Загальна характеристика німецької літератури XX століття. Поняття "втрачене покоління"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загальна характеристика німецької літератури XX століття. Поняття "втрачене покоління"

Німецька література почала розвиватися з часів Лессінга, якого вважали і засновником. Роз'єднаність у країні не дала змоги розвиватися культурі і літературі зокрема. У 1871 році давня мрія німецького народу нарешті здійснилася: країну об'єднали не внаслідок демократичного руху, а "залізом і кров'ю", угодою князів і королів, навколо найсильнішого із них - короля Пруссії.

На початку XX століття у Німеччині стрімко розвивалася промисловість. У 70-х роках у суспільному житті відбулися глибокі зміни. Замість дрібних, напівфеодальних держав, виросла Німецька імперія. Такий підйом суспільного життя наклав відбиток і на літературу. Розвивалися нові художні напрямки: критичний реалізм, натуралізм, експресіонізм.

Очолили боротьбу за демократичну та соціалістичну літературу встають пись-менники-антифашисти, які повернулися з еміграції: И. Бехер, Б. Брехт, А. Зегерс. Були і такі, що залишилися емігрантами на все життя (Е. М. Ремарк). Провідною темою в літературі стала антифашистська.

У цей період розпочалася особлива драматургія, біля витоків якої стояв Б. Брехт. Він став засновником "епічного" театру.

З проголошенням НДР розпочався новий етап літературного розвитку. Особливістю розвитку нової літератури став її просвітницький характер. Відбувся стрімкий розвиток публіцистики, жанру есе. Поезія цього періоду була адресована широкому колу читачів і набула пісенної форми. Центральною темою літератури стала тема відповідальності, духовного відродження, "двох Німеччин". Провідним художнім методом виявився соціалістичний реалізм.

Однією з найбільших трагедій стала війна. Знецінюючи найвищу цінність на землі - людське життя, вона була трагедією як для переможених, так і для переможців.

Перша світова війна - це цинічна гризня за колонії та сфери впливу насамперед між Англією та Німеччиною. У цю війну так чи інакше було втягнуто весь світ. Друга світова війна - це неприховане бажання Гітлера та його прибічників-фашистів заволодіти світом. Тим, хто мав уявлення про Другу світову війну, перша могла здатися надто страшною. Але щодо вагомості деяких своїх соціально-психологічних наслідків Перша світова війна не поступалася другій, а може, і її перевершувала. Хоча б руйнуванням укорінених ідеалів. Обидві світові війни просто незрівнянні ні за числом жертв, ні за масштабами руйнувань, ні за рівнем жорстокості. Якою б не була війна, вона завжди відлунювалася тяжким болем у людських душах.

По-різному сприйняли війну письменники: надто гучними були гасла у кожній із воюючих країн, надто високі, священні інтереси пропонувалося захищати. Та одразу й однозначно заперечували війну Ромен Ролан, Леонгард Франк, Стефан Цвейг, Бертольд Брехт. Багатьом же розуміння антилюдяності війни та брехливості воєнної пропаганди далося пізніше. Трагічний досвід Першої світової війни по-своєму передали у творах ті письменники, які прийшли на війну молодими, сповненими надій, а повернулися із зруйнованими, знищеними старими ідеалами, не набувши нових. Серед тих, хто пройшов крізь вогонь Першої світової війни, були Еріх Марія Ремарк, Ернест Міллер Хемінгуей, Річард Олдінгтон, Уїльям Фолкнер та ін.

Це були різні люди за своїм соціальним положенням і особистою долею. Загальним для них стало світовідчуття, заперечення війни і мілітаризму, на жаль, вони не мали надії на можливе краще життя. Ці письменники-антифашисти розповіли читачам про біль втрат, про відчай людей під час Першої світової війни. їхні твори увійшли до літератури "втраченого покоління", що з'явилась у 20-30-х роках XX ст., майже через десятиріччя після її закінчення. І це не випадково. Зневірені колишні фронтовики, які стали жертвами безглуздої війни, не могли знайти собі місце в повоєнному житті. Наслідком цього і була поява нової генерації - "втраченого покоління", а згодом і літератури про нього.

