграновського презентується в екзистенційній площині ліричного тексту на автокомунікативному рівні переважно пізнього періоду його творчості. Потреба в безголоссі досягає свого апогею в жаданому спокої ліричного героя. Вишукана метафоричність підкреслює непереборний персоніфікований фізіологічний стан, коли «губи вечеряють чистим мовчанням» [3, с. 61], хочеться «очима тишу цілувати» [3, с. 123]. Це спонукає до пошуків існування в безмовному вимірі, коли пізнається сенс буття, який спонукає до роздумів над власним призначенням. У вірші «Вінок на березі юності» завдяки виражальності полісиндетону автор наголошує: «Бажав би я усе життя мовчать: / Творити труд свій, і для мрії жить. /1 не спішить страждати і любить» [3, с. 82]. Він намагається знайти себе, щоб, збагачуючи духовну скарбницю культури, мати змогу передати одвічні істини наступним поколінням. Такий перетин рубікону блаженства спонукає до певного заціпеніння: «Боюсь поворухнутись... тишина... /Я ще не знав такої легкості й свободи: / Чи то весни колиска запашна /Мене гойднула в чисті небозводи» [3, с. 68]. Апосіопеза посилює бажання діткнутися такого блаженства й осмислено сфокусуватися на корпусі власних інтенцій. Безголосся переходить в абстрактний вимір, у якому відбувається невербальний комунікативний акт у позапросторі людського існування. Повертаючись у реальність, ліричний герой не відпускає тишу, вона супроводжує його щохвилини: «Розвиднівсь день! / Мій тихий путівець, / Мій кожен крок Земля благословляє!» [3, с. 81]. Прожита мить є тим загадковим і неповторним, що вже на підсвідомому рівні огортається суцільним безслів'ям. Виникає прагнення не лише просторового затишку, а й міжособистісної невербальної комунікації: «Чи, може, хто з благословенним словом / До мене в душу стиха нахиливсь...» [3, с. 68]. Апосіопеза в процитованих рядках підсилює роздуми над кожним «тихим словом» у сутності буття ліричного героя.

У вірші «Між очеретом зорі під Десною» М. Вінграновський закликає до виваженого безголосся, яке є предтечею сказання: «Я обнімаю слово. Відлітає / До тисячі іще маленька тиш» [3, с. 312]. А завдяки градаційному нагнітанню подій у поезії «За літом літо лове» вчувається всеохопне самозречене мовчання, яке здатне загоїти рани: «Що посміхалося - сьогодні у задумі. /1 що журилося - не журиться, мовчить. /Мовчить печаль, і сум мовчить у сумі. /1 ти мовчиш» [3, с. 140]. Навіть «Мовчання, й те мовчить» [3, с. 140]. Лише воно спонукає до переосмислення проблематичності існування, чим надає відповіді на одвічні загадки буття.

У мистецькій царині поета вагоме місце приділяється екзистенціалу самотності, що майстерно репрезентується кодами безголосся, які експлікують біль і страждання ліричного героя. Т. Салига зазначає: «Образ тиші <.> у М. Вінграновського доволі поширений. Тишу треба чути. Це екзистенціальний вибір ліричного суб'єкта, що може репрезентувати вибір самотності, усвідомлення, що із життям ти наодинці - сам на сам, але це не означає втечі від нього» [3, с. 17]. У вірші «Боюсь поворухнутись. Тишина.» автор із жахом констатує: «Нема нікого... тиха тишина...» [3, с. 68]. При цьому тавтологія посилює її фатальність, а трикрапковість трансформує у світ співпереживання цієї самоти. У поезії «Привіт тобі, ріко моєї долі!..» це відчуття набуває особливої гостроти, поліфонія живих голосів затихає: «Мій світ стоїть мені уперше знов! /1 тихну я, і світ у тиші плаче...» [3, с. 90-91]. В однойменному вірші посилюється німотою - «мертвим безголоссям»: «Зазимую тут і залітую, /В цій великій хаті не своїй, / У кутку відтихну, відлютую, / Намовчусь у темряві німій» [3, с. 153]. Градація вдало передає зболений емоційний стан ліричного героя, дозволяє простежити його дії в подальшому. Він обирає безслів'я, щоб якнайтонше підкреслити його значення в комунікативному аспекті.

Декодування homo silentio через екзистенціонал самоти в ліриці М. Вінграновського, на думку Л. Тарнашинської, ілюструє нагнітання цього стану саме «за допомогою функції зовнішнього мовчання, що розмикається в текст» [7, с. 319], надаючи йому естетичної довершеності. У вірші «Демон» автор із болем наголошує: «Мовчу! Мовчу... / Я спомин жену! / Я серцем вистукав всесвітню домовину / Її всесвітню тишу крижану / Я проклинати буду до загину!» [3, с. 108]. У природно-людському просторі невербальної комунікації коди безголосся набувають негативної конотації. Займенникова анафора, акцентована на першій особі, підкреслює важливість індивідуальної немовності. Такий перманентний стан беззвучності зумовлює абсолютну ізоляцію у вірші «Не руш мене. Я сам сумую», у якому герой із відчаєм констатує: «Переживу. Перечорнію. /Перекричу. Пропаду. / Зате - нічого. Все. Німію» [3, с. 286]. Автор свідомо декларує звукові контрасти, причому надає перевагу тиші, яка в певному інформативному акті досягає бажаного ефекту.

