Асоціативні композиції у малій прозі М. Хвильового

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філології

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Асоціативні композиції у малій прозі М. Хвильового

Уляна Парубецька - студентка 2 курсу

Науковий керівник -

канд. пед. наук, доцент Вівчарик Н.М

Анотація

Ключові слова: Хвильовий, асоціації, символи, колір, запах, звук.

Визначено асоціативність композицій у малій прозі М. Хвильового. Встановлено важливість колористики на рівні сюжету. Розглянуто символічність та значимість образів запахів, звуків.

Summarу

Key words: Chwilowii, associations, symbols, color, smell, sound.

Defined associative compositions in small prose M. Chwilowii. Established the importance of color at the scene. Considered the symbolism and significance of images of smells, sounds.

Автор «Синіх етюдів» й «Осені» надзвичайно уважний до фіксації самодостатніх чуттєвих вражень до простеження перегуків різних сфер сприймання зовнішнього світу. Роль сюжету в багатьох творах ослаблена, натомість окремі враження, спогади, роздуми об'єднуються за принципом асоціативності. Проте на відміну, скажімо, від Коцюбинського Хвильовий не пробує відтворювати потік свідомості персонажа. Первинна хаотичність цих вражень дещо впорядкована авторським втручанням.

В оповіданні «Редактор Карк» автор порівнює роздуми герою з щоденниковими нотатками. Побудоване воно як непрямий (посередній) внутрішній монолог героя, що часто переривається авторським коментарем, оцінкою, навіть самостійними розділами - зверненнями автора до читача.

Редактор Карл увесь звернений у минуле, сповнене героїки й самозречення революційних боїв. Символом цього минулого виступає браунінг, який і виконує роль першої ланки в ланцюгу спогадів та асоціацій. Каркові спогади уривчасті (уривчастість синтаксису - одна з найважливіших характеристик мовної структури цього твору), торкається різних періодів його життя.

Значну частину твору становить опис (хоча слово «опис» тут не зовсім точне, йдеться не про зображення, а вираження невидимого) самотньої прогулянки героя вечірнім містом. Враження по дощової свіжості породжує думки про суперечливу історію зовні привабливого, вмитого від літнього пилу міста: «Так після теплої зливи дротом котились краплі, зупинялись, звисали, а котрі налітали - вливались і падали на брук. Жевріло блакиттю» [5, ст.132]. Але ця блакитна казка, з точки зору героя, оманлива, з'являються нотки іронії: «Чудово: смердюче, промислове місто велике, але не величне, - забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки, не утворило американської казки» [5, ст.132-133].

У роздуми героя вриваються мимохідь підслухані вуличні розмови, заклики, шум трамвая тощо. Цей потік суб'єктивних вражень переривається авторськими зверненнями до читача. З одного боку, вони служать зумисній деструкції узвичаєної новелістичної форми: «Мої любі читачі! - простий і зрозумілий лист. Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кінця. Ви в лабетах просвітянської літератури. І я поважаю. Та кожному свій час. Творити - то є творити» [5, C.135].

Але вони виконують і ще одну важливу функцію. В імпресіоністичній прозі автор уважно нотує зміни настрою, потік вражень персонажа і ніяк не оцінює їх, не втручається в зображуване. Хвильовий так само уважний до нюансів настроїв і вражень свого рефлектуючого героя. Але він хоче від цього героя дистанціюватися через підкреслення власної несхожості. Автор наголошує свій оптимізм, творчу наснагу, віру в майбутні успіхи. Все це дисонує з настроями героя ( «Я виходжу на новий шлях, і мені радісно. Поперед мене горить золя, як і колись горіла» [5, C.140]). Автор епатує читача, звертається до його «живої мислі», насміхається з його традиційності і, врешті, одверто пояснює композиційну хаотичність твору: «Мені хочеться говорити не на тему, і я говорю. Я хочу написати агітаційного листка». У «Редакторові Карку» маємо цікавий випадок подвоєння «я» не героя, а автора. Герой тут цільний, майже однозначний. Ціннісний контекст цього героя охоплюється ніби двома кільцями авторської оцінки. З одного боку, автор, безсумнівно, співчуває героєві. Це помітно в багатьох моментах зближення їхніх роздумів, коли сказане від імені автора майже зливається з роздумами героя. В них спільні спогади, вони були по один бік революційних барикад. Про це автор нагадує спеціально. Він сповідається: сенс пошуків нових форм, «нової творчості», в тому, що читач відчув «змагання мого класу! Мій клас пролетаріат - по крові в бур'янах і на шляхах боротьби за волю, рівність і братерство». (Це й є стиль, виправданий попередньою заявою: «Я хочу написати агітаційного листка»). Але, можливо, найвиразніше близькість автора і героя виявляється в тому, що вони не приймають того, над чим іронізують. Це - пристосуванство, обивательщина, це гордість господині, яка в усіх бурях революції зуміла врятувати фарфорові чашки і тому почувається страшенно самовпевненою…