Письменники, які започаткували цю літературу, самі належали до "втраченого покоління": вони, як і персонажі їх творів, брали участь у тій війні і постраждали від неї. Вони засудили війну, створили яскраві образи молодих людей, які були духовно і фізично покалічені війною. Кохання, фронтова дружба, забуття - ось що вони протиставляли війні. Однак це був ілюзорний підхід, а звідси песимізм, усвідомлення безглуздя життя. Усі вони не займались дослідженням характеру війни, причин, з'ясуванням фактів - їх цікавила доля молодого покоління, що стало "втраченою генерацією" для людства; історія душевних потрясінь, які викликала в серцях цих людей війна.

Народжені для життя, сотні тисяч юнаків неприродно рано пізнали смерть, а ті, що залишилися жити, були приречені на душевні муки. Втративши ілюзії, і не набувши нових, жахаючись пустоти життя, "втрачене покоління" судомно шукало вихід у п'янстві і розгулі, в екстремальних відчуттях. Здавалось, що у світі не залишилося більше ніяких моральних цінностей, ніяких ідеалів, проте вони любили життя: "Життя є життя. Воно не було варте нічого і коштувало дуже багато".

Відомо, що термін "втрачене покоління" ввійшов у широкий вжиток з легкої руки Ернеста Хемінгуея. Людиною "втраченого покоління" власник паризького гаража назвав свого механіка, колишнього солдата, який вчасно не відремонтував машину письменниці Гертруди Стайн. Вона надала цим словам ширшого значення і сказала Хемінгуеєві, що прийшов з нею в гараж: "І що то всі за люди, ви, молодь! Минуле ви ненавидите, сучасне - зневажаєте, а до майбутнього вам байдуже! Усі ви - втрачене покоління". А Хемінгуей використав цей афоризм як епіграф до роману "Фієста" (1926 р.).

Вже література XIX ст., принаймні починаючи з О. де Бальзака, чітко усвідомила життя як процес втрачання ілюзій. То могли бути які завгодно ілюзії: від вдалого заміжжя до розумно влаштованого Всесвіту, але їхньою спільною ознакою залишалося те, що всі вони рано чи пізно втрачалися. Згодом геній перехідного періоду від

XIX до XX ст. - М. Пруст - назвав життя - втратою часу. Нарешті, із фрази Гертруди Стайн, підхопленої Хемінгуеєм, світ заговорив про "втрачене покоління". "Втраченість" покоління традиційно пояснювалось війною, котра зруйнувала в молодих людях віру в позитивні ідеали тощо. Велика ілюзія героїзму та романтики була розстріляна війною, залишивши після себе велику порожнечу безвір'я, безнадії, спустошеності і марних сподівань.

У витоків літератури "втраченого покоління" стояли два титани світової літератури - Еріх-Марія Ремарк та Ернест Хемінгуей. Проте Ремарк, на відміну від Хе-мінгуея, про це, певно, й не здогадувався. У своїх творах вони відобразили і не-сприйняття навколишньої дійсності, й відчуженість людини від людини, і глибокий песимізм, спричинений жорстокою дійсністю.

Особливості:

В Показуючи як війна руйнує тіла і душі людей, їхні долі,

Т письменники перетворили свої романи на романи-протести.

Р Головна тема творів - доля молодого покоління, що стало

А жертвою Першої світової війни.

Ч Ненависть до мілітаризму і фашизму, до державного устрою, яке

Е породжує жахливі війни.

Всесвітньовідомими письменниками, які представляли німецьку літературу

XX століття, стали, Брехт Е. М., Ремарк Г., Белль.

(Еріх Марія Пауль) (22.06.1898-25.09.1970)

Творчість Е.-М. Ремарка (1898-1970) стала популярною ще за його життя. Ного книги було перекладено на 50 мов і видано надзвичайно великими для того часу тиражами. Достатньо сказати, що вже перший роман письменника "На Західному фронті без змін" (1928) розійшовся у кількості 3,5 млн примірників, що стало рекордом для усієї книжкової індустрії. Видатний письменник належав до "втраченої генерації" і представляє саме таку літературу. Головна тема творчості - показ життєвої долі молодих людей, які стали жертвами безглуздої Першої світової війни, "втраченою генерацією" для людства.

Еріх Марія Ремарк - яскрава, талановита, дотепна і романтична особистість. Його називали "Лицар честі і пера". На біографію митця наклала відбиток уся історія XX століття: дитинство і юність у кайзерівський час, Веймарська республіка і, нарешті, роки вигнання, проведені в США та Швейцарії. Його доля нагадувала долю славетного Данте, який теж більшу частину життя провів за межами батьківщини, усім серцем вболіваючи за неї: "Янародився у часи гасових ламп, - писав Ремарк, - пережив період розвитку електрики та авіації. Якщо проживу 10-15років, то дочекаюся польоту на Місяць. Наука подолала все. Лише людям не вдалося стати ближче один до одного... У більшості ми не зробили ні кроку... Це страшне протиріччя. І незважаючи на все це, я вірю, що люди знайдуть шлях один до одного. Я не наївний оптиміст, але чи неможливо, щоб люди навчилися одне в одного доброму?".