Модифікація homo silentio та naturalis silentio в поезії М. Вінграновського фокусується на екзистенційних відчуттях втрати й розлуки ліричного героя. Зокрема, така презентація безголосся не лише торкається суб'єктної передачі інформації, а й переходить у суб'єкт-об'єктне поле репрезентації інтенційної парадигми митця. У вірші «Ворон» біль розчарування вдається втамувати через безслів'я: «А дівча поникло під тополею, / Там, де хміль заплівся із квасолею, / Там, де можна плакать і мовчать» [3, с. 69]. Проте не завжди ридання спонукає до благодатного спокою, у поезії «Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади» воно може викликати повне заціпеніння: «Ти плачеш. Плач. Втішати я не ладен. /Душа моя холодна і німа» [3, с. 76]. Негативного домінування naturalis silentio набуває в поезії «Демон», у якій за відсутності коханої існування перетворюється на суцільну муку: «Нема мене - якщо тебе нема! / Немає космосу, якщо тебе не буде! / Нема нічого! - хаос, і пітьма, /1 вічне царство тиші і огуди!..» [3, с. 107]. Розкішна гама синтаксичних фігур (градація, епаналепсис, еліпс, полісендитон) спонукає до особливої рецепції написаного, адже якісно репрезентує кульмінаційний момент у житті ліричного героя.

У рядках вірша «Кінотриптих» автор сумовито наголошує: «Триста ночей я губами квітчав / Твою сірооку голову / Триста ночей я страждав і мовчав, / Повен бажань і голоду» [3, с. 132]. Анепіфора, яка підкреслює тривалість розлуки, посилює значення homo silentio. Полісиндетон у поезії «Б'ють в доміно - з ногами стіл ввігнали», маркуючи страждання ліричного героя, акцентує на негативній конотації безголосся: «Нема мені тут моря! Я мовчу, / Мовчу і дихаю, і світ, як подих, рветься, / І тихну я, і, тихнучи, лечу // На затонулий острів твого серця» [3, с. 148]. Межовий поріг болю в ліриці М. Вінграновського експлікується абсолютною німотою не лише ліричної героїні («Убога, сіра, запрацьована, / З очима повних німоти, / Стоїть хто-ким відцілована -/Любове, ти це чи не ти?» [3, с. 224]), а й героя («Ти вся - із щастя! І з тобою / Ще не вітається печаль, / Та біль з розлукою німою, /1 нелюбові чорна даль» [3, с. 331]). В обох випадках градація, еліпси й риторичні фігури, які посилюють негативне значення безголосся, наближають реципієнта до повного розуміння поетичного твору.

Висновки. Майстерність репрезентації концептів тиші та мовчання в поетичній палітрі М. Вінграновського відзначається вишуканою мережею тропів і стилістичних фігур, таких як алітерація, анаколуф, анафора, епітет, параномазія, персоніфікація. Персоніфіковані конструкції тиші й мовчання в пейзажній ліриці раннього періоду творчості митця сягають натурфілософських вершин його поетичного слова. Коди безголосся експлікуються в ментальні фітонімічні образи, які презентують онтологічне єднання двох світів, коли особливої цінності набуває природна беззвучність. Окрім цього, особлива увага звертається на інтимну лірику М. Вінграновського, у якій декодування homo silentio та naturalis silentio здійснюється в кордоцентричній системі авторського світобачення. Філософсько-психологічний підтекст простежується в екзистенційній площині пізнього періоду творчості митця, що характеризується особливістю репрезентації самоти, болю й розлуки в житті ліричного героя.

Література:

1. Бахтіарова Т. Поетична творчість М. Вінграновського 60-80-х років: автореф. дис. ... канд. філол. наук / Т. Бахтіарова. - Херсон, 2007. - 20 с.

2. Борисюк І. Стилетворчі функції міфо-ритуальних форм у поезії вісімдесятників (В. Герасим'юк, І. Римарук, І. Малкович): автореф. дис. ... канд. філол. наук : спец. 10.01.01 / І. Борисюк. - К., 2006. - 20 с.

3. Вінграновський М. Вибрані твори : в 3 т. / М. Вінграновський ; вступ. стаття Т. Салиги. - Тернопіль: Богдан, 2004- . - Т. 1 : Поезії. - 2004. - 400 с.

4. Дзюба І. Микола Вінграновський / І. Дзюба // Дзюба І. З криниці літ : в 3 т. / І. Дзюба. - К.: Києво-Могилянська академія, 2007- . - Т. 3 : Літературні портрети. Дніпровський меридіан. Зі спогадів. - 2007. - С. 547-576.

5. Мішеніна Т. Звуковий декор поетичного простору Миколи Вінграновського / Т. Мішеніна // Філологічні студії: науковий вісник КНУ - Кривий Ріг, 2012. - Вип. 7. - Ч. 2. - С. 215-225.

6. Моренець В. Віхи життя і творчості М. Вінграновського / В. Моренець // Вінграновський М. Вибрані твори / М. Вінграновський. - К.: Дніпро, 2004. - С. 819-822.

7. Тарнашинська Л. Гармонія парадоксів як художнє надзавдання: Микола Вінграновський / Л. Тарнашинська // Сюжет Доби: дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття. - К.: Академперіодика, 2013. - С. 282-334.

8. Фоміна Л. Індивідуальний код художньої мови Миколи Вінграновського / Л. Фоміна // Бахмутський шлях. - 2010. - № 1/2. - С. 161-164.

9. Фоміна Л. Флористична символіка в художньому світі М. Вінграновського: фольклорна традиція та авторське «Я» / Л. Фоміна // Філологічні трактати. - 2011. - Т. 3. - № 1. - С. 34-40.

Размещено на Allbest.ru