Але це лише один бік їхніх стосунків. А з іншого - автор не втомлюється підкреслювати свою відмінність. Герой - кандидат у самогубці, змучений, зневірений, байдужий до майбутнього, Дон Кіхот, який не може вжитися в епоху комерсантів та пристосуванців. Автор представляє себе читачеві як людину, що виходить «на новий шлях», їй «радісно блукати невідомими чебрецевими шляхами», «творити по-новому».

Свого героя автор раптом кидає в момент найчорнішої розпуки, коли всі Каркові думки прикуті до браунінга, і заявляє, що «новелу скінчено». А далі йде фінальний коментар, скомпонований як діалог автора з недовірливим і роздратованим незвичними стильовими новаціями читачем. Автор знов дистанціюється від героя («Любий мій читачу, це ж Карків щоденник (для того: розкрити природу типа) і тільки зрідка поривався я»), від його розпуки і безнадії. Він підкреслює, що в Каркових очах - він такий собі пролетарський парвеню. Але це лише одна маска, умисне не співвідносна з тим образом автора, який склався поступово впродовж читання твору.

Детально розкриваючи настрої свого героя, автор, з одного боку, хоче, щоб усе зображене говорило само за себе, було підставою для оцінки героя без будь-яких підказок і коментарів. Я-герой може висловитися сам за себе, адже обрано форму внутрішнього монологу (який віддавали перевагу саме імпресіоністи). Але водночас автор і сам не можу втриматися від оцінок, йому затісно в рамках безсторонньої зображальності. І тоді ця суперечність розв'язується через роздвоєння авторського «я», зокрема з допомогою іронії. Ліричний пафос, витончена настроєність і гостра іронія, майже агіткова плакатність, шаржованість переплітаються в стилі багатьох творів Хвильового, витворюючи несподівані художні ефекти.

Традиційніші щодо композиційного оформлення такі, зосереджені переважно на фіксації чуттєвих вражень, твори, як «Синій листопад» (1922), «Заулок» (1923), «Пудель» (1923). Тут авторські оцінки майже відсутні, все зображується здебільшого з точки зору героя. Найсильніше вплив імпресіоністичної поетики відчутний у «Пуделі» та «Синьому листопаді», де чутливо вловлено миттєві зорові, слухові, дотикові, нюхові враження, що виступають основним засобом характеристики внутрішнього стану героїв.

Сюжет «Синього листопаду» - ледь намічений. Два настрої сплітаються в тривожній атмосфері гірського селища: чекання свята і водночас - не відворотної смерті. Змучений туберкульозом комісар Вадим доживає останні дні. Ознаки неминучого кінця бачать і він сам, і кохана жінка. Саме її очима ми й бачимо значну частину зображених епізодів Маріїна чутливість загострена, по-перше, трагізмом становища, а по-друге, суперечкою з Вадимом, в якій навіть тепер не можуть вони дійти згоди. Обоє жертовно присвятили себе революції. А тепер (події відбуваються в дні її річниці) Вадим фанатично вірить, що «по нашій республіці ходить комуна», бо хоче оцінювати сучасність з висоти XXV віку. А Марія бачить лише глухе роздоріжжя, «всефежеративне міщанство» і «харю непереможеного хама». Вадимову віру Марія сприймає як ілюзію, ні в чому не знаходячи їй підтвердження. Кожен з героїв зостається при своїй правді, - автор не підкреслює нічиєї переваги, лише відкриває дві полярні оцінки дійсності.