Еріх Марія Ремарк народився 22 червня 1898 року в провінційному містечку Оснабрюці, в Нижній Саксонії. Батько письменника Петер Франц Ремарк походив із династії ремісників середнього достатку був палітурником. Мати Анна Марі займалася вихованням дітей.

Раннє дитинство Еріха прийшло безтурботно, з іграми на лоні природи і святами на центральній площі, де мандрівні актори і музиканти розважали публіку. Хлопець був справжнім мрійником, рано захопився літературою, багато читав, однак безсистемно. Читав ті книги, які приносив додому батько, щоб зробити палітурки. Однак пізніше, згадуючи дитячі та юнацькі роки, Ремарк говорив: "Мої мрії не розуміли ні вдома, ні в школі, не знайшлося і мудрого порадника, який би зумів мене зорієнтувати у світі книг. Неможливо було уявити себе в майбутньому ніким іншим, як учителем чи аптекарем".

У 1915 році письменник вступив до католицької вчительської семінарії, підкорившись волі батьків, які мріяли про те, щоб їх син належав до солідного середнього прошарку і уник участі простого робітника. Однак закінчити заклад не вдалося. Наслухавшись патріотичних гасел, які звучали скрізь, по-дитячому вірячи в усе те, що говорили про німецьку культуру, її винятковість та гуманізм, у 1916 році 18-річний юнак йде захищати "німецьку цивілізацію". Аріх Марія став бійцем добровільно, бо війна вважалася священною битвою.

Молодий солдат ремонтував розбиті залізничні колії, прокладав телефонні лінії, встановлював огорожі з колючого дроту. Влітку 1917 року його було тяжко поранено, осколок снаряду потрапив у ногу, руку, зачепив шию, в результаті чого Еріх потрапив до госпіталю у місто Буйсбург, де знаходився на лікуванні до кінця жовтня 1918 року. І хоча у листах він прагнув бути веселим і безтурботним, проте жахи війни, пережите на фронті забути було просто неможливо: "Мерзенне це заняття - у такий холод повзати по окопах, стояти на посту, замерзаючи на вітрі, і взагалі не відчувати себе людиною".

Із обпаленою душею повернувся додому. З'явилася зневіра, безнадія, спустошеність і марність сподівань. Наслідком цього і стала нова генерація - "втрачене покоління", а згодом і література про нього, зачинателем якої став Ремарк. Фронтові переживання визначили характер літературної творчості митця. Ремарк у перше повоєнне десятиліття працював вчителем, бухгалтером, репортером. Повернувшись до рідного міста, Ремарк завершив навчання в гімназії і став "запасним учителем", обов'язком якого була заміна вчителя, який захворів, в одній із сільських шкіл. Молодий вчитель добирався до школи на велосипеді, робив це з великим небажанням, оскільки вже на той час його вабила література. Скоро залишив школу і став перебиватися випадковими заробітками: давав уроки гри на піаніно, був інструктором в автошколі, навіть продавав надгробні плити. Жодна професія не подобалася, до того ж пережите на війні не давало спокою. Ремарк вирішив влаштувати особисте життя.

У 1924 році на одному бенкеті письменник познайомився із танцівницею і красунею Ільзою Юттою Замбоною. У жовтні наступного року вони побралися, проте шлюб видався не досить вдалим. Через 5 років подружжя розлучилося. Спочатку кокетство дружини не викликало ніяких підозр, але згодом вона почала відкрито зраджувати і говорити, що вони мали на це право: "Еріх, я так само кохаю тебе. Але погодься, ми ж не міщани, ми культурні сучасні люди". У 1938 році Ремарк знову вступив з Ільзою у фіктивний шлюб, щоб дати їй можливість виїхати за кордон у Швейцарію, а звідти до США.

20-ті роки стали для Ремарка переломними. Він заробляв собі на життя журналістикою і літературними працями. Усе це було лиш етапом для переходу до справжньої прози. Переломним моментом став вихід роману "На Західному фронті без змін" - життєвий біль автора.