Марія наділена винятковою чутливістю до всіх проявів зовнішнього світу, і її враження, її бачення навколишньої природи, вчинків людей - єдина реальність, яку вона може протиставляти своїм постійним ваганням, зневірі, на яку може опиратися, щоб зберегти цілісність власної роздвоєної, розколотої сумнівами свідомості. «Синій листопад» перейнятий настроями непостійності, плинності, мінливості, неможливості пристати до якогось берега, дошукатися остаточної істини.

Тут усе перебуває в постійному русі: згадки про «солоні вітри», які «джигітували в Закаспії й зникли в невідомих пісках», є лейтмотивом твору, визначають основну тональність.

Марія весь час помічає ознаки підготовки до свята: «В стіну входили цвяхи. Прибивали, мабуть, гірлянди. А ще - гострі осінні запахи. Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Заммель привіз. Невідомо чий запах сосни, гірських трав, чи то пахтить синій листопад. Проте, може, то Кавказ, може, гірські аули, а може солоні вітри». Гострий сосновий дух раз у раз збуджує Марію, асоціюючись не так зі святом, як із наближенням невідворотної смерті, посилюючи тривогу, непевність у собі. І, нарешті, в хвилини агонії всі запахи нагадують про вмирання: «Біля етажерки лежала сосна - поруділа, а гірські трави зів'яли. Все-таки пахло сосною». Так само невідступно переслідують Марію тривожні звуки. Це то скрип журавля («…буває в синю ніч зарипить далеко журавель - витягають воду»), то все той же стукіт молотків у стіну, який з наближенням трагічного кінця дедалі більше асоціюється з останніми ударами об вікно домовини («У стіну входили цвяхи. Це - останні цвяхи: завтра свято»). А перед тим була фраза про смерть, сказана лікарем: «Сьогодні вночі».

Подібною подвійністю характеризується сприймання героїнею багатьох повторюваних зорових, нюхових, слухових вражень. Їхнє емоційне забарвлення весь час змінюється, набуває нових відтінків.

Щодо настроєвої інструментовки, якій підпорядковується всі чуттєві враження персонажів, «Синій листопад» є одним із наймайстерніших творів М.Хвильового. (В цьому сенсі напрошується порівняння з «На острові» М.Коцюбинського. щоправда, там герой виступає водночас і оповідачем). У «Синьому листопаді» майже немає емоційно нейтральних предметних чи пейзажних деталей, зорових чи слухових образів. Кожна найменша подробиця пов'язана зі змінами настрою того чи іншого персонажа, так, як вона сприймається героями, а не авторською свідомістю [1].

Автору важливо показати, що усе залежить головним чином від людини, від її бажання повернути перебіг подій по-своєму, не піддатися тиску обставин, щоб не зрадити своїх моральних принципів. Так, у новелі «Колонії, вілли…» на початку твору перед читачем виступає нібито перейняте революційним настроєм населення колоній і вілл, але згодом виявляється, що таким воно є лише на словах: Сидір розуміє революцію по-своєму - як свободу красти, Анфіса Павлівна їсть дитячі котлетки. В наступних епізодах ми зустрічаємо деталі, що негативно характеризують ситуацію, одна з них - погане поєднання крові і яблук, де кров викликає асоціацію з революцією. Наприкінці новели суперечності, які до того існували, проявляються у конфліктах: революційні переконання тьоті Басі не витримують перевірки практикою, Анфісу Павлівну виключають з партії. Як опадає листя з дерев восени (саме восени відбуваються події наприкінці твору), так розсівається ілюзія справедливого, потрібного людям «соціалістичного» порядку на колоніях і віллах [2].

“Вступна новела” відчутніше пов'язана з тодішньою літературною ситуацією. Вона оперує конкретними іменами і прізвищами, подає реальнішу атмосферу літературного й громадського життя України і Харкова, особисті переживання Хвильового, містить деякі авторські самохарактеристики, коротше, відіграє певну пропедевтичну щодо подальших текстів роль.

Текст розпочинається образом літньої зливи над Харковом. Одне з метафоричних значень дощу (води), як відомо, - першопочаток, а омовіння (той аспект міфологеми, який перейшов у християнство), у свою чергу, символізує друге народження людини. Оцей мотив другого народження, очищаючого мовіння проходить через усю новелу - від її початку аж до самого фіналу.

Не викликає сумнівів те, що твір Хвильового є безпосередньою реакцією на літературну і навкололітературну ситуацію в тодішній Україні, і зрозуміти його поза цим контекстом абсолютно неможливо. Ю. Цеков висловив припущення, що алегорія зливи може бути безпосередньо пов'язана з літературною дискусією 1925-1928-го років, її бурхливим характером та роллю, яку, на думку Хвильового та його однодумців, вона мала зіграти у процесі оновлення української літератури. Це справді так [4].

Шевельов й інші дослідники вказують на центральне у Хвильового-письменника -- запах слів. «Чумаківська комуна», як зазначає сам Хвильовий, «пахне Гоголем». Чим ще вона пахне?

...«в манастирськім саду пахтить медом», волосся весни-коханки «пахне, мов виноградне вино», а від оселедця (іронічно) чується «буржуазний дух».

Комуна, протиставлена провінційному повітовому містечку, пахне гоголівською провінцією. Комуна розташована біля монастиря, де колись черниці «запричащалися тайни вбивства» своїх незаконнороджених дітей.

Вбивством дитини комунаркою Валентиною тхне в кінці новелі (мед «кохання»).

Революція -- це весна, волосся якої пахне виноградним вином причастя до нового життя, тхне спиртом, що ним упився «капітан Іванов» від нудьги. хвильовий імпресіоністичний сюжетний запах

У «Вальдшнепах» українське місто пахне росіянці Аглаї «Фльобером і навіть старофранцузьким життям». Чому Фльобером? Вона пояснює: їй душно в своїй рідній культурі. Але це лише частина відповіді.

Тавтологія-калямбур в «Пілюлі» ще чіткіша: «Мамочка, безперечно, тягнув десь спиртуозу: дух нехороший». І саме цей «нехороший дух» у ніч перед Новим роком і викликає у горбаня Альоші сороміцьку риму до КП(б)У.

Слова пахнуть в «Арабесках».

«О, Мартінесе Сієрра! Не тільки ти закоханий у звуки, фарби й запах слова. Я вірю, що наші душі зійдуться десь у міріядах міріядів голубих метеликів, у цій голубій хуртовині» («Арабески»).

І після цього двічі повторює Марії про її наївність щодо слів -- не інформацію про реальне життя несуть вони, а «запах»: «я тільки приніс тобі запах слів», та «я даю тобі запах слів».

Звернім увагу на голубі та блакитні кольори в цьому оповіданні.

В «Арабесках» душі -- голубі метелики, що сходяться в голубій хуртовині. І це пояснює фразу з «Пілюлі» «про морський вітер, що голубий, мов запах, і запашний, мов смак». «Все переплуталося. Стихія». Та це не плутанина, це «радісна весна, де міріяди міріядів голубих метеликів над гармонією моєї душі». Голубе небо -- море -- вітер -- запах -- дух та душа, а тому й запах. Голубіє також голуб -- символ Бога-Духа.

Голубіли весною душі в «Кімнаті ч. 2», мабуть, тому, що в цей час «сантиментальничало сонце». А на селі «ціле поле, як ризи Христові».

Та «знову в порожній вулиці біжить тротуаром похилий пес. Тихо вмирає блакить» («Пілюлі»). Він «понюхав калюжу й побіг далі». Чому калюжу -- і що він у ній чує?

Ось вона, ця калюжа, ще з Гоголя, що в ній борсалася свиня, а тепер «в калюжі вовтузиться сонце, як порося». Чому сонце стало поросям? Бо «навкруги комуни сіро, тільки зрідка апельсиновою шкуркою промайне сонце» («Чумаківська комуна»).

І стає ясно, чому Карно бажає анархові в «Санаторійній зоні»: «Хай вам присниться сьогодні запашний апельсин».

Чи не сонце-апельсин нюхає пес у калюжі «Пілюлі»?

«Калюжа тихо замислилась на вечірнє небо», та... «але не калюжі думають про небо. То зорі подумали в калюжі й одразу сховались...» Собака нюхає ці «мислі» зір. У «Чумаківській комуні» -- мислі й дух Сонця. Подивимось, що винюхує «Пудель».