Видавництво Фішера відмовилося ще раз нагадати читачам про Першу світову війну. Минуло три місяці, і роман "На Західному фронті без змін" було прийнято до другу. Твір вийшов у газетній версії, а через два місяці побачила світ і книга. Через одинадцять місяців потрібен був додатковий тираж - щодня продавали по 20 тисяч примірників. Через два роки права екранізації придбав Голівуд, а Ремарк став найбільш популярним письменником у світі.

На перших сторінках роману подано опис буднів Першої світової війни очима рядового солдата Пауля Боймера. Пауль пішов на війну добровольцем, захищати німецьку культуру. Герой згадував, що до війни писав поезії та розпочав драму "Саул". Він переконаний, що старше покоління міцніше зв'язане з минулим, у них був ґрунт під ногами: дружини, діти, фах та інтереси, і війна не змогла їх розірвати. А у таких як він - 20-річних - були лише батьки, та у деяких - дівчина. Це не так вже й багато. У такому юнаки стали незалежними від батьків, а дівчина ще не займала головного місця у житті: "Окрім того, ми майже нічого не знали: у нас були свої мрії, захоплення і школа, більше ще нічого не встигли пережити. І від цього нічого не залишилося. Ми ще не встигли пустити коріння - війна нас знищила".

Юнак згадував військове навчання, яке бійці пройшли приблизно за десять тижнів. За такий короткий час їх встигли перевиховати більше, ніж навчити за десять років школи. Молодь переконали, що бездоганно начищений ґудзик важливіший, ніж цілих чотири томи класики: "Ми переконалися, що тут усе вирішує не розум, а щітка для взуття, не думка, а розклад, не воля, а муштра. Ми стали солдатами з доброї волі, із ентузіазму; але тут робили все, щоб знищити у нас це відчуття. Якби нас послали в окопи без такого загартування, більшість із нас, напевно б, збожеволіла. А ми виявилися підготовленими до того, що на нас чекало".

У романі наявні автобіографічні моменти. Письменник показав переживання героя через смерть своїх товаришів Кеммеріха, Вольфа. Пауль пригадав фронт, який порівняв злим водоворотом: "Ще далеко від його центру, у спокійних водах вже починаєш відчувати ту силу, з якою він вбирає в себе, повільно, майже повністю паралізуючи будь-який тиск. Зате із землі, з повітря у нас вливаються сили, потрібні для того, щоб чинити опір і захищатися, особливо із землі. Ні для кого іншого на світі вона не важить стільки, як для солдата. У ті хвилини, коли він прихиляється до неї, вона - його єдиний друг, брат, його мати. їй, мовчазній та надійній захисниці, стогоном і криком довіряє солдат свої страх і біль, вона приймає і знову відпускає його на 10 секунд, - 10 секунд життя, - /' знову підхоплює його, щоб сховати назавжди".

Пауль отримав 17 діб відпустки. Він довго збирався додому, де на нього чеками мати і сестра. У розмові з сестрою юнак дізнався, що мати вже давно хворіла, що, напевне, у неї рак. Але жінка щохвилини чекала на сина і тримала для нього солодкий гостинець - півлітрову баночку варення. Щасливі хвилини перебування у відпустці швидко промайнули і солдата чекав фронт. Пауль змінився, він помітив, що полюбив самотність.

Герой загинув у жовтні 1918 року, за кілька тижнів до закінчення війни. Це був один із тих днів, коли на всьому фронті було тихо і спокійно, усі повідомлення містили лише одну фразу: "На Західному фронті без змін".

"Він лежав обличчям до землі. Коли його перевернули, то помітили, що він, напевно, недовго мучився, - на обличчі в нього був такий спокійний вираз, ніби він був задоволений тим, що все скінчилося саме так".

Війна - це безглуздя і тому їй немає місця на землі. Смерті рядового солдата ніхто не помітив, бо таких смертей було дуже багато.

Після виходу першого антивоєнного роману та протягом усього подальшого творчого шляху Ремарка звинувачували то в надмірному натуралізмі, то в аполітичності. Але насправді він був зовсім іншим: активний гуманіст, свідомий антифашист, борець.