«Од ставка запахло осокою». В купальні стоїть «запашний туман в голові» від «запашних перс» і «запаху жіночого тіла»...

«Знову важко задихала мадмуазель Арйон.

« -- Чорт!

«Хто чорт -- невідомо. І інстинктивно оглянувся. Побачив: за ним, як примара, брів пес.

« -- Пішов!

«Пудель подивився, розумно й холодно...»

Архівних авторів просвітянських драм і комедій згадує анарх «Санаторійної зони», залазячи на сіновал. Та коли «анарх вліз на сіновал і коли ліг, почув млосний запах чебрецю: він був глибокий, мов мисль, і сухий. Так пахнуть і степові могили, і буйний травневий цвіт, „так, мабуть, пахне й смерть” , -- чомусь подумав він». Як мислі, «потоки чебрецю затоплювали сіновал, і здавалось анархові, що вони пробивають йому мозок. Десь, ніби за тисячу верстов, дзвенів лікарів сетер». Це ми повернулися до пса з «Пуделя».

«На другій верстві пудель нарешті відстав і повернувся на віллу». Повернемось і ми до переглянутого на швидку руч. матеріялу, зробимо деякі попередні висновки. Запахи взагалі й запах слів зокрема якимось чином об'єднують у Хвильового небо й землю, природне й суспільне життя, побут і «битіє». Спиртуозою пахне від Пупишкіна та Мамочки після їхніх дискусій на тему «битіє завше определяєт сознаніє». А в «Арабесках» смердить гнилою рибою і тухлими яйцями перед і після лекції на тему: що таке душа й «що появилось раніш: мисль чи слово».

Тухлі яйця, як відомо, тхнуть сірководнем, тобто всяким чортовинням. Риба символізує Христа. Яйце -- також. І те і друге -- символізує народження. Гнила риба, тухлі яйця пахнуть пеклом, Сатаною, Антихристом.

У «Пуделі», як ми бачили, пахне також небом, ранком, запашним дубом -- тайною вечерею зорь: Христом.

Перед нами досить струнка система запахо-символів.

Сам запах має колір. Якщо в «Пілюлі» згадується голубий запах, то в «Силуетах» бреде «зелений запах».

Колір, запах і музика слова створюють цілісність. Ця цілісність не лише згадується. На прикладі Гапки і Карно (ранок, сутінки) ми бачили, що Хвильовий намагається в словах відтворити чи створити цю цілісність. Та нашою темою покищо є грань цієї цілосности -- запах слів. Систематизуймо, що й як пахне в сукупності творів Хвильового.

Почнемо з абстрактних понять. Та вже з поняття «абстракція» починаючи, наражаємося на труднощі класифікації. Якщо повітове містечко «пахне Гоголем», то вже «пахне Фльобером» відразу ж переходить у «пахне старофранцузьким життям». А коли пахнуть «тобілевичо-старицькі бур'яни», то неясно, що саме пахне: іменник «бур'яни» чи прикметник «тобілевичо-старицькі».

Пахнуть: «революція», «романтика» й «фантазія». У зв'язку з революцією пахнуть «далі», «далеке», і цей запах узагальнюється в іншому образі.[3]

Ця властива митцям-імпресіоністам безсторонність, позиція спостерігача, а не судді, проведена в творі послідовно - мотив фанатичної віри і мотив марних ілюзій звучать паралельно [1].

Література

1. Агаєва В. «Автор і герой у структурі новели Миколи Хвильового» // Слово і час. - 1990. - № 12. - С. 16-20.

2. Лігостова О. «Композиція і авторська оцінка зображуваного у новелах Миколи Хвильового» // Молода нація. - 1996. - №1. - С. 46-50.

3. Плющ Л. «Про запахи слів М. Хвильвого» // Сучасність. - 1983. - №7-8. - С. 76-83

4. Безхутрий Ю. «Художній світ Миколи Хвильового»/Режим доступу: http://www-philology.univer.kharkov.ua/nauka/e_books/Bezkhoutry.pdf

5. Микола Хвильовий. Твори в п'ятьох томах. Том І/ [упоряд. Григорій Костюк та ін.]. -- Київ, "Смолоскип", 1978 - 417 С.

Размещено на Allbest.ru