Після приходу до влади фашистів, письменник був змушений покинути батьківщину. Гітлерівці позбавили його німецького громадянства, визнали "ворогом народу", заборонили і привселюдно спалили його книги на площах у великих університетських містах. Автора звинуватили у пацифізмі. Нацистські пропагандисти цькували письменника, звинувачували його у підриві воєнного духу, в дискредитації і приниженні героїки німецької солдатчини. Це сталося тоді, коли Ремарк, на щастя, покинув Німеччину, поїхавши спочатку до Франції, а звідти до Австрії. До кінця життя він залишився емігрантом. З 1932 року письменник жив і працював у гостинній Швейцарії, де придбав розкішну віллу на березі озера Ларо-Маджоре в Порто Ронко. Саме тут у 1938 році побачив світ роман "Три товариші".

У 1939 році Еріх Мерія переїхав до Америки, де до кінця 1943 року жив у Лос-Анджелесі. Як європейську знаменитість його привітно зустріли у вищому світі, познайомили із Чарлі Чапліном, Гретою Гарбо, Марлен Дітріх.

З актрисою Марлен Дітріх у Ремарка склалися особливі стосунки. Молоді люди познайомилися у середині 30-років у ресторані на площі Сан-Марко у Венеції. Побачивши її за столиком, письменник не впізнав у ній великої Дітрії. Просто звернув увагу на те, що ця жінка дуже схожа на Вільзу - його колишню дружину. Ремарк по-військовому підійшов до столика Марлен і представився: "Мадам, дозвольте представитися. Еріх Марія Ремарк". Він відчув, що серце у нього озвалося, а очі заблищали від щастя, коли Марлен промовила лише один звук. Поряд із нею за столиком сиділа маленька дівчинка - донька Дітріх Марія. Дівчина з легкістю прийняла чергового маминого кавалера, як свого батька. Марії сподобався мамин друг, на відміну від інших, він був справжнім. А інколи здавався наївним хлопчаком, тому їй здавалося, що Марія старша за нього. Марлен спочатку сподобалося, що у неї з'явився такий відомий прихильник, але глибоких почуттів між ними не було. Ремарк по-справжньому закохався і тяжко переживав, коли Марлен ходила на чергове побачення: "Любий, тобі не варто так багато думати і хвилюватися! Подивися на Хемінгуея. Він, мені здається, взагалі ніколи не думає і не хвилюється. І як пише". Минув час і він почав набридати. Письменник почав пити, і, щоб викликати у Марлен ревнощі, заводив короткі романи з жінками. У жовтні 1943 року чоловік написав Марлен коротеньку записку: "Завжди приходить час, коли треба зупинитися. Тому - адью". Після цього він переїхав до Нью-Йорка. У 1945 році побачив світ роман "Тріумфальна арка", який став справжнім прощанням з Марлен Дітріх. У цій книзі, частково автобіографічній, Ремарк розповів про своє нещасливе кохання до великої актриси.

У серпні 1947 року німецький прозаїк одержав американське громадянство, але через рік поїхав до Європи, багато мандрував, провідав батька в Оснабрюці, а потім знову повернувся до Швейцарії, в Порто Ронко. У лютому 1958 року Ремарк нарешті знайшов особисте щастя: одружився з актрисою Поллет Годдар, колишньою дружиною Чарлі Чапліна. З нею він познайомився у 1948 році. Вже тоді зрозумів, що ніколи не хоче з нею розлучатися. Листи Поллет були зворушливими: "Мій милий! По-перше, я тебе кохаю. По-друге, пишу тобі листа у перерві між зйомками. По-третє, мені роблять масаж шиї. Уявляєш, усе це одночасно!".

У середині 60-років у Ремарка виникли проблеми зі здоров'ям. Хвороба серця виявилася невиліковною. 25 вересня 1970 року письменник помер у приватній лікарні св. Агнеси міста Локарно від аневризму аорти. Поллет була поряд із ним. Вона прилетіла напередодні із Америки і виконала останню волю Ремарка: у 1971 році підготувала і посмертно опублікувала останній роман "Тіні в раю".письменник ремарк літературний прозаїк

Провідними темами романів прозаїка стали:

- "втрачена генерація" ("Три товариші");

- опір фашизмові ("Час жити і час помирати");

- поневіряння емігрантів, які залишили гітлерівську Німеччину ("Люби ближнього свого");

- причини виникнення фашизму і застереження людства проти цього безумства ("Чорний обеліск")

Ремарк зрозумів, що будь-яка війна - це катастрофа для людства, ганьба цивілізації, це насилля над людиною. Нехтувати найбільшою цінністю на землі - життям - просто не допустимо. Війна - це трагедія і для переможених, і для переможців. За своїми переконаннями він був пацифістом. Пацифізм -антивоєнний рух, представники якого виступили проти всіх без винятку воєн, незалежно від їхнього характеру і мети. Прихильники пацифізму столи на позиціях морального засудження всякої збройної боротьби, пов'язаної з людськими жертвами.

Роман "Повернення" (1931 р.) був написаний майже за інерцією, як продовження "На західному фронті без змін", більше того, як свого роду епілог до цього роману. Щоправда, перехід від "ми" до "я" намітився вже тут, але, здається, поки ще не усвідомлено. Завершився він у "Трьох товаришах".

Роман "Повернення" пов'язаний з першою книгою спільною ідеєю та персонажами. У центрі уваги письменника - доля "втраченого покоління" після повернення з війни, доля юнаків, які з вогненного пекла війни потрапили у не менш мерзенне пекло буржуазної дійсності. Повернення з війни не стало для них поверненням у світ життя. Розпука, страх перед животінням огортали душі ремарківських героїв.

Після останніх оборонних боїв розбите німецьке військо поверталося в Німеччину, охоплену революцією. "Нас охоплює неспокій. Ми не розуміємо: що відбувається? Ми звикли діяти. Адже це революція! Тому слід щось робити. Але людина нагорі все тільки говорить і говорить. Він закликає до спокою і порозуміння, хоча всі й так стоять тихо й спокійно". І ще більш заплутаною і незрозумілою, ніж війна, постала перед героями Ремарка, розчарованими буржуазно-демократичною революцією, післявоєнна дійсність. Усе начебто стоїть на своїх місцях і все ж до невпізнання змінилося. Колишні солдати почували себе так, ніби вони в чужій країні, серед людей, які розмовляли незрозумілою їм мовою. І героям, які не знайшли шляхів до активних революційних діянь, найважче прийняти революцію. Вона їх роз'єднала. їм здавалось, що єдина опора - це давня фронтова дружба, але вона вже не була для них захистом від смерті, і багато хто з фронтовиків, не знайшовши виходу з облуди страху і самоти, закінчили життя самогубством.

"Повернення" - розповідь про тих, кого обминули гранати війни, але розчавила повоєнна дійсність. Розійшлись шляхи героїв, нема вже "окопного братства", але автор намагався зберегти його як спогад про назавжди втрачену чистоту і ясність стосунків.

Оповідь у романі велась від імені Ернста Біркхольца, в якому продовжував жити Пауль Боймер. Саме з його вуст ми дізнались історію розпаду фронтового товариства. Один за одним залишили життя герої Ремарка: учорашній бойовий командир стріляв у свого солдата, який опинився на іншому боці барикади. Дехто наклав на себе руки, збожеволів, інших кидали за ґрати, а дехто вибився в інфляційні мільйонери. Повернення до миру і щастя не відбулося. Гроші та майнова нерівність розклали фронтову дружбу. Тепер кожний з них сам по собі. У глибині душі хлопці сподівались, що їхні страждання не безплідні. А виявилося, що їх зраджено. Це твердження висловив один із героїв - Брайєр: "Батьківщина - загарбницькі плани, честь - жадоба до влади, нація - сверблячка діяльності у генералів".

Життя видавалось сумнівним і знеціненим. Так чи варто від нього чогось чекати? Це питання і вирішували герої роману, які, залишившись в живих, не знайшли свого місця у мирний час, тому що бачили тільки "фальш, пихату нікчемність і безпомічне самовдоволення". Через увесь твір Е. М. Ремарк провів невидиму лінію, яка відмежувала "наших" від "не наших", фронтовиків від тих, хто не був на полі бою. Такий розподіл аж ніяк не означав неприязні прозаїка чи його героїв до тих, хто "не нюхав пороху", він означав лише відстань, глобальну різницю у досвіді одних і других.

Ернст Біркхольц, здавалося би, знайшов сенс існування. Він, повторюючи справжній життєвий шлях Ремарка, став вчителем у маленькому селі, сподіваючись навчати дітей нового, істинного поняття "батьківщина", любити природу, землю. Але й учитель з нього не вийшов: "Чого я можу навчити вас? Показати вам, як зривають кільце з ручної гранати й кидають її у людину? - думає він. - Крім цього я нічого не навчився!". Біркхольц бачив, що молодь як і раніше виховувалась у мілітаристському дусі. Після довгих поневірянь і злигоднів Ернст здобув спокій у радощах самого буття: "Може я ніколи не буду щасливий, може, війна цю можливість розбила, - міркував Біркхольц, - Але, гадаю, ніколи я не відчую себе безнадійно нещасливим, бо завжди буде щось таке, що підтримає мене, - хоч би й мої власні руки, або зелене дерево, або подих землі". Гору взяв оптимізм людини, слабенький і сором'язливий, що пізнала гіркоту життя і жах війни і не втратила віри у свої сили, зберегла міцність духу і твердість волі.

Проте, на думку Д. Затонського, таким вже був Еріх-Марія Ремарк: "бачачи навколо себе зло, що його чинили люди, він ніяк не погоджувався махнути рукою на людину, зневіритися в ній". Він не втратив віри у фронтове братерство, в цей осередок людяності і добра, бо знав: той, хто бачив смерть, навчився цінувати життя.

Звичайно, переконання письменника не могли не позначитися і на його творчості. Митець звинуватив війну не тільки у фізичному знищенні людини, а й у тому, що чоловіки, які уціліли, мусили пройти нелегкий шлях повернення до мирного життя, бо вони "втрачене покоління".

Гірким пророцтвом звучали слова Ернста Біркхольца про те, що фронтові товариші "коли-небудь знову будуть марширувати пліч-о-пліч, проклинаючи, скоряючись, але всі разом". І все ж треба жити. Так уже був створений прозаїк: бачив навколо себе зло, що його чинили люди, але не міг махнути рукою на людину, зневіритися в ній.

У романі "Повернення" (1931) автор показав солдатів, яких повернула батьківщині війна живими. Тема роману "втрачена генерація". Ремарк показав, як юнаки з вогненного пекла війни опинилися у пеклі буржуазної дійсності. Гроші та майнова нерівність сприяли розпаду і фронтової дружби. У глибині душі хлопці сподівалися, що їхні страждання не безплідні. А виявилося, що їх зраджено. Це твердження висловив один із героїв - Брайєр: "Батьківщина - загарбницькі плани, честь - жадоба до влади, нація - сверблячка діяльності у генералів".

Звичайно, переконання письменника не могли не позначитися і на його творчості. Митець звинуватив війну не тільки у фізичному знищенні людини, а й у тому, що чоловіки, які уціліли, мусили пройти нелегкий шлях повернення до мирного життя, бо вони "втрачене покоління".

Роман "Три товариші" (1938) належав до тих творів, що вплинули на душу людини, її почуття. Герої цього антивоєнного твору - люди, морально скалічені війною, "втрачене покоління" для суспільства. "Три товариші" - останній із трьох романів про "втрачену генерацію" (перші два "На Західному фронті без змін", "Повернення"), написаних протягом одного десятиліття і об'єднаних ідейно і художньо. Усі вони спрямовані проти війни, її анти людської суті, та жахливих наслідків. Дія у романі відбувалася після Першої світової війни, у "час, який пройшов по людях, наче по рейках". У творі автор порушив ряд проблем: війни і миру, життя і смерті, дружби і кохання, боротьби з насильством і наслідками війни. Письменник виступив на захист людини-борця.

З головним героєм Робертом (Роббі) читач познайомився у день його 30-річчя. Це вік, коли чоловік уперше підвів підсумки прожитого. У героя, як і у його друзів Гофріда Ленца і Отто Кестера, не залишилося ніяких спогадів, окрім війни. Проте вони не втратили головного - людяності і дружби.

Товариші не байдужі до чужого горя, гуманно поводяться зі звичайними жінками, а якщо якість прояви жорстокості у них і траплялися, то це швидше маска, за якою чоловіки приховали свої зранені душі. Незважаючи на спільну воєнну долю герої Ремарка доволі різні. Веселий і відчайдушний, романтичний Ленц, багатослівний, стриманий і надійний Кестер. Про Роберта автор навмисне нічого не розповів. Герой став оповідачем, і про нього ми дізналися з його вчинків.

Порожнеча минулого життя, сповнена лише страшними спогадами і безнадією прийдешнього, змінилася розумінням необхідності жити для іншої людини. В образі Роберта ми побачили, як можна віддано і щиро кохати. Коли чоловік знайомився з Пат, то переживає свою "невідповідність" їй, нервувався, коли чекав дівчину у власній вбогій кімнаті, позичаючи крісло і світильник у сусідів. Стосунки Роберта і Патриції - це справжній прояв високих почуттів, а кохання здатне подолати все. їхнє кохання пройшло через жорстокі випробування і витримало їх. Роберт самовіддано намагався врятувати кохану і зробив усе можливе, щоб полегшити її останні дні. Тоді ж на допомогу прийшли друзі: "Я вже був не один. За туманом блідо-сірою дорогою мчала допомога, фари розбризкували яскраве світло... і дві руки стискували кермо, два ока холодним впевненим поглядом свердлили пітьму: очі мого друга".

У своїй дружбі герої Ремарка вірні до кінця. Читача змушують задуматися слова Ремарка: "Чоловік не може жити лише задля кохання. Але жити задля іншої людини може".

Першими рядками наступного роману "Час жити і час помирати" (1954) автор сказав про настрій німецьких солдатів, які зрозуміли, що крах гітлерівського режиму неминучий: "У Росії смерть пахла інакше, ніж в Африці... Це була суха смерть у пісках на сонці та вітрі. В Росії смерть була липка та смердюча, то смерділи трупи німецьких солдатів".

Головний герой твору - Ернст Гребер. Він разом з іншими німецькими солдатами знайшов напіврозкладене тіло лейтенанта Райке, який командував їхньою частиною восени. Дія у творі відбувалася у Росії, де поруч із героєм опинилися різні люди: антифашист Іммерман; фельдфебель Мюкке, який знав лише військовий статут; селянин Зауер, який тільки й мріяв повернутися на рідну ниву; бандит, ґвалтівник і садист - гестапівець Штайнбреннер.

Не могло між цими солдатами бути фронтової дружби, бо основна маса бійців зрозуміла, що гітлерівська Німеччина проводила несправедливу, загарбницьку війну.

Гребер переконався, що війна наносить удари повсюди. Приїхали додому на декілька днів, герой побачив на місці рідного будинку згарище/ "місто зовсім не схоже було на ту батьківщину, до якої він так прагнув...". Він зрозумів, що гітлерівський режим не лише чужий, а ворожий німецькому народові. Гребер став свідком злочинів, які чинили фашисти. Він відчував і свою трагічну помилку, говорив правду лише своїй коханій Елізабет. Боячись завдати дівчині болю і вкрасти у себе кілька годин трепетного кохання, він приховав від неї звістку про загибель її батька, замученого у концтаборі.

Гребер помер. Він таким чином спокутував несвідому участь у злочинах нацизму, загинув через те, що в нього не вистачило моральних сил перейти на бік тих людей, які боролися за мирне майбутнє всього людства.

Ремарк розкрив проблему співучасті у злочинах, проблему провини та відповідальності. У романі відповідь на запитання, як очистити покоління від фашистської навали.

Значення творчості Ремарка:

- сила художньої творчості письменника - у ліричній прозі;

- його твори - твори-сповіді, подані у формі репортажу;

- оповідь велася від першої особи;

- сповідальна проза характеризувася схожістю головного героя і автора твору рисами характеру і деякими фактами біографії, життя героя-автора вимірювалося через світогляд героя;

- герой-автор - бувалий солдат, який гостро ненавидів війну, пристрасно її заперечував;

- світ війни подано у формі глибоко особистого переживання героя; яскраво відчутне проникнення автора в психологію колишнього солдата-фронтовика, його емоційний внутрішній світ;

- герої - виразно окреслені постаті, наділені індивідуальністю;

- рушієм сюжетної лінії сталав трагедія людської долі, трагедія покоління, цілого народу - трагедія людства;

- одна з наскрізних тем творчості - тема самотності;

- час втручався у саму фабулу роману;

- особлива увага надавалася страхітливому, протиприродному, гротескному фронтовому "побуту";

- ремарк близький експресіоністській патетиці у змалюванні побуту;

- більшості його творів характерна гротескність описів та ідеалізація героїв, широке використання внутрішнього монологу;

- Нищівний реалізм часом межував зі скептицизмом, песимізмом, відбитками впливу "філософії життя", натуралізму;

- письменник возвеличив оптимізм, гуманність, людську незборимість, давню фронтову дружбу;

- чимало сентиментальних сцен, ремарківська сентиментальність - це своєрідна форма опору;

- характерними для прозаїка були контрасти між красою природи і життям людини;

- природа у письменника - тло, на якому увиразнювалися людські страждання й біль, до яких природа байдужа;

- невиписаність характерів, бо центр ваги перенесено з індивіда на ціле покоління, мільйони тих, що втратили віру і водночас прагнули її, зневірились і водночас не втратили надії.

Размещено на Allbest.